Розсудливі відповіді (Responsa prudentium)

Нинішньою мовою це означає думку вченого-юриста щодо того чи іншого правничого аспекту.

На початку правосуддя вважалося сферою діяльності понтіфів (священиків). Ця монополія була ліквідована в 304 р.

Відомим тлумаченням закону є праця “Tripertita” юриста Помпонія. У ній містився текст “Дванадцяти Таблиць” з (кажучи нинішньою мовою) — “науково-практичним коментарем” до них, що базувався на думках юристів і legis actiones.

Коментар відомий як “interpretatio”. Отже, десь приблизно від 300 р. до н. е. розпочала формуватися група людей, які приділяли значну увагу вивченню права. Це не були правники в нинішньому західному значенні цього слова. На Заході під правником розуміють особу, яка надає у встановленому порядку платні юридичні послуги. У Римі це були поважні в суспільстві люди, які свої безплатні юридичні відповіді (responsa) розглядали як спосіб здобуття популярності і службової кар’єри. Правники давали свої відповіді всім, хто до них звертався з відповідним проханням. Інколи такі відповіді їх автори публікували у вигляді збірок. У період імперії такий вид правничої літератури був досить поширеним. У республіканський період responsa prudentium великої ваги ще не мали, але в епоху імперії ситуація докорінно змінилася.

Імператор Август уповноважив деяких юристів давати відповіді від його імені, а це означало, що судді (iugex), які отримали таке роз’яснення, мусили ним керуватися. Юрист Гай згадує, що імператор Хадріан установив, що судді мусили дотримуватися “відповідей”, якщо вони не суперечили одна одній. А якщо суперечили, то судді мали приймати своє рішення.

Практика “responsa prudentium” закінчилася десь наприкінці ІІІ ст. н.е. — саме тоді, коли закінчився класичний період у розвитку римського права. “Закон про цитування” 426 року у привілейоване становище ставить лише п’ять правників — Папініана, Пауля, Гая, Ульпіана і Модестіана. Не в усіх класиків була щаслива доля. Зокрема, Папініан був страчений імператором Каракалою за те, що відмовився знайти правниче обґрунтування вбивству імператором свого брата Гети. Ульпіана вбила преторська варта. Якщо точки зору цих юристів з якогось питання мали розбіжності, то приймалася точка зору більшості. Якщо точки зору урівноважувалися (наприклад, двоє юристів твердили одне, а двоє — інше), то перевага віддавалася тій, прибічником якої був Папініан. Якщо з якогось питання не збереглася думка Папініана, а думки решти “класиків” розподілялися порівну, то суддя мав право приймати своє рішення. Коментування Папініана Ульпіаном і Паулем було проголошено недопустимим. Статусу закону набувало коментування п’ятіркою класиків своїх попередників. Доречно відзначити, що думки “класиків” вважалися не лише такими, що стосувалися конкретної справи, а й аналогічних ситуацій у майбутньому. Тобто їх точка зору набувала статусу прецедента.

Виділялися дві школи вчених-правників — школа сабініанців (або кассіанців) і школа прокуліанців. Першу школу створив Капіто. Відомий юрист Лабео був засновником іншої школи, хоч свою назву вона одержала від імені його наступника — Прокуліанса. Невідомо, які саме принципи стали причиною розколу вчених-правників. Але вони досить тривалий час прираховували себе до тієї чи іншої школи. До періоду правління Антоніна розмежування між школами зникло. Гай — останній відомий юрист, який вважав себе сабініанцем.

2.4.6.