Глобалізація та процеси детериторіалізації у сучасному світі

Досить часто глобалізація розглядається дослідниками як поза- територіальний і надтериторіальний процес, що виходить за межі географічних кордонів та негативно впливає на суверенітет наці­ональної держави.

Важливо зазначити, що політико-економічна географія дина­міки детериторіалізації та ретериторіалізації нині радикально переглянута з огляду на національні моделі, які почали формува­тися з кінця XIX століття. Якщо попередні етапи детериторіаліза- ції та ретериторіалізації відбувалися переважно в рамках території держави-нації, то на нинішній стадії соціально-просторової реструктуризації роль національного масштабу як основної інсти- туційної площадки для функціонування капіталу значно зменши­лася. К. Коліндж назвав цей феномен «відродженням масштабів», за якого, на відміну від попередніх форм соціально-просторової організації, жоден окремий рівень соціально-економічної взає­модії не домінує над іншими^[189].

З точки зору історичної перспективи, територія розглядається як історична форма соціально-просторової організації, яка систе­матично змінюється під впливом існуючих умов. Нова надтерито- ріальна географія мереж та потоків витісняє «стару» географію державних територій, що тривалий час домінувала у суспільних науках. Дослідники процесу детериторіалізації розглядають появу нової географії як результат різних причинно-наслідкових зв’язків, зокрема: розвиток нових технологій; інтернаціоналізація капіталів та фінансів; активізація діяльності транснаціональних організацій, включаючи міжнародні корпорації та неурядові орга­нізації; зростання ролі електронних засобів масової інформації в організації соціокультурних ідентичностей; поширення стурбова­ності екологічними проблемами; нерівномірне зростання кіль­кості населення тощо.

У більшості досліджень процесу детериторіалізації простори глобалізації (засновані на циркуляції, потоках та географічній мобільності) та прояви територіального виміру (замкненість і закритість, кордони та географічна визначеність процесів) пред­ставлені як взаємосуперечливі системи соціальної взаємодії. Так, Р. О’Брін вважає, що глобальна фінансова інтеграція створила ситуацію, за якої «географічне місце розташування більше не має значення... Гроші зазвичай успішно полишають кордони географії»¹.

Дж. Шольте зазначає: «Глобальний простір позбавлений місця, дистанції і кордонів — і в цьому сенсі є «надтериторіальним». У глобальних відносинах люди пов’язані один з одним без огляду на їх територіальне знаходження. Глобальні відносини таким чином формують поза-, екстра-, пост-, надтериторіальні аспекти світової системи. У глобальній сфері територіальні кордони не є якоюсь перешкодою, і дистанція долається практично миттєво»^{[190] [191]}.

Таке уявлення про глобальний простір як позбавлений місця, дистанції та кордонів є характерною особливістю детериторіаль- них підходів. Так, Ф. Джеймісон ввів поняття «постсучасного гіперпростору»^[192], а К. Омає розробив концепцію «світу без кордонів»^[193].

Серед найбільш яскравих представників цього напряму дослі­джень слід згадати і А. Аппадураї, який зосередив увагу на аналізі впливу глобалізації на культурну сферу. На його думку, нова куль­турна економіка повинна розглядатися як складний порядок, який уже не можна розуміти в термінах існуючих моделей центр- периферія. Як первинну модель цього порядку можна взяти вза­ємодію п’яти ландшафтів, кожен з яких являє собою специфіч­ний вимір глобальних культурних потоків, а саме: етноскейпи, медіаскейпи, техноскейпи, фінансові ландшафти та ідеоскейпи. Виділення цих організуючих рамок глобальних потоків як своє­рідних просторів має за мету підкреслити, що вони не є певною об’єктивною даністю, що спостерігається з будь-якої позиції.

Дослідник також вважає, що ми є свідками становлення постнаціонального політичного порядку. Насильство, що супро­воджує політику ідентичності, відображає стурбованість, пов’я­зану з пошуком нетериторіальних принципів солідарності. Тери­торіальний націоналізм слугує для цих рухів виправданням, однак не обов’язково є їх справжнім мотивом чи кінцевою метою. «Хоча багато антидержавних рухів обертаються навколо образів батьків­щини, кольору шкіри, місця і повернення з вигнання, ці образи відображають скоріше злиденність їх (і наших) політичних мов, ніж гегемонію територіального націоналізму. Іншими словами, ще не виникла жодна ідіома для фіксації колективних інтересів багатьох груп у транслокальних формах солідарності, у формах мобілізації, що перетинають кордони, та постнаціональних фор­мах ідентичності»^[194].

Ці інтереси все ще артикулюються у поняттях, пов’язаних з територіальною державою. Нездатність багатьох детериторіалізо- ваних груп мислити себе поза рамками нації-держави часто є при­чиною глобального насильства, оскільки багато рухів за самостій­ність та збереження ідентичності змушені у своїй боротьбі з існу­ючими націями-державами використовувати ті самі образи, які вони намагаються зруйнувати.

В свою чергу, М. Кастельс висунув тезу, що в нову, інформацій­ну епоху відбуватиметься поступове перетворення простору місць на простір потоків. «Наше суспільство побудоване навколо пото­ків: капіталу, інформації, технологій, організаційної взаємодії, зображень, звуків і символів.

У новоствореному мережевому суспільстві соціальний про­стір стає відкритим для різних концептуалізацій і дослідження «безлічі просторів». Простори сучасного суспільства не тотожні, тому нині можна говорити не про заселені й незаселені терито­рії, а про життєздатні та нежиттєздатні землі. Тут йдеться не про фізичні характеристики простору, а про якість спільного життя людей, яка стає критерієм і поясненням переміщення людських мас. Лише у певних місцях, промислових центрах виникає якість, що стимулює прибуття людей. Розшарування простору відповідно до ступеня привабливості кожного з рівнів дало змогу міграції створити особливу карту світу, на якій помітні силові лінії між територіями різних рівнів. Фільтри, що створю­ються на шляху міграційних потоків, - це не стільки державні кордони, скільки своєрідні дамби, які за обрисами співпадають із певними ділянками державних кордонів, але насправді є зовсім іншим явищем.

Вагомий внесок у дослідження процесу детериторіалізації зробили М. Хард та А. Негрі, що відзначають «загальне вирів­нювання чи згладжування соціального простору», в якому капітал виходить за територіальні кордони і влада національ - них держав успішно розмивається. У результаті на світовій арені з’являється новий актор — імперія. На відміну від імпері­алізму вона не створює жодного територіального центру влади та не спирається на міцні кордони чи бар'єри, а є децентрова- ним і детериторіалізованим апаратом управління, який посту­пово інкорпорує весь глобальний простір всередину свого від­критого і зростаючого фронтиру.

Відносини між різними учасниками глобальної взаємодії набу­вають форми піраміди. На її вершині перебуває наддержава, сві­товий гегемон — США. Дещо нижче розташована група держав, які контролюють глобальні монетарні інструменти і здатні регу­лювати міжнародний обмін (держави Великої сімки, члени Паризького і Лондонського клубів тощо). На другому рівні зна­ходяться мережі «розподільчого управління», що являють собою потоки капіталів, техніки і технологій, народонаселення тощо. В такий спосіб транснаціональний капітал організує мережі комунікацій і задовольняє потреби. «Світовий ринок і гомогені­зує, і диференціює території, переписуючи географію Земної кулі. На цьому ж рівні, який часто підпорядкований владі транснаціо­нальних корпорацій, перебувають переважно держави-нації, які стали, по суті, локальними, територіальними організаціями. Ці держави виконують різноманітні функції, наприклад, політично­го посередництва щодо глобальних держав-гегемонів, торгівлі з транснаціональними корпораціями і перерозподілу доходів від­повідно до біополітичних потреб на своїх обмежених територіях»^{[196] [197]}. В основі піраміди зосереджені групи, що представляють інтереси населення, зокрема організації, незалежні від держав і капіталу, наприклад, неурядові організації.

Імперське управління здійснюється не стільки методами кла­сичної бюрократії, що має свої цілі, не тотожні політичним, скільки за допомогою біополітичного контролю за масою, що передбачає використання трьох основних інструментів: зброї (насамперед ядерної), грошей, за допомогою яких відбувається

деконструкція національних ринків, та комунікації. «Простір комунікації повністю детериторіалізований. Якщо поглянути на решту просторів, проаналізованих у термінах монополії на застосування фізичної сили і монополії на визначення монетар­них стандартів, то цей простір зовсім інший.

Однак низка дослідників вважають, що руйнівний вплив гло­балізації на державу-націю та її територіальний вимір значно переоцінено, оскільки насправді відбуваються два протилежних процеси: уніфікації (глобалізації) та локалізації. Так, на думку І. Свингедоу, протягом останнього десятиліття «відносне доміну­вання держави-нації поступилося новим конфігураціям, в яких обидва рівні - місцевий/регіональний та транснаціональний/гло- бальний — набули нового значення. Глобальне співробітництво, глобальний рух фінансів та світова політика відіграють вирішаль­ну роль у формуванні щоденного життя, одночасно дедалі більше уваги приділяється місцевим та регіональним проблемам і про­цесам реструктуризації. Інакше кажучи, одночасно діють дві тен­денції: глобалізації, або ж деволюції, і децентралізації, чи локалі­зації... Місцеву/глобальну взаємодію сучасних процесів реструк­туризації слід розглядати як єдиний, складний процес, що поєд­нує два схожих, хоча і суперечливих рухи, та включає де-факто перегляд значення географічного виміру економічного і соціаль­ного життя»^{[198] [199]}.

Для І. Свингедоу ці процеси ремасштабування представляють конфліктну динаміку «глокалізації», в якій глобальна соціально- просторова інтеграція передує повсюдній регіоналізації та локалі­зації соціальних відносин. За такого підходу «глобалізація — це не лише зростання важливості одного виміру порівняно з іншими; це також зміни у самій природі взаємовідносин між вимірами»^[200].

Отже, основним недоліком детериторіалізаційного підходу до глобалізації є те, що він розглядає відносини між глобальним про­стором і територією національної держави як гру з нульовою сумою: зростаюче значення першого обов’язково передбачає ослаблення другого. Розглядаючи географічні виміри як взаємо- виключні, а не взаємодоповнюючі, взаємозалежні рівні, така дуа­лістична концепція не дає відповіді на питання про роль субгло- бальної трансформації — наднаціональних політико-економіч- них блоків, територій національних держав, регіонів, міст, посе­лень — у сучасних процесах глобальної реструктуризації.

Дослідники, що заперечують значущість території у глобалізо- ваному світі, не беруть до уваги той факт, що саме існування гло­бальних потоків передбачає виробництво та постійне відтворення сталої соціально-територіальної інфраструктури, включаючи, зокрема, міські агломерації та регулятивні інститути держави, через які циркулюють глобальні потоки. Відповідно видима дете- риторіалізація соціальних відносин у глобальному масштабі насправді залежить від їх укорінення у відносно сталих і нерухо­мих соціально-просторових конфігураціях на різноманітних вза­ємозалежних субглобальних вимірах.

Більш правильним є твердження про те, що сучасний процес глобальної реструктуризації, який є нерівномірним, діалектич­ним процесом соціально-просторових змін, відбувається як у просторі (що зумовлено зміною успадкованих соціально-просто­рових конфігурацій), так і у часі (оскільки залежить від прискоре­ного руху капіталу, характерного для сьогодення). Цей процес розгортається одночасно у кількох взаємопов’язаних географіч­них вимірах — не лише на глобальному рівні, а й на нижчих — шляхом продукування та зміни існуючих субглобальних просто­рів (наднаціональних блоків, національних держав, регіонів, міст, поселень тощо). Нині ми маємо справу з новою хвилею детерито- ріалізації та ретериторіалізації, в якій глобальна соціально-еконо­мічна взаємозалежність значно посилилася у тісному зв'язку зі створенням чи реструктуризацією відносно стабільних форм капіталістичної соціально-просторової організації у різноманіт­них субглобальних географічних масштабах. Відповідно держави- нації та їх території є основними акторами сучасних процесів глобальної реструктуризації, а не їх пасивними спостерігачами чи безпорадними жертвами.

Ця глобальна тенденція детериторіалізації посилюється і вну­трішніми чинниками, зокрема процесами децентралізації у біль­шості країн світу, що зумовило появу нового предмета досліджен­ня — спільного суверенітету (shared sovereignty) між державою та її територіальними складовими¹. Це свідчить про відхід від загаль­ноприйнятого розуміння суверенітету як характеристики виключ­но держави-нації та визнання того факту, що суверенітет ніколи не був повністю сфокусованим на державі-нації, як вважалося у повоєнних суспільних науках. За останні десятиліття з'явилося безліч свідчень змін у структурі, компетенції, правових рамках, економічній та політичній системах держав, які досліджувалися Дж. Егню^{[201] [202]}, М. Кітінгом^[203], Н. Уолкером^[204] та ін. Деякі дослідники пов'язують появу нових політичних структур з формуванням сис­теми багаторівневого урядування^[205], в результаті чого недержавні актори отримали можливість впливати на процес прийняття рішень на різних рівнях управління. Іншими словами, сучасні моделі управління в якості основних акторів розглядають не тіль­ки суверенну державу.

На думку Ч. Джеффері, «методологічний націоналізм», харак­терний для суспільних наук, відображає тенденцію фокусування на державі-нації як основній одиниці аналізу у вивченні соціаль­ного і політичного життя та ігнорування регіону як одиниці полі­тичного аналізу¹. Вибір держави-нації як одиниці аналізу власти­вий для більшості наукових досліджень останнього часу і часто не відображає реального стану справ. Однак у ХХІ столітті уже ніхто не піддає сумніву важливість регіонального рівня в управлінні розвитком суспільства. Деволюція у Великій Британії, автономі­зація в Іспанії, регіоналізація в Італії, криза федералізму в Бельгії та низка інших процесів змусили політологів аналізувати вплив регіонального політичного середовища на індивідів, політичні партії та уряди (наприклад, праці К. Деттербека^{[206] [207]}, У. Свендена^[208], А. Хендерсона^[209] та ін.). Такі дослідження допомагають зрозуміти децентралізаційні процеси та регіоналізацію у більш широкому контексті інституційних реформ.

Отже, подвійний процес наднаціональної інтеграції та децен­тралізації призвів до далекосяжного процесу просторового ремасштабування, наслідки якого тільки починають осмислюва­тися науковою спільнотою.

Одним із цих наслідків є розвиток транскордонного співробіт­ництва, який, зміцнюючи зв’язки між країнами на рівні регіонів, ослаблює їх всередині суверенної держави. Нерозривний зв’язок між державою та її територією, обмеженою кордонами, був вста­новлений підписанням Вестфальського миру 1648 року. До сере­дини ХХ століття право національної держави на власний розсуд проводити внутрішню політику та управляти своїми територіями практично ніким не ставилося під сумнів. Однак активізація про­цесів глобалізації, поступове розмивання кордонів, поява нових форм співробітництва між територіями активізували дискусії про функції держави, її кордони та ступінь автономії територій.

Вплив членства у наднаціональній організації на територіальну організацію влади у суверенній державі можна проілюструвати на прикладі Італії, що є однією з держав-засновниць Європейського Союзу. Так, у результаті конституційної реформи у 2001 році іта­лійські регіони отримали право на певну самостійність у встанов­ленні економічних зв’язків на міжнародній арені під загальним наглядом з боку держави. До предметів спільного відання держа­ви і регіонів були віднесені міжнародні зв’язки регіонів, зв’язки регіонів з Євросоюзом та зовнішня торгівля. Крім того, згідно із ст. 117 Основного Закону регіонам було надано право брати участь у законотворчій діяльності органів Євросоюзу. Серед пер­ших цим правом скористався регіон Емілія-Романья, ініціював­ши у 2002 році підписання декларації щодо реформи Євросоюзу, підготовленої низкою європейських регіонів^[210], яку підтримали регіони країн-членів ЄС: Аквітанія, Валлонія, Гессен, Марке, Тоскана, Уельс, Фландрія і Шотландія. Декларація передбачала розширення прямої участі регіонів у розробці нормативно-право­вих актів Євросоюзу. До того ж регіонам Італії було надано право укладати угоди з іноземними державами та регіонами інших дер­жав. Закон від 13 травня 2004 року передбачає можливість ство­рення за ініціативою територіальних утворень та їх об’єднань європейських районів, що мають статус юридичної особи і фінан­сову автономію.

Очевидно, що розвиток транскордонного співробітництва, поява єврорегіонів вимагають переосмислення ролі кордонів у діяльності держави, вироблення нових моделей управління тери­торією, які б враховували комплексний політико-правовий харак­тер транскордонних форм співробітництва.

Тут варто детальніше зупинитися на важливості взаємодії вну­трішніх і зовнішніх чинників для державного будівництва, що дістало відображення у ході концептуального осмислення ролі кордонів. Це питання досить детально розроблялося суспіль­ствознавцями. Це Р. Бендікс, К. Дойч, Б. Мур, С. Роккан, Ч. Тіллі та інші. У їх працях міститься багато ідей, зокрема щодо важли­вості врахування зовнішнього середовища і його взаємозв’язку з внутрішнім. Що стосується механізмів внутрішньої легітимації, то низка дослідників — С. Бартоліні, Д. Карамані¹, С. Роккан — робили акцент на вивченні внутрішньої структури держави і її змісту — нації, яка забезпечувала внутрішню легітимацію^{[211] [212]}.

Так, С. Роккан розвинув основні ідеї економіста А. Хіршмана, який описував стратегії індивідуальної поведінки щодо формаль­них правил у несприятливих умовах: «лояльність» (до правил), «голос» (намагання опротестувати та змінити правила) і «вихід» (ігнорування невигідних правил). А. Хіршман розглядав «голос» та «вихід» як альтернативні варіанти висловлення недовіри людей, які реалізуються залежно від можливостей, що існують в організа­ції, членами якої є ці індивіди. Голос — будь-яка спроба не вийти, а змінити небажаний стан справ за допомогою індивідуального або колективного звернення до керівництва, іншими словами, це вираз інтересів громадян або соціальних груп. На його думку, Сполучені Штати Америки самим своїм існуванням і розвитком зобов’язані мільйонам рішень про «вихід» і відмову від «голосу»^[213]. Як вважає А. Хіршман, «недостатня державність» (statelessness) — це «атрофія голосу», що виникає в результаті наявності можли­востей для «виходу». Іншими словами, недостатня державність визначається як відсутність інституційних каналів «голосу», які не розвиваються у зв’язку з існуванням можливості «виходу» для членів спільноти.

У якості аналогів «лояльності», «голосу» і «виходу» С. Роккан та його послідовники використовували поняття «політичне структу- рування», «будівництво системи» та «межі». Застосування концеп­ції А. Хіршмана дало змогу С. Роккану пояснити роль взаємодії між центром і периферією, між різними центрами у процесі формуван­ня територіальних держав і націй, а також з’ясувати моделі цього явища, різноманітність яких відображено на карті Європи. Розроблена ним концептуальна модель довела, що будівництво центру нової держави і її порядку зумовлене ефектом існуючих кордонів і можливостями «виходу», які надаються, що внутрішнє інституційне будівництво і консолідація спільнот пов’язані з успіш­ністю цієї стратегії і міжнародним порядком. Різні варіанти «вихо­ду» характерні для різних періодів формування держави. Так, для ранніх етапів була характерна сецесія: багато територіальних дер­жав на стадії формування перебували під загрозою розпаду.

Співвідношення «виходу» чи «голосу» пов’язане з формуванням кордонів держави, які визначають конфігурацію акторів і публіч­них ресурсів, що знаходяться на певній території. У випадку «закритості», коли можливості для «виходу» відсутні, актори зму­шені приховувати ресурси, якими вони тимчасово володіють, або реалізувати «голос». Контроль за «виходом» і «входом» шляхом перетворення кордонів передбачає наявність ієрархії в організації, спільноті чи державі. Як правило, із закриттям кордонів зростають можливості політичного контролю. Компетенція, доступність і складність внутрішньої ієрархії залежать від обмежень, що перед­бачає будівництво кордонів і контроль за «виходом».

Контроль за кордонами і скорочення можливостей для «вихо­ду» акторів генерують процес зростання політичного виробни­цтва, запускаються механізми легітимації центральної ієрархії і структурування спільноти, що сприяють ефективнішому вико­нанню спеціалізованих функцій політичної ієрархії^[214]. Чим вищий ступінь контролю над кордонами, тим більше можливостей у ієрархічних структур для стабілізації і легітимації своїх провідних позицій, і навпаки.

Послідовники концепції С. Роккана виявили залежність, в якій внутрішнє структурування спільноти і формування нації пов’язані зі специфікою консолідації центру і кордонів різного характеру (політичних, економічних, соціальних, культурних тощо). Вони проаналізували не лише територіальні, а й соціо- культурні (членство) аспекти цього процесу. Останнє передба­чало, що приналежність акторів до політичної спільноти і мож­ливість «виходу» за її межі визначаються контролем центру не лише за територіальними, а й за соціокультурними кордонами, які визначаються соціокультурними нормами і правилами членства. Це означало, що «вихід» може бути різний: територі­альний (сецесія), функціональний або членський (еміграція, ухиляння від сплати податків, служби в армії тощо). Як зазна­чає Д. Карамані, «функціональний «вихід» (еміграція) заміщує територіальний «вихід» (сецесію) у випадку, коли контроль за територією і кордонами, як і ступінь національної інтеграції, зростають до такої міри, що географічний сепаратизм стає немислимим»^[215].

Ступінь контролю над кордонами значною мірою визначає можливості розвитку не лише національних держав, а й демокра­тичних інститутів, які є результатом історичного компромісу політичних акторів і балансу контролю за ресурсами. С. Бартоліні виділяє дві ідеальні моделі — повного закриття або відкриття кор­донів. У випадку закриття кордонів посилення контролю центру за периферійними територіями та акторами неминуче. Це вима­гає значної концентрації ресурсів, що, в свою чергу, призводить до створення нерівних умов для політичних суб’єктів і сприяє домінуванню одного з них. Яскраво виражене неспівпадіння і невизначеність кордонів посилює можливості для «виходу», змен­шує стимули до структурування каналів «голосу», обмежує сферу політичного виробництва центру і робить державу залежною від окремих груп інтересів (заможних соціальних груп).

Російський дослідник В. Колосов виділяє кілька етапів дослі­дження кордонів залежно від методологічних підходів: традицій­них (наприклад, історико-географічний) чи постмодерністських^[216]. Перший етап розпочався наприкінці ХІХ століття і розвивався у рамках історико-географічного підходу. Найбільш відомими його представниками є Ж. Ансель, І. Боуман, Е. Бансе, К. Фоусетт, Р. Хартшорт та ін. Суть їх досліджень зводилася до накопичення емпіричного матеріалу, картографування економічних і соціаль­них структур у прикордонних регіонах, вивчення конкретних ситуацій. Науково-теоретичні напрацювання цього етапу вико­ристовувалися для розмежування, делімітації та демаркації пово­єнних кордонів у Європі, визначення меж колоніальних держав у Азії та Африці. У цей же період активно розроблялися концепції прикордоння, пояснювалися їх морфологія та еволюція. Резуль­татом стала поява геополітичних стратегій, суть яких полягала у поділі світу на сфери впливу провідних держав, зростання попу­лярності європейської концепції політичного кордону як жор­стко зафіксованої на місцевості лінії.

Другий етап на початку 1950-х років ознаменувався розвитком функціонального підходу, який розроблявся такими дослідника­ми, як Дж. Мінгі, Дж. Прескотт, Дж. Хауз. Вони займалися дослі­дженнями транскордонних потоків переміщення людей, товарів, інформації, взаємовпливу кордонів та елементів природного і соціального ландшафту. Саме тоді були розроблені моделі тран­скордонної взаємодії на різних просторових рівнях і типологія транскордонних потоків; проаналізовано кордони як багатови­мірне і динамічне соціальне явище; сформульована концепція прикордонного ландшафту та визначено стадії розвитку прикор­донних територій. Практичні результати проявилися в ініціюван­ні переговорів щодо прикордонних питань, практики транскор­донного співробітництва і регулювання соціальних процесів на прикордонних територіях, демаркації та делімітації нових полі­тичних кордонів.

Протягом третього етапу, у 1970-х роках, домінували політоло­гічні підходи Т. Гарра, Дж. Герца, П. Діля, Х. Стара, М. Уорда щодо ролі кордонів у розвитку і врегулюванні міжнародних конфліктів. У фокусі досліджень опинився взаємозв’язок між особливостями кордонів та їх роллю в ініціюванні, еволюції та розширенні кон­фліктів, що дало змогу сформулювати рекомендації стосовно розв’язання прикордонних конфліктів та здійснення операцій щодо підтримання миру у гарячих точках.

Четвертий етап, що розпочався у 1990-х роках, представлений низкою постмодерністських підходів:

— світосистемний ідентичнісний підхід, в основу якого покла­дені праці І. Валлерстайна та П. Тейлора, полягав у вивченні кор­донів на взаємопов’язаних територіальних рівнях залежно від еволюції територіальних ідентичностей та їх місця в ієрархії полі­тичних кордонів. В рамках цього підходу розроблено модель взаємозв’язку між кордонами та ієрархією територіальних іден­тичностей. При цьому враховувалися зростання темпів глобаліза­ції, об’єктивні економічні (міжнародний поділ праці, розвиток інформаційно-комунікаційних технологій) та політичні чинники (зміцнення структури «центр-периферія», зростання прозорості державних кордонів, активізація децентралізаційних процесів);

— геополітичні підходи зосереджені на аналізі впливу процесів глобалізації та інтеграції на політичні кордони, які лягли в основу розробки моделей процесів «детериторіалізації» та «ретериторіа- лізації» у функціях політичних та адміністративних кордонів. На практиці це втілилося у розробці принципів прикордонної полі­тики і прикордонного співробітництва, у створенні єврорегіонів та інших транскордонних регіонів;

— підхід «політика — сприйняття — практика» (Дж. Скотт, Х. ван Хотум) що полягав у: а) вивченні взаємозв’язку між полі­тикою, що визначає проникність кордонів, їх сприймання людь­ми та взаємозв’язку з практикою різноманітних видів діяльності, пов’язаних з кордонами; б) аналізі взаємодії політики регулюван­ня функцій кордону з ідентичністю людей; в) осмисленні діяль­ності на різних територіальних рівнях управління; г) з’ясуванні впливу цих чинників на процес управління транскордонними регіонами. Практичними результатами стали регулювання тран­скордонного співробітництва і управління транскордонними регіонами, регулювання міжнародних міграцій та розвиток регіо­нальної політики.

Згідно з цим підходом кордон є не лише міжнародно-правовим інститутом, визначальною характеристикою державного сувере­нітету, а й продуктом діяльності мешканців прикордонних тери­торій, результатом тривалого історичного, політичного, соціаль­но-економічного розвитку, важливою символічною ознакою етнічної та політичної ідентичності.

— екополітичний напрям (Дж. Блей, А. Уестінг, Г. Уайт, О. Янг) представлений дослідженнями співвідношення політичних і при­родних кордонів. Його представники зосереджувалися на аналізі функцій політичних та природних кордонів як єдиної системи і розробці шляхів управління транскордонними суспільно-при­родними системами, що мало сприяти вирішенню екологічних проблем регіонального і світового масштабу.

Ця еволюція поглядів на територію, визнання її нової ролі, яка не обмежується рамками національної держави, особливо яскра­во проявляється на Європейському континенті, зокрема у ство­ренні територій, не обмежених державними кордонами.

Першим транскордонним регіоном ЄС став ЕИКЕСІО, ство­рений у 1958 році на кордоні Німеччини та Нідерландів. Пізніше такі утворення з’явилися і на інших прикордонних територіях держав-членів. На думку Дж. Андерсона, більшість ініціатив того часу щодо транскордонного співробітництва були відповіддю на зростаючу функціональну взаємозалежність між прикордонними територіями різних держав^[217]. Перші проекти з’явилися незалежно один від одного наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років. На той час вони не отримали жодної фінансової допомоги від надна­ціональних органів, хоча по суті сприяли поглибленню макроре- гіональної інтеграції в рамках європейської спільноти.

Для органів місцевої та регіональної влади залучення до тран­скордонного утворення означає, що вони виходять на міжнарод­ний рівень, який тривалий час залишався у віданні центральних урядів держав. Для врегулювання питань, пов’язаних з місцевим транскордонним просторовим плануванням та транспортною політикою, у 1960-70-х роках були створені різноманітні дво- та багатосторонні урядові комісії, в яких місцевий рівень влади не був представлений¹.

Однак протягом останніх десятиліть масштаб залучення неуря­дових організацій для налагодження транскордонного співробіт­ництва різко зріс, що можна розглядати як свідчення процесів макрорегіональної інтеграції в Європі. Так, два наднаціональних органи — Рада Європи та Європейський Союз — відіграли важливу роль у забезпеченні умов, за яких представники громадянського суспільства змогли б контактувати з партнерами через кордони.

Правовою основою першого транскордонного регіону стали різноманітні угоди, які переважно ґрунтувалися на добрій волі. Перша спроба формалізувати таке співробітництво була зроблена у 1966 році, коли Рада Європи дала рекомендації щодо здійснення співробітництва між органами місцевої влади (Recommendation 470 (1966) on the draft Convention on European co-operation between local authorities). У 1980 році за ініціативою Ради Європи була прийнята так звана Мадридська конвенція (Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіаль­ними громадами чи владами^{[218] [219]}), яка вступила в дію 22 грудня 1981 року, що стало першим кроком до формування законодавчої бази цього виду співробітництва. Пізніше вона була доповнена трьома протоколами, останній з яких було прийнято у 2009 році.

Активність Євросоюзу в сфері транскордонного співробітни­цтва порівняно з Радою Європи має переважно фінансовий характер. Більшість ініціатив у цій сфері можуть розраховувати на підтримку коштами з фонду Ініціатива спільноти Інтеррег, запо­чаткованої Єврокомісією у 1990 році, яка була продовжена у про­грамах Interreg II (1994 рік) та Interreg III (1999 рік). Основними напрямами діяльності еврорегіонів та реалізації транскордонних проектів є^[220]:

— розширення співробітництва регіональних органів влади і місцевого самоврядування (підвищення кваліфікації персоналу в сфері прикордонного співробітництва, сприяння обміну праців­никами, надання консультаційних послуг);

— збереження загального культурного спадку, організація культурного обміну, популяризація ідеї співробітництва серед мешканців прикордонних територій, формування європейської самосвідомості, зміцнення солідарності народів, що проживають у єврорегіоні;

— розвиток співробітництва у сферах освіти, охорони здоров’я і соціальної роботи;

— реалізація спільних заходів щодо охорони природи на при­кордонних територіях;

— розробка спільних проектів розвитку транспортної інфра­структури;

— узгодження планів розвитку регіонів і розробка загальних стратегій з виділенням конкретних проектів, у здійсненні яких зацікавлені сторони-учасники.

Транскордонне співробітництво можна класифікувати залеж­но від типу зв’язків між регіонами:

— співробітництво, що ґрунтується на певному типі правової угоди, що передбачає функціонування постійного секретаріату, який контролює власні ресурси;

— на основі стратегії розвитку;

— широкомасштабне співробітництво у низці сфер, що пере­бувають у віданні органів місцевої та регіональної влади¹.

Основними чинниками, що зумовлюють участь у транскор­донних проектах, є: доступ до фондів; зменшення затрат на виробництво чи надання певних послуг; лобіювання; вихід на міжнародну арену та участь у міжурядових відносинах; обмін досвідом.

Як і будь-який сучасний процес, транскордонне співробітни­цтво вимагає існування певної управлінської структури, яка б узгоджувала інтереси та діяльність усіх учасників. На практиці реалізувати ідею щодо створення управлінського органу, який би опікувався проблемами даного транскордонного регіону, досить складно. Е. Джуаліні виділяє три взаємопов’язаних виміри у тран­скордонному управлінні в Європі^{[221] [222]}:

— політико-економічний, який визначає парадигму діяльності держав у цій сфері та легітимізує дії місцевої, регіональної та цен­тральної влади. За цих умов транскордонне управління постає як результат стратегічного вибору;

— інституційний — організаційні та інституційні рамки, в яких транскордонне управління постає як комбінація інституційного дизайну та «інституційного будівництва»;

— символічно-когнітивний, що включає процес формування територіальної ідентичності. У цьому сенсі транскордонне управ­ління є «винайденими» громадами, які проживають на спроекто­ваному просторі.

Низький рівень інституціоналізації транскордонного співро­бітництва створює низку загроз для управлінських процесів, зокрема у вигляді політичного опортунізму, посилення позицій еліт, консолідації неокорпоративістьскої моделі відносин.

Тому цікаво розглянути транскордонне управління як виклик, породжений стратегією багаторівневої інституціоналізації, що відповідає природі європейського інтеграційного процесу. На від­міну від державно-центристських підходів природа ЄС як політи­ко-інституційного конструкту може бути охарактеризована як «цілісна, територіально різноманітна спільнота, що складається із субнаціональних, національних і наднаціональних акторів, що переслідують свої цілі у різних сферах». Відповідно європейську інтеграцію можна розглядати як «процес створення спільноти»¹, що супроводжується зміною форми простору, акторів, практики територіального управління на різних рівнях.

Такий підхід потребує перегляду територіальної юрисдикції у відповідних сферах та вироблення нових підходів до політичної компетенції акторів-учасників. Постає питання, якою мірою влада конкретної території поширюється в рамках багаторівневої юрисдикції? Тобто які межі її поширення у горизонтальному та вертикальному вимірах, зокрема:

— за яких умов процес прийняття рішень виходить за межі формальних владних інститутів і переходить до приватних мереж;

— зміна у відносинах між територіями (модель взаємного доповнення чи дублювання);

— зміна у масштабі та цілях (конкретні чи загальні завдання);

— зміна у їх статусі та природі (стабільні чи плаваючі).

Це особливо цікаво з огляду на включеність транскордонного управління у ширшу динаміку змін територіальної організації дер­жави, що впливає на просторовий вимір міст та регіонів, їх терито­ріальну юрисдикцію. У цьому сенсі інституціоналізовані проекти транскордонного управління можуть розглядатися як частина загального процесу на транскордонному (національний/міжна- родний, включаючи прикордонні органи місцевої та регіональної влади) чи транснаціональному рівні (включаючи мережу органів місцевої та регіональної влади, держав, що не мають спільних кор­донів) з високим рівнем диференціації рівнів інституціоналізації.

В Україні транскордонне співробітництво поки що перебуває на початкових етапах становлення. Незважаючи на те, що уже прийнято відповідний закон^{[223] [224]}, Державну програму розвитку тран­скордонного співробітництва на 2011—2015 роки¹ та інші норма­тивно-правові акти, можливості місцевих органів влади щодо діяльності у цій сфері досить обмежені. Це зумовлено насамперед недостатніми повноваженнями органів місцевого самоврядуван­ня, що проявляється у недосконалій процедурі формування та використання місцевих бюджетів, у яких повинні передбачатися кошти для гарантування виконання фінансових зобов’язань у ході реалізації транскордонних проектів. Відсутність достатніх повноважень у органів місцевого самоврядування, з одного боку, запобігає прийняттю помилкових рішень через брак відповідного досвіду, а з іншого — гальмує процес активізації двосторонніх від­носин з прикордонними територіями.

Отже, невід’ємними рисами глобалізації є поєднання процесів детериторіалізації та ретериторіалізації, що вимагають пере­осмислення національного суверенітету, значення території і кор­донів, перегляду взаємовідносин між різними рівнями територі­альної організації держави.

2.3.