§ 4. Спеціалізовані органи політичного розшуку

До кінця XIX ст. спеціалізовані органи політичного розшуку, що в просторіччі іменувалися охоронними відділеннями, або охра­нками, існували лише у Петербурзі та Москві, хоча ще на поча­тку 80-х років була створена правова основа для створення сис­теми подібних установ: 3 грудня 1882 р.

І «загальний нагляд», і реєстрація негласно-піднаглядних, і всі інші сторони діяльності охоронних відділень — все це зреш­тою було підпорядковане «інтересам» політичного розшуку. Саме розшук був головною функцією цих установ. Про розмах розшу- кової діяльності охранок говорять розміри сум, що видавались на таємні витрати, тобто «на витрати для нагляду і розшуку та на утримання агентури». Так, у 1883 р. ці витрати досягай по Мо­сковському охоронному відділенні ЗО тис. крб. у рік, що склада­ло 60% загального кошторису витрат відділення. Аналогічне ста­новище було і у Петербурзькій охранці (загальна сума витрат відділення становила з початку 1883 р. 15 тис. крб. на місяць, або 180 тис. крб. у рік) [58, арк. 11; 59, арк. 73].

У 80-х — першій половині 90-х років політичним розшуком спеціально займалися лише столичні охоронні відділення та ще так звана Закордонна агентура Департаменту поліції, що діяла у центрах російської політичної еміграції — у Парижі, Відні, Же­неві, Румунії [60; 61; 62, арк. 1—1 зв., 4—4 зв., 18, 46, 47]. Незва­жаючи на слабкість розшукової діяльності у губернських жанда­рмських управліннях, тогочасна система цілком задовольняла ке­рівництво MBC.

Ситуація змінилась з середини 90-х років, коли революцій­ний рух набув таких рис, як масовість, широкий територіальний розмах, одночасність і безперервність по всій країні. За цих умов почала все більш серйозно виявлятись неефективність розшуко­вої діяльності ГЖУ.

Практика боротьби з «антиурядовим» рухом пішла шляхом розширення територіальної компетенції найбільш боєздатних органів політичної поліції — столичних охоронних відділень. Особливо активна роль відводилась Московському охоронному відділенню, «як через найбільш сприятливе географічне поло­ження цього міста, наявність революційних зв’язків у ньому, так і через найбільшу пристосованість особового складу цього закла­ду до розшукової служби, де на цей час уже виробилась ціла школа взагалі розшукової і зокрема наглядової служби, створив­ся цілий штат цілком підготовлених до розшукової служби осіб, склалась традиція» [29, арк. 203].

З середини 90-х років поїздки московських охоронників до провінції, що були до того спорадичними, стали системою. У своїй діяльності поза межами Москви охранка спиралася на «Летючий загін» філерів, створений на кошти Департаменту поліції у 1894 р. Загін, укомплектований кваліфікованими філерами, виконуючи завдання Департаменту поліції і начальника Московського охо­ронного відділення, переслідував революціонерів по всій країні. Часто навідувалися «летючі» філери і в Україну: наприклад, на початку вересня 1901 р. вони «працювали» у Харкові, Катерино­славі, Полтаві, Києві. Крім того, найбільш досвідчені агенти, ко­трі знали видатних революціонерів у обличчя, перебували на при­кордонних пунктах [64, арк.

Зростання обсягу діяльності жандармсько-поліцейських ор­ганів викликало у кінці 90-х — на початку 900-х рр. відповідні зміни і у внутрішній організації самого Департаменту поліції. Найбільше значення мало виокремлення 1 січня 1898 р. зі складу III діловодства Особливого відділу. До того часу III діловодство, що вирішувало широке коло питань «вищої поліції», за визна­ченням авторів «Історичного нарису організації і діяльності Де­партаменту поліції», «при найнапруженіших зусиллях не могло впоратися з такою непосильною роботою, тим більше, що роз- шукова діяльність все зростала прогресивно».

Особливий відділ став відати «політичним розшуком у широ­кому значенні цього слова» [38, арк. 143 зв]. За цим «широким значенням» ховалися такі «предмети діяльності» відділу: «1) Заві­дування закордонною і внутрішньою агентурою. 2) Негласне сте­ження за кореспонденцією приватних осіб, які звертали на себе увагу уряду. 3) Всі розпорядження щодо нагляду за політичним настроєм учнівської молоді. 4) Розпорядження щодо нагляду за політичним настроєм робітників. 5) Розшук осіб у справах полі­тичних. 6) Реєстрація творів нелегальної преси. 7) Розгляд речо­вих доказів, що надійшли до Департаменту, у дізнаннях, що за­кінчені провадженням, для вийомки з них книг, брошур, закли­ків і листків антиурядового змісту, віддрукованих у Росії і за кордоном; провадження справ щодо всіх перебуваючих в обороті творів підпільного друку, листування з Головним управлінням у справах преси і Головним управлінням пошт та телеграфів про заборону до обороту і нагляд за розсиланням поштою і конфіс­кацією різних злочинних видань; складання збірників проклама­цій, відозв і листівок за часом їх появи і списків революційних видань для вміщення у щорічний огляд найважливіших дізнань і до алфавітного каталогу видань російською мовою, заборонених до обігу і передруку в Росії, видаваного Головним управлінням у справах преси; складання загального каталогу революційних ви­дань, що зберігаються у бібліотеці Департаменту, і видача дові­док про них.

Таким чином, у Особливому відділі було сконцентровано всі справи, що стосувалися політичного розшуку. Уже у 1901 р. при відділі була значна алфавітна картотека (55 тис. карток), бібліо­тека революційних видань (5 тис. примірників) і фототека осіб, які «більш чи менш становлять інтерес для діяльності Особливо­го відділу» [38, арк. 143 зв]. Першим завідувачем Особливого від­ділу став Л.А.Ратаєв, котрий був впродовж тривалого часу одним з керівників III діловодства.

Отож, у другій половині 90-х — на початку 900-х рр. Департа­мент поліції (спочатку у особі III діловодства, а потім — Особли­вого відділу) намагався розгромити «антиурядовий рух», спира­ючись в основному на сили трьох охоронних відділень (у 1898 р. охранку було засновано і у Варшаві) і, так би мовити, «корпус філерів», створений на допомогу Корпусові жандармів. Серед охоронних відділень, як вже зазначалось, головну роль відіграва­ло Московське, що стало «ніби офіційним центральним розшу- ковим органом Департаменту» [65, с. 195].

Те місце, що його посідало Московське охоронне відділення у механізмі політичної поліції у даний період, дає можливість розглянути, хоча б у загальних рисах, основні форми діяльності, «внутрішнє життя» цього органу. На перший погляд, це питання не має прямого відношення до теми нашого дослідження. Одна­че це не так. Справа в тім, що «стиль роботи» московських охо­ронників став нормою для всіх охоронних відділень, створених у 1902-1903 рр., під час «реформи» розшуку, а самі нові розшукові установи очолили особи, які пройшли вишкіл в Москві.

У 1896 р. Московське охоронне відділення очолив С.В. Зуба­тов, фігура доволі незвичайна. Він змінив «заслуженого полков­ника» Бердяева, який «мав необережність програти за одним присідом у Мисливському клубі до 10 тис. крб. казенних гро­шей» [63, ч. 1, с. 282]. Та вже задовго до цього Зубатов фактично керував установою. Кар'єра його була унікальною: у ранній мо­лодості він, захоплюючись соціалістичними ідеями, брав участь у роботі нелегальних гуртків, потім став провокатором, а у 1889 р.

Основою розшуку Зубатов вважав «внутрішню» агентуру.Як зазначав Менщиков, який тривалий час працював разом з Зуба- товим, агентура була його «символом віри» [63, ч. 1, с. 294]. Най­складнішою справою — вербуванням агентури — Зубатов займа­вся сам. Організовуючи масові арешти, він намагався отримати у свої руки «живий матеріал» для «обробки».

При Зубатові у політичний розшук стійко ввійшли провока­торські прийоми. Широко використовуючи агентуру, начальник охранки планував і здійснював будь-які, потрібні йому варіанти «розв’язання» заходів революціонерів : або давав підпільній ор­ганізації «спокійно» розвиватись, вичікував, поки «виготовлять метальний снаряд» або «поставлять» типографію, або з допомо­гою «співробітників» активно «підштовхував до дій». Так, у 1895 р. він фактично спровокував «справу» І.С.Распутіна та ін. про «те­рористичний акт першорядної важливості». За це Зубатов отри­мав, «поза правилами», орден Св. Володимира [63, ч. 1, с. 263­27 5]. Суть зубатовської системи політичного розшуку найяскра­віше виражена у телеграмі, надісланій у квітні 1894 р. Зубатовим і Бердяєвим Рачковському в Париж («друзі» поспішали поділи­тися з колегою своєю радістю з приводу ліквідації значної підпі­льної організації) : «Вчора взята типографія, декілька тисяч ви­дань і 52 члени партії «Народного права». Трохи залишено на розведення» (виділено мною — О.Я.) [63, ч. 1, с. 213]. Саме до того прагнув Зубатов, — «ліквідуючи» революційні організації, завжди залишати декілька чоловік « на розведення», зберігати «розшуковий ембріон», щоб мати можливість знов і знов органі­зовувати провокації і «заробляти» собі нові ордени.

Значна роль у «блискучій» діяльності Московської охранки належала службі зовнішнього спостереження, якою керував Є.П.Медніков. Талановитий самоучка (якщо вміння шпигувати можна назвати талантом), вихідець з селян, Медніков зумів ви­ховати філерів, відданих йому душею і тілом, готових виконати будь-який наказ. Дані зовнішнього спостереження доповнювали і конкретизували «вказівки» внутрішньої агентури. Філери «мед- ніковської школи» цінувалися дуже високо.

Незважаючи на значні результати, досягнуті охоронними від­діленнями, в першу чергу — Московським, у справі політичного розшуку, революційні організації, особливо соціал-демократич- ні, знов і знов відроджувалися. У результаті, на початок XX ст. для уряду стала очевидною необхідність «реформи» політичної поліції. Зі своїми проектами виступили П.І.Рачковський, Л.А.Ратаєв, С.В.Зубатов — ці, за образним висловом Менщико­ва, «три богатирі розшуку» [61, с. 211].

У своєму повідомленні до Департаменту поліції від 20 липня 1901 р. Рачковський (він на той час очолював Закордонну аген­туру) відзначає, що «було б великою помилкою думати, що рево­люційне бродіння, що охопило нині імперію, є явищем випадко­вим, для боротьби з яким можна було б обмежитись звичайними поліцейськими заходами, що практикувались до тепер». Заявля­ючи, що «нові часи — нові завдання», Рачковський, одначе, за­мість «звичайних» поліцейських заходів нічого іншого не пропо­нує, крім як «протиставити об'єднавчій діяльності революціоне­рів правильно організовану політичну поліцію» [61, с. 124]. Суть пропозицій Ратаєва зводилась до того, щоб об'єднати під егідою губернатора загальну і політичну поліцію губернії [66, арк. 1—6].

Реформа політичного розшуку обмежилась створенням на мі­сцях розшукових відділень, тих самих, організацію яких Ратаєв вважав «ще одним паліативом». Автором цього проекту був Зу­батов.

Питання організації нових розшукових установ (їх спочатку передбачалося назвати охоронними пунктами) обговорювались на нарадах, скликаних у січні 1902 р. Департаментом поліції. У їх роботі брали участь, крім чиновників департаменту, начальники охоронних відділень (Московського, Петербурзького, Варшав­ського) і деяких великих губернських жандармських управлінь [29, арк. 217 зв.-218]. 12 серпня 1902 р. міністр внутрішніх справ Плеве затвердив «Положення про начальників розшукових від­ділень».

У циркулярі Департаменту поліції від 13 серпня 1902 р. № 5200, яким начальники губернських жандармських управлінь сповіща­лись про створення нових розшукових органів, говорилось : «По­ступово збільшуваний останніми роками розвиток гуртків, які займаються пропагандою соціал-демократичних ідей у робітни­чому середовищі і широким розповсюдженням відтворюваних ними на гектографі або ручним типографським способом рево­люційних відозв, бродіння серед учнівської молоді, супроводжу­ване вуличними безпорядками, систематичне ввезення з-за кор­дону транспортів нелегальної літератури і, нарешті, виникнення революційних організацій, що заповзялися перенести злочинну пропаганду у середовище сільського населення для підбурюван­ня селян до влаштування аграрних безладь, — спонукає началь­ників губернських жандармських управлінь звернути майже ви­ключну увагу на політичний розшук, відсунувши на другий план інші сторони покладених на них обов'язків, серед яких важливе місце займає провадження дізнань про державні злочини у по­рядку 1035 ст. Ст. Крим. Судочинства» [29, арк. 25].

Зауваживши, що створений для допомоги «місцевим силам» «Летючий загін» виявився на той час, через охоплення «антиуря­довою пропагандою» все більш широких районів, не в змозі спра­витись з покладеними на нього завданнями, Департамент поліції вказував далі: «Між тим досвід останніх років показав, що сучас­ні революційні організації навряд чи можна вважати прив'язани­ми до однієї певної місцевості, а що, навпаки, вони охоплюють цілі райони мережею дрібних гуртків, зв'язок між якими підтри­мують найбільш спритні, сміливі й досвідчені агітатори, перева­жно нелегальні, які відзначаються надзвичайною рухливістю, яка і створює їм особливу невловимість. Звичайно, що для успішної боротьби з такими прийомами пропаганди і агітації слід проти­ставити їм відповідно пристосовані розшукові органи. Началь­ники губернських управлінь і їх помічники, за сутністю своїх обов'язків, прикріплені до місця, а крім того, позбавлені можли­вості зосередити виключну увагу і присвятити всі сили політич­ному розшукові, як того вимагають сучасні умови».

«Бажаючи полегшити цей бік діяльності губернських жанда­рмських управлінь, — говорилось далі у циркулярі, — і надати начальникам останніх та підвідомчим їм чинам можливість зосе­редити особливу увагу на провадженні політичних дізнань, успі­шне провадження яких, як розробка результатів розшуку, є пи­танням першорядної важливості, Департамент поліції визнав за необхідне сформувати особливі розшукові відділення, на началь­ників яких покладається виключно завідування політичним роз­шуком...»

Із заснуванням нових органів політичного розшуку гроші, що видавалися раніше на агентурні видатки начальникам губерн­ських жандармських управлінь, повинні були виділятися у «без-

138

посереднє розпорядження» начальників розшуковик відділень [29, арк. 25 ЗВ.-26].

До циркуляру для ознайомлення начальників губернських жандармських управлінь додавалося «Положення про начальни­ків розшукових відділень».

Згідно з § 1 цього «Положення», на начальників розшукових відділень покладалося «завідування політичним розшуком, тобто зовнішнім спостереженням і секретною агентурою у певному ві­домому районі» [29, арк. 4]. Ці райони визначалися на розсуд директора Департаменту поліції. Начальники розшукових відді­лень призначалися з числа офіцерів Окремого корпусу жандар­мів за вибором директора Департаменту поліції і прикомандиро- вувалися до відповідних губернських жандармських управлінь.

«Положення» встановлювало, що начальники розшукових від­ділень, крім підпорядкування у стройовому відношенні началь­никам губернських жандармських управлінь, до яких вони при- командировувались, повинні були повідомляти їх словесно «про хід спостереження і результати розшуків».

Обов«язком начальників нових органів політичного розшуку було «набуття таємних агентів, керівництво їх діяльністю, а та­кож вибір і навчання наглядових агентів», тобто філерів. Началь­ник відділення мав у своєму підпорядкуванні також канцелярію (з діловодом і писцями), у якій велися : а) реєстрація даних сте­ження, агентурні записки, щоденники спостереження з відпові­дними зведеннями; б) книга грошової звітності; в) справи по листуванню; г) алфавіт осіб, «відомості про яких є у відділенні».

Без згоди начальника розшукового відділення у районі його нагляду чинами Корпусу жандармів не могли провадитись «ніякі обшуки і арешти, хоча б щодо цього предмета надійшла вимога уповноваженої для цього іншої особи».

Спеціально обумовлювалося у «Положенні» питання про участь розшукових відділень у видачі довідок про політичну бла­гонадійність: всі запити з цього приводу начальник губернського жандармського управління повинен був направляти начальнику розшукового відділення, який або ставив штамп про відсутність відомостей про цю особу, або на самому запиті робив напис «по суті наявних у нього вказівок».

Параграфи 4, 9 і 14 «Положення про начальників розшукових відділень» встановлювали суворий контроль з боку Департамен­ту поліції за діяльністю відділень. Так, начальники відділень πο­винні були «безпосередньо» доносити Департаменту поліції про всі агентурні відомості, що надходять до них, і дані зовнішнього спостереження, отримуючи, у свою чергу, від Департаменту «від­повідні вказівки щодо загального ходу розшуку в імперії».

Коли результати зовнішнього і внутрішнього спостереження вказували на необхідність провадження обшуків та арештів, «осо­бливо більш чи менш значної кількості осіб», начальник розшу- кового відділення зобов’язаний був надати, «по можливості зав­часно», до Департаменту поліції список осіб, «намічених до об­шуків і арештів, з коротким описом відносно кожної особи підстав для цих заходів і міри участі її у викритому державному злочині». Слідчі дії здійснювалися за «особистої участі за безпосередніми вказівками» начальника розшукового відділення місцевим губе­рнським жандармським управлінням, якому Департамент полі­ції давав відповідний наказ.

У випадках, коли вимагалось вжиття «невідкладних заходів для припинення або попередження злочину», начальник розшу­кового відділення звертався за сприянням безпосередньо до на­чальника губернського жандармського управління. Надання та­кого сприяння було для начальника жандармського управління «обов’язковим», але відповідальність за вжиті «слідчі дії» покла­далась на начальника розшукового відділення.

У тижневий термін після «ліквідації» начальник розшукового відділення мав подати до Департаменту поліції зведення щоден­ників спостереження у даній справі [29, арк. 4-6].

Такий основний зміст «Положення про начальників розшу­ковик відділень». Відразу ж після його затвердження розпочало­ся будівництво нових органів політичного розшуку. Цей процес відбувався під безпосереднім керівництвом Зубатова, який став завідувачем Особливого відділу Департаменту поліції (Ратєва було призначено завідувачем Закордонної агентури замість звільне­ного у відставку Рачковського).

Спочатку розшукові відділення було створено у Києві, Хар­кові, Одесі, Тифлісі, Вільно, Катеринославі, Саратові і Казані, тобто у тих містах, де, на думку Департаменту поліції, було помі­чено «особливо посилений розвиток революційного руху» [29, арк. 26]. Звернемо увагу на те, що чотири з восьми нових розшу­ковик органів засновувались в Україні.

26-27 вересня 1902 р. в Департаменті поліції під головуван­ням директора відбулася нарада, на яку були викликані всі нача­льники розшукових відділень зі списком «питань, що виплива­ють з ускладнень, зустрінутих при здійсненні на практиці покла­деного... обов’язку» [29, арк. 59]. Нарада розробила «Звід пра­вил», який становив собою додаток до «Положення про началь­ників розшукових відділень».

27 червня 1904 р. міністр внутрішніх справ затвердив «Тимча­сове положення про охоронні відділення», яке було, в основно­му, синтезом норм, які містилися у «Положенні про начальників розшукових відділень» і «Зводі правил» [67, арк. 25-29 зв.].

Згідно з пунктом 29 «Зводу правил», «районом відання» нача­льника розшукового відділення вважалося, «головним чином, місто, де живе начальник, а потім у сферу його діяльності мо­жуть входити ті міста губернії, які будуть звертати на себе увагу найбільшим впливом революційної пропаганди».

У «Зводі» особливо підкреслювалося, що «нагляд за учнів­ською молоддю і робітниками входить у коло відання начальни­ків розшукових відділень».

Начальники відділень повинні були «ознайомитися з історі­єю революційного руху і станом цього руху у цей час», а також «слідкувати за революційною літературою». При кожному відді­ленні створювалася бібліотека нелегальних видань.

«Головним обов’язком» начальників розшукових відділень, за «Зводом», проголошувалося «придбання внутрішньої агентури» [29, арк. 122]. «Тимчасове положення про охоронні відділення» було ще категоричніше: «Головним обов'язком начальників від­ділень, з метою найкращого збереження їх службової обізнанос­ті, є придбання секретних агентів і керівництво ними...» [67, арк. 26 зв]. Укомплектування ж відділень діловодами, старшими фі­лерами і «основним філерським кадром» брав на себе Департа­мент поліції. Виконання «технічної сторони» зовнішнього спо­стереження визначались розпорядженнями Департаменту.

Начальник відділення мав право приймати нових службов­ців, але «не інакше, як з дозволу Департаменту». «Тимчасове положення» від 27 червня 1904 р. розширило права начальників відділень : наглядових агентів вони могли брати на службу само­стійно.

Звіти про свою діяльність начальники розшукових відділень повинні були подавати записками на ім«я директора Департаме­нту поліції. «Істотні агентурні відомості і найяскравіші епізоди зовнішнього спостереження сповіщаються негайно; щоденники ж спостереження з зведеннями до них, — 1-го числа кожного місяця, а вивірений щоденник — через тиждень після ліквідації».

Як одну з умов успішної діяльності розшукових відділень Де­партамент поліції розглядав установлення тісних контактів між начальниками відділень, з одного боку, і губернаторами (градо­начальниками), начальниками губернських жандармських управ­лінь, чинами прокурорського нагляду — з іншого [29, арк. 122]. У чорновому варіанті «Зводу правил» говорилося ще більш жор­стко: «Установлення добрих відносин з посадовими особами є одним з істотних обов'язків начальників розшукових відділень» [29, арк. 97 зв.].

«Звід правил», після доопрацювання та редагування його у Департаменті поліції, 21 жовтня 1902 р. був затверджений дире­ктором Департаменту і розісланий начальникам щойно створе­них установ політичного розшуку.

У цей час в Україні продовжується організація нових розшу­кових відділень: у жовтні 1902 р. відкривається відділення у Сім­ферополі (Таврійське), у січні 1903 р. — у Полтаві, у лютому того ж року — в Житомирі (Волинське) [29, арк. 97 зв.].

У лютому 1903 р. розшукові відділення було перейменовано на охоронні.

Очолювати органи політичного розшуку було постановлено молодих (середній вік — 36 років), але вже досить досвідчених (строк служби у корпусі складав у середньому 8 років) офіцерів. За це особливо боровся Зубатов, котрий вважав, що молоді офі­цери «ще не зіпсовані рутиною жандармських управлінь і більш сприйнятливі до нових методів політичної боротьби...» [68, с. 20]. Слід зазначити, що багато з них (О.І. Спиридович, П.П.Заварзін, М.М.Аплечеєв О.В.Герасимов та ін.) стали згодом визначними діячами політичної поліції.

Штати кожного охоронного відділення залежали від обсягу робіт, які йому належало виконувати. Наприклад, якщо у Київ­ському відділенні у 1903 р. за штатом було 33 філери, а у Хар­ківському і Одеському — по 25, то у Волинському — 8. Фактично ж майже у всіх охранках був недокомплект наглядових агентів (так, у Київському відділенні наявні були 19 філерів, у Одесько­му — 17, Харківському — 13) [29, арк. 121-122]. Це змушувало начальників охоронних відділень використовувати спочатку в якості філерів унтер-офіцерів жандармських управлінь. Про те, що філерські здібності жандармів далеко не завжди були задові­льними, свідчать зокрема, позначки, зроблені старшим філером Одеського розшукового відділення Вагановим у списку, який було подано у листопаді 1902 р. до Департаменту поліції (збережено мову, стиль і орфографію оригіналу) : «І. Старые филеры. 1) Крайний Андрей Антонович — 50 лет, филерские обязаннос­ти несет с 1882 г. — «Староват, напорист, любит прибавить; в общем, терпим». 2) Шперо Григорий Степанович — 49 лет, филер с 1884 г. — «Староват, пьёт умеренно водку, хорош по делу». 3) Антипенко Фёдор Романович — 47 лет, филер с 1889 г. — «Размазня, не тактичен; и болтун»... 6) Сивак Онуфрий Ивано­вич — 32 года, филер с 1898 г. — «Во всех отношениях филер, но необходим для него кулак (свободного характера)». II. Из моло­дых. 1) Игнатов Дмитрий Карпович — 26 лет, филер с 1902г. — «Будет хорош (сообразительный)». 2) Кравченко Алексей Сав­вич — 28 лет, филер с 1902 г. — «Тупой, надежды плохи». 3) Вовченко Иван Леонтьевич — 31 год, филер с 1902 г. — «Хо­рош, любит работу». В результаті — невтішний для старих філе- рів-жандармів висновок Ваганова: «В общем у старых строго уко­ренилась жандармская закваска, которую трудно переломить» [69, арк. 26].

В Одесі з філерами взагалі було складно. Коли у березні 1903 р. новий начальник охранки ротмістр Васильєв одержав зауважен­ня від керівництва Департаменту поліції за те, що взяв на службу вільнонайманих філерів з відставних рядових (а не унтер-офіце­рів, як рекомендував Департамент), він виправдовувався тим, що нові філери «розвинуті і надійні» і що «взагалі комплектування філерів у Одесі надзвичайно утруднене, бо народ у цьому порто­вому місті вкрай зіпсований. Коли ж після припинення виплати жандармським унтер-офіцерам ввіреного мені відділення додат­кових грошей від мене відразу пішло сім чоловік філерів, необхідно було поповнити таку значну втрату» [69, арк. 177-178 зв.].

Департамент поліції виділяв новоствореним розшуковим уста­новам значні суми на секретні витрати (у цю рубрику входили затрати на утримання філерів, секретних співробітників, конспі­ративних квартир, а також суми, що відпускалися на «інші аген­турні витрати»). Так, з 299 970 руб., передбачених кошторисом Департаменту поліції 1903 р. на утримання 13 створених до січня 1903 р. розшукових відділень, на зазначені вище цілі передбача­лося витратити 262 100 руб. Для порівняння зазначимо, що за тим же кошторисом 62 губернським жандармським управлінням разом було відпущено на секретні витрати аванс у розмірі 5200 руб. [69, арк. 169-172]. Тільки начальникові Фінляндського жа­ндармського управління було виділено, «як виняток», кредит у розмірі 3 тис. руб., «на покриття всіх агентурних витрат». З за­снуванням пізніше Виборзького охоронного відділення цей кре­дит було передано новому розшуковому органу.

Становлення нових органів політичного розшуку відбувалося у складних умовах. З одного боку, політична обстановка у країні, характерною рисою якої було посилення розмаху революційного руху, змушувала охоронні відділення відразу ж, без «пристрілки» вступати у боротьбу. Сама мережа охранок не була стабільною: впродовж 1904 р. послідовно закриваються Полтавське, Уфим­ське, Красноярське, Таврійське, Волинське, Бессарабське, Ви­борзьке, Казанське відділення (паралельно з цим укрупнюються або зміцнюються найбільш підготовленими кадрами решта охо­ронних відділеннь). Зовсім не сприяли поліпшенню становища місцевих політико-поліцейських органів перетасовки у верхах Де­партаменту поліції і Особливого відділу. Все це дало право Рата- єву порівняти згодом політичну поліцію Росії у цей період з ар­мією, «яка переозброюється і займається навчанням новобран­ців під вогнем противника» [65, с. 203].

Та поряд з цими природними «труднощами росту», що су­проводжували пошук оптимальної системи організації політич­ного розшуку у всеросійському масштабі, охоронним відділен­ням довелося мати справу і зі складнощами іншого характеру. З перших кроків своєї діяльності начальники охранок зустріли у багатьох місцях холодне, а інколи і просто вороже ставлення з боку жандармського начальства, а також місцевих адміністрати­вних властей і керівників загальної поліції (широкий резонанс, наприклад, отримав конфлікт Спиридовича з начальником Ки­ївського ГЖУ Новицьким ) [70, с. 111, 115—118, 130—131]. Ця обставина, звичайно впливала на ефективність діяльності охо­ронних відділень; інколи ж саме вона, на думку Департаменту поліції, була однією з основних причин невдач.

Цілком зрозуміло, що Департамент поліції докладав макси­мум зусиль до того, щоб забезпечити охоронним відділенням сприяння з боку «суміжних» установ: неодноразово звертався до губернаторів і градоначальників з проханням надати підтримку новим розшуковим органам, домагався усунення надто непри­миренних щодо охранок начальників губернських жандармських управлінь і т. ін. Нарешті міжвідомчі суперечності у цьому відно­шенні було більш-менш згладжено. Однак повної їх ліквідації так і не вдалося досягти: «старі» жандарми продовжували вважа­ти охоронників «вискочками», «недоуками», а у самій розшуко- вій діяльності мала місце конкуренція між охранками і загаль­ною поліцією.

Попри всі складнощі, охоронним відділенням уже з самого початку вдалося добитися значних досягнень у боротьбі з рево­люційними організаціями. Оцінюючи діяльність охранок за рік (з осені 1902 р. до вересня 1903 р.), Трутков писав: «Спливаючий рік діяльності політичного розшуку в імперії, за здобутими роз- шуковими органами результатами, має бути справедливо назва­ний найблискучішим у історії розшуку. Нові відділення... дали загалом разючі результати своєї служби» [29, арк. 222].

Слід визнати, що така оцінка діяльності охоронних відділень у цей період в основному відповідала дійсності. Візьмемо лише один з напрямів діяльності охранок — боротьбу з підпільними типографіями. З 1 січня 1902 р. до 10 березня 1904 р. розшукови- ми органами було виявлено і ліквідовано по країні 39 типографій (з них 23 належали РСДРП, 14 — партії есерів, 2 — Польській соціалістичній партії). Важливо зазначити, що на території Укра­їни за вказаний період було ліквідовано 18 підпільних типогра­фій (9 — есерівських, 9 — організацій РСДРП ).

Чим же були обумовлені ці «разючі результати»? Мабуть, тут слід вказати на нові принципи організації системи політичного розшуку у поєднанні з досить високим рівнем технічного боку розшукової справи. Політичний розшук набув всеросійського масштабу; він спирався на систему вузькоспеціалізованих місце­вих органів, діяльність яких направлялась і координувалась з центру.

У справжній штаб політичного розшуку перетворився Особ­ливий відділ Департаменту поліції. Зубатов, вступаючи у завіду­вання відділом, оголосив, що має намір перетворити Департа­мент поліції у «Всеросійську охранку» [68, с. 20]. У багатьох від­ношеннях ця мета була досягнута. Разом з Зубатовим на службу в департамент прийшли охоронники Медніков, Квіцинський, Менщиков, Трутков, Зверев, жандармські офіцери Мец, Коміса- ров та інші, викриті провокатори Гурович і Панкратов. У ці роки Особливий відділ, як за значенням постановлених перед ним за­вдань, так і за обсягами діловодства і кількістю співробітників стає головним структурним підрозділом Департаменту поліції. Так, лише за перші 9 місяців 1903 р. через нього пройшло 17315 вхідних і 9254 вихідних паперів і 4214 «таємних повідомлень» [71, літ. 2, арк. 12 зв.]. До осені того ж року у відділі, крім завіду­вача, працювали 7 старших помічників діловода, 11 їх помічни­ків, 17 канцелярських чиновників і 5 друкарів [72, арк. 29-31].

Зубатов завершив розпочату ще Ратаєвим реорганізацію Осо­бливого відділу: він був розбитий на 6 столів, службу зовнішньо­го спостереження і канцелярію. Перші три столи відали окреми­ми галузями політичного розшуку: у першому з них розбиралися шифровані документи і «проявлялися» листи, написані хімічним способом (цей же підрозділ здійснював зносини з поштовою це­нзурою); другий стіл займався всіма розшуковими справами, що стосувалися закордону; третій стіл концентрував матеріали на­гляду за учнівською молоддю, земствами і сектантами. Інші сто­ли в основному керували діяльністю охоронних відділень за зон­ним принципом (територія України була підвідомча 6-му столу) [73, літ. А. арк. 29-30].

Така організація центральної установи політичного розшуку дозволяла оперативно здійснювати управління діяльністю охо­ронних відділень, тим більше що останні, будучи фактично неза­лежними по відношенню до органів Корпусу жандармів, підко­рялися лише Департаменту поліції. Департамент приділяв пер­шочергову увагу захистові цієї незалежності охоронних відділень (а точніше — залежності їх тільки від нього): виплачував началь­никам охранок значну надбавку до встановленого утримання, клопотав про нагородження їх орденами, дострокове підвищен­ня у чині і т.ін.

Крім офіційних важелів управління охранками, департамент у ці роки мав і неофіційні: «Керівні директиви з розшуку — згаду­вав пізніше Спиридович, — йшли через Зубатова, філерська ж служба практикувалась через Меднікова. З його Летючого загону було призначено завідуючих зовнішнім спостереженням у щойно відкриті відділення. Підкоряючись начальникам, ці старші філе­ри зберігали найтісніший зв'язок зі своїм Євстратієм Павловичем і писали йому детальні листи про все, що робилось у відділеннях. Начальники останніх фактично потрапляли під пильний нагляд і контроль Меднікова (а значить, і Зубатова — О.Я.). Вони пови­нні були про все писати йому у приватних листах. Доповідь ди­ректору — лист Меднікову, а хто знав добре Зубатова, то писав і йому. Своєрідно, але вперше Департамент поліції взяв у свої руки всі нитки політичного розшуку у країні...» [70, с. 111].

Одне з численних свідчень тісного зв«язку охоронників з Медніковим — поданий нижче лист філера Віденського охорон­ного відділення Дмитрієва (червень 1903 р.) (мову і орфографію оригіналу збережено): «Имею честь доложить и просить Вас Ев­стафий Павлович: непризнаетели возможным послать меня с П.И.Чикиным в Красноярск так как я здесь в жидовских городах признаю сибя очень великий и заметен». Цей «очень великий» домігся свого: уже через декілька днів надійшла вказівка Лопухи­на начальнику Віденської охранки про відкомандирування Дми­трієва до Красноярська, «у зв«язку з висловленим ним бажанням про переведення» [69, ч. 1, арк. 212-а, 213].

Однак зазначені вище переваги централізованого керівницт­ва політичним розшуком у країні, характерні для передреволю­ційного періоду, обернулися для уряду недоліками уже в роки першої російської революції. У «Короткій записці Департаменту поліції про організацію політичного розшуку в імперії», складе­ній для міністра внутрішніх справ директором департаменту С.Белецьким у грудні 1912 р. (до неї ми ще не раз звернемося), про це говориться так: «У зв'язку зі зростанням революційного руху останнім часом і неможливістю повністю централізувати боротьбу з ним у Департаменті поліції, у 1907 р. засновано так звані районні охоронні відділення, для об’єднання і спрямуван­ня діяльності розшукових органів у певних місцевостях, причому при поділові імперії на райони брались до уваги головним чином географічні і національні особливості місцевостей» [74, арк. 22].

Відповідно до «Положення про районні охоронні відділення» у країні було створено 12 таких розшукових органів. Українські губернії були підвідомчі трьом районним охоронним відділен­ням: Південно-Західному (у Києві) (губернії: Київська, Чернігів­ська, Полтавська, Подільська, Волинська), Південному (у Одесі) (губернії: Херсонська з м. Одесою, Таврійська, Бессарабська і все узбережжя Чорного моря), Південно-Східному (у Харкові) (губернії: Харківська, Катеринославська, а також Курська, Воро­незька, Чорноморська і область війська Донського) [75, арк.15].

Районні охоронні відділення (POB) діяли під безпосереднім керівництвом і контролем директора Департаменту поліції, який опирався на Особливий відділ. Начальники відділень признача­лися директором Департаменту поліції з числа штаб-офіцерів Корпусу жандармів. Посади начальників могли займати за сумі­сництвом начальники місцевих губернських жандармських управ­лінь або охоронних відділень (так, за вказівкою Департаменту поліції від 29 липня 1909 р. обов«язки начальників Південно- Східного і Південного районних охоронних відділень було по­кладено відповідно на начальника Харківського ГЖУ і началь­ника жандармського управління м. Одеси). У разі суміщення посад до вказаних посадових осіб з питань розшуку слід було звертати­ся з позначкою «по району».

Начальники місцевих охранок поступали відтепер у безпосе­реднє підпорядкування начальникам районних відділень, які й складали на них службові атестації. Всі органи, що займалися на території «охоронного округу» (тобто району) політичним роз­шуком (ГЖУ, ЖПУЗ та їх відділення, начальники фортечних жандармських команд, чини загальної поліції), мали керуватися «у справі розшуку» вказівками начальника POB і виконувати всі його вимоги щодо розшукової частини. §7 «Положення» 1907 р. встановлював, що «однією з найголовніших задач начальників районних відділень є заснування центральної внутрішньої аген­тури, яка здатна висвітлювати діяльність революційних товариств ввіреної його нагляду області». Начальники районних відділень могли з дозволу Департаменту поліції збирати «обласні з'їзди осіб, які безпосередньо відають розшуком». «Загалом же, — йшлося далі у «Положенні», — рекомендується якомога більш живе спі­лкування розшукових органів і якомога частіший обмін повідом­леннями осіб, які очолюють розшук у сусідніх місцевостях, при­чому недоречна конспірація між особами, покликаними до ви­конання однієї й тієї ж справи у даному районі, неприпустима».

На основі відомостей, отримуваних від розшукових органів району і від власної агентури, начальники POB складали по кож­ній революційній організації зведення, які подавали один раз у місяць в Департамент поліції, «з викладенням результатів розро­бки... і зроблених ними вказівок на місця» [75, арк. 16-18]. Таким чином, «Положення про районні охоронні відділення» 1907 р. з урахуванням досвіду революційних років внесло суттєві зміни у систему політичного розшуку, яка, завдяки значній децентраліза­ції, стала більш гнучкою і мобільною. Країна була поділена на півтора десятка своєрідних «охоронних округів» або «районів», у кожному з них вся розшукова діяльність здійснювалась під безпо­середнім керівництвом районного охоронного відділення. «Поло­ження» надало новим установам у сфері політичного розшуку широкі повноваження відносно органів територіальної жандарме­рії, жандармської залізничної поліції, загальної поліції. За Депар­таментом поліції було залишено вирішення питань стратегії полі­тичного розшуку, підготовки кадрів,-узагальнення досвіду, -а також керівництво розшуковою діяльністю за кордоном [76, с. 17-19].

У цей же час — 9 лютого 1907 р. — міністром внутрішніх справ Столипіним було затверджено «Положення про охоронні відділення», що замінило собою «Тимчасове положення» від 27 червня 1904 р.

У цьому документі (§ 1) питання про завдання і статус охо­ронних відділень трактувалося таким чином: « У тих місцевостях імперії, де видається необхідним створення окремих розшукових органів, негласні розслідування у справах про державні злочини покладаються на особливо призначуваних для цієї мети офіцерів Корпусу жандармів або чиновників Департаменту поліції, з утво­ренням при них, у випадку необхідності, канцелярії, пойменова­ної охоронним відділенням».

Виходячи з досвіду попередніх років (у тому числі й негатив­ного), укладачі нового «Положення» постарались захистити охра­нки від будь-якого впливу «зі сторони». Так, § 5 прямо встанов­лював: «Начальники відділень здійснюють свої обов’язки під ви­щим керівництвом Департаменту поліції, котрий, з огляду на покладений на нього законом (ст. 362 т. 1 ч. 2 Зводу законів і 656 ст.ІІІ кн. Зв. військових постанов) обов’язок, відає справами по охороні громадської безпеки і порядку і дає загальний напрямок розшуковій діяльності, розпоряджаючись усім особовим складом відділень. Втручання інших установ і осіб, крім Департаменту поліції і начальників районних охоронних відділень, у діяльність місцевих охоронних відділень не може мати місця». Виняток у цьому відношенні складали охоронні відділення у Петербурзі, Москві та Варшаві, які, як вже зазначалось, перебували у віданні «підлеглих головних начальників поліції».

«Положення» 1907 р. надавало начальникам охоронних відді­лень широкі права у сфері комплектування особового складу (лише письмоводитель і старші службовці, підібрані начальни­ком відділення, повинні були затверджуватися на посаді дирек­тором Департаменту поліції). Разом з тим, звертає на себе увагу жорстке правило, сформульоване у § 10 «Положення»: «Особи, котрі притягалися до відповідальності за державні злочини, а та- кож були секретними співробітниками, не можуть бути допуще­ні до зайняття посад у охоронних відділеннях».

Дуже важливим є правило, зафіксоване у § 45: «Всі розпоря­дження про провадження обшуків та арештів у справах політич­ного характеру, що грунтуються на постановах місцевих жанда­рмських або поліцейських властей або випливають з окремих вимог, повинні виконуватись не інакше, як за попереднім узго­дженням з начальником охоронного відділення або жандармським офіцером, який відає самостійно розшуком у даній місцевості». Ця норма поставила розшукові органи в особливе становище по відношенню не тільки до жандармсько-поліцейських, але й до судових установ (постанову судової влади начальник охранки міг, до виконання слідчих дій, оскаржити прокурору судової палати і одночасно — в Департамент поліції).

Згідно з «Положенням», «реєстрація даних розшуку у охорон­ному відділені повинна бути так поставлена, щоб начальник від­ділення у кожний даний момент міг дати всі відомості про злочин­ну діяльність відомої відділенню особи» [75, арк. 20-25 зв.].

Обновлена у 1907 р. система політичного розшуку, у якій клю­чове місце посідали районні охоронні відділення, виявилась, з погляду як керівництва MBC і Департаменту поліції, так і самих охоронників, достатньо ефективною. До такого висновку дійшла скликана Департаментом поліції на початку квітня 1908 р. нара­да (з’їзд) начальників POB. Серед його учасників були і началь­ники районних охоронних відділень: Південно-Західного — ко- лежський асесор Кулябко, Південно-Східного — підполковник Попов, Південного — підполковник Левдиков. Метою наради було узагальнення річного досвіду застосування «Положення про районні охоронні відділення» і обговорення «принципових пи­тань, викликаних практикою цих нових установ і розвитком спра­ви розшуку».

Директор Департаменту поліції М.І.Трусевич запропонував усім учасникам наради висловитись щодо того, «наскільки до­свід діяльності районних охоронних відділень виправдав засну­вання цих нових установ і, якщо залишення районів в інтересах розшуку бажане, то чи не є необхідним внести якісь корективи до Положення про районні охоронні відділення». Усі виступаючі були єдині у тому, що створення охоронних районів мало двояке значення — «контрольне і чисто розшукове». У першому відно­шенні райони, на думку всіх начальників POB, «зіграли і продо­вжують грати величезну роль, адже, завдяки безпосередньому особистому ознайомленню чинів районних відділень з місцеви­ми розшуковими органами, а також запровадженню нових форм звітності, і райони, і Департамент поліції отримують чітке уяв­лення про стан розшуку в імперії і про якість розшукових сил у тій чи іншій місцевості, що й дало вже міністерству можливість звернути увагу на слабкість у цій справі багатьох губернських жандармських управлінь і вжити заходів щодо поліпшення ста­новища, оскільки це залежить від змін у особовому складі».

Що стосується «чисто розшукового» значення POB, то, як констатувала нарада, «висвітлення революційного руху області досягається виключно завдяки існуванню районів і виникаючо­му звідси обміну відомостями розшукового характеру». Відря­дження у межах району за розпорядженням начальників POB секретних співробітників і «летючих» філерських загонів давали можливість «прийти на допомогу у боротьбі з проявами революційного руху розшуковим органам». Було відзначено на нараді і «інструкторське значення» таких відряджень і об’їздів районів начальниками POB, адже при цьому з’являлась нагода «ознайомити склад губернських жандармських управлінь з уже виробленими практикою прийомами розшуку».

Свого часу, при розподілові території країни на охоронні ра­йони з певними центрами, Департамент поліції прагнув до їх «співпадання з обласними діленнями революційних організацій». Тепер же з доповідей начальників POB виявилось, що таке спів­падання насправді не завжди мало місце. Департамент поліції відразу ж зреагував на цей сигнал: уже під час наради директор департаменту запропонував начальникам POB подати свої мір­кування щодо зміни територіальних меж своєї компетенції. Якщо на території району діяли революційні групи різних партій, що мали кожна свою обласну організацію, начальник POB при по­рушенні питання про зміну кордонів мав «пристосовуватись... до обласного поділу тої партії, котра за характером та розміром сво­єї діяльності у районі становить найбільшу небезпеку для держа­вного порядку» [39, с. 185—196].

У грудні 1910 р. система спеціалізованих органів політичного розшуку в Україні поповнилась ще одним — при Севастополь­ському охоронному відділенні було створено так зване «Реєстра­ційне бюро» (подібні бюро діяли також у Петербурзі і Москві). В уже згадуваній «Короткій записці Департаменту поліції про організацію політичного розшуку в імперії» (1912 р.) підкреслю­валась необхідність «суворої реєстрації населення в деяких міс­цевостях, з метою виявлення серед нього, а також серед приїж­джих, революційного елемента».

Особливе значення реєстрація мала «для боротьби з «бойови­ми» задумами революціонерів, котрі у таких випадках майже зав­жди вдаються до проживання у даній місцевості за підробленими паспортами». У Реєстраційному бюро працювали спеціалісти, які, як зазначав Департамент поліції, «легко виявляють підробку па­спорта» (загальна поліція була зобов’язана того ж дня подавати до бюро всі паспорти, що здавались приїжджими на прописку). Крім того, службовці Реєстраційного бюро здійснювали (особи­сто і через двірників, швейцарів, номерну прислугу) нагляд за приїжджими, які зупинялись у готелях і мебльованих кімнатах [74, арк. 26-27].

У всі часи основу розшукової діяльності складало добування необхідної інформації про «об’єкти» розшуку. У досліджуваний період головними засобами отримання такої інформації були перлюстрація, «зовнішнє» і «внутрішнє» спостереження (щопра­вда, «питома вага» цих засобів у охоронному арсеналі не була постійною).

Перлюстрацією, тобто розпечатуванням приватної кореспон­денції, її переглядом і зняттям копій без відома адресата, займа­лися секретні відділення («чорні кабінети») поштамтів. Слід заува­жити, що з семи найбільших поштамтів, котрі мали у 10-ті роки «чорні кабінети», три знаходились на території України — у Ки­єві, Харкові та Одесі [77, с. 13]. Там, де не було подібних установ, листування перлюстрували найбільш благонадійні чиновники поштово-телеграфного відомства [78, с. 376—390; 79, с. 8—9].

Про розмах такої діяльності у дореволюційній Росії свідчить хоча б той факт, що перлюстрації підлягало приватне листування всіх відправників та адресатів, окрім царя і міністра внутрішніх справ. Новопризначений керівник MBC інколи зі здивуванням знаходив на столі попередника виписки зі своїх приватних лис­тів. А П.М.Дурново був просто шокований, коли, посівши міні­стерське крісло, дізнався, що його листування переглядалось, навіть коли він був директором Департаменту поліції.

Перлюстрована «політична» кореспонденція поділялась на листи «за наглядом» і листи «за підозрою». Листи «за наглядом» вилучалися із загальної маси кореспонденції за списками Особ­ливого відділу Департаменту поліції з призвіщами осіб, усе лис­тування яких слід було розпечатувати і копіювати. Нерідко у цих списках були примітки: «особливо суворий нагляд», «точні ко­пії», «фотографії», «подавати в оригіналі». При виникненні підо­зри, що лист написано «хімією», він відправлявся у Особливий відділ для спеціального дослідження.

Вилучаючи з загальної пошти листи «за підозрою», перлюст- ратори керувалися перш за все адресою відправника листа або адресата (Женева, Париж, Брюссель, Лондон і т.д.), почерком, розміром, вагою, кольором конвертів. Головне управління пошт і телеграфу періодично видавало циркуляри, у яких вказувалися ознаки конвертів листів, які становили «певний інтерес» для по­літичної поліції. Деякі «підозрілі» листи фотографувалися з тим, щоб у подальшому використовувати «в інтересах розшуку», оскі­льки почерк був своєрідним портретом автора листа.

Кількість перлюстрованих «політичних» листів із року в рік зростала. За даними Ю.С.Уральського, якщо в кінці XIX ст. «чо­рні кабінети» перехоплювали по 150 — 200 конспіративних, ши­фрованих листів на рік, то починаючи з 1901 р., коли виникло численне «хімічне» листування «Іскри» з соціал-демократичними організаціями у Росії, на поштамтах затримувалось і направлялось до Особливого відділу щорічно близько 2500 різноманітних доку­ментів [80, с. 19-20]. У більш пізній період у секретній експеди­ції тільки Петербурзького поштамту за день розпечатувалось і переглядалося до 2 — Зтис. листів. Незважаючи на величезні об­сяги роботи, штати перлюстраторів були невеликі: у петербурзь­кому «чорному кабінеті» (тут розпечатувалася, окрім приватного листування, і дипломатична пошта) працювало 12 чиновників, у одеському — 5, київському — 4, харківському — 2. Це пояснюва­лося як хорошим технічним оснащенням «чорних кабінетів», так і високою професійною підготовкою цензорів. Чиновник, який винайшов апарат для розпечатування конвертів і спосіб виготов­лення фальшивих печаток з твердого металу, був за поданням мі­ністра внутрішніх справ Столипіна нагороджений царем орденом Св. Володимира 4-го ступеня «за полезные и применимые на деле открытия». Серед перлюстраторів були люди, які володіли декіль­кома іноземними мовами, знали прийоми дешифровки. У багатьох з них, за свідченням колишнього цензора, «з часом вироблявся дивовижний «нюх» визначати зміст листа за його зовнішнім ви­глядом або за почерком адреси» [81, с. 187-189].

До речі, цар Микола П, на відміну від свого батька, досить жваво цікавився даними перлюстрації. Йому регулярно подава­лись «чорним кабінетом» у спеціальному конверті виписки з ли­стів високопоставлених чиновників, представників придворної знаті тощо. Цар не забував заохочувати перлюстраторів цінними подарунками «за корисну діяльність». Пристрасть Миколи до читання чужих листів має, скоріше, певне значення для створен­ня його психологічного портрета; реальних же заходів за даними перлюстрации він майже ніколи не вживав. Той же цензор, на­приклад, згадував: «Діяльність графа Воронцова-Дашкова на Кавказі стала притчею во язицех, його лаяли всі поголовно, і росіяни, і інородці; впродовж тривалого часу не подавалося ца­реві жодного конверта, щоб у ньому не було виписки з листа з різною критикою поведінки кавказького намісника, а все ж він благополучно продовжував посідати свій високий і відповідаль­ний пост, бо царю він був милий, а скарги всього населення краю були для нього гласом волаючого в пустині» [81, с. 196].

Розробка даних, що містилася у перлюстрованих листах, за­ймала значне місце у діяльності органів політичного розшуку. Ці дані, отримані через «чорні кабінети», регулярно пересилалися Департаментом поліції у охоронні відділення (виписки з листів позначалися як «добуті агентурним шляхом»). Звичайно ці мате­ріали відправляли в охранку як для з’ясування авторів та адреса­тів листів, так і для «власних міркувань начальників відділень при провадженні ними місцевих спостережень за діючими в їх районі організаціями, з якими стикаються кореспонденти» [82, арк. 39]. Директор Департаменту поліції вимагав від начальників розшукових органів найуважніше ставитися до перлюстрованого листування, позаяк «вказівки, що в ньому містяться, в багатьох випадках могли б служити початком для місцевих розшуків і спо­стережень і привести до виявлення злочинних організацій, а в інших, за здійснення уже місцевого спостереження, бути дуже цінним матеріалом для з’ясування спільників узятих під спосте­реження осіб і висвітлення зв’язків місцевих груп та організацій з подібними, що знаходяться в інших районах, виявлення яких шляхом одного місцевого спостереження часто неможливе».

Служба зовнішнього спостереження охоронних відділень у перші роки після їх створення регулювалась «Зводом правил», «Інструкцією філерам Летючого загону і філерам розшукових та

154

охоронних відділень», яка була затверджена директором Депар­таменту поліції й розіслана на місця 31 жовтня 1902 р.

В «Інструкції» розкривалися основи зовнішнього спостережен­ня і порядок звітності за ним. Так, кожній особі, яка взята під спостереження або ж потрапила в його сферу, філери повинні були давати кличку, що складалася з одного слова і характеризувала «зовнішність піднаглядного» або відбивала «враження, яке спра­вляє дана особа». Наприклад, у зведеннях спостереження охранок за 1904 р. зустрічались такі клички: «Буланже», «Банкір», «Рябий», «Сіра», «Циган», «Страшна», «Швидка», «Вуаль», «Ляканий», «Се­рдитий» тощо [83, ч. 5-ч. 29, пр. І]. Кожний піднаглядний мав постійну філерську кличку. Не радили давати кільком особам од­накові клички. При появі в сфері спостереження нової особи ста­рші філери були зобов’язані повідомити в Департамент «доклад­но, коли і як вона появилась, описати її прикмети, а також, хто з філерів її краще знає». Прикмети повідомлялись у такому поряд­ку: вік, зріст, статура, обличчя (очі, ніс, вуха, рот, чоло), волося­ний покрив та ін., колір і довжина волосся; одежа; особливості ходи або манер. У донесеннях філери повинні були точно вказу­вати будинки і квартири, які відвідують піднаглядні, магазини й майстерні, а також «місця, де вони бувають у власних потребах (обід, заняття, родичі)» [29, арк. 136 зв.-137].

Департамент поліції намагався забезпечити безперервність зовнішнього спостереження. Тому в «Зводі правил» та «Інструк­ції», а також у додатках до них, докладно вказувався порядок дій філерів при виїзді піднаглядного з даної місцевості.

Філерська служба була законспірована. Начальникам охорон­них відділень рекомендувалося проводити опитування філерів «на квартирах деяких із них, які повинні були проживати із дотри­манням належної конспірації». Всі телеграфні донесення агентів зовнішнього спостереження писалися умовним письмом. Зви­чайно телеграми мали характер торгівельної кореспонденції.

Через специфіку служби спостереження до осіб, які вступали в філери, пред’являли ряд особливих вимог. Директор Департа­менту поліції в квітні 1903 р. вказував начальникам охоронних відділень: «До зарахування на посаду агентів розшуку, а також і осіб, яким доручають збір відомостей по місту, слід допускати лише запасних військових чинів — фельдфебелів та унтер-офіце­рів православного віросповідання у віці до П років, з добрим зором і слухом, зростом не вище 2 арш. 5-6 вершків». При цьому директор рекомендував «віддавати перевагу шатенам, сильної сухої статури з непримітною зовнішністю» [82, арк. 146 зв.].

20 лютого 1907 р. були видані зразу два дуже докладні доку­менти — «Інструкція начальникам охоронних відділень щодо організації зовнішнього спостереження» й «Інструкція про орга­нізацію зовнішнього (філерського) спостереження», які діяли до 1917 р.

У першій з названих інструкцій визначалося значення зовні­шнього спостереження і його співвідношення з внутрішнім: на думку укладачів документу, воно було «засобом у більшій мірі допоміжним, а тому в разі відсутності висвітлення з боку внутрі­шньої агентури, воно лише у виключних випадках може дати- самостійний матеріал для з’ясування організацій». «Тому, — го­ворилося далі в інструкції, — найбільшу вигоду із зовнішнього спостереження можна одержати тільки при суворій відповідності його вказівкам внутрішньої агентури на значення піднаглядних осіб і намічених філерами подій». За відсутності паралельного «висвітлення» з боку внутрішньої агентури не рекомендувалося допускати «надмірний розвиток зовнішнього спостереження, оскі­льки, будучи надто розтягнутим, воно може дати дуже широкий, незрозумілий матеріал, який вкрай ускладнить роботу філерів та відділення» [75, арк. 3].

Щодо другого керівного документу по зовнішньому спосте­реженню з того «пакету», який був виданий 20 лютого 1907 р., то його навіть через п’ять з лишком років директор Департаменту поліції Бєлецький охарактеризував як інструкцію, що «майже вичерпно передбачає всі можливості й випадки під час нагляду і вказує при цьому найкращі засоби на кожен з таких випадків» [74, арк. 26]. Справді, цей великий за обсягом (75 параграфів) документ відображав найтонші нюанси філерського ремесла [75, арк. 6-14].

В подальшому, зберігши згадані основи організації зовніш­нього спостереження, Департамент поліції висував додаткові ви­моги до особового складу філерів. Так, наприкінці 1912 р. Бєле­цький відмічав: «...Останнім часом обставини життя висунули питання про необхідність мати інтелігентнійших філерів, щоб успішно вести нагляд за революціонерами-інтелігентами, особ­ливо при відвідуванні ними таких публічних місць або їх поїзд­ках залізницею в вагонах вищого класу, де невідповідні обстано­вці зовнішність і поведінка можуть виявити їх справжнє звання, що змусить піднаглядного вжити заходи до ухилення від спосте­реження. Такі філери уже є при т.з. «Центральному філерському загоні», заснованому при Петербурзькому охоронному відділен­ні» [74, арк. 26]. До цього загону входили 45 «найдосвідченіших і кращих філерів усіх розшукових органів». Крім участі в «секрет­ній охороні» «їх імператорських величностей при височайших виїздах», філери Центрального загону займалися стеженням за відомими терористами (з цією метою вони направлялися за кор­дон). Крім того, робота загону мала методичне значення — од­ним із його завдань було «вироблення на практиці нових, точні­ших засобів спостереження, які відповідали б сучасним умовам» [75, арк. 27-28].

Як бачимо, Департамент поліції завжди приділяв багато уваги питанням удосконалення зовнішнього спостереження. Однак протягом періоду, що досліджується, його значення в розшуко- вій діяльності падало. Це визнавав той же Бєлецький: «Раніше, на початку політичного розшуку, коли справа висвітлення рево­люційних організацій шляхом внутрішньої агентури була поста­влена зовсім слабо, а в більшості розшукових органів взагалі та­кої не було, зовнішнє спостереження було єдиним засобом боро­тьби з революційним рухом, але потім, завдяки вдосконаленню засобів розшуку відповідно до розвитку руху й ускладнення, за­мкнутості, конспіративності підпільних діячів, зовнішнє спосте­реження перетворилося... в допоміжний, але такий, що мав сут­тєве значення для розшуку, засіб» [74, арк. 25].

Основне місце в арсеналі засобів політичного розшуку міцно зайняло «внутрішнє спостереження». Це була не тільки найваж­ливіша, але й найскладніша і найтонша сторона розшуку. Не випадково вербування агентури і керівництво її діяльністю дору­чали, як правило, тільки начальникам охоронних відділень.

Організація внутрішнього спостереження регулювалась як уже згадуваним «Зводом правил» і «Положеннями» про охоронні від­ділення, так і спеціальними нормативними актами — «Інструк­цією про організацію та ведення внутрішнього (агентурного) спо­стереження» (1907 р.) та «Інструкцією про організацію та веден­ня внутрішнього спостереження в жандармських і розшукових установах» (1914 р.).

Уже «Тимчасове положення про охоронні відділення» 1904 р. встановлювало, що «найголовнішим обов’язком начальників від­ділень, з метою найкращого забезпечення їх службової обізнано­сті, є придбання секретних агентів та керівництво ними» [67, арк. 26 зв.]. Ще більш визначено висловлювалися укладачі «Ін­струкції» 1907 р.: «В обов’язки особи, яка відає політичним роз­шуком, входить передусім придбання й збереження внутрішньої секретної агентури — єдиного цілком надійного засобу, що за­безпечує обізнаність. На придбання й збереження внутрішньої агентури повинні бути спрямовані всі зусилля особи, яка відає розшуком» [84, арк. 21]. Таку ж позицію займає й Бєлецький у своїй доповідній записці 1912р.: внутрішню агентуру він називає «найголовнішим і найдієвішим засобом висвітлення діяльності революційних організацій» [74, арк. 23].

Агенти поділялись на два головні розряди — «секретних спів­робітників» і «допоміжних агентів», або «інформаторів».

«Секретними співробітниками» визначалися «такі особи, з числа тих, що надавали послуги розшуковим органам у висвіт­ленні революційних організацій, які самі входять до складу орга­нізацій і настільки користуються довір’ям останніх, що можуть мати від них дані про склад, життя й найближчі задуми організа­цій». До розряду «інформаторів» належали ті, хто «не входять самі в організацію, але за своїми стосунками з революційним елементом можуть висвітлювати хоч зовнішні прояви діяльності організацій або відрізняти такі симптоми в житті революціоне­рів, які особі, знайомій з прийомами революціонерів, можуть дати окремі вказівки, розробка яких може привести до висвіт­лення намірів організації» [74, арк. 23-24].

«Звід правил» рекомендував начальникам охоронних відділень знайомити з історією й сучасним станом революційного руху секретних співробітників, «розвиваючи в останніх, по можливо­сті, свідоме ставлення до службової справи». На цьому ж наголо­шує «Інструкція» 1907 р.: «особливо цінними є... співробітники, які взяли на себе цю роль з мотивів стороннього характеру» [84, арк. 22]. Але виховання «свідомих» співробітників — це було не більше, ніж утопія: таких серед внутрішніх агентів було дуже мало. Та й укладачі «Інструкції» 1907 р. самі собі суперечили: говорячи в шостому параграфі про «особливу цінність» співробітників з «мотивами стороннього характеру», вони в десятому параграфі орієнтують керівників розшукових органів на таких осіб, «яких можна схилити на свій бік» — «слабохарактерні, недостатньо переконані революціонери, які вважать себе ображеними в орга­нізації, схильні до легкої наживи і т.п.». Гарний ефект, на думку начальства, могло дати схилення до співробітництва на грунті страху заарештованих перед судовою або адміністративною від­повідальністю. Навряд чи подібний континент міг дати «свідо­мих», «відданих урядові» співробітників. Досить красномовна своєю аморальністю й така рекомендація «Інструкції»: «Крім того, можна використати тих осіб, які, будучи впевненими в безпеці своєї особистої революційної діяльності, потребують грошей і хоч не міняють докорінно своїх переконань, проте заради гро­шей беруться просто продавати своїх товаришів». І ще одна ци­тата з цього документа, яка вказує на те, що самі його автори не дуже й вірили в твердість «переконань» посібників охранки: «За­відуючому агентурою рекомендується ставити надійних співро­бітників до себе в стосунки, які виключають будь-яку офіцій­ність і сухість, маючи на увазі, що роль співробітника звичайно морально дуже важка і що «побачення» часто бувають у житті співробітника єдиними моментами, коли він може відвести душу і не відчувати докорів сумління» [84, арк. 21-26 зв.].

Багато джерел свідчать, що жандармські офіцери на практи­ці не гребували найнепристойнішими прийомами для того, щоб «заагентурити» когось. Так, колишній співробітник Харківської охранки С.Дубровін після його викриття в 1925 р. згадував: «Пі­сля виходу з тюрми у 1908 р. поліція і шпиги абсолютно не дава­ли мені ступити й кроку. Весь рік регулярно здійснювалися об­шуки, я просто був загнаний ними у якесь кільце. Якось на ву­лиці, коли я вийшов з квартири, мене запросив якийсь незнайомець на Єпархіальну вулицю, де виявилось... щось схо­же на охоронне відділення. Спочатку мене почали умовляти, щоб я поступив до них на службу, я відмовлявся, мені почали загро­жувати тюрмою і засланням, через те, що мені з цієї петлі не вийти, бо у доказ, що я маю зв’язок, мені показали листа, або, точніше, копію листа Палчевського, адресованого на моє ім’я. Через те, що відкрутитись мені було неможливо, я згодився. Тоді вони повели мене на Сумську вулицю, де запропонували мені називати себе Птициним» [85, арк. 49]. «Ловці душ» часто вико­ристовували скрутне матеріальне становище визначеної жертви, точніше самі його створювали, домагаючись того, щоб «неблаго- надійного» звільняли зі служби, нікуди не брали на роботу. По­слухаємо ще одного колишнього агента — З.Горпиненка, який був завербований політичною поліцією у 1910 р. у Луганську пі­сля того, як тривалий час був безробітним (йому під тиском жа­ндармів скрізь відмовляли у роботі): «Я ввійшов, мені запропо­нували сісти. Ми залишилися вдвох з ротмістром Штольдером, який почав зі мною розмову на тему підпілля. Ротмістр запропо­нував мені службу секретного співробітника. Я стійко від цього відмовлявся. Після цього мені було зачитано мою справу. Рот­містр поставив питання: або погодитись, або сісти у тюрму і че­кати військового суду, який, безсумнівно, мене повісить. Я відповів ротмістрові згодою, підписав анкету, отримав кличку «Сергеев №2» [85, арк. 72-73]. (До речі, цей «Сергеев» пізніше давав своєму патрону інформацію про діяльність відомих луган­ських соціал-демократів Юдіна, Пархоменка та ін.). Звичайно, не у всьому слід довіряти свідченням колишніх агентів після того, як вони були викриті. Безсумнівно одне: їх «співробітництво» з охранкою грунтувалося перш за все на страхові і користолюбстві. Це визнавав навіть Спиридонович у своїх «Записках жандарма», але, вірний собі, він цей факт використав тенденційно, намагаю­чись довести низький моральний рівень всіх учасників револю­ційного руху.

Розмір оплати «послуг» агента залежав перш за все від стано­вища, яке він займав у революційній організації, і від цінності його повідомлень. Агентів такого штибу як сумнозвісні Азеф, Малиновський, Лобов та інші, котрі отримували по 500 і більше карбованців на місяць, у розшукових органах на території Укра­їни не було. Основна маса відомих нам «секретних співробітни­ків» одержувала декілька десятків карбованців на місяць, тобто їх зрадництво часто буквально оплачувалось тридцятьма срібряни- ками. Ще менше отримували «допоміжні агенти». Так, якийсь швець І. Суботський (кличка «Павлов»), що «працював» у Hobo- зибкові, хоч і начальством характеризувався як агент, який «ві­домості давав обгрунтовані, до роботи ставився сумлінно», а отри­мував у 1910 р. 10 крб. на місяць. Загалом слід зауважити, що охоронникам не можна було дорікнути за бездумне витрачання казенних грошей.

Діяльність секретних співробітників могла бути більш чи менш корисною для розшуку лише за умови нерозголошення їх зв’яз­ків з охранкою. Тому у звітності охоронного відділення агенти проходили лише під псевдонімами. Щодо придбаних секретних співробітників начальник відділення, відповідно до вимог «Зво­ду правил», повідомляв директору Департаменту поліції «прива­тними листами, без чернеток і занесення у журнал відділення». Спеціальний параграф' «Інструкції щодо організації і ведення внутрішнього (агентурного) спостереження» 1907 р. встановлю­вав: «Ніхто, крім особи, котра завідує розшуком, і особи, яка може його замінити, не повинен знати в обличчя нікого з секре­тних співробітників. Прізвище співробітника знає тільки особа, яка відає розшуком, інші чини установи..., що мають справу з відомостями співробітника, можуть у необхідних випадках знати тільки псевдонім або номер співробітника. Чини зовнішнього спостереження та канцелярії не повинні знати секретного спів­робітника і за кличкою. Він їм має бути відомим лише як справ­жній революційний діяч за кличкою зовнішнього спостережен­ня, якщо він увійшов у сферу останнього» [84, арк. 24].

Незважаючи на такі чіткі вимоги, конспірація в діяльності охоронних відділень часто порушувалась. Тому у січні 1911 р. Департамент поліції зробив серйозне застереження керівникам розшукових органів за те, що подавані ними документи часто виконувалися на друкарських машинках з повними установоч­ними даними секретних співробітників. Це, звичайно, призво­дило до того, що дані ставали відомими канцелярським служите­лям. Департамент вимагав надалі детальну інформацію про аген­та позначати «особисто шифром».

Загалом слід відзначити, що вимоги Департамент поліції щодо дотримання розшуковими органами конспірації (причому не тіль­ки у сфері внутрішнього спостереження) аж ніяк не були зайви­ми. Революційні організації активно протидіяли політичній по­ліції. Так, наприклад, при Харківському комітетові РСДРП діяв спеціальний «Комітет боротьби». Свого часу начальник місцевої охранки Герасимов мав необережність сфотографуватися разом з усіма філерами відділення. У 1905 р. «Комітет боротьби» зумів дістати цей знімок і, розмноживши, розповсюдив його серед ба­гатьох дружин з завданням «вбивати при зустрічах і слушних випадках сфотографованих на ньому філерів, через колосальну шкоду, завдану підпільній реворганізації».

Хороших агентів охранка берегла. Департамент поліції по­стійно нагадував про це, причому не тільки у циркулярах. Мед- ніков, наприклад, наставляв у своїх напівофіційних листах нача­льників охоронних відділень: «Агентуру берегите, яко свой глаз» [86, арк. ЗО зв.]. Щоб не «засвітити» агентів, керівники політич­ного розшуку, крім дотримання звичайних вимог конспірації, застосовували цілу систему спеціальних заходів прикриття. Зок-

рема, «Інструкція» 1907 р. встановлювала: «Ніколи не слід ареш­товувати всіх оточуючих співробітника осіб, залишаючи його одного на волі, але треба залишати біля нього декількох осіб, найбільш близьких і найменш шкідливих, або дати можливість заздалегідь виїхати у справах партії або, у крайньому випадку, арештовувати і його самого, звільнивши у подальшому з близь­кими до нього і найменш шкідливими особами за недостатністю доказів» [84, арк. 24 зв.].

Ефективними заходами прикриття вважалися «ретушування» щоденників зовнішнього спостереження, вилучення згадок про секретного співробітника з інших документів, що направлялися для провадження формального дізнання або попереднього слідс­тва. «Положення про охоронні відділення» від 9 лютого 1907 р. вимагало, щоб у випадку порушення попереднього слідства або дізнання начальник охранки повідомляв посадовим особам, які провадять ці дії, «всі наявні у нього відомості, повнота яких від­повідала б інтересам убезпечення внутрішньої агентури і прийо­мів діяльності відділення» [75, арк. 23]. При цьому департамент­ське начальство високо цінувало вміння охоронників установ­лювати «неофіційні контакти» з судовими слідчими, чинами прокурорського нагляду, офіцерами ГЖУ, які провадили дізнан­ня. Якщо все ж у процесі дізнання або слідства «хвости» секрет­них співробітників з’являлися на світ божий і питання не вдава­лося «владнати» на місці, про це начальнику охранки слід було негайно доносити зі всіма подробицями Департаменту поліції.

Однак, попри всі застосовувані заходи, провали секретних співробітників були доволі частими. У таких випадках їх стано­вище, і без того незавидне (багато з них постійно перебували в страху, з одного боку, бути притягнутими до «законної» відпові­дальності за колишні «справи», з другого — перед помстою з боку революціонерів), ставало просто безвихідним. «Інструкція» 1907 р. рекомендувала охоронникам при «прощанні» з агентом «не загострювати з ним особистих відносин, але разом з тим не ставити його у таке становище, щоб він міг у подальшому екс­плуатувати особу, котра відає розшуком, неприйнятними вимо­гами» [84, арк. 25 зв.]. Але реалізувати цю «мудру» пораду у житті було набагато важче, ніж зафіксувати її на папері.

Найбільш «заслужені» секретні співробітники навіть після про­валу (якщо у тому не було їх провини) продовжували отримувати грошове утримання — тепер уже у вигляді пенсії. У цьому відно­шенні можна згадати колишніх найцінніших агентів московської охранки А.Серебрякову, З.Гернгросс-Жученко та ін. З тих секре­тних співробітників, котрі «працювали» на Україні, довічна пен­сія у розмірі 600 крб. на рік була призначена міністром внутрішніх справ Б.Батушанському (охоронна кличка «Бабаджанов») («про­валився» він у 1909 р. уже як співробітник Закордонної агентури). Але таких «пенсіонерів» були тільки одиниці.

Небагато було і тих агентів, котрі, незважаючи на провал, могли ще мати для охранки «розшуковий інтерес». Вони перево­дились у інші міста, де їм видавались «нелегальні» паспорти з іншими біографічними даними, заздалегідь прописані у поліцей­ській дільниці.

Переважна ж більшість викритих секретних співробітників була покинута політичною поліцією на призволяще, хоча керівникам охранок і рекомендувалося сприяти улаштуванню «розконспіро- ваної особи» на роботу у іншій місцевості «відповідно до її про­фесії». Колишнім агентам впродовж 1-3 місяців зберігалось ко­лишнє грошове утримання, але — «по можливості». Багато хто з них, перебуваючи у постійному страху, закінчували життя само­губством або проводили свої останні дні у психіатричній лікарні.

Внутрішнє спостереження могло бути доволі ефективним за­собом політичного розшуку. Але воно через свою специфіку хо­вало у собі чималу небезпеку для самої тієї системи, котру було покликано захищати. І небезпека ця випливала перш за все з таких рис внутрішнього спостереження, як обмеженість засобів контролю за діяльністю агента, відсутність об’єктивних, офіцій­но визнаних критеріїв відмежування наглядової, тобто в прин­ципі пасивної роді секретних співробітників від таких дій, що тою чи іншою мірою сприяли розвиткові «антиурядової» діяль­ності, тобто носили провокаційний характер.

Не можна сказати, що керівництво карального апарату не від­чувало цієї небезпеки. Так, у § 23»Положення про охоронні від­ділення» 1907 р. прямо говорилось: «Начальники відділень при одержанні відомостей секретної агентури, попередньо до їх ви­користання, зобов’язуються ретельно перевіряти їх і грунтовно розробляти їх зовнішнім спостереженням. При цьому мати на увазі, що розшукові органи повинні керувати секретними спів­робітниками, а не навпаки» [75, арк. 22 зв.]. Однак на практиці нерідко перевірка відомостей, повідомлюваних агентами, була ускладнена або зовсім не можлива. І виходило інколи, що саме секретні співробітники (умисно або невмисно, через схильність до перебільшення, авантюристичність характеру тощо — це вже інше питання) спрямовували розшук у тому чи іншому напрям­ку. Приклад тому — діяльність «великого» Азефа [87].

Що ж до здатності внутрішнього спостереження викликати провокацію «антиурядової діяльності», то така загроза непокоїла навіть запеклих реакціонерів з верхівки царської бюрократії. Так, це питання хвилювало міністра юстиції Муравйова, людину, не надто прихильну до принципів законності. У поданій царю у 1895 р. «всепідданійшій» доповідній записці він, визнаючи необ­хідність внутрішнього спостереження для «проникнення у самий глиб антиурядового руху», одночасно, зокрема, підкреслив: «Але задля добросовісного дослідження політичних справ, з обов’язку служби, а не заради особистих вигод,... слід бажати,... щоб вну­трішні агенти в жодному разі не були провокаторами (agents provacotours), тобто щоб вони не складали антиурядових задумів або справ і не сприяли їм, з метою потім вислужитися розкрит­тям штучно створених або хоча б тільки підтриманих злоумис- лів...».

Однак, посилаючись на декілька «свіжих» справ, Муравйов констатував активне «матеріальне або особисте сприяння» з боку внутрішньої агентури «революційним замислам».

На думку міністра юстиції, «мета такої чисто «провакатор- ської» або підштовхувальної агентурної діяльності полягає у му­суванні революційної агітації з тим, щоб своєчасним попереджен­ням злочинних справ та арештом запідозрених осіб заслужити значні грошові й почесні нагороди і придбати довіру вищих уря­дових властей. При цьому, ймовірно, малося на увазі переконати владу у цілковитій незамінності осіб, які тепер керують розшу­ком, і тим гарантувати безкарність їх недобрим вчинкам (напри­клад, своєкорисливому використанню казенних грошей, недо­стойному способові життя і поведінки тощо)». Пам’ятаймо, що писалося це у 1895 році і на основі лише декількох конкретних справ. Можна з впевненістю сказати, що якби Муравйову дове­лося зображувати діяльність внутрішньої агентури охоронних від­ділень через десяток років, у його палітрі навряд чи знайшлися підхожі фарби — настільки пишно розквітала провокація на ниві політичної поліції. Хоч, слід визнати, попереджень про небезпе­ку провокації у департаментських і міністерських документах було достатньо. Щоправда, ці попередження далеко не завжди відзна­чалися чіткою логікою.

Наскільки своєрідним було розуміння методу провокації Де­партаментом поліції на початку століття (а в цей час на чолі Департаменту стояв О.О.Лопухін, колишній прокурорський діяч, котрий пам’ятав, за словами Менщикова, «ще дещо з заповітів судових статутів 60-х років») [63, ч.І, с. 365], можна зрозуміти з чорнового варіанту «Зводу правил», складеному в результаті на­ради начальників розшукових (охоронних) відділень, що відбу­лася у вересні 1902 р. У ньому (пункт 15-й) говорилось: «Прово­кація у вигляді підбурювання або збуджування інших осіб до вчи­нення злочинів і створення таким чином справ неприпустима. Тому, наприклад, співробітники не повинні схиляти не причет­них до революційних організацій осіб до скоєння будь-яких зло­чинних дій або давати їм нелегальні доручення. Але, з іншого боку, співробітники не повинні відмовлятися від прийняття на себе виконання таких доручень від осіб, котрі вже беруть участь у революційних організаціях, якщо тільки таким шляхом можуть сприяти цілям розшуку». На перший погляд, позиція Департа­менту поліції невизначена: «провокація неприпустима», але — «з іншого боку...». Насправді ж все ясно схвалюється все, що спри­яє «цілям розшуку».

У одному з параграфів «Інструкції щодо організації і введен­ня внутрішнього (агентурного) спостереження» 1907 р. говори­лося: «Особи, які відають розшуком, повинні твердо пам’ятати, що «співробітництво» від «провокаторства» відділяється доволі тонкою рискою, яку дуже легко перейти. Вони повинні знати, що в умінні не переходити цю риску і полягає мистецтво веден­ня успішного політичного розшуку». Ще більш чітка вимога мі­ститься в іншому параграфі: «Будучи членами революційних ор­ганізацій, секретні співробітники ні в якому разі не повинні за­йматися так званим «провокаторством», тобто самі організовувати злочинні діяння і підводити під відповідальність за скоєне ними інших осіб, які грали у цій справі другорядні ролі». Але тут же читаємо про те, що співробітникам належить питати «для збере­ження свого становища у організаціях» дозволу у керівників аге­нтури на «активну роботу». Інакше кажучи, займатися «актив­ною роботою» у підпільних організаціях можна, але — «з дозво­лу» начальства. І далі: «При цьому необхідно пам’ятати, що всі стремління політичного розшуку мають бути направлені на з’я- сування центрів революційних організацій і на знищення їх у момент вияву найбільш інтенсивної діяльності...». І нарешті — доволі красномовне правило: «Співробітники, які перебувають у низах організації, можуть бути шляхом постійної роботи з осо­бою, що відає розшуком, а також арештами більш сильних пра­цівників, котрі оточують її, проведені вище» [84, арк. 21-26 зв.]. Виникає питання: як можна було «з’ясовувати» центри револю­ційних організацій, добиватися «прояву найбільш інтенсивної діяльності», «висувати» у «верхи» агентів охранки без активної ролі останніх? Ні, таки не сходяться кінці з кінцями в укладачів «Інструкції»!

Гучні скандали, що раз у раз вибухали у суспільстві після ви­криття секретних агентів політичної поліції, запити з приводу методів діяльності охранки у Державній думі призвели до того, що фактично кожен новий міністр внутрішніх справ або дирек­тор Департаменту поліції мав за обов’язок заявити про рішуче неприйняття провокації, поговорити про шкідливість та амора­льність цього методу. Але це була лише данина політичній «моді». Охоронники, як і раніше, віддавали явну перевагу провокаторе- тву. Більшовицька газета «Пролетарій» небезпідставно писала у 1908 р.: «У яку точку російської державності не ткнеш, всюди зіштовхуєшся з сищиком чи провокатором, покликаними стояти на сторожі самодержавства» [88].

Сам уклад розшукової служби, хибна за своєю суттю система захисту політичного ладу, що наскрізь прогнив, штовхали охо­ронні відділення у болото провокації. Відзначитися по службі, удостоїтися схвалення начальства можна було, лише «відкрива­ючи» підпільні друкарні, лабораторії бомб, склади нелегальної літератури тощо.

Вивчення послужних списків тих жандармських офіцерів, ко­трі, за вищенаведеними офіційними критеріями, мали «кращі показники» в роботі (тобто «ні друкарень, ні бомб...») дає підста­ви вважати, що вони були приречені довгі роки носити одні й ті ж погони і бачити головні віхи своєї кар’єри у доволі неспішній черзі орденів «за вислугу років»: «Святий Станіслав» 3 ступеня — «Свята Анна» 3 ступеня — знову «Станіслав» 2 ступеня — і знову «Анна»... А поряд заповзятливі колеги (саме за «друкарні, лабора­торії, склади...»!) хапали «поза чергою» ордени (навіть «Володи­мирів»), грошові нагороди. Багатьом, напевне, не давали спокою лаври удачливого начальника Таврійського, пізніше — Київського охоронних відділень Спиридовича : погони підполковника (у ЗО років), полковника (у 34 роки), високі ордени: 1901, 1903, 1905, 1906, 1907, 1909 рр. іт. д.

«Відкрити», наприклад, «техніку» революціонерів «за прави­лами» було дуже важко, зате завжди існувала зваблива можли­вість організувати «гучну справу» з допомогою секретних співро­бітників (тих самих, в яких, за інструкцією, слід було виховувати «свідоме ставлення до справи служби»!). І деякі охоронники по­чали так заповзято «ставити» друкарні, що навіть збентежили своє петербурзьке начальство (так, начальник Катеринославської охранки Кременецький зумів «відкрити» півдюжини друкарень впродовж півріччя — в кінці 1902 — на початку 1903 р. [63, ч. П, вып. 1, с. 12]. А втім, чому тут дивуватися, якщо самі керівники Особливого відділу втягували своїх підлеглих у азартне «полю­вання», щедро роздаючи обіцянки.

Серед «об’єктів» розшукової діяльності охоронних відділень найважливіше місце займали, звичайно, організації революцій­них партій, у першу чергу — РСДРП і партії соціалістів-револю- ціонерів.

Слід зазначити, що у соціал-демократії Департамент поліції завжди бачив найсерйознішого противника. Як зізнався чиновник Особливого відділу Трутков у вже цитованій вище записці (1903 р.), з моменту утворення РСДРП «боротьба з рухом стає найбільш важкою». І далі: «Російська соціал-демократія, револю­ційна за своїми цілями і засобами, поставила струнку й згуртова­ну конспіративну організацію і висунула у багатьох містах цілий ряд самовідданих бійців, часто фанатиків революційного соціалі­зму... Ні найенергійніший нагляд, ні ціла низка успішних послі­довних ліквідацій на перших порах не давали цілком бажаних результатів. Після арештів друкарень і революційних груп такі з вражаючою, небувалою швидкістю народжувалися знов. Після арештів вожаків руху відразу ж на зміну з’являлися нові діячі, не менш енергійні» [29, арк. 204-204 зв.]. Зі створенням мережі охо­ронних відділень соціал-демократичному рухові було завдано цілу низку відчутних ударів — «ліквідації» відбувалися одна за одною, у тому числі у всіх великих містах України. Однак революційні організації швидко відновлювалися. У одній з оглядових записок, складеній у Департаменті поліції уже у 1912 р., говорилося про передреволюційні роки як про період «небувалого підйому» рево­люційного руху, що переріс потім у «заколоти». Цікаво, що оцін­ку цим подіям укладачі записки давали з вузькополіцейських по­зицій: «Сталося це внаслідок неприйняття своєчасно рішучих за­ходів, що було, в свою чергу, результатом непоінформованості розшукових органів внаслідок незадовільної постановки політич­ного розшуку, чому всі підготовчі роботи революціонерів пройшли або непоміченими, або були враховані не досить серйозно місце­вими розшуковими органами» [74, арк. 11].

У результаті поразки першої російської революції соціал-де­мократи, як і інші революційні партії, зазнали величезних ви­трат. У період столипінської реакції на них звалилися жорстокі репресії. Лише у другій половині 1907 р. кількість членів соціал- демократичних організацій України скоротилась у 10-13 разів.

Та переможні реляції про «остаточну» ліквідацію соціал-де- мократичного руху виявились передчасними. Комітети РСДРП у більшості місць відступали без паніки, зберігши організаційну наступність, вірність програмі, революційним традиціям. «... Ста­новище нашої партії, — відзначав В.!.Ленін, — саме таке, що керівні комітети і центри постійно арештовуються і постійно ви­никають знову, завдяки наявності різноманітних заводських, про­фесійних, підрайонних і районних соціал-демократичних груп...» [89, с. 347]. Незважаючи на найскладніші умови, соціал-демок­ратичні організації України у 1907-1910 рр. обладнали 71 підпі­льну друкарню. Крім того, вони використали 53 гектографи для розмноження листівок та інших агітаційних матеріалів [90, с. 36].

У період нового революційного підйому організації РСДРП, як і раніше, посідали головне місце серед «об’єктів уваги» роз­шукових органів царської політичної поліції. Так, з двадцяти під­пільних організацій, що перебували у травні 1912 р. під операти­вним наглядом у зоні діяльності Південно-Західного районного охоронного відділення (Київська, Подільська, Волинська, Пол­тавська, Чернігівська губернії), шість належали до РСДРП.

У «Короткому огляді діяльності революційних партій і анти­урядових організацій за 1911 р. у Південно-Західному районі», складеному начальником Київського охоронного відділення Ле- онтьєвим, говорилося: «Протягом 1911 р. головну революційну позицію у краї, як за ідейною силою, так і за мобілізацією рево­люційних сил, займала Російська соціал-демократична робітни­ча партія. З її боку витрачалась найбільша кількість енергії до відновлення революційної роботи, особливо у Києві. З лютого була здійснена ліквідація Київської організації, з закриттям її осередків: газети «Гудок» і «Клубу трудящих осіб». Як агентура, так і нелегальна преса відзначили, що цією ліквідацією нанесено точний і сильний удар, але, однак, він мав значення лише до певного часу» [26, арк. 49 зв.].

Загалом слід зауважити, що активізація з початком десятих років діяльності революційних організацій (а фактично віднов­лення їх, здавалось, з небуття) застала зненацька політичну полі­цію царизму. Це визнавалося і у записці Департаменту поліції (1912 р.): «Результатом... інтенсивної діяльності керованих Де­партаментом поліції розшукових органів (у 1907-1908 рр. — О.Я.) став разгром революційних організацій, причому багато їх діячів або понесли покарання за судом, або у адміністративному по­рядку. Таким чином, утворилося видиме «затишшя» у револю­ційній діяльності. Таке затишшя, одначе, останнім часом приво­дить до кінця, про що свідчать останні повідомлення, які надхо­дять до Департаменту поліції...». Далі йдеться про «занепад» політичного розшуку в період «затишшя», який, на думку депар­таменту, слід рішуче подолати в умовах боротьби з «відновлюва­ним до розгоряння революційним рухом».

У рядах «ожилого і освіжілого ворога» Департамент поліції виокремлював організації партії есерів. Слід зауважити, що цій партії віддавна приділялась особлива увага. Саме «нахил до теро­ризму» найбільше турбував охоронників у діяльності есерівських організацій (це відносилось і до бойових груп анархістів-комуні- стів). Тому в інструктивних матеріалах для боротьби з терорис­тичними акціями передбачалися особливі правила. Згадаймо, наприклад, що у «Інструкції начальникам охоронних відділень щодо організації зовнішнього спостереження» 1907 р. було вка­зано на необхідність «супроводжувати наглядом у іногородніх поїздках», зокрема, осіб, «обгрунтовано підозрюваних у терорис­тичних злоумислах» [75, арк. 4 зв.].

Департаментське начальство було схильне у подібних ситуа­ціях дозволяти відхилення від звичайних вимог «прикриття». Так, коли на нараді начальників районних відділень у квітні 1908 р. обговорювалось питання про те, як «проводити» секретних спів­робітників у обласні бюро і комітети революційних організацій, директор Департаменту поліції Трусевич вказав, що «зайве фор­сування у цьому випадку, звичайно, не повинне практикуватися, за винятком агентури по бойових групах, характер діяльності яких змушує прагнути одного — найповнішого висвітлення діяльності їх і отримання можливості швидких ліквідацій найбільш широ­кого кола осіб, котрі причетні до бойових справ, — через що співробітники цієї категорії повинні бути «проштовхувані» в гору особливо настійно» [39, с. 187].

Кількість есерівських організацій в Україні була значною. Так, у травні 1912 р. під наглядом розшукових органів у районі діяль­ності Південно-Західного POB перебувало 5 організацій партії соціалістів-революціонерів [91, арк. 1]. ·

Специфічною особливістю діяльності органів політичного розшуку на території України було те, що серед об’єктів їх «ува­ги» серйозне місце посідали організації, у програмових вимогах яких домінували завдання національно-визвольного характеру: УСДПР, «Спілка», Товариство українських поступовців (ТУП), Українська радикально-демократична партія (УРДП), Револю­ційна українська партія (РУП) та інші [91, арк. 1]. Слід зауважи­ти, що аморфне поняття «українофільство», яке фігурувало у жандармських документах ще у 80-90-ті роки XIX ст., уже в пері­од першої російської революції і в наступні роки змінилося до­статньо чітким аналізом, здійснюваним як співробітниками Осо­бливого відділу Департаменту поліції ( «Схема розвитку україн­ського політичного руху за 1819 — 1911 рр.») [92, арк. 1-26], так і місцевими органами політичного розшуку.

Одним із зразків поліцейського аналізу українського націо­нального руху є записка начальника Київського охоронного від­ділення М.Кулябка на ім’я директора Департаменту поліції від 16 лютого 1910 р. У першій частині документу Кулябко вважав необхідним зробити історичний екскурс «для встановлення всієї небезпеки існування цих ( «українофільських» та польських — О.Я.) товариств,... тим більше що ці товариства з перших днів своїх несли ідеали, котрими живуть і до цього часу». На думку автора записки, «ще декабристи, у особі князя Трубецького та Муравйова, заклали початок розбрату між великоросами і мало­росами, котрі належать до одного племені і мають тільки родові відмінності, які, звичайно, не дають права думати, що малоро­си — цілком самостійна народність, 'зобов’язана своїм походжен­ням великоросам». Трубецького і Муравйова Кулябко називає «першими ідеологами українофільства» («їх мрія була розділити всю Росію на окремі національності і створити з них федера­цію»). Далі у записці відзначається роль Кирило-Мефодіївського братства і його «членів-засновників» — Т.Г.Шевченка, Μ.І.Костомарова, В.М.Білозерського. Продовжуючи свій екскурс, Кулябко характеризує М.П.Драгоманова як «батька і вчителя українофільської інтелігенції» [93, арк. 7]. Побіжно зауважимо, що ще у 1889 р. у 3-му діловодстві Департаменту поліції була заведена спецільна справа, у якій концентрувалися матеріали нагляду за М.П.Драгомановим, зокрема, у зв’язку з його переїз­дом з Швейцарії до Софії [94, арк. 1-17].

«З Драгомановим, — писав далі у своєму огляді Кулябко, — зійшло старе покоління і поступилося місцем для роботи новому, одним з найбільш помітних представників якого був учень Дра- гоманова М.Грушевський» [93, арк. 7]. Торкаючись сучасного йому стану українського національно-визвольного руху, началь­ник Київської охранки приділив особливу увагу ролі культурно- просвітницьких організацій — «Просвіт» та «Українських клубів». Він зазначав, що «Український клуб» дає притулок соціалістичним партіям українців», а «Просвіта» прагнула виховувати молодь «на традиціях «Вільної України» [17, с. 89; 93, арк. 9-10].

У своїх аналітичних записках наступник Кулябка Леонтьев також давав грунтовну оцінку станові українського національно­го руху. Зокрема, у січні 1912 р. він писав, що впродовж 1911 р. «малоросійська інтелігенція, живлячись сепаратиськими ідеями з- за кордону, зробила великі успіхи у пропаганді хибного вчення про походження України, проповідуваного такими істориками, як Грушевський, а також ідей про можливість утворення «самостій­ної України», і зробила величезні кроки до випуску української літератури, зі спробами розповсюдження такої серед народних мас» [26, ч. 1, арк. 44 зв.]. Багатозначною фразою завершив Лео­нтьев інший світ огляд: «Український рух, якому тепер консерва­тивною пресою дана навіть назва — «мазепинський», насправді є дуже складним і на цей час зосереджує на собі головну увагу Київського охоронного відділення» [26, ч. 1, арк. 53 зв.].

У період столипінської реакції і наступні роки органи політич­ного розшуку посилили стеження за ідеологами українського на­ціонального руху — М.С. Грушевським, В.К. Винниченком, С.О. Єфремовим та ін. Нерідко операції політичної поліції проти ор­ганізацій українських національних партій носили широкомасш­табний характер, охоплюючи одночасно декілька регіонів. Одну з таких операцій було проведено на початку 1907 р. 10 січня ди­ректор Департаменту поліції Трусевич направив начальникові Київського ГЖУ телеграму такого змісту: «Дозволяю ліквідувати «Спілку». Одночасно з Київською губернією треба ліквідувати групи інших губерній, про що домовтеся з начальниками управ­лінь, повідомивши їм день і час ліквідації. Сьогодні про це повід­омлено у Полтаву, Чернігів, Кам’янець-Подільськ, Житомир, Харків, Курськ, Херсон, Кишинів і Гродно. Після завершення ліквідації обговоріть питання про те, кого з обшуканих, котрі могуть потрапити до виборщиків або у Думу, можна передати су­довому слідчому за однією зі статей Кримінального Уложення. Надішліть затим повідомлення. Якщо маєте відомості про діяль­ність «Спілки» і в інших місцях, крім названих, зв’яжіться з міс­цевими властями щодо ліквідації і цих груп» [95, арк. 1].

Охранники не обмежувалися боротьбою з українськими на­ціональними організаціями у межах Російської імперії — щупа­льця органів царської поліції тягнулися далеко за кордон. Так, секретні співробітники Київського охоронного відділення регу­лярно інформували своє начальство про підготовку до скликан­ня у Львові влітку 1908 р. з’їзду студентів-українців, які вчаться у вищих навчальних закладах Росії та Австро-Угорщини [96, т. 1, арк. 31-32]. Полтавське ГЖУ через свою агентуру активно за­ймалося політичним розшуком на території Галичини (жандар­ми збирали інформацію про українські органи друку, вели спис­ки емігрантів, знали осіб, котрі належали до «мазепинців» тощо) [97, арк. 96-97].

Органи політичної поліції в Україні здійснювали також боро­тьбу з іншими, неукраїнськими, національними організаціями — «Поалей Цион», «Серп», «Гнчак», «Ташнак-цияну» та ін.

Іншим напрямком діяльності органів політичного розшуку була боротьба з «антиурядовою агітацією» у військах. Департамент поліції досить швидко оцінив усю небезпеку для царизму рево­люціонізування армії і флоту. У циркулярі на ім’я начальників ГЖУ, охоронних відділень і розшукових пунктів від 15 листопа­да 1905 р. говорилося: «Антиурядові організації, що поставили за мету повалення існуючого в імперії державного ладу, спрямову­ють останнім часом особливі зусилля на пропаганду своїх ідей у середовищі військових частин, вірність яких обов’язкові присяги до тепер була однією з найсерйозніших перешкод злочинним намірам революціонерів. Означена пропаганда полягає як у ма­совій розсипці у військові частини відповідних прокламацій, що містять у собі заклик до єднання з пролетаріатом і збройного повстання, так і в усній агітації на мітингах, таємних сходках і навіть у казармених приміщеннях, куди агітатори проникають під пристойними приводами». Надаючи, «за обставинами нині­шнього тривожного часу», питанню боротьби з революційною агітацією у військах «особливо серйозне значення», Рачковський (а саме він підписав документ) вимагав «мати щодо цього найпи- льніший і неослабний нагляд для вжиття своєчасних заходів до притягнення агітаторів до законної відповідальності». Про вся­кий, «навіть незначний випадок виявлення злочинної агітації серед військ» належало «невідкладно» доносити департаменту.

Під час наради начальників POB у квітні 1908 р. було розроб­лено деякі заходи по боротьбі з «пропагандою у військах». Зокре­ма, охоронникам було рекомендовано проводити «якнайшвидші» «обстеження і ліквідації» груп підозрюваних військових чинів з метою порушення формальних дізнань. Така швидкість дій, на думку директора Департаменту поліції Трусевича, могла привес­ти з допомогою «умілих допитів» у ГЖУ «до одержання відвертих свідчень і висвітленню всього революційного середовища тієї чи іншої військової частини, позаяк нижчий чин, хоч і розпропага- ндований, все ж не є настільки закоренілим революціонером, щоб ті, хто допитує, не змогли привести його до повної свідомості». Після цього поставало питання про вербування солдата, який дав «відверті» свідчення. Затверджуючи пізніше офіційний звіт нара­ди, Трусевич зробив власноруч таку примітку: «Я загалом проти агентури у військах з нижчих чинів, треба мати агентуру біля військової частини, а не в ній самій. Зараз більш ніж своєчасно виробити план спільних дій з В.М. (Військовим міністерством — О.Я.). Я прошу 0.0. (Особливий відділ — О.Я.) приступити до цієї роботи». Ми ще повернемося до цієї «примітки». Наразі зазначи­мо, що на цій нараді охоронникам було рекомендовано повідом­ляти військовому начальству (безпосередньо або через Департа­мент поліції) про тих військовослужбовців стосовно яких хоч і не було «викривальних даних», але були підозри про належність їх до «революційного елементу». Начальники охоронних відділень по­винні були також слідкувати за подальшим проходженням служ­би такими «неблагонадійними нижчими чинами».

Надалі керівництво Департаменту поліції перебороло свою «ніяковість» з приводу «агентури у військах з нижчих чинів». Про це свідчать, зокрема, циркулярні листи від ЗО жовтня і 20 грудня 1910 р., у яких від начальників охоронних відділень і губерн­ських жандармських управлінь вимагалось прийняття «найенер- гійніших і справжніх заходів для агентурного висвітлення рево­люційної роботи і опозиційного настрою у військових частинах». У цілком таємному циркулярі за підписом директора Департаме­нту поліції М. Зуєва від 7 червня 1911 р. знов порушувалося це питання. Йшлося про те, що «агентурне висвітлення» могло «здій­снюватися розшуковими організаціями з допомогою військової агентури і агентури з так званих «вільних складів», що складала­ся з осіб, які належали до організації, тобто постійних співробіт­ників, та з осіб, які не належали до організації, але були зв’язані з неблагонадійним елементом і користувалися його довірою, тобто допоміжної агентури». Відзначаючи першочергове значення по­стійних «співробітників», директор департаменту звертав увагу охоронників на можливості використання допоміжної агентури для «повного висвітлення військової частини».

Поки ж що в більшості розшукових органів, констатував Зуєв, «допоміжна агентура складається тільки з військових чинів, які обмежуються поданням відомостей, що стосуються поведінки сво­їх товаришів в районі розташування частини або ж стосунків на­чальників до своїх підлеглих». Між тим, за даними департаменту, «неблагонадійні військові чини, за несприятливих для їх злочин­них мотивів умов, які викликаються особовим складом службов­ців або встановленим у військовій частині пильним наглядом, стають вкрай перебірливими у зближенням з товаришами по слу­жбі, тримаються осторонь і свою шкідливу діяльність до сприят­ливого випадку виявляють за межами розташування військової частини, удаючись до листування за умовною адресою або ж до відвідування приватних квартир, де збираються, не збуджуючи підозри із зовнішньої сторони». Особливу увагу директор Депар­таменту поліції рекомендував звернути на невеличкі крамниці та майстерні (перш за все чоботарські), «куди під приводом купівлі або замовлення заходять нижчі чини і, почуваючи себе поза на­глядом, вільно обмінюються переконаннями, читають нелегаль­ну... літературу, більш поінформовані з них ведуть пропаганду, тут же здійснюється підготовка до якого-небудь виступу і, врешті, адресою власника крамниці або майстерні користуються для та­ємного листування». З хазяїв таких крамниць та майстерень або ж «осіб, що проживають в цих приміщеннях та можуть бути при­сутніми при їх відвіданні сторонніми особами», і повинні були охоронники вербувати допоміжних агентів.

Одним з головних напрямків діяльності органів політичного розшуку була боротьба з робітничим рухом. На початку 900-х років керівники охоронних відділень, реалізуючи сформульовані С.В.Зубатовим ідеї російського «поліцейського соціалізму», нама­галися поставити робітничий рух шляхом «легалізації» під поліцей­ський контроль, підпорядкувати його. Зміст цієї політики В.І.Ленін охарактеризував таким чином: «Обіцянка більш чи менш широких реформ, справжня готовність здійснити крихітну частину обіцяного і вимога за це відмовитися від боротьби політичної, — ось у чому суть зубатовщини» [98, с. 3]. За словами самого ж Зу­батова, одним з основних завдань охоронних відділень, створених у містах, «дуже запущених у революційному відношенні», було «спробувати організувати контрреволюційний рух» [99, с. 167].

Для реалізації зубатовської задумки дуже важливо було мати достатню кількість робітників —«активістів», попередньо «обро­блених» у охранці. Робітників, які потрапляли до рук охоронно­го відділення, Зубатов намагався настроїти проти керівників — інтелігентів, переконуючи їх у тому, що революціонери викори­стовують їх лише як засіб для досягнення своїх цілей, чужих ро­бітничому класові, що тільки за підтримки «надкласового» само­державства і шляхом легалізації руху пролетаріат зможе покра­щити своє економічне становище. Цих агентів Зубатов використовував для насадження своїх організацій не тільки у Москві, але і в інших містах. Так, влітку 1901 р. з цією метою він відрядив групу агентів на чолі з Афанасьєвим до Харкова.

В Україні активна робота по створенню зубатовських органі­зацій велась жандармсько-поліцейськими властями Одеси, Киє­ва, Харкова, Катеринослава (певна річ, разом з «активістами»). За задумом Зубатова, значну роль у цій справі були покликані зіграти члени «Єврейської незалежної робітничої партії» (ЄНРП). Більш чи менш численні прозубатовські організації з’явилися в Одесі на початку 1903 р., коли їх очолив платний агент охранки Г. Шаєвич, який пройшов курс «навчання» у самого Зубатова. Шаєвич, який відзначався незвичайною енергією, користувався великим впливом серед сіоністів (цікаво, що цей 23-річний мо­лодик видавав себе за доктора філософських наук Берлінського університету). «Незалежні» в Одесі, займаючись «легалізацією» робітничого руху, не забували й про чисто розшукові функції. У серпні 1902 р. Волін писав Зубатову, що вони докладають всіх зусиль, щоб «вербувати людей», а потім нерідко видавали остан­ніх поліції.

Одначе, незважаючи на всі зусилля, на певну політичну гну­чкість і винахідливість, які виявили керівники «зубатовщини», вона в Україні, як і в країні в цілому, зазнала поразки. За підра­хунками О.Ф. Овсієнка, максимальна чисельність членів зуба- товських та близьких їм за духом контрреволюційних «робітни­чих» організацій досягла у 1903 р. 6—8 тис. чоловік. Співвідно­шення загальної чисельності промислових робітників в Україні (327 тис. у 1907 р.) і робітників, котрі входили до складу зубатов- ських організацій, свідчить про те,, що політика «поліцейського соціалізму» в Україні мала деякий успіх лише серед незначної частини пролетаріату [100, с. 60—61].

Органи політичної поліції значну увагу приділяли селянсько­му рухові. Жандарми і охоронники регулярно інформували Де­партамент поліції про стан справ на селі. Так, 3 грудня 1905 р. начальник Катеринославського ГЖУ доносив: «На багатьох сіль­ських сходах відкрито постановлено припинити сплату подат­ків...» [101, с. 3].

Найбільше керівництво MBC турбував той вплив, який спра­вляла на розвиток селянського руху агітація партій есерів та со­ціал-демократів. Щодо цього у начальства були підстави для не­задоволення. Новий директор Департаменту поліції, діючи за до­рученням Столипіна, направив 28 серпня 1906 р. начальникам ГЖУ і охоронних відділень телеграму такого змісту: «Всі повідом­лення, що надходять до Департаменту поліції, свідчать про вкрай слабкий негласний нагляд за аграрним рухом, бо арешти агітато­рів здійснюються майже виключно за випадками відкритих зво­рушень, що не запобігаються своєчасним вилученням агітаторів». Далі директор наполягав на вживанні «найрішучіших заходів при­пинення» за участі сил повітової поліції. Завершувалась телегра­ма фразою: «Міністр вимагає повного напруження сил місцевої адміністрації у вказаному напрямкові» [11, арк. 312 зв.].

Наступним об’єктом «розшукової уваги» охоронників були учнівська молодь та інтелігенція. На початку 900-х років було зроблено спробу проведення серед студентства політики «полі­цейського соціалізму». Однак сподівання на розкол студентсько­го руху з допомогою зубатовських методів виявилися марними. Демократичне студентство швидко зрозуміло сутність монархіч­них організацій і повело з ним рішучу боротьбу. Як підкреслюва­лося у листівках «Харківського союзу студентів соціал-демокра­тів», організації, подібні університетському «Товариству росій­ського студентства», були, по суті, філіалами охоронних відді­лень. Ці товариства невдовзі припинили своє існування.

Зазнавши поразки у спробах розколоти студентський рух, політична поліція, певна річ, не залишила учнівську молодь без своєї «уваги», слідкуючи за кожним кроком студентів та учнів середніх закладів, насаджуючи у їх середовищі провокаторство. У цьому відношенні охранка діяла рука об руку з учбовим нача­льством, яке одержувало від жандармів негласну інформацію про «неблагонадійних» вихованців (циркуляр Департаменту поліції від 15 вересня 1906 р.). Позицію Міністерства народної освіти було висловлено у 1910 р. у одному з офіційних документів до­сить чітко: «... У зв’язку з почастішанням останніми роками ви­падків виникнення в учбових закладах таємних організацій ан­тиурядового спрямування, (міністерство) надає нині особливо серйозне значення боротьбі з цим злом і зі свого боку наполягає на необхідності найшвидшої передачі жандармським наглядом учбовому начальству по можливості всіх несхвальних відомостей про учнів, на предмет виключення зі шкільного середовища шкі­дливих елементів» [102, арк. 64 зв.]. Отож, органи народної осві­ти прагнули покласти на себе частину поліцейських функцій у боротьбі зі «шкідливими елементами».

Такі були основні напрямки діяльності органів політичного розшуку впродовж десятиріччя — з передреволюційного періоду до початку нового революційного підйому. Як бачимо, у ці роки була створена широка система спеціалізованих розшукових ор­ганів, що діяла на основі ретельно розроблених прийомів. На місцях політичним розшуком керували енергійні, досить досвід­чені жандармські офіцери, які пройшли відповідну підготовку. На потреби розшуку уряд виділяв значні матеріальні кошти. При придушенні революції та в перші роки столипінської реакції охо­ронним відділенням (разом з розшуковими силами ГЖУ і ЖПУЗ) вдалося завдати серйозних втрат революційно-визвольному ру­хові у країні. Здавалося, що системі органів політичної поліції, яка склалася на початок десятих років і довела ефективність сво­єї діяльності щодо захисту державного режиму, забезпечене до­сить тривале життя. Але уже невдовзі урядові довелося вносити у цю систему істотні зміни.