§ 3. Форма територіального устрою в сучасних країнах

Форма держави як сукупність найбільш значущих її характеристик тісно пов'язана не лише з організацією та реалізацією публічної влади, а й ще з одні­єю істотною властивістю держави - її територіальним устроєм.

Під територіальним устроєм держави розуміють внутрішню органі­зацію державної влади, засади розподілу держави на окремі частини, юридич­ний статус цих складових частин, принципи взаємовідносин між собою цент­ральних і місцевих (регіональних) органів публічної влади.

На форму територіального устрою впливають умови утворення держави, її історичні традиції і національний склад, наявність суперечностей між центром і регіонами тощо. Форма територіального устрою відображає ступінь централіза­ції або, навпаки, децентралізації державних функцій, розподіл компетенції між центром і регіонами.

У розвинених демократіях Заходу вибір форми територіального устрою, як правило, не пов'язаний із національним складом населення, тому як унітарні, так і федеративні держави можуть бути й мононаціональні, й багатонаціональні. Загальною тенденцією, проте, залишається зростаюча децентралізація держав­них функцій і розширення прав місцевих (територіальних) громад.

Розрізняють дві форми територіального устрою держав - унітарну та фе­деративну.

Унітарна держава - це єдина цілісна держава, територія якої поділя­ється виключно на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають суверенних прав (Болгарія, Греція, Польща, Франція).

Унітарній формі територіального устрою властиві дві основні ознаки. По- перше, правовий статус адміністративно-територіальних утворень, що станов­лять унітарну державу, визначається центральною владою. Вона ж визначає, на які адміністративно-територіальні одиниці поділяється держава, яке коло пред­метів відання і компетенція цих одиниць, скільки ступенів має адміністративно- територіальний устрій держави тощо. По-друге, центральна влада здійснює прямий або непрямий контроль за діяльністю органів державної влади на міс­цях.

Серед ознак унітарної держави також варто виділити наступні: єдність та цілісність державної території; поділ території на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають ознак державності та не наділені суверенними правами; єдина система органів державної влади; єдина судова система; єдина система права, єдина конституція; єдине громадянство.

Виділяють наступні види унітарних держав:

1. За ступенем організації територіального устрою:

а) прості (територія складається лише з адміністративно-територіальних одиниць) - Білорусь, Польща;

б) складні (мають у своєму складі автономні одиниці) - Італія, Україна;

2. Залежно від розподілу повноважень між центральними та місцевими органами публічної влади:

а) централізовані (одноосібно управляються призначеними з центру чино­вниками, а виборні місцеві органи, як правило, відсутні (Естонія, Туреччина);

б) відносно централізовані (поряд із призначеними з центру чиновниками (префектами у Франції) існують обрані населенням муніципальні органи (Україна);

в) децентралізовані (немає призначених урядом адміністраторів, а місцеве управління здійснюють виборні органи місцевих адміністративних одиниць (Іспа­нія, Нова Зеландія, Польща).

Федерація - це складна (союзна) держава, до складу якої на добровільній основі входять декілька державних утворень (суб’єктів федерації), які мають певну юридично визначену політичну самостійність.

Федерація має низку специфічних ознак:

1. Федерацію становлять державні утворення (штати в Австралії, Індії, Ме­ксиці, США, землі в Австрії та ФРН, провінції в Канаді, кантони у Швейцарії), що мають статус суб'єктів федерації з власним адміністративно-територіальним устроєм, організацією влади та компетенцією.

2. На відміну від унітарної держави, територія федеративної держави не являє собою єдиного цілого. Вона складається, як правило, із територій суб'єктів федерації.

Суб'єкти федерації не мають права сецесії, тобто не користуються правом одностороннього виходу із союзу. Спроби сецесії можуть мати місце і часто ведуть до внутрішнього конфлікту і навіть збройного протистояння. Звичайно спроби сецесії закінчувалися невдачею. Достатньо пригадати першу та другу російсько-чеченські війни - воєнний конфлікт між Російською Федерацією та Чеченською Республікою Ічкерією, причиною якого стало прагнення Росії приєд­нати до себе Чеченську Республіку Ічкерію, яка завдяки прийнятому в СРСР у 1990 р. закону про зрівнювання прав союзних та автономних республік отримала можливість із дотриманням усіх законодавчих норм та Конституції СРСР реалі­зувати своє конституційне право на вихід зі складу СРСР.

3. Суб'єкти федерації не є державами у власному розумінні слова, вони не мають суверенітету. Суб'єкти федерації, як правило, або цілком позбавлені права участі в міжнародних відносинах (Австрія), або їхня зовнішньополітична компетенція дуже обмежена і здійснюється з дозволу та під контролем федера­ції (Канада, США, ФРН, Швейцарія). Як правило, вона стосується питань, відне­сених до компетенції суб'єктів федерації і не зачіпає сфери політичних відносин.

4. У більшості зарубіжних федерацій поряд із загальнофедеральною консти­туцією діють конституції і закони суб'єктів федерації (Австрія, Канада, США, ФРН, Швейцарія тощо), які не повинні суперечити загальнофедеральній. При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і федеральних законів.

5. У більшості зарубіжних федерацій поряд із федеральним громадянст­вом існує і громадянство суб'єктів федерації. Проте варто мати на увазі, що мова йде не про наявність подвійного громадянства, а про два рівні громадянст­ва однієї держави. Передумовою одержання громадянства суб'єкта федерації є наявність загальнофедерального громадянства. Наявність громадянства суб'єк­та федерації впливає на зміст правового статусу громадянина усередині країни, але в міжнародному-правовому плані всі громадяни федеративної держави мають єдиний статус (США, ФРН).

6. У кожній федерації формується окрема палата парламенту для пред­ставництва інтересів суб'єктів федерації (Сенат США, Бундесрат у ФРН).

Зараз бікамералізм (двопалатна внутрішня структура парламенту) прийня­тий практично в усіх федеративних державах. Нижня палата повсюдно є органом загальнонаціонального представництва, а верхня палата забезпечує представ­ництво суб'єктів федерації. При цьому в одних країнах (Австралії, Бразилії, Мексиці, США, Швейцарії тощо) установлюється рівне представництво суб'єктів федерації у верхній палаті, в інших (Австрії, Індії, Канаді, ФРН) представництво суб'єктів федерації у верхній палаті визначається залежно від чисельності насе­лення в тому або іншому суб'єкті союзної держави.

7. У федеративній державі поряд із федеральною системою законодавчої, виконавчої і судової влади існує система законодавчої, виконавчої і судової влади суб'єктів федерації. Порядок їхньої організації і компетенцію визначають, як правило, конституції суб'єктів федерації.

Федеративна держава утворюється:

1) у результаті договору між незалежними суб'єктами про створення ново­го державного об'єднання з перетворенням учасників договору в суб'єктів феде­рації (так, тринадцять північноамериканських штатів, що відстоювали незалеж­ність від британської корони, домовилися про створення нової держави - Сполу­чених Штатів Америки);

2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб'єкта федерації (до США в результаті завоювання було приєднано Техас, шляхом покупки - Луїзіани, у ході освоєння нових територій - штати на заході від ріки Міссісіпі) або утворення нових суб'єктів федерації на частині території дер­жави, що існувала раніше (утворення землі Північний Рейн-Вестфалія з частини старих територій Пруссії, а також п'яти нових земель на території старої НДР);

3) у результаті підвищення статусу старих регіональних утворень і перет­ворення їх у суб'єктів федерації (відповідно до поправок у Конституцію Бельгії 1831 р., прийнятих у 1988 р., Фландрія, Валлонія і Брюссель стають суб'єктами Бельгійської федерації);

4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворен­ням колись незалежних держав у суб'єктів федерації (Швейцарія після грома­дянської війни 1847-1849 рр., у XX ст.

У науці конституційного права виділяють наступні види федерацій:

1. За способом утворення:

а) договірні - створюються на підставі договору між суб'єктами федерації (федерація Малі, створена на основі Судану і Сенегалу (1959 - 1960 рр.); Сене- гамбія, до складу якої входили Сенегал і Гамбія (1982 - 1989 рр.)).

Як показує світовий досвід, договірні федерації є найбільш слабкими, оскі­льки допускають добровільний вихід одного або декількох суб'єктів зі складу федеративного союзу на свій розсуд. Такі держави або рано чи пізно розпада­ються, або перетворюються на федерації конституційного типу;

б) конституційні - засновуються шляхом прийняття конституції, тобто створюються, головним чином, «зверху» (Індія).

У конституційній федерації основоположним установчим державотворчим документом виступає федеральна конституція, яка визначає системні та структурні принципи територіального устрою союзної держави. На відміну від договірної, конституційна федерація не допускає можливості виходу будь-якого суб'єкта зі складу федеративного союзу без відповідної згоди всіх інших суб'єктів федера­ції. Спроби ж силового вирішення цієї проблеми, як правило, призводять до тривалих збройних конфліктів;

в) договірно-конституційні - поєднують договірні і конституційні засади створення, їх більшість (США, ФРН, Швейцарія);

г) союзні - утворені на основі трансформації унітарних держав (Бельгія, Канада);

2. За принципом утворення суб’єктів:

а) територіальні - суб'єкти федерації утворюються за територіальним принципом (Бразилія, США, ФРН);

б) національні - суб'єкти утворюються за етнічною ознакою (Бельгія, Індія);

в) змішані (національно-територіальні) федерації - поділ здійснюється як за територіальними, так і за етнічними ознаками (Росія);

3. За правовим статусом суб’єктів:

а) симетричні - суб'єкти федерації є рівноправними між собою за право­вим статусом (Росія, ФРН);

б) асиметричні - суб'єкти мають різний політико-правовий статус (Індія, Швейцарія).

Одним із найбільш складних питань при федеративній формі територіаль­ного устрою є розмежування компетенції між союзом і його членами.

Компетенція, як сукупність законодавчо зафіксованих повноважень щодо певних предметів відання, в зарубіжних федеративних державах може підрозді­лятися на чотири основні види: 1) виняткову компетенцію союзу; 2) виняткову компетенцію суб'єкта федерації; 3) спільну (конкуруючу) компетенцію союзу і його членів; 4) залишкову компетенцію.

Виняткова компетенція федерації означає, що лише органи союзу мають владні повноваження щодо перерахованих у конституції предметів відання. До виняткової компетенції федерації належать, зазвичай, найважливіші питання державного життя, що стосуються всієї держави як цілого: оборона, керівництво збройними силами, зовнішні відносини, грошовий обіг, організація федеральних державних органів, регулювання відносин федерації зі своїми суб'єктами тощо.

Виняткова компетенція суб’єктів федерації вказує на ті питання держав­ного управління, які органи суб'єкта федерації вправі вирішувати самостійно і під свою відповідальність. До їх числа належать, наприклад, формування і виконан­ня місцевого бюджету, охорона суспільного порядку, керівництво культурою, освітою, організація місцевого самоврядування тощо. У рамках своєї компетенції представницькі органи суб'єкта федерації можуть приймати місцеві закони. Які саме законодавчі акти вправі приймати легіслатури суб'єкта федерації, визначає федеральна конституція.

Спільна (конкуруюча) компетенція федерації і її суб'єктів означає, що владні повноваження щодо віднесених до цієї компетенції предметів відання належать і федеральним органам, і органам суб'єктів федерації. При цьому спільна компетенція передбачає видання рамкового закону союзом і наступне детальне правове регулювання з боку суб'єкта федерації. Конкуруюча компете­нція означає, що свої повноваження у сфері спільної компетенції суб'єкт феде­рації здійснює лише тоді і тією мірою, коли і якою мірою союз не скористався своїми правами в цій сфері.

Нарешті, залишкова компетенція - це компетенція з питань, що не нале­жать до перших трьох видів компетенції, яка не знайшла закріплення у конститу­ції держави.

Наразі у світі існує близько 30 федеративних держав, більшість з яких - великі та середні за територією та чисельністю населення (Індія, Мексика, Ніге­рія, США, ФРН). Сім з восьми найбільших держав світу - федерації, і на їх частку припадає більше половини сухопутної території Земної кулі.

Федерація здебільшого має республіканську форму правління, але зустрі­чаються й монархії - Австралія, Бельгія, Канада тощо.

Структура органів влади - законодавчих, виконавчих і судових суб'єктів фе­дерації, як правило, подібна до структури органів державного управління. Так, в Мексиці та США органи суб'єктів федерації побудовані на зразок президентської республіки. Разом із тим можуть мати місце і певні відмінності. Наприклад, німецькі землі (крім Баварії), провінції Канади, значна частина кантонів Швейцарії не мають двопалатних парламентів, на відміну від парламентів національних; в Австрії, Італії, Німеччині відсутній інститут, аналогічний інституту глави держави (його повнова­ження виконує, відповідно, голова земельного уряду та голова обласної ради).

У складі як унітарних, так і федеративних держав можуть існувати тери­торіальні автономії - утворення, наділені правом самостійного управління, вирішення державних питань якою-небудь частиною держави, закріпленим у загальнодержавній конституції.

Статус автономії надається окремим територіям, для яких характерні істо­ричні, географічні, національні особливості (Країна Басків в Іспанії, Аландські острови у Фінляндії), і визначається, як правило, основним законом держави. Автономія має власні законодавство та органи влади, але не має державного суверенітету і тому за центральною владою зберігається право втручання в дія­льність органів влади автономних утворень. Обсяг автономних повноважень може бути доволі широким. Наприклад, Фарерські острови, будучи автономним регіоном Данії, не входять до Європейського Союзу, хоча сама Данія є членом ЄС.

Залежно від обсягу повноважень, наданих місцевим органам, розрізняють політичну й адміністративну автономію. Політична автономія припускає наявність особливого юридичного статусу, закріпленого в спеціальному законодавчому акті, а також право видання законів із питань місцевого значення. Надання політичної автономії має на меті зняти напруженість у міжнаціональних відносинах.

Політична автономія досить поширена в унітарних державах Європи, Азії та Африки. Так, у складі Великої Британії політичною автономією володіє Північ­на Ірландія (Ольстер).

Обласна політична автономія існує і в Італії, де вона відображає, з одного боку, історичні розходження в традиційному укладі життя окремих регіонів (Си- цилія, Сардинія), а з іншого - національний склад територій (Трентіно-Альто- Адідже, Венеція-Фріулія-Джулія).

Низку автономних утворень у вигляді політичної автономії мають унітарні держави в Азії та Африці. Так, у М'янмі передбачена автономія для шанів і каре­нів, і створені відповідні автономні утворення. У ПАР існують автономні утво­рення за національно-територіальною (племінно-територіальною) ознакою, що мають внутрішнє самоврядування (наприклад, бантустан Транскей).

У певних випадках надання політичної автономії має на меті зняти напру­женість у міжнаціональних відносинах. Це, зокрема, лежало в основі надання політичної автономії курдам на півночі Іраку, що, втім, неодноразово порушува­лася іракською владою.

Можливість утворення політичної автономії передбачається, як правило, у конституції і знаходить детальне регулювання або в окремому загальнодержав­ному законі (Данія, Фінляндія), або в особливому статуті (законі), що розробля­ється законодавчим органом автономної одиниці і приймається парламентом країни (Іспанія, Італія). У кожному автономному утворенні є свій законодавчий орган (наприклад, лігтинг на Фарерських островах, ландстинг у Гренландії, асамб­лея в Каталонії тощо) і свій виконавчий орган (наприклад, джунти в автономних областях Італії). Останній має подвійне підпорядкування: місцевому представни­цькому органу і центральному уряду. Іноді центральна влада може мати в авто­номному утворенні свого представника (губернатора - у Гренландії і на Аланд- ських островах), проте він наділений, в основному, контрольними функціями.

Обсяг компетенції, наданої автономним утворенням або в конституції, або в окремому статуті, у деяких питаннях може бути ширшим, ніж у інших членів федерації (наприклад, у земель в Австрії). Гренландія і Фарерські острови, кори­стуючись своїми автономними правами, провели на своїй території референдум про перебування в «Спільному ринку» і за його результатами оголосили в 1982 р. про вихід із Європейського Співтовариства. Проте більш типовою є компетен­ція, що охоплює лише питання місцевого значення. При цьому за центральною владою зберігається право втручання в діяльність органів державної влади автономних утворень. Так, за Конституцією Іспанії, уряд за згодою сенату може примусити автономні співтовариства «до виконання своїх обов'язків». У Італії можливий розпуск обласної ради у випадку порушення нею Конституції і в цілях національної безпеки.

На відміну від політичної адміністративна автономія не настільки пошире­на. Найбільше число адміністративних автономних утворень (понад сотню) є в Китаї. Адміністративна автономія не має права прийняття власних законів, не має власного парламенту, хоча її жителі обирають місцевий представницький орган, що володіє правом прийняття нормативних актів з більш широкого кола питань, ніж звичайні адміністративні одиниці. Адміністрація і суди поряд з офі­ційною мовою держави можуть використовувати місцеву мову, якою також може здійснюватися викладання в школі і мовлення в засобах масової інформації. У Китаї, наприклад, автономні утворення вправі також самостійно вступати в зов­нішньоекономічні зв'язки відповідно до законів держави.

Звичайно адміністративна автономія відображає специфіку національного складу відповідної адміністративної одиниці. У Нікарагуа надання адміністратив­ної автономії двом округам на Атлантичному узбережжі країни було пов'язано з тим, що там мешкали індійські англомовні племена. У Молдові є два адміністра­тивних округи, де мешкають гагаузи. Адміністративна автономія може створюва­тися в суб'єктах федеративних держав (наприклад, в індійському штаті Ассам надана автономія тим районам, де мешкають племена нага і миза. Для цих автономних утворень передбачено винятки на користь місцевих звичаїв із феде­ральних і цивільних законів щодо питань сільського і лісового господарства, рибальства тощо).

Утворення автономії може бути обумовлено і географічним положенням території, її порівняною віддаленістю від основної частини країни. Саме ці чин­ники відіграли важливу роль у наданні автономії Фарерським островам (автоно­мний статус із 1948 р.), Гренландії (автономний статус із 1979 р.) у складі Датсь­кого королівства й Аландським островам у складі Фінляндії. У наданні автономії Гренландії певне значення мав і національний чинник (більшість населення Гренландії становлять іннуіти-ескімоси).

Наразі чітко прослідковується тенденція зростання числа автономних утворень у світі, шириться різноманіття форм автономії. Це відбиває процес подальшої демократизації влади і її зближення з населенням.

Специфічною формою територіального устрою є регіоналістська (регіо­нальна) держава. Вся територія такої держави, а не окремі частини, складається з автономних утворень (Іспанія, Італія, Південно-Африканська Республіка, Шрі- Ланка). Цим вона відрізняється й від унітарної держави, й від федерації, оскільки автономії не є суб'єктами федерації. Конституюється вона як унітарна, але має окремі ознаки федерації у вигляді ширшої, ніж в унітарній державі, компетенції місцевої влади. Територіальні утворення регіональної держави не приймають власних конституцій, але мають власні обрані громадянами збори і власну адмі­ністрацію. Збори мають право приймати закони із низки місцевих питань: як правило, це охорона природи та культурної спадщини, сільське господарство, туризм тощо.

Специфічною складовою територіального устрою держави виступають та­кож такі територіальні одиниці, як заморські володіння (території) та коронні володіння (землі). У свою чергу, заморські володіння поділяються на залежні території та інтегровані території.

Заморські володіння (території) - це території, що не є складовою материкової частини керуючої держави та не володіють повною політичною незалежністю (суверенітетом).

Багато з таких територій, більшою або меншою мірою, являють собою ок­ремі від керуючих держав правові системи. Залежно від різниці в правових і конституційних звичаях, ці території можуть вважатися або не вважатися части­ною держав.

Так, існує чотирнадцять Британських заморських територій (серед них - Бермудські, Віргінські та Фолклендські острови), що знаходяться під сувереніте­том Великої Британії, але не є її частиною. Назва «Британські заморські терито­рії» була введена в 2002 р. Законом про Британські заморські території і заміни­ла термін «Британські залежні території», що містився в Законі щодо британсь­кого підданства 1981 р. До цього дані території мали назву колонії.

До складу заморських володінь Франції входять території в Атлантичному, Тихому та Індійському океанах, Французька Гвіана у Південній Америці та тери­торії в Антарктиці, на які претендує Франція.

Заморські володіння Франції мають різний правовий статус, різний рівень автономії, проте всі вони мають представництво у Парламенті Франції (крім тих територій, які не мають постійних мешканців) та право голосу в Європейському парламенті.

Заморські території Норвегії є сукупністю п'яти різних земель, які належать цій державні відповідно до її законодавства, а саме трьох залежних (Земля Королеви Мод, Острів Буве і Острів Петра I) і двох інтегрованих територій (Шпіцберген і Ян-Маєн).

Жодне з норвезьких заморських володінь не включене в адміністративну систему континентальної Норвегії ні на рівні губерній (фюльке), ні на рівні комун; вони являють собою особливі територіальні утворення.

Залежні території не є частиною Королівства Норвегії, але перебувають під його суверенітетом. Адмініструються ці території з Осло департаментом полярних справ Міністерства юстиції та громадської безпеки Норвегії. На них поширюється дія цивільного і кримінального норвезького законодавства, вклю­чаючи екологічні норми, також там заборонено зберігання та інше використання ядерних матеріалів.

На відміну від залежних, інтегровані території Норвегії є частиною або те­риторіальної одиниці (Ян-Маєн входить в губернію Нурлан), або управлінської системи держави (Шпіцберген управляється власним губернатором, який підпо­рядковується Міністерству юстиції, але має при цьому спеціальний статус, регу­льований на національному рівні Законом про статус Шпіцбергена 1925 р., а на міжнародному - Шпіцбергенським трактатом 1920 р.).

Коронні землі, або коронні володіння Великої Британії не входять до складу Сполученого Королівства, але не є при цьому заморськими територіями. Коронні землі ніколи не мали статусу колоній. До їх числа входять: бейлівіки Джерсі і Гернсі (Нормандські острови), а також Острів Мен в Ірландському морі.

Жодне з коронних володінь не входить до складу Сполученого Королівст­ва - кожне з них є самоврядною територією. Не входять коронні володіння і в Європейський Союз. Усі три коронні володіння є членами Британсько- Ірландської Ради. З 2005 р. на чолі уряду кожне з коронних володінь має голов­ного міністра. Коронні володіння не є незалежними державами, законодавча влада на цих територіях належить виключно британському Парламенту. Британ­ський монарх у кожному з володінь представлений лейтенант-губернатором (зараз це, головним чином, церемоніальна посада).

Коронні володіння разом зі Сполученим Королівством становлять Британ­ські острови. З погляду британського законодавства про громадянство, їх розг­лядають як частину Сполученого Королівства. Проте вони мають право само­стійно вирішувати питання забезпечення житлом і працевлаштування (в цьому відношенні жителі Великої Британії розглядаються тут нарівні з іноземними громадянами).

Відповідно до ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою. Її суверені­тет поширюється на всю територію держави, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Особливістю територіального устрою України є наяв­ність в її складі Автономної Республіки Крим. Статус цього автономного утво­рення за чинною Конституцією не суперечить положенню «Україна - унітарна держава».

Україні як унітарній державі властиві такі ознаки:

1) єдина загальнодержавна система органів влади;

2) єдине законодавство;

3) єдине громадянство;

4) єдина система судових, правоохоронних, контрольно-наглядових та інших органів;

5) можливість укладення міжнародних договорів, розвитку міжнародних відносин з іншими державами лише на рівні спеціально уповноважених органів державної влади;

6) єдина грошова система тощо.

Територіальний устрій України - це передбачений і гарантований Конституцією і законами України, іншими нормативно-правовими актами системний, об’єктивний, внутрішньо-єдиний порядок територіального влаш­тування (організації) суспільства і держави, що розуміється як співвідношення держави в цілому з її складовими частинами, розподілу компетенції між держа­вою та територіальними одиницями. Територіальний устрій України визнача­ється виключно законами України (п. 13 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

Територіальний устрій України, згідно зі ст. 132 Конституції України, ґрун­тується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання центра­лізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціа­льно-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Зміст конституційних засад територіального устрою України полягає в на­ступному:

1) принцип єдності та цілісності, відповідно до якого вся система територіа­льного устрою держави пов'язана єдиною системою законодавчих, виконавчих, судових та контрольно-наглядових органів і утворює цілісну державну єдність;

2) принцип централізації та децентралізації, за яким окремі територіальні одиниці перебувають у підпорядкуванні держави, а нижчий рівень системи є територіальною основою місцевого самоврядування (село, селище, місто);

3) принцип збалансованого розвитку регіонів, згідно з яким суспільство та держава забезпечують максимально рівні умови для розвитку всіх територіаль­них одиниць;

4) принцип урахування історичних, економічних, екологічних, географіч­них та інших особливостей означає, що держава сприяє самобутності територіа­льних одиниць.

Основою територіального устрою України як унітарної держави є адмініст­ративно-територіальний устрій держави.

Адміністративно-територіальний устрій України - внутрішній поділ території держави на окремі частини (адміністративно-територіальні оди­ниці), метою якого є здійснення оперативного публічного управління терито­ріями.

Нинішня система адміністративно-територіального устрою України була сформована після проголошення незалежності України.

Відповідно до ст. 133 Конституції України систему адміністративно-тери­торіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

Фактично, адміністративно-територіальний устрій - це свого роду внутріш­ній «каркас» державного устрою, що складається з адміністративно-терито­ріальних одиниць трьох рівнів: 1) Автономна Республіка Крим, області та міста зі спеціальним правовим статусом - Київ і Севастополь; 2) райони, міста республі­канського (АРК) та обласного значення; 3) міста районного значення, райони в містах, селища, села.

Територіальна автономія - головний чинник виділення Автономної Респу­бліки Крим у складі України, що зумовлено відокремленістю АРК від материкової частини держави.

Варто зазначити, що сьогодні частина території України є тимчасово оку­пованою. Її правовий режим визначає Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 р. Відповідно до ст. 1 зазначеного закону тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюєть­ся дія Конституції та законів України. Відповідно до ст. 3 Закону тимчасово оку­пованими територіями визначаються:

1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримсько­го півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентально­го шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2, і повітряний простір над цими територіями.

Пізніше Верховна Рада України тимчасово окупованими територіями також визнала окремі райони Донецької та Луганської областей, прийнявши Закон «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 р. Цим документом визнано Росію агресором і оку­пантом. Її дії на території Донецької і Луганської областей у тексті закону назва­но «збройною агресією Російської Федерації». Згідно з текстом Закону, до тим­часово окупованих Росією територій у Донецькій та Луганській областях входять земля, річки, озера, внутрішні морські води, надра та повітряний простір над цими територіями. Межі окупованих територій у цих областях визначаються Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.

Наголошується, що тимчасова окупація Російською Федерацією територій України незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Росії жодних територіальних прав.

Зазначається, що закон діє з урахуванням невід'ємного суверенного права України на тимчасово окуповану Російською Федерацією територію Автономної Республіки Крим та міста Севастополя та заходів, спрямованих на відновлення територіальної цілісності України у межах її міжнародно визнаного державного кордону.

У червні 2018 р. Міністром внутрішніх справ України А. Аваковим було пре­зентовано Стратегію відновлення цілісності України і деокупації Донбасу «Меха­нізм малих кроків». Згідно з оприлюдненою стратегією, вибирається й узгоджу­ється окрема ділянка (район) окупованих територій Донбасу, з якої виводяться всі військові формування - створюється демілітаризована зона безпеки. Потім у цьому районі реалізується запропонований детальний план із деокупації з 11 пунктів. У підсумку «унаслідок реалізації Плану на звільненій території віднов­люється системна робота органів влади, підвищується якість життя людей, гара­нтується безпека і правопорядок, нормалізуються всі процеси життєдіяльності».