§ 2. Форма правління і політичний режим як фактори, що впливають на соціальну рівність чоловіка і жінки в зарубіжних країнах

Як відомо з теорії держави і права, форма держави у найбільш загальному вигляді являє собою юридичну конструкцію, яка складається з трьох елементів: форми правління, форми територіального устрою і політичного режиму.

Переважна більшість держав визнала основні права і свободи людини, їх рі­вність, незалежно від раси, статі, національності, соціального та майнового стану, релігії тощо. Однак у світі дотепер залишається досить багато країн, де не лише соціальне та економічне, а й правове становище жінки та чоловіка кардинально відрізняється. Така ситуація спостерігається, зазвичай, у країнах з тоталітарним, авторитарним режимом, абсолютних, теократичних монархіях. У цих країнах і досі жінки є майже безправними у більшості сфер життя та залежними від чоловіків.

У країнах з тоталітарним або авторитарним режимом або у тих, де пану­ють закони шаріату, можна спостерігати ситуацію, коли жінки порівняно з чолові­ками знаходяться у значно гіршому становищі, що стосується можливості навча­тися, працювати, самореалізовуватися за власними уподобаннями. Така ситуа­ція у деяких державах знайшла своє відображення на законодавчому рівні, а в інших є результатом традицій, що сформувалися протягом багатьох століть.

Наприклад, у Китаї жінки не лише мають значні труднощі із працевлашту­ванням, а й на рівних з чоловіками посадах отримують меншу заробітну платню. У Гвінеї жінки не можуть працювати взагалі, якщо їм це забороняє чоловік. Поді­бне законодавство й у Демократичній Республіці Конго, де жінка не має права укладати фінансові угоди і займатися торгівлею без дозволу чоловіка, що суттє­во обмежує можливості жінок. У деяких країнах Близького Сходу жінка не лише не може самостійно прийняти рішення щодо свого життя, освіти тощо, вона фактично не має права на свободу пересування без супроводу чоловіка - бать­ка, брата, чоловіка тощо.

У Республіці Малі жінка має право повторно вийти заміж лише через 3 мі­сяці після розлучення, а вдова - лише через 4 місяці і 10 днів після смерті чоло­віка. Однак для чоловіків таких обмежень не існує. До того ж у законодавстві цієї країни закріплено, що жінка має в усьому коритися своєму чоловікові. В Ірані при розгляді справ у суді у стандартних випадках потрібні свідчення двох чоловіків. Якщо покарання буде суворим, «досить свідчень двох порядних чоловіків і чоти­рьох порядних жінок». Тож свідчення однієї жінки дорівнює половині свідчення чоловіка.

У Тунісі, як і в низці інших мусульманських країн, закони про спадок майже завжди працюють на чоловіків: чоловік у родині отримує вдвічі більшу частину спадку, ніж жінка у тій самій родині. У Єгипті жінка, яка зрадила чоловікові, може потрапити за ґрати на термін до 2 років, тоді як чоловік, який уб'є дружину і її коханця «в стані афекту», може бути покараний лише затриманням на 24 години.

Водночас у країнах Європи, Латинської та Північної Америки ситуація ін­ша, оскільки має місце фактичне визнання рівності прав, свобод та можливостей чоловіків та жінок, що сприяє утвердженню прав людини та гендерної рівності. Але і в цих державах має місце порушення принципу гендерної рівності. Напри­клад, у США жінка-іноземка не може отримати громадянство США для своїх дітей, народжених поза шлюбом від громадянина США на території іншої країни, до тих пір, поки їх батько не надасть письмове зобов'язання підтримувати дити­ну фінансово.

Розрізняють дві основні моделі тендерної рівності, засновані на політико- правових характеристиках суспільства, за допомогою яких гендерна рівність втілюються в життя: скандинавську та американську.

Для гендерної політики скандинавських країн характерним є те, що:

- політичними суб'єктами гендерних перетворень у скандинавських краї­нах виступають: держава, політичні партії, громадські організації, ЗМІ, органи місцевого самоврядування, судова система.

- зрушення гендерної ситуації в скандинавських країнах відбулися під впливом потужного солідаризованого жіночого руху;

- ефективним засобом досягнення гендерної рівності було запровадження інституту гендерного квотування;

- створення жіночих секцій у політичних партіях стало невід'ємною скла­довою частиною політичної культури скандинавських країн;

- у Норвегії, Фінляндії, Швеції напрацьований системний механізм впрова­дження гендерної рівності у всі сфери суспільства.

Найбільш ефективну та дієву політику щодо гендерної рівності впровадили Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія та Швеція. Жінки цих держав за багатьма параметрами політичної участі (представництво в парламенті, законодавчих органах та урядах, муніципалітетах та органах регіонального управління) випе­реджають інші країни світу. Вони займають посади голів великих міст, спікерів у парламентах, лідерів політичних партій. У 1980-1990-ті роки Г. Брунтланд тричі була прем'єр-міністром Норвегії, завоювавши собі великий авторитет усередині країни та на міжнародній арені. У лютому 2000 р. у Фінляндії Т. Халонен стала першою жінкою-президентом у Скандинавії. Жінки були допущені навіть на по­саду священиків: у Норвегії в І952 р., Швеції - у 1958-му, у Фінляндії - у 1988 р. До речі, у Великій Британії аналогічне рішення було прийнято лише у 1992 р. Раніше, ніж в інших країнах, у Норвегії, Фінляндії та Швеції також було прийнято законодавство, яке закріпило рівну оплату за рівну працю.

Разом із тим гендерна політика за американської моделі сформувалась кардинально іншим шляхом, ніж у європейських країнах, що було обумовлено відмінною політичною системою та місцевими особливостями. Основним рушій­ним суб'єктом у США виступили громадські організації жінок, найбільш відомою серед яких є Національна організація жінок, заснована у 1966 р.

Враховуючи той факт, що громадські ініціативи не знайшли свого консти­туційного закріплення, вирішення проблеми гендерного дисбалансу здійснюва­лося в окремих сферах. Так, у 1963 р. був прийнятий перший антидискриміна- ційний закон - про рівну оплату за рівноцінну працю; 1968 р. - закон про рівність у житловому будівництві; 1970-ті роки - встановлення рівності у галузі підприєм­ницької діяльності; 1972 р. - поправка до закону про вищу освіту (заборона дискримінації, в тому числі за ознакою статі).

У результаті діяльності жіночих громадських організацій та під їх тиском у США поступово був сформований державний механізм гендерної політики, що охопив всі три гілки влади.

Серед факторів, що суттєво впливають на реалізацію принципу гендерної рівності, слід виділити гендерну політику держав, яка безпосередньо залежить від форми правління та існуючого політичного режиму. У державах, політичний режим яких заснований на повазі до демократичних цінностей, принцип гендер- ної рівності розглядається як невід'ємна складова частина більш загального конституційного принципу рівності прав і свобод. Як правило, деталізація генде- рних аспектів відбувається на рівні галузевого законодавства. Найбільш чітко це відображено у нормах виборчого законодавства, соціального забезпечення і державного управління.

Водночас у державах, де існує недемократичний політичний режим, існу­ють обмеження щодо реалізації принципу гендерної рівності, як у сімейному, так і державно-політичному житті. Такий стан речей сьогодні переважає в державах, де офіційною ідеологією визнається іслам (наприклад, Йорданія, Кувейт, Саудів­ська Аравія).

Коран не прописує якісь гендерні ролі в родині, однак традиційно вони чіт­ко встановлені, і чоловік і жінка займають своє місце і виконують приписані їм суспільством обов'язки. Зміна гендерних ролей у тій або іншій родині, особливо стосовно чоловіка, вважається принизливою і осуджується суспільством. У сус­пільній свідомості за жінкою не вкоренився образ працівниці й політичного ліде­ра, а й досі продовжує домінувати образ матері-доглядальниці, виховательки й домогосподарки. Тому жінки практично не беруть участі у виробленні державної політики, залишаючись пасивними спостерігачами й виконавцями, а також реци­пієнтами соціальної допомоги. Тоді як реалізація громадянських прав передба­чає повноцінну участь не лише чоловіків, а й жінок на всіх рівнях функціонуючих у суспільстві соціальних інституцій, включаючи однаковий доступ до усіх позицій соціальної структури суспільства.

Питання участі жінок в управлінні державою у сучасному світі набуває акту­альності та вирішується у багатьох країнах шляхом утвердження гендерної рівно­ваги як основи демократичного суспільства та важливої передумови сталого гро­мадянського суспільства, зокрема за допомогою встановлення гендерних квот.

Гендерні квоти - це політико-правовий спосіб згладжування наслідків гендерної дискримінації в усіх суспільних сферах шляхом надання легітимної політичної трибуни для представництва та реалізації відповідних соціальних інтересів.

Гендерні квоти являють собою різновид позитивної дискримінації, тобто систему пільг, заохочень, заборон і компенсацій, спрямованих на підвищення соціального статусу жінок. Головною метою гендерного квотування є подолання історичної несправедливості, ізоляції жінки від участі у політичному житті, залу­чення жінок до прийняття управлінських рішень, забезпечення участі жінок у представницьких органах влади. Гендерні квоти можуть бути встановлені для обох статей, однак, зважаючи на те, що частка чоловіків в органах управління становить близько 90 %, такі квоти встановлюються переважно для жінок.

Гендерні квоти, як свідчить світовий досвід, є доволі поширеною практи­кою - зі 193 держав-членів ООН, що мають парламент, жінки представлені у вищому законодавчому органі 173-х країн. При цьому лише у 83 із них застосо­вуються гендерні квоти.

У деяких європейських країнах є певні юридично закріплені вимоги до представництва жінок у парламенті. Якщо прослідкувати хронологічно розвиток представництва жінок у парламентах Фінляндії, Швеції та Норвегії (на базі даних Г. Каплана за 1929-1990 рр., а також Міжпарламентського союзу за 2000-2012 рр.), то побачимо планомірний розвиток - постійне збільшення цього показника.

Питання рівного представництва чоловіків і жінок в обох палатах парламе­нту на виборах 2019 р. висувалося як політичні гасла в Аргентині, яка стала ще однією державою, що врегулювала гендерну репрезентацію у парламенті, після Болівії, Еквадору, Коста-Ріки, Нікарагуа та Мексики. Загалом, близько 15 країн Латинської Америки мають законодавство щодо гендерного паритету або вста­новили квотування від 20 до 50 відсотків виборних посад.

Є чотири основні правові механізми впровадження квотування:

1. Конституційні положення. Застосування принципу рівних можливостей для визначення парламентського представництва (резервування місць у парла­менті) може формулюватися у конституції із зазначенням пропорцій.

2. Виборче законодавство. Регламентація застосування принципу рівних можливостей суб'єктами виборчого процесу, визначення тендерної норми і вста­новлення санкцій за порушення цього принципу у виборчих законах або законах про партії.

3. Окремий закон про рівноправність (рівний статус). Окрім того, принцип рів­них можливостей тут може підкріплюватися положеннями виборчого законодавства.

4. Статути політичних партій. Близько 200-т партій у 61-й країні в такий спосіб регламентують досягнення гендерної рівності.

Правові механізми впровадження квотування можуть у деяких випадках поєднуватися.

Європейські тенденції у сфері досягнення гендерної рівності відображені у Стратегії тендерної рівності Ради Європи на 2018-2023 рр. і є ключовим орієн­тиром реалізації конституційного принципу рівності прав і свобод в Україні.