ДЕРЖАВНИЙ ЛАД УКРАЇНИ

Анотація. Розглядається поняття державного ладу та його співвідношення з формою держави. Характеризуються принципи державного ладу, державні символи. З’ясовується зміст форми правління та функцій Української держави.

Після вивчення теми студент повинен знати:

- поняття державного ладу та форми держави, принципи державного ладу, функції Української держави і державні символи;

- зміст характеристик України як демократичної, правової, соціальної держави, принципи роз­поділу державної влади;

- специфіку різних видів республіканської форми правління.

Ключові поняття та терміни: державний лад, форма держави, форма правління, демократич­на держава, правова держава, соціальна держава, функції держави, державні символи.

Поняття державного ладу України. Державний лад та форма держави: поняття та співвід­ношення. Термін «лад» вживається в багатьох значеннях, зокрема як система, структура, будова, організація, устрій, уклад, порядок, злагода, узгодженість, упорядкованість, сис­темність. У цілому цей термін відображає переважно два явища: статику (організацію, структуру) і динаміку (діяльність, поведінку, рух) суспільних явищ.

Відповідно державний лад являє собою в найбільш загальних рисах організацію й діяль­ність держави, що передбачені і гарантовані Конституцією і законами України. Оскільки держава сама є організацією, зокрема політичною організацією суспільства, то держав­ний лад іноді визначається як будівництво держави (державне будівництво) або її устрій, діяльність.

У реальному житті державний лад постає як складна система суспільних відносин, передбачених Конституцією і законами України з організації та здійснення державної влади, охоплених в єдності всіх її сторін і обумовлених історичними умовами та певним рівнем розвитку політичних, економічних, ідеологічних та інших відносин, а також від­повідних інституцій.

За своєю суттю державний лад є багатогранним явищем.

Державний лад України включає такі складові:

а) форму держави і її конституційне закріплення;

б) характеристику України як демократичної держави;

в) визначення України як суверенної незалежної держави;

г) конституційне закріплення України як правової держави;

д) характеристику України як соціальної держави.

Державний лад зумовлюється формою держави. Категорія «форма держави» є одним із найважливіших і ємних понять державознавства. Вона має констатувати сукупність пев­ного кола загальних ознак і взаємозв’язків, що характеризують державу як суспільний фе­номен (В. Копєйчиков). Формудержави, якправило, визначають як такий устрій (будову) держави, в якому виявляються її провідні характеристики та який забезпечує в комплексі, в системі організацію державної влади, методи, прийоми і способи її здійснення, а та­кож територіальну організацію суспільства. Таким чином, форма держави синтезується із трьох основних елементів, а саме: форми (державного) правління, форми (державного) устрою, форми (державного, політичного) режиму. Поняття форми держави є одною з найважливіших змістовних характеристик державного ладу.

Принципи державного ладу України: загальна характеристика. Конституція України визначає основні засади, принципи державного ладу України, що є керівними засада­ми організації та діяльності держави та її основних інститутів; органів державної влади, основних функцій держави, інших елементів (атрибутів) держави. Основними принци­пами державного ладу України є принцип суверенності та незалежності держави; прин­цип демократизму держави; принцип соціальної і правової держави; принцип унітарності (єдності, соборності) держави; принцип республіканської форми державного правління тощо. Ці принципи відображено в основних рисах нашої держави, якими наділяє її чинна Конституція України.

Так, згідно зі ст.

Принципи суверенності та незалежності нашої держави є спорідненими й передбача­ють можливість самостійно приймати рішення щодо внутрішнього та зовнішнього життя, незалежність України в усіх основних сферах: політичній, економічній, соціальній, куль­турній (духовній) та інших.

Принцип демократизму держави характеризує передовсім взаємовідносини держави і суспільства, держави і особи. Першочергове значення у становленні та функціонуванні демократичної держави має порядок формування органів державної влади. Відповідно до Конституції України, шляхом вільних і справді демократичних виборів обираються народні депутати України, Президент України, органи місцевого самоврядування. Нове­лою сучасного виборчого права України є проведення в 2006 р. виборів до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування за пропорційною виборчою системою. В Україні можуть реалізуватися всі форми безпосередньої демократії, що не заборонені Конституцією України. Однак наразі відсутня можливість проведення місцевих референ­думів, через прогалину у законодавстві після прийняття Закону України «Про всеукраїн­ський референдум».

Демократизм держави виявляється також у діяльності держави, насамперед у принци­пах діяльності органів державної влади і в основних засадах здійснення державної влади загалом. Зокрема, це виявляється в гласності, відкритості роботи парламенту та інших органів державної влади, в системності, періодичності сесій і пленарних засідань парла­менту тощо. Останнім часом важливим елементом демократизму державного ладу стає і громадський контроль за діяльністю органів державної влади.

Принцип соціальної держави полягає в тому, що держава є і має бути виразником, представником і захисником інтересів як усього суспільства, усього народу, тобто як пу­блічних, загальних інтересів; так і інтересів кожної особи, кожної людини і громадяни­на.

Правовий характер держави виявляється насамперед у передбачуваному Конституцією верховенстві права (ст. 8), у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законо­давчу, виконавчу та судову (ст. 6), у взаємній відповідальності держави та особи (ст. 3), у гарантуванні державою прав і свобод людини і громадянина (ст. 3) тощо.

Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 (справа про призначення судом більш м’якого покарання) виклав правову позицію щодо розу­міння принципу верховенства права як панування права в суспільстві та пов’язав його з ідеологією справедливості, ідеєю права: «Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежува­ти свободу та рівність особи. Справедливість — одна з основних засад права, є вирішаль­ною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права». Верховенство права пояснюється його пріоритетністю щодо держави, по­літики, економіки, культури тощо.

Важливим принципом державного ладу України є принцип республіканської фор­ми державного правління. Наразі в Україні парламентсько-президентська форма правління, що відповідає вимогам сьогодення щодо оптимізації форми державного правління.

Принцип унітарності України передбачає, що її територія в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території (ч. 1 ст. 132 Конституції України).

Опосередковано Конституція України закріплює принцип світської держави. Так, від­повідно до ч. З ст. 35 Конституції України церква і релігійні організації в Україні відокрем­лені від держави, а школа — від церкви.

Принципи державного ладу України знаходять своє вираження через конституційно- правові інститути механізму держави. Саме механізм держави уособлює в собі «конструк­цію» держави у вузькому значенні — як устрій, організацію, будівництво держави.

Суверенітет держави. Україна — суверенна та незалежна держава. Суверенітет держави має внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішній аспект полягає у можливості для дер­жави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підлеглих до виконання її настанов; зовнішній — у забезпеченні територіальної цілісності держави і невтручання у її внутрішні справи з боку зовнішніх сил, у можливості держави прово­дити незалежну політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, вступати до міжнародних організацій тощо. Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридично рівних засадах вступати у зносини з іншими державами.

Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави. В сучасному світі він не має абсолютного характеру. В демократичних суспільствах суверенітет держа­ви визнається похідним від суверенітету народу. Обмеження суверенітету у його зовніш­ньому аспекті проявляється, зокрема, у членстві держави в різних міжнародних організа­ціях, відповідно до якого вона бере на себе певні зобов’язання.

Стаття 1 Конституції України має основоположне значення для визначення концеп­туальних засад становлення і розвитку української державності. Порівняно з Деклараці­єю про державний суверенітет України, яка проголошувала її суверенною національною державою, ст. 1 Конституції додає до основних ознак державності такі фундаментальні засади, на підставі яких вона повинна будуватися як незалежна, демократична, соціаль­на, правова держава. Тим самим вона суттєво розвиває і збагачує основи конституційного ладу України, надає їм системного, узгодженого характеру.

Створення Української держави як незалежної і суверенної стало вираженням волі Українського народу, реалізацією ним свого права на самовизначення.

Державний суверенітет України означає верховенство державної влади щодо будь-якої іншої влади всередині країни і її незалежність від будь-якої іншої влади за її межами. Кон­кретизація змісту цього положення здійснена передусім у Декларації про державний су­веренітет України, яка визначає державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправ­ність у зовнішніх зносинах. А також низці статей Конституції: ст. 2 вказує, що суверенітет України поширюється на всю її територію; ст. 5 визнає народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади; ст. 9 передбачає, що міжнародні договори можуть вважатися частиною національного законодавства лише після їх ратифікації Верховною Радою України; ст. 17 прямо забороняє розташування іноземних військових баз на території України; ст. 17, ч. 1 ст. 65, ч. 1 ст. 79, п. 23 ст. 85, ч. 2 ст. 102, ч. З ст. 104, и. 1 ст. 116 визначають роль і обов’язки народу і вищих органів державної влади України в забезпеченні її суверенітету і незалеж­ності і, нарешті, ч. 1 ст. 157 забороняє внесення змін до Конституції, якщо вони спрямо­вані на ліквідацію незалежності України.

Україна —демократична, правова держава. Зміст та практична реалізація принципу розпо­ділу влади в Україні. В основу розбудови української державності конституцією покладена концепція демократичної, соціальної, правової держави, що відповідає вимогам сучас­ної теорії і практики конституціоналізму. Однак проголошенням демократичного, соці­ального і правового статусу України законодавець не стільки констатував реальний стан держави, скільки висловив прагнення і створив конституційні передумови для подальшої реалізації названих принципів. Про це свідчать і положення Преамбули Конституції, де зазначається, що Український народ, від імені якого виступає парламент, прагне розви­вати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу.

Проголошення в ст. 1 Конституції, що Україна є демократичною державою, означає, що вона заснована на здійсненні реального народовладдя, повазі до прав і свобод людини і громадянина, на їх активній участі у формуванні державного апарату і здійсненні контро­лю за його діяльністю через вибори і представницькі установи. Демократія має своєю опо­рою і успішно функціонує в умовах розвинутого громадянського суспільства і таких його інститутів, як ринкова економіка, політичні партії, громадські організації, незалежні засо­би масової інформації тощо. Відповідно до цих вимог Українська держава повинна ство­рювати умови для ефективного функціонування структур громадянського суспільства.

Демократичною вважається та держава, якій властиві такі ознаки, як: гарантованість основних прав і свобод громадян, рівність прав всіх громадян на участь в управлінні дер­жавою; виборність представницьких органів держави та окремих посадових осіб; юридич­но визначена строковість повноважень представницьких органів; реалізація принципу поділу влади; підконтрольність і відповідальність органів держави, політична багатома­нітність; прийняття рішення більшістю голосів із урахуванням прав меншості; гласність тощо.

Принцип демократичної держави набуває конкретизації і розвитку в інших статтях і розділах Конституції, які присвячені питанням правового регулювання забезпечення прав і свободи людини і громадянина, проведення референдумів і виборів, формування вищих органів державної влади та контролю за їх діяльністю, становлення місцевого са­моврядування.

Висока цінність правової держави полягає в тому, що вона виникла на шляху пошуку свободи особи та форм народного представництва і завжди прагнула до захисту соціальної свободи, її гарантування. У правовій державі влада обмежена правом, правами людини. Відповідно до принципу верховенства права у правовій державі будь-який закон, в тому числі і Конституція, має бути справедливим, правовим. Це важливо для держави, яка на конституційному рівні проголосила себе правовою. Не кожний закон, навіть прийнятий відповідно до чіткої юридичної процедури, має правовий характер. Якщо закон порушує конституційні права і свободи людини і громадянина, він не може вважатися правовим.

У центрі уваги правової держави повинна бути людина, її права і свободи. Держава зобов’язана визнавати і гарантувати невід’ємні права людини. У правовій державі необ­хідно чітко визначити як форми, шляхи та механізми діяльності Української держави, так і межі реалізації свободи громадян, що гарантується правом. Гарантуючи і забезпечуючи права людини і громадянина на рівні міжнародних стандартів, правова держава не пови­нна безпідставно втручатися в особисте життя людини, намагатися вирішувати за людину усі її життєві проблеми. Українська держава покликана створювати для людини умови самостійно вирішувати нею свої проблеми. В такому напрямку йде розвиток конститу­ційного процесу, реформування політичної і правової систем в Україні.

Правовий характер Української держави проявляється передусім у принципі верхо­венства права, який традиційно пов’язують із ідеями панування права в життєдіяльності громадянського суспільства і який залишається одним із найпрогресивніших здобутків цивілізаційної історії людства у сфері регулювання соціальних відносин. Одностайність у підтримці й оцінюванні принципу верховенства права є безпрецедентним явищем в істо­рії людства й жоден інший політичний ідеал ніколи не здобував такої підтримки. Поняття «право», застосовуване у словосполученні «верховенство права», передбачає безпосеред­ній зв’язок із тим, що визнається не лише як належне, а й як справедливе. Право, відобра­жене в правових законах, — це не лише нормативний, а й ціннісний регулятор суспільних відносин.

Згідно із закріпленим у Основному Законі принципом верховенства права основою за­конотворення мають бути загальновизнані принципи справедливості, гуманізму, пріори­тету особи, громадянина та громадянського суспільства перед державою, забезпечення вільного користування властивими людині від природи правами та свободами, їх захист від усіляких посягань з боку інших громадян, юридичних осіб, державних органів і по­садових осіб. Верховенство права визначається пріоритетністю права щодо держави, по­літики, економіки, культури й інших інститутів держави, а також щодо інших регуляторів суспільних відносин — моралі, звичаїв, традицій тощо.

У Конституції України визначено, що державна влада здійснюється на засадах її поді­лу на законодавчу, виконавчу і судову. Згідно із принципом поділу влади всі три її гілки мають бути незалежними одна від одної. Зосередження влади в одному органі державної влади чи в однієї особи може призвести до узурпації влади.

В Україні принцип поділу влади реалізується через розподіл владних повноважень. Окремо слід відзначити роль інституту Президента в Україні. Згідно з Конституцією України пост Президента не віднесено до жодної з гілок влади, хоча він наділений таким обсягом державно-владних повноважень, що важко переоцінити його вплив на кожну з гілок влади.

Отже, основна ідея поділу влади полягає в запобіганні існуванню такої державної структури, яка могла б зосередити у своїх руках надзвичайні повноваження, що мають належати до різних гілок влади, у запобіганні створенню передумов для безконтрольного здійснення, а то і зловживання владними повноваженнями.

Україна — соціальна держава. Конституція створила правові передумови для розбудови України як соціальної держави. Соціальною вважається така держава, яка визнає люди­ну найвищою соціальною цінністю, своє призначення вбачає в забезпеченні громадян - ського миру і злагоди в суспільстві, надає на субсидіарних засадах соціальну допомогу індивідам та іншим громадянам, які перебувають у важкій життєвій ситуації, з метою за­безпечення кожному гідного рівня життя. Пряме визнання держави соціальною дозволяє стверджувати, що конституційному устрою Української держави притаманний принцип соціальної держави, через що він набуває вищої імперативної сили і стає загальнозначу- щим, в тому числі і щодо соціальної спрямованості законодавства.

Соціальна держава проявляється через принципи людської гідності, соціальної спра­ведливості, солідарності, автономії суспільних відносин і процесів субсидіарності і соці­альних зобов’язань.

Поняття «соціальна держава» є загальною правовою категорією, зміст якої розкрива­ється у нормах чинного законодавства, судовій практиці та існуючих у суспільстві традиці­ях. Разом з тим через конституційну невизначеність змісту соціальної держави посилання на цей принцип як на норму, що має пряму дію, в судовій практиці використовується над­звичайно рідко. При вирішенні конкретних справ перевага має віддаватися конкретним конституційним нормам, якщо такі мають місце, а також нормам, які містяться в чинному законодавстві. Застосування поняття соціальної держави спільно з правовою підкреслює єдність формальних і матеріальних елементів, що стосуються організації та діяльності дер­жави. Це є підставою для визнання особливого характеру відносин між правовою і соці­альною державністю: остання має розглядатися як якісна характеристика, як матеріаль­ний зміст правової держави. Закріплюючи соціальну державу в такій якості, законодавець тим самим окреслив ті межі, в рамках яких вона повинна діяти, аби не суперечити вимогам демократичної, правової державності, за допомогою яких забезпечуються політична єд­ність і відповідне розуміння завдань, поставлених суспільством перед державою.

Службова роль соціальної держави щодо задоволення потреб людини та громадян­ського суспільства не означає її пасивності. Імперативом для соціальної держави є ви­мога служіння громадянському суспільству, сприяння його функціонуванню. Держава як представник усього суспільства не повинна допускати ототожнення інтересів окремих груп з інтересами суспільства в цілому. Втілення принципів демократичної, правової дер­жави створює певні передумови для досягнення соціальної рівності, справедливості, а реалізація положень соціальної держави сприяє попередженню руйнації демократичних і правових цінностей, розмиванню правової державності внаслідок зростання радикалізму в суспільстві.

Принцип республіканської форми правління в Україні. Проблема парламентсько-прези­дентської та президентсько-парламентської республіки. Форма правління — це певний спо­сіб організації верховної влади в державі, який характеризується структурою, порядком формування, компетенцією вищих органів державної влади, встановленим порядком взаємовідносин між ними, ступенем участі населення в їх формуванні. Головною, визна­чальною ознакою форми правління є конституційно-правовий статус глави держави. За­лежно від статусу глави держави сучасні держави за формою правління поділяються на дві групи — монархії та республіки.

Республіка — форма правління, за якої всі вищі органи державної влади чи обираються громадянами на певний строк, чи формуються представницькими установами. Переваж­на більшість держав світу сьогодні мають республіканську форму правління (більш як 140 із 200). Конституція України (ч. 1 ст. 5) також закріплює республіканську форму правлін­ня України.

Загальними ознаками республіканської форми правління є: виборність глави держа­ви та інших верховних органів державної влади на певний строк; здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу; юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом; обов’язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади; переважний захист інтересів громадян дер­жави, взаємна відповідальність людини і держави.

У парламентарній республіці уряд формується парламентським шляхом, несе перед парламентом політичну відповідальність і зобов’язаний піти у відставку в разі вислов­лення йому парламентом вотуму недовіри. Сформований із представників партій парла­ментської більшості, уряд через цю більшість фактично контролює і спрямовує діяльність парламенту.

За змішаної форми державного правління — парламентарно-президентській чи пре­зидентсько-парламентарній — уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної форми правління визначається тим, у кого з них більше повно­важень щодо формування та функціонування уряду.

Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознака­ми парламентарної республіки є: 1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем’єр-міністра; 2) обмеженість владних повнова­жень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колек­тивна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парла­мент, котре, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром.

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана - парламентар­но-президентська, або президентсько-парламентарна — форма республіканського прав­ління. Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентарної республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Як і в президентській республіці, тут глава держави оби­рається, як правило, на загальних виборах і юридично та реально наділяється великими повноваженнями, особливо у сфері виконавчої влади, іноді навіть очолює її. Уряд форму­ється, як і в парламентарній республіці, за участю тією чи іншою мірою парламенту й несе політичну відповідальність як перед президентом, так і перед парламентом. Подвійна по­літична відповідальність уряду — основна ознака змішаної республіканської форми прав­ління. Ще однією важливою ознакою цієї форми правління є дуалізм виконавчої влади: президент здійснює загальне керівництво урядом, який очолює прем’єр-міністр.

Кожній формі республіканського правління притаманні певні переваги й недоліки порівняно з іншими формами. Так, президентська республіка є досить гнучкою формою правління, яка легко пристосовується до різних умов. Вона дає можливість сформувати сильну виконавчу владу, забезпечує стабільність функціонування уряду, який перебуває поза сферою безпосереднього впливу парламенту й не залежить від розкладу у ньому по­літичних сил. Парламент має більш реальні повноваження, ніж у парламентарних краї­нах, оскільки не залежить ні від глави держави, ні від уряду.

Однак президентській, особливо змішаній (президентсько-парламентарній) формам правління властиві й істотні недоліки. Таке правління постійно тяжіє до авторитаризму обраного на загальних виборах і наділеного великими повноваженнями глави держави і, по суті, ставить суспільство в залежність від особистих якостей однієї особи. Притаман­ний цим формам жорсткий поділ влади може спричинити протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади, яке загострюється в періоди розділеного правління. Наділення президента нормотворчими повноваженнями породжує так зване вказане право, підви­щує ризик одноосібного прийняття невиважених політичних рішень, які мають силу за­кону. Невиправдано велику роль у керівництві державою відіграє безпосереднє оточення (апарат, адміністрація) президента. Не передбачаючи дієвого впливу політичних партій на формування й діяльність уряду, президентська і президентсько-парламентарна форми правління не сприяють формуванню в країні впливових політичних партій, без яких не­можливе демократичне здійснення державної влади.

Парламентарна форма республіканського правління позбавлена зазначених недоліків президентської форми, проте вона ефективна лише за наявності в країні розвиненої сис­теми політичних партій і представництва в парламенті небагатьох із них. У разі коли в парламенті представлено багато політичних партій, гостро постають проблеми визначен­ня парламентської більшості, формування на її основі уряду та забезпечення стабільності його діяльності. Відсутність у парламенті чітко визначеної і сталої більшості, слабкість і нетривалість партійних коаліцій зумовлюють нестабільність уряду, а у зв’язку з цим — і самого парламенту, який може бути розпущений з ініціативи уряду. Внаслідок особли­востей розкладу в парламенті партійно-політичних сил невиправдано велику роль у здій­сненні державної влади можуть відігравати другорядні політичні партії. У сприятливій соціально-економічній обстановці часті зміни урядів не викликають важких негативних наслідків, однак у кризових ситуаціях урядова нестабільність може спричинити дезорга­нізацію державного управління і руйнування владних структур.

Змішана форма республіканського правління може уникати деяких із зазначених не­доліків президентської і парламентарної республік. А може й поєднувати в собі недоліки обох цих форм, не використовуючи їх переваги, що нерідко буває, особливо в країнах з нерозвиненими демократичними традиціями. Ідеальної форми державного правління немає. Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежать не стіль­ки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механіз­му здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту та виборчої системи.

Виходячи з аналізу Конституції України, можна зробити висновок про парламентсько - президентську форму правління в Україні. При цьому, Президент України, який заміщає пост шляхом загальних прямих виборів, наділений широким колом повноважень, у тому числі бере участь у формуванні складу Кабінету Міністрів України пропонуючи парла­менту кандидатури Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України та Міністра за­кордонних справ України, а також у визначених випадках може достроково припинити повноваження Верховної Ради України. Однак визначальний влив на уряд здійснює Вер­ховна Рада України, затверджуючи його склад та програму діяльності. Для України, як пар­ламентсько-президентської республіки, характерним є те, що юридичну відповідальність уряд несе перед парламентом і складає повноваження перед новообраним парламентом.

Конституційна організація державної влади та місцевого самоврядування в Україні. У Кон­ституції України закріплено засади, що визначають характер і статус органів державної влади, а також тих органів, які реалізують цю владу. У ст. 5 Конституції України сформу­льовано три напрямки (форми) реалізації народовладдя: у формі безпосередньої (прямої) демократії; через органи державної влади; через органи місцевого самоврядування.

У ст. 6 Конституції України проголошується один з важливих принципів державної влади, що є одночасно характерною ознакою й атрибутом правової держави — розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Цей демократичний принцип дає можливість не лише розмежувати компетенцію між різними гілками державної влади, а й створити необхідну систему стримувань і противаг, яка не дає змогу привласнити всю повноту державної влади одному органові держави. Поважання принципу поділу влади є важливою гарантією проти узурпації влади народу державою.

Згідно зі ст. 7 Конституції України, визнається та гарантується місцеве самоврядуван­ня. Воно є самостійним у межах своїх повноважень. Органи місцевого самоврядування не належать до системи органів державної влади. Та це не означає, що місцеве самовря­дування — як демократичний феномен, одне з проявів народовладдя — «відірване» від державної влади.

Усі державні органи залежно від їхніх рівня та компетенції можна поділити на групи: вищі, центральні державні органи та місцеві державні органи. До вищих та центральних державних органів належать ті, що поширюють свою дію на територію всієї держави, а місцеві державні органи мають повноваження тільки в межах своєї території.

Розподіл влади — не застиглий стан відокремлених державних структур. Це працюю­чий механізм, який досягає єдності на основі складного процесу погоджень і спеціальних правових процедур, передбачених у разі конфліктних ситуацій. Власне із законодавчого закріплення принципу поділу державної влади і починається сама її організація. Почат­ком організації державної влади є законодавче закріплення загальної системи органів, які здійснюють цю владу.

Конституювання системи органів, які здійснюють державну владу в Україні, почина­ється зі статусу, складу та організації представницького законодавчого органу, закріплен­ня внутрішньої структури парламенту, встановлення його функцій і компетенції та право­вого статусу депутатів; визначення основних форм та процедур діяльності Верховної Ради України.

У Конституції України визначається структура, статус, компетенція виконавчої влади, вирішується питання про взаємовідносини глави держави і уряду, уряду і Верховної Ради України, дається відповідь на питання, пов’язані з конституційною відповідальністю ор­ганів виконавчої влади, із здійсненням парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади.

Конституція України відповідає на питання, пов’язані зі статусом судової влади: вста­новлює принципові положення щодо судової системи, визначає види юрисдикції судів, відповідає на питання, пов’язані з підлеглістю судів, діяльністю прокуратури, адвокатури, органів, що забезпечують виконання судових рішень.

Окремим і досить складним є питання про статус Президента як глави держави. Фор­мула Конституції України «глава держави» спрямована на те, щоб наголосити у статусі Президента на його провідній ролі саме в організації державної влади, формуванні дер­жави, забезпеченні єдності в діях усього державного апарату, зняття та вирішення тих чи інших непорозумінь у системі державного механізму, об’єднанні зусиль державних і само­врядних структур для найбільш ефективного здійснення політики держави.

Конституційний принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування в Україні (ст.7) існує поряд з принципом поділу державної влади, доповнюючи поділ влад по горизонталі градацією по вертикалі.

Виступаючи як окремий спосіб здійснення народом належної йому влади, як форма народовладдя (що випливає із ст. 5 Основного Закону України), місцеве самоврядування є однією з підвалин сучасної демократичної системи управління, вагомим засобом опти- мізації державного управління, забезпечуючи можливість самостійного функціонування, без втручання органів державної влади, спираючись на самоорганізацію і самофінансу­вання.

Аналіз поняття місцевого самоврядування як форми і способу організації влади на міс­цях дає можливість визначити місцеве самоврядування як специфічну форму публічної влади, яка самостійно реалізується суб’єктами місцевого самоврядування шляхом вирі­шення в рамках законодавства питань місцевого значення і не входить у систему держав­ної влади.

Конституційна система функцій Української держави. Перед будь-якою державою за­вжди стоїть коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. З-поміж усієї сукупності зусиль можна виділити такі, які виражають її сутність і без котрих вона не може повноцінно діяти як найважливіша складова частина політичної системи суспільства. Основні напрями діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі, називаються функціями держави.

У сучасному державознавстві функції держави розглядаються у комплексі, як предмет і зміст діяльності держави разом із засобами і способами, що їх забезпечують. Функції віді­грають важливу роль у виконанні державою своєї історичної місії, тому що без впливу на ті або інші суспільні відносини держава не в змозі вирішити задачі, що стоять перед нею, і досягти відповідних цілей.

Характер державного ладу опосередковується у функціях держави, які визначають суть, тип, природу і призначення держави. Функції держави різні, порядок їхнього ви­никнення і зміни залежить від черговості задач, що встають перед суспільством у ході його еволюції, і цілей, що вона переслідує. Функції держави не закріплюються в якомусь одному розділі Конституції України, а є змістом практично всіх розділів, однак найбільше їх закріплено у розділі І Конституції України.

Функції держави поділяють на об’єктні (внутрішні та зовнішні) — політична, еконо­мічна, соціальна, культурна, екологічна тощо та «технологічні» — законодавча, виконав­ча, судова.

Стаття 3 Основного Закону зазначає, що людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найважливішою соціальною цінністю. Тому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпе­чення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соці­альну спрямованість економіки (ч. 4 ст.13 Конституція України). Важливою проблемою є пошуки оптимального співвідношення міждержавним втручанням в економічні процеси і вільними відносинами. Як показала практика, держава в нашій країні виявилась переван­таженою економічними функціями, що негативно впливає на виробництво. Сучасне ро­зуміння державного регулювання господарською діяльністю передбачає не командування економікою, а встановлення чітких правил вільної конкуренції, чітку визначеність з по­датковою політикою, а також здійснення контролю за правильним дотриманням законів.

В політичній сфері держава також виконує декілька основних функцій, характерних для правової держави. До однієї з таких функцій відноситься функція соціального комп­ромісу. Її суть зводиться до того, щоб знаходити і проводити в життя такі рішення, в тому числі і закони, які враховували б інтереси різних груп населення, не тільки більшості, але і меншості; створення умов для існування легальної опозиції, для вільного розвитку всіх політичних партій, які діють в межах Конституції та інших законів України.

Окремо слід виділити функції охорони і захисту конституційного ладу, законності та правопорядку, забезпечення громадянського миру, умов для вільного розвитку всіх націй і народностей, ідеологічну функцію. Ці функції закріплені в ст.ст. 15, 36, 37, 38, 39 Кон­ституції України.

У гуманітарній сфері держава виконує функції забезпечення, охорони і захисту осно­вних прав людини; охорони навколишнього середовища; здоров’я населення, соціаль­ного захисту та забезпечення; сприяння розвитку освіти, культури, виховання особи (I­II розділ Конституції України).

Досить повно визначено в Конституції зовнішні функції держави: оборони, захис­ту суверенітету і територіальної цілісності (ст. 17), а також зовнішньополітичну (ст. 18) й зовнішньоекономічну функції, функцію культурного співробітництва (гуманітарну функцію) тощо. Серед них особливо детально закріплено оборонні функції. Зокрема, за­значається, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, гарантування її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави (ст. 17).

Щодо зовнішньополітичної функції, то в Конституції зазначено: зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шля­хом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18).

Поняття, система та функції державних символів України. Конституційне закріплення та правовий порядок використання державних символів України. Державні символи є важли­вим і незаперечним атрибутом сучасної держави. Вони тісно пов’язані з історією націо­нального державотворення, соціально-політичним становищем у суспільстві та державі, ментальністю українського народу, його етнічно-національною ідентифікацією тощо. Символи нації, створені нею у процесі власного державотворення, стають державними в результаті їх нормативного закріплення. Державні символи, уособлюючи державний су­веренітет, єдність нації та повагу народу до своєї держави, потребують системного дослі­дження з метою належного правового регулювання відносин, пов’язаних із порядком їх використання, охороною тощо.

Поняття «державні символи» науковці розуміють як закріплені в конституційному пра­ві офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, що в лаконічній формі відображають національно-державні та історико-культурні ідеї Українського народу, сим­волізують суверенітет його держави (М. Тодика); як спеціальні позначення, що є засобом офіційного представництва держави у внутрішніх і зовнішніх відносинах, у зв’язку з чим перебувають під особливою охороною держави тощо.

Отже, державні символи — це визначені і закріплені на конституційно-правовому рівні офіційні знаки держави, які в лаконічній формі відображають її суверенітет та ідеологію і, як правило, мають етнічно-національне походження. З наведеної дефініції можна вио­кремити їх основні ознаки, а саме: офіційні знаки держави; лаконічна форма відображен­ня суверенітету та ідеології держави; етнічно-національні витоки державних символів.

Державні символи є незаперечним доказом існування незалежної держави, концен­тровано виражають її велич, соціальну сутність і суверенітет, дають уявлення про ті цін­ності, яких вона дотримується, і спрямовані на зміцнення її авторитету.

Важливість державних символів підкреслюється й тим, що вони є визнаним правовим інститутом як на доктринальному так і на законодавчому рівнях. Крім того, державні символи є невід’ємною складовою конституційного ладу держави.

Державні символи є офіційними знаками держави, які стають такими в результаті їх інституціоналізації, тобто нормативного визначення та закріплення на державно-право­вому рівні.

Перелік державних символів України визначено у частині першій статті 20 Конститу­ції України. Ними є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького. Закони про державні символи приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Він є одним із офіційних атрибутів держави, символом її суверені­тету. Порядок його офіційного використання регулюється низкою нормативно-право­вих актів, а саме: Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 трав­ня 1997 р., указами Президента України «Про День Державного Прапора України» від 23 серпня 2004 р., «Про Державний Протокол та Церемоніал України» від 22 вересня 2002 р., «Про офіційні символи глави держави» від 29 листопада 1999 р. тощо.

Державний Герб України — це встановлений Конституцію України символічний знак, який в графічних і кольорових зображеннях відображає наступництво гербової симво­ліки української державності на різних етапах її розвитку. Постановою Верховної Ради України «Про Державний герб України» від 19 лютого 1992 р. затверджено малий герб України — знак Княжої Держави Володимира Великого (тризуб), який має стати голо­вним елементом великого герба України. Сьогодні використовується тільки малий герб України; що стосується великого герба України, то наразі жоден законопроект не набув статусу закону.

Зображення Державного Герба України поміщується на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов’язковим додержанням про­порцій зображення герба.

Державний Гімн України — це конституційно затверджений символ держави, який у музичному виразі уособлює державу, на музику М. Вербицького із словами першого ку­плета та приспіву твору П. Чубинського. Правовий порядок використання державного Гімну України зазначено у Законі України «Про Державний Гімн України», який було прийнято 6 березня 2003 р., який встановлює, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України. Му­зичне виконання Державного Гімну України здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.

На виконання конституційного обов’язку щодо шанування державних символів гро­мадянами України спрямовані й положення ч. 1 ст. 338 Кримінального кодексу України, що встановлюють відповідальність за публічну наругу над Державним Прапором Украї­ни, Державним Гербом України або Державним Гімном України.

Забезпечення належної охорони та правового захисту державних символів України зміцнює основи конституційного ладу і сприяє його стабільності.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте співвідношення державного ладу та форми держави.

2. Назвіть принципи державного ладу.

3. У чому полягає специфіка України як демократичної, правової, соціальної держави?

4. Визначте недоліки окремих видів республіканської форми правління.

5. Які види функцій Української держави зафіксовані в Конституції України?

Література

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Каращук В. В. Суверенітет у системі основних ознак держави / В. В. Каращук // Дер­жава і право: Юридичні і політичні науки. — 2005. — Вип. 29. — С. 108- 111.

3. Наливайко Л. Р. Державний лад України: теоретико-правова модель: монографія / Наливайко Л. Р. — X.: Право, 2009. — 600 с.

4. Наливайко Л. Співвідношення категорій «конституційний лад» та «державний лад» в умовах конституційної модернізації / Л. Наливайко // Право України : Юрид. журн. — 2014. - № 9. - С. 32-44.

5. Прієшкіна О. В. Конституційно-правова характеристика України як суверенної та незалежної держави / О. В. Прієшкіна // Держава і право: Юридичні і політичні на­уки. - 2005. - Вип.28. - С. 208-213.

6. Процюк І. В. Форма держави як категорія правознавства / І. В. Процюк // Проблеми законності — 2010. — Вип. 112. — С. 13-19.

7. Северенчук О. Запровадження принципу розподілу влади в політико-правовому про­сторі України / О. Северенчук // Юридична Україна. — 2004. — № 9. — С. 4- 9.

8. Скрипнюк О. Правова держава в Україні: питання теорії і практика реалізації / О. Скрипнюк//Віче. — 2010. — № 18. — С. 8-9.

9. Тацій В. Проблеми реформування конституційних засад державного ладу України /

B. Тацій // Вісник Академії правових наук України: зб. наук, праць. — 2007. — № 3. —

C. 3-10. '

10. Шаптала Н. До питання про конституційно-правове регулювання державних симво­лів України / Н. Шаптала // Вісник Конституційного Суду України. — 2012. — № 2. — С. 110-117.