Передумови структуризації відносин між центром і периферією держав-націй

Відомий британський історик А. Тойнбі концептуалізував про­цес успадкування різноманітних державних інститутів народами, які проживали на певних територіях, запропонувавши поняття універсальної держави.

Провінції універсальних (імперських) держав виконують дві функції: збереження самої універсальної держави і збереження того суспільства, для соціальної системи якого універсальна дер­жава створює політичну структуру. Прикладом є Римська та Британська імперії, які свідчать: двома головними альтернатив­ними функціями політичної організації універсальної держави є утвердження верховенства імперської держави і заповнення полі­тичного вакууму, що виник у соціальній системі суспільства, що розпадається, у ході знищення чи розпаду старих держав^[175].

Ступінь, до якого засновники універсальної держави були схильні вдаватися до методів анексії і прямої адміністрації в якості захисних заходів від небезпеки відродження переможених суперників, залежав від ступеня вірності ліквідованим державам і ностальгії за ними у середовищі колишніх володарів та підда­них. А це, в свою чергу, визначалося темпами завоювання та історією даної спільноти, у володіннях якої формується універ - сальна держава.

Прикладом пристосування територіальної організації імперії до своїх потреб є християнська Церква, яка запозичила провін­ційну організацію Римської імперії.

Формуючи свою організаційну структуру, Церква скористала­ся містами-державами, які були осередками еллінської соціальної системи і римської політичної системи. А оскільки традиції еллінської цивілізації поступово відмирали, то місто (city) посту­пово стало означати адміністративний центр (town), що був міс­цем перебування християнського єпископа, а не центром, який має інститути громадянського самоврядування і привілеї, пов’язані зі статусом муніципія у складі Римської держави. Місцевого єпископа, чий престол перебував у центрі римської діоколетіанівської провінції, інші єпископи тієї ж провінції поча­ли визнавати за старшого у владній ієрархії. Такі митрополити чи архієпископи, в свою чергу, визнавали в якості свого примаса єпископа, чий престол розташовувався в адміністративному цен­трі однієї з тих груп провінцій, які у діоклетіанівській системі називалися діоцезами. Єпископи, митрополити і примаси підпо­рядковувалися місцевим патріархам, яким у діоклетіанівській ієрархії відповідали префекти територій.

Іншими словами, така територіальна організація християн­ської Церкви була створена не імператором, а нею самою тоді, коли вона не була офіційно визнаним інститутом, який періодич­но переслідувався. Завдяки цій первинній незалежності від світ- 78

ського режиму, провінційну організацію якого вона використала у власних цілях, дана структура змогла пережити крах свого світ­ського двійника^[176]. Більше того, саме церковні приходи згодом лягли в основу формування територіальних громад у більшості країн Західної Європи.

Спадок універсальної держави проявляється в організації під­порядкованих їй територій і через століття. Так, досить багато країн сучасного світу успадкували систему територіальної органі­зації держави від колонізаторів. Таким прикладом є Нігерія, колишня британська колонія, яка зберегла федеративну модель, запроваджену в колоніальний період, але радикально змінила адміністративно-територіальний поділ. Про федеративний устрій почали говорити ще в 1914 році, але лише у так званій Конституції Річардса 1947 року було закріплено поділ Нігерії на три області з власними органами самоврядування. Децентралізація була під­тверджена і в наступних колоніальних конституціях Макферсона (1951 р.) і Літлтона (1954 р.). Після здобуття незалежності в 1960 році Нігерія залишається федерацією, хоча дуже нестабіль­ною і з постійними пошуками оптимальної моделі територіальної організації держави.

Британські колонізатори також сприяли розвитку федералізму в Малайзії, в якій вони не стільки створювали свої провінції, скільки зберігали традиційний поділ на султанати, закладений ще у часи феодалізму. В 1946 році на території країни був створений Малайський Союз, що трансформувався у 1948 році в Малайську Федерацію. Її незалежність була проголошена в 1957 році, а до складу федерації були включені окремі британські колонії Сабах і Саравак на острові Калімантан, які стали штатами Малайзії, поряд із султанатами і колишніми британськими колоніальними поселеннями (так званими stratis settlements).

Запропонована британцями федеративна модель колоніально­го управління використовувалася і в низці інших країн. Наприклад, у 1953—1963 роках існувала Федерація Родезії і Ньясаленда, або Центральноафриканська Федерація, яка розпалася на три неза­лежні держави: Замбію, Зімбабве і Малаві. У 1958—1962 роках була створена Вест-Індська (Британська Карибська) Федерація, яка згодом розпалася на окремі незалежні держави і британські заморські території. Ще одним англійським експериментом стало формування на території підконтрольного Ємену Федерації Південної Аравії в 1959—1967 роках.

Вивчення процесу формування держав має важливе методоло­гічне значення, оскільки дає змогу не лише визначити чинники, що мали вирішальний вплив на становлення інституту держави, а й спрогнозувати його еволюцію в майбутньому з урахуванням історичного досвіду і сучасних викликів. Праці таких відомих уче­них, як Дж. Андерсон, І. Валлерстайн, Г. Кларк, Л. Мамфорд, Б. Мур, С. Роккан, Ч. Тіллі, присвячені аналізу цих процесів у світовому чи регіональному масштабі. Однак, на нашу думку, не менш корисним було б порівняння еволюції держави на території двох континентів — Європейському та Американському.

Політичний розвиток Європейського континенту намагаються пояснити за допомогою цілої низки теорій, що враховують зовнішні й внутрішні чинники. Найбільш вдалий підхід до аналі­зу територіальної консолідації європейських держав був запропо­нований С. Рокканом, який проаналізував внутрішні джерела їх розвитку, що сприяють консолідації влади та її експансії на інші території. На його думку, в загальних рисах сучасні європейські держави є результатом тривалої трансформації феодальної струк­тури, отриманої у спадок від Римської імперії. Процес державно­го будівництва відбувався різними шляхами, оскільки перебував під впливом комплексу культурних та економічних факторів, представлених у вигляді:

1) вісі Схід-Захід, яка відокремила високомонетизовану еконо­міку Заходу від сільськогосподарської економіки Сходу;

2) вісі Північ-Південь, що відділила національно орієнтовану протестантську культуру Півночі від католицької культури Півдня, націленої на створення наднаціональних структур.

На думку С. Роккана, провідною для процесу національного будівництва є вісь Схід-Захід, що має вирішальне значення для ідентифікації з національними політичними організаціями. 80

Водночас вісь Північ-Південь сприяє розумінню особливостей формування держави як будівництва інститутів політичної влади. С. Роккан у ході своїх досліджень відзначив, що процес націо­нального і державного будівництва найшвидше і найлегше відбу­вався на периферії Римської імперії, а не в її центрі, характерною особливістю якого була розвинена мережа міст і наявність силь­них інститутів світської і релігійної влади. На його думку, це пояс­нюється чотирма факторами, що мали вирішальне значення для формування політичних інститутів держави:

1) самобутністю, консолідацією та економікою, політичною та культурною силою територіального центру;

2) культурною відстанню периферії від центру, її економічни­ми та політичними ресурсами для опору політиці інтеграції та стандартизації, що здійснювалася центром;

3) внутрішньою силою і зовнішніми джерелами, пов’язаними з такими організаційними структурами, як церква, секта, каста;

4) внутрішньою силою і зовнішніми джерелами, пов’язаними з економічними організаціями (ліги торговців, кредитні установи, міжнародні союзи) 1.

Якщо державне будівництво розглядати як процес нейтраліза­ції впливу окремих індивідів або груп, що передбачає можливість вільного входу і виходу із створюваної організації, то саме в ком­бінації зазначених вище чотирьох чинників потрібно шукати причини успіхів і невдач у створенні сучасних європейських дер­жав.

Так, з розширенням протестантського реформаторського руху на півночі Європи стало можливим об’єднання світського і релігійного світів, створення місцевої мови для соціальної кому­нікації, що замінила латину (досить згадати появу першої Біблії німецькою мовою в перекладі М. Лютера). При цьому можли­вості для виходу периферій з процесу державного будівництва були дуже обмежені. Водночас міста центру імперії, що входили до так званого «поясу міст» — мережі економічно незалежних

¹ Eisenstadt S.N.

У серці імперії наявність розвиненої мережі міст, поділ світської і релігійної влади сприяли опору окремих груп та індивідів об’єднавчим зусиллям центру На противагу цьому периферія імпе­рії характеризувалася слабкістю міст, кооперацією зусиль церкви та світської влади для створення національної (протестантської) церкви. Національна церква, в свою чергу, сприяла створенню нації і стимулювала процес мовної уніфікації території.

Як зазначав С. Роккан, «найбільший парадокс у розвитку Західної Європи полягає в тому, що вона сформувалася на основі кількох сильних центрів територіального контролю на окраїнах старої імперії: вирішальний імпульс для державного формування і національного будівництва мав місце на території, позбавленій ефективного контролю з боку Західної Римської імперії, що роз­падалася» 1.

Іншими словами, відносини центр-периферія для С. Роккана є визначальними для територіальної структури політичної систе­ми, що розвивається в процесі територіальної експансії, політич­ної централізації і концентрації населення. А специфіка територі­альної централізації Європи залежала від структурних умов, що включають владні відносини між центром і структурними органі­заціями та економічними об’єднаннями. Суверенна, територіаль­на держава розвивається там, де центр займає провідну позицію щодо периферії. Його зміцненню сприяють відсутність культур­ної дистанції між центром і периферією, нездатність структурних

¹ ЕізеШаМ 5.Б. Ор. сії. — Р. 90.

організацій і економічних об’єднань мобілізувати ресурси для протистояння уніфікації та стандартизації, здійснюваних цен­тром, або створити незалежну владну структуру.

Після завершення формування основ державної влади вини­кає необхідність у створенні культурних та ідеологічних підстав для узаконення влади нових правителів. Нація як спільність людей, що мають спільну історію і менталітет, є результатом цього процесу. Асинхронність цих процесів на території Європи дає під­стави для виділення трьох типів держав: ранні (формування дер­жави передувало появі нації), пізні (сформована національна ідентичність була покладена в основу держави) і консоціативні (для яких характерна відсутність сильної держави і єдиної нації як результат синхронності процесів державного і національного будівництва).

До першого типу належить Франція, де на перших етапах її становлення держава з’явилася раніше нації. Інакше кажучи, успішне будівництво держави створило сприятливі умови для появи певної нації. Прикладами пізніх держав є Італія та Німеч­чина, де держава була створена для представництва вже сформо­ваної нації. Тут територіальні межі виявилися під великим впли­вом вже існуючої державної системи, а не стали результатом внутрішнього процесу політичної централізації влади. Проміжним варіантом є консоціативні країни — Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, в яких формування держави і нації відбувалося паралель­но. Ці держави складаються з різних націй і являють собою дер­жаву без єдиної чи титульної нації. Вони виникли в буферній зоні між північним протестантизмом і південною контрреформацією, яка часто ставала ареною релігійних конфліктів у ХУІІ—ХУЛІ сто­літтях. Отже, можна стверджувати: формування держави та систе­ми держав, що передували виникненню націй і націоналізму, стало прикметною рисою процесів державотворення на Європейському континенті.

Створення американської держави мало відмінні від євро­пейських культурні та економічні передумови. З точки зору культурного аспекта, США ніколи не мали досвіду ні об’єднання світської і релігійної влади (що сприяло процесу державного

будівництва в протестантській Європі), ні конкуренції між релі­гійною і світською владою (що гальмувало розвиток держави в католицькій Європі). Америка сама визначала себе як переваж­но протестантську державу. Наявність безлічі протестантських сект і гострі теологічні дискусії між ними змусили еліту центру дистанціюватися від них, давши можливість церкві розвиватися на рівні громадянського суспільства, а не державних і політич - них інститутів. На відміну від Європи Америка також мала одну мову для соціальної комунікації — англійську, яка дісталася від колонізаторів.

Деякі відмінності є і в економічних факторах. В економічному плані Америка була набагато ближчою до європейського торгово­го поясу міст, ніж ті території Європи, на яких почався процес державного будівництва. Процес колонізації сприяв створенню різноманітних мереж торгових міст, а значні масиви землі розпо­ділялися між вільними селянами, що перешкоджало будь-яким спробам централізації. Крім того, в США обмеження на можли­вість виходу індивідів або груп з об’єднання не накладалися аж до закінчення Громадянської війни в 1865 році. Таким чином, у США практично були відсутні релігійні, мовні бар’єри, а також будь-які економічні або територіальні обмеження для формуван­ня єдиної держави.

Слід зазначити, що Сполучені Штати Америки ніколи не були нацією в етнічному розумінні, як це було в консоціативних дер­жавах Європи. З самого початку американські колонії створюва­ли себе як окремі територіальні одиниці, пов’язані спільною мовою і релігією. Іншими словами, США створювалися як союз держав, що мало відрізнявся від європейських аналогів — міських ліг у постфеодальній Європі.

У першій американської конституції присутня сильна корпо­ративна ідея територіальної організації, відповідно до якої дер­жавне утворення розглядалося як результат угоди між конкретни­ми територіальними громадами, а не між правителями і підлегли­ми. У Статтях Конфедерації, що вступили в силу в 1781 році, Сполучені Штати були визначені як конфедерація і стверджува- 84 лося, що Конгрес не має влади над громадянами: він може діяти тільки через самі штати¹.

Цей документ надав центральним органам влади мінімальні повноваження і закріплював принцип одностайності: будь-яке рішення у вищому органі влади — Конгресі Конфедерації — мало прийматися тільки за наявності згоди всіх тринадцяти штатів. Корпоративна ідея територіальної організації також міститься в інституційній моделі, закріпленій в конституції 1787 року. Цей вплив відображено в ідеї, що «кожен штат має власну «індивідуальність»^{[177] [178]}. Ця індивідуальність дістала втілення в моделі нового Сенату, що складався з двох представників від кожного штату незалежно від його розміру та кількості населення. Таким чином, федеральний Сенат також можна розглядати як перемогу принципу корпоративного представництва.

Прийняття Конституції 1787 року свідчило про провал спроби створення конфедерації і про остаточний вибір на користь феде­ративного устрою. Таким чином, менш ніж за десятиліття Сполучені Штати випробувала два шляхи —конфедеративний і федеративний — для визначення найбільш оптимальної моделі державного устрою. Водночас у європейських консоціативних державах перехід від конфедерації до федерації вимагав значно більше часу. Але навіть модель федерації виявилася нездатною остаточно вирішити проблему подвійного представництва (тери­торіальних громад та індивідів) у великій державі. Тому Конституція дозволила представникам федерального центру і штатів вести постійні дискусії щодо питань поділу владних повно­важень на території держави.

Можна стверджувати, що, з точки зору Європи, США є наці­єю, яка сформувалася без підтримки держави: «Єдиний правовий порядок підтримувався, але відмінності між державою і суспіль­ством розмивалися. Офіційна сфера діяльності уряду, дуже чітко визначена в Європі, була розчинена в американському суспільстві»¹. Успіх американської держави на ранніх етапах її становлення залежав від правил поведінки, виконання яких забезпечувалося судами та політичними партіями.

Цей досвід США не має аналогів у Європі. Навіть у ранніх дер­жавах, таких, як Франція, процес національного будівництва під­тримувався вже сформованою державною структурою. Консоціативні країни не мали ні держави, ні нації. У пізніх дер­жавах (Італії, Німеччині) національна ідентичність, що передува­ла створенню територіальної держави, була ідеологічним кон­структом без чітких територіальних меж. У США національний суверенітет не захищався ні керівництвом держави, ні окремими національностями: «Національна ідентичність в Америці... пере­дувала формуванню... інституційних рамок американської нації і навіть національної території» ^{[179] [180]}.

Що стосується виходу, то тільки Громадянська війна змусила південні штати остаточно відмовитися від погроз виходу з об’єднання. Відтак значний вплив на формування США мав гео­графічний розкол, що бере свій початок від штатів, які підтриму­вали або відкидали ідею сильного федеративного центру, на зміну якому прийшов розкол між різними територіально-економічни­ми інтересами. У ХХ столітті «відносна відсутність релігійного або етнічного суперництва між американськими регіонами при­звела до посилення економічної конкуренції між штатами»^[181].

Таким чином, політичний розвиток США стримувався терито­ріальним розколом, що виник на інституціональному контрасті між різними баченням державного устрою (конфедерація або федерація) і структурними відмінностями в соціально-економіч­ній сфері (аграрна та промислова економіка). У зв’язку із цим для ефективного управління країною був необхідний постійний пошук компромісу між інституційними і політичними інтересами акторів, що представляють штати і центр.

Не менш важлива відмінність процесу територіальної консолі­дації держав Європи та Америки проявляється у ході процесу демократизації. Аналізуючи політичний розвиток Європи, С. Роккан визначив чотири проблеми, які доводилося вирішувати керівникам держав, які прагнули встановити контроль над тери­торією країни^[182]:

1) сформувати державу з чітко визначеними межами і створити адміністративний апарат контролю за суспільним життям всере­дині країни (територіальна інкорпорація);

2) створити інститути соціалізації для формування за допомо­гою мовної стандартизації, релігійної уніфікації і системи освіти особливої політичної ідентичності в рамках даної території (тери­торіальна легітимність);

3) інституціоналізувати канали участі, представництва та опо­зиції (демократична інкорпорація);

4) створити територіальну економічну солідарність за допомо­гою вирівнювання доходів і можливостей для підприємницької діяльності незалежно від регіону і класової належності населення (демократична легітимність).

Кожне із цих завдань відповідало конкретному етапу територі­ального розвитку, а еліти центрів європейських держав змогли їх вирішити шляхом конфліктів або компромісів з представниками периферії, що і зумовило інституціональні відмінності держав континенту. Очевидно, що в Європі процеси державного і націо­нального будівництва передували демократизації. В результаті європейський націоналізм виник задовго до демократії і до певної міри сприяв її зміцненню. На думку С. Роккана, успішному роз­витку європейських держав сприяли: низький рівень загальної мобілізації в епоху формування держави (нові зв’язки створюва­лися на рівні національних та місцевих еліт, а селяни і міські робітники були залучені лише частково); етап консолідації меха­нізмів територіального контролю завершився до того, як відбула­ся повна монетизація економіки, до масового поширення грамот­ності, у результаті чого нижча страта не могла артикулювати політичних вимог. Це дало національним елітам час, необхідний для формування ефективних структур. У результаті вони вияви­лися краще підготовленими до протистояння новим викликам: посилення національної ідентичності на масовому рівні, відкрит­тя каналів для участі мас, розвиток почуття національної еконо­мічної солідарності й встановлення реального консенсусу з питань розподілу ресурсів і прибутків¹.

У США процес територіальної консолідації здійснювався іншим шляхом не тільки через невирішене питання про кордони федеральної влади, а й у результаті синхронності процесу форму­вання держави та демократизації. «Політична спадщина Америки XVIII століття сприяла відходу від центру: штати обмежували владу федерального уряду, законодавчі збори штатів орієнтували­ся на інтереси виборців, а законодавство стояло на сторожі права ініціювати, або, точніше, не ініціювати нові закони про оподатку­вання. На відміну від якобінської спадщини у Франції республі­канська ідеологія в Америці тільки поглиблювала недовіру до національної мобілізації»^{[183] [184]}.

Інакше кажучи, якщо в Європі демократія стала інструментом, що забезпечує перехід від територіальної до політичної фази роз­витку держави, то у США вона відіграла роль механізму врівнова­ження інтересів федерального центру і штатів. У США демократія була надійно встановлена «до появи вимог концентрації влади національного уряду... В Америці новий вид державної організації виник у результаті високого рівня розвитку електоральної демо­кратії для вирішення управлінських завдань в індустріальну епоху»^[185].

Отже, єдина спільна риса у ході територіальної консолідації держав Європи та США полягає в тому, що вони сформувалися завдяки невдалій політиці імперій — Римської, що призвела до її розпаду, і Британської, що спробувала посилити контроль над своїми північноамериканськими колоніями. Що стосується від­мінностей, то головними є: по-перше, асинхронність процесів державного і національного будівництва в Європі, їх одночасність у Сполучених Штатах. У результаті на Європейському континенті домінує унітарна модель державного устрою, в той час як амери­канці віддали перевагу федерації, в якій розподіл повноважень між центром і штатами залишається предметом переговорів між ними. По-друге, якщо процес демократизації в Європі сприяв переходу від територіальної стадії формування держави до полі­тичної, то у США він дозволив знайти компромісне рішення між прихильниками конфедерації і федерації, що прискорило форму­вання нової держави.

Формування територіальної організації публічної влади впли­ває на розвиток громадянського суспільства та є джерелом сучас­них суперечностей між різними соціальними групами. Відомий американський соціолог Дж. Александер зазначає, що територія є основою для будь-якого реального суспільства, оскільки конвер­тує його простір у конкретне «місце»^[186]. Громадянське суспільство може стати унікальним і значущим лише як конкретне місце. Причетність до цього центрального місця примордіалізується, і створюються передумови для бінарної системи дискурсу: свої, які перебувають на території, та чужі поза її межами. Право на свобо­ду закріплюється лише за тими, хто перебуває на сакральній землі, а інститути та взаємодії у громадянському суспільстві у від­повідь починають спотворюватися і сегментуватися.

У цьому сенсі націоналізм можна розглядати як заселення про­стору, який демаркований територіальними кордонами держав. Громадянськість завжди визначалася центрами, але до XVII сто­ліття ці примордіальні території розглядалися більш локально, як

села, міста, регіони чи просто як фізичні площі, заселені племе­нами або багаточисельними сім’ями. З початком епохи Відродження територія набувала ознак національності, а прина­лежність до певного місця означала зв’язок із землею нації.

Однак безвідносно до того, як визначалася спільність (за мовою, кровною спорідненістю, релігією, світоглядом) лише члени нації розглядалися як розумні, відкриті, чесні особи. А члени інших національних територій вважалися ворогами. Таке надзвичайне обмеження універсалізму мало колосальні наслідки для історії людства. Один з них — постійне переплетіння реаль­них громадянських суспільств та війни як крайнього вираження відносин негромадянського типу. І. Кант вважав, що демократії ніколи не почнуть війну з іншими демократіями, оскільки універ­салізм та раціональність, притаманна таким суспільствам, спо­нукатимуть їх радше до діалогу, а не застосування сили, перешко­джатимуть стереотипному мисленню та прагненню створити негативний образ інших національностей. Однак на практиці античні Афіни, перша реальна демократія, вели постійні війни проти сусідніх міст-держав, боролися проти варварства, яке їм приписувалося. У часи Відродження воєнна слава вважалася однією з найважливіших чеснот міст-держав Італії, а їхні політи­ки захищали та розширювали межі громадянського суспільства, ведучи війни проти «іноземців», які були рівними спільнотами у їх національних правах. Імперська експансія держав Північної Європи у ХУІІ—ХІХ століттях мала як економічні мотиви, так і потребу «приручити» ворогів цивілізації, оскільки їм не пощасти­ло народитися на тій же частині землі, що й вони.

Найяскравішим прикладом протистояння є Англія та Франція, які майже два століття вели затяжні війни, хоча схожі в основних рисах та за рівнем розвитку демократичних інститутів. Хоча еліти та пересічні особи кожної країни були переконані у тому, що їх територія є єдиним місцем на Землі, де можна вільно дихати.

Націоналістичне розуміння громадянськості привело до змін внутрішнього характеру, що спонукало тих, хто був виключений з громадянського суспільства, усвідомлювати себе як чужинців, котрі асоціюються з територіальними ворогами нації, проти 90

яких ведуться війни. Вигнанці, як правило, розглядалися не лише як дикуни, а й як справжня загроза національній безпеці. Намагаючись бути включеними до світу громадянського сус­пільства, вигнанці досить часто намагалися видавати себе за патріотів.

Якщо націоналізм обмежує громадянськість, розмежовуючи простір всередині та поза нацією, то регіоналізм створює анало­гічні, іноді насильницькі обмеження для простору в рамках нації. Центрами є уже не тільки нації, а й міста і регіони в їх межах. Ці внутрішні центри визначають суть дискусій про свободу, форму­ють периферію як територію, котрій не вистачає національної громадянськості, як своєрідну чужоземну територію в межах самої нації. Протягом століть міста і регіони були джерелом най­більш запеклих соціальних протистоянь. Німецьке прислів’я про те, що «повітря міста робить нас вільними» є найкращим відобра­женням суті проживання у місті, демонструє прірву між селяни­ном та бюргером того часу. Регіональні поділи між півднем і пів­ніччю, сходом і заходом завжди мали соціальний підтекст. Ці регіональні відмінності ділили громадянське суспільство, його культуру, перешкоджали встановленню внутрішнього діалогу. Коли вони накладалися на інші чинники — економічні, етнічні, політичні чи релігійні, вони створювали основу для репресивних, закритих рухів, побудови гетто, агресивної, примусової інкорпо­рації, сецесіоністських рухів та громадянських воєн. Ці конфлік­ти стали боротьбою за ідентичність та соціальне визнання, проти­дією фрагментованості та спотворенням у громадянському сус­пільстві як такому.

Тому, на думку Дж. Александера, сучасні проблеми, які пов’язані з функціональною диференціацією громадянського суспільства (насамперед в економічній сфері) та загрожують його цілісності, моральності й свободі, є результатом історичного ста­новлення громадянського суспільства у часі та просторі^[187]. Різні види конфліктів — функціональні, просторові та часові — слід розглядати насамперед як прагнення бути включеним у грома­дянське суспільство як таке.

Говорячи про безмежність громадянського суспільства, Дж. Александер швидше за все мав його кількісні характеристи­ки: воно за своєю природою передбачає взаємовигідне спілкуван­ня, що за потреби ігнорує кордони держави. За такого розуміння поняття громадянського суспільства відображає ідеологію і прак­тику глобальності, оскільки немає місця настільки віддаленого, щоб з ним не можна було встановити взаємовигідний зв’язок. Однак лише ідеальне громадянське суспільство може рівномірно розподілятися в абстрактному, позбавленому політичних кордо­нів ландшафті. Реальне громадянське суспільство без держави існувати не може. Як слушно зазначає Е. Гідденс, «створення громадянського суспільства напряму пов’язане з виникненням сучасної форми держави і, таким чином, референціально пов’язане з нею. У традиційних державах повсякденне життя, переважно у сільській місцевості, перебувало поза сферою адміні­стративної влади держави. Місцева громада була переважно авто­номною в тому, що стосувалося її традицій та способу життя, а форми особистої активності залишалися в основному поза ува­гою адміністративного апарату держави. Проте ця зовнішня сфера не була громадянським суспільством... У сучасних соціаль­них формах держава і громадянське суспільство розвиваються спільно як взаємопов’язані процеси трансформації»^[188].

2.2.