Едикти магістратів (Edicta magistratum)

Едикт — це свого роду прокламація. Спочатку (коли люди, в тому числі й римляни, не вміли знищувати ліси, щоб зробити з них папір) прокламації були усними. Потім їх стали складати письмово.

На початку римської історії правосуддя здійснювалося королем чи від його імені консулами. З огляду на завантаженість консули стали не в змозі здійснювати правосуддя в повному його обсязі. Починаючи з 367 р. до н. е., для виконання функцій правосуддя почали призначати претора. Оскільки Рим не лише нині, але й тоді приваблював іноземців, то претору важко було справлятися зі справами як громадян Риму, так і іноземців. Для розгляду справ останніх у 242 р. до н. е. було призначено іншого претора (praetor peregrinus). Перший претор став називатися praetor urbanus (тобто щось на зразок “міського претора”).

Іншими важливими особами римської магістратури були “curule aediles” (вони наглядали за ринками, і про важливість такої посади навіть у радянські часи читач може збагнути, згадавши відому кінокомедію “Гараж”) правителі провінцій і провінційні квестори (вони виконували функції, подібні до римських “curule aediles”). Законодавство, яке походило від названих вище елементів магістратури, мало назву “ius honorarium” або “ius praetorium”. Претор не вважався законодавцем. Але оскільки в нинішній армії кажуть, що не треба боятися генерала, а необхідно остерігатися сержанта, то й едикт претора, який він видавав на початку своєї служби, був важливим документом. В едикті проголошувалися наміри претора. Це свого роду нинішній “протокол про наміри”. Едикт був per- petuum, тобто постійним. У ньому вказувалися принципи, якими збирався керуватися претор.

Наступні претори видавали свої нові едикти, але вони значною мірою відображували едикти попередників. Тобто забезпечувалося наступництво. Едикт — це свого роду заява претора про його розуміння закону. А це не так уже й мало, адже через багато століть з’явилося прислів’я про те, що правий той, у кого більше прав. Кількість преторів поступово зростала. Зокрема, під час правління Сулли (останнє століття до нашої ери) їх було вже 8. Претори свої службові обов’язки виконували протягом одного року. Мешкали вони в цей час у Римі. Після закінчення строку своїх повноважень їх, як і екс-консулів, посилали управляти провінціями чи виконувати інші обов’язки за кордоном. Під час імперії в столиці діяла численна група преторів. Між ними існував своєрідний розподіл праці.

Коли відбувся перехід від республіки до імперії, то це спочатку прямо не позначилося на едиктах преторів. Вони продовжували їх видавати. Є підстави вважати, що претори все ж таки узгоджували свої едикти з імператором і сенатом (через багато століть жодний законопроект у відомій групі країн не надходив до маріонеткового парламенту, не одержавши схвалення відповідного Політбюро). Імператори згодом зрозуміли, що преторські едикти стали досить незалежним джерелом права. Жоден фюрер, імператор, генсек чи президент не може терпіти чогось незалежного від нього. Тому імператор Хадріан десь у 131 р. н. е. дав вказівку відомому юристу Сальвію Юліану розглянути і узгодити преторські едикти. У переглянуті едикти зміни мав право вносити лише імператор.

Відносини між “ius honorarium” і “ius civile” дещо нагадують відносини між загальним правом (common law) і “правом справедливості” (equity) у англосаксонській системі права. У згаданій системі “common law” є чітко сформульованими правилами, а “equity” передбачає застосування в кожному окремому випадку принципу справедливості. Така правнича система надзвичайно складна.

2.4.5.