ДЕМОКРАТІЯ І КОНСТИТУЦІЯ: МАЙБУТНЄ ОДНІЄЇ ІДЕЇ
Пропонована увазі шановного читача робота є фундаментальним дослідженням основ вітчизняного виборчого права як єдиної і цілісної системи у контексті європейського виборчого acquis.
В основу роботи покладене питання принципів виборчого права - як галузевих та інституційних, так і загальноправових та загально-конституційних, які впливають на формування виборчого права. Така постановка проблеми робить це дослідження унікальним не тільки тому, що дає змогу системного аналізу принципів виборчого права, їх змісту і ролі для галузі виборчого права, але й спонукає звернутися до багатьох загальнотеоретичних аспектів як теорії права (зокрема поняття і природи принципів права, значення для системи права, їх способів правового закріплення та співвідношення із нормами), так і більш глобальних питань конституціоналізму, теоретичних основ демократії та належного урядування.Монографія Юрія Богдановича Ключковського «Принципи виборчого права: доктри- нальне розуміння, стан та перспективи законодавчої реалізації в Україні» виходить у світ у складні часи для конституційної демократії у всьому світі. В ХХ столітті після періоду тоталітарного апогею модерної держави у період, який Ерік Гобсбаум назвав «століттям крайнощів»[1], настав період постмодерної держави з її демократичними цінностями, правами людини і конституціоналізмом. Зараз постмодерна держава зазнає не менш карколомних змін. Довіра до органів влади стрімко падає у всьому світі. Демократичні режими, що здавалися непохитними, страждають від зростання популізму і ксенофобських настроїв. Ми наразі не можемо осягнути всю глибину катастрофічних для постмодерної держави змін. Але ерозія принципу національного суверенітету, поширення конституційного популізму, глобальний занепад легітимності та влади державних і наддержавних установ і поступове перетікання реальної суспільної влади до неконвенційних акторів, від потестарних інституцій до мереж[2] - всі ці та інші ознаки вказують на парадигматичний зсув, що відбувається останні двадцять років в сучасній цивілізації.
Виборче право в закордонній правничій доктрині отримало ще одну назву - «право демократії» (англ. - law of democracy)[3], адже воно регулює засадничий механізм демократичного режиму - вибори. З такої точки зору виборче право не обмежується процедурою виборів. Як зазначають С. Ісачароф, П. Карлан і Р. Пілдс,
«Ще до того, як перший виборець проголосує або перший бюлетень буде порахований, можливості демократичної політики вже обмежені і направлені у визначене русло. Виборчий процес розпочинається набагато раніше формальної стадії виборів, адже вибори не відбуваються у правовому чи інституційному вакуумі. Виборчий процес відбувається в рамках заздалегідь встановлених - і часто детально регламентованих - інституційних механізмів, що впливають на діапазон можливих результатів, яких можуть досягти формальні вибори і подальший політичний процес. Так виникає парадокс, що лежить в основі демократичної політики: ця політика є частково змаганням за структуру державних установ, але в той же час ці саме установи визначають правила, за яких відбувається таке змагання»[4].
Сучасна демократія існує в тенетах цього парадоксу. Представницька демократія - досить складний процес взаємодії чи взаємовпливу демократичного процесу і державних органів. З точки зору «чистого» демократичного процесу, виборчий процес має бути автономним і незалежним від державних установ, адже з теоретичної точки зору він є тією ареною, на якій мають відбуватися дискусії, обмін думками і ідеями, колективні обговорення і формування політичних преференцій виборців без будь-якого втручання чи обмеження з боку держави. А той рівень свободи, якою користуються громадяни для критики поточного розподілу політичної влади і державних інституцій, є власне одним з основних показників демократичності політичної системи. Однак уявлення про автономність виборчого процесу в широкому розумінні є, певною мірою, утопічним: «В основі демократичного політичного порядку лежить процес колективного прийняття рішень, який повинен відбуватися відповідно до встановлених законів, правил та інститутів.
Той вид демократичної політики, що є в нас, сам по собі завжди і невідворотно є продуктом інституційних форм і правових структур. Демократія може приймати багато форм, як власне, існує і багато різних інституційних втілень демократичної політики»[5]. Адже вибір на користь прямої, представницької чи конституційної демократії, пропорційної чи мажоритарної виборчої системи, визначення пасивного та активного виборчого права і, подекуди, номінаційного виборчого права[6] тощо - всі ці питання залежать і визначені конституційними, законодавчими, інституційними чи політичним рамками, тобто вибором, що вже був зроблений конституцієдавцем чи законодавцем. Іншими словами, народовладдя, волевиявлення не існує поза тією моделлю демократії, яку відтворює право[7].Тому слід звернути увагу на історію становлення як поняття демократії, так і на етимологію цього терміну. Адже за влучним висловом французького медіевіліста Марка Блока, «незнання минулого невідворотно приводить до нерозуміння сучасного. Але, мабуть, настільки ж марні спроби зрозуміти минуле, якщо не уявляєш сучасного»[8]. Це тим більш справедливо для сфери права, адже кожне пояснення змін у правових структурах, що є частиною соціальних інститутів вимагає принаймні певної оцінки і пояснення тим внутрішнім та зовнішнім факторам, що обумовлюють, стримують чи заохочують інсти- туційні зміни[9].