Види цивільного процесу в римському праві

Для римського цивільного процесу характерний принцип диспозитивності. Захист права обумовлений самостійною активною поведінкою управомоченої сторони, яка бажає реалізувати його за допомогою суду.

Дослідники давньоримського права вважають, що воно може бути зведене до «системи позовів». За умов існування суперечливих і неузгоджених джерел права (квіритського та преторського) особа могла бути впевнена в реалізації та охороні свого права тільки тоді, коли офіційно дозволялося подати позов певного типу для захисту конкретного права. Інакше право залишалося не забезпеченим процесуальною можливістю його захисту, а тому існувало лише номінально. Саме тому римські юристи виявляли особливий інтерес до процесуальних засобів захисту. Це визначило і процесуальну спрямованість їх суджень. Вважається, що давньоримський юрист скоріше скаже, що особа управомочена на позов або відповідає за поз овом, ніж те, що особа має право чи несе обов'язок.

Основні частини преторської формули: призначення судді; формулювання позовної вимоги; виклад підстав; припис судді. Додаткові частини преторської формули: ексцепція і прескрипція.

Охарактеризуємо засоби преторського захисту порушених прав.

I. Введення у володіння. Претор на прохання зацікавленої особи у зв'язку з можливими в майбутньому збитками або неможливістю здійснити своє право, вводив таку особу у володіння майном або річчю іншої особи.

II. Інтердикт (заборона) - накази претора з приводу заборони здійснення певних дій, а декрет (наказ претора) - давали розпорядження про здійснення певних дій. Порушник наказів претора міг бути засуджений до сплати певної грошової суми.

III. Преторські стипуляції (stipulatio). Претор давав вказівку сторонам укласти між собою словесний договір (stipulatio), метою якого було закріпити право кредитора, яке без stipulatio не могло бути захищене.

IV. Повернення сторін у попереднє положення (restitutio in integrum) застосовувалося при потребі захисту приватних прав проти суворої дії закону.

Умови застосування реституції: наявність шкоди; законні підстави (неповноліття (до 25 р.); угода укладена шляхом обману, погрози, помилки; зміна сімейного стану; раптова відсутність однієї із сторін з поважних причин); своєчасна заява (строк для подачі заяви про реституцію до Юстиніана - 1 рік; при Юстиніані - 4 роки після настання юридичного факту, який дав підставу для застосування реституції).

Легісакційний процес (legіs actiones) історично склався першим. Він існував в епоху квіритського права, яка згідно з періодизацією історії римського права припадає на перший - архаїчний період. Для пояснення назви легісакційного процесу романісти звертаються до інституцій римського юриста Гая ІІ ст. до н. е. Він тлумачить його як такий, що, по-перше, був уведений законом (лат. legеs - закон), а подруге, передбачав формулювання позовних вимог у суворій відповідності до записаних у законі слівІОЗ. Характерними рисами цього процесу були жорсткий формалізм і урочистість. Він являв собою складний обряд, що складався з дій ритуального характеру. Усі слова і жести сторін у спорі повинні були точно відповідати встановленим законом приписам і мали вирішальне значення. Будь-який відступ від встановлених законом фраз означав поразку у справі.

Процес Legіs actiones відбувався у дві стадії (етапи) - 1) ius та 2) iudicium. Перший етап проходив у присутності магістрата, що був наділений судовою владою. На початку республіканської епохи це були консули, а після введення у 367 р. до н. е. нового магістрату - претори. Функція магістрата полягала в підготовці справи до розгляду. Він мав визначити, чи підлягає захисту вимога позивача, зробити правильну юридичну кваліфікацію конкретного спору і призначити суддю.

Стадія ius розпочиналася з виклику відповідача до магістрата. Оскільки для розгляду необхідною була присутність обох сторін, позивач вимагав від відповідача прибути до суду, а в разі потреби міг привести його силою. Перед магістратом сторони проголошували урочисті слова своїх вимог та заперечень, а магістрат здійснював контроль за точністю та законністю формулювань. Якщо на першій стадії відповідач визнавав обґрунтованість претензій позивача, розгляд справи припинявся і до другої стадії не переходив. Стадія ius завершувалася засвідченням спору присутніми свідками, які на наступному етапі мали підтвердити все те, що відбулося. Подібне засвідчення спору погашало позов, отже, після завершення стадії ius тотожний позов, тобто позов між тими самими сторонами і з тими ж вимогами, не міг бути заявлений повторно. Далі для цієї конкретної справи призначався суддя чи декілька суддів і день суду. Юридично присяжним суддею дозволялося бути будь -якому дорослому громадянинові із незаплямованою репутацією, за винятком жінок, психічно хворих осіб і глухих. Однак практика склалася таким чином, що впродовж сторіч судді обиралися із спеціально складених і затверджених Сенатом списків з іменами сенаторів і вершників. Під час обирання кандидатури судді враховувалась думка учасників спору. Відповідачу належало право відводу судді, якщо він вважав його упередженим.

Друга стадія iudicium проходила перед суддею, який заслуховував виступи сторін, перевіряв обставини справи, вивчав докази і виносив рішення, яке не підлягало оскаржуванню.

Із джерел давньоримського права відомі декілька типів легісакційного процесу: 1) за допомогою присяги (legіs actio sacramento) - найбільш поширений тип процесу. Для цього порядку характерно, що кожна із сторін давала урочисту клятву (sacramentum) про належність їй спірної речі або про факт існування чи відсутності між ними зобов'язання. Якщо предметом спору була річ, то вона або її символ (наприклад, гр удка землі під час спору про земельну ділянку), приносилася до місця розгляду спору. Кожна із сторін торкалися неї спеціальною паличкою (vindicta), що символізувала спис - знак законного панування, і проголошували слова клятви. Наприклад, сторони почергово заявляли таке: «Я стверджую, що цей раб є моїм по праву квіритів і я придбав його...». Така ритуальна жестикуляція розглядалася як заява (віндикація), виклик супернику і означала підвладність об'єкта спору. Далі призначалася сума присяги (застава), як правило, 500 або 50 асів залежно від значущості справи. Її була зобов'язана сплатити та сторона, яка програвала процес. Ці гроші потрапляли до державної скарбниці. Стороні, яка виграла справу, сума присяги поверталася. Вважалося, що загроза втратити заставу служила відверненню подачі необгрунтованих позовів і попереджала сутяжництво. Після цього ритуалу магістрат тимчасово передавав спірну річ одній із сторін для зберігання до вирішення спору. А поручителі гарантували повернення цієї речі й усіх плодів від неї в разі програшу справи. Оскільки ідентичні претензії на річ були заявлені двома особами, зрозуміло, що одна з них є безпідставною. Отже, одна зі сторін сказала неправду і порушила клятву. На стадії iudicium суддя мав з'ясувати, чия клятва справедлива, а чия ні; 2) прохання про призначення судді або арбітра (legls actio arbitrive postulationem). Цей процес застосовувався в разі захисту прав, що випливали з вербальних контрактів, а також для поділу спадщини чи спільного майна.

Другий вид цивільного процесу - процес по формулі (per formulas). Його поява була обумовлена новими соціально-економічними умовами, які склалися наприкінці існування республіки та були пов'язані із розвитком державності, поширенням комерційних відносин, розширенням території торговельних стосунків. Конфлікти, що виникали в процесі цих відносин, явно не вписувалися в старі схеми вирішення сп орів у порядку легісакційного процесу.

Реформування судового процесу розпочалося в другій половині ІІ ст. до н. е. з прийняттям закону Ебуція (lex Aebutia), за яким уводилася нова форма процесу - per formulas як додаткова до legls actiones. Деякий час ці дві форми існували паралельно, а після прийняття у 17 р. до н. е. закону Юлія про судочинство (legls Juliae iudiciariae) процес по формулі став обов'язковим. Провадження по формулі не пов'язувалося із здійсненням урочистих обрядів. Претор дістав змогу втручатися в розвиток права шляхом уведення нових типів позовів для захисту нових відносин або розширення сфери застосування існуючих позовів.

З розвитком преторського права на зміну складному і архаїчному легісакційному процесу приходить формулярний процес. Так само, як і легісакційний, формулярний процес мав дві стадії іп та iudicium. Стадія іш відбувалася перед претором. Сторони викладали свої претензії та заперечення у вільній формі, а претор відповідно до конкретних обставин спору обирав із зазначених у своєму едикті формул позовів необхідну. Така формула мала значення наказу претора на адресу судді, в якому він закликав суддю прийняти рішення з урахуванням зазначених у формулі принципів і умов. Крім того, формула мала на меті наділити суддю (який був приватною особою) компетенцією з цієї справи. Зросло значення першої стадії судочинства (in jure), оскільки саме тут встановлювався юридичний зміст суперечки. На першій стадії процесу претор заслуховував сторони, з'ясовуючи обставини справи, які викладалися сторонами суперечки у вільній формі. Потім претор складав висновок - юридичну формулу позову, в якому чітко юридичною мовою викладалися основні обставини справи. На підставі формули суддя на другій стадії процесу розглядав справу і виголошував остаточне рішення.

Формула за своєю суттю була дуже гнучким процесуальним засобом. У заздалегідь установлені претором формули захисту вносилися конкретні дані щодо певного конфлікту осіб і в такий спосіб формула позову індивідуалізувалася. Вона містила опис конкретних умов, які слід було встановити суду для того, щоб задовольнити позов або відмовити в ньому. Тому зміст формули та її будова могли бути різними залежно від конкретних обставин справи.

Таблиця 15.2. Найбільш поширені види формул в римському праві

Як приклади зазначених частин можна навести такі формулювання. Інтенція: «Якщо буде встановлено, що Н.Н. повинен сплатити А.Н. 1000 сестерціїв...». Демонстрація: «Оскільки А.Н. продав раба Н.Н...». Кондемнація: «Якщо з'ясується, що А.Н. залишив на зберігання у Н.Н. срібний стіл і зі злого наміру Н.Н. не повернув його А.Н., ти, суддя, присуди Н.Н. на користь А. Н. ту суму, скільки буде коштувати ця річ. Якщо не з'ясується - виправдай».

Частини формули могли вводитися у формулу в різних поєднаннях залежно від обставин конкретної справи. Крім зазначених складових, формула могла містити додаткові частини, характерні для окремих випадків. Наприклад, ексцепція (лат. exceptio - вилучення, заперечення) включалася до формули в разі, якщо відповідач наводив факти, які перетворювали претензії позивача в несправедливі. Так, відповідач міг заперечувати проти позову взагалі, його підстав або строку виконання вимог кредитора. Тому для осудження відповідача за такою формулою суддя мав встановити не тільки факти, на які спирався позивач, а й обставини, що спростовували ексцепцію. Ексцепції поділялися на скасувальні та відкладальні. Скасувальні ексцепції неминуче призводили до неможливості осудження відповідача (наприклад, ексцепція про застосований до відповідача обман чи погрозу, які сприяли укладенню угоди). Відкладальні ексцепції діяли тільки на період існування обставин, що виправдовували відповідача (наприклад, ексцепція про відстрочення виконання, надане позивачем).

В інтересах позивача у формулу могла бути введена прескрипція (лат. praescriptio pro actore - припис на користь позивача). Вона застосовувалася для поділу предмета позовних вимог. Найчастіше це стосувалося випадків стягнення частини боргу за зобов'язанням, яке передбачало періодичні платежі. Якщо позивач подавав позов до спливу строку дії такого зобов'язання, то у формулу включалася прескрипція: «Нехай предметом позову буде та частина зобов'язання, строк виконання якої настав». Таким чином, позов за даним зобов'язанням погашався тільки в частині виплат за період, що минув. А нові позови за тим самим зобов'язанням подавалися періодично відповідно до наступних платежів.

Перед початком процесу по формулі відповідач викликався до суду. Позивач зобов'язаний був повідомити його про свої претензії і закликав прийти до суду. Відповідач зобов'язаний був негайно з'явитися до претора або надати поручителя (vindex), який гарантував його прихід до суду. У класичну епоху за ухилення від суду відповідач сплачував штраф. Поручитель у разі неявки відповідача відповідав у сумі позову.

Магістрат міг прийняти позов або відмовити в його прийнятті залежно від справедливості справи. При вирішенні цього питання встановлювалися предмет спору і підстави позовних вимог. Для цього допитувався відповідач. Якщо останній визнавав претензії позивача, процес завершувався. Позивач міг запропонувати відповідачеві дати присягу, тобто підтвердити клятвою відсутність боргу. Якщо відповідач не давав клятви, вважалося, що він відмовився від захисту, якщо присягав — він виправдовував себе. Тобто в разі заклику до присяги відповідач мав або сплатити, або присягнути. Проте він міг повернути заклик до позивача і запропонувати йому присягнути про наявність боргу. Позивач, який відмовлявся, програвав справу, і тоді процес завершувався на першій стадії.

Після встановлення предмета спору сторони та претор узгоджували приватну особу судді. Якщо згоди не доходили, суддя обирався за жеребом зі спеціальних списків. У окремих випадках, коли розглядалися особливо важливі справи (про свободу, про тяжкі правопорушення, про шкоду, завдану міжнародними угодами), призначалася колегія з трьох суддів - рекуператорів. На відміну від одноособового, рекуператорний суд мав право призначати кримінальне покарання, якщо з'ясовувалося, що особа є винною у вчиненні злочину.

Після цього претор у письмовій формі видавав формулу, індивідуалізовану конкретними обставинами справи. Вона передавалася позивачем відповідачу. Цей акт прийняття відповідачем формули визначав засвідчення спору і вичерпання позову. Такі наслідки відбивалися в принципі: не допускається двічі позов з приводу однієї і тієї самої справи. Отже, після засвідчення спору позивач не міг у майбутньому подати тотожний позов. Крім того, цей акт фіксував суть спору на даний момент і подальший розгляд справи відбувався без урахування майбутніх змін у відносинах осіб.

Після засвідчення спору розпочиналася друга стадія провадження — iudicium, яка відбувалась перед суддею. Сторони надавали докази фактів, на які вони посилал ися. У суді приймалися письмові докази й усні - показання свідків. Проте перевагу мали саме останні, оскільки могли бути гарантовані клятвою. Суддя оцінював надані докази і вирішував справу з урахуванням тих указівок претора, які було зазначено у формулі. Він видавав судове рішення, яке було остаточним, тому що апеляція не допускалася. Утім, особа, що програла справу, могла доказувати нікчемність судового рішення, посилаючись на порушення процедури розгляду справи. У такому разі розпочинався новий процес з метою підтвердження цього порушення. Якщо встановлювалось, що відповідач оспорював дійсність рішення без достатніх підстав, він присуджувався до виконання в подвійному розмірі.

Судове рішення (iudicatum) було підставою для примусового виконання і можливості подати позов про виконання судового рішення (actio iudicati). Якщо в результаті цього позову особа, яка була присуджена до виконання, все ж таки не виконувала судове рішення, вона передавалася магістратом під владу кредитора.

Виконавче провадження в давньоримській правовій системі спрямовувалось або на особистість боржника, або на його майно. Законом була передбачена можливість за наказом претора накласти кайдани на неоплатного боржника і примусити його відробити борг. Особиста розправа над боржником мала сприяти також тому, щоб родичі боржника розрахувалися за нього. Згодом більш поширеним способом виконання судового рішення стало звернення стягнення на майно боржника. Крім повного розпродажу майна, застосовувалася також процедура звернення стягнення на окремі речі боржника, яке не супроводжувалось infamia. Розпорядник продавав лише частину майна, що відповідала сумі боргу, зазначеній у рішенні суду.

Представництво в суді. На стадії іш допускалося введення в процес представника сторони. Розрізнялись добровільне і необхідне (обов'язкове) представництво. Існують два види процесуальних представників за добровільним представництвом - когнітор (cognitor) і прокуратор (procurator). Для введення представника в процес використовувалась формула з перестановкою осіб. В інтенції зазначалась особа, яку представляють, а в кондемнації - ім'я представника.

Когнітор виступав у процесі від свого імені, й тому воно вказувалося в рішенні суду. Позов про невиконання судового рішення давався і когнітору (або проти нього, якщо він представляв відповідача), і особі, яку він представляв. Інша сторона повідомлялась про те, що в процесі братиме участь представник -когнітор.

Прокуратором могла бути особа, яка або спеціально призначалася представником на підставі договору доручення (mandatum) із стороною у справі, або яка управляла всім майном позивача чи відповідача. Прокуратор міг здійснювати повноваження представника і без спеціального доручення, тобто за доброю совістю. Прокуратор брав участь у процесі від свого імені, яке зазначалося у формулі. Але, на відміну від когнітора, він не отримував позов про невиконання судового рішення і не відповідав за ним. Останній надавався особі, яку представляли, або проти неї. Тому прокуратор давав гарантію виконати судове рішення.

Необхідне представництво встановлювалося щодо осіб з обмеженою дієздатністю. Замість божевільних і марнотратів у процесі брав участь куратор. Проте право подавати позов чи обов'язок відповідати за позовом про виконання судового рішення мала безпосередньо особа, яку представляли. Інтереси малолітніх осіб захищав у процесі їх опікун.

Давньоримські юристи, описуючи процес «по формулі», відносили його до звичайної форми судочинства, яка застосовувалась для розгляду спорів між приватними особами в класичну епоху. На противагу цій звичайній формі у джерелах згадується про надзвичайний процес з особливою процедурою - extra ordinem cognitio (лат. - розслідування, слідство по справі). Cognitiones з'явились у класичну епоху і спочатку мали відмінності залежно від категорії справи й органа, що веде дане провадження. Однак у після- класичний період після скасування процесу по формулі когніційні форми уніфікуються й утворюють єдиний процес, який зберіг свою назву як екстраординарний.

До кінця класичного періоду, а особливо в часи домінату, набув поширення екстраординарний процес, в якому відсутній традиційний поділ судового процесу на дві стадії: in jure, in idicio. Магістрат, приймаючи справу до розгляду, вів її з початку і до кінця, тобто до винесення ухвали. Процес втратив публічний характер, проводився в закритих приміщеннях. Виклик відповідача і виконання рішення стало справою суду. Введено апеляцію на винесені магістратом судові рішення. Особа, яка подала апеляцію у вищу інстанцію, у випадку повторного програшу справи сплачувала великий штраф.

Поява екстраординарного процесу пов'язується з посиленням абсолютної влади імператора, коли він отримав судову владу як найвища апеляційна інстанція по справах, що розглядалися магістратами. Спочатку екстраординарна форма застосовується для деяких категорій спорів: адміністративного характеру (наприклад, щодо режиму користування громадськими полями), деяких приватних спорів (щодо аліментів, стану раба, спори з питань призначення та звільнення опікунів, щодо фідеїкомісів - заповідальних розпоряджень певного виду, спори між фіском та приватними особами). Ці спори розглядали певні імператорські чиновники - консули, спеціальні претори, префекти. Усі інші спори між приватними особами продовжували вирішуватися у формулярному процесі протягом усієї класичної епохи. Проте поступово цивільні справи переходять до компетенції екстраординарних судів, які наприкінці ІІІ ст. н. е. майже повністю замінюють ординарне провадження.

Особливістю екстраординарного процесу була відсутність поділу його на дві стадії ius і iudicium. Судочинство велося не приватними суддями, а імператорськими посадовцями і вважалося функцією держави. Але у післякласичну епоху всі вони були побудовані як ієрархічна система, яка визначала порядок апеляційного оскарження, що мало місце в цьому процесі. Апеляційне оскарження зупиняло набрання чинності рішенням суду, а нове рішення апеляційного суду замінювало попереднє нижчої інстанції. Так, нижчою інстанцією були губернатори провінцій і областей. Наступний щабель судової системи - вікарії діоцезів (адміністративної одиниці, що включала провінції). Вищими щодо названої інстанції були префекти преторія і міста (столиць Риму та Константинополя). Найвища інстанція - імператор, який приймав скарги на рішення судів двох вищих інстанцій. Позови на великі суми розглядали тільки префекти Преторія. Чиновник, що мав відповідну компетенцію по судових справах, мав право призначити для розгляду тих чи інших спорів професійного суддю-юриста і визначити його повноваження.

Справа розглядалася в державному суді від початку і до кінця та включала слухання, дослідження доказів і винесення рішення.

Посада префекта міста, який очолював міську префектуру, була введена у 16 р. до н.е. Він призначався імператором і виконував поліцейські та судові функції по цивільних та кримінальних справах, розглядав апеляції на рішення судів у Римі. У 2 р. н.е. з'явилася посада префекта преторія - командира спеціальних військ - преторіанської когорти Риму. Його компетенція в частині судових повноважень поширювалася за межі Риму. Він був вищою апеляційною інстанцію по рішеннях, що виносились у провінціях.

Провдення процесу супроводжувалось фіксуванням його в протоколі. Виклик до суду здійснювався хоча й за ініціативою позивача, але судом. У разі неявки відповідача процес проходив заочно: позивач доказував своє право і рішення виносилось на підставі наявних доказів. Відсутність позивача в суді припиняла провадження, і справа не розглядалася. Оскільки преторська практика та їх едикти були кодифіковані, зникає межа між преторським і цивільним правом, що, в свою чергу, змішало цивільні й преторські позови.

Рішення державного суду було підкріплено примусовим виконанням державними чиновниками за рахунок відповідача. Особливістю виконавчого провадження було те, що звернення стягнення на майно стосувалося лише окремих речей, вартість яких покривала борг. Повний конкурсний розпродаж був можливий лише в разі перевищення суми боргу над вартістю активів боржника.

У післякласичний період в Тодпіііопез чітко сформувався принцип ієрархії доказів. При їх оцінці суддя повинен був спиратися не на власне розуміння й уявлення про справедливість (що характерно для формулярного процесу), а на нормативні акти. Безспірним доказом вважалося визнання вини або клятва, письмові докази мали перевагу над усними, а свідчення одного свідка не вважалися достатніми. Судження окремих юристів із приводу конкретних юридичних ситуацій набували характеру стійкої авторитетної і безспірної підстави для рішення. Таким чином, судова влада прагнула створити однаковий розгляд певних правових ситуацій. У зв'язку з цим характерні для класичного періоду вільний розвиток правової науки і творчий підхід юристів припинились. Усе це дало підстави дослідникам зробити висновок, що післякласичний суддя прагнув не до справедливого, а, перш за все, до неспростовного рішення, оскільки він ніс за нього підвищену відповідальність, як чиновник.

3.