Розділ 1 Як відбувалися суди про чари

Розбирати суди про чари слід починати з очевидного - з аналізу того, що відбувало­ся на судах.

Правове підґрунтя

Починаючи з XIII сторіччя, у більшості країн Европи поступово формувалося підґрунтя для змін у кри­мінальному судочинстві, які, врешті-решт, і уможливили полювання на відьом. Судочинство стало інституалізова- ним і професійним: відтепер правосуддя було не приват­ною справою двох сторін - позивача і звинуваченого, а переходило до компетенції спеціяльно підготованих і в іде­алі безсторонніх правників та суддів. Уже у XVI сторіччі нова система, названа інквізиторською, успішно функціо­нувала (виняток становила, наприклад, Англія, яка збере­гла традиційну систему звичаєвого права).

Відьомство було проголошено злочином уже наприкінці Середніх віків. На середину XVI сторіччя більшість євро­пейських країн мала правове підґрунтя для переслідування відьом: у Франції, наприклад, підставою стала постанова Паризького парламенту 1390 року, у Священній Римській імперії - Каролінський кодекс (Carolina) 1532 року, в Англії - Статути Єлизавети І (1563) та Якова І (1604). Отже, відьомство вважалося кримінальним злочином. Проте час від часу з цим фантастичним злодіянням виникали пробле­ми, особливо ж після того як було розроблено та вдосконале­но концепції демонічної відьми, договору з Дияволом, шаба­шу. Відьомство стало специфічним злочином, для якого зов­сім необов’язковими були жертви чи свідки, адже стосунки з Дияволом - уже такий серйозний переступ, що тільки за це відьом треба було карати на смерть. Скажімо, у багатьох німецьких землях існували закони, які договір із Дияволом проголошували найвагомішим пунктом звинувачень проти відьом^[50]. Позаяк свідків укладання угоди з нечистим звичай­но не бувало, то в умовах функціонування системи судочин­ства, у якій вирок ґрунтувався на свідченнях очевидців, довести провину відьми було майже неможливо. Отож нічо­го не залишалося, як покладатися на визнання відьмою влас­ної провини (причому часто брали до уваги свідчення інших відьом). Саме тому в окремих європейських країнах дозволе­но було застосовувати тортури, щоб отримати зізнання від звинувачених у відьомстві³¹.

Насправді ж із судових матеріялів випливає, що не так уже й багато було відьомських справ з обинуваченнями в укладанні угоди з Дияволом чи участі в шабашах.

Якими законами послуговувалися в українських судах, розглядаючи відьомські справи? Перші згадки про цей зло­чин - відьомство - подибуємо в українських судових мате- ріялах не раніше другої половини XVI сторіччя. Позаяк основна маса вцілілих документів походить із міських

1. Bartolomiej Groicki. Porzqdek sqdoτe і spraw miejskich prawa Tnagdeburskiego (Krakow, 1616, титульний аркуш)

судів, звернемося до тих законів, якими користувалися саме в містах⁵². Міські суди зазвичай покликаються на коментарі й пояснення до німецьких законів, таких як Сак­сонське зерцало та Каролінський кодекс. Але головним і найпопулярнішим джерелом права для магістратських судів упродовж майже трьох століть (від другої половини XVI й аж до XVIII сторіччя) залишалися прості й зручні у користуванні коментарі Бартоломея Троїцького. У книгах Троїцького містилося кілька статтей у справах про відьом­ство та чари.

Один із розділів його книги «Вибірка артикулів з імпер­ських законів» («Ten post⅞pek wybranjest z praw cesarskich») під назвою «Докази проти відьом» («Dowod przeciw Cza- rownikom») повністю присвячено злочину відьомства. У ньому, зокрема, читаємо:

⁵² Більшість міст, що їхні судові матеріяли аналізовано далі, отримали магдебурзьке право у XVI столітті.

Якщо відомо, що хтось хотів навчити інших таких речей [чарів.

Ці рекомендації - витяг із Каролінського кодексу. Ві­дьомство тут охарактеризовано як злочин, противний Бого­ві і переслідуваний законом. Згідно з положеннями цього розділу, людина могла звернутися до суду зі звинуваченням у відьомстві, якщо її прокляли і через це з нею трапилося якесь лихо (справді, чимало звинувачень у відьомстві надхо­дило від людей, які вважали себе зачарованими внаслідок відьминого прокляття). Сказано також, що можна притягну­ти до суду за відьомство людей, чия поведінка видається підозрілою або ж за малозрозумілими діями яких убачається вживання ритуальної магії (багато судових справ містять саме такі звинувачення).

Після своєрідного означення злочину відьомства Троїць­кий наводить перелік питань, які належало поставити під час допиту відьми:

їх мають питати про причини та обставини [використан­ня чарів. - К.Д.], а також про те, які при цьому застосову­валися знаряддя, у який спосіб і в який час, а ще які слова вживалися і що робилося. У разі коли згадано, що десь закопано чари чи сховано магічні об’єкти, слід провести суворий допит і добре шукати ці речі, якщо їх можна знай­ти. Якщо ж ці речі відшукають, то відьом треба допитати, з якими словами і в який спосіб їх використовувано.

Також треба допитати, від кого вони цього навчилися, у який спосіб вони отримали ці здібності, скільки разів і проти кого це використовували чи кому завдали цим шкоди⁵¹. ^{[53] [54]}

Одразу завважмо, що цих рекомендацій в українських магістратських судах майже ніколи не дотримувалися. Лише в небагатьох справах зафіксовані випадки, коли звинуваче­них у відьомстві детально допитували та обшукували на предмет схованих магічних об’єктів.

Якщо ж вину підозрюваної у чаклунстві людини було доведено, необхідно було винести відповідний вирок. Тро­їцький рекомендував суддям покладатися на норму, запози­чену з Саксонського зерцала: «Відступник від християнської віри має бути спалений. Такою самою смертю мають загину­ти відьми й отруйники»’⁵.

Однак практика показує, що законні приписи й комен­тарі до законів у судах використовували (коли взагалі на них посилалися) як указівки, відкриті для часом дуже віль­них інтерпретацій. Справді, збереглося не так багато справ, де судді обґрунтовують вироки, покликаючись на законні приписи, тому варто зупинитися і розглянути кілька при­кладів, щоб зрозуміти, як саме діяли закони про чари на практиці.

Приміром, 1730 року кременецький магістратський суд, ґрунтуючись на саксонському праві, виніс вирок селянці Марині Перистій, звинуваченій у зачаруванні свого пана. У вироку, зокрема, сказано: «згідно з саксонським магдебурзь­ким правом.., наказуємо покарати смертю, тобто наш місь­кий містр [кат. - К. Д.] мечем зітне їй голову»^{[55] [56]. Судді, хоч і керувалися саксонським правом, досить вільно поставилися до нього, легко замінивши приписану Саксоном смерть на вогнищі (кара, передбачена для відьом) на гуманнішу смерть «від меча». Прикметно, що таке довільне поводження з зако­ном практикували не тільки на українських теренах, айв окремих землях Священної Римської імперії.}

Найбільше детальних посилань на правові норми відна­ходимо у так званих «чорних», або кримінальних книгах. 1748 року кременецький суд виніс вирок двом звинуваченим

у відьомстві чоловікам, Вінценту Ружанському та Вайсеку Венґринцю. Судді постановили, що Вінцент Ружанський яко ініціятор злочину має бути покараний винятково суворо:

Суд звертається до магдебурзького права, артикули якого є як у Porz⅞dku, так і загалом у Саксоні [...] - за використання чарів і як відьму його мали б живцем спа­лити на повільному вогні, але суд милостиво позбавляє його такого покарання.

Як бачимо, в даному разі повторюється риторика, що використовувалася у справі Марини Перистої. Інша доля чекала на другого звинуваченого, Вайсека Венґринця, якого через юний вік засудили до кари різками. Однак його попередили: якщо він ще повернеться до відьомства і його провину доведуть, його неодмінно спалять живцем яко відьму^[58].

Посилання на норми магдебурзького права подибуємо також у справі 1753 року, яку розглядали у тому ж таки Кременці. Кілька жінок, звинувачених у відьомстві, отри­мали від суддів суворе попередження, бо цього разу їхню провину не було доведено остаточно. У пересторозі жін­кам сказано:

Позаяк суд супротивиться як чарам, так і відьмам, цим документом наказуємо: якщо [ці жінки. - К. Д.] за якийсь час - хай навіть через кілька чи кількадесят років, а чи навіть їхні нащадки - вживатимуть якісь чари чи відьом­ство, тоді, згідно з артикулами магдебурзького права, вони мають бути спалені живцем^[59].

Отже, подібні вироки були досить поширеними: з одно­го боку, судді могли продемонструвати свою ласку і гуман­ність, з іншого - засвідчити свою суворість, справедливість та обізнаність із приписами права, погрожуючи звинуваче­ним застосувати до них відповідні санкції в майбутньому.

2. Засідання міської ради Белза.

Аматорський малюнок у львівській ґродській книзі (1703 рік) (ЦДІА України у Львові, ф. 22, on. 1, спр. 7, арк. 490); Мирон Капраль. Національні гро­мади Львова XVI-XVIIi століть (соціально-правові взаємини), Львів: Піраміда, 2003)

вирок, покликаючись на роз­діл 14, артикул 38 Статуту Великого князівства Лито­вського, де нібито йшлося про покарання відьом⁶⁰. У Лито­вському Статуті, справді, є артикул про відьом, але, по- перше, це зовсім інший арти­кул у геть іншому розділі, по- про відьом з’явився щойно в

Завважмо ще одну особли­вість: характер посилань на приписи права доволі абс­трактний, адже йдеться не про конкретний параграф у кон­кретному розділі, а згадано невизначені «артикули магде­бурзького права», право маг­дебурзьке, «артикули якого є як у Porz⅞dku, так і загалом у Саксоні», тощо. Цікаво, що серед прикладів із сусідньої території Гетьманату теж від­находимо схожі специфічні посилання на норми права. Скажімо, у справі про відьом­ство, яка розглядалася в лохвицькому ратушному суді 1675 року, судді винесли друге, навіть цей артикул

Третьому Литовському Статуті (1588), яким суди Гетьмана­ту взагалі не мали керуватися.

Схоже, що знання про те, як, згідно з магдебурзьким пра­вом, слід карати відьом, становило добре відому і твердо засвоєну у суддівському середовищі істину. Подробиці ж не важили навіть для протоколу. А загалом посилання, хай навіть такі абстрактні, на приписи стосовно відьом можна знайти лише в мізерній кількості справ. Це в жодному разі не свідчить про те, ніби судді в масі своїй були неосвіченими або зовсім не знали законів, адже в разі потреби вони могли продемонструвати свої знання. І все-таки у переважній біль­шості випадків вони виносили необгрунтовані вироки, керуючись власною інтуїцією або звертаючись до поширеної в українських магістратських судах традиції, коли відьом­ство каралося або сплатою штрафу, або побиттям.

На завершення слід окремо зупинитися на процесах, які наприкінці XVIII сторіччя призвели до офіційної заборони переслідувати відьом. Починаючи з XVI сторіччя, в Европі не бракувало скептиків, котрі критикували відьомські процеси. Більшість цих скептичних закидів стосувалися насамперед методів, використовуваних для отримання зізнань. Щоправда, в існуванні відьом майже не сумнівалися аж до початку «прос­вітницького» XVIII століття. Найраніші спроби заборонити переслідування на офіційному рівні було зроблено ще у XVII сторіччі, передусім у місцевостях, які найбільше постраждали від полювання на відьом. Саме під час пандемій переслідуван­ня чаклунок руйнувався стереотип відьми, у багатьох людей зароджувалися сумніви у справедливості й реальності звину­вачень. У Центральній і Східній Европі закони, які забороня­ли суди над відьмами, з’явилися лише в другій половині XVIII століття. Долю українських судів про чари визначили відпо­відні законодавства Речі Посполитої та Російської імперії. Сейм Речі Посполитої ухвалив закон про заборону пересліду­вати відьом 1776 року. В Російській імперії було зроблено кілька кроків на цьому шляху: 1731 року Анна Іоанівна оголо­сила чарівників шахраями, однак тільки 1775 року Єкатєрі- на II остаточно заборонила суди над відьмами.

Щоправда, навіть унаслідок усіх цих заходів справи про чари в судах не зникли миттєво з порядку денного. Яків більшості європейських країн, українські суди розглядали подібні справи ще й після офіційної заборони^[60]. З часом вони трансформувалися у справи про лінчування відьом, але й у середині XIX сторіччя відомі випадки, коли люди зверталися до суду зі звинуваченням у відьомстві^[61].

З другої половини XIX століття справи про відьомство остаточно зникли з судів, і саме з цього часу відьомство потрапило у сферу інтересів українських етнографів.

Королева доказів: тортури і роль ката

Тривалий час історики європейського по­лювання на відьом перебільшували значен­ня тортур у судах про чари. Суддів і катів уже традиційно змальовували як безжаль­них кровожерних садистів, для яких кату­вати відьом було ледь не сенсом життя. Зовсім не бралося до уваги те, що не всі зіз­нання відьом були отримані під тортурами: багато хто починав зізнаватися у фанта­стичних злочинах або добровільно, або ж побачивши жахли­ві інструменти катування (звісно, в таких випадках страх перед тортурами був головним мотивом зізнань). Не забу­ваймо також, що тортури застосовували і до звинувачених в інших злочинах. До того ж доля звинувачених у відьомстві і відданих на тортури ще не була визначеною наперед - не всі вони були засуджені до страти⁶³.

Перш ніж аналізувати застосування тортур в українсь­ких судах, коротко огляньмо історію цього явища. Тортури в судових процесах уперше згадано в римському праві, звідки ця практика перекочувала до пізніших європейських кримі­нальних кодексів. Але якусь помітну роль у судових проце­сах тортури почали відігравати не раніше XV сторіччя^{[62] [63]. За­звичай тортури застосовували у виняткових випадках - коли судді вважали, що іншого способу отримати свідчення від звинуваченого немає. Тортурування обґрунтовували почасти правильним припущенням, що людина, котра не хоче зізнаватися у злочині чи видавати якусь важливу інформацію добровільно, може зробити це під упливом бо­лю. Звісно, це було справедливим тільки стосовно людей, які справді володіли потрібною чи бажаною інформацією. Без­невинна ж людина - а саме так звичайно бувало з відьмами, адже й сам злочин відьомства вигаданий - від болю просто починали придумувати власні злодіяння.}

Судді погоджувалися застосувати тортури лише в тих випадках, коли існувало достатньо доказів провини звинува­ченого, наприклад цю провину потвердили двоє свідків, або ж якщо після другого допиту звинувачений відмовлявся говорити. Та навіть тоді, коли доходило до тортур, не все було так гладко і лінійно. Існували певні правила мордування, які передбачали кілька етапів. Спочатку кат просто демонстру­вав інструменти допиту. В окремих випадках це справляло таке глибоке враження, що звинувачений одразу погоджував­ся свідчити. Якщо ж він і далі стояв на своєму, переходили до наступного етапу: звинувачений мав роздягнутися - нагота теж нерідко примушувала до зізнань. І тільки після цього починався справжній допит. Найчастіше для катування використовували тиски для пальців і диби різної конструкції; сила, з якою застосовували ці страшні речі, мала бути пропор­ційною мірі злодіяння. Лише в кількох європейських містах звичною практикою стали жахливіші інструменти й способи мордування. І все-таки були мужні люди, які витримували тортури. У таких випадках передбачалося оголосити людину безневинною і відпустити. Згідно з правовими приписами, кожен, хто визнав свою провину на муках, мусив ще раз, цього разу добровільно і без примусу (звісно, тією мірою, яку за таких умов можна було вважати добровільним учинком), повторити свої свідчення наступного дня^[64].

У теорії все це виглядає більш-менш урегульованим, однак практика не завжди добре узгоджувалася з теорією. Представ­ники місцевої влади чудово усвідомлювали, що тортури - небезпечний інструмент, який треба використовувати обереж­но і з багатьма пересторогами. Попри спроби контролювати катування згори, відомі численні випадки зловживань, коли на допитах застосовували несанкціоновані види тортур, переви­щували їх допустиму кількість тощо. Так само в усі часи були люди, які розуміли, що зізнання, вичавлені з відьом на муках, нічого спільного не мають із дійсністю, тому ніколи не браку­вало критиків, котрі виступали проти катування^[65].

В окремих українських містах тортури теж були важли­вим елементом судової процедури. Рекомендації щодо мор­дування містилися, зокрема, у книгах уже згаданого Барто­ломея Троїцького, який приділив тортурам чимало місця. Він докладно розібрав питання доцільности тортур, особли­во наголосивши на тому, що без переконливих доказів про­вини неприпустимо віддавати людину «на муки». Далі він виклав власні сумніви: на думку Троїцького, навряд чи бува­ють такі абсолютні неспростовні свідчення, яких достатньо, аби брати когось на тортури. Відповідальність повністю покладалася на мудрість, сумління і досвід суддів. Спеціяль- но для них у книгах наведено велику кількість прикладів, котрі демонструють, як може зростати арґументованість і безперечність провини залежно від того, за яких обставин людину було заарештовано, що свідкували очевидці тощо^[66]. Розповідей самовидців замало, аби віддати звинуваченого на муки, тому слід було брати до уваги лише свідчення, підтвер­джені неспростовними фактами, що їх приклади Троїцький тут-таки й наводить^[67]. Автор застерігав суддів: треба обереж­ніше ставитися до таких нібито промовистих ознак провини, як плутані свідчення, брехня, заїкання і переляк, адже вони можуть мати багато причин, а в разі помилки суддям довго закидатимуть, що вони віддали на муки безневинну люди­ну^[68]. Яскравим безсумнівним доказом провини Троїцький уважав спробу втекти.

Троїцький також звернув увагу на проблему вірогідно­сте інформації, отриманої під час катування. Він схилявся до того, що зізнання на муках не є достатньою причиною засу­джувати людину до страти, адже тут багато залежить від фізичного стану катованого, від порогу болю - дехто легше терпить муки, а інші ладні казати що завгодно, аби тільки припинити страждання. Саме тому, вважав Троїцький, було страчено так багато безневинних людей^[69].

Щоб запобігти несправедливости, суддям рекомендува­лося впроваджувати вже згадану практику, запозичену з німецького права: свідчення на муках катований мав повтори­ти наступного дня добровільно. Писар нотував усе сказане на допиті, відтак текст зачитували вголос перед обвинуваченим, який повинен був підтвердити свої слова. Тільки після цього можна було оголошувати людині смертний вирок^[70].

Далі Троїцький розглядає проблеми, пов’язані з проце­дурою мордування. Він згадує найжорстокіші тортури, які сам не схвалює, бо вважає їх результатом хворобливої фан­тазії суддів і кровожерливости катів. Серед таких він називає заливання в горло води, оцту або олії, підпалювання сірки у пахвах, катування голодом, використання отруйних комах тощо.^[71] Наголошувалося, що під час тортур не варто занадто мордувати тіло, навпаки, треба намагатися не поламати кіс­тки і не залишити видимих слідів чи каліцтва^[72]. Усі ці пора­ди перегукувалися з відповідними практиками, поширеними в Західній Европі, хоча Троїцький і додав до них чималу дозу власних сумнівів та застережень.

В іншій книзі Троїцький наводить перелік злочинів, за які на підозрювану в них людину чекали тортури, якщо вона відмовлялася зізнатися добровільно. Серед цих злочинів зга­дано й відьомство^[73]. Перед будь-яким катуванням рекомен­дувалося поголити тіло підозрюваного, адже десь на тілі під волоссям могли бути приховані чари, які робили людину нечутливою до болю^[74]. Ця процедура теж була запозичена з європейської судової практики.

Та все це тільки рекомендовані приписи, теорія. По-перше, не забуваймо, що і в Західній Европі, і в Україні далеко не кожне місто могло користуватися послугами ката. Причина зовсім прозаїчна, ба навіть меркантильна: утримувати ката, особливо ж умілого і досвідченого, було для міста справою недешевою. Ска­жімо, в часи найбільшої бруталізації судочинства всю Баварію обслуговувало всього-на-всього п’ятеро катів^[75]. Один із пошире­них у XVII сторіччі на теренах Речі Посполитої порадників прямо рекомендував магістратам економити кошти на утриман­ні ката, підписуючи «безкровні» вироки^[76]. В «руських» воєвод­ствах Речі Посполитої власним катом могли похвалитися зовсім мало міст. Із чотирнадцяти міст та містечок, дані з яких викори­стано в цій книжці, ката, напевне, утримували лише три міста - Львів, Кам’янець і Кременець. Навіть у таких порівняно вели­ких містах, як Київ, власного ката не було до кінця XVIII сторіч­чя^[77]. Коли ж деінде виникала потреба застосувати тортури, там винаймали ката в одному з тих міст, де він був. Тож не дивно, що в судових матеріялах лише зрідка натрапляємо на згадки про муки і майже всі вони стосуються саме тих трьох міст, які могли дозволити собі таку розкіш - власного ката.

Найдавніша відома нам згадка про застосування тортур на суді проти відьом походить зі Львова. 1634 року три жін­ки - Єва Грубарка, Доротея Смоличка та Єва Питлоха - були

звинувачені у спричиненні смерти магічними засобами. Жінок заарештували і на кіль­ка тижнів ув’язнили. Добро­вільно зізнаватися у своєму злочині вони не хотіли, тому вирішено було взяти їх на муки. їх кілька разів катували, підвішуючи на дибі, після чого вони зізналися в усьому, що їм приписували: нібито вони використовували чари, щоб шкодити людям, викликали злих духів, спричиняли смерть тощо. За якийсь час жінки звернулися до суду, благаючи змилуватися над ними, бо вони набрехали на себе всі ті жахливі речі лише від страш­ного болю. Єва Грубарка скар­жилася, що її катували аж дев’ять разів (згадаймо, що за при­писами тортурувати дозволялося тільки тричі, якщо після цього звинувачений не зізнавався у злодіянні, його мали від­пустити і зняти всі обвинувачення). Незважаючи на слізні благання й нарікання, жінок визнали винними у відьомстві і стратили^[78]. Проте це одинокий виняток на тлі решти українсь­ких судів про чари: більше в жодному випадку не згадано про тортури, застосовані несанкціоновану кількість разів.

1672 року судді вирішили взяти на муки жительку Льво­ва Катерину Рибярку, яка не хотіла визнавати свою провин­ність - зачарування з допомогою чарівного порошку міща­нина Краузера. Підкреслювалося, що в разі Катерина зізна­ється під тортурами, вона має пізніше повторити все це доб­ровільно і свідчення повинні збігатися. Але й на муках Кате­рина не признала себе винною^[79].

У Кам’янці теж застосовували катування для з’ясування «істини» у справах про чари. Наприклад, 1716 року у відьом­стві звинуватили жебрачку Марину, яка буцімто з допомо­гою магічного порошку намагалася зачарувати вірменського війта. Бідна Марина запевняла, ніби це була просто любовна магія і вона нікому не хотіла зашкодити, але її все-таки взяли на муки. Які саме це були тортури і в чому зізналася Мари­на, в документах не зафіксовано, відомо лише, що справа завершилася стратою жебрачки"'.

Порівняно часто натрапляємо на згадки про тортури у судових матеріялах міста Кременця. 1730 року шляхтич Лукаш Малинський звинуватив свою селянку Марину Перисту у спробах зачарувати його самого і його родину. П’ятеро свідків підтвердили, що обвинувачена жінка похва­лялася, ніби може зачарувати свого пана, але сама Марина не визнала цього. Якось на допиті вона фаталістично промови­ла: «Хоч зізнаюся, хоч ні - все одно загину»^{[80] [81].}

Відтак її віддали катові, а її пан був присутнім на допиті і мордуванні. Спочатку до Марини застосували дибу, але вона не зізналася, тому вирішили катувати далі й цього разу жінку допитували за допомоги вогню. Проте й за другим разом Марина не згоджувалася свідчити, а тільки повторю­вала, що її неправдиво обвинуватили. У таких випадках того, хто терпить муки не зізнаючись, мали звільнити. Та позаяк було багато свідків, які підтвердили провину обвинуваченої, судді постановили на основі цього вважати Марину Перисту винною і засудили її до страти^[82].

У кременецьких судових матеріялах збереглася інфор­мація про звинувачення та окремі етапи слідства у справі Гапки Петрикової з містечка Ліснівців (Волинського воє­водства). Гапку обвинуватили 1747 року у використанні відьомства для заподіяння смерти. Її взяли під варту, обшу­кали і знайшли серед її речей підозрілі предмети, які асоці­ювалися з чарами. Вирішено було Гапку допитати, але на допиті вона свою провину не визнала, стверджуючи, ніби нічого не знає ні про які чари. Тоді жінку віддали на муки. Записи містять окремі деталі мордування, відомо зокрема, що тортури застосовувано тричі і двох видів, як і в попе­редньому випадку з Мариною Перистою, - припалювання свічками та розтягування на дибі. На муках Гапка, як і рані­ше, повторювала, що ні в чому не винна, ні про які чари не знає і її обмовлено зі злості. Цього разу подальша процеду­ра відповідала правовим приписам і звинувачену жінку звільнили⁸¹.

Була віддана на тортури й Оришка Личманиха з села Підлісці, що під Кременцем. Її обвинуватили у відьомстві 1753 року. Цікаво, що Оришка почала свідчити про своє відьмування ще до того, як її взяли на муки, але її розповідь суперечила свідченням іншої звинуваченої, тому Оришку вирішили катувати. Знову застосували до жінки розтягуван­ня на дибі. Допит її занотовано дуже докладно - надзвичай­ний випадок у судах про чари. Оришці поставили три запи­тання: кому вона шкодила своїм відьомством, хто були її клі­єнти і хто навчив її відьомства. Вона ж відповіла тільки на останнє запитання (принаймні у матеріялах зафіксовано лише цю відповідь) і назвала імена чотирьох жінок, які ніби­то навчали її чарів. Крім того, Оришка трохи змінила свої попередні свідчення, тож судді втратили будь-яку довіру до її слів. За зміну свідчень Оришку покарали батогами і тради­ційно попередили, що спалять, якщо вона повернеться до відьомських справ^{[83] [84].}

Серед усіх матеріялів мені трапилася лише одна спра­ва, яка може проілюструвати пасаж Троїцького про вико­ристання магічних засобів для протидії болю під час тор­тур. 1724 року Василя Гуцула допитували, застосовуючи дибу й вогонь, але він не знав болю. Відтак оголосили, що він уживав чарів, які допомогли йому перетерпіти кату­вання^[85].

4. Знаряддя тортур. Лава (Andnej Lyjak. Dawne narzςdzia kar і tortur. Slownik. Krakow: Wydawnictwo PiT, 1998, s. 65)

Проаналізувавши ці нечисленні приклади, доходимо висновку про маргінальну роль тортур в українських судах про чари. По-перше, обвинувачених брали на муки не біль­ше ніж у 5% усіх проаналізованих мною справ про чари. Очевидно, це можна пояснити тим, що на українських тере­нах, на відміну від німецьких земель XVII століття, процес бруталізації правової системи так і не відбувся. Крім того, мізерна кількість катів, що їх утримували в українських містах, пояснює малоістотну роль тортур не лише у справах про чари, айв інших кримінальних справах. По-друге, кату­вання ще й тому вважаємо малозначущим, що результат допиту на муках далеко не завжди впливав на вирок суду. Подекуди людей, які кілька разів терпіли тортури і не змі­нили свідчень, усе одно визнавали винними і засуджували їх до кари на горло. А бувало навпаки: тим, хто зізнавався у найфантастичніших злочинах, призначали порівняно м’яке покарання.

Кат - доволі помітний персонаж у судових документах, згадки про нього в матеріялах судів про чари можуть багато розповісти про ставлення в суспільстві до катівського реме­сла, зокрема розкрити поширене уявлення про зв’язок ката з магією^[86]. В українських землях, як і в більшості країн Захід­ної Европи, катівство вважалося «проклятою» професією, само ім’я ката було табуйованим і назвати так когось сприй­мали як образу чести.

Відлуння цих переконань подибуємо і в судах про чари. Наприклад, 1728 року Петро Позневич посварився з дружи­ною Мойші Лейзоровича і побив її, звинувативши у намаган­ні зачарувати його. Жінка відповіла йому образою, обізвав­ши його катом. Характерно, що події ці відбувалися в Олиці - містечку, де ніколи не було свого ката^[87]. З докумен­тів випливає, що людина, якої торкався кат чи - ще гірше - яка зазнала мордувань, уважалася «брудною». Слова про те, що хтось побував у катівських руках, сприймалися як обра­за. Саме так розцінила їх Мартиниха Винничка з Вижви 1728 року^[88].

Однак слово «кат» фігурує не тільки як лайка. З матерія- лів судів про чари дізнаємося, що його нерідко згадували і як своєрідного «бабая» для злочинців, наприклад лякали ним відьом. 1719 року Якуб Волінський із Ковеля обвинуватив Василя Оксентийовича з дружиною у відьомстві. Якуб при­ходив до їхнього будинку, лаяв обох відьомським племенем і погрожував привезти ката^[89]. А 1716 року містянин із Вижви Лукаш Супрунюк звинуватив у відьомстві свою сусідку Ломазянку, він так само ходив до будинку «відьми», вигу­куючи під вікнами звинувачення й погрози та переконуючи, ніби вже підготував віз їхати по ката^[90].

Проте існував і зворотний бік сприйняття катівської професії. Справді, ката і боялися, і зневажали, але водночас він бачився своєрідною хтонічною істотою, яка має доступ до наділених магічною силою тіл страчених злочинців (вони зазвичай вмирали молодими, а їхня життєва енергія вповні зберігається навіть у мертвому тілі) та інших містичних предметів. Тож не дивно, що кати часто асоціювалися з магічними практиками. У кам’янецьких судових матеріялах під 1717 роком згадано, що місцевий кат Михалко продав шинкарці Манківській мотузку, на якій було повішено зло­дія. Вважалося, що така мотузка має чарівні властивості і привертає успіх до її власника^[91].

Можна впевнено стверджувати, що тортури мало впли­вали на перебіг і результат українських судів про чари. Застосовували їх досить рідко, по-перше, бракувало катів, по-друге, через порівняну м’якість цілої судової системи, яка з багатьох причин уникнула процесу бруталізації. Та позаяк злочинців нечасто брали на муки і в інших кримінальних справах, навряд чи можна говорити про поблажливе ста­влення суддів саме до обвинувачених у чарах.

У царині пліток: роль щоденного спілкування і репутації

У червні 1718 року до міського суду Вижви звернувся міщанин Яцко Потапович з обвинуваченням проти Ганни Трачової, яка звела наклеп на його дружину. У суді він розповів, що його дружина пообіцяла дати Ганні за роботу на косовиці сироватки для дітей. Проте Ганна не лише відмовила­ся взяти сироватку, а ще й, невдячна, поши­рювала плітки, ніби його дружина хотіла її з дітьми зачарувати з допомогою тієї злощасної сироватки. Якось увечері, проходячи повз будинок Ганни Трачової, дру­жина Потаповича почула, принаймні так їй здалося, що Ганна, бесідуючи з чотирма літніми жінками, розповідає про її спроби зробити дитину з тіста. Обурена наклепом дружи­на Потаповича втрутилася в розмову і заявила, що все сказа­не про неї - брехня.

Проте п’ять інших учасниць сварки виклали відмінні вер­сії подій. У Ганни, за її словами, були серйозні підстави підоз- рювата, що згадана сироватка була зачарованою, адже вона на власні очі бачила крізь щілину у дверях повітки, як дружина Потаповича мила нею свою срамоту. Таку дивну поведінку, а чи ритуал, Ганна могла пояснити тільки як спробу зачарувати її родину. Ганна порадилася з сестрою Потаповича, і разом вони вирішили краще не брати зачаровану сироватку, а якщо дружина Потаповича наполягатиме, вилити її свиням.

На допиті Ганна заперечувала поширення нею цієї пікантної інформації й, відкидаючи звинувачення, розказала інакшу історію. Одного вечора вона з жінками обговорювала останні новини (у Києві була велика пожежа, а хтось там намагався зробити дитину з тіста тощо), раптом на них нале­тіла дружина Потаповича і почала несподівано агресивно захищати свою репутацію, запевняючи присутніх у брехли­вості кожного Ганниного слова. У відповідь Ганна стверджу­вала, що вона говорить чистісіньку правду, бо сама те бачила на власні очі, при цьому факт згадок про сироватку в ході попередньої розмови заперечувався. Після словесної баталії дружина Потаповича штовхнула Ганну і почалася бійка.

Четверо свідків конфлікту були набагато красномовні- шими, змальовуючи подробиці конфлікту. Жінки почина­ли свою розповідь з картини майже ідилічного, спокійного літнього вечора та їхнього мирного «форуму», що його грубо обірвало втручання дружини Потаповича. Відтак кожна, явно смакуючи деталі, описувала наступні події з цілою низкою другорядних подробиць (наприклад, якими епітетами обмінювалися учасниці сварки, у які частини тіла влучали удари під час бійки) і кожна надавала історії нових відтінків^[92].

Ця справа нагадує радше гумореску, а не похмурі захід­ноєвропейські суди над відьмами, якими їх зазвичай уявляє широкий загал. Скептичне ставлення судів до звинувачень у чаклунстві іноді перетворювало міський суд на фарс, на арену для обговорення місцевих пліток, з’ясування стосун­ків та дріб’язкових міжусобиць. Як свідчить справа з позо­вом Потаповича, плітки могли стати могутнім чинником для провокування обвинувачень, із якими зверталися до суду.

Історики ранньомодерної доби не раз зазначали, що плітки відігравали чільну роль у багатьох судових процесах. Скажімо, у Священній Римській імперії, Шотландії та Франції місцеві плітки були достатньою юридичною підста­вою притягнути людину до суду. Водночас за матеріялами кримінальних процесів можна відстежити механізми поши­рення пліток, адже часто свідки злочинів були не наочними, а, так би мовити, наушними.

Тривалий час плітку розглядали здебільшого в мораль­ному аспекті, пов’язаному з її функціонуванням^{[93] [94] [95] [96]. Та вже з 60-х років XX століття плітки стали предметом аналізу й дискусії спершу в середовищі антропологів, а відтак соціоло­гів та істориків. Соціяльні антропологи, досліджуючи функ­ції плітки у традиційних спільнотах, акцентують увагу при­наймні на двох важливих моментах її побутування: плітка як інструмент зберігати традиційну систему цінностей, бо саме страх бути скомпрометованим змушує членів соціюму дот­римуватися загальноприйнятих норм поведінки; і плітка як демаркаційна лінія між «своїми» і «чужими», позаяк вона містить безліч місцевих назв, імен і подій, невідомих поза межами конкретної місцевости, і творить у такий спосіб від­чуття єдности цієї громади перед лицем аутсайдерів[97].}

Соціологічна ж дискусія довкола пліток розгорталася здебільшого в Гендерному, або ж статевому аспекті - залуче- ність жінок і/чи чоловіків до створення та обговорення плі­ток. Одне з нез’ясованих соціологічних питань - чому що­денне спілкування жінок незалежно від дискутованих тем суспільство вважає пліткуванням, натомість розмови чолові­ків, предметом яких нерідко є цілком приватні проблеми, розцінює як обговорення чи власне спілкування^[98]. Отож со­ціологи стверджують, що плітки виконували і далі викону­ють функцію диференціювання статевих ролей: за жіночими розмовами, навіть якщо вони про політику, економіку тощо, все одно міцно закріпився стереотип пліткування.

Соціологи розрізняють три рівні щоденного спілкування: обмін інформацією, розказування вигаданих історій та плітку­вання^[99]. Перший рівень - обмін інформацією - має на меті роз­повісти про реальні події, які відбулися в цій місцевості або за

У царині пліток: роль щоденного спілкування і репутації 53 її межами; другий рівень - розказування вигаданих історій - є результатом творчої переробки; третій рівень - пліткування - поєднує перші два в такий спосіб, що розповідь ґрунтується на реальних подіях, але до них додано вкрай суб’єктивну оцінку та окремі сюжети, які заповнюють прогалини у розвитку подій. Як бачимо, межа між цими трьома рівнями доволі розмита.

Спробуємо на прикладі судів про чари з’ясувати кілька питань: по-перше, які функції виконували плітки у справах про чари; по-друге, чи справджується стосовно цих подій і справ соціологічне припущення, ніби плітки - явище гендер­но специфічне, тобто чи плітки, які врешті-решт призвели до обвинувачень у чаклунстві, поширювали суто жінки.

В умовах тісного співіснування жителів ранньомодер- них сіл і містечок, де приватне життя кожного аж до інтим­них подробиць відбувалося на очах сусідів, де відчувався виразний голод на новини, плітки були неодмінною части­ною повсякдення, прийнятною і навіть необхідною. У таких випадках поширення інформації виконувало важливу функ­цію - не дозволити злочинові залишитися непоміченим і сповістити якомога більше людей про потенційну небезпеку.

Роль пліток винятково важлива у судах над відьмами. Ось що завважив англійський історик Джеймс Шарп:

Село ранньомодерного періоду не було закритим, статич­ним суспільством із соціологічного міту; це було місце, де репутація й довіра мали значення і цінувалися, а плітки й вигадані історії були важливими аспектами соціялізації. Таке середовище демонструє, як псувалася репутація внаслідок девіянтности, інакшости людини, як індивіду­альні особливості ставали підґрунтям для процесу, що його Кіт Томас назвав «творенням відьми»^[98]

Як було згадано, судова справа про чари в Европі чи то в Україні нерідко могла вже в процесі слухання змінити напрямок звинувачення, обернутися проти позивача і пере­творитися на справу про наклеп. І хоча на позивача в такому разі чекала куди м’якша кара, ніж на обвинувачених у відьомстві, це могло серйозно його знеславити, а добре ім’я

було цінним соціяльним капіталом і в особистому, і в ділово­му житті. Саме тому звинувачені у відьомстві мали переду­сім виконати своєрідний акт публічного очищення власної репутації - оскаржити наклепника в суді за брехню.

На жаль, матеріяли українських судів про чари містять здебільшого свідчення зацікавлених сторін, майже не охо­плюючи свідків". Але в окремих випадках таки можна про­стежити, що ж саме викликало звинувачення і як на основі почутого від інших виникла історія зачарування.

Різницю між «наочними» й «наушними» свідками чітко видно на прикладі процесу, який відбувався у Кам’янці у квітні 1746 року. Було ініційовано слідство у справі самосу­ду селян із села Гуменець над шляхтичем Матковським. Це один із найкраще задокументованих судових процесів, та навіть у цих матеріялах чимало фатальних для дослідника інформаційних прогалин.

1738 року Михайла Матковського жорстоко замучив і вбив натовп розлючених селян на чолі з кількома шляхтича­ми й священиком. Того року люди й худоба в селі вимирали від загадкової пошести. Уночі селяни вийшли в поле, щоб провести магічні обряди й відвернути епідемію, а там натра­пили на Матковського, жителя сусіднього села, на яке моро­виця чомусь не поширилася. Той блукав полем із вуздечкою в руках і, за його словами, шукав зниклих коней. Матков­ського оголосили вампіром, який своїми чарами накликав епідемію¹"¹'. Не вдаючись у подробиці розправи, зазначу, що це було ритуальне вбивство вампіра, описи якого подибуємо в матеріялах, зібраних фольклористами XIX століття. Нато­мість звернімо увагу на механізми функціонування чуток^{[99] [100] [101].}

Неясно, чому родичі вбитого шляхтича звернулися до суду аж через вісім років після тих подій. Проте випадок цей був настільки винятковим, що люди з обох селищ могли пригадати багато подробиць навіть через вісім років так, ніби це трапило­ся щойно вчора. Опитали дванадцятьох свідків, «віри гідних», і тільки двоє з дванадцяти були самовидцями, тобто бачили все на власні очі. Решта ж починали свідчити з зауваження, що їхні знання про ті далекі події ґрунтуються на почутому від третіх осіб. Це вказує на те, що в ранньомодерній культурі, яка часто відчувала голод на новини й події, культурі вигаданих історій, культурі, в якій неабияк важила громадська думка, історії про місцевих відьом і вампірів активно обговорювалися, надовго ставали предметом місцевих пліток і, врешті-решт, перетворю­валися на невилучну частину тутешнього фольклору^[102].

Справи про чари оприявнюють шляхи ширення пліток. У багатьох випадках зізнання свідків ґрунтувалися на роз­мовах, почутих у церкві, на вулиці чи майдані, в шинку тощо. Зі справи про зачарування Костя Лободзинського дружиною такого собі Петра Дерошеського, яку розглядали 1700 року в Кам’янці, дізнаємося, що тут джерелом інформації для свід­ків слугували переважно вуличні розмови. Наприклад, Себа- стян Лучинський розповів, що зустрів якось на Домінікансь­кій вулиці Мартинову, з якою пересуджував останні новини, і від неї дізнався, що дружина Дерошеського наслала злого духа, аби той мучив Лободзинського. З інших свідчень випливає, що дружина зачарованого Лободзинського при найменшій нагоді переказувала чутки про зачарування свого чоловіка й особливо про призвідця зачарування^[103]. Вона зві­рялася про це кожному, хто приходив до їхнього будинку, а ще пліткувала в громадських місцях - у церкві й на вулиці.

5. Кам’янець. Старе місто з північного боку. Фото з гравюри XVII століття (Історія міст і сіл Української PCP. Хмельницька область. K.: Інститут історії AH УPCP, Головна редакція УPE AH УPCP, 1971, с. 299)

Оце намагання сповістити чимбільше людей про факт зачарування, не звертаючись до суду, наштовхує на думку про те, що плітку могли використовувати як протидію чарам. Схоже, жертва чаклунства вважала за необхідне натякнути потенційній відьмі, що їй відомий винуватець нещастя. Це мало би змусити відьму відвернути чари і зці­лити свою жертву¹⁰¹, наприклад забрати насланого злогс духа у випадку з горопашним Лободзинським. З іншогс боку, плітки могли переказувати й для того, щоб якнайшир­ше поінформувати громаду про відьму і в разі особливо' небезпеки ініціювати самосуд. Ще одна можлива причина - зіпсувати репутацію ймовірної відьми, адже такі плітки н< проходили непоміченими для загалу. Лора Ґавінґ у своїї праці, присвяченій справам про наклеп у ранньомодерном} Лондоні, стверджує, що плітки виступали не так реґулято ^[104]

У царині пліток: роль щоденного спілкування і репутації 57 ром моралі, як актом приниження людини, ґрунтованим на злості чи особистій образі^[105]. Цей висновок цілком справед­ливий і щодо повсякденних ситуацій. Але у справах про чари все-таки набагато важливішими були такі чинники, як страх перед зачаруванням та бажання врятувати життя хво­рого члена родини, аніж бажання когось принизити. Хоча й мотиви особистих порахунків між контрагентами «відьом­ських» процесів не були рідкістю.

Найяскравіші приклади цього подибуємо у справах, де сторонами виступали ділові суперники, які поширювали плітки про використання чарів з метою підірвати репутацію конкурента в очах клієнтів і ширшої публіки. Бувало, дух суперництва охоплював не тільки представників конкурент­них закладів, а й членів однієї професійної спілки. У липні 1717 року в тому ж таки Кам’янці Адам Маньковський від імені дружини оскаржив Ганну Колецьку. Ця справа - при­клад невдалої спроби скористатися плітками для знеславлен­ня конкурента. Обидві жінки тримали шинки, справи Мань- ковської йшли вгору, натомість шинок Ганни потерпав від нестачі клієнтів. Якось Ганна прийшла до Маньковської порадитися і та відкрила їй секрет свого успіху; він полягав у тому, що шинкарка свого часу купила в ката мотузку, на якій повісили злодія. Хтозна, чи все воно було саме так, але досте­менно таку інформацію переказувала Ганна клієнтам. Припу­стімо, що Маньковська справді добула в ката мотузку (Ганна стверджувала, що очевидців, які чули цю розмову, Маньков- ські вчасно підкупили, аби ті не свідчили проти них). Але в Ганни, швидше за все, не було грошей на таку дорогу річ, і їй дешевше було, не позиваючись до суду, повернути інформа­цію про «диявольську» природу успіху конкурентки собі на користь. Однак Маньковські швидко зреагували, обвинува­тивши пліткарку в наклепі. Присуд для Ганни Колецької став нищівним: вона мала сплатити штраф за завдану образу, гро­шей у її родини забракло і її чоловік опинився у в’язниці^[106].

На завершення погляньмо на тендерний аспект плітку- вання у зв’язку з судами про чари. Традиційно плітки й ві­дьомство - своєрідний дует вад, приписуваний жінкам. Відьомство, як і плітки, спирається на силу злих слів. Уважа- лося, що злий язик здатен вразити не гірше за кулаки, право ж користатися ним залишали за жінками, адже вони фізично слабші за чоловіків і не мали реальної політичної, юридичної й фінансової сили в патріярхальних суспільствах ранньомо- дерного часу. У такому розрізі суди про чари мали би бути цариною, де домінують жінки: спочатку вони посилають прокляття на адресу своїх сусідів, зачаровують їх, відтак жінки з боку зачаклованої жертви поширюють плітки про зачарування; усе це, врешті-решт, могло призвести до офі­ційного судового обвинувачення у відьомстві або наклепі. Звісно, такий сюжетний хід занадто схематичний, у повному вигляді його подибуємо лише в кількох справах - «ідеаль­них» зразках судів про чари^[107]. Як стверджують соціологи, і в ранньомодерний час, і тепер пліткують переважно жінки. Пригадаймо дружину Яцка Потаповича з Вижви: напевне, у неї були підстави вважати, що ті п’ятеро жінок пащекували саме про неї.

Проте з інших справ випливає, що пліткування не було аж такою специфічною ознакою жіноцтва. У двох поперед­ніх історіях за свідків були тільки чоловіки; багато хто з них зізнався, що охоче зупиняється посеред дня на вулиці пого­моніти зі знайомими, побазікати про місцеві події, а потім не одразу забуває ці чутки й перекази.

Справу про чари, у якій були задіяні чоловіки, найкраще ілюструє подвійний процес Григорія Бабиченка (подекуди - Бабиженко). Обидві справи мали місце у Кам’янці протягом літа 1710 року. На першому процесі Бабиченко виступав яко винуватець у поширенні пліток про священика Яна Ста- вицького. Суть їх полягала в тому, що у священика нібито є власний чорт, до того ж і сам Ставський, і вся його родина практикують чари. На свій захист Бабиченко казав, що пліт­ки ці не вигадував, а тільки повторив те, що чув від інших'"⁸. Після судового процесу містом поповзли чутки, які наочно демонструють ефект «зіпсутого телефону»: з магічною діяльністю вже пов’язували ім’я самого Бабиченка. Тож менше ніж за місяць він знову опинився у міському суді, але цього разу як позивач: Бабиченко звинуватив Федора Яцева у поширенні пліток, нібито він займається чародійством. А Федір Яців свідчив, що на власні очі бачив, як Бабиченко готує щось підозріле, він дійшов висновку, що тут не обій­шлося без чарів, викрав глечик із зіллям з печі і розказав у місті про чари. За словами Бабиченка, він готував у тому гле­чику ліки для своєї хворої дитини і жодних чарів при цьому не вживав^{[108] [109]. Як бачимо, всі учасники цього процесу - чоло­віки"0, а позаяк справа ця непоодинока, є серйозні підстави сумніватися у висновках соціологічної Тендерної теорії про пліткування як специфічно жіночу рису.}

Отже, плітки використовували для інформування злов­мисника, що жертві чи її родичам відоме його ім’я. Це був зрозумілий для винуватця лиха знак, який мав примусити його обернути магічну дію чарів на зцілення. Водночас цей знак був і погрозою, адже багато людей дізнавалося про небезпеку, яку становили для громади підозрювані у чаклун­стві. Плітки впливали на формування колективної пам’яті - в них поширювалася і зберігалася інформація про виняткові події, зокрема й про випадки чаклунства, зачарування тощо. Нарешті, це була могутня зброя для знеславлення суперника.

Як часто відбувалися суди про чари?

Законні приписи і місцеві плітки були, без­перечно, важливими складниками судів про чари. Але не варто переоцінювати їхнє зна­чення, адже вони служили тільки тлом і рушійною силою судів. Самі вони не можуть дати цілісну картину українських судів про чари. Аби скласти більш-менш чітке уявлен­ня, слід звести докупи дані всіх досліджених судів та спробувати проаналізувати їх. Осно­ву аналізу становлять 198 справ про чари. Дехто з дослідників європейських судів над відьмами вимагає залучати справи про образу чести, якщо в них фігурували обвинувачення у відьом­стві, щоб отримати панорамну картину цих судів. Гадаю, у цьому є сенс, адже історії зачарування, які зазвичай передува­ли «образливим» звинуваченням у відьомстві, мало чим відріз­няються від справ про чари: підозри в чаклунстві виникали за однаковою схемою. Відміна тільки в тому, що в першому випадку жертва уявного відьомського нападу з різних причин не зверталася до суду, а обвинувачувала приватно - прямо у вічі чи й поза очі «відьми». Тому аналізовані справи охоплю­ють і справи про образу чести. Співвідношення справ про відьомство до справ про образу чести становить 7:3.

Переважна більшість справ (189) датовані XVII-XVΠI сто­літтями, але для порівняння використано також окремі справи XVI і XIX сторіч. Як було сказано у вступі, понад половину про­аналізованих судових процесів (158) відбулися у трьох воєвод­ствах Речі Посполитої - Волинському, Подільському та Руському.

Таблиця 1.1

Справи про чари з Волинського воєводства (за місцем походження і кількістю)

Таблиця 1.2

Справи про чари з Подільського воєводства (за місцем походження і кількістю)

Таблиця 1.3

Справи про чари з Руського воєводства (за місцем походження і кількістю)

Утім, кількість судових процесів про чари в тому чи тому місті свідчить не так про інтерес місцевої влади до подібних справ, як про стан збереженосте документів. Наприклад, найбільше справ про чари походить із Кам’янця, Олики, Вижви й Кременця, де міські архіви збереглися порівняно добре. Це певним чином обмежує спроби дослідників засто­сувати квантитативний аналіз, не дозволяє зробити ширші узагальнення, адже неможливо висновувати щось про події, не підтверджені у джерелах. Навіть в окремих західноєвро­пейських країнах, де стан архівної справи набагато кращий, історики сумніваються у доцільності застосовувати стати­стичний аналіз до відьомських процесів. Джеймс Шарп з приводу англійських судів про чари зазначив: «Дослідження переслідувань відьом в англійських судах веде до неповних і дещо суперечливих висновків. Почасти це результат стану збереженосте документів»; унаслідок його низького рівня «...всі спроби підрахувати кількість обвинувачених і страче­них як відьом в Англії перетворюються тільки на високоінте- лектуальне тренування з побудови припущень». І попри всі обмеження, є кілька речей, про які можна дізнатися з уцілі­лих матеріялів: «...ті документи, які все-таки збереглися, дають серйозне підґрунтя для дослідження окремих важли­вих речей: приблизне співвідношення відьмаків-чоловіків і відьом-жінок, частота засудження і покарання відьом та суть учинків, за які звинувачували у відьомстві»¹".

На жаль, фрагментарний характер матеріялів з українсь­ких міських судів не дозволяє з належною повнотою окре­слити «портрет» тих, кого звинувачували у відьомстві. Крім того, українські джерела, на відміну від західно- і централь­ноєвропейських, дуже рідко подають відомості про вік, віросповідання та сімейний стан задіяних сторін.

Проте доступні нам дані, справді, дозволяють вирахува­ти приблизне співвідношення обвинувачених у відьомстві чоловіків і жінок. Історики полювання на відьом уже давно чимало уваги приділяють Гендерному аналізу судів. Раніше їхньою метою було спростувати твердження, ніби полюван-

"' J. A. Sharpe, Instruments of Darkness, р. 125. ня на відьом фактично було полюванням на жінок. Тендер­ний аналіз дав цікаві результати: навіть у таких країнах, як Данія, Англія й Угорщина, де абсолютну більшість потерпі­лих від переслідувань становили жінки, 10-15% обвинуваче­них все-таки були чоловіками. Загалом же в європейських країнах серед притягнутих до суду за відьомство було 20-30% представників сильної статі. Однак були країни, де ситуація кардинально відрізнялася від решти, зокрема у Фінляндії чоловіки становили 50% обвинувачених, в Есто­нії - 60%, у Росії (принаймні у XVII сторіччі) - 70%, а в Ісландії аж 90%"². На мою думку, це свідчить про те, що в різ­них культурах були різні уявлення про природу відьомства: одні (їх більшість) пов’язували чари з жіночою сферою впливів, інші - з чоловічою. В українських землях відьом­ство очевидно вважалося жіночою справою - чоловіки тут складають не більше 22% звинувачених у відьомстві.

Щоб остаточно зруйнувати кліше про «полювання на жінок», дослідники залучали до аналізу дані про стать не лише обвинувачених, а й позивачів. Уже згаданий Джеймс Шарп дійшов висновку, що головними й переважними уча­сниками англійських судів про чари були жінки. Вони фігу­рують у матеріялах судів і як звинувачені, і як позовниці. Крім того, жінки завжди активно бралися відшукувати ві­дьомські знаки на тілі обвинуваченої людини, а ще часто виступали в ролі свідків'¹³. При побіжному огляді українсь­ких судів про чари може скластися хибне враження, ніби тут ситуація помітно відрізнялася, бо позивачами виступали переважно чоловіки. Однак після детального вивчення судо­вих матеріялів вочевиднюється, що в більшості випадків чоловік оскаржував у суді, представляючи позицію своєї дружини або іноді матері, які були справжніми ініціяторами обвинувачення.

Соціяльна приналежність учасників процесів про чари виразно однотипна: у 90% розглянутих випадків звинуваче- ^[110] ний і позивач мають однаковий соціяльний статус, мало того, вони або сусіди, або колеги, або взагалі родичі. Набага­то рідше (10%) процеси відбувалися між представниками різних соціяльних прошарків; у таких випадках здебільшого представники вищого стану оскаржували представників нижчих станів або навіть своїх підлеглих. Нарешті, вже зов­сім епізодичні випадки, де в ролі обвинувачених виступають представники або маргінальних груп - жебраки й волоцюги, або іноетнічних меншин (серед аналізованих справ лише одне звинувачення циган, одне - турка і п’ять - євреїв).

Як уже з прикрістю зазначено, матеріали українських судів звичайно не фіксують докладну особисту інформацію про учасників процесів. Однак можна окреслити кілька про­фесійних груп, представники яких найчастіше фігурують у ролі обвинувачених. Насамперед це ремісники, члени цехів та їхні дружини; втім, це зрозуміло, бо йдеться про міське середовище. Згадуються також священики або дружини священиків, причому майже завжди в ролі звинувачених, що промовисто засвідчує зв’язок у тогочасних уявленнях релігії з магією. Ще одна і теж досить часта професійна група - жовніри.

Насамкінець цікаво простежити ставлення судів до зви­нувачень у відьомстві. Одразу зазначу, що до кари на горло було засуджено 13 осіб із 223 обвинувачених. Друге серед тяжких покарань - вигнання і публічне побиття різками. Але в більшості випадків обходилося присудженням штрафу на користь суду або церкви. Прикметна риса українських судів про чари - суд дуже часто відмовлявся провадити слід­ство: така ситуація характерна для понад половини випадків. Це пояснюється не тільки бездоказовістю звинувачень у чаклунстві, а й узагалі порівняно м’яким типом судівництва, де дуже рідко застосовували тортури, а жорстокі вироки ви­носили лише у справах про дітовбивство. Завважмо також, що судді не виділяли справи про чари в якусь окрему групу: в більшості кримінальних справ слідство ініціювалося у ви­няткових випадках.

Попри суворі законні приписи щодо розгляду справ про відьомство, на практиці українські суди надзвичайно рідко до них зверталися. В принципі, законодавча база мало чим відрізнялася від тієї, що існувала, наприклад, у Священній Римській імперії чи Франції, хоча й там у справах про чари зовсім не завжди дотримувалися букви закону. Але низький відсоток смертних вироків свідчить про розходження між теорією і практикою. Це не стільки виказує поблажливе ста­влення суддів до звинувачених у відьомстві, як оприявнює особливості функціонування системи судочинства загалом. Переважно у членів суду не було спеціяльної освіти, а діяль­ність судів звичайно не контролювали жодні вищі структу­ри. Це дозволяло суддям ігнорувати «безнадійні» з огляду на доказовість справи про чари. Однак специфіка судової сис­теми ще не все здатна пояснити. Як це не парадоксально, але в історіографії неконтрольований розмах полювань на відьом у німецьких і французьких землях традиційно по­яснюють саме відносною автономністю і партикуляризмом цих земель. Аби з’ясувати причини толерантного ставлення до справ про чари, треба звернутися до іншого рівня пояс­нень - рівня уявлень, вірувань і переконань.