Невільні категорії населення
До цієї категорії входили раби. Соціальний статус раба в античних державах відрізнявся від статусу раба в давньосхідних суспільствах. На самій ранній стадії рабство і тут зберігає свій патріархальний характер, але надалі експлуатація рабської праці різко інтенсифікується і вона стає, як і праця дрібних виробників, основою економічного життя.
Нарівні з такими характерними для країн Давнього Сходу джерелами рабства, як війна і боргова кабала (перетворення боржників в рабів) в античних країнах, особливо в Римі, джерелом «живого товару» стають провінції і колонії. Так, у ІІ—І ст. до н. е. римлянами в рабство було звернено біля 500 000, у той час як римських громадян нараховувалося біля 400 000[22]. Таке ж співвідношення спостерігалося і в інших античних державах.Розрізнялися державні раби і раби приватних осіб. Державні раби мали своє господарство, могли придбати власність і тому нерідко знаходилися в кращих умовах, ніж раби приватних осіб. З державних рабів в Афінах, наприклад, була складена поліцейська варта, що охороняла порядок у народних зборах, судах, громадських місцях, а також вербувалися в’язничні служителі, виконавці судових вироків, писарі. Рабська праця широко застосовувалася не тільки для домашніх послуг, у сільському господарстві, але і в промисловості. Раби працювали в майстернях, що виготовляли продукцію для продажу на ринку, нерідко для вивозу за кордон, на рудниках, каменоломнях, у самих різних галузях народного господарства.
Однак незалежно від того, яке місце займав раб у виробництві, він був власністю свого господаря і розглядався як частина майна. Иого могли продавати, купувати, могли безкарно вбивати. Таке становище природно породжувало відповідні протиріччя в рабовласницькому суспільстві.
По-перше, рабовласницький лад породив протилежність між розумовою і фізичною працею. Рабовласники все більше перекладали на рабів тяготи фізичної роботи і зрештою відмовилися від продуктивної діяльності.
Відрив розумової праці від фізичної, перетворення розумової діяльності в монополію пануючих класів нанесли величезний збиток інтелектуальному розвитку людства.По-друге, відділення ремесла від землеробства і скотарства породило протилежність між містом і селом. Активізація ремесла, розширення, передусім, торгівлі, позитивно вплинуло на розвиток міста. Але в той же час це призвело до розорення села, бо посилювалася експлуатація селянства і дрібних виробників, які обкладалися великими податками. Обезземелені селяни і розорені дрібні ремісники утворили численну верству жебраків — люмпен-пролетарів, наближених за своїм становищем до рабів.
По-третє, рабська форма праці і рабовласницька форма власності породили суперечність між рабами і рабовласниками — основне протиріччя рабовласницької епохи.
Подальший економічний розвиток все більше показував невигідність рабської праці. Ніякий наглядач і ніякі покарання не могли замінити економічного стимулу. Позбавлений необхідного, вороже ставлячись до свого господаря, раб робив тільки те, до чого його безпосередньо примушували, і робив так, щоб уникнути батога. Будь яке нове знаряддя виявлялося в його руках недовговічним.
Розуміючи це, рабовласники періоду Римської імперії стали шукати більш ефективні форми експлуатації рабської праці. Такими стали пекулій і колонат.
Пекулій — частина майна господаря (земельна ділянка, реміснича майстерня тощо), яку він надавав рабу для самостійного господарювання і отримання частини прибутку від нього. Пекулій дозволяв господарю більш ефективно використовувати своє майно для отримання прибутку і зацікавлював раба в результатах своєї праці.
Колонат — своєрідна система оренди землі з боку осіб (що іменувалися колонами), які попали в економічну залежність від землевласників. Колони були не рабами, ними ставали збіднілі вільні, звільнені і раби. У колона було особисте майно, він міг укладати договори і одружуватися. Він стає в сільському виробництві такою ж помітною, а згодом і більш помітною фігурою, як і вільний селянин і раб.
Ряди колонів згодом поповнювали не тільки вільні і звільнені, але і «варвари», що селилися в прикордонних областях Римської держави. Колонат з договору оренди, що укладався на певний термін (5 років), внаслідок неминучої заборгованості колонів ставав довічним, а потім і спадковим. Аналогічний процес спостерігався в містах, де ремісники спадково прикріплялися до професії і включалися в ремісничі колегії.Але це вже були форми експлуатації періоду занепаду рабовласницького ладу. Господарство ж періоду його розквіту будувалося на відносинах панування і підкорення. Швидке зношення робочої сили рабів і їх масова загибель внаслідок нещадної експлуатації не турбувала рабовласників, оскільки «знаряддя праці, що розмовляло» легко і швидко могло бути замінено новим.
Це забезпечувало відносну дешевизну робочої сили. Як вже було відзначено вище, кількість рабів у багатьох містах Греції і Риму перевищувала кількість вільного населення. Виникає питання: яким чином відносно нечисленний клас рабовласників міг використовувати величезну масу рабів і тримати їх у покорі? Це досягалося за допомогою створення такої системи державних органів, яка могла виконувати функції рабовласницької держави.