Формування засад конституційного права
В історії конституційного права як галузі права можна виділити кілька етапів. Перший етап — друга половина XVII ст. — кінець XVIII ст. — це час, коли у провідних зарубіжних країн сформувалися засади конституційного права як самостійної й автономної галузі національного права.
Її соціальним призначенням став захист інтересів людини від можливих неправомірних дій з боку держави, її органів та посадових осіб. Для цього необхідне було суворе правове обмеження публічної влади суворими рамками права і тим більше — ліквідація умов, за яких можливі зловживання і свавілля з її боку.В умовах панування абсолютизму можливість формування особливої системи норм, котрі б могли обмежити цю владу, була майже виключена. Тільки повалення абсолютизму й ліквідація відповідних режимів створили реальні умови появи особливої системи правових норм, які були покликані затвердити як вищі цінності свободу індивіда, права і свободи людини й підкорити цим вищим цінностям порядок формування, організацію та здійснення державної влади.
Становлення конституційного права як галузі національного права — досить тривалий і далеко не завжди прямолінійний процес. Об’єднання окремих норм та інститутів у систему значною мірою залежало від ступеня практичної реалізації таких головних принципів побудови держави нової епохи (і конституційного права. — Л. Б., С. Б.), як парламентаризм та конституціоналізм. Початок їх втілення у державне життя пов’ я- заний насамперед з історією Англії.
Як відомо, історія англійського парламенту бере свій початок ще від ХІІІ ст., але парламентаризм як система взаємодії держави й суспільства, для якої характерним є визнання провідної ролі парламенту у здійсненні державою своїх функцій, став об’єктивною необхідністю, коли буржуазія набула самостійної сили та прагнула до самовираження. Це відбулося в роки англійської революції середини ХѴІІ ст.
І особливо після неї, коли у правових актах («Білль про права» 1689 р. та ін.) було визначено провідне місце парламенту в системі органів влади: за ним закріплювалися законодавчі повноваження; кабінет почав формуватися на партійних засадах (уперше це сталося в 1727 р. — Л. Б., С. Б); міністри повинні були відповідати перед парламентом (перший випадок колективної відставки кабінету мав місце у 1782 р. через поразку Британії у війні з американськими колоніями. — Л. Б., С. Б.). Про затвердження в Англії парламентаризму яскраво свідчила еволюція її форми правління від так званої дуалістичної монархії до парламентської.Поява конституціоналізму — політико-правового стану, при якому управління державними справами здійснюється у визначених конституціями межах, — теж пов’язана з Англією («історична конституція» Англії — «Велика хартія вільностей» 1215 р., «Петиція про право» 1628 р., інші парламентські акти вже певним чином визначали межі здійснення державної влади. — Л.Б.,С.Б), але затвердження його як одного з основних принципів конституційного права (певним чином через невдалий досвід створення Англією своєї писаної конституції — Знаряддя управління 1653 р. — Л. Б., С. Б.) пов’язане з досвідом Франції й особливо Сполучених Штатів Америки.
До числа визначальних документів цих країн, що сприяли формуванню конституційно-правових основ і являють собою віху в процесі затвердження конституціоналізму та становленні конституційного права, слід віднести американську Декларацію незалежності 1776 р. та французьку Декларацію прав людини і громадянина 1789 року.
В американській Декларації на рівні нормативного правового акту було підтверджено те, що тільки народ є джерелом влади і що сама держава та уряд мають право на існування тільки в тому разі, якщо вони служать людині й захищають її інтереси. У французькій Декларації міститься спеціальна стаття, в котрій зазначається, що народ, який не знає гарантій основних прав та свобод і принципу поділу влади, не має конституції.
Мова тут іде про те, що справжній конституційний лад, який закріплюється в нормах конституційного права, має ґрунтуватися на певних принципах, до числа яких віднесені насамперед основні права та свободи людини а також принцип поділу влади, котрий має перешкодити узурпації влади і зловживання нею.Обидва ці документи ґрунтуються на положеннях учення про природні й невід- чужувані права людини, тобто про права і свободи, що невід’ємно належать людській особистості від народження. При цьому не має суттєвого значення розходження у формулюваннях американського і французького документів, які говорять про права і свободи, даровані Творцем, проголошують, що всі люди народжуються вільними й рівними у правах. Нормативно-правове закріплення природних прав людини мало важливе значення для затвердження конституційного права як самостійної галузі права: в результаті були досить чітко з’ясовані призначення й сам предмет конституційного права, основною ціллю якого ставали забезпечення гарантії здійснення природних і невід’ємних прав та свобод людини в її відносинах (і протистоянні) з публічною владою.
Однак якими б важливими не були документи епохи формування національного конституційного права в зарубіжних країнах, не можна не відзначити, що в цілому це — складний, динамічний і суперечливий процес. На розвиток і формування інститутів конституційного права впливало дуже багато факторів: історичні, національні й культурні особливості тієї чи іншої країни, демографічні та природні умови, і, нарешті (це особливо важливо), протистояння різних соціальних класів і груп, котрі боролися за державну владу, за закріплення своїх інтересів у нормах права. І все-таки можна стверджувати, що основним напрямком у розвитку конституційного права було його все більше розширення сфери дії й кола суб’єктів, що користувалися захистом за допомогою конституційно-правових норм.
2.2.