§ 2. Форми правління в сучасних державах

Форма правління є одним з елементів форми держави, який характери­зує порядок організації вищих органів державної влади, правовий статус ви­щих органів держави (насамперед, його глави), принципи взаємовідносин між ними, участь громадян в обранні цих органів.

Залежно від форми правління держави можуть бути монархіями або рес­публіками.

Та або інша форма правління складається історично під впливом комплек­су чинників економічного, соціального, політичного, національно-етнічного, куль­турного і релігійного характеру. Здійснюють свій вплив і природно-географічні умови. Проте тому або іншому періоду розвитку суспільства відповідає та або інша форма правління. Так, в епоху феодалізму переважала монархічна форма правління, Новому часу більш відповідає республіка. Необхідно, однак, урахову­вати, що якщо раніше розходження між монархією і республікою відображали розходження у ступені демократизації суспільства, його політичного ладу, то сьогодні збереження в ряді держав монархії аж ніяк не свідчить про їхню меншу демократичність порівняно з республіками. Це є лише свідчення стійкості полі­тичних традицій тих держав, у яких монархія вже давно розглядається як еле­мент, що об'єднує і консолідує націю.

Монархія - це така форма правління, де глава держави - монарх (імено­ваний у кожній державі по-різному - імператор, король, султан тощо) має особливий юридичний статус: його повноваження мають первинний, непохід­ний від іншої влади в державі, характер, посаду він отримує, як правило, у спадок і довічно.

Монархія, як форма правління, збереглася у значній частині держав або як данина історичній традиції (що характерно для розвинених країн Заходу), або в силу збереження у суспільстві значних пережитків феодалізму й архаїчних форм громадської організації (що властиво, наприклад, монархічним державам Близь­кого Сходу).

Розрізняють абсолютну і конституційну монархію яка, у свою чергу, поді­ляється на парламентську та дуалістичну.

Абсолютна монархія на сучасному етапі державотворення має, швидше, історичне значення. Це форма правління з необмеженою владою монарха. На сьогодні монархією, яка певним чином відповідає параметрам абсолютизму, є, наприклад, Саудівська Аравія.

У правовому відношенні монарх за абсолютної монархії - джерело будь- якої влади, і лише він визначає її межі в нормативних актах, які дарує своїм підданим. В основі закону лежить воля монарха. Абсолютна монархія характе­ризується значними повноваженнями монарха в законодавчій, виконавчій і судо­вій сферах. Закони видаються від імені монарха, йому підпорядкований весь адміністративний апарат держави. Будь-які виборні органи в абсолютній монар­хії, як правило, відсутні, що не виключає наявності дорадчих заснувань (напри­клад, Меджліс аш-Шура в Саудівській Аравії, де представлені члени численного клану Саудитів - правлячої династії цієї країни). Як виняток, у деяких із цих держав можуть прийматися акти, іменовані конституціями, проте вони мають мало спільного із загальноприйнятим поняттям «конституція».

Як форма правління абсолютна монархія отримала найбільше поширення в епоху пізнього феодалізму. Сьогодні вона є анахронізмом і зберігається лише в деяких країнах Сходу, де переважають традиційно-патріархальні і феодальні форми громадського життя (наприклад, Брунеї), проте є держави з досить високим рівнем економічного розвитку і високорозвиненою соціальною інфраструктурою, у яких абсолютна монархія зберігається як своєрідна форма консервації тради­цій родоплемінної патріархальної демократії доіндустріальної епохи (Саудівська Аравія).

Конституційна монархія - це така форма правління, при якій влада мона­рха здійснюється на основі й у рамках конституції. Залежно від ступеня обме­ження влади розрізняють дуалістичну і парламентську монархії.

Дуалістична монархія (лат. доэНз - подвійний) - конституційна монархія, у якій влада монарха обмежена конституцією або конституційними актами, проте монарх формально і фактично зберігає широкі повноваження (наприклад, Маро­кко).

Сьогодні в розвинених державах Заходу ця форма правління не зустріча­ється. Водночас вона ще зберігається у деяких країнах (наприклад, Марокко).

Іншим видом конституційної (обмеженої) монархії є парламентська монархія.

На відміну від дуалістичної, парламентська монархія є досить поширеною формою правління. Вона існує сьогодні у багатьох державах світу (Бельгії, Вели­кій Британії, Іспанії, Канаді, Японії тощо). Монарх юридично є главою держави, але не має реальних повноважень по управлінню державою. Його повноваження мають, в основному, представницький характер і обмежуються формальною перевіркою оформлення акта. На практиці усі акти монарха готуються урядом.

Монарх не одержує заробітну плату. Гроші на утримання монарха і його сім'ї щорічно виділяються окремим рядком у державному бюджеті і цей рядок іменується «цивільним листом».

Обсяг повноважень монарха в державах із парламентською формою пра­вління неоднаковий. Він варіюється від практично повного відсторонення монар­ха від участі в управлінні державою і зведення його повноважень до функцій зовнішнього представництва (Швеція) до наділення значними повноваженнями (Іспанія, де король відповідно до Конституції 1978 р. є головнокомандуючим іспанською армією). Повноваження монарха можуть містити в собі і деякі резер­вні (сплячі) прерогативи на випадок можливих політичних криз (Бельгія, Велика Британія, Нідерланди).

Державна влада у парламентській монархії належить парламенту та уря­ду, а монарх виконує лише представницькі функції. Законодавча влада нале­жить парламенту, який формується шляхом всенародних виборів, а виконавча - урядові, у формуванні якого парламенту належить вирішальна роль. Формуван­ня уряду парламентом і відповідальність уряду перед ним - головна відмінна ознака парламентської монархії.

Незважаючи на певну архаїчність, інститут монархії має достатню гнуч­кість, щоб пристосуватися до нових історичних умов постіндустріального суспі­льства. Це пов'язано з тим, що монархія в розвинених країнах Заходу давно перетворилася на символ наступництва історичних традицій, наочне втілення ідеї національної державності, безперервності її існування. Необхідно також враховувати, що монархія представляється політично і соціально нейтральним інститутом, що виконує важливу інтеграційну функцію в суспільстві.

Поряд із монархічною формою правління існує така форма правління, як республіка, яка є більш поширеною в сучасному світі.

Республіка - це така форма правління, де вищі органи держави є вибор­ними і змінюваними, причому лише парламент в усіх без винятку республіках обирається безпосередньо громадянами. Серед загальних ознак республіки можемо виділити такі: виборність вищих органів державної влади (парламенту та глави держави (президента)); визначеність терміну їх повноважень; юридична та політична відповідальність глави держави та парламенту тощо.

Залежно від порядку поділу компетенції між вищими органами державної влади (зокрема, щодо формування уряду і контролю за його діяльністю, а також залежно від правового статусу президента) відомі три основні різновиди респуб­ліканської форми правління - президентська, парламентська, змішана (напівп- резидентська) республіка.

У президентській республіці глава держави - президент - обирається безпосередньо громадянами шляхом прямих (у латиноамериканських країнах), або непрямих (США) виборів. Він має значні повноваження, оскільки одночасно є главою держави, главою виконавчої влади і головнокомандуючим збройними силами. У президентській республіці уряд формується позапарламентським шля­хом, члени уряду призначаються на посаду і звільняються з посади президентом (у США при призначенні необхідна згода верхньої палати Конгресу - Сенату). Президент не має права достроково припинити повноваження парламенту.

Відмітною ознакою президентської республіки є жорстка система поділу влади. Кожна гілка влади має значну самостійність стосовно двох інших, водно­час існує система «стримувань і противаг», яка проявляється у наступному: парламент здійснює законодавчу функцію, приймає закони, обов'язкові для виконавчої влади, проте і виконавча влада в особі президента наділяється пра­вом відкладного вето на закони, прийняті парламентом, і користується цим до­сить часто. Тим самим президент не дозволяє використання законодавчих пов­новажень парламенту для підриву конституційного механізму управління і змен­шення самостійності інших гілок влади.

Президентська республіка порівняно з парламентською забезпечує більшу стабільність виконавчої влади, проте у випадку виникнення кризових ситуацій вона виявляється менш гнучкою.

Парламентська республіка (Австрія, Італія, ФРН тощо) характеризується тим, що президент є главою держави, але він не очолює виконавчу владу, а виконує лише представницькі функції. Глава держави займає в системі держав­них органів парламентської республіки достатньо скромне місце. Хоча формаль­но він може бути наділений великими повноваженнями, фактично повсюдно вони зводяться до представницьких функцій. Президент скріплює своїм підписом усі найважливіші державні акти, включаючи закони; здійснює додатковий контроль за правильністю оформлення і дотримання конституційної процедури прийняття законодавчих і інших актів, направлених йому на підпис, і не вправі відмовитися від підпису внаслідок незгоди зі змістом документа. Всі акти, що надходять до президента, повинні бути контрасигновані главою уряду або відповідальним міністром. Громадяни не беруть участі у виборах президента. Він обирається парламентом або особливою виборчою колегією, створеною на основі парламенту.

Уся виконавча влада в парламентській республіці знаходиться в руках уряду, яку очолює прем'єр-міністр. Формально уряд призначає президент, проте робить це не за власним розсудом, а на основі рішення парламенту про форму­вання кабінету з числа представників партії або коаліції партій, що мають біль­шість місць у парламенті (частіше - у його нижній палаті). Зазвичай, президент пропонує парламенту кандидатуру лідера партії, що перемогла на виборах (або коаліції партій), майбутнім главою уряду. Запропонована президентом кандидату­ра глави уряду (або уряду в цілому) повинна одержати вотум довіри в парламенті, лише після цього президент призначає уряд. Вотум недовіри уряду з боку парла­менту тягне за собою або відставку уряду з наступним формуванням нового уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових парламентських виборів.

Для республік зі змішаною формою правління (Польща, Україна, Фінлян­дія, Франція тощо) характерним є поєднання ознак парламентської та президе­нтської республік. Вибори президента проводяться всенародним голосуванням. Уряд формується за участі президента та парламенту. Призначення прем'єр- міністра вимагає згоди парламенту (або навпаки - міністри та прем'єр-міністр призначаються парламентом, але останній - за поданням президента). Уряд несе відповідальність перед президентом, але й парламент має право виразити йому недовіру, що спричиняє відставку. Хоча президент не очолює виконавчу владу, він має частину виконавчих повноважень, що має наслідком дуалізм виконавчої влади. Президент наділяється великими владними повноваженнями: він є главою держави, йому належать основні прерогативи у сфері виконавчої влади, він є верховним головнокомандуючим. Президент має право достроково­го розпуску парламенту. Дане рішення приймається ним самостійно на відміну від парламентської республіки, де дане рішення приймається лише за поданням уряду. Для змішаної республіки характерним є виведення поста президента за тріаду законодавчої, виконавчої та судової влади.

Окреме, самостійне місце серед інших видів республік посідає соціалісти­чна республіка - держава із соціалістичною ідеологією, яка забезпечує повнов­ладдя рад у політичній системі суспільства. Вперше соціалістична республіка виникла у Франції в 1871 р. (Паризька комуна), потім встановилася в Радянсь­кому Союзі. Сьогодні соціалістичними державами залишаються В'єтнам, КНР, Куба та інші.

Основними ознаками соціалістичної республіки є:

а) вся повнота державної влади зосереджується в руках представницьких органів державної влади - рад;

б) домінування однієї політичної партії;

в) заперечується принцип поділу влади;

г) місцеві і державні органи з'єднуються в єдину систему рад, що діє на ос­нові принципу демократичного централізму: підпорядкування нижчестоящих ланок представницької системи - вищим.

Поряд із монархією та республікою існують змішані форми правління, що мають деякі ознаки обох видів форм правління, а також їх модифікації. Їх відно­сять до нетипових форм правління. Виділяють такі різнорідні види нетипових форм правління: виборна монархія, теократична монархія, суперпрезидентська республіка, теократична республіка.

Виборна монархія - це держава, яка має ознаки, притаманні республікан­ській формі правління - виборність глави держави, проте обраним може бути лише один із декількох монархів - правителів складових частин федерації на чітко обумовлений термін - 5 років (ОАЕ, Малайзія - за політико-територіальним устроєм федерації, при цьому кожна зі складових частин (7 еміратів ОАЕ) або деякі складові частини держави (9 з 13 штатів Малайзії) являють собою спадкові монархії).

Теократична монархія являє собою такий різновид монархії, де глава держави є одночасно і релігійним лідером (Саудівська Аравія). Інколи монарху приписується божественне походження чи наділення владою.

Суперпрезидентська республіка. Основна її відмінність від президентської республіки полягає в тому, що вона не є правовою державою, хоча у країнах, де такі форми правління існують, формально діє конституція, але вона, зазвичай, має неправовий характер.

Для суперпрезидентської республіки характерним є незмінюваність глави держави, при цьому він може як формально обиратися, так і призначатися. Повноваження такого глави держави не обмежені. Фактично він є довічним пра­вителем, більше того, можливою є передача влади у спадок (А. Сукарно в Індо­незії, Н. Назарбаєв в Казахстані тощо).

Особливий різновид республіканської форми правління - теократична республіка. Для неї є характерним юридичне закріплення участі духівництва не лише у політичному житті, але й у безпосередньому управлінні державою. Так, Конституція Ісламської Республіки Іран 1979 р. передбачає у ст. 57, що управ­ління державою здійснюється законодавчою, виконавчою і судовою владами, які функціонують під контролем абсолютного правління релігійного Лідера поряд із посадою Вищого керівника - Рахбара.

Незважаючи на своєрідність тих або інших форм правління в різноманіт­них державах, кожній із них властиві індивідуальні особливості, що пояснюються історичними традиціями, політичною культурою, природно-географічними і наці­ональними чинниками тощо. Це надає своєрідні ознаки тій або іншій формі пра­вління. Тому не існує у світі абсолютно ідентичних монархій або республік, кож­на відображає у своїй організації своєрідність тієї держави, в якій вона існує.

Україна за формою державного правління, починаючи з часу власної неза­лежності, є республікою (ч. 1 ст. 5 Конституції України) змішаного типу, близькою до французької моделі, що підтверджується такими конституційними положеннями:

1) Президент України обирається громадянами України на основі загаль­ного, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років (ч. 1 ст. 103 Конституції України);

2) Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах націо­нальної безпеки та оборони держави (п. 17 ч. 1. ст. 106 Конституції України);

3) Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України (ч. 2 ст. 114 Конституції України).

Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народ­них депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначають­ся Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабі­нету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України;

4) Президент України призначає за поданням Кабінету Міністрів України голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах (ч. 4 ст. 118 Конституції України);

5) Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України (ч. 2 ст. 113 Конституції України);

6) Президент України за згодою Верховної Ради України призначає та зві­льняє Генерального прокурора України (п. 11 ч. 1 ст. 106 Конституції України);

7) Президент України призначає половину складу Ради Національного ба­нку України, половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (п. 12, 13 ч. 1 ст. 106 Конституції України);

8) Президент України наділений правом законодавчої ініціативи у Верхов­ній Раді України (ст. 93 Конституції України);

9) Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України (ч. 2 ст. 90 Конституції України) тощо.

Змішана форма правління, з точки зору швидкого й рішучого реформування суспільних відносин, не є надто ефективною в умовах, коли суспільство є політич­но неоднорідним, і ця неоднорідність знаходить своє відображення у вищих влад­них структурах. Але змішана форма правління, яка функціонує в Україні, є виправ­даною хоча б у тому відношенні, що вона встановлює таку динамічно змінну фор­му правління, яка визначається фактичною розстановкою політичних сил і реаль­ним політичним процесом; вона довела свою життєздатність завдяки встановленій відносній рівновазі між законодавчою владою і владою Президента України.