Форма держави у Стародавньому Римі в періоди принципату і домінату
Утвердження військово-диктаторського режиму, що завершило період громадянських воєн, стабілізувало ситуацію в Римі і дозволило подолати гостру політичну кризу. Рабовласницький лад досягнув кульмінації в своєму розвитку.
Закріпилися соціальні зміни, що відбувалися в останні століття існування республіки. Виникли нові соціальні суперечності. Розвинулася соціальна і станова диференціація вільних.Відбулися зміни в становищі рабів. Рабська праця як основа виробництва вимагала постійного поповнення рабської сили. Однак епоха успішних завойовницьких воєн пішла в минуле і військовий полон як основне джерело надходження рабів вичерпав себе.
У період імперії в місті і сільській місцевості зберігся прошарок вільних дрібних виробників, збільшилася кількість землеробів з числа воїнів-ветеранів, які одержували земельні наділи. Проте становище цих верств населення ставало все більш нестійким і привело в II - III ст. н.е. до поширення самопродажу в рабство і колонату. Колони перетворилися на людей, залежних від землевласників, і були навіки прикріплені до землі. Ця форма залежності заклала підвалини майбутніх відносин феодальної власності із притаманною їм залежністю селян від власника земельних володінь.
На початку ІІІ ст. до н.е. практично втратили значення усі відмінності у правовому становищі вільного населення. У 212 р. до н.е. на всіх підданих Римської імперії поширено статус римського громадянина. Залишилися обмеження для іноземців. Іноземці, які прибували до римської держави і не були її підданими (варвари, слов'яни, германці та ін.), залишалися на становищі перегринів.
Застарілі республіканські державні інститути переважно збереглися і в перші століття імперії. Титул імператора довгий час залишався почесним. Поступово його влада посилювалася і наприкінці III ст. монархія утвердилася остаточно.
Період імперії прийнято поділяти на два етапи: 1) принципат (27 р.
до н.е. - III ст. н.е.) - назва від лат. princeps senatus - “перший Сенатор”; 2) домінат (III - V ст.) - назва від лат. dominus - “володар”, “господар”, що засвідчило визнання абсолютної влади імператора.Перехід управління державою до принцепса був закріплений наділенням його вищою владою - imperium, обранням на найважливіші посади, формуванням для нього окремого від магістратів чиновницького апарату, що забезпечувався власною скарбницею принцепса. Він же командував всіма арміями. Ухвали принцепса отримали силу закону, що виражалося у фразі: “Що вирішив принцепс, те має силу закону”.
Принцепси формально обиралися одночасно консулами, цензорами і народними трибунами. Спочатку влада принцепса не була спадковою, але він міг вказати свого наступника, якого Сенат затверджував на посаді (звичайно це був син або усиновлений). Влада принцепса посилювалася, хоча спершу йому доводилося долати опозицію Сенату. Принцепс був релігійним лідером, головнокомандувачем війська, вищим магістратом, здійснював судочинство у кримінальних справах, видавав закони.
Компетенція Сенату істотно зменшилася. Він фактично лише затверджував пропозиції принцепса. Обмежено повноваження Сенату щодо розпорядження державними фінансами і управління провінціями. Повністю втрачається його компетенція у військовій і зовнішньополітичній сферах.
Паралельно з республіканським магістратом створюється імператорський чиновницький апарат, на вершині якого стояли рада (консиліум) і канцелярія принцепса. До вищих чиновників, які призначалися з числа сенаторів і вершників, належали префект преторій (командував імператорською гвардією), префект Риму (забезпечував порядок в місті і керував поліцією - 6 когорт озброєних поліцейських), префект Єгипту, префект, що відповідав за постачання продовольством тощо. Запроваджено посаду фрументарія, який управляв таємною поліцією. Народні збори перетворилися на орган, що практично автоматично схвалював постанови імператора. Консули, кількість яких збільшилася, стають виконавцями рішень Сенату і принцепса.
Народні трибуни позбавлені права вето.Провінції були розділені на імператорські і Сенатські. Перші управлялися призначеними принцепсом легатами, які здійснювали військову і цивільну владу за допомогою власних Ради і канцелярії. Другі управлялися призначеними Сенатом проконсулами, які обиралися за жеребом та підпорядковувалися Сенату і принцепсу. Поступово влада останнього поширювалася на Сенатські провінції, і до III ст. н.е. всі вони стали імператорськими. У провінціях функції управління здійснювали намісники, легати, проконсули, пропретори. Їхні адміністративні права та обов'язки фіксувались у мандатах, інструкціях, які складались у канцелярії принцепса або ним особисто.
У період домінату відбувається остаточний перехід до необмеженої монархії. Другою основною тенденцією стало стрімке наростання кризи рабовласницького ладу. Численні повстання рабів і колоні, визвольна боротьба поневолених народів, періодичні напади на Рим войовничих варварських племен, традиційні міжусобні війни політичних угруповань в Сенаті підривали соціально-економічні можливості держави. Остаточний перехід до домінату датується 284 р. - приходом до влади імператора Діоклетіана (284305 рр.), який провів ряд важливих загальнодержавних реформ.
Таблиця 4.6. Реформи імператора Діоклетіана
| Вид реформи | Зміст реформи |
| економічна | У введено карбування повноцінних золотих і срібних монет; У переведення більшості податків на грошову систему; У запроваджено періодичний перепис населення |
| військова | У посилено формування мобільних піших військ і прикордонних загонів; У введено рекрутський набір до армії |
| адміністративна | У територію імперії поділено на 2 частини (285 р.) - східну і західну; У запроваджено 2 посади імператорів-співправителів, які іменувалися Августами; У запроваджено посаду цезаря - помічника-співправителя імператора; |
| У введено новий адміністративно-територіальний поділ держави на 12 діоцезів і 100 провінцій; У столиця Західної імперії була перенесена з Риму до Медіолана (Мілана), згодом до Равенни, а столицею Східної імперії стало місто Нікомедія |
Продовжив реформування Діоклетіана імператор Константин (306 - 337 рр.), який об'єднав імперські землі у великі адміністративно-територіальні одиниці - префектури.
Він же заснував нову столицю Східної Римської імперії - Константинополь (перейменувавши містечко Візантій), що закріпило поділ імперії на дві частини. У 330 р. Константинополь був офіційно проголошений столицею імперії. У 395 р. за заповітом імператора Феодосія вона була остаточно розділена на Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію).Імператор Константин здійснив надзвичайно важливу історичну релігійну реформу. У 313 р. Міланським едиктом християнство визнане рівноправним з іншими релігіями імперії. У 337 р. йому надано статус державної релігії.
Схема 4.4. Державний механізм Риму періоду імперії (домінату)
Відбувалося подальше посилення влади імператорської ради - консисторіуму. Старі республіканські установи остаточно втратили будь -яке загальнодержавне значення. Імператор-домінус фактично став необмеженим володарем. Його письмові розпорядження приймалися Сенатом безперешкодно і без жодних поправок ставали законами. Імператор-домінус був командуючим армією і флотом, призначав на командні військові посади, володів винятковим правом оголошення війни і миру. Остаточно втратили реальні повноваження Сенат і магістратура. Консули і претори стали почесними посадами і займалися організацією свят та відправленням культів. Народні збори вже не скликалися. Керівництво поліцією здійснював начальник імператорської канцелярії.
Постійні навали варварів (германських і слов'янських племен) призвели до послаблення та остаточного розпаду імперії. У 476 р. командувач імператорською гвардією германець Одоакр змусив останнього римського імператора Ромула Августула скласти з себе титул імператора і відкликав знаки імператорської влади в Константинополь. Так Західна Римська імперія припинила існування. Ця дата прийнята як завершення існування історії Стародавнього світу, Античності, Римської імперії та рабовласницького ладу.