Еволюція рад у ході будівництва держави-комуни

Державний устрій, встановлений на підвладній більшовикам території, кардинально відрізнявся від усіх наявних. Ця відмінність мала подвійний характер. Номінально вся повнота влади належала радам, і такої форми влади не було в жодній з тогочасних держав.

Треба зрозуміти, чим були ради на початку революції і на що вони перетворилися згодом. Революція, що почалась у Петрограді 8 березня 1917 р. (за новим стилем), не була схожа на відомі історії соціальні катаклізми. У ній сформувався демократичний табір у вигляді ліберального й соціалістичного партійних блоків. Ліберальний блок був менш радикальний, соціалістичний - більш радикальний, але обидва погоджувалися з тим, що країну треба вести до Установчих зборів. Проте поряд з політичними партіями з'явився ще один учасник революційних дій - табір народних низів у вигляді рад.

На п'ятий день революційних подій до резиденції Державної Думи - Таврійського палацу - прийшли прямо з тюрми керівники робітничої групи при Центральному воєнно-промисловому комітеті. Вони не забули досвіду революції 1905 р., коли робітники без підказки з боку партій утворювали ради - організації для керівництва політичним страйком у масштабі району або цілого міста. Тому вони звернулися до страйкуючих колективів з пропозицією негайно надіслати до палацу своїх депутатів у міську раду. Ввечері того ж дня - 12 березня був створений орган революції - виконком Петроградської ради робітничих і солдатських

депутатів, який контролював дії десятків тисяч страйкуючих робітників і озброєних солдатів на вулицях Петрограда.

Політичні партії відрізнялися ступенем радикалізму, але діяли в одній системі координат - демократичній. На відміну від них, ради вимагали негайної експропріації приватної власності поміщиків і буржуазії. Йшлося не тільки про ліквідацію інститутів попередньої влади, як у всіх відомих історикам революціях, а й про знищення суспільних класів. Екстремістські вимоги рад були наслідком властивої Росії гострої соціальної конфронтації, помноженої на тягар небаченої за масштабами війни.

Радянський табір показав свою силу з перших днів революції. Хто змусив найближче оточення царя рекомендувати йому відійти від влади? У радянські часи на перше місце в революційних подіях ставили промисловий пролетаріат. Згуртований у великі колективи умовами виробництва, він міг діяти злагоджено й доказав це у 1905 р. Правда, царизм теж доказав тоді, що може справитися з пролетарською революцією. Навпаки, умови виробництва на селі не сприяли злагодженим діям селянства. Ненависть до поміщиків у селян визрівала століттями, але вони були розпорошені й не становили особливої загрози для поміщицького в своїй основі політичного ладу на чолі з царем-самодержцем. Аж раптом з 1914 р. сама імперія почала об'єднувати розпорошених селян поротно й побатальйонно, вкладаючи їм у руки зброю. У великих містах утворилися тилові гарнізони. У кожному з них інструктори з діючої армії готували десятки тисяч мобілізованих селян для відрядження на передову. Коли почалися заворушення в Петрограді, перед його тиловим гарнізоном постала дилема: відправлятися на фронт або повернути зброю проти начальників. Усюди, де були сконцентровані мобілізовані селяни (робітники здебільшого працювали на оборонних підприємствах), вони миттєво зробили свій вибір.

Силу та перспективи рад у боротьбі за владу добре зрозумів В.Ленін. Він наважився, попри всю анархічність і деструктивність рад, використати їх у формуванні своєї владної моделі. 17 квітня, вже наступного дня після приїзду зі Швейцарії до Петрограду, він виступив перед учасниками всеросійської наради рад робітничих і солдатських депутатів. Десять тез, що містилися в доповіді, газета «Правда» надрукувала 20 квітня під назвою «Про завдання пролетаріату в даній революції». Цей документ, відомий під назвою «Квітневі тези», виключав більшовиків з демократичного табору, в якому об'єднувалися ліберали та соціалісти, і ставив їх у революції на окреме місце.

Ленін висунув гасло «Вся влада - Радам!». Його стратегія полягала в тому, щоб заволодіти радами зсередини, скинути уряд ліберальної демократії і поставити на його місце власний уряд у радянській оболонці. Ідея скликання Установчих зборів прямо не відкидалася, тому що була популярною в народі. Але вона відкидалася в замаскованій формі: заперечуючи суверенне право народу напряму формувати органи влади, Ленін вимагав утворення радянської республіки замість парламентської. Він розумів, що на вільних виборах більшовики не мали шансів завоювати більшість мандатів в Установчих зборах. Завоювати більшість у радах було реальнішою справою. Доктринальний екстремізм більшовиків, які стояли за ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, частково збігався зі стихійним екстремізмом рад, до складу яких входили найбільш радикально налаштовані представники низів. У результаті радикалізації суспільства ради дедалі частіше вимагали експропріації власності в поміщиків й буржуазії. За твердженнями про переваги радянської республіки перед парламентською приховувалося бажання більшовиків прорватися до влади й не ділити її з іншими політичними силами.

На практиці гасло «Вся влада - Радам!» означав встановлення однопартійної диктатури. Партія більшовиків повинна була, по-перше, вичистити з рад представників усіх інших партій і, по-друге, злитися з радами, які ставали владою на всіх рівнях державного управління та місцевого самоврядування.

Перші п'ять квітневих тез Леніна були націлені на завоювання влади. Вони були точні й конкретні. Друга половина тез формулювалась у замаскованих виразах. У цій частині викладався план дій, який мав бути реалізований після встановлення диктатури. Йшлося про перейменування партії на комуністичну, ухвалення комуністичної програми, побудову держави-комуни і створення міжнародного об'єднання комуністичних партій. Отже, привид комуністичної революції навис над країною вже в квітні 1917 р., проте ніхто не міг його чітко розгледіти. Навіть у партії більшовиків не було тих, хто міг би уявити собі довгострокові наслідки ліквідації приватної власності на засоби виробництва.

У перші пореволюційні місяці успіхи більшовиків були заскромні. Виступаючи під власними гаслами, вони не могли добитися популярності серед населення. Тому в серпні 1917 р. Ленін тимчасово відмовився від комуністичних гасел і взяв на озброєння радянські. Зокрема, замість гасла перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську більшовики підтримали всенародну вимогу укладення сепаратного миру. Замість вимоги перетворення поміщицьких маєтків на радянські господарства (радгоспи) вони підтримали селянське гасло «чорного переділу», тобто зрівняльного поділу всіх земель. Висловлюючись завжди за централізовану державу, вони підтримали вимогу федералізації Росії.

Потужний пропагандистський апарат більшовиків вкарбовував у свідомість мас образ опозиційної партії, яка з приходом до влади негайно реалізує радянські гасла. У вересні Петроградська, Московська й Київська ради вперше ухвалили запропоновані нею резолюції. Головою Петроградської ради став Лев Троцький. Спираючись на цю раду, більшовики підготували всеросійський з'їзд рад і під час його скликання захопили владу в столиці.

Справжній рівень популярності більшовиків серед усього населення, а не лише серед найрадикальніших кіл суспільства показали вибори до Установчих зборів. За них проголосували в Росії, як відомо, 25%, а в Україні - 10% виборців. Та це вже не мало жодного значення, тому що реальні важелі влади перебували в руках В.Леніна. У грудні 1917 р. була створена Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем. Після її організаційного зміцнення більшовицьке керівництво дедалі сміливіше оголошувало контрреволюціонерами всіх, хто був не з ними. Виборці тепер повинні були дисципліновано голосувати за кандидатів у радянські органи влади, яких їм рекомендували більшовицькі парткоми. Термін «контрреволюційний» у пропаганді, а потім й у свідомості людей став синонімом іншого - «антирадянський». Жовтневий переворот більшовиків здійснювався під радянськими, а не під комуністичними гаслами. Фактично ленінська партія прокралася до влади в чужому одязі.

Усі недоліки рад як форми влади більшовицьке керівництво добре усвідомлювало. Наявність непідконтрольних верховній владі місцевих рад суперечила планам більшовицького керівництва. Зміцнившись при владі й поширивши її зі столиці на периферію переважно шляхом пропаганди та взяття на озброєння народних лозунгів, більшовики тільки з весни 1918 р. почали власну революцію - комуністичну. Поставлену задачу Ленін у травні 1918 р. сформулював так: «Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей»¹. Ішлося про оголошення великого виробництва загальнонародною (а фактично - державною) власністю, про колективізацію (а насправді - одержавлення) дрібного виробництва, про ліквідацію товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового господарства. Подібних революцій світ не бачив, але за методами виконання вона становила типову для Росії від петровських часів «реформу згори».

Як у Петрограді, так і в Харкові радянська влада була проголошена в 1917 р. депутатами рад, що представляли незначну меншість населення. Коли ж партія більшовиків перетворилася на урядову, однією з її важливих функцій стало так зване радянське будівництво, тобто створення мережі рад з контрольованим складом депутатів і єдиним вищим органом влади, якому були б підпорядковані місцеві ради. Ухвалена у липні 1918 р. Конституція РСФРР затверджувала таку конструкцію Всеросійського з'їзду рад: представники міськрад у розрахунку один депутат на 25 тис. виборців і представники губернських з'їздів рад у розрахунку один депутат на 125 тис. жителів². Рівності між робітничими і селянськими депутатами бути не може, підкреслював Ленін, поки селянин є одночасно трудівником і власником, який продає на вільному ринку продукти своєї праці як товари³. Та якщо в Росії робітники користувалися п'ятикратною перевагою у представництві в радах порівняно з селянами, то в Україні під час виборчої кампанії 1919 р. як робітники, так і селяни мали вдесятеро менше представництво, ніж червоноармійці⁴. Пояснення треба шукати в тому, що відрізняло українських селян і робітників від червоноармійців: перші були місцеві, а другі - зазвичай прийшлі. Прийшлі апріорі не могли бути пов'язані з національно-визвольним рухом.

Потребу такого диференційованого підходу до місцевих і «прийшлих» більшовикам допомогли усвідомити вибори делегатів ІІ Всеукраїнського з'їзду рад, що відбувся в Катеринославі 17-19 березня 1918 р. Незважаючи на те що ці вибори здійснювалися на підконтрольній радянській владі (і захопленій за допомогою більшовицьких військ) території, більшовики не здобули більшості на з'їзді. Найбільш чисельною депутатською делегацією виявилися есери. Цьому чималою мірою сприяли норми представництва: 1 делегат від кожної волості, від кожної міської ради до 3 тис. населення (від 3 до 5 тис. - 2 делегати і далі 1 делегат від кожних трьох тисяч) і окремо - 1 делегат від губернської, обласної чи крайової ради⁵. Лише об'єднання більшовиків із українським лівими соціал-демократами допомогло їм провести потрібні резолюції. Але водночас це вплинуло на формування небажаного для верхів більшовицького режиму крену Народного секретаріату в бік українофільства. Тобто, на погляд компартійного центру, навіть місцеві більшовики були не досить надійними. Тому наступного року норми представництва на Всеукраїнському з'їзді рад були відчутно змінені.

Однак цілком нехтувати національним питанням більшовики теж не могли, оскільки усвідомлювали велику силу національно-визвольного руху. Тому в Україні вони широко застосовували ще одне популярне гасло, яке відверто суперечило їхнім попереднім настановам. Більшовицьке керівництво, особливо в період боротьби за владу, намагалося продемонструвати свою прихильність до права націй на самовизначення. У результаті сталося так, що з травня до листопада 1917 р., тобто до захоплення влади в Петрограді, РДСРП(б) була єдиною загальноросійською партією, керівництво якої не лише формально підтримувало прагнення України здобути автономію, а й постійно підкреслювало скромність українських вимог. Так, у газеті «Правда» від 17 червня 1917 р. Ленін назвав «скромнейшими и законнейшими» вимоги УЦР про надання автономії Україні, а відмову їх виконати - «неслыханным бесстыдством, дикой наглостью контрреволюционеров, истинным проявлением политики великорусского "держиморды"» (цитується російською з метою передачі колориту ленінських висловлювань). Основну критику в своїй статті він спрямував навіть не проти Тимчасового уряду, а проти своїх конкурентів у радах - есерів і меншовиків. Це було цілком логічно, особливо з огляду на звинувачення Української Центральної Ради з боку керівних кіл цих партій у «ленінстві в національному питанні». Така ленінська позиція та геть негативне ставлення до неї інших, навіть соціалістичних партій зайвий раз підкреслює той факт, що ідею політичної автономії чи то навіть відокремлення України від Росії як цілком можливого і закономірного розвитку подій першими на загальноросійському рівні висловили більшовицькі керівники.

Після захоплення й утвердження більшовиками своєї влади на перший погляд могло здатися, що місце і роль рад мало змінилися. Хоча реально партія перетворилася на державну структуру, але радянська влада зберігала попередній зовнішній вигляд. У політичному словнику більшовиків не існувало поняття «державна партія». Державною іменувалася тільки радянська вертикаль влади. У компартійних документах підкреслювалася небажаність злиття обох вертикалей в одну. У резолюції Vlll з'їзду РКП(б), де вперше визначалися форми відносин між партійними і радянськими органами, наголошувалося на тому, що «партія старається керувати діяльністю рад, але не заміняти їх»⁶.

Своєю компартійною частиною тандем влади був повернутий до членів партії. Унаслідок її побудови за принципами «демократичного централізму» вожді не залежали від вибору рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи відповідно до статутних вимог. Своєю радянською частиною компартійно-радянський тандем обертався до народу. Населення країни не тільки обирало персональний склад радянських органів, а й наділялося цілком реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої системи влади важко було сумніватися ще й тому, що свої керівні кадри вона брала з народних «низів». Це допомагало враховувати настрої «низів» як під час визначення конкретних кроків більшовицької влади, так і під час формування ідеологічно-пропагандистської роботи.

Диктатура системи «РКП(б)-ради» базувалася не лише на насиллі, а й на пропаганді. Вплив на маси, переконування їх - такими були основні завдання відділів агітації і пропаганди партійних комітетів. Безпосередній зв'язок із населенням давав змогу мобілізувати мільйони людей на виконання сформульованих партійним керівництвом завдань. Ради, в яких працювали сотні тисяч депутатів з пролетарських мас і села, стали ефективним «передавальним пасом» від керівних органів державної партії до всього населення. Без організаційних, ідеологічних і емоційних зв'язків із масами більшовики ніколи не могли б докорінно перебудувати найглибші основи повсякденного життя. Враховуючи таку конструкцію влади, важко не погодитися з думкою російського вченого Олександра Ахієзера про секрети успіху більшовиків. Він пише: «Найбільший секрет більшовизму полягає у тому, що більшовики, після того як вони стали керівною партією, вихоплюють із навколишньої дійсності, перетворюють на визначальні для себе різноманітні, а практично будь-які, а отже, і взаємовиключні ідеї, якщо вони забезпечують збереження державної влади»⁷. Тобто врахування настроїв народних мас було не метою діяльності, а засобом впливу на суспільство. Тож більшовицьке керівництво у своїх діях керувалося не побажаннями мас, а враховувало ці настрої під час планування своїх дій і виконання власної програми.

Як співвідносилася винайдена Леніним система влади з іншими політичними системами? Започаткований Великою Французькою революцією і війною американських колоній за незалежність перехід до громадянського суспільства дістав друге дихання на початку ХХ ст., коли під впливом світової війни розвалилися імперії традиційного типу. Однак у деяких країнах під час трансформації форм політичної влади утверджувалися не демократичні форми правління, а їхні тоталітарні мутації. Якщо демократія становила собою панування суспільства над державою, то тоталітаризм характеризувався пануванням держави над суспільством.

У традиційних суспільствах люди були підданими монарха, а не громадянами. Але такі суспільства скріплювалися радше становими перегородками, аніж бюрократичним апаратом, який реалізував державну волю монарха. Якісний стрибок в індустріальному розвитку, що відбувся в другій половині ХІХ ст., а вслід за ним - Перша світова війна різко підвищили роль держави в житті кожної людини й усього суспільства. Одним із перших серед мислителів ХХ ст. нову роль держави в умовах світової війни відзначив М.Бухарін. 1920 р. з'явилася його знаменита праця «Економіка перехідного періоду», в якій можна знайти такі проникливі рядки: «Війна 1914-1918 рр. поставила руба питання про державну владу... Життя державної організації, яка все у себе всмоктала, - не життя суспільства, а життя держави - стало на перший план. Якщо дідуган Гоббс писав у своєму "Левіафані", що нема влади, яка порівнялася б з владою держави, то його "Левіафан" здався б цуценям поряд з тією дивовижною силою, яку виявив державний апарат фінансового капіталу»⁸.

Роль державного апарату в житті розвинутих країн справді зросла в колосальних масштабах. Здебільшого, однак, вона зростала одночасно з роллю інститутів громадянського суспільства. За цих умов могутня держава не становила небезпеки для своїх громадян. М.Бухарін даремно кивав на країни «фінансового капіталу». Абсолютна всевладність державних інститутів утвердилася саме в його країні. Більшовиць- кий комуносоціалізм став найдовершенішою формою тоталітарного устрою з усіх, які виникли в першій половині ХХ ст. Він характеризувався не тільки абсолютним пануванням держави над суспільством, а й глибоким проникненням державних інститутів у товщу суспільства. У колишній Російській імперії виник політичний устрій, який обручами терору, пропаганди і виховання скріплював державу та суспільство в органічну цілісність - державосуспільство. Радянська влада не випадково дала свою назву країні, народу, способу життя і культурі.

Дві окремо існуючі, але взаємопроникні владні вертикалі відокремлювали форму радянської влади від її суті. За конституційною формою це була робітничо- селянська влада, за внутрішньою суттю - незалежний від народного волевиявлення тоталітарний режим. Для іноземних спостерігачів радянські органи здавалися лише фасадом, за яким приховувалася диктатура партійних комітетів. А насправді радянська влада була двоєдиним політичним організмом, окремі компоненти якого не могли існувати у відриві один від одного. Та відділені функціонально, обидві вертикалі фактично розчинялися одна в одній на персональному рівні. В.Ленін у 1921 р. підкреслював: «як правляча партія, ми не могли не зливати з "верхами" партійними "верхи" радянські, - вони у нас злиті і будуть такими»⁹.

На відміну від самодержавства, радянська влада не мала в собі освяченої церквою та історією легітимності. На відміну від представницької демократії, вона не залежала від голосів виборців. Декларативним носієм диктатури був пролетаріат, номінальним - «авангард пролетаріату», тобто РКП(б), а фактичним - ЦК РКП(б), тобто сукупність керівних діячів, кожний з яких відповідав за галузь, ділянку або функцію партійно-радянської роботи. Радянська влада становила собою владу компартійної олігархії. Зосередження у верховному органі диктаторських повноважень висувало на передній план проблеми реального лідерства і наступності влади. Ці проблеми не могли розв'язуватися конституційним шляхом, тому що в конституції не було навіть згадки про державну партію.

2.