§ 2. Територіальні органи Корпусу жандармів

В Україні ці органи були представлені наприкінці XIX ст. дев’ятьма губернськими жандармськими управліннями і жанда­рмським управлінням м. Одеси. Звичайно жандармськими управ­ліннями контролювалась територія тих губерній (областей, міст), у яких вони знаходились.

Аж до 1914 р. у системі територіальних жандармських органів відбулася лише одна значна зміна: після придушення першої російської революції уряд «відзначив» роль Севастополя у рево­люційному рухові тим, що заснував тут жандармське управління. Його діяльність розповсюджувалась, окрім Севастопольського градоначальства, на м. Балаклаву, Ялтинський та Євпаторійський повіти.

Штати губернських жандармських управлінь (ГЖУ) були різ­ними. Якщо, наприклад, Чернігівське ГЖУ належало до трироз- рядних (4 офіцери, 3 вахмістри, 23 унтер-офіцери), то Харків­ське управління за штатами поступалося в країні лише двом сто­личним ГЖУ (там у 1895 р. служили 6 офіцерів, 4 вахмістри, 70 — унтер-офіцерів).

Сили управлінь розподілялись наступним чином. Очолював управління начальник — жандармський генерал-майор або пол­ковник. При ньому був ад’ютант управління. Кожен начальник ГЖУ мав, у вигляді «додаткового штату» управління, декілька помічників у повітах та інколи у губернському місті. Впродовж досліджуваного періоду штати одних управлінь (Подільського, Таврійського, Чернігівського) залишались практично незмінни­ми, інших — поступово розширювались, головним чином за ра­хунок запровадження нових посад помічників начальників ГЖУ у повітах і губернських містах та збільшення кількості унтер- офіцерів. Наприклад, у 1895 р.

Крім того, керівництво Корпусу жандармів широко викорис­товувало для посилення особового складу деяких місцевих орга­нів прикомандирування до них досвідчених офіцерів. Так, влітку 1914 р. до Київського ГЖУ було прикомандировано 4 офіцери, Волинського — 2, Катеринославського — 2, до Севастопольського управління — 2, до жандармського управління м. Одеси — 6 офі­церів [13, с.37, 39, 42, 53].

У кінці XIX — на початку XX ст. на території України було розміщено декілька жандармських команд: Одеська кінна міська (начальник, вахмістр, 11 унтер-офіцерів, 38 рядових) і невеликі Київська, Дубненська, Очаківська, Керченська, Севастопольська фортечні команди. У віданні Волинського і Подільського губе­рнських жандармських управлінь перебували прикордонні пунк­ти. Жандармське управління Одеси мало особливого офіцера з командою «для огляду паспортів у порту».

У стройовому і господарському відношенні губернські жан­дармські управління підпорядковувались штабові Корпусу. Дія­льністю ж по здійсненню «спеціальних обов’язків» керував Де­партамент поліції MBC [14, ст.656].

Щоб окреслити коло діяльності ГЖУ, недостатньо звернути­ся до відповідних законодавчих актів, де, як, наприклад, у Зводі військових постанов, йдеться лише про обов’язки чинів ГЖУ та додаткового штату «щодо викриття і дослідження злочинів» і вста­новлюється, що вони «сприяють також і відновленню поруше­ного порядку, але у тому випадку, якщо будуть запрошені до того місцевою владою» [14, ст.691].

Однією з важливих функцій, притаманною жандармерії ще з бенкендорфівських часів, був «загальний нагляд». Вельми довгий циркуляр, місцями схожий на повчання, присвятив питанням організації жандармами «всебічного нагляду» їх шеф А.Л. Потапов 14 лютого 1875 р. Він закликав жандармських офіцерів «звернути особливу увагу на більш ретельне виконання цих обов’язків». При цьому Потапов зазначав: «Немає можливості... вказати якоюсь інструкцією на всі явища, що вимагають нагляду. Можна лише сказати, що напрям діяльності у цьому відношенні і сам її успіх значно залежать від побутових і місцевих умов, ставлення до уря­дових місць і осіб та до населення, а також від необхідних для жандарма якостей — такту й уміння оцінювати факти, тобто не узагальнювати ті з них, котрі, маючи характер місцевий або хви­линний, не дають приводу до висновків більш широких. Тому жандармському офіцерові, котрий володіє цими достоїнствами, не треба детальних інструкцій, а достатньо вказівки лише у загаль­них рисах напрямку його наглядової діяльності».

Особливу увагу шеф жандармів рекомендував звернути на «розкриття і припинення спроб до розповсюдження шкідливих вчень, що схиляються до порушення корінних засад державного, громадського та сімейного життя. Всяке явище у цьому плані повинне бути суворо спостережуване і негайно доведене до відо­ма начальства...». У зв’язку з цим, «предметами постійного на­гляду» з боку жандармських управлінь повинні бути: «1) Школи, публічні лекції та читання для народу, щоб правильно знати їх спрямування і мати можливість завжди вказати шкідливих діячів на цій ниві. 2) Книжкова торгівля, особливо врознос, кабінети для читання і взагалі всі подібні заклади, що мають можливість збуту книг злочинного чи шкідливого змісту. 3) Особи, які ман­друють для збирання різних відомостей з науковою метою, котра може інколи приховувати іншу, злочинну мету.

Перерахувавши «головні предмети нагляду», Потапов зазна­чав, що «жандарми не можуть залишатись байдужими глядачами і інших різного роду зловживань і зобов’язані про подібні факти повідомляти своє начальство».

Велику увагу у своєму циркулярі шеф жандармів приділяв необхідності встановлення відповідних взаємостосунків між жа­ндармськими членами і «урядовими місцями і особами», а також з населенням взагалі, розглядаючи це як обов’язкову умову успі­шної наглядової діяльності.

Незалежно від строків, установлених «Положенням» від 9 ве­ресня 1867 р. для поїздок по наглядуваній території, Потапов дозволив жандармським чинам здійснювати поїздки «будь-коли туди, де особисту присутність вважатимуть необхідною...». Він також надав їм право, «незалежно від донесень своєму начальст­ву, повідомляти відповідним властям про все, що вони вважати­муть гідним зауваження [15, арк.1-2].

Інтересам ефективного виконання обов’язків по наглядові за місцевим населенням було підпорядковане й розміщення унтер- офіцерського складу ГЖУ у межах губернського міста і населе­них пунктах губернії. Так, згідно з циркуляром штабу Корпусу №32 (1879 р.), унтер-офіцери розподілялись «у міста, села по 2 чоловіки на кожний пункт, де вони, завдяки своєму знайомству з місцевими жителями, легше можуть виконувати ці обов’язки». Що ж до унтер-офіцерів, котрі перебували при жандармському управлінні в губернському місті, то циркулярний припис штабу Корпусу 1868 р. забороняв розміщувати їх у одній будівлі, «бо тоді вони не в змозі принести користь службі у справі нагляду», їх належало «розселяти по двоє на околицях міста або у примі­ських слободах, щоб дати можливість наглядати за тією неблаго- надійною частиною населення, котра зазвичай групується на мі­ських окраїнах [16, с.22, 31].

У своїй наглядовій діяльності жандармські унтер-офіцери ке­рувались спеціальною «Короткою настановою нижчим чинам» [16, додаток 8].

Циркуляри, що видавалися протягом десятиліть, визначили такі основні об’єкти наглядової діяльності ГЖУ: 1) «Робітники на фабриках, заводах і різних майстернях», «куди можуть найма­тися злонамірені особи з метою усної або книжної пропаганди». Починаючи з циркуляру III відділення від 11 березня 1875 р., начальство регулярно й настійливо звертало увагу жандармів на необхідність «негласного, цілком таємного нагляду» за робітни­ками. Про явну занепокоєність уряду у зв’язку з розвитком робі­тничого руху свідчить уже сама інтенсивність видання цирку­лярів Департаментом поліції з другої половини 90-х років: 5 кві­тня 1897 р., 12 серпня 1897 p., 10 грудня 1897 р., 8 квітня 1899 р., 29 лютого 1900 р., 8 березня 1900 р., 24 квітня 1900 р., 12 березня 1901 р., 4 квітня 1901 р., 17 квітня 1901 р. і т. д. «Посилити увагу за появою на фабриці різних агітаторів», «своєчасно доносити про виявлення тривожного настрою у робітничому середовищі», забезпечити «нагляд, припинення шкідливого на робітників впли­ву політично неблагонадійних осіб», «звернути особливу увагу на настрій фабричного населення ввіреної вам губернії» [16, с. 52, 55, 60, 61] — такі вимоги летіли з столиці на адресу начальників губернських жандармських управлінь і підлеглих їм офіцерів; 2) «Особи, які підбурюють селян до безпідставних позовів до су­сідніх власників або ж поширюють між селянським населенням слухи про переділ землі або взагалі будь-які інші, що можуть спричинити тривогу, заворушення або замішання». Приписи Департаменту поліції щодо посилення нагляду за селянством, виявлення і затримання «агітаторів» стають особливо настійли­вими з 1902 р., після відомих селянських заворушень у Полтав­ській і Харківській губерніях [16, с.73-80]; 3) «Торгівці у крамни­цях, трактирах, постоялих дворах та питейних закладах, так як у цих місцях зручно розповсюджувати революційні книги або, вза­галі, якимось способом пропагувати антиурядові ідеї». Департа­мент поліції направляв до ГЖУ алфавітні каталоги заборонених видань, рекомендуючи також діставати відповідні відомості про друковані твори у губернських установах; 4) «Робітники, котрі мешкають артілями, а також ті, що служать на пароходах, бар­ках, лікарнях і монастирях та ін.

Таке було коло основних об’єктів жандармського нагляду, окреслене циркулярами III відділення в. й. і. в. канцелярії і Де­партаменту поліції MBC з кінця 60-х років XIX ст. до перших років нового століття. Бурхливі події передреволюційних років і періоду революції 1905-1907 рр., з одного боку, розширили це коло, а з другого — спричинили зміну акцентів у наглядовій дія­льності ГЖУ. Департамент поліції орієнтує жандармів на «не­ослабний нагляд» за робітничим рухом (особливо напередодні 1 травня щорічно; у полі зору жандармів постійно перебувають легальні робітничі організації — професійні спілки, каси взаємо­допомоги тощо). З оформленням політичних партій у країні всі вони потрапляють під жандармський нагляд, причому не тільки організації яскраво вираженого «антиурядового напрямку», але й націоналістичного та ліберального толку. У справах жандарм­ських органів, донесеннях ГЖУ представлений весь спектр полі­тичних сил. Велику увагу приділено настроям селянства, стано­вищу у середовищі студентської молоді. Бродіння у збройних силах, відкриті революційні виступи солдат і матросів привели до того, що уже в період революції 1905-1907 рр. одним з постій­них об’єктів посиленої жандармської уваги стають військові.

Важливою особливістю діяльності жандармських органів, як і інших каральних установ в Україні, було те, що їм доводилось приділяти велику увагу боротьбі з українським національним рухом. При цьому жандарми керувались виданим у січні 1910 р. циркуляром MBC «Про інородців і сепаратизм», у якому зазна­чалося, що «будь-яке об’єднання на грунті національних інтере­сів не відповідає російським державним інтересам [17, с.89]. Під пильним наглядом жандармських органів перебували організації Української соціал-демократичної спілки («Спілки»), УСДРП, Української радикальної партії, Української соціалістичної пар­тії, партій «Українська народна оборона», «Українські прогреси­сти» тощо [18, арк. 70-71; 19, арк. 6—13; 20, арк.6; 21; 22, арк. 1— 67; 23; 24, арк. 365; 25, арк. 1-5].

Про діяльність українських національних партій повідомляли як начальники ГЖУ, так і їх помічники у повітах. При цьому вони намагалися відобразити динаміку національного руху. У сі­чні 1912 р. начальник Київського ГЖУ доповідав генерал-губер­наторові: «Зі справ ввіреного мені управління видно, що україн­ський революційний рух почав охоплювати сільські місцевості Київської губернії у 1903 р. і досяг найвищого напруження у 1907—1908 рр. під керівництвом Української соціал-демократич- ної робітничої спілки, коли було ліквідовано у Києві Головний комітет «Спілки» з його типографією... Потім, до весни 1911 р. у Київській губернії ніяких українських партійних організацій не виникало, і революційна література на малоросійському наріччі не розповсюджувалась. Попередниками «Спілки» по революцій­ній роботі у селі в 1903—1905 рр. були «Революційна українська партія» і «Українська соціалістична партія», що розповсюджува­ли між простим народом свої гектографовані відозви на мало­російському наріччі з закликом до загальної боротьби з встанов­леним режимом.... На початку 1911 р. у Києві було ліквідовано групу осіб, які належали до «Київської студентської української громади», що розповсюджувала відозви з закликом до україн­ської учнівської молоді об’єднуватися у гуртки з тим, щоб при­ступити до національної роботи і боротьби за національні права, «що одночасно з тим стануть і соціальними»; у подальшому ж діяльність цієї «Української громади» зводилась до прищеплен­ня думки про необхідність добитися запровадження у школах українського наріччя, підводячи таке під поняття самостійної мови, а потім уже перейти до чисто соціальної роботи...» [26, ч.І, арк.15—15 зв.].

Як приклад жандармського аналізу стану національного руху на місцях вкажемо записку, складену помічником начальника Полтавського ГЖУ у жовтні 1907 р.: «...Пирятинський повіт. Місцева організація «Спілки» належить до Київського обласного комітету.... Діяльність спостерігалась і спостерігається у м. Пи- рятині і повіті. Агітація була направлена у 1905 і 1906 рр. виклю­чно на селянське середовище, причому агітаторами на волосних сходах складалися громадські вироки з вимогами, що висувались програмою соціал-демократів з включенням у вирок вимоги про відокремлення України від Росії на повних автономних началах. Ідеологами цієї організації є малоросійська інтелігенція, а агіта­торами сільські вчителі, фельдшери і дрібні земські службовці. Для друкування прокламацій технічних пристроїв організація не має, а користується привозною літературою. Зараз діяльність організації дуже ослабла».

Заключна частина даного огляду важлива для характеристики тих умов, у яких відбувалася наглядова діяльність територіаль­них органів Корпусу жандармів у період політичної реакції 1907— 1910 рр. : «У цей момент з революційних організацій, що оперу­ють у чотирьох ввірених мені повітах (Лохвицькому, Лубенсько­му, Пирятинському і Прилуцькому. — О.Я.), особливо серйозними є партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демокра­тична робітнича партія («Спілка») і Єврейський Союз (Бунд). Діяльність цих організацій набула настільки прихованого харак­теру, що майже не піддається наглядові. Агітації! ведеться ви­ключно усна, прокламації майже не розповсюджуються, вербу­вання нових членів провадиться з великим вибором, сходки об­ставляються найсуворішою конспірацією, поштові зносини здійснюються замовленою кореспонденцією або на адресу осіб, котрі не проходять за наглядом» [27, арк.27—28].

Результати наглядової діяльності жандармів, окрім поточних донесень начальству і губернаторам, узагальнювались у політич­них оглядах, які подавались губернськими жандармськими управ­ліннями щорічно до Департаменту поліції. Детальний перелік питань, котрі повинні були знайти відображення у оглядах, ви­значався циркуляром Департаменту державної поліції від 14 ли­стопада 1881 р.

Надалі було встановлено, що звітність про негласний нагляд подається губернськими жандармськими управліннями (а також і створеними на початку 900-х років охоронними відділеннями) в Департамент поліції двічі на рік — до 1 січня і до 1 липня.

З наглядовою діїїльністю була найтісніше пов’язана така, що фактично виросла на її основі, функція ГЖУ, як політичний роз­шук, тобто виявлення, «висвітлення» і «ліквідації!» (останнє сло­во на мові жандармів означало обшуки й арешти) організацій і окремих діїїчів «антиурядового спрямування». Поступово, зі збі­льшенням кількості нелегальних революційних організацій, роз- шукова робота набувала всі більшого значення.

Хоча за «Положенням про Корпус жандармів» начальникам губернських жандармських управлінь на таємні видатки належа­ло по 500 крб. на рік [4, додаток], фактично деяким з них, зму­шеним внаслідок обстановки, що склалась у їх районі, займатися активно розшуковою діїїльністю, виділялись значно більші суми. Так, за кошторисом 1897 р. на «агентурно-розшукові потреби» Харківському ГЖУ і управлінню м. Одеси виділялось по 7 тис. крб., Київському ГЖУ — 6300 крб., Херсонському і Таврійсько­му ГЖУ — по 1 тис. крб., Подільському — 600 крб. У той же час Волинському ГЖУ було відпущено на рік тільки 300 крб., а Че­рнігівському — і зовсім лише 50 крб. [28, арк.20—23].

Але й ці кошти використовувались неефективно. У більшості жандармських управлінь розшукова діяльність наприкінці сто­ліття перебувала у зародковому стані. Основи, на яких вона бу­дувалась, були примітивними. Багато начальників ГЖУ не тіль­ки не знали техніки розшукової служби, але й боялися всього, що може якось порушити «спокій» у «ввіреній губернії».

Навіть найбільш досвідчені з них, такі як уже згадуваний нами генерал Новицький, були не в змозі пристосуватися до нових умов, організувати отримання інформації про підпільні організа­ції через «таємних співробітників» («внутрішніх агентів»). «Він був весь у минувшині і любив розповідати про минулі дні і спра­ви, — згадував про начальника Київського ГЖУ Спиридович. — Нового революційного руху не знав. Агентури справжньої не мав... Граючи щодня у карти у клубі з місцевими тузами, серед яких були і євреї, вважав, що отримує від них дуже багатий інформа­тивний матеріал. Поліція, чиновники, мирне населення його боялись, активні ж революціонери над ним підсміювались» [9, с. 117-118].

Свідченням інертності губернських жандармських управлінь у сфері розшуку є їх ставлення, наприклад, до даних, котрі вмі­щувались Департаментом поліції у розшукових списках. У цир­кулярі від 17 вересня 1895 р., направленому начальникам ГЖУ, департамент «з жалем» зазначав, що «розшукові органи, за де­якими винятками, ставляться до справи вкрай формально, обме­жуючи свою діяльність у більшості випадків головним чином паперовою його стороною. Особливо звертає на себе увагу більш ніж поверхове ставлення чинів державної поліції до одного з прийомів розшуку, правильна постановка якого може справді привести до найкорисніших результатів, — а саме до пильного нагляду за тими особами, з якими розшукуваний, внаслідок сво­їх родинних, товариських або інших зв’язків, може перебувати у стосунках». Відомості про таких осіб департамент завжди повід­омляв у розшукових списках і циркулярах, сподіваючись, що «пани начальники губернських жандармських управлінь не від­мовлять у своєму сприянні щодо можливого поповнення тих да­них про родинні та інші зв’язки розшукуваних, які мались на увазі на початку розшуку». Одначе, констатувало столичне нача­льство, «більшість пп. начальників управлінь, котрим навряд чи було складно кожному зібрати відомості про те, чи не відбулись якісь зміни у поданих у розшуковому списку щодо цього пред­мета даних... — не вважали за необхідне здійснити подібну пере­вірку й до сих пір» [11, арк. 14-14зв].

Кваліфікована оцінка розшукової діяльності ГЖУ у другій половині 90-х років міститься у складеній у 1903 р. відомим чи­новником Департаменту поліції Трутковим доповідній записці. У боротьбі з революційним рухом, зазначає він, «провінційні урядові органи в особі жандармських управлінь чинили антиуря­довим організаціями лише доволі слабкий опір. Внутрішня аген­тура при управліннях майже повністю була відсутня, а місцеві наглядові сили — унтер-офіцери — були здебільшого не присто­сованими до конспіративного вистежування зловмисників. Сис­теми у наглядовій службі управлінь не виявилось. Боротьбу з рухом начальники управління вели кожен на свій страх і за своїм зразком, часто не узгоджуючи з завданнями взагалі розшуку в імперії і дбаючи тільки про чисто місцеві, свої інтереси» [29, арк. 202зв. - 203].

Зі створенням у 1902-1903 рр. мережі розшукових (охорон­них) відділень і наступній її стабілізації нові органи стали здійс­нювати політичний розшук у Києві, Харкові, Одесі, Катеринос­лаві (нетривалий час охранки існували у Житомирі, Полтаві, Юзівці, Сімферополі). За ГЖУ залишалось виконання розшуко­вих функцій у тих губерніях, де були відсутні охоронні відділен­ня, а в інших — на території повітів.

При цьому деякі начальники ГЖУ нарікали на невеликі, у порівнянні з охоронними відділеннями, суми, що відпускалися на «розшукові потреби». Так, у складеній у 1906 р. доповідній записці начальник Київського ГЖУ відзначав, попередньо за­уваживши, що Київська губернія — найбільш населена у Росії: «На політичний розшук мені відпускається від Департаменту поліції так званий «аванс» у 250 крб. на місяць, котрий ніяк не може бути названий таким, бо не тільки не дається наперед, але й повертається не раніше ніж через місяць після його витрачан­ня з власних грошей. Сума ця (250 крб.) повинна бути, крім того, значно зменшена, адже більша частина її витрачається на експертизу, плату перекладачам, зняття фотографічних карток, відсилання службових телеграм і інші витрати, на які немає спе­ціальних відпусків. Але і при витрачанні її повністю на обза­ведення агентури на 12 повітів, на кожний припаде по 20 крб. 80 коп. на місяць. Що можна зробити на цю суму у повіті, насе­леному здебільшого ворожо настроєним до уряду елементом?» [ЗО, арк.2—2 зв.].

Чи не прибідняється начальник ГЖУ, «вибиваючи» кредити? Та ні, навіть звичайний огляд справ архівного фонду управління свідчить, що «роботи» у Київського ГЖУ було достатньо. Так, у 1907-1908 рр. губернське жандармське управління провадило оперативне спостереження, окрім існуючих у багатьох пунктах організацій РСДРП і партії есерів, за Васильківсько-Сквирським повітовим комітетом «Спілки», бердичівською групою «Чорний ворон», чигиринською організацією партії «Української народ­ної оборони», групою «сіоністів-максималістів» (Васильківський повіт), нелегальним гуртком «Революційний Червоний Хрест» (м. Біла Церква), бердичівською профспілкою чоботарів, органі­заціями Бунду, Української радикальної партії, Всеросійського союзу залізничників, анархістськими групами тощо [31].

У 1907 р. Департамент поліції «з метою об’єднання політич­ного розшуку у губерніях» визнав за необхідне зосередити зага­льне керівництво агентурою у всіх повітах кожної губернії в ру­ках або самого начальника ГЖУ, або одного з його помічників, звільнивши у такому випадку від інших обов’язків. Однак при цьому департамент встановив, що інші помічники начальника ГЖУ в повітах «повинні займатися розшуком у своїх дільницях, але добуті відомості агентурного характеру зобов’язані негайно передавати тому помічнику, на якого покладено загальне керів­ництво розшуком у губернії» [32, арк.1].

Щоб мати цілісну картину розвитку революційного руху у країні, а також контролювати стан розшукової діяльності на міс­цях, Департамент поліції циркуляром від 24 серпня 1905 р. за підписом «завідуючого політичною частиною» П.І. Рачковського встановив, щоб начальники ГЖУ (як і начальники охоронних відділень) «періодично, два рази на рік, подавали до Департаме­нту, незалежно від звичайних, щодо поточних справ, донесень, особливі записки, у яких без зайвих подробиць і дрібниць...,але з достатньою певністю і точністю викладали б обгрунтовані більш- менш фактично, а не на одних передбаченнях, відомості». При цьому у вказаних записках слід було перш за все відповісти на такі питання: «Які революційні організації існують у даному ра­йоні, коли вони виникли, у чому виявилась їх діяльність (демон­страції, страйки, терористичні акти, пропаганда словом і літера­турою), який їх особовий склад і хто видатні за своїм значенням їх керівники?». «Найбільшу увагу» було рекомендовано звернути на місцеві групи партії соціалістів — революціонерів («з її спіл­ками, Бойовою організацією, бойовими дружинами»), партії ана­рхістів («анархістів-комуністів», «непримиренних і «махаївців»), РСДРП («у вигляді її місцевих спілок, комітетів і груп фракцій так званих «більшості» і «меншості»). Жандарми, котрі працюва­ли у західних губерніях, повинні були не випускати з поля зору організації Бунду, у Привіслінському краї — Польської соціаліс­тичної партії (ПСП) і Соціал-демократії Королівства Польсько­го і Литви (СДКП і Л), у Прибалтиці — Латвійської СДРП, на Кавказі — вірменської партії «Дашнакцутюн» і грузинської — «Сакартвело» і т.д. [11, арк. 153—154]

Окрім подання цієї інформації, автори записок зобов«язувались висвітлювати питання: 1) «Які вказівки отримано на існування у даному районі технічних революційних підприємств, як от: ви­готовлення розривних снарядів, придбання зброї, організація паспортних бюро, організація таємних типографій і влаштуван­ня інших розмножувальних апаратів?» 2) «Які з«явились у межах району за певний період часу найбільш характерні злочинні ви­дання (брошури та листівки) і від імені яких революційних орга­нізацій та яким способом витиску їх видано?» (при цьому пер­шочергову увагу слід було звернути на ті видання, які носили програмний характер або були направлені на розгортання рево­люційної агітації серед військових і селян). 3) «Які є вказівки на стосунки та зв’язки революційних організацій даного району з такими ж, інших місцевостей, і чи повідомлялось і що саме про це начальникам жандармських управлінь і охоронних відді­лень?» 4) «Які саме заходи, адміністративні й інші, вживалися у кожному окремому випадку для попередження головних явищ революційного характеру і переслідування уже вчинених злочи­нів політичного характеру?»

На завершення циркуляру Рачковський з погрозою попере­джав, що «змістовність вищевказаних звітів (а їх належало пода­вати до Департаменту поліції 1 квітня і 1 жовтня) буде служити однією з головних підстав для оцінки ступеня ділової обізнаності місцевих розшукових органів і працездатності осіб, які очолю­ють їх» [11, арк. 154—154 зв.].

Істотне розширення у подальшому розшукових функцій те­риторіальних органів Корпусу жандармів було пов’язане з реор­ганізацією системи політичного розшуку напередодні першої світової війни (це питання пізніше розглянемо спеціально).

Впродовж досліджуваного періоду губернські жандармські управління здійснювали й контрольно-дозвільні функції. У цар­ській Росії основним документом, що характеризував особу, була «довідка про політичну благонадійність». Така довідка вимага­лась скрізь: як для «затвердження на посаді мирового судді», так і для вступу «на зуболікарські курси» або «у сестри милосердя». Як визнавало саме Міністерство внутрішніх справ, «на підставі існуючих законів, окремих статутів і адміністративних розпоря­джень, а почасти за засвоєною всіма відомствами практикою (виді­лено мною. — О.Я.), від приватних осіб, які подають різні кло­потання, у багатьох випадках вимагається подання, у числі ін­ших документів, свідчень місцевої поліцейської влади про політичну благонадійність, і свідчення ці мають, зазвичай, доволі істотне значення при розв’язанні порушених клопотань (виділено мною. — О.Я.). Незалежно від того, урядові це чи громадські установи, перш ніж прийняти на службу відомих осіб чи перемі­стити службовців з інших відомств, звертаються до губернаторів і начальників жандармських управлінь з запитами про політичну благонадійність. Такі ж запити надходять і щодо вихованців ви­щих або спеціальних навчальних закладів, які бажають продов­жувати освіту або тримати іспити після усунення їх з різних при­чин з закладів» [16, с.129—130]. Як бачимо, у руках політичної поліції знаходився могутній засіб контролю за особовим складом державного апарату, навчальних закладів, громадських органів тощо.

Порядок засвідчення політичної благонадійності регулювався рядом циркулярів міністра внутрішніх справ і Департаменту по­ліції. Департамент вимагав від губернаторів і жандармів особли­во уважного ставлення до засвідчення політичної благонадійнос­ті деяких категорій осіб. Це стосувалось, зокрема, осіб, «котрі порушують клопотання про допущення їх до відбуття військової повинності на правах вільнонайманих» (циркуляр від 27 грудня 1895 р.) [16, с. І29—130]. Як повідомлялось у циркулярі Департа­менту поліції від ЗО жовтня 1896 р., «результати дізнань за остан­ні роки свідчать, що викладання у недільних школах служить для неблагонадійності осіб одним з улюблених способів злочинної пропаганди серед робітників». У зв’язку з цим Міністерство на­родної освіти за погодженням з MBC встановило «найсуворіший відбір засновників шкіл, завідуючих ними і взагалі всіх шкільних посадових осіб». Тому Департамент поліції, «турбуючись зі свого боку про усунення можливості проникнення у це середовище осіб не тільки скомпрометованих, але навіть хоч трохи сумнівних», зобов’язав начальників ГЖУ всі запити повідомляти, поза загаль­ним порядком, « на розсуд Департамента поліції, з доповненням зібраних на місці відомостей про політичну благонадійність і мо­ральні якості передбачуваного кандидата» [16, с.130—131].

Збільшення кількості «освітніх» екскурсій студентів вузів і учнів середніх навчальних закладів у інші міста (а серед екскурсантів та їх керівників могли бути, на думку Департаменту поліції, «особи, неблагонадійні у політичному відношенні»), спричинило вста­новлення у березні 1911р. такого порядку, при якому попечителі навчальних округів не могли дозволити екскурсії без попереднього повідомлення губернаторам ( а фактично — начальникам ГЖУ) «списків осіб, які відправляються у такі екскурсії, з зазначенням тих міст, які екскурсанти передбачають оглядати» [33, арк.1].

До 1904 р. губернські жандармські управління несли відпові­дальність за здійснення негласного поліцейського нагляду. Ця функція була покладена на них Положенням від 1 березня 1882р.

Негласний (таємний) нагляд трактувався у Положенні як «один із заходів попередження державних злочинів шляхом нагляду за особами сумнівної політичної благонадійності» [16, с.31]. Таєм­ний нагляд, будучи заходом негласним, здійснювався « способа­ми, котрі повинні виключати можливість особі піднаглядній знати про існування встановленого за нею нагляду», тому піднагляд­ний не міг піддаватись «будь-яким обмеженням у свободі пере­сування, способі життя, виборові занять тощо» (ми, однак, уже бачили, що в реальному житті особи «сумнівної політичної бла­гонадійності» відчували доволі серйозні «обмеження»).

Негласний поліцейський нагляд встановлювався Департаме­нтом поліції (на розсуд самого департаменту або ж за поданням місцевих властей).У столицях нагляд здійснювався загальною поліцією; у інших місцевостях цей обов«язок покладався на на­чальників губернських жандармських управлінь, які діяли за уз­годженням з губернаторами, при сприянні загальної поліції. Спо­сіб здійснення нагляду (через чинів загальної поліції, корпусу жандармів або таємних агентів) відзначався у кожному конкрет- ному випадку, « з огляду на місцеві умови», угодою губернатора або градоначальника з начальником жандармського управління.

Як результат застосування впродовж декількох років Поло­ження від 1 березня 1882 р. та виданих у його розвиток цирку­лярів тисячі людей виявились під негласним наглядом поліції і жандармерії, причому переважна більшість з них перебувала під наглядом безстроково. Зростання числа піднаглядних і перехід у зв«язку з цим основних обов«язків щодо збирання відомостей про піднаглядних до загальної поліції (а здібності чинів цієї по­ліції до такої діяльності були не на вищому рівні) призвели до того, що вся система негласного поліцейського нагляду вияви­лась неефективною.

Циркуляр MBC від 1 грудня 1889р., передбачивши деякі захо­ди по скороченню загального числа негласно — піднаглядних (лише трьома циркулярами за 1890 р. — від 19 лютого, 7 липня і 20 грудня — Департамент поліції виключив з загального списку 973 особи) [34, арк.142—144, 150—156, 164—170], в той же час встановив більш жорсткі правила щодо справжніх противників самодержавного режиму. При цьому була значно посилена кон­тролююча роль Департаменту поліції.

У цьому ж циркулярі товариш міністра висловив деякі крити­чні зауваження щодо здійснення на практиці негласного нагля­ду. Так, «багато начальників жандармських управлінь не збира­ють безпосередньо відомостей про спосіб життя, заняття і стосу­нки піднаглядних, а обмежуються лише реєстрацією випадкових відомостей, що подає місцева поліція. Завдяки такому способу дій переїзди піднаглядних часто залишаються невідомими, і, та­ким чином, особа, котра перебувала під наглядом, вислизає з — під нагляду, що викликає необхідність повсюдного її розшуку» [34, арк.138—139].

У 1894 р. було посилено роль Департаменту поліції у керівни­цтві негласним наглядом у масштабі всієї країни (у 1890 р. Поло­ження, що діяло до того лише у Європейській Росії, було розпо­всюджено на територію Сибіру) : відповідно до циркуляру від 16 жовтня начальники ГЖУ, крім піврічних списків негласно- піднаглядних по губерніях, повинні були подавати до Департа­менту ще й особливі листки на кожного піднаглядного «з точ­ною атестацією... згідно з відомостями, одержаними наглядом за визначений період» [34, арк. 146].

Незважаючи, однак, на всі старання столичного начальства, система негласного поліцейського нагляду на початок 900-х по­казала свою повну неспроможність. І причиною цього були не стільки нерозпорядливість губернських жандармських управлінь і невміння загальної поліції, скільки зміна самої політичної об­становки у країні, характеру «антиурядового руху». Це був зму­шений визнати міністр внутрішніх справ В.К.Плеве у своєму циркулярі від 10 січня 1904р.: «Застосування на практиці впро­довж понад двадцятирічного періоду означеного (тобто неглас­ного — О.Я.) нагляду поліції переконало зараз Міністерство вну­трішніх справ у недостатності, для збереження громадського порядку і спокою, тих результатів нагляду за політично неблаго- надійними особами, досягнення яких передбачалося при запро­вадженні негласного нагляду і визнавалось у той час цілком до­статнім для можливого попередження державних злочинів». Мі­ністр вказав на «розвиток протягом останнього десятиліття організацій зі злочинними політичними цілями», з одного боку, і «крайню недостатність запобіжної боротьби з ними шляхом не­гласного нагляду, здійснюваного, на підставі Положення 1 бере­зня 1882 р., через чинів загальної поліції». У зв'язку з цим, а також з огляду на створення « у найбільших і найважливіших центрах імперії... розшукових органів політичної поліції» Поло­ження про негласний поліцейський нагляд було скасоване. Од­наче, «з метою збереження можливості ведення підрахунку осіб, шкідливих у політичному відношенні», циркуляр зобов'язав гу­бернські жандармські управління (і охоронні відділення), крім списків осіб, які перебувають під наглядом (агентурним або зов­нішнім), й надалі вести списки осіб, які видаються сумнівними через їх спосіб життя» і подавати їх щорічно до 1 січня у Депар­тамент поліції [35, арк.1—2].

Однією з основних функцій губернських жандармських управ­лінь було провадження дізнань у справах про державні злочини і «досліджень» про політичну неблагонадійність.

За висловом колишнього глави Департаменту поліції О.О.Лопухіна, закон від 19 травня 1871 р. перетворив жандарме­рію з «органу нагляду й доносу...в орган судового дізнання і пе­реслідування політичних злочинів» [36, с.15]. Згідно з цим зако­ном, дізнання про політичні злочини здійснювались офіцерами Корпусу жандармів, за сприяння, в «потрібних випадках», ниж­ніх чинів, на яких могло покладатись виконання окремих дій щодо дізнання. Дізнання проводились під наглядом чинів про­куратури (якщо при цьому охоплювались округи декількох судо­вих палат, обов'язки по наглядові покладались міністром юсти­ції на прокурора однієї з палат).

Поліція мала негайно повідомляти начальників губернських жандармських управлінь або їх помічників «про всі виявлені у колі її відомства порушення, що мають в собі ознаки державного злочину» (у випадку відсутності жандармських чинів на місці поліція могла вживати всіх заходів по «дослідженню» злочинів, передбачених Статутом кримінального судочинства) [37].

Дізнання розпочиналися чинами Корпусу жандармів як за пропозицією прокурора судової палати, так і безпосередньо (у останньому випадку про початок дізнання негайно повідомлявся прокурор). Особи, які проводили дізнання, мали право вживати всіх заходів, передбачених ст.ст. 253, 254, 256, 257 Статуту кримі­нального судочинства («розшуки», словесні розпитування, не­гласний нагляд, застосування заходів попередження щодо підо­зрюваного), і слідчі дії: огляди, обшуки (з опечатуванням папе­рів) і виїмки. При провадженні слідчих дій, а також при застосуванні заходів припинення, діяли правила, передбачені Статутом кримінального судочинства для попереднього слідства.

Чини поліції були зобов«язані виконувати всі звернені до них «законні вимоги» осіб, які провадили дізнання. Повинні були надавати їм сприяння також губернатори і «всі взагалі присутст- венні місця і посадові особи».

Закінчене дізнання подавалось прокурором судової палати міністрові юстиції, котрий, за погодженням з шефом жандармів (з 1880 р. — з міністром внутрішніх справ), або давав розпоря­дження про провадження попереднього слідства, або «питав ви- сочайшого повеління» про причинения провадження з залишен­ням справи без подальших наслідків або ж з розв'язанням її в адміністративному порядку [37].

Розв«язання справи в адміністративному порядку означало, що обвинувачений за «височайшим» повелінням, без судового розгляду, підлягав покаранню у вигляді заслання, тюремного ув«язнення, арешту тощо. Система «адміністративних стягнень» за державні злочини, встановлена «височайшим» повелінням від 12 червня 1887 р., була ще більше посилена у 1890 р., після того, як у 1889 р. у Якутську група політичних засланців вчинила озбро­єний опір поліції.

Особливий порядок провадження було передбачено для справ за ст.ст. 246—248 Уложення про покарання (про «образу Вели­чності»): згідно з «височайшим» повелінням від 10 червня 1881 р., ці справи міг розв'язувати у адміністративному порядку міністр внутрішніх справ, за погодженням з міністром юстиції. Як ви­знано у «Історичному нарисові організації і діяльності Департа­менту поліції», введення такого порядку було обумовлено «відсут­ністю серйозного характеру у означених справах та їх численніс­тю» [38, арк.147].

У 80—90-ті рр. царизм, побоюючись, головним чином, розго­лосу, практично ліквідував стадії попереднього слідства і, відпо­відно, судового розгляду при провадженні справ про державні злочини, явно віддаючи перевагу адміністративній формі роз­прави над учасниками революційного руху. У записці, поданій цареві у 1895р., міністр юстиції М.В.Муравйов називає такий порядок розв«язання справ про державні злочини «звичайним», що встановився « за законом і на практиці» [39, с.180].

Навіть після того, як закон від 4 червня 1904р. «Про деякі зміни у Порядкові провадження у справах про злочинні діяння державні і про застосування до таких постанов нового Криміна­льного уложення» [40] усунув можливість розв'язання таких справ у адміністративному порядку, роль жандармського дізнання не зменшилась. У судових палатах встановлювався спрощений по­рядок розгляду справ про державні злочини. Вони могли розгля­датися у судах без проведення попереднього слідства. Досить було обвинувачувального висновку прокурора, заснованого на жан­дармському дізнанні. Припинення закінченого дізнання або на­правлення його для подальшого провадження справи було до­зволено губернській нараді, до складу якої, поряд з губернато­ром і прокурором окружного суду, входив і сам начальник губернського жандармського управління. Замінюючи попереднє слідство, жандармське дізнання тим самим звільняло все розслі­дування у справах про державні злочини від судового контролю.

Між тим, у зв«язку з розвитком революційного руху кількість дізнань, що провадились у губернських жандармських управлін­нях, зростала як в цілому по імперії, так і в Україні. Так, якщо у січні — березні 1904 р. при Київському, Волинському і Черні­гівському ГЖУ (території цих губерній входили в округ Київ­ської судової палати) було розпочато 88 дізнань (з них 80% при­падало на Київське ГЖУ), то у січні — березні 1907 р. — уже 181 (а всього у 1907 р. — 548) [41, арк. 42—43, 57—58; 42, арк. 26- 54].Зауважимо, що за 14 років (1881—1894 рр.) у всіх губернських жандармських управліннях Російської імперії було здійснено 3111 дізнань у сйравах про державні злочини (не враховуючи справ за ст.ст. 246—248 Уложення про покарання) [38, арк.152—152 зв.].

Як правило, по кожній справі проходило декілька обвинува­чених, а інколи — й десятки людей. Наприклад, 16 квітня 1903 р. при Київському ГЖУ було порушено справу «Про Фруму Фрум- кіну, Катерину JIicc та ін., яких звинувачено у належності до революційного товариства (ст. 250—252 Уложення про покаран­ня)», по якій притягались як звинувачувані 64 особи (22 з них було взято під варту). Дізнання проводились дуже повільно, ін­коли по декілька років. Багатомісячне ж перебування обвинува­чених у тюрмі було справою звичайною. За даними на 1 квітня 1904 р., у зв'язку з провадженням дізнань у державних злочинах при Київському ГЖУ під вартою перебували: 29 чол. — від 3 до 6 міс., 11 — від 6 до 9 міс., 24 — від 9 до 12 міс., З — понад рік [41, арк. 1—8]. Навряд чи втішило б цих людей повідомлення у 1903 р. ліберальної юридичної газети «Право» про те, що у Ір­кутський окружний суд було викликано свідка, якого утримува­ли у попередньому ув'язненні у Нижньоудинському тюремному замкові впродовж п'яти років [43].

Щоправда, були у дізнавальній діяльності жандармів і своєрі­дні «аврали». Так, 31 липня 1906 р. товариш міністра внутрішніх справ А.А.Макаров звернувся до начальників ГЖУ з циркуляр­ним приписом: «Государеві імператору благоугодно було вказати на бажаність розв’язання і приведення до закінчення справ про злочинні діяння державні, по можливості, протягом осені пото­чного року. Про таку монаршу волю повідомляю... для терміно­вого вжиття найрішучих заходів до швидкого провадження і за­кінчення, не пізніше осені цього року, всіх виниклих дотепер, у порядку ст.1035 Ст. крим.суд., і ще не закінчених формальних дізнань у справах про злочинні діяння державні. Відповідні вка­зівки дані також Міністерством юстиції прокурорам судових па­лат» [44, арк. 64].

Слід сказати, що поставлене завдання жандарми виконали. Щоправда, якість закінчених дізнань викликає серйозні сумні­ви, якщо враховувати, що, діючи фактично у тому ж складі, офі­цери Київського, Волинського, Чернігівського ГЖУ у жовтні 1906 р. завершили дізнання у 170 справах. Та й саме по собі

прискорене провадження мало що давало: за той же період при трьох зазначених управліннях було розпочато 145 нових дізнань у справах про державні злочини [42, арк. 15-23].

Лише спад революційного руху, пов’язаний з поразкою рево­люції 1905—1907 рр., призвів до різного зниження кількості роз­початих при Київському, Волинському й Чернігівському ГЖУ дізнань: якщо у 1907 р. їх було, як вже зазначалося, 548, то у 1907 р. — 201, 1909 р. — 91, у 1910 р. — 82. З 1911 р., з початком нового революційного піднесення, масштаби дізнавальної діяль­ності жандармерії знову зростають [42, арк. 26—130].

Щоб прискорити справу, жандармські офіцери, які провади­ли дізнання, використовували різноманітні прийоми, часто гру­бо порушуючи встановлені юридичні норми. При цьому вони нерідко вдавалися до допомоги «свідків» — підставних осіб; для підписання протоколів про провадження слідчих дій як «сторон­ні особи» — поняті запрошувалися жандармські унтер-офіцери і писарі управління; речі та документи, вилучені у арештованих під час затримання, переплутувались; звинувачених, у тому числі похилого віку і хворих, допитували 8-10 годин безперервно, до­магаючись показань і змушуючи писати під диктовку, тощо [45; 46]. ‘

Одним з важливих завдань при провадженні дізнання було «очищення» матеріалів справи від усього, що могло «висвітити» роботу впроваджених у революційні організації агентів, прийо­ми розшукової діяльності. А для цього необхідно було, хоч би там що, «підкрипити» наявні оперативні дані свідченнями зви­нувачених.

Але якщо офіційний порядок провадження справ про держа­вні злочини певного мірою, хай часто й формально, ще гаранту­вав права обвинуваченого (контроль за дізнанням здійснювали чини прокуратори; особи, які провадили дізнання, були зобов’я­зані за законом доводити наявність у діях обвинуваченого всіх формальних ознак складу злочину, а також керуватись при про­вадженні слідчих дій нормами Статуту кримінального судочинс­тва), то вже згадуване «Положення про заходи щодо охорони дер­жавного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р. давало жандармам великий простір для вияву своєї «ініціативи».

Якщо Положення (ст.ст. 21 і 29) говорило про повноваження начальників поліцейських і жандармських органів піддавати об­шуку і затримувати на строк до двох тижнів (у місцевостях, «не

122

оголошений у винятковому стані», — до 7 днів) «всіх осіб, які викликають підозру у скоєнні державних злочинів або у причет­ності до них, а рівно й до протизаконних товариств» [47], то міністр внутрішніх справ у своїх таємних циркулярах, іструктую- чи жандармів про порядок застосування Положення, не церемо­нився і називав речі своїми іменами. Так, уже в циркулярі від 5 вересня 1881 р. він розглядав обшук і арешт, на підставі Поло­ження, не тільки як спосіб «зібрати достатні дані для порушення судового переслідування, за звинуваченням у якомусь певному державному злочині, виявлення якого тягне за собою провадження формального дізнання, у порядку закону 19 травня (1871 р. — О.Я.), але й як засіб переконатися у політичній неблагонадійності (виділено мною — О.Я.) запідозреної (виділено у тексті — О.Я.) особи і не дати їй ухилитися від вжиття проти неї адміністрати­вно-попереджувальних заходів» [48, с. 226].

Таким чином, коли в результаті обшуку та арешту здобувався матеріал, достатній для звинувачення у скоєнні державного зло­чину, — жандарми провадили формальне дізнання, якщо ж ні — починалося «дослідження» політичної благонадійності.

«Особливе провадження по дослідженню шкідливого спря­мування відомої особи» ( часто воно ще називалось «адміністра­тивним провадженням» або «провадженням у порядку « Поло­ження про охорону» ) включало в себе : 1) постанову про причи­ни порушення справи і «заарештування»; 2) відомості про особистість цієї «відомої особи»; 3) його пояснення « щодо пред­мета підозри»; 4) протокол «розпитування свідків, буде такі ма­ються»; 5) протокол обшуку, виїмки, огляду або освідчування «у випадку необхідності» [48, с. 228—229].

Закінчене провадження (а жандармам ніщо не заважало його благополучно «закінчити», адже воно відбувалося без участі чи­нів прокурорського нагляду) подавалося генерал-губернаторові (губернаторові). Про подальші шляхи «адміністративних прова­джень» в утробі каральної машини царизму ми вже говорили.

Поряд з виконанням функцій власне політико-поліцейського характеру, жандармерія до1911 р. була одним з органів контрроз­відки. Ще у 1882 р. при Головному штабі «для припинення спо­собів збирання іноземними розвідниками відомостей про розта­шування і стан фортець і проведення розвідки у місцевостях, що становлять відомий у військовому відношенні інтерес на нашому західному кордоні, і з метою об'єднання дій...властей всіх відом­ств» була скликана Особлива нарада з представників міністерств внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів і військового, Генерального Штабу і Корпусу жандармів. Нарада визначила обов'язки кожного з відомств.

Чини губернських жандармських управлінь (у тому числі Во­линської, Подільської, Київської, Катеринославської, Херсон­ської, Таврійської губерній і м. Одеси) та відповідних жандарм­ських поліцейських управлінь залізниць мали слідкувати за про­їздом через кордон підозрілих іноземців ( російські консули за кордоном про прибуття таких осіб заздалегідь сповіщали шиф­ровками або ж робили у паспортах спеціальні позначки) з насту­пним установленням за ними негласного нагляду[16, с. 113—116].

Надалі у багатьох циркулярах (від 20 листопада 1888 р., 18 черв­ня 1892 р., 20 липня 1893 р.) Департамент поліції, констатуючи «особливо посилений наплив до імперії іноземних, переважно німецьких і австрійських, військових розвідників», націлював жандармерію на встановлення « особливо пильного нагляду за іноземцями, які проживають на наших південно-західних та за­хідних окраїнах та у місцевостях, що становлять особливу важ­ливість у стратегічному відношенні» [16, с. 120—122]. У затвер­дженому у 1888 р. «Спискові місцевостей у західному прикор­донному просторі, у яких має бути запроваджений особливий нагляд за іноземними підданими», значились, зокрема, 25-верс- тні райони навкруги фортець: Дубно, Київ, міст: Луцьк, Рівне, Одеса, Миколаїв, Севастополь, 15-верстні райони навколо заліз­ничних ліній: Вільно-Барановичи-Лунінець-Рівне, Брест-Козя- тин, Козятин-Жмеринка-Волочиськ, Здолбунів-Радзивілів, Холм- Ковель, Жмеринка-Балта-Одеса, а також прикордонна смуга (у Волинській і Подольській губерніях) шириною до 50 верст [16, с. 121]. Особливому нагляду підлягало і узбережжя Чорного моря (від гирла Дунаю до Кавказу).

У зв’язку з затвердженням статутів фотографічних товариств циркуляром Департаменту поліції від 31 січня 1897 р. було вста­новлено, що перелік об’єктів, у районі яких заборонена фото­зйомка, визначається командувачами військ військових округів. Жандармерія і поліція повинні були слідкувати за дотриманням установленого порядку[16, с. 122—123].

Чимало турбот викликав у військового начальства і керівниц­тва MBC розвиток повітроплавання, зокрема у зв’язку з можли­вістю вести фотозйомку стратегічно важливих об’єктів з значної

124

висоти. Додаткові обов’язки жандармерії у цьому відношенні були закріплені у цілому ряді циркулярів Департаменту поліції. У дру­гій половині 1909 — початку 1910 рр. при штабі Корпусу жанда­рмів навіть діяла «Особлива міжвідомча комісія щодо засобів бо­ротьби з можливим здійсненням злочинних намірів за допомо­гою повітроплавальних пристроїв»[49, арк. 12—18; 50, арк. 216].

Свідченням того, що вказівки циркулярів Департаменту полі­ції на різку активізацію з кінця XIX ст. розвідувальної діяльності Німеччини і Австро-Угорщини у південно-західних губерніях Росії мали під собою вагомі підстави, є зміст мобілізаційного плану XI корпусу австро-угорської армії.

Частина цього документа — «Служба таємної розвідки під час мобілізації», — здобутого «агентурним шляхом», надійшла у лю­тому 1900 р. від керуючого справами Військово-наукового комі­тету Головного штабу російської армії генерал-лейтенанта Сол­логуба до директора Департаменту поліції Зволянського, а від останнього — до начальника Київського ГЖУ Новицького. З документа видно, що зона розвідки австро-угорського корпусу охоплювала територію «між напрямами Томашов-Брест-Литов- ський і Новоселиця-Кишинів-Одеса і вглиб держави, наскільки можливо». З 28 таємних агентів австро-угорської розвідки (вони були позначені номерами) 10 входили в категорію «а», тобто дія­ли «уже у мирний час». Ці агенти були розосереджені таким чи­ном: по одному — у Києві, Жмеринці, Кам’янець- Подільську, Житомирі, «біля Бердичева», двоє — у Волочиську. Зв'язок аген­тів з керівництвом розвідки XI корпусу здійснювався «за посере­дництвом контрабандистів та інших осіб».

Зволянський пропонував Новицькому «перевірити цілком таємним шляхом... вказівки про організацію таємної військової розвідки у межах Київської губернії, вживши заходів для вияв­лення осіб австрійських розвідників і взагалі для з’ясування у подробицях налагодження військово-розвідувальної служби на нашому південно-західному кордоні і про наступне повідомити» [51, арк. 1,2,4].

Навесні того ж року Новицький почав контррозвідувальну операцію, метою якої була дезінформація австро-угорської роз­відки. До рук начальника Київського ГЖУ потрапив лист на ім’я проживаючого у Києві торговця-поляка Макомасського від яко­гось Лоренца Маркеггера, виноторгівця з Відня. У листі місти­лось прохання надіслати до Відня певну інформацію за винаго­роду. Новицький почав листування з Маркеггером від імені Макомасського. Операція проводилась з дозволу і під контролем директора Департаменту поліції Зволянського, котрий, у свою чергу, консультувався з генерал-лейтенантом Соллогубом. До операції було залучено і штаб Київського військового округу, якому доручалась підготовка «необхідних для такого листування матеріалів» [51, арк. 1 —Ізв.].

Черговий спеціальний циркуляр, присвячений контррозвіду- вальній діяльності жандармерії, було видано Департаментом по­ліції 25 грудня 1910 р. У ньому Департамент звертав увагу нача­льників ГЖУ (а також ЖПУ залізниць та охоронних відділень) на те, що «останнім часом військова розвідка, організована іно­земними країнами у Росії, одержала настільки широкий розви­ток, що деякі місцевості, котрі становлять особливий у воєнному відношенні інтерес, покриті немов сіткою ретельно підготовле­них розвідувальних органів і постів, з різними сферами воєнно- шпигунської діяльності». Хоча боротьба з військовим шпигунст­вом становила «спеціальний обов’зок» військового відомства, вона, як підкреслено у циркулярі, «одночасно покладається й на чинів Корпусу жандармів, особливо фортечних і прикордонних райо­нів». Хоча у циркулярах 1882, 1883, 1888, 1892, 1893 і 1897 рр. були визначені «деякі прийоми боротьби з цим явищем» і вказа­но на «необхідність спостереження за військовими розвідника­ми», все ж, на думку Департаменту поліції, «до цього боку діяль­ності Корпусу жандармів далеко не всі начальники жандармських управлінь та охоронних відділень ставились з належною увагою і ревністю. Лише деякі з них дійсно сприяли окружним штабам і військово-розвідувальним чинам Генерального штабу, віддаючи ретельній розробці отримувані від них відомості і у свою чергу доставляючи у належні штаби детальні звіти про проведені жа­ндармськими установами за власного ініціативою пошуки у сфе­рі контррозвідки». Далі Департамент поліції, посилаючись на від­повідний наказ командира Корпусу жандармів, вимагав від усіх жандармських офіцерів «звернути найсерйознішу увагу... на по­силення нині спостереження за військовими розвідниками, на­буття у цій галузі таємної агентури, повідомлення всіх отримува­них у цій сфері відомостей окружним штабам і районним охо­ронним відділенням з метою об’єднання і отримування вказівок на розробку як повідомлюваних окружними штабами, так і до- ставлюваних агентурою відомостей, своєчасне виявлення осіб, які займаються шпигунством для іноземних держав, викриття умов та прийомів їх діяльності і, врешті, на недопущення взагалі військового шпигунства іноземних держав, причому кінцевою ме­тою всієї діяльності у вказаному напрямі повинно бути притяг­нення до судової діяльності звинувачених у шпигунстві осіб, на підставі ст.ст. 108-109 Кримінального уложення, або ж, за відсу­тності формальних даних, — припинення шкідливої діяльності цих осіб адміністративними заходами».

При цьому, на думку Департаменту поліції, головні зусилля жандармерії у сфері контррозвідки мали бути направлені у даний момент проти діяльності австро-угорської розвідки, що прояви­ла особливу активність. Одначе досить багатозначною є заключ­на фраза циркуляра: «...Участь чинів жандармського відомства у контррозвідувальній діяльності аж ніяк не повинна відбиватись на успішному виконання ними прямих своїх обов’язків щодо ведення політичного розшуку...» [52, арк. 1-2зв.].

І після 1911 р., коли у системі Військового міністерства були створені спеціальні контррозвідувальні органи, діяльність у цьо­му напрямі продовжувала займати серйозне місце у роботі жан­дармерії. Щоправда, тепер жандармські органи уже не займались самостійними «розвідуваннями», а мали повідомляти всі відомі їм факти окружним генерал-квартирмейстерам, для подальшої передачі контррозвідувальним відділенням [52, арк. 9-9зв.].

Такими були основні функції, що їх виконували територіаль­ні органи Корпусу жандармів в Україні. Хоча, крім цих, на них покладалися й специфічні завдання. Так, наприклад, жандарм­ське управління Севастополя перевіряло політичну благонадій­ність новобранців, які прибували для несення служби на Чор­номорському флоті [53, арк. 37].