Вступ

Як заперечення романтичної традиції свого часу виникло раціоналістичне тлумачення проблеми. На противагу «роман­тикам», прихильники раціоналістичної інтерпретації запере­чували існування відьом і стверджували, що ті існували лише в уяві демонологів та суддів, суди ж над відьмами були ініці­йовані винятково «згори» - представниками владної еліти, яка століттями безкарно знищувала безневинних людей. Яскравим представником «раціоналістів» був Расел Гоуп Робіне: він емоційно змальовував звірства над «відьмами» і з запалом таврував представників світської й духовної влади, які стояли за переслідуванням чаклунів⁶. Тон солідної розвід­ки Г’ю Tpeeopa-Ponepa про полювання на відьом в Европі набагато стриманіший, але й він покладав відповідальність за це на представників освіченої еліти, вважаючи, що в такий спосіб вони реагували на виклик Реформації^[3].

Про виникнення принципово нових напрямків у дослі­дженні судів над відьмами можна говорити, починаючи з 70-х років XX століття, коли історики звернулися до соціяльного та соціо-культурного підґрунтя полювання на відьом, поча­ли відшукувати коріння цього явища в античній і середньо­вічній культурі. Скажімо, Джефрі Расел уважав, що причини переслідування відьом слід шукати ще в Середньовіччі, самих же відьом сучасники, на його думку, сприймали як послідовників єретиків. Відьми нібито й походили з однієї такої секти^[4]. Подібно до Расела, інший дослідник, Норман Кон, звернувся до попередніх часів, намагаючись з’ясувати витоки окремих аспектів відьомського міту.

З іменем Карло Ґінзбурґа в історіографії судів про чари пов’язують відродження романтичної парадигми, дещо змі­неної та переосмисленої. Карло Ґінзбурґ одним із перших спромігся перемкнути дослідницьку увагу з інтелектуальних засад переслідування на самих переслідуваних. У центрі дос­лідження Ґінзбурґа - культ родючости та постать «бенан- данте» - людини, наділеної надприродною силою проти­стояти відьмам у щорічній битві за врожай (це не заважало інквізиції вважати відьмами і самих «бенанданте»)^[6]. Отож відьми у нього, як і в Марґарет Мюрей, пов’язані з культом родючости, однак в інтерпретації Ґінзбурґа вони виступають не захисницями, а ворогами родючости і врожаїв.

Ще один напрям змін в історіографії зумовлений залучен­ням до історичних студій доробку антропологів, адже відьом­ство було й залишається однією з чільних тем антропологічних досліджень. Піонерами у застосуванні антропологічних мето­дів для вивчення історії європейських судів про чари стали Кіт Томас та Алан Макфарлен^[7]. Антропологічний підхід дозволив вийти за межі дискусії про характер взаємин представників влади з відьмами та про інтелектуальні конструкції, пов’язані з відьомством (шабаш, угода з дияволом тощо). В центрі уваги Томаса й Макфарлена опинилися такі сюжети, як сільська община, особа відьми, стосунки між обвинуваченими у відьом­стві і їхніми сусідами. Взагалі, звинувачення у відьомстві інтерпретувалися як цілком звичайний, ба навіть неминучий елемент повсякденного життя сільської спільноти, а не як щось виняткове. На якийсь час антропологічні методи стали дуже популярними серед істориків полювання на відьом. Наприклад, антропологія допомогла впорядкувати лексику, пов’язану з відьомством, а ще привернула увагу істориків до антропологічних категорій, що їх раніше не брали до уваги, вивчаючи судові матеріяли. Та вже від 1980-х років історики поступово втрачають ентузіязм: з’ясувалося, що антропологіч­ні методи теж не позбавлені вад, а функціональний підхід вия­вився не таким усемогутнім, як здавалося на початку.

Праці Кіта Томаса й Алана Макфарлена були також одни­ми з перших регіональних розвідок, присвячених судам над відьмами в Англії, адже майже всі попередні дослідження роз­глядали проблему в загальноєвропейському масштабі. Слідом за ними з’явилися й інші регіональні студії. Зокрема, Ерик Мідельфорт та Вільям Монтер у своїх працях про суди над відьмами відповідно в Південно-Західній Німеччині та Швей­царії довели, що, навіть обмеживши тематику до компактних регіонів, можна знайти нові напрямки у вивченні предмета, подивитися на нього свіжим оком і дійти цікавих висновків^[8].

Незабаром з’явилися монографії, присвячені судам над відьмами й чаклунами у Шотландії і Франції, авторства відпо­відно Кристини Ларнер та Робера Мюшемблє^{[9] [10] [11] [12]. Хоча автори працювали з різним матеріялом, вони дійшли дуже схожих висновків щодо характеру судів над відьмами і запровадили в науковий обіг термін «акультурація» для означення мети полювання на відьом. Згідно зі спостереженнями Ларнер і Мюшемблє, держава відігравала чільну роль в ініціюванні та підтримці судів про чари: саме представники влади вміло використовували для дисциплінування підданців плоди страху перед відьомством, що був посіяний у широких масах завдяки численним судовим процесам.}

Головна проблема більшосте досліджень в тому, що автори намагаються відшукати одне-єдине пояснення для переслідувань відьом по всій Европі. Прозвучало безліч варіянтів: підступність суддів, конфлікт із сусідами, держав­ний примус тощо. І хоча якесь раціональне зерно у більшості цих концепцій є, їх варто брати до уваги тільки в комплексі з іншими. Зрештою, поруч зі згаданими поясненнями існує чимало версій, які не витримують жодної критики, напри­клад, трактування відьом і чаклунів як наркоманів, невроти­ків або ж сифілітиків^[13]. Не бракує також праць, у яких ствер­джується, що полювання на відьом було полюванням на жінок чи навіть жінок-знахарок, яке ініціювали чоловіки - судді та інквізитори^[14].

Загалом же впродовж останніх десяти років науковці, які займаються цією проблемою, розчарувалися і зневірили­ся в можливості знайти універсальне пояснення полюванню на відьом. Крім того, виразно накреслюється тенденція до подальшої реґіоналізації досліджень. Скажімо, Малколм Ґаскіл, Меріон Ґібсон, Клайв Голмс та Джеймс Шарп пред­ставили публіці свої студії, присвячені англійським судам про чари^[15]. Не спадає інтерес до полювання на відьом у Німеччині, цю проблему, зокрема, інтенсивно досліджують такі історики, як Вольфґанґ Беринґер, Ева Лабув’є, Вальтер Румель, а також Елісон Роланде, Райнер Вальц та ін^[16]. Упер­ше у сферу дослідницьких інтересів потрапили регіони, які досі були мало або й зовсім не досліджені, - Данія, Фінлян­дія, Угорщина, Словенія, Хорватія^[17]. Останнім часом поста­ло кілька дослідницьких груп, які опрацьовують судові мате- ріяли конкретних регіонів. Насамеред варто згадати дослід­ницьку групу «Центри і периферії», результати її роботи було опубліковано ще 1990 року^[18]. Результати досліджень іншої групи, що вивчала матеріяли судів над відьмами у Нідерландах, вийшли друком 1991 року^[19].

Нові дослідження цінні не лише тим, що додають нову інформацію про суди. З’явилася велика кількість розвідок, які кидають виклик традиційним усталеним поглядам. На­приклад, праця Руфі Мартин, присвячена судам про чари у Венеції, спростовує думку, ніби участь інквізиції в судах про чари неминуче провокувала жорстокі переслідування відьом^[20]. Окремі регіональні дослідження заперечують кіль­кісну перевагу жінок серед обвинувачених у чаклунстві: наприклад, у певних культурних контекстах (зокрема у Фін­ляндії й Росії) чоловіки становили більшість серед переслі­дуваних за відьомство^[21].

Сучасні історики переважно не погоджуються з тим, що дослідження судів про чари мають зосереджуватися на самих лише переслідуваннях, і стверджують, що цитувати закони проти відьомства та підраховувати кількість жертв - це ще не головне завдання дослідників. Серед таких розвідок варто відзначити працю Робіна Бриґса «Відьми і сусіди», яка демонструє, що соціяльний і культурний контекст судів про чари може запропонувати чимало нових цікавих тем для вив­чення^[22]. Інший історик, Стюарт Кларк, показує, що й досі поза увагою залишається багато аспектів демонології^[23]. Не можна не згадати і Ліндал Ропер, котра майстерно застосува­ла методи психоісторії, опрацьовуючи матеріяли німецьких судів над відьмами^[24].

Перш ніж звернутися до історіографії судів про чари в Україні, цікаво й корисно буде поглянути на історіографію цієї проблеми у двох сусідніх країнах - Росії та Польщі. Ще на початку XX століття Ніколай Новомбєрґський опублі­кував матеріяли кількох російських процесів про чари XVII сторіччя^[25]. Американський дослідник Расел Зґута, скориставшись даними з праці Новомбєрґського, у 1970-х роках написав невеличку розвідку, присвячену російським судам про чари^[26]. Тривалий час вона була для західного читача чи не поодиноким джерелом інформації про відьом­ство у Росії. Проте в останні десять-двадцять років ця про­блема дедалі більше привертає увагу науковців. Скажімо, Валері Ківельсон у своєму дослідженні російських судів про чари зачепила ґендерне питання^[27]. Вільям Раян дві праці присвятив російському відьомству і чарам^{[28] [29], хоча внаслідок перемішання судових матеріялів із фольклором результат вийшов не надто переконливий. Крім XVII сто­річчя, у фокусі уваги дослідників опинялися й пізніші періоди. Наприклад, Александр Лавров зосередився на судах XVIII сторіччя30, Кристина Воробець дослідила випадки самосудів над відьмами у XIX столітті[30]. Нарешті, нещодавно вийшла у світ праця Єлєни Смілянської, де російські суди про чари розглянуто в контексті релігійних злочинів[31].}

Упродовж тривалого часу чільним дослідником поль­ських судів над відьмами був Богдан Барановський^[32]. Для західних істориків головним джерелом відомостей про польські суди слугувала франкомовна анотація до його книжки «Відьомські процеси у Польщі XVII-XVIII сторіч­чях». Сьогодні ця праця скандально відома головно через довільне поводження її автора зі статистикою. Наприклад, Барановський, посилаючись на те, що багато документів було втрачено під час Другої світової війни, завів до своїх підрахунків «інформацію» про суди, які насправді ніколи не відбувалися. У такий спосіб він нарахував понад 20 ти­сяч страчених відьом (що поставило польські землі на друге місце після німецьких). Останнім часом з’явилися нові праці, присвячені польським судам про чари, автори яких (серед них Малґожата Піляшек і Лєшек Зиґнер) уже виходять за межі історії самих лише переслідувань^[33].

Дехто зі згаданих авторів намагався застосувати у своїх дослідженнях дані про українські суди. Цікаво, що кори­стуючись тими самими матеріялами, автори часто-густо доходили протилежних висновків. Скажімо, якщо українсь­кі суди оцінювали з позицій Російської імперії, то здавалося, що українські землі перебувають у сфері польських, тобто західних упливів, отже, уявлення про відьом і суди про чари нібито мали запозичити багато рис, характерних для відпо­відних явищ і процесів на Заході^[34]. З західної перспективи відкривалася зовсім інша картина: українські землі бачилися у колі впливів православ’я, чим начебто і був зумовлений надзвичайно м’який характер судів про чари^[35]. А Богдан Барановський стверджував, що українські суди над відьма­ми майже не відрізняються від польських^[36]. Проте жодна з таких заяв не була підкріплена серйозним дослідженням самих судів.

Більшість праць про відьомство в Україні написані ще у XIX - на початку XX сторіччя. Зокрема, стрижневою пра­цею тривалий час залишалася розвідка Володимира Антоно­вича «Колдовство. Документы - процессы - наследование» (1877)^[37]. Опубліковані тут матеріяли судів про чари супрово­джує стаття Антоновича, написана в дусі вже згаданих захід­ноєвропейських романтичних досліджень. Більшу частину статті присвячено описові й аналізу магічних практик, які фігурують у судових документах.

Студія Володимира Антоновича стимулювала інтерес науковців до теми українського чаклунства й відьомства - як істориків, так і етнографів. Нові матеріяли друковано переважно в часописі «Київська старовина», серед них етно­графічні розвідки С. Ісаєвича, Олександра Кістяківського й Василя Милорадовича, історичні дослідження Володимира Оглоблина, А. Салецького та Петра Єфименка^[38]. Серед інших варто згадати етнографічні публікації Володимира Гнатюка, Петра Іванова, А. Онищука^[39]. Всі ці праці об’єднує спільна риса - вони написані у позитивістському ключі: автори лише переказують або цитують джерела, не намагаю­чись їх аналізувати чи контекстуалізувати.

За радянських часів вивчення відьомства не просунуло­ся далеко вперед, адже про це явище можна було писати тільки як про забобони дореволюційного минулого^[40]. Нато­мість в останні десятиріччя спостерігаємо пожвавлення уваги дослідників, передусім етнографів^[41], крім того, окремі судові справи про чари потрапили до розвідок, присвячених правовій історії⁴¹. Однак і досі немає комплексного дослі­дження українських матеріялів судів про чари.

Звісно, дослідити весь масив українських судів над відь­мами - проект надто амбітний, аби його могла зреалізувати одна людина в одній тільки праці, тому треба накласти певні обмеження. Хронологічні обмеження зумовлені станом збе­реження джерел. Основна маса документальних свідчень у справах про чари стосується XVII сторіччя, а наприкінці XVIII сторіччя у Речі Посполитій та Російській імперії було видано закони, які забороняли переслідувати відьом. Отже, пропоноване дослідження охоплює період XVII-XVIII сто­літь, але в тексті є кілька прикладів (без зловживань) із попереднього XVI сторіччя та з пізнішого XIX сторіччя. їх ужито з метою порівняти і протиставити судовим справам з основного періоду.

Щодо географічних обмежень, то в книжці використано матеріяли з так званих «руських» воєводств Речі Посполи­тої - Подільського, Волинського і Руського, так само з абсо­лютно меркантильних міркувань: документів із цих терито­рій збереглося найбільше. Проте читач надибає і спонтанні звернення до прикладів, які походять із Гетьманату: їх вико­ристано переважно для порівняння, а деякі з них такі яскра­ві (наприклад, справа про переслідування відьом гетьманом Іваном Брюховецьким), що без згадки про них картина була б неповною.

Перш ніж читач візьметься до основного тексту, слід зро­бити кілька важливих завваг лексичного і методологічного характеру. Свого часу історики запозичили в антропологів класифікацію магічної діяльности - поділ на «відьомство» (witchcraft) і «чарівництво» (sorcery). Тут «відьомство» - це магічні здібності, зазвичай успадковані, використовувані винятково з лихою метою - шкодити, «зачаровувати», «зуро- чувати». Термін «чарівництво» охоплює ширше коло магіч­них практик, яких, на відміну від відьомства, вчаться і які можна застосовувати і для добрих, і для лихих справ. Дехто з істориків визнає такий поділ прийнятним щодо ранньомо- дерної Европи. Однак було додано й певні корективи: у часи полювання на відьом «відьомство» - це магічні здібності, використовувані для недобрих справ, але відьми отримують їх, уклавши угоду з Дияволом.

Проблеми виникли, коли дійшло до різних мовних кон­текстів. Наприклад, дослідник баскських судів над відьмами Ґустав Генінґсен уважає поділ магічних практик на відьом­ство і чарівництво доречним, бо в іспанській мові є відповід­ні терміни - «brujeria» (відьомство) та «hechiceria» (чарів­ництво)^{[42] [43]. Проте з документів випливає, що далеко не зав­жди самі учасники судів здатні були провести чітку межу між відьомством і чарівництвом. Очевидно, це позначилося на лексичному складі окремих європейських мов: французь­кі історики, наприклад, використовують один термін «sorci- ег» на позначення всіх магічних практик.}

В українських (польськомовних) джерелах домінує тер­мін «czary», який охоплює всі види магічної діяльносте - і відьомство, і чарівництво в трактуванні антропологів. Іноді подибуємо термін «gusla», який уживано лише як синонім до «czary». З контексту випливає, що антропологічний поділ на відьомство і чарівництво не мав жодного сенсу ні для суддів, ні для людей, котрі зверталися до суду. З огляду на все це терміни «відьомство» і «чарівництво» фігурують у книжці як синоніми. Одначе коли йтиметься про західноєвропейсь­ких «демонічних» відьом, перевага належить терміну «відьомство», а у зв’язку з повсякденним застосуванням магії частіше траплятиметься термін «чарівництво». Та це, звичайно, тільки конвенційність.

Важливо також пам’ятати, що судові документи, з яки­ми доводиться працювати історикам, - це ніщо інше як «насичені розповіді». Досліджувані наративи потрапляють в руки історика, лише пройшовши кілька своєрідних філь­трів чи призм. У кінцевому підсумку маємо текст - резуль­тат колективних зусиль людини, яка свідчила, представни­ка суду, який ставив запитання, писаря, який занотовував сказане. Відтак Меріон Ґібсон сформулювала п’ять голов­них проблем, що поставали перед дослідником англійських судів про чари:

По-перше, звіт складено від третьої особи, отже, слова відьми переказує писар. По-друге, ніколи не можна бути певним, що той чи той пасаж був реакцією на запитання. По-третє, скільки запитань передувало цьому пасажеві? По-четверте, якими були точні слова і тон? І останнє, позаяк звіт про допит міг бути написаний навіть через два дні після допиту, постає питання, чи «відповіді» були рефлексіями, складеними у змістовну розповідь^[44]?

Більшість цих зауважень актуальні для українських судів. Роль писаря, безперечно, дуже важлива, хоча недосвідчений читач може й забути про його присутність у наративі. Але він час від часу нагадує про себе, подає знаки своєї присутности, насамперед пересипаючи розмовний стиль оповідача специфіч­ними юридичними висловами (подекуди їх досить легко роз­пізнати, бо це латинські фрази). Іноді важко, а то й неможливо відділити розповідь свідка від «творчої обробки» писаря. Ось що зазначила та ж таки Меріон Ґібсон стосовно писарів:

Вони не повинні були продукувати новий матеріял, але працюючи з наявним матеріялом, вони могли суттєво змі­нювати його: якщо писар і не був автором (хоча він цілком міг ним бути), то найближча аналогія того, чим він займа­вся, - адаптація. Писарі так занотовували матеріял, щоб його легко можна було використати в суді; у такий спосіб вони створили додатковий інтерпретаційний шар між нами і тим, що відбувалося^[45].

Працюючи з матеріялами судів про чари, завжди треба шукати золоту середину між довірою до кожного записаного слова і надмірним скепсисом та критикою щодо фантастич­них історій зачарування. Слід визнати - цілісну картину подій відтворити неможливо. З іншого боку, пам’ятаймо, що ці історії є не продуктами реальности, а результатами людсь­ких страхів, переживань, фантазій і підозр. Якщо історії про зачарування дітей і тварин можуть видатися сучасному читачеві наївними й неправдоподібними, це *^ι означає, що вони були такими і для людей ранньомодерп /і доби. Як ска­зала Ліндал Ропер, «розповідь була ймовірною в контексті конкретної культури. А для історика важлива саме імовір­ність, а не точність»^[46].

Як свідчить оглянута історіографія, однобічний підхід до вивчення судів про чари і малоефективний, і безперспек­тивний. Треба враховувати те, що суди уможливив цілий комплекс чинників. Самі суди - це лише поверхневий рівень, оболонка, за якою криється багато цікавого, головно ідейне підґрунтя та передісторія судів. Ці рівні відображено у структурі книжки.

Перший розділ «Як відбувалися суди про чари» присвя­чено поверхневому рівню - що ж відбувалося під час судів. Тут проаналізовано закони, на основі яких розглядали спра­ви про чари, та процедурні особливості судів над відьмами. Крім того, у цьому розділі йдеться про роль пліток і тортур у процесі судового розгляду. Я порівнюю законні приписи з реальними судовими практиками, аналізую соціяльний і релігійний склад учасників судів, вироки у справах про чари.

Другий розділ із довгою назвою «Уявлення церковних еліт про Диявола, демонів і відьом» охоплює наступний рівень судів про чари - їхнє ідеологічне підґрунтя в релігій­них догматах і вченій демонології. Тут розкрито ставлення представників православної церкви до Диявола і його під­собників, а також зачеплено дотичні теми, як-от уявлення про демонічну одержимість і угоду з Дияволом.

Передісторії, своєрідний виворіт, «нутрощі» судів роз­глянуто у третьому розділі «По той бік обвинувачень, або Анатомія судів про чари». Я з’ясовую, які саме конфлікти - у яких середовищах і навколо яких предметів - найчастіше викликали підозри й звинувачення у відьомстві. Герої цього розділу - люди, які справді зверталися до магічних практик, тож усіх цікавить, хто вони були, чим саме займалися і якою була їхня репутація в суспільстві.

І нарешті, останній розділ «Дітовбивство і відьомство у Щуровчиках» - це мікроісторичне дослідження, у якому розглянуто ставлення до двох злочинів, що їх традиційно вважали «жіночими».