§ 1. Загальна характеристика. Особовий склад.

Особливе місце у широко розгалуженому поліцейському апа­раті посідали органи політичної поліції, котрі вели безпосеред­ню і повсякденну боротьбу з «протиурядовим рухом».

Органи політичної поліції виокремились у особливу систему ще в період становлення абсолютизму, за Петра І.

Зрозуміло, така організаційна багатоманітність зовсім не спри­яла ефективності боротьби з політичними противниками цариз­му. Повстання 14 грудня 1825 р. застало уряд зненацька. З вели­чезними труднощами утримавши владу, Микола І поспішив ви­правляти «помилки» свого брата: уже 3 липня 1826 р. надійшов указ про заснування «III відділення власної його імператорської величності канцелярії» — органу, що більш ніж на півстоліття став уособленням феодальної реакції.

З 1827 p., коли був створений Корпус жандармів (у 1874 р. перейменований у Окремий корпус жандармів), почалось фор­мування системи місцевих органів політичної поліції, що дозво­ляла забезпечити контроль і нагляд за «духом народним» на всій території країни.

У 1867 р. було прийняте нове «Положення про корпус жанда­рмів», котре залишалось в основному без змін аж до Лютневої революції 1917 р. У «всепідданійшій» доповіді тодішній шеф жа­ндармів П.А. Шувалов підкреслював, що у зв’язку з появою у Росії «новых умствований и поветрий», і «особливо з огляду на події останніх років на окраїнах держави (мова йде про повстан­ня у Польщі — О.Я.) і деякі небезпечні прояви всередині імпе­рії», жандармська діяльність повинна бути поставлена «на рівень з потребами часу». При цьому Шувалов звертав особливу увагу на «розумовий розвиток жандармських нижчих чинів, котрі за­раз нічим не кращі простого кавалерійського солдата і зовсім не здатні до поліцейсько-спостережної служби». Указувалося і на необхідність збільшення утримання жандармським чинам, бо «вони ледь знаходять можливість прогодувати себе й свої роди­ни», а «офіцери Корпусу жандармів... можуть приносити належ­ну користь тільки тоді, коли... отримають можливість жити не­бідно, навіть дещо відкрито і винагороджувати послуги, що їм надаються» [2, с. 153—154].

Після реформи 1867 р. на місцях були утворені губернські жандармські управління (ГЖУ) (з 1870 р. до них установлювався «додатковий штат» — для служби у повітах) і жандармські полі­цейські управління залізниць (ЖПУЗ). Ці органи залишалися основою жандармського відомства до 1917 р. У Зводі військових постанов зазначалось, що «чини корпусу керуються у справі на­гляду вказівками і роз’ясненнями тільки свого жандармського начальства».

Серйозна реорганізація центрального апарату політичної по­ліції була проведена у 1880-1882 рр., під впливом другої револю­ційної ситуації: міністр внутрішніх справ став одночасно і ше­фом жандармів; замість III відділення було створено Департа­мент поліції MBC, що об’єднав керівництво як загальною, так і політичною поліцією.

У 1895 р. у Російській імперії було 72 губернських (обласних, міських) жандармських управління (у губерніях Царства Поль­ського, крім того, діяли 38 повітових управлінь), Фінляндське і Шлісельбурзьке жандармські управління.

Особливі завдання, покладені царизмом на політичну поліцію, обумовлювали підвищені, дещо специфічні вимоги до особового складу жандармського відомства. Принципи комплектування ко­рпусу були встановлені уже згадуваним «Положенням» 1867 р.

Жандармськими офіцерами могли стати лише особи, які мали освіту не нижче середньої і прослужили у військах не менше 5 років. Не допускалися до переведення· у Корпус жандармів офі­цери, «котрі були у штрафах за судом і слідством і мають грошові борги». Кандидати у жандарми попередньо тримали при Штабі Корпусу випробування «як у моральних якостях, так і у службо­вих достоїнствах» [4, &46-47]. Ці загальні положення конкрети­зувалися пізніше у відомчих нормативних актах — «Правилах для призначення в Корпус жандармів нововступаючих осіб» від 17 травня 1871 р. [2, с. 156-157], «Правилах» від 23 липня 1903 р. і «Положенні про прийом офіцерів у Окремий корпус жандар­мів», затвердженому шефом жандармів М.О. Маклаковим 24 гру­дня 1913 р. Зокрема, офіцери, які підлягали переведенню до Корпусу жандармів, мали мати вік не менше 24 і не більше 33 років, чин — не вище капітана чи ротмістра армії (мінімальний строк служби у військах у строю знижувався до 3-х років). Слід звернути увагу на доволі красномовну норму, відповідно до якої не допускались на службу у Корпус жандармів «особи польсько­го походження, католицького сповідання або одружені з католи­чками, а також євреї, хоч і хрещені» [5, арк.146].

Реалії нового століття висували підвищені вимоги до рівня інтелектуального розвитку жандармських офіцерів, розуміння ними характеру процесів, що відбуваються у суспільстві. Безпо­воротно пішов у минуле час «зубрів» жандармерії, для яких впро­довж десятиліть існувала одна лише «соціал-революційна пар­тія». В Україні таким «зубром» був відомий генерал В.Д. Новиць- кий, начальник Київського губернського жандармського управління. Цей пост він займав понад чверть століття — з 1878 р. Будучи людиною досить старанною і працелюбною, Новицький «за особливо відмінну та старанну службу» був пожалуваний ба­гатьма царськими нагородами: тут і тисяча карбованців (1880 р.), і «діамантовий перстень з вензеловим зображенням височайшо- го імені» (1885 р.), і чин генерал-майора (1887 р.), і «монарше благовоління» (1896 р.), і «золотий портсигар, оздоблений доро­гоцінним камінням» (1896 р.) [6, арк. З-Ззв.]. Однак на початок 900-х років «вельмишановний Василь Дементійович», якого з 25- літтям служби у Києві привітали листівкою місцеві революціоне­ри [7], безнадійно «застарів», як і багато з його соратників.

Нові «Програми випробувань» для офіцерів, котрі бажали перевестись у Корпус жандармів, включали в себе доволі широ­кий перелік питань за розділами: «Правознавство», «Відомості з політичної економії», «Російська історія», «Новітня історія (Захі­дна Європа)», «Географія». Крім того, необхідно було виконати дві письмові роботи — на літературну та історичну тему. Цікавим є й те, що кандидат у жандарми повинен був добре знати понад 50 питань з історії Великої Французької революції. Ще до ви­клику офіцера на випробування начальники місцевих жандарм­ських управлінь подавали до штабу Корпусу ретельно зібрані ві­домості: «про моральні якості і здібності прохача», завзяття у слу­жбі, репутацію у начальства і серед товаришів, про борги, знання місцевих та іноземних мов. Офіцерів, які витримали попередні випробування, зараховували у кандидатський список, а потім, у міру відкриття вакансій, викликали на п’ятимісячні курси при штабі Корпусу.

4) історія революційного руху; 5) ознайомлення офіцерів з тими постановами Кримінального уложення 1903 р., котрі введені у дію (загальна частина і злочинні діяння державні — детально); 6) телеграфна справа». Характерно, що для вивчення історії ре­волюційного руху відводилось найбільше часу — 6 годин щотиж­ня. Лише після успішного складання випускних екзаменів (за умови отримання по кожному із предметів не нижче 6 балів із 12) офіцер переводився «височайшим» наказом до Корпусу жан­дармів і направлявся на вакантну посаду ад’ютанта жандармського управління [8, арк. 146 зв. — 153 зв.].

Слід зазначити, що поступово навчальна програма курсів при штабі Корпусу жандармів змінювалася: було введено вивчення сучасної системи регістрації злочинців (антропометрія, дактило­скопія), шифрів, які використовували у службовому листуванні жандармські установи і охоронні відділення, а також шифрів, що застосовувалися революціонерами.

Викладацький склад курсів був доволі сильним. Тут працюва­ли знані фахівці у своїх справах: Беклемішев (викладав російське державне право), віце-директор Департамента поліції Biccapio- нов (кримінальне законодавство), генерал-майор Герасимов та полковник Єрьомін (теорія розшуку), Зибін (шифри і секретне листування), відомі «жандарми-історики» Спиридович та Рожа- нов (історія революційного руху) [9, с. 339-341].

Офіцери Корпусу Жандармів одержували значне грошове утри­мання. Так, начальник губернського жандармського управління отримував за рік понад 3400 крб. Звичайно, при більших строках вислуги збільшувалися й отримувані офіцером суми.

Серед певної частини армійських офіцерів жандармська слу­жба вважалась престижною. Можна вірити О.Спиридовичу, який згадував у своїх «Записках жандарма»: «Відбір... офіцерів був на­стільки суворим, бажаючих було так багато, що без протекції потрапити на жандармські курси було неможливо». Але правдою було й те, що більшість російського офіцерства, як і широкі кола суспільства в цілому, ставились до професії жандарма не найкра­ще, здебільшого з глибоким презирством. Причому таке став­лення існувало здавна. За свідченням одного із сучасників, на­віть сумнозвісний М.М. Муравйов — «вішатель» «до такої міри зневажав жандармів, що, коли до нього посилали з рекоменда­ційним листом особу, яку він вважав негідником, він писав збо­ку резолюцію: «Може бути прийнятий, але тільки по жандарм­ському відомству». Жандармський генерал Бачманов писав у 1877 р.: «Більшість цуралась жандарма і уникала його з побою­вання бути запідозреним у відносинах з III відділенням, у шпі- онстві, і якщо від жандарма не відверталися надто явно, то тіль­ки зі страху» [2, с.166]. Свідченням того, що ставлення до жан­дармського ремесла у цілому не змінилось у період, що досліджується нами, були рішення, прийняті при створенні офі­церської спілки у квітні 1917 р., тобто у той час, коли можна було вже не боятися жандармів. Зокрема, офіцери Ставки Верхо­вного Головнокомандувача на своїх передвиборчих зборах ухва­лили: офіцерські чини колишнього Окремого корпусу жандар­мів «членами спілки бути не можуть» [10, арк.Н].

Переважну більшість офіцерів Корпусу жандармів складали вихідці з дворян. Так, у 1895-1905 рр. через Київське ГЖУ прой­шов 31 офіцер. З них 27 чол. були потомственними дворянами, троє — офіцерськими дітьми, один — сином чиновника. Заува­жимо, що нерухомим майном володів лише один офіцер [6, арк. 1—223].

Унтер-офіцерський склад жандармського корпусу комплек­тувався з запасних або відставних нижчих чинів, котрі зобов’язу­валися прослужити у жандармах не менше 5 років. Згідно з поло­женням, унтер-офіцери «повинні бути у всіх відношеннях благо­надійні, не були у штрафах, не польського походження або католицького віросповідання, не жонаті на католичках, не євреї або перехрешенці, цілком здорові, зростом не нижче 2 аршинів 4 вершків і неодмінно настільки грамотні, щоб могли вільно напи­сати коротке донесення про пригоду і взагалі про все, ними по­мічене» [2, с.155; 4, & 52—53]. Після закінчення 5 років унтер- офіцери могли залишатися на понадстрокову службу. Крім гро­шового утримання, вони забезпечувалися обмундируванням, квартирними коштами.

Офіцери Корпусу жандармів регулярно проходили службову атестацію. Документ, який подавало начальство на кожного офі­цера, складався з чотирьох розділів: 1) загальна характеристика; 2) службова характеристика; 3) подяки, визначні подяки, дисци­плінарні стягнення; 4) особливі зауваження і загальний висно­вок атестуючого), що включали багато питань. Серед них наказ по корпусу №358 (1913 р.) особливо виділяв наступні: «моральні якості, твердість волі, ступінь стійкості поглядів та переконань», «уміння жити спроможно (борги)», «ставлення до себе, до това­ришів», «дисциплінованість», «ступінь знайомства з різноманіт­ними сферами жандармської служби» [8, арк. 110 зв.].

До кожної атестації обов’язково додавалась думка начальни­ка штабу і рішення командира корпусу. Згаданий наказ № 358 дає достатнє уявлення про те, які якості найбільше цінувались у жандармах начальством. Зазначимо, що пункт «розумовий роз­виток» не належав до числа «надрукованих жирним шрифтом».

Департамент поліції постійно приділяв увагу тому, щоб жан­дарми своєчасно знайомились з новими явищами у «антиурядо­вому рухові», добре розбирались у особливостях тактики тих чи інших революційних організацій. Так, у серпні 1905 р. відомий діяч політичної поліції П.І. Рачковський звертався від імені кері­вництва департаменту до начальників місцевих органів: «Ближче ознайомлення з характером, цілями і способами дій таємних ор­ганізацій, безперечно, повинно становити найперший обов’язок офіцерів Окремого корпусу жандармів, покликаних до безпосе­редньої боротьби з ними, адже тільки повна у цьому відношенні обізнаність може дати розшуковим органам уряду правильний погляд на справу і сприяти виробленню доцільних прийомів бо­ротьби...». Рачковський виявляв невдоволення тим, що «деякі представники жандармського нагляду на місцях не виявляють належного інтересу до теоретичного ознайомлення з програма­ми і тактикою окремих революційних організацій, а тому не ма­ють ясного уявлення про характер антиурядового руху у ввірених їм районах...» [11, арк. 153].

При кожному жандармському управлінні і охоронному відді­ленні була бібліотека революційних видань, яку регулярно по­повнював Департамент поліції (певну кількість примірників всіх вилучуваних під час обшуків книг, брошур, газет тощо місцеві органи повинні були подавати в департамент). У 1907 р. при Де­партаменті поліції був створений навчальний музей «з метою практичного ознайомлення офіцерів з зовнішнім виглядом та конструкцією різного роду розривних снарядів, зброї та інших предметів злочинних замахів і проявів революційної діяльності» [11, арк.487].

Нове нагадування про необхідність слідкувати за всіма нюан­сами у розвитку революційного руху надійшло у 1909 р. вже від імені командувача Корпусу жандармів, який вимагав, «щоб п.п. офіцери... добре пізнали і пізнавали надалі свого ворога, з яким їм доводиться вести безупинну боротьбу» [12, арк.166].

Висловлюючи турботу з приводу ефективності жандармської служби в умовах багатонаціональної Росії, керівництво Корпусу вимагало від офіцерів і нижчих чинів доброго знання місцевих умов, а також місцевих мов.

В 1912 р. при Департаменті поліції були створені особливі по­вторні курси з теорії та практики політичного розшуку. На них направлялися офіцери, яких планувалося використовувати в роз­шуковик жандармських установах. Особлива увага на курсах при­ділялася подіям 1905-1907 рр., детально вивчалися дві соціал-де- мократичні партії та партія есерів, партійні суперечності між бі­льшовиками, меншовиками, ліквідаторами, ультиматистами тощо. Аналізувалася діяльність і національних партій [9, с. 343-344].

Якими ж були політичні симпатії жандармів? їх чорносотен­не забарвлення не викликає жодних сумнівів. Хоча, слід заува­жити, що вони не завжди співпадали з офіційною позицією MBC. Характерним у цьому є плані циркуляр міністра внутрішніх справ, шефа жандармів Столипіна від 17 червня 1906 р.: «Ознайомив­шись зі справами, щодо яких було зроблено мені Державною думою запити, я побачив, що деякі офіцери Окремого корпусу жандармів, для протидії і розкриття соціально-революційної про­паганди в імперії, брали участь в організації з патріотичною ме­тою різного роду партій, розповсюджували для цього друковані відозви, зі збудженням однієї частини населення проти іншої, а при таємних своїх розшуках і дізнаннях використовували прийо­ми, які легко можуть бути підведені під провокаторські». Досить красномовне зізнання, хай і зроблене у документі «обмеженого користування»! Звичайному своїх офіційних виступах Столипін геть відкидав звинувачення очолюваного ним відомства у подіб­ній діяльності.

Далі Столипін, розцінивши «такого роду дії жандармських чинів не тільки недоречними, але й протизаконними», заявляв: «Виявлення ними активного співчуття до різного роду партій я визнаю несумісним зі службовим їх становищем як посадових урядових осіб, на яких покладені спеціальні обов’язки по охоро­ні державного порядку і громадського спокою, і безумовно забо- роняю їм брати участь у політичній боротьбі існуючих нині груп, партій, товариств і спілок». Цілком очевидно, що вимога полі­тичного нейтралітету для осіб, які займалися політичним розшу­ком, — лише благе побажання. Та й характер такого «нейтраліте­ту» стає ясним уже в останньому абзаці того ж столипінськи цир­куляра: «Виконання жандармськими чинами покладених на них спеціальних обов’язків повинно бути засноване лише на існую­чих законоположеннях, і діяльність їх у цьому відношенні пови­нна бути безумовно коректна» [12, арк.43].

Політична направленість тодішніх «законоположень» ні в кого не викликала сумнівів. Шеф жандармів, як бачимо, нагадує сво­їм підлеглим, що вони — «посадові урядові особи». Таким чи­ном, політичний «нейтралітет» по-столипінському — це неухи­льне проведення «законоположень» і урядової лінії. А у тодішній Росії мало хто міг похвалитися, що він правіший уряду.

Що ж стосується загального рівня професіоналізму жандарм­ських офіцерів (перш за все у розшуковій сфері), то він не був високим. Безумовно, в політичній поліції були свої «зірки» (про декого з них ще йтиметься), але їх було небагато. Красномовну оцінку кадрам жандармерії дав у жовтні 1911 р. віце-директор Департаменту поліції Віссаріонов: «Досвід більш ніж трьохрічно- го ознайомлення з діяльністю охоронних відділень, ГЖУ і попе­редня п’ятирічна служба у політичному прокурорському нагляді привели мене до висновку щодо крайньої слабкості та явної не­здатності дуже багатьох чинів жандармського нагляду до розшу­ку». Віце-директор вважав, що 50% жандармських офіцерів не здатні до служби і пропонував «освіжити» особовий склад шля­хом звільнення всього «недостатнього, слабкого, старого» у від­ставку. Так чи інакше, можна цілком погодитись з висновком 3.1. Перегудової, що кадри політичної поліції напередодні рево­люційних подій 1917 р. (як, додамо від себе, і свого часу напере­додні революції 1905 р.) виявилися не підготовленими до дій в екстремальних умовах [9, с. с. 349].