Демократія: сучасне розуміння
Термін «демократія» досить швидко зникає з обігу у часи Римської імперії і Середньовіччя. В англійський мові він з’являється лише в XVI столітті[51]. У цей же час відбувається відродження античної, а точніше римської традиції республіканізму, яка згодом у XVIII ст.
дасть ідеологічне підґрунтя Американській та Французькій революціям. Ця традиція, в якій терміни «демократія» і « республіка» стають досить наближеними і подекуди синонімічними, зовсім не була «демократичною» в сучасному розумінні, адже заперечувала загальне виборче право[52]У цей період ставлення до терміну залишалося суперечливим. Так один з бать- ків-засновників США Джеймс Медісон писав: «Демократії завжди були сценами смути та розбрату; завжди виявлялися нездатними забезпечити особисту безпеку або права власності; і загалом були настільки ж скороминущі як і насильницькі у своєму падінні»[53]. На противагу демократії Медісон висував концепцію республіки. Алексіс де Токвіль, півстоліття пізніше, також визнавав: «Я сприймаю демократичні інститути розумом, але за інстинктом належу до аристократії, тобто зневажаю натовп і боюся його. Я пристрасно люблю свободу, законність, повагу до прав, але не демократію»[54].
В ХХ столітті термін демократія зазнав, мабуть, найбільших маніпуляцій з боку авторитарних і тоталітарних режимів: «президентська демократія» (Абдель Насер, Єгипет), «базова демократія» (Мухамед Айюб Хан, Пакистан)[55], «керована демократія» (Сукарно, Індонезія)[56], «органічна демократія» (Франсіско Франко, Іспанія)[57], «селективна демократія» (Альфредо Стресснер, Парагвай)[58], «неодемократія» (Рафаель Трухільйо, Домініканська Республіка)[59] тощо. Це було б з категорії історичних курйозів, але за часів Сталіна набула нового змісту концепція «народної демократії», сформована для легітимізації державних переворотів в країнах Центральної та Східної Європи після ІІ світової війни[60] і реанімована в 2014 році для новоутворень на сході України.
В основу цієї концепції покладені «принципи всевладдя керованих робітничим класом народних мас, соціалістичного демократизму, гуманізму та інтернаціоналізму»[61]. Примат волі народних мас, що втілюється у концепцію «єдності волі народу»[62] робить конституційні форми, законодавчі обмеження і регулювання декларативними, делегітимізує попередній конституційний лад, а сама «народна демократія» виступає як певна перехідна модель управління. При цьому межі між державою і громадянським суспільством стираються, адже за загальною ідеологемою народної демократії «держава має повністю злитися з суспільством,... його органи і установи будуть перетворені в систему суспільного самоврядування комуністичного суспільства»[63]. Це дає ефект розриву в конституційному континуїтеті, що має легітимізувати нове політичне утворення в обхід конституційних процедур, які хоча і не скасовуються, але визнаються такими, що мають поступитися «народній волі». Так, власне і відбулося з країнами «народної демократії» після ІІ світової війни.Що ж таке демократія як ідея чи прагнення європейської цивілізації? Дж. Шумпетер досить влучно розвінчав те, що він назвав «класичною доктриною демократії», а саме, що «демократичний метод полягає у такій сукупності інституційних засобів прийнят-
тя політичних рішень, за допомогою яких реалізується спільне благо шляхом надання самому народу можливості вирішувати проблеми, обираючи індивідів, які збираються для того, щоб виконати його волю»[64]. Розглянувши алогічність і неможливість головного посилу цієї класичної доктрини щодо можливості народу самому вирішувати проблеми, Дж. Шумпетер запропонував таке розуміння демократії: «демократичний метод полягає у такому інституційному устрої для прийняття політичних рішень, у якому індивіди набувають владу приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоса виборців»[65].
С. Ліпсет під впливом Дж. Шумпетера дав таке визначення демократії: «демократія (в складному суспільстві) означає політичну систему, яка надає регулярні конституційні можливості для зміни урядуючих посадових осіб.
Це є соціальним механізмом для вирішення проблеми здійснення вибору рішень на рівні всього суспільства між групами з різними інтересами, який дозволяє найширшим верствам населення впливати на такі рішення через їхню здатність обирати між різними претендентами на політичні посади... Це визначення передбачає наявність декількох особливих умов: (а) «політичної формули», системи переконань, що легітимізують демократичну систему і визначають конкретні інститути - партії, вільну пресу, тощо - що є легітимізовані, тобто прийняті всіма як належні; (б) одна група політичних лідерів на посадах; та (в) одна чи декілька груп лідерів, що не мають посад, і які діють як легітимна опозиція, що намагається вибороти посади»[66]. До того ж С. Ліпсет робить спостереження, що і зараз залишається предметом наукових досліджень[67], що «чим більш благополучною є нація, тим більші шанси, що вона підтримуватиме демократію»[68].В науковій доктрині є багато інших визначень демократії. Не рахуючи тих, що залишаються в тенетах застарілої «класичної доктрини», переважна більшість з них слідує шумпетерівській концепції. Визначення Дж. Шумпетера було індоктриноване як частина європейського acquis[69] - загального консенсусу, що був сформований європейською ін-
телектуальною елітою повоєнної епохи та виник в ході тривалої еволюції європейської правової традиції. Тому, коли ми говоримо про європейські стандарти демократії чи виборів, то можна бути впевненим, що в розумінні всіх європейських міжнародних організацій (ЄС, Ради Європи, ОБСЄ), він має однакове змістовне навантаження, незалежно від того, до якого з acquis його відносимо та в яких документах він втілений. Іншими словами, з повною впевненістю можна говорити про існування європейського acquis, як політико-правового явища, що характеризує спільні принципи, ідеї, концепції, стандарти та вимоги, що історично склалися у національних правових системах і в наслідок їхнього впливу були в подальшому напрацьовані на рівні провідних європейських організацій.
Якщо поглянути на визначення чи розуміння, що надаються поняттю демократії в документах європейських міжнародних організацій, такі визначення слідують в руслі шумпетерівській концепції. Так автори проекту Зеленої книги Ради Європи про майбутнє демократії в Європі дають таке визначення: «Сучасна політична демократія - це режим чи система урядування, за якої правителі є відповідальними за свої дії в публічній сфері перед громадянами, що діють опосередковано через конкуренцію і співпрацю їхніх представників»[70].
В практиці Європейського Суду з прав людини також імпліцитно закладене розуміння демократії в шумпетерівському сенсі. Хоча від початку розробники Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не мали чіткого уявлення щодо демократичної моделі, яка має бути покладена в її основу. Скоріш, демократія при розробці тексту Конвенції розглядалася як антитеза диктатурі і тоталітаризму. Так, в Підготовчих матеріалах до проекту Конвенції йдеться про те, що вона розробляється з метою «попередження повернення тоталітаризму», для «захисту наших народів від диктатури» та з метою «посилення опору в усіх наших державах підступним спробам підірвати наш спосіб життя»[71]. На думку розробників, Конвенція мала «визначити і гарантувати політичну основу об’єднання європейських націй», «забезпечити, що держави-члени Ради Європи є демократичними і залишатимуться демократичними», а сам документ - стати «правовим кодексом для демократій»[72]
Не маючи на увазі якоїсь конкретної моделі демократії, розробники Конвенції, тим не менш, усвідомлювали, що процедурна демократія[73] міжвоєнної доби не може бути ефективним запобіжником проти авторитаризму. Вже укладаючи Статут Ради Європи повоєнні держави в Преамбулі прямо вказали на важливість «духовних та моральних цінностей, які є спільним надбанням їхніх народів і справжнім джерелом особистої свободи, політичної свободи та верховенства права», а такі цінності є принципами, «які становлять підвалини кожної справжньої демократії»[74].
Вибудовуючи архітектуру Конвенції на антитезі диктатурі і тоталітаризму, розробники виходили з тих самих міркувань, що і розробники Основного Закону повоєнної західної Німеччини: воля більшості має бути обмежена певними засадничими цінностями особистої свободи, політичної свободи та верховенства права, а таке обмеження є можливим виключно якщо права людини отримують юридичне значення[75]. Ця ідея в подальшому була повністю підтримана Європейським Судом з прав людини. Так у справі United Communist Party of Turkey and Others v. Turkey, Суд вказав[76]:
Демократія, безсумнівно, становить основоположну характеристику європейського публічного порядку...
Це слідує, по-перше, з Преамбули до Конвенції, яка визначає досить явний зв’язок між Конвенцією та демократією, вказуючи, що дотримання та подальша реалізація прав людини та основних свобод найкращим чином забезпечується ефективною політичною демократією, з одного боку, та спільним розумінням та дотриманням прав людини, з іншого... Преамбула далі підтверджує, що європейські держави мають спільне надбання політичних традицій, ідеалів, свободи та верховенства права. Суд вже вказував, що в такому спільному надбанні слід шукати основоположні цінності Конвенції.Суд також неодноразово зазначав, що Конвенція була розроблена для підтримки та розвитку ідеалів та цінностей демократичного суспільства...
Крім цього, статі 8, 9, 10 та 11 Конвенції вимагають, щоб втручання у здійснення встановлених ними прав оцінювалось відповідно до критерію “необхідності в демократичному суспільстві”. Єдиним типом необхідності, який здатен виправдати втручання у будь-яке з названих прав, є, той, який може претендувати на те, що походить від “демократичного суспільства”. Демократія таким чином виявляється єдиною політичною моделлю, встановленою Конвенцією, та відповідно єдиною моделлю, що сумісна з нею.
Становлення розуміння демократії для цілей Конвенції, звичайно, відбувалося поступово. Це наочно ілюструється практикою за статтею 3 Протоколу № 1.
Як визнав сам Суд, «Що стосується характеру прав, що таким чином закріплені в статті 3, то погляд Комісії[77] зазнав еволюції. Від ідеї “інституційного” права на проведення вільних виборів (рішення від 18 вересня 1961 року щодо прийнятності заяви no. 1028/61, X v. Belgium, Yearbook ofthe Convention, т. 4, с. 338) Комісія поступово перейшла до концепції “загального виборчого права” (див. зокрема рішення від 6 жовтня 1967 року щодо прийнятності заяви no. 2728/66, X v. the Federal Republic of Germany, op.cit., т. 10, с. 338), а по тому, як наслідок - до концепції суб'єктивного права на участь - “право голосувати” та “право бути обраним до законодавчого органу” (див. зокрема рішення від 30 травня 1975 року щодо прийнятності заяв nos. 6745-6746/76, W, X, Y and Z v. Belgium, op. cit., т. 18, с. 244). Суд підтверджує цей останній з підходів»[78].Конвенція, як неодноразово вказував Суд, не вимагає запровадження певної виборчої моделі, як наприклад мажоритарна, пропорційна або змішана. Так у справі Liberal Party, Mrs R. and Mr P. v. United Kingdom Комісія з прав людини зазначила: «Стаття 3 Першого Протоколу не може тлумачитися як стаття, яка встановлює конкретну виборчу систему, яка б гарантувала, що загальна кількість голосів, поданих за кожного кандидата чи групу повинна відображатись у складі законодавчих зборів. Як проста мажоритарна система, так і система пропорційного представництва, тому сумісні з цією статтею»[79]. Адже на думку Суду, «будь-яке виборче законодавство повинно розглядатися в світлі політичної еволюції відповідної держави, оскільки певні риси, які не можуть вважатися прийнятними в контексті однієї системи, можуть бути виправдані в контексті іншої», що, тим не менш, зобов'язує держави дотримуватись основоположного принципу статті 3 - принципу «вільного вираження поглядів людей при виборі законодавчого органу»[80].
Таким чином, за останні сімдесят років склався певний загальноєвропейський консенсус щодо розуміння демократії, в основі якого покладена ідея повної участі всіх громадян в політичному процесі з одним важливим застереженням: «над формальним розумінням правління більшості, яке стосується способу прийняття рішень, стоїть вимога, аби більшість поважала рівну цінність всіх громадян»[81]