Рабовласництво та «рабовласницький лад» у Стародавньому світі

Для того щоб вірно склалася уява про державно-політичну історію стародавнього світу, необхідно спеціально зупинитися на феномені рабства. Дуже часто в літературі (особливо це було характерно для марксистської літератури) наявність рабства у стародавньому світі розумілась як «рабовласницький лад».

Ці системотворчі чинники визначають не тільки характер відносин між людьми, а й основні риси державності. Такими системотворчими чинниками можуть бути природні умови (клімат, ландшафт), що віді­грають особливо велику роль за слабких технологій, історичні особ­ливості (щільність заселення регіону, наявність сусідніх народів, характер відносин із сусідами), соціальні (наявність общини) та духовні (характер релігійної ідеології) чинники. Вони утворюють систему, ієрархію. Одні з них є первинними, наприклад, клімат, ландшафт, на­явність природних комунікацій, а другі - вторинними: характер ви­робництва, що залежить від клімату і ландшафту, а також спосіб управ­ління суспільством, який у свою чергу залежить від характеру вироб­ництва (способу здобуття засобів для існування). Особливо наочно це видно на прикладі так званих «річних цивілізацій». Необхідність ово­лодіння долинами рік з їх періодичними розливами, будівництва водо­ймищ, дамб, каналів, підтримання всього іригаційного господарства, розподіл води для полів - все це потребує об’єднання праці багатьох тисяч людей, централізованого управління цілим суспільством.

Сакралізований характер стародавнього суспільства перетворює правителів таких держав на живих богів або напівбогів. Сакралізація всього оточуючого світу породжує особливу інфраструктуру - багато- чисельний шар священнослужителів, жерців, магів з розвиненим хра­мовим господарством. Храми взагалі виступають найбільш стародав­німи центрами організації суспільства, в тому числі його владної ор­ганізації.

На якомусь історичному рубежі влада не без конфліктів переходить до «світських» центрів. Відголоски цього процесу відбилися у старо­давніх богоборчих легендах про Прометея, Амірані, Гільгамеша, Со- сруко, Артавазда. Перелічені герої могутні та войовничі. Вони не ко­ряться богам, зневажають стародавні священні установлення, обража­ють богів і за це караються. Прометея приковують до скелі, Амірані накривають горою Казбек, те ж саме роблять з Артаваздом та Сосруко. Характерно, що виконавцями відплати богів у всіх цих легендах висту­пають ковалі-маги, представники стародавньої жрецької влади. Ці міфи є відгомонами тієї дійсної боротьби, яка відбувалася між старою са­кральною владою та новою військово-політичною владою.

Величезне значення мають рівень матеріальної культури, рівень технологій. Зрозуміло, чому на просторах засушливих степів Азії склалися кочове господарство та кочова держава, для якої родова лан­ка стала найбільш зручним структурним елементом, а міська цивіліза­ція - далекою. Для землеробських народів були природними осілий спосіб життя та швидке зростання міст. У районах, що були щільно населені різними етносами, неминучі контакти між ними, дуже часто - конфліктні, войовничі. Це породжує сильну військову функцію, яка є каталізатором багатьох соціальних процесів. Останні вели до форму­вання військово-політичної влади в особі військового вождя та його дружини, визначали своєрідний «поділ праці» між воїнами- професіоналами та іншим населенням. Військова влада зливається зі старими родовими інститутами (старійшини, маги, жерці, «священні царі»), формуються нові владні військово-політичні інститути.

Чи була системотворчим чинником наявність рабів? Чи було рабо­власництво, скажімо, чинником, що визначив появу державності та її форм? В усіх суспільствах держава спочатку автоматично сприймає попередні структури родового ладу. Держава не винаходиться. Спо­чатку вона сприймає те, що було: було плем’я - от вам народні збори, була рада старійшин племені - от вам Сенат (Ареопаг, Герусія), був вождь племені - тепер це цар. Спочатку він, як і вождь племені, оби­ратиметься народом, доки не затвердиться принцип спадкоємності. В Афінах ця система існувала до реформ Клісфена, в Римі - аж до кінця республіки. Виникнення державності та її форм не залежить від наявності або відсутності рабів. Якби в Єгипті, Вавилоні, Індії, Хет­ській державі не було жодного раба, характер держави анітрошки не змінився б. У цих державах вектор влади пролягає не між владою та рабами, а між владою та общиною. Ось чому доречніше було б назва­ти такі держави стародавніми аграрними (аграрно-общинними) дес­потіями.

Бренди «східна деспотія» та «азійський спосіб виробництва» є умовними. Ідеальна аграрна деспотія знаходилася в доколумбовій Америці, це Імперія інків - стародавній прообраз соціалістичної дер­жави (Маріатегі, «Сім нарисів перуанської дійсності»; О.КипокТ, ІпкагеїеЬ). Навіть у тих суспільствах, де рабів було багато (Рим кінця республіки та періоду імперії, Афіни), вони не були основою виробни­цтва. Масове рабовласництво не було продуктом внутрішніх соціаль­них відносин. «Своє» рабство було заборонене у Вавилоні в 1792 р. до н. е. царем Хаммурапі, в Афінах це зробив Солон у 594 р. до н. е., а в Римі - Петелій у 326 р. до н. е. В Індії інститут рабовласництва досить «розмитий». Артхашастра зазначає, що «арій не може бути рабом». Між тим поняття «арій» охоплює всі чотири варни: брахманів, кшатрі- їв, вайшьїв та шудр. Найменування раба «даса» означає «чужинець» (Артхашастра). В Спарті ілоти скоріше походять на державних кріпа­ків, ніж на рабів. Та обставина, що в Римі було багато рабів, пояснялася не «способом виробництва», а тим, що Рим був оточений неоднорідною в державно-політичному відношенні та щільно населеною периферією, з якої в перебігу війн можна було черпати величезну кількість полоне­них. З падінням військової моці Рима зник і «рабовласницький спосіб виробництва». Це аж ніяк не виключає того, що наявність рабовласни­цтва в державах античного світу була яскравою рисою їх соціально- правового ладу, але це була їх специфіка, а не загальний закон історії^[6].