Східна деспотія та антична держава: порівняльна характеристика

Якщо поглянути на всесвітню історію «з висоти пташиного по­льоту», то ми чітко виявимо у цьому океані дві основні потужні течії. Умовно назвемо їх «азійським» та «античним» типами історії; умовно тому, що схожі типи суспільств зустрічаються і в інших регіонах світу, але тут вони представлені найбільш яскраво.

Красномовну картину знаходимо в знаменитому «Пророцтві Не- ферті». Рано-вранці міністри та вельможі за заведеним звичаєм вітали свого владику - Царя Верхнього та Нижнього Єгипту Снофру («Хай буде він живий, неушкоджений та здоровий!»), «лежачи на животах сво­їх». Після цього Снофру знову покликав їх до себе. Літописець оповідає: «І їх негайно привели. І лежали вони знову на своїх животах перед його величністю, нехай буде він живий, неушкоджений та здоровий!»... І хід фараона, і піддані, що кидалися під його колеса, і міністри, що лежали перед владикою «на животах своїх», - все це малює нам тип «азійської» держави та породжений ним тип «азійської» людини.

Зовсім іншу картину ми побачимо в «античному» типі суспільства. Ані афінянину, ані римлянину не спаде на думку кидатися на коліна перед ними ж обраним архонтом або консулом. Навпаки, в Афінах за­надто амбіційний архонт чи стратег буде рішенням народних зборів вигнаний з країни на 10 років, а в Римі часів Республіки - страчений. Однак і в Єгипті, і в Афінах, і в Римі людський «матеріал» однаковий і взагалі однаковий рівень матеріальної культури. Які ж причини такої різниці між «Сходом» та «Заходом»? Відповідь на це запитання й скла­дає одне із завдань історії держави і права. (Адже ми самі тривалий час були «азійськими» і в чомусь досі ними залишаємося.)

На державотворчі процеси впливає багато чинників. Тут і «ланд­шафт, що годує» (Л. Гумільов), і клімат, і географічні умови, і кількість населення, і характер релігії, і сусідство інших народів, і характер при­родних комунікацій, і багато іншого. Залежно від переваги тих чи інших чинників загальні закони державотворчості призводять до різних ре­зультатів - форм держави.

Найбільш стародавні великі держави виникають у районах так званих «річкових цивілізацій». Це Єгипет у долині Нілу, Вавилон у між­річчі Тигру та Єфрату, Індія в басейні Інду та Гангу, Китай у долинах Янцзи та Хуанхе. Всі ці держави отримали назву «східні деспотії», а господарський порядок, що в них склався, - «азійським способом виробництва». Вірніше було б назвати їх стародавніми аграрними деспотіями, оскільки подібного роду держави існували і в інших час­тинах світу. Класичний приклад - Імперія інків (Тауантинсую) в до- колумбовій Америці в районі теперішніх Перу та Болівії (довжина сягала більше 5 тис. кілометрів, кількість населення - до 15 млн лю­дей). Називаючи ці держави деспотіями, не слід надавати цьому тер­міну сучасного негативного значення. Назва походить від давньогрець­кого «деспот», «деспойна» - «господар», «господарка», та означає, що державна влада тут очолюється одним верховним правителем - фараоном, царем, імператором, верховним інкою і под.

Між тим якщо ми подивимося на світ Середземномор’я (античний світ), то побачимо, що більшість тутешніх стародавніх держав - рес­публіки (у Стародавній Греції Арістотель налічував їх 158). Для особи, що вивчає історію держави, пізнавальним є вияснення того, чому в одних суспільствах складалися деспотії, а в інших - республіки. Представники так званого «географічного матеріалізму» (Монтеск’є) вважали, що вся справа у кліматі: занадто жаркий клімат південного поясу привертав жителів до лінощів і тому викликав необхідність у жорстких формах управління (до такого ж результату, на їх думку, приводив і занадто суворий, холодний клімат Півночі, де проживали «варварські» народи: скандинави, германці, слов’яни та ін.); а м’який та сприятливий клімат Середземномор’я привертав жителів до більшої активності, і тому тут складалися помірні, республіканські форми правління.

Раціональним зерном у цих наївних судженнях є визнання зв’язків між географічним середовищем та формами соціальної організації. Але ці зв’язки були не прямими, а опосередкованими господарським порядком. У цьому відношенні правий був середньовіковий арабський вчений Ібн Хальдун, який у своїх «Пролегоменах» писав: «Знай, що покоління живуть в умовах, які визначаються тим, як люди здобувають засоби для життя». Умови виробництва в районах річкових цивілізацій (ширше - іригаційних) потребували централізації управління госпо­дарством, а це у свою чергу автоматично тягло за собою політичну централізацію. Такий порядок тут зберігався тисячоліттями і не міг бути іншим, доки людина напряму залежала від сил природи.

Що стосується античних республік (Афіни, Спарта, Рим), то тут не було потреби в централізованому державному управлінні господар­ськими процесами, державна власність не отримала значного розвитку, громадянське суспільство виявилось економічно незалежним від по­літичної влади і тому підкорило її собі.

При всьому цьому дуже важливо мати на увазі, що не тільки гос­подарські (спосіб виробництва) процеси здатні викликати централіза­цію влади. Будь-яка сильна державна функція (військова, необхідність придушити соціальний розбрат у суспільстві) може викликати тим­часові чи тривалі рецидиви диктаторських форм правління. Це прави­ло є слушним і для стародавніх часів, і для сучасності.