Ефективна система оскарження

Венеціанська комісія відносить існування дієвої системи оскарження виборчих правопорушень до виборчих комісій або до суду до «процедурних гарантій дотримання основних принципів» [363, с.151-152].

Предметом виборчого спору може бути практично будь-яке порушення вимог вибор­чого законодавства. На відміну від інших сфер (зокрема, від цивільно-правової сфери), виборчі правовідносини завжди мають багато сторін, що є типовим для публічноправових відносин, і торкаються одночасно широкого кола суб'єктів виборчого процесу. Тому не можна стверджувати, що предметом виборчого спору є лише порушення конкретного суб'єктивного права. Порушення встановленої законом процедури само по собі, незалежно від реального настання негативних наслідків, повинно оскаржуватися з метою недопу­щення таких наслідків. Головна мета інституту оскарження у виборчому праві - не лише відновлення у повному обсязі порушених прав і законних інтересів суб'єктів виборчого процесу, але й усунення всіх наслідків допущеного правопорушення і, таким чином, за­безпечення легального (законного) і справедливого перебігу виборчого процесу^[719].

О. Лавринович відносив до функцій суду у виборчому процесі («виборчій кампанії», за висловом дослідника) «покарання винних за скоєні правопорушення під час виборчого процесу» [470, с.109]. Однак процедура притягнення винних до юридичної відпові­дальності (за винятком конституційно-правової відповідальності) виключає можливість її ефективної реалізації у швидкоплинному виборчому процесі. Зрештою, для чесних (справедливих) виборів істотним є передусім позитивне дотримання виборчих прав і пра­вопорядку в цілому, а не покарання винних. Згадаємо у цьому контексті правову позицію Конституційного суду РФ: «право на судовий захист передбачає наявність конкретних гарантій, які дозволяли б забезпечити ефективне поновлення прав через правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості» (абзац перший пункту 4 постанови КС РФ від 25 лютого 2004 р. [703, с.15]). Незважаючи на свою обмеженість лише «поновленням прав», ця правова позиція обґрунтовано акцентує основну мету інституту оскарження.

Для інституту оскарження у рамках виборчого права важливу роль відіграє визна­чення суб'єкта, уповноваженого здійснювати оскарження виборчих правопорушень. При розгляді похідних виборчих прав (див. підрозділ 2.6) було показано, що право на оскарження будь-яких виборчих правопорушень належить не усім суб'єктам виборчого процесу^[720]: виборець як суб'єкт виборчого процесу може здійснити оскарження лише в межах правових можливостей власних суб'єктивних прав (як основного - активного виборчого права, так і похідних від нього) та захисту своїх законних інтересів, які ви­пливають із його прав; такий обсяг можливостей оскарження не дає підстав розглядатися їх як окреме суб'єктивне право. Обмеження права звернення зі скаргою лише випадком порушення конкретного права (законного інтересу) для наймасовішої категорії суб'єктів виборчого процесу - виборців, очевидно, має на меті не допустити зловживання оскар­женням, зокрема ситуації масового звернення зі скаргами (позовними заявами), яка б паралізувала виборчий процес і в такий спосіб порушувала б права найширшого кола суб'єктів.

Інститут оскарження є сукупністю певних юридичних процедур (системою норм, що визначають порядок) ініціювання спору та його вирішення уповноваженим юрисдикційним органом щодо оцінки законності (точніше, правомірності) поведінки учасників виборчих правовідносин під час виборчого процесу. Правові конфлікти між суб'єктами виборчих правовідносин (не лише суб'єктами виборчого процесу), які призводять до реальних чи уявних порушень норм об'єктивного виборчого права під час виборів, а отже, до їх оскарження, у вітчизняній науковій літературі прийнято називати виборчими спорами (див., наприклад, [292, с.7; 1030, с.268]). Важливо підкреслити, що інститут оскарження як система процедурних норм, а отже, і категорія виборчих спорів включає як випадки реалізації права на оскарження, так і ті випадки, коли виборчий спір своїм предметом має захист порушеного права суб'єкта звернення (а отже, звернення до юрисдикційного органу є складовою реалізації самого суб'єктивного права, а не окремого права на оскарження).

Вітчизняне виборче законодавство залежно від органу, уповноваженого розглядати та вирішувати виборчі спори, передбачає існування двох шляхів оскарження виборчих правопорушень - адміністративного та судового. У першому випадку суб'єктом роз­гляду виборчого спору (який ініціюється шляхом подання скарги) є відповідна виборча комісія як орган адміністрування виборів (див. підрозділ 9.1); у другому (ініційованому у позовному порядку) - відповідний адміністративний суд.

Обидва шляхи розгляду виборчих спорів на практиці демонструють своє істотне практичне значення. С. Кальченко засвідчує: «Практика розгляду виборчими комісіями скарг на порушення виборчого законодавства в цілому підтверджує ефективність по- засудового порядку оскарження» [292, с.7]. Значення судового шляху є очевидним; як зазначає М. Смокович, «від того, як організовано судовий захист виборчих прав і свобод громадян, наскільки ефективно використовуються інші функції суду, що реалізуються під час підготовки і проведення виборів, чималою мірою залежить дотримання на практиці фундаментальних принципів виборчого права» [1032, с.1]. Ж.-К. Кольяр наголошував, що «дотримання закону гарантується втручанням судів, які можуть в окремих випадках очищати результати виборів чи оголошувати їх недійсними. Це стосується порушення базових принципів» [1303, р.9]. Проте не можна ігнорувати інше принципове зауваження європейських експертів, що забезпечення судового захисту справедливих виборів «оче­видно передбачає, що суди є дійсно незалежними»^[721] [1298, р.33]. На цій підставі можна стверджувати, що принцип справедливих виборів передбачає як свою конституційну передумову також і конституційний принцип незалежності суду (сформульований у Кон­ституції як вимога незалежності судді при здійсненні правосуддя; див. частину першу статті 129 Конституції [432]).

З питання співвідношення способів розгляду виборчих спорів протягом тривалого часу велася дискусія, ініційована експертами провідних європейських організацій. Її джерелом стало твердження, що міститься у Кодексі належної практики у виборчих спра­вах, щодо неприпустимості надання можливості суб'єкту звернення зі скаргою обирати орган, де його скарга буде розглядатися (пункт ІІ.З.З.с Керівних принципів [363, с.151]); така позиція обґрунтовується як можливою конкуренцією юрисдикцій (коли різні органи за підсумком розгляду того ж виборчого спору можуть приймати протилежні рішення), так і можливістю відмови у розгляді за кожним із способів з посиланням на юрисдикцію іншого органу (щодо останнього аргументу див.

На цей аспект вітчизняного виборчого права, відомий як «проблема подвійної юрисдикції у розгляді виборчих спорів», неодноразово звертали увагу як Венеціанська комісія, так і ОБСЄ/БДІПЛ. Так, наприклад, Спільний висновок Венеціанської комісії та ОБСЄ/БДІПЛ 2013 р. вимагає «внести ясність у питання конкурентної юрисдикції виборчих комісій та судів щодо виборчих спорів» та наполегливо рекомендує усуну­ти конкуренцію цих юрисдикцій [1053, с.348]. Остаточний звіт Місії ОБСЄ/БДІПЛ зі спостереження за виборами до Верховної Ради України 2012 р. жорстко рекомендував: «Подвійна юрисдикція судів та виборчих комісій щодо однакового типу скарг має бути скасована», пропонуючи «розглянути можливості для подання скарг або до судів, або до органів управління виборчим процесом» [619, с.31, 42].

Вирішення цієї проблеми слід шукати з урахуванням істотної еволюції, якої зазнали за останні десятиліття процедури розгляду виборчих спорів в Україні. Так, Закон «Про вибори народних депутатів України» 1997 р. передбачав можливість оскарження до суду рішень, дій та бездіяльності виборчих комісій лише після розгляду відповідної скарги виборчою комісією вищого рівня (стаття 15 зазначеного Закону [729]); оскарження пору­шень, вчинених іншими суб’єктами виборчого процесу, могло бути здійснене до виборчих комісій^[722], і лише їх рішення могли бути оскаржені до суду. Таким чином, виборчі комісії виступали як обов’язкова попередня (досудова) інстанція розгляду виборчого спору.

Деякі дослідники досі розглядають таку послідовність оскарження оптимальною (див., наприклад, [103, с.146]). При цьому не береться до уваги, що встановлена Законом 1997 р. процедура розгляду виборчих спорів у частині оскарження рішень, дій чи безді­яльності виборчих комісій була визнана неконституційною рішенням Конституційного Суду України. В основу своєї аргументації Суд поклав положення статті 55 Конституції України, частина друга якої «надає громадянам право безпосередньо звертатися до суду зі скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб»; таким чином, Суд дійшов висновку, що зазначеними положеннями Закону «обмежується захист виборчих прав громадян у су­довому порядку» (пункт 9 мотивувальної частини Рішення 1998 р.

Враховуючи зазначене рішення Конституційного Суду України, Закон «Про вибо­ри Президента України» 1999 р. вперше запровадив «подвійну юрисдикцію» виборчих комісій і судів щодо розгляду виборчих спорів (стаття 19 зазначеного Закону [737]), яка (з певними змінами щодо обсягу повноважень виборчих комісій) уже традиційно відтворюється у всіх подальших виборчих законах України. Проте слід підкреслити, що (очевидно, під впливом рішення Конституційного Суду України) існували пропози­ції відмовитися взагалі від розгляду виборчих спорів виборчими комісіями^[724]. Зокрема, В. Алсуф’єв стверджував: «виборчі спори повинні бути виключно в юрисдикції судової влади» [14, с.287]. Проте такі пропозиції не були підтримані законодавцем, як і іншими дослідниками у сфері виборчого права. С. Кальченко стверджує, що «відмова від надання виборчим комісіям повноважень вирішувати спори за скаргами не сприятиме зміцненню законності та покращенню якості реалізації виборчих процедур» [292, с.13].

Безпосередня дискусія щодо проблеми «подвійної юрисдикції» за участі представ­ників зазначених провідних міжнародних організацій та вітчизняних фахівців відбулася на засіданні Круглого столу 13 серпня 2013 р. (стенограму засідання див. [1077]), де по­зиція європейських експертів щодо чіткої альтернативи оскарження («або до суду, або до виборчої комісії») була дещо пом’якшена. Виступаючи на Круглому столі, представник БДІПЛ А. Мазманян заявив: «Ми ніколи не вимагали вивести з-під юрисдикції судів чи позбавити когось основоположного права на захист у суді, що є невід'ємним та важливим правом у суспільстві»; член Венеціанської комісії П. Пацолай, нагадуючи про рекомен­дацію «скасування подвійної юрисдикції судів та виборчих комісій», наголосив: «Суди ні в якому разі не можуть бути усунені від участі [у розгляді виборчих спорів], так само як і неможливо скасувати право звернення до суду у цих спорах». Таким чином, реко­мендація була зведена, по суті, до ідеї запровадити з окремих категорій виборчих спорів досудову стадію їх розгляду у виборчих комісіях, обмеживши їх компетенцію відносно інших категорій спорів, тобто частково повернутися до ідей згаданого вище Закону 1997 р.

Деякі учасники Круглого столу підтримали такий підхід. Так, на думку О. Діденка, «подвійна юрисдикція є невиправданою. Вона на практиці призводить до надмірного затягування розгляду спорів», у зв'язку з чим декларувалася прихильність до «судового оскарження виборчих спорів» [1077].

На наше переконання, проблема «подвійної юрисдикції» у виборчому законодавстві України є дещо надуманою. Як засвідчила практика, за усі роки дії відповідних положень виборчого законодавства жодного реального конфлікту юрисдикцій не було. Справа в тому, що виборчий закон чітко та обґрунтовано встановлює ієрархію цих двох юрисдик­цій, надаючи пріоритет судовому розгляду спорів. Так, очевидно, що рішення виборчої комісії може бути оскаржене до суду, тоді як рішення суду виборча комісія зобов'язана виконувати^[725]. Більше того, частина одинадцята статті 108 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734] (як і частина друга статті 93 Закону «Про вибори Президента України» [739], частина чотирнадцята статті 94 Закону «Про місцеві вибори» [808]) чітко встановлює заборону виборчій комісії розглядати виборчий спір, прийнятий до розгляду судом. Таким чином, існування двох шляхів виборчого оскарження не породжує тих проблем, уявна можливість яких спричиняла згадані вище рекомендації міжнародних організацій.

Зазначимо, проте, що відмова від одного із передбачених виборчим законодавством України шляхів оскарження, нехай і з міркувань зручності, неможлива з огляду на поло­ження Конституції. Так, судовий шлях оскарження базується не лише на статті 55 Кон­ституції (як це зазначив Конституційний Суд України у згаданому вище рішенні [940]), але й на положенні частини другої статті 124 Конституції. Водночас адміністративний шлях (через звернення зі скаргою до відповідної виборчої комісії) заснований на кон­ституційному праві на звернення (петицію) - одному із фундаментальних політичних прав громадян, встановленому статтею 40 Конституції, яке гарантує не лише можливість звертатися до органів влади та посадових осіб, але й встановлює обов'язок останніх «роз­глянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк» [432]. Як зазначають П. Рабінович та М. Хавронюк, право на звернення забезпечує громадянам, зокрема, «можливість відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення» [913, с.215]. Таким чином, скарга^[726], яка ініціює розгляд виборчого спору виборчою комісією, реалізує конституційне право громадян, яке, відповідно до частини першої статті 64 Конституції, не може бути обмежене законом. Зрештою, частина п'ята статті 55 Конституції гарантує кожному «право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань» [432].

Підкреслимо також, що повноцінне адміністрування виборів виборчими комісіями без права розглядати виборчі спори втрачає сенс. Доцільно нагадати, що, відповідно до пункту 1 частини другої статті 30 Закону «Про вибори народних депутатів України», до повноважень Центральної виборчої комісії віднесено здійснення контролю за додержан­ням і однаковим застосуванням виборчого законодавства усіма учасниками виборчих правовідносин [734] (це ж загальне повноваження встановлене пунктом 3 статті 17 Закону «Про Центральну виборчу комісію» [868] і відтворене також у пункті 2 частини другої статті 25 Закону «Про вибори Президента України» [739] та у пункті 1 статті 24 Закону «Про місцеві вибори» [808]); аналогічні контрольні повноваження покладені законом (у відповідному обсязі) на окружні і дільничні виборчі комісії. Це природно, оскільки управлінські функції неможливо повноцінно здійснювати, не маючи контрольно-наг­лядових повноважень. Проте, у свою чергу, такі контрольні повноваження неможливо реалізувати, не будучи уповноваженим розглядати спори і приймати щодо них рішення. Тому позбавлення виборчих комісій юрисдикційних повноважень просто перетворило б виборчі комісії на технічні бюро з організації виборів без будь-яких управлінських та контрольних повноважень.

Така позиція була заявлена автором під час згаданого вище Круглого столу у серпні 2013 р. і була також підтримана О. Петришиним, який зауважив: «Це одне з завоювань Конституції 1996 р. Власне кажучи, громадянин повинен мати вибір. Він сам повинен вирішувати, де йому краще оскаржити те чи інше рішення» [1077]. Таких поглядів дотри­муються й інші вітчизняні науковці. Зокрема, на думку О. Марцеляка, можливість вибору, до якого органу - виборчої комісії чи суду - подавати скаргу, є демократичним підходом, який не суперечить міжнародним виборчим стандартам [512, с.583]; С. Кальченко вважає, що «у питанні обрання заінтересованими особами судового або позасудового порядку оскарження порушень законодавство України забезпечує більш високий рівень захисту прав, свобод та інтересів учасників виборів порівняно з європейськими стандартами» [292, с.9]. Венеціанська комісія у деяких своїх документах визнає, що «процедура звер­нення до адміністративних органів звичайно більш доступна для виборців» порівняно з судовою процедурою [214, с.221].

Аргументація вітчизняних фахівців була сприйнята нашими зарубіжними коле­гами, що сприяло зняттю проблеми «подвійної юрисдикції» у подальших висновках і рекомендаціях щодо України. Так, остаточні звіти Місій спостереження ОБСЄ/БДІПЛ щодо парламентських та президентських виборів 2014 р. не згадують про «подвійну юрисдикцію» [621; 622].

Виходячи з цих позицій, не можна підтримати тенденцію до звуження сфери повно­важень виборчих комісій щодо розгляду виборчих спорів^[727], яка знайшла вияв у чинних редакціях виборчих законів. Так, частина друга статті 108 Закону «Про вибори народних депутатів України» обмежує юрисдикцію виборчих комісій лише щодо спорів, де суб'єктом оскарження виступають виборчі комісії та їх члени, кандидат, партія - суб'єкт виборчого процесу; крім того, суб'єктами оскарження можуть бути уповноважені особи партій, довірені особи кандидатів, внутрішні офіційні спостерігачі, однак лише щодо порушень, які мали місце під час голосування [734]. Останнє обмеження викликає запитання: чому не можуть бути оскаржені до виборчих комісій дії цих осіб, вчинені до дня голосування чи під час підрахунку голосів?

Ще більше обмежує юрисдикцію виборчих комісій стаття 92 Закону «Про вибори Президента України»: до виборчих комісій можуть бути подані скарги на рішення, дії чи бездіяльність лише виборчих комісій та їх членів, кандидатів, їх довірених осіб, партій - суб'єктів виборчого процесу [739]. Чому до виборчої комісії не можуть бути оскаржені дії офіційних спостерігачів? Як таке обмеження узгодити із положенням частини третьої статті 68 цього ж Закону, яке надає повноваження виборчій комісії, яка зареєструвала офіційного спостерігача, достроково припинити його повноваження у разі встановлення фактів грубого або систематичного порушення ним Конституції України та законів Укра­їни? Очевидно, що без оскарження дій офіційного спостерігача окружна виборча комісія (орган реєстрації офіційних спостерігачів), яка не уповноважена розглядати питання про правопорушення з власної ініціативи, не може встановити факти таких правопорушень.

Зауважимо, що заборона відповідним виборчим комісіям (зокрема, ЦВК) розглядати скарги на рішення, дії та бездіяльність інших учасників виборчих правовідносин, які не мають статусу суб'єктів виборчого процесу (органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, суб'єктів інформаційних правовідносин під час вибор­чого процесу, закладів, установ, організацій, їх посадових чи службових осіб, об'єднань громадян), по суті, вихолощує надзвичайно важливе контрольне повноваження виборчих комісій - забезпечувати дотримання та однакове застосування виборчого законодавства усіма зазначеними суб'єктами, позбавляє виборчі комісії реальних важелів у здійсненні загального нагляду за дотриманням виборчого законодавства (див. підрозділ 9.1.1).

Особливо колізійним є припис частини шостої статті 108 Закону «Про вибори на­родних депутатів України» [734], за яким до Центральної виборчої комісії може бути подана скарга виключно на бездіяльність окружної виборчої комісії, а її рішення чи дії мають оскаржуватися тільки в судовому порядку^[728]. Таке положення прямо суперечить пункту 17 частини другої статті 30 того ж Закону, який встановлює, що ЦВК «розглядає заяви і скарги на рішення, дії або бездіяльність окружних виборчих комісій і приймає рішення з цих питань». Така колізія є прямим свідченням низької якості законодавчого процесу, що не сприяє дотриманню принципу справедливих виборів.

Більш конкретну недоречність містить частина шоста статті 111 того ж Закону, яка надмірно (до втрати сенсу) обмежує суб'єкта оскарження щодо правопорушень, вчинених під час голосування, виключаючи з їх числа виборців та членів виборчих комісій - тих потенційних правопорушників, дії яких можуть породжувати факти незаконного голо­сування. Такі правопорушення особливо важливо кваліфікувати до початку підрахунку голосів дільничною виборчою комісією, оскільки певна кількість фактів незаконного го­лосування має наслідком визнання голосування виборців на дільниці недійсним (пункт 1 частини першої статті 92 того ж Закону [734]). Зауважимо, що частина четверта статті 96 Закону «Про вибори Президента України» [739] такого обмеження суб'єкта оскарження не встановлює.

Подібні проблеми притаманні і Закону «Про місцеві вибори». Окрім обмежень ком­петенції територіальних виборчих комісій щодо розгляду виборчих спорів (див. частину другу статті 94 зазначеного Закону [808]), частина четверта статті 94 містить не менш суперечливе положення: «Рішення, дії чи бездіяльність дільничної виборчої комісії, її члена може бути оскаржено до територіальної виборчої комісії, яка утворила відповідну дільничну виборчу комісію». Оскільки, відповідно до частини першої статті 23 цього ж Закону, «дільнична виборча комісія утворюється відповідною районною, міською (міста обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення без районного поділу), районною у місті територіальною виборчою комісією», скарги на рішення, дії чи бездіяльність дільничної виборчої комісії під час чергових місцевих виборів не можуть розглядатися, наприклад, сільською чи селищною виборчою комісією, міською вибор­чою комісією міста з районним поділом чи обласною виборчою комісією, хоча за своїм предметом такі рішення, дії чи бездіяльність можуть стосуватися саме виборів сільського (селищного) голови, депутатів сільської, селищної, міської чи обласної ради.

Зазначене регулювання перебуває у колізії з іншими нормами того ж Закону. Так, відповідно до пункту 18 частини другої статті 25 обласна виборча комісія «розглядає звернення, заяви і скарги стосовно підготовки та проведення місцевих виборів до від­повідної ради, приймає щодо них рішення»; такі ж повноваження щодо міських виборів має кожна міська виборча комісія (пункт 20 частини п'ятої цієї ж статті). Оскільки діль­нична виборча комісія здійснює підготовку в межах виборчої дільниці усіх таких виборів (частина перша статті 26 цього ж Закону), вона може (відповідно до цих положень) бути суб'єктом оскарження відповідно до обласної чи міської виборчої комісії, що очевидним чином суперечить цитованому положенню частини четвертої статті 94.

Не меншу проблему складає відсутність у сільської та селищної комісії повноваження розгляду «звернень, заяв і скарг» стосовно підготовки та проведення відповідних виборів (частина четверта статті 25 Закону «Про місцеві вибори» [808]). Оскільки інші територі­альні виборчі комісії (районна, обласна) не беруть участі у підготовці і проведенні виборів депутатів сільської чи селищної ради, сільського чи селищного голови, старости (зокрема, у випадку проведення позачергових виборів голови або старости чи проміжних виборів депутата відповідної ради), для оскарження порушень законодавства при підготовці та проведенні таких виборів залишається єдиний передбачений законом шлях - судовий.

Такі колізії та недоречності нормативного регулювання, будучи типовими прикла­дами законодавчих проблем, є неприпустимі. Вважаємо, що необхідно відносити пов- ною мірою компетенцію виборчих комісій (насамперед Центральної виборчої комісії, окружних виборчих комісій загальнонаціональних виборів, територіальних виборчих комісій місцевих виборів) щодо нагляду за дотриманням виборчого законодавства усіма учасниками виборчих правовідносин, що вимагає повної юрисдикції щодо розгляду усіх порушень виборчого законодавства, які мають місце у відповідному виборчому процесі.

Питання судового розгляду виборчих спорів є самостійною науковою проблемою, яка достатньо детально досліджувалася багатьма вітчизняними правознавцями (див., наприклад, [173; 902; 1030]). У контексті дотримання принципу справедливих виборів звернемо увагу лише на один аспект - особливості застосування принципу диспозитивнос- ті при розгляді виборчих спорів; при цьому не слід обмежуватися лише особливостями судового шляху, оскільки адміністративний - розгляд виборчими комісіями - має спільні з ним риси (т. зв. квазісудовий характер розгляду спорів [288, с.196]).

Принцип диспозитивності є одним із основних принципів судового процесу. Найбільш повно він реалізується у цивільному процесі (див. статтю 11 Цивільного процесуального кодексу України [1166]), об'єктом розгляду в якому є приватноправові відносини. Загаль­ноприйняте розуміння цього принципу включає до його складу такі вимоги: «1) хто хоче здійснити своє право, повинен сам потурбуватися про це; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін, за винятками, встановле­ними законом» [1164, с.27].

Проте при розгляді виборчих спорів говорити про застосування принципу диспози- тивності можна лише в обмеженому сенсі. Особливо це стосується квазісудового розгляду виборчими комісіями.

Відповідно до положень вітчизняного виборчого законодавства, у разі задоволення скарги виборча комісія може, зокрема, прийняти рішення: «поновити іншим способом порушені права та законні інтереси суб'єкта звернення зі скаргою; зобов'язати суб'єкта оскарження здійснити передбачені законодавством, що регулює організацію та порядок проведення виборів, дії, які випливають із факту скасування рішення, визнання оскар­жуваних дій або бездіяльності протиправними» (пункти 5 та 6 частини п'ятої статті 113 Закону «Про вибори народних депутатів України» [734]; див. також пункти 5, 6 частини першої статті 98 Закону «Про вибори Президента України» [739], пункти 5, 6 частини п'ятої статті 99 Закону «Про місцеві вибори» [808]).

Таким чином, суб'єкт розгляду скарги (виборча комісія), приймаючи рішення про задоволення скарги, не зобов'язаний обмежитися лише заявленими у скарзі вимогами. Приймаючи таке рішення, комісія повинна оцінити всі можливі наслідки встановленого порушення вимог закону і вжити заходів до якнайповнішого (наскільки це можливо у відповідних умовах) усунення усіх наслідків правопорушення, повноцінного (а не фор­мального) поновлення порушених виборчих прав та законних інтересів суб'єктів виборчого процесу. У цьому відображається публічноправовий характер виборчих правовідносин, враховується масштаб негативного значення окремих виборчих правопорушень для ви­борчого процесу в цілому як процесу здійснення народного волевиявлення.

У правозастосуванні таке розуміння не відразу було сприйняте. Як показав аналіз здійснення цих повноважень Центральною виборчою комісією під час проведення виборів Президента України 2004 р.^[729], на практиці Комісія, в разі позитивного рішення, фактично визначалася не щодо задоволення скарги, а щодо задоволення вимог, зазначених у скарзі [311, с.186]. Проте і тоді були приклади виходу Комісії при прийнятті рішення за межі заявлених вимог. Зокрема, у ситуаціях, коли предмет оскарження визнавався таким, що не відповідає закону, однак жодна із зазначених у скарзі вимог не могла бути задоволена, Комісія приймала рішення щодо захисту порушених прав чи законних інтересів іншим шляхом [311, с.192].

Зазначений вихід за межі вимог принципу диспозитивності передбачений також Кодексом адміністративного судочинства України, частина друга статті 9 якого, кон­кретизуючи зміст принципу диспозитивності для адміністративного сурового процесу, встановлює: «Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог [курсив наш. - Ю.К.], якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічноправових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень» [361]. Водночас частина перша статті 278 Кодексу, яка визначає особливості судових рішень за наслідком розгляду виборчих спорів, встановлює: «Суд, установивши порушення законодавства про вибори чи референдум, визначає у рішенні спосіб захисту порушених прав та інтересів, а також порядок усунення усіх наслідків цих порушень відповідно до закону або приймає інше передбачене законом рішення» [361]; як бачимо, зазначене положення взагалі не містить згадки про позовні вимоги, вимагаючи усунення усіх наслідків порушень, у тому числі тих, які з причин непоінформованості чи часу їх настання позивач не зазначив у позов­них вимогах. На думку М. Смоковича, цитоване положення в частині зобов'язання суду обирати лише передбачений виборчим законом спосіб відновлення порушених прав на­віть є надто обмежувальним; виходячи із мети розв'язання (а не консервації) конфлікту як одного із основних призначень правосуддя; науковець пропонує визнати «за судами право на свій розсуд обирати будь-який спосіб захисту виборчих прав» [1032, с.18]. За­значимо, проте, що таке право могло би реалізуватися лише при строгому дотриманні вимоги статті 23 Конституції: захист порушеного права суб'єкта звернення зі скаргою не може мати наслідком порушення прав та законних інтересів інших суб'єктів виборчого процесу та законного перебігу виборчого процесу в цілому як реалізації права народу на вільне волевиявлення.

Яскравий приклад можливості виходу суду за межі заявлених позовних вимог чи клопотань позивача демонструє частина перша статті 150 КАС України, відповідно до якої «суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи [курсив наш. - Ю.К] має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову» [361]; до застосування цього положення (яке у попередній редакції КАС України містилося у статті 117; див. [360]) при розгляді судами виборчих спорів привертає увагу пункт 15 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 01.11.2013 р. [688, с.243].

Водночас для судового способу розгляду виборчих спорів непорушною залишається перша із зазначених вище складових вимог принципу диспозитивності: суд розглядає виборчий спір виключно за ініціативою суб'єкта звернення (позивача). Адміністративний шлях розгляду порушень виборчого законодавства знає виняток і з цієї вимоги: Закон «Про Центральну виборчу комісію» надає дискреційне повноваження Комісії «розглянути за власною ініціативою питання, що належить до її повноважень», якщо про відповідне порушення законодавства про вибори їй стало відомо з будь-яких джерел (частина пер­ша статті 16 зазначеного Закону [868]). Це положення застосовувалося Центральною виборчою комісією, зокрема, під час виборів Президента України 2004 р. Так, існувала практика, коли про істотні порушення виборчого законодавства Комісії ставало відомо із скарг, які з різних причин не підлягали розгляду по суті; при цьому Комісія часом над­мірно поширювально застосовувала це повноваження [311, с.196-197].

5.3.