Генезис прав людини.
Формування сучасних прав та свобод, що відображені у міжнародних та вітчизняних нормативно-правових актах, йшло протягом тривалого історичного періоду.
В античні часи із формуванням класичної демократії, була закладена ідея про рівність усіх громадян грецького полісу в користуванні правами та свободами.
Проте ідея рівності тут тісно перепліталася спочатку з соціальним походженням, а пізніше з майновим статусом і громадянством особи. Так, іноземці і в Греції, і в Стародавньому Римі були особисто вільними, могли володіти майном, проте не допускались до управління державою. Проте, саме в античні часи були закладені основи концепції природного права, що згодом розвивалася філософами та юристами Стародавнього Риму та навіть окремих країн Сходу. Природні права людини були божественного походження та формою загального розуму, що реалізовувалася через встановлення правової норми - закону.Гуманістичні посили про рівність усіх людей перед Богом робила також релігія. Наприклад, християнство інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Іслам виступав з ідеями милості, справедливості та рівності перед Всевишнім усіх мусульман незалежно від майнового та соціального статусу.
У феодальну епоху світ вступив у період боротьби між засиллям багатих та виживанням бідних. Колишні моральні та релігійні норми про рівність були неспроможними подолати напругу та суперечності у суспільстві. Протиріччя між різними класами суспільства ставали все відчутнішими. Саме тому, у цей час з’явилися перші нормативні акти, які намагалися обмежити абсолютну владу монарха. Так, у 1215 р. в Англії була прийнята Велика хартія вольностей (Magna Carta). ЇЇ статті гарантували права та привілеї феодальної знаті, надання свободи дій церкві та зобов’язували короля дотримуватися державних законів. Проте саме цей документ заклав основи майбутньої концепції прав людини.
В епоху Відродження (ХІV - ХVІ ст.) відбулося повернення до гуманістичних ідеалів, а людина вперше в епоху Середньовіччя у працях філософів отримала право брати участь у власному житті, мати вибір та нести відповідальність.
В епоху Просвітництва (ХУП ст.) права та свободи людини інтерпретувалися в рамках ідеї природніх прав. Остаточно ідеї рівності, право на життя та свободу сформувалися як наслідок буржуазних революцій. Так, в Англії у 1679 р. був прийнятий Хабеас Корпус Акт (Habeas Corpus Act), яким вперше було проголошено гарантії особистої недоторканості особи, вводився інститут поруки та застави, а також встановлювалися обмеження строків тримання під вартою. У 1689 р. із прийняттям Біля про права в Англії була проголошена свобода виборів до парламенту, свобода слова та суджень у його стінах. Декларація США про державний суверенітет 1776 р. вперше законодавчо закріпила концепцію природніх прав людини через проголошення принципу рівності та прав на життя, свободу та прагнення до щастя. Конституція США 1787 р. заклала основи ліберальної концепції прав людини. Французька революція привела до вироблення першого політичного та конституційного акту щодо прав людини - Декларації прав людини та громадянина 1789 р., яка вперше на законодавчому рівні закріпила принцип формальної рівності всіх громадян перед законом, проголосила свободу совісті, свободу слова, презумпцію невинуватості, недоторканність особи та її майна, а також встановлювала обов’язок держави забезпечувати та гарантувати права і свободи людини і право громадян на опір гнобленню. У декларації було закріплено також один із основоположних принципів сучасної правової демократичної держави - «дозволено все, що прямо не заборонено законом».
Вищеназваними документами було закріплено перше покоління прав - особисті та політичні права. Для першого покоління прав характерним є проголошення принципу невтручання держави у справи суспільства, дистанціювання від нього, що знайшло своє втілення у понятті «мінімальна держава» або «держава - нічний сторож».
Упродовж XVIII - XIX ст.
з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. На початку ХХ ст. вперше у світовій практиці окремі держави починають закріплювати соціально- економічні права. Це так звані позитивні права, для реалізації яких необхідна організуюча діяльність держави щодо забезпечення цих прав. Саме соціально- економічні та культурні права складають друге покоління прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу, захист материнства і дитинства та ін.), які міжнародне законодавче визнання отримали в Загальній декларації прав людини (1948 р.). Загальна декларація прав людини - перший міжнародний універсальний нормативно-правовий акт, який проголосив основні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і тим самим встановив стандарти та ідеали сучасної демократичної держави.Третє покоління прав також вперше законодавчо було закріплене після Другої світової війни. Нечувані злочини проти людства, масовий геноцид народів, безпрецедентне намагання перекроїти політичну карту світу спонукали міжнародну спільноту гарантувати солідарні (колективні) права, тобто права всього людства - права людини, права народів, права нації, права спільнот та асоціацій. Також, реалізація цього покоління прав обумовлена загостренням у другій половині ХХ ст. глобальних проблем, серед яких на одне з перших місць виходить екологічна, а також вступом найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації. Третє покоління прав закріпило право на мир, безпеку, незалежність (самовизначення народів), на здорове навколишнє природне середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства в цілому.
Бурхливий розвиток сучасного світу спричинив перегляд концепції трьох поколінь прав. Сьогодні мова йде про формування четвертого покоління прав, яке потребує законодавчого закріплення внаслідок активного розвитку науки, техніки, медицини тощо. До четвертого покоління прав людини можна включити право на: зміну статі, трансплантацію органів, клонування, використання віртуальної реальності, одностатеві шлюби, штучне запліднення, евтаназію, вільну від дитини сім’ю, незалежне від державного втручання життя за релігійними, моральними поглядами, на доступ до Інтернету та ін.
Законодавче закріплення прав та свобод людини і громадянина породжує проблему їх класифікації та об’єднання у групи. На сьогодні юридична література виділяє декілька груп видів прав. Так, автори підручника «Конституційне право України» за редакцією В. Колісника та Ю. Барабаша провели класифікацію прав та свобод людини і громадянина за певними критеріями, узагальнивши їх до кількох груп:
1. За суб’єктами: права і свободи людини та права і свободи громадянина. Обсяг прав у громадян більший, аніж у тих осіб, які не є громадянами.
2. За видом суб’єкта: права індивідуальні й колективні.
3. За генезою: природні і похідні (сформульовані в законах, міжнародних пактах).
4. За характером утворення: основні (конституційні) і доповнюючі (конкретизуючі).
5. За черговістю їх включення до конституцій: права першого, другого та третього поколінь.
6. За ступенем їх абсолютизації: поділяються на такі, що підлягають обмеженню, і такі, що не підлягають обмеженню.
7. За змістом: громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні і культурні.
Варто зазначити, що це лише один із запропонованих підходів до класифікації груп та видів прав та свобод людини і громадянина. Наукова література пропонує й інші підходи до їх класифікації. Детальний аналіз груп та видів прав та свобод людини і громадянина буде проведений у наступних лекціях.
5.