§ 1. Зародження національних конституційно-правових ідей. Українське козацтво як основний носій конституційної ідеї у другій половині ХУІ - першій половині ХУІІ ст.

У другій половині XIV ст. давньоруські (українські) землі були захоплені Польським королівством та Литовським князівством. У ре­зультаті укладення Люблінської унії 1569 р. Литва на правах автоно­мії увійшла до складу Польщі.

Наприкінці XVI - початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і покатоли­чення, за збереження етнічної цілісності. На цей час припадає діяль­ність братств - світських організацій, які відстоювали релігійні, полі­тичні, національні та культурні права українців. Вони сприяли збере­женню української православної традиції, становленню громадянсь­кого суспільства, його етнонаціональної консолідації, підвищенню рівня освіти та культури. Києво-Могилянський колегіум, який за сво­єю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів, зробив вагомий внесок у формування світосприймання, розуміння та осмислення суспільного життя, зародження конститу­ційних ідей.

Таким чином, у другій половині XVI - першій половині XVII ст.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.) - український просвітитель, автор численних праць канонічного, історико- філософського й правового характеру. Він вважав себе представни­ком “руського народу в польській державі”, усвідомлював себе украї­нцем. Свої твори часто підписував подвійним прізвищем (Оріховсь­кий-Роксолан, Оріховський-Русин). Своє вчення про державу і право виклав у латиномовних творах “Відступництво Риму”, “Напучення королю польському Сигізмунду-Августу”, “Квінкункс, або Взірець польської корони“, “Діалог, тобто Розмова стосовно екзекуції польсь­кої корони”, “Про право природне” та інші. Погляди С. Оріховського- Роксолана на державу і право формувалися під впливом учень антич­них мислителів, гуманістів ренесансної доби та біблійних постулатів [60, с. 167].

Праці С. Оріховського-Роксолана присвячено суті держави, фо­рми правління, устрою та інших проблем політичної влади. Він про­понував низку порад польському королю щодо управління державою, зазначаючи, що в основі функціонування християнської держави по­винно бути дотримання права. Просвітитель вперше в Східній Європі розробив так звану піраміду влади у Польщі та обґрунтовував необ­хідність підпорядкування світської влади духовній. Ідеальною фор­мою державного правління він вважав станову виборну монархію, обмежену законом.

С. Оріховський-Роксолан вважав, що управління державою - це “найважча в світі справа”. Він стверджував, що монарх повинен ото­чити трон лицарями, людьми чесними, гідними, талановитими, не схильними до підлабузництва, інтриганства, дворушництва та лукав­ства. Просвітитель виходив з примату природного права перед зако­ном. Але вище людських законів стоїть природне право як першоос­нова закону, запорука справжньої свободи, рівності і справедливості. Якщо людські закони суперечать природному праву, їх можна і пот­рібно змінювати чи скасовувати [60, с. 168].

Отже, український священник-гуманіст С. Оріховський- Роксолан обґрунтував ідею природного права та поділу влади, ідеї суспільного договору, природних прав та обмеження влади. Його по­гляди набули розвитку у працях українських філософів, просвітителів та релігійних полемістів Й. Верещинського, І. Вишенського, Х. Філа- рета, Т. Сафоновича.

Серед вітчизняних письменників, мислителів та суспільно- політичних діячів кінця XVI ст. однією з найбільш масштабних пос­татей був Йосип Верещинський (1530-1599 рр.). Він один із перших долучився до розгляду концепції української державності. Його кон­ституційні ідеї споріднені з підходами мислителів-гуманістів епохи Відродження. Й. Верещинський виходив з того, що державність України має бути втілена у формі козацької державної автономії у складі Речі Посполитої. У 1594 р. він розробив конституційний про­ект створення Української козацької держави [79, с. 18]. Проект ви­значав органи влади і управління Української держави, її територіа­льний поділ, політичні, військові, економічні центри [95, с. 72-73].

На його думку, главою держави мав бути князь, котрий перебував у васальній залежності від польського короля, а гетьман виконував обов’язки командувача козацького війська.

Польський уряд відхилив проект створення Української держави, запропонований Й. Верещинським, але його державотворчі ідеї козацтво намагалося впровадити у тій чи іншій формі впродовж XVII ст. Зазначений проект став першим проектом Конституції України як козацької держави.

Конституційну концепцію Й. Верещинського розвинув козаць­кий лідер Северин Наливайко (1560-1597 рр.). У офіційному звернен­ні до короля Сигізмунда ІІІ від 1596 р. - “Кондиції, поданій від Нали­вайка його милості королеві” - лідер козаків ставить питання про те­риторіальне визначення козацької автономії на Поділлі. С. Наливайко запропонував проект створення Козацької держави на двох рівнях - територіальному та ідейному. Він підкреслює: “Для того, щоб пога­мувати свавілля козаків: різних гетьманів, на кілька частин розірва­них, якого перед тим у Короні, Великому князівстві Литовському ні­коли не було, через що великі шкоди від них гірше, ніж від ворога, діються у державах короля, Його Милості, і втрата скарбові, а велика неслава Речі Посполитій і королю...”. С. Наливайко просить у поль­ського короля дозволити козакам користуватися землями між Бугом і Дністром, від Очакова до Брацлава [51, с. 178].

Заслуговує на увагу конституційна концепція Симона Пекаліда (1567-1601 рр.). Погляди С. Пекаліда сформувалися на основі ренеса­нсно-гуманістичних ідей та православної традиції. У праці “Острозь­ка війна” він здійснює порівняльний аналіз двох політико-правових теорій - князівської України і козацької України [98, с.

Суспільно-політичний ідеал С. Пекаліда - свобода, що досяга­ється завдяки військовій силі. Автор виступає на підтримку війни, ко­тра ведеться за для захисту вітчизни - Русі. С. Пекалід пише: “Слав­лю я зброю й мужів з-за порогів” [51, с. 179]. Він виправдовує і зве­личує справедливі війни, що ведуться за волю і свободу народу. У цьому контексті мислитель вимальовує й образ ідеального воїна, кот­рий веде таку справедливу війну, яку виправдовує Бог. Втіленням та­кого воїна для нього виступає запорозьке козацтво. Водночас С. Пекалід міркує над сутністю влади, її суспільними, політичними і громадськими функціями. Він вважає, що влада - минуща, але здобу­тки тих, хто її тримав у своїх руках, визначають майбутнє держав [51, с. 179].

Погляди С. Пекаліда щодо козацтва розвинули православні церковні публіцисти Йосип Борецький, Зіновій Копистенський, Мелентій Смотрицький, які виступили з політико-ідеологічним осмисленням ролі козаків у житті українського суспільства. Вони обгрунтовували та пропагували історичну роль козацтва як війсь­кової сили, здатної захистити християнство, відстояти славу україн­ського народу, а отже і відродити його державність.

Вагомий внесок у розвиток української конституційної думки зробив церковний, освітній та політичний діяч Петро Могила (1597­1647 рр.). У роздумах П. Могили переважає виразна тенденція до по­єднання ідей середньовічної схоластики, Ренесансу й Реформації, ідей античних та християнських авторів.

Як стверджував П. Могила, визначальною рисою Бога, світу і людини є любов, а відтак милосердя і терплячість.

П. Могила був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, обґрунтовував утворення в майбутньому української держави. Основним державот­ворчим чинником він вважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єд­ність усіх станів, етнічних угрупувань і конфесій в Україні. Його іде­алом була обмежена законом сильна монархічна влада. Закон і право П. Могила підносив вище будь-якої земної влади (царської чи церко­вної), стверджуючи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, який його дав. У працях П. Могили спостерігається тенденція до зближен­ня права і моралі.

У тогочасних історичних умовах польсько-шляхетського пану­вання українці не мали власної державності, влада на їхніх землях належала польському королю, була ворожою і чужою українському народові. Єдиною владою, силу якої в цих умовах можна було проти­ставити польському королеві, була влада православної церкви. Але окремі думки Петра Могили розходилися з ідеєю верховенства церк­ви, спрямованою проти королівської влади. Звертаючи свій погляд до православної Росії, полеміст вважав, що ідеальний володар - це силь­ний православний цар, який повинен бути вірним православ’ю, вірі в Бога, від якого одержав владу і перед яким звітується. Про верховен­ство церкви над владою царя, про підпорядкованість царя владі церк­ви не йшлося. Звичайно, у Московському царстві XVII ст. верховенс­тво церкви не було реальним. П. Могила рекомендував цареві ради­тися з мудрими духовними радниками, а церкві відводив дорадчу, а не керівну роль [18, с. 147].

Конституційно-правові та філософські ідеї і діяльність П. Моги­ли сприяли духовній єдності українського народу, що було необхід­ною передумовою подальшої політичної консолідації з метою ство­рення національної держави. Погляди мислителя були взяті за основу державотворчої політики Б. Хмельницького та інших гетьманів.

Конституційні ідеї українського народу про національну держа­вність, права і свободи було втілено у козацьких правових звичаях, які слід вважати одним із джерел конституційного права XVI­XVIII ст. Процес формування козацьких правових звичаїв відбувався впродовж XVI ст. одночасно із становленням військової та соціальної організації низового козацтва - Запорозької Січі. Козацькі правові звичаї формувалися під впливом особливих соціальних умов - відсу­тності характерного для того часу поділу суспільства на стани, пос­тійної участі у військових діях, міжконфесійного протистояння. Пра­вові звичаї запорожців - “давні права та вольності” визначали права та обов’язки козаків, врегульовували діяльність органів військового управління Запорозької Січі, судоустрою і судочинства. Козацьке звичаєве право будувалось на демократичних принципах виборності, колегіальності, підконтрольності та підзвітності органів управління. Однак, Запорозька Січ не могла стати зародком української держав­ності та конституціоналізму через яскраво виражений охлократичний характер та відсутність соціально-економічної інфраструктури.

З метою розколу козацтва, встановлення над ним контролю та використання його у власних цілях, польський король Сигізмунд Август 1572 р. прийняв на військову службу 300 козаків, що започаткувало утворення реєстрового козацького війська. Воно отримало офіційну назву - Військо його королівської милості Запорозьке. Офіційно військова організація реєстровців будувалася на основі нормативних актів польського короля і уряду. Але реєстрові козаки запозичили правові звичаї запорожців. Вони скли­кали загальновійськову та старшинську ради, обирали козацьких старшин та здійснювали судочинство, керуючись козацькими право­вими звичаями. При цьому використання реєстровцями правових звичаїв запорожців не було простим дублюванням. Реєстрове козац­тво змінювало окремі звичаї низових козаків, пристосовуючи їх до потреб полково-сотенної організації та нових соціальних умов [31, с. 174 ].

Реформа короля Стефана Баторія 1582 р. звільнила реєстрових козаків від сплати податків, узаконила козацьке судочинство та свободу землекористування, що стало юридичним визнанням урядом Польщі реєстрового козацтва в якості нової привілейованої суспі­льної верстви. Проте задекларована реформа не була реалізована польським урядом. Тому реєстровці починають домагатися від Поль­щі визнання їхніх “прав і вольностей”, виконання урядом взятих на себе зобов’язань.

Наприкінці XVI ст. в поглядах реєстрових козаків відбулася еволюція від вимог закріплення їх станових привілеїв до надання Україні державної автономії у складі Речі Посполитої. Намір органі­зувати Україну “по-козацьки” мали ватажки козацько-селянського повстання 1591-1593 років Кшиштоф Косинський і Северин Наливайко. Процес розвитку державотворчої ідеї активізувала поль­ська політика покатоличення українського народу, гоніння на право­славну церкву, що увінчалось укладенням Брестської церковної унії 1596 р. За умов відсутності власної держави посягання на право­славну церкву було сприйняте українцями як посягання на право національного самовизначення. На захист православ’я стало козацтво. В результаті, ідея державності поєднується з ідеєю захисту православ’я і набуває релігійного обгрунтування.

У першій половині XVII ст. в середовищі козацтва сформу­валися два основні напрямки розвитку державницької ідеї - радикальний і поміркований. Представники радикального напрям­ку - козацька старшина незнатного походження, частина реєстровців та запорожці вважали, що Польщу можна змусити визнати українську автономію тільки з допомогою військової сили. На думку представників поміркованої течії - частини старшини, вихідців із шляхти та заможних реєстрових козаків визнання української дер­жавності слід домагатися шляхом переговорів з Річчю Посполитою. Послідовними представниками поміркованого напрямку були геть-

мани Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко. Поділ на зазначені напрямки досить умовний: козацтво часто поєд­нувало або змінювало методи боротьби за державність.

Наприкінці XVI - першій половині XVII ст. козацтво стало основною рушійною силою, яка намагалася реалізувати ідею держав­ності. Неухильно зростав його авторитет і соціальна значущість. Воно набувало все більшого поширення та підтримки серед україн­ського населення. Мешканці Південно-Східного регіону України масово проголошувати себе козаками. У результаті покозачення селян та міщан козацтво перетворилося в один із найчисельніших суспільних станів південних повітів Київського і Брацлавського воєводств.

Сеймова конституція 1609 р. відзначала, що козаки не визнають влади місцевої польської адміністрації і “беруть під свою юрисдик­цію цілі міста”. На Варшавському сеймі 1616 р. один із магнатів заявив, що козаки “в великій державі свою осібну творять”. У 1625 р. король змушений був визнати, що козаки вважають себе окремою Річчю Посполитою [80, с. 16].

З козацтвом все більше змушена була рахуватися Річ Поспо­лита: збільшувала число козацького реєстру, залучала козаків до військових дій проти Московського царства та Туреччини. Делегації козаків брали участь у роботі сейму, вели переговори з представ­никами польського уряду. Житомирську 1614 р., Вільшанську 1617 р., Ростовицьку 1619 р. і Куруківську 1625 р. угоди Польща укладала з козацтвом, як з державним суб’єктом. Проте офіційно визнати українську автономію Річ Посполита відмовлялася [31, с. 213].

Сеймова ординація 1625 р. узаконила військово-територіальний устрій козаків та розміщення на території Корсунського, Черкаського і Чигиринського староств шести реєстрових полків. Але така поступ­ка польського уряду вже не могла задовільнити козацтво. У 30-ті роки XVII ст. прокотилася нова хвиля козацько-селянських повстань. Польщі вдалося придушити національно-визвольний рух в Україні. Ординація 1638 року значно обмежила “права і вольності” козаків, ліквідувала козацьке управління.

На середину XVII ст. остаточно визріли політичні, соціальні та національні умови для формування Української держави. Про це свідчить національно-визвольна війна українського народу, яка носи­ла антифеодальний характер і мала низку спільних рис із європей­ськими буржуазними революціями [54, с. 40-41]. На цей час україн­ська національна еліта вже напрацювала певний конституційний досвід. Разом це створювало можливості для виникнення вітчизня­ного конституціоналізму як юридичного явища.