Форма держави у Франції у 1814 - 1875 рр.

Падіння імператорського режиму Наполеона Бонапарта та його зречення від титулу призвело до реставрації у Франції монаршої династії Бурбонів. Королем став Людовик XVIII (1814 - 1821 рр.).

(Конституційну) Хартію, яка проголосила відновлення конституційної монархії. Оголошувалися чинними основні завоювання революції: рівність громадян перед законом; свобода совісті (за умови державного статусу римської католицької церкви); свобода слова; недоторканність приватної власності тощо.

Король як “недоторканна і священна” особа оголошувався верховним главою держави і виконавчої влади, командувачем збройних сил. Він мав право оголошувати війну, укладати міжнародні договори, видавати розпорядження і укази. Йому належало виключне право законодавчої ініціативи. Законодавчий орган формувався з двох палат -

Палати перів (цілком призначалася королем) і Палати депутатів (обиралася на 5 років за обмеженим виборчим правом). Більшість в обох палатах отримали радикальні монархісти (ультрароялісти). Головною функцією парламенту було обговорення і прийняття законопроектів, які пропонувалися на затвердження королю.

“Легітимна монархія” зберегла в основних рисах судову та адміністративну систему Першої імперії, обмежившись другорядними реформами. В основі політичної системи був компроміс великих землевласників-дворян з верхівкою буржуазії. Найбільш реакційна частина дворянства, особливо з числа емігрантів, не могла пристосуватися до умов капіталізму і відкрито прагнула до відновлення дореволюційних порядків. З приходом до влади Карла Х монархічна реакція посилилася. Видано закони про виплату компенсацій дворянам-емігрантам за конфісковані під час революції землі. Окремий закон встановив кримінальне покарання за будь-які прояви неповаги до католицької церкви.

Внаслідок кровопролитних вуличних боїв влада Карла X була повалена, а сам він сам втік з країни. Крупна буржуазія звела на трон представника орлеанської династії Луї Філіпа (1830 - 1848 рр.). Основним результатом революції стала зміна правлячої монаршої династії та збільшення впливу буржуазії на королівську владу. Новий король видав конституційну Хартію 1830 р., яка у багатьох пунктах повторювала Хартію 1814 р. Повноваження короля були зменшені. Натомість розширено функції парламенту. Право законодавчої ініціативи окрім короля надавалося Палаті перів і Палаті депутатів. Знижено віковий ценз: для виборців - до 25 років, для депутатів - до 30 років. Так закріплено режим “Липневої монархії”.

Посилення економічних негараздів в країні у другій половині 1840-х років, збільшення опозиційних настроїв населення (насамперед робітничого пролетаріату, кількість якого з розвитком промислового виробництва стрімко зростала, різних прошарків буржуазії та прихильників поваленої династії Бурбонів) зумовили наростання нової революційної ситуації. В лютому 1848 р. розпочалася чергова революція, яка мала наслідком падіння Липневої монархії і відновлення республіки.

Представники ліберально-демократичної опозиції сформували Тимчасовий уряд, що пішов на ряд соціальних поступок (скорочення робочого дня, створення національних майстерень безробітних). Оголошено амністію усім противникам “Липневої монархії”. Виборчі права отримали чоловіки віком з 21 року, які постійно проживали у певній місцевості не менше 6 місяців. Прагнучи укріпити свою владу, буржуазні політичні діячі поспішили провести вибори в Установчі збори, які мали завдання прийняти нову конституцію республіки. Оголосивши про закриття національних майстерень, уряд спровокував пролетаріат Парижа на червневе повстання 1848 р., яке жорстоко придушили військова під проводом генерала Кавеньяка.

Прийнята 4 листопада 1848 р. Конституція Другої республіки (1848 - 1951 рр.) за своїм змістом закріпила інтереси поміркованої і консервативної буржуазії. Центральне місце в державному механізмі Другої республіки надано Президенту, незалежному від парламенту. Президент обирався на 4 роки безпосередньо населенням і наділявся широкими повноваженнями: внесення законопроектів; відкладальне вето; помилування; призначав і звільняв міністрів, дипломатів, командувачів армії і флоту, префектів, правителів колоній, інших вищих посадових осіб. Президент не міг бути переобраний відразу на другий термін. Законодавча влада надавалася однопалатним Національним зборам, які обиралися на три роки шляхом таємного голосування (750 депутатів).

• виключне право прийняття законів і перегляду Конституції; " 'і

• ратифікація міжнародних договорів;

• прийняття рішення про оголошення війни;

І_ • право помилування Президента, міністрів та інших осіб, засуджених Верховним судом __ )

Схема 12.7. Повноваження Національних зборів Франції за Конституцією 1848 р.

Конституція передбачала існування Державної Ради - органу, посадовці якого призначалися Національними зборами на 6 років. До її компетенції входили: попередній розгляд законопроектів, що надходили від уряду і від Національних зборів; контроль і нагляд за адміністративною системою країни.

Вибори до Національних зборів надали сильні позиції монархістам. Першим Президентом Франції став племінник Наполеона Бонапарта Луї Наполеон. 2 грудня 1851 р. під його керівництвом здійснено державний переворот. Силою армії розігнано Національні збори і встановлено відкриту військову диктатуру, яка ознаменувалася терором проти республіканських демократичних сил.

У січні 1852 р. Луї Бонапарт проголосив нову Конституцію, яка мала багато спільного з Конституцією 1799 року. Вся повнота влади надавалася Президенту, який обирався на 10 років. Йому належала виконавча влада, управління бюрократичним апаратом, включно з верховним командуванням армією і поліцією.

Офіційне проголошення 2 грудня 1852 р. Другої імперії (1852 - 1870 рр.) означало торжество реакційних сил та повернення авторитарного бонапартистського режиму, що набув усіх ознак монархії. При владі перебувала крупна буржуазія, яку підтримували військові та заможне селянство. Проводилася політика утиску демократичних прав і свобод громадян. Так вибори до Законодавчого корпусу були поставлені під контроль уряду.

Наполеон ІІІ проводив авантюрну та агресивну зовнішню політику, яка настроїла проти Франції провідні країни Європи та, зрештою, втягнула її у війну з Пруссією 1870 - 1871 рр. У вересні 1870 р. Наполеон ІІІ потрапив у полон до прусських військ, а в Парижі піднялося народне повстання, яке привело до проголошення республіки.

Революція 4 вересня 1870 р. не вирішила гострих соціальних і політичних проблем у країні. Новосформований уряд крупної буржуазії визначив головним завданням не війну з Пруссією, а боротьбу з народним рухом. У лютому 1871 р. уряд підписав мирний договір з Німеччиною, за яким Франція віддавала промислові райони Ельзас і Лотарингію та зобов'язалася сплачувати контрибуцію. Значна частина армії і народу оцінила такі дії уряду як зраду. 18 березня в Парижі почалося народне повстання. Владу в місті отримав Центральний комітет національної гвардії. 26 березня він провів загальні вибори до органу міського самоуправління - Ради Комуни Парижа. Уряд втік до передмістя Парижа Версаля.

Новий революційний орган робітничого класу і дрібної буржуазії вимагав зміцнення оборони, озброєння парижан, покращення житлового і продовольчого становища в столиці, скасування поліції та ін.

Програмний документ - “Декларація Комуни до французького народу” від 19 квітня 1871 р. - проголошував мету і завдання революції: зміцнення республіки як єдиної форми правління, сумісної з правами народу; ліквідацію старого державного апарату і створення нового. Комуна ліквідувала постійну армію і поліцію, розпустила старий бюрократичний апарат, запровадила виборність посадовців, прирівнявши їх до статусу робітників. Проголошено відокремлення церкви від держави.

Новий державний апарат не знав поділу на гілки влади. Вищим органом стала Рада Комуни Парижа, яка виконувала законодавчі і виконавчі функції. Виконання законів і реалізація державної політики покладались на 10 комісій (виконавча, військова, фінансів, продовольства, юстиції, суспільної безпеки праці, промисловості та обміну, громадських служб, зовнішніх відносин, просвіти). 1 травня 1871 р. прийнято декрет про організацію Комітету громадського порятунку, що мав широкі повноваження відносно комісій. Однак на практиці цей комітет не зміг зміцнити становище комуни, оскільки не мав необхідних зв'язків з населенням Парижа. Комуна ліквідувала колишню судову систему. Проголошено рівний для всіх виборний суд, свободу захисту. Однак вибори суддів так і не вдалося провести. Запроваджувалися спеціальні військові суди.

Серед соціально-економічних декретів комуни виділимо введення заборони штрафів із заробітної плати робітників. Націоналізовано церковну власність. Підприємства, покинуті власниками, передавалися робітникам.

Влада комуни поширювалася лише на територію Парижа. Однак внутрішня криза і важке зовнішнє становище зумовило її недовговічність. Паризька комуна проіснувала всього 72 дні (18 березня - 28 травня 1871 р.). У травні Версальський уряд підписав остаточний мир з Пруссією і приступив до боротьби з комуною. Урядові війська протягом тижня остаточно знищили останні барикади комунарів. Розстріляно близько 30 тисяч осіб. Десятки тисяч осіб заслано на каторгу і ув'язнено.

6.