§ 5. Система органів політичної поліції напередодні та в роки першої світової війни

Зміни, що їх зазнав місцевий політико-поліцейський апарат у 1913—1916 рр., були обумовлені двома основними причинами: по-перше, новим революційним підйомом у країні і, по-друге, «обставинами воєнного часу».

Ще гордовито виписувалися у донесеннях з місць фрази про «цілковитий розгром» революційного руху, а в деяких офіційних документах уже у 1910 р. почало звучати занепокоєння з приводу рівня готовності політичної поліції до боротьби з противником у нових умовах. Найбільш виразно таке занепокоєння було висло­влене у наказі по Окремому корпусу жандармів, виданому 3 сер­пня 1910 р. командувачем корпусу, товаришем міністра внутрішніх справ генерал- лейтенантом П.Г. Курловим. У ньому генерал, з огляду на півторарічний досвід завідування «всією поліцією» у державі, захотів «поділитися з... підлеглими зробленими... висно­вками, викласти їм основні положення нашої служби і висунути до неухильного виконання» його «по цій службі вимоги». Один з висновків, до яких прийшов Курлов, полягав у тому, що губерн­ські жандармські управління приділяли надто багато уваги «дія­льності щодо нагляду за закономірністю дій чинів усіх відомств та установ» та провадженню формальних дізнань, тоді як «політич­ний розшук поставлено вкрай слабо, і у цьому напрямку працю­ють лише охоронні відділення». Потім генерал прямо заявив: «А між тим, справа політичного розшуку — основне завдання чле­нів корпусу. Діяльність наглядова відходить до легенд. За наявності 1036 ст. Статуту кримінального судочинства кількість формальних дізнань скорочується, а при здійсненні проектів нового законодав­ства формальні дізнання можуть зовсім припинитися. У Корпусу жандармського залишається одне серйозне за його державним значенням завдання — політичний розшук. Корпус жандармів є політична поліція». Далі Курлов зі своєрідною «ніжністю» гово­рить про політичний розшук: «Для виконання цього серйозного завдання потрібна не лише серйозна теоретична підготовка, по­трібен інтерес, потрібна любов до справи.

Щоб прищепити і начальникам ГЖУ подібні почуття до роз- шукової справи, Курлов встановив правило, згідно з яким кан­дидати на посади начальників управлінь прикомандировувалися до столичного охоронного відділення на шестимісячний строк «для теоретичного і практичного ознайомлення з політичним розшуком». Але для отримання бажаної посади ці кандидати мали ще потім тримати іспити перед спеціальною комісією, очолюва­ною самим Курловим. Для підготовки доволі численного резерву жандармів, навчених розшуковій справі, було вирішено офіце­рів, які перебували рік на посаді адьютанта ГЖУ, прикоманди- ровувати з метою стажування до Петербурзького, Московського і Варшавського охоронних відділень. Командувач корпусу дуже хотів, щоб «справа політичного розшуку» не була сторонньою і офіцерам ЖПУЗ. Він вимагав, щоб начальники охоронних відді­лень і ГЖУ звернули «особливу увагу на підготовку до справи політичного розшуку підлеглих їм офіцерів, подаючи..., під осо­бисту свою відповідальність, детальні відомості про здібності, знання та підготовленість їх у цьому напрямові». До наказу дода­валася форма атестації офіцерів з багатьма питаннями, серед яких зазначимо наступні: «Наскільки здатний до провадження дізнань про державні злочини?», «На яких посадах по розшуку перебу­вав, коли і під чиїм керівництвом?», «Чи знає (і якою мірою) програми та статути партії: а) соціал-революціонерів, б) Росій­ської соціал-демократичної робітничої партії, в) анархістів?», «Чи знайомий (і якою мірою) з програмами і статутами інородниць- ких революційних організацій?» (серед перерахованих далі 26 національних партій названа і українська «Спілка»), «Чи керував самостійно секретними співробітниками і з яким результатом?», «Скільки особисто придбав за звітний рік секретних співробіт­ників і по яких партіях, а також інтелігентів або робітників (за­значити за кличками)?», «Чи здатний і підготовлений до само­стійної розшукової діяльності?», «Чи схильний до провокацій­них прийомів?»

Свій наказ по корпусу войовничий генерал Курлов завершив нагадуванням підлеглим про те, що «боротьба з революційним рухом є війна, яку веде Держава зі злочинними елементами» [103, арк.

Основне ж у наказі Курлова — це стурбованість слабкістю розшукових сил Корпусу жандармів. І треба зауважити, що про­фесійних нюх не зрадив генералові: дуже скоро політичній полі­ції довелося працювати з «повним навантаженням». Щоправда, після палких закликів Курлова серйозного покращення розшу­кової роботи в ГЖУ і ЖПУЗ не відбулося. Між тим, керівництво Департаменту поліції-серйозно турбувало пожвавлення револю­ційного руху. В уже згадуваній аналітичній записці Департамен­ту (1912 р.) наводилися конкретні приклади кінця «затишшя»: «Влітку цього року мали місце заворушення на деяких кораблях військового флоту Балтійського та Чорного морів, бунтівні спа­лахи також влітку у туркестанських саперних військах, страйко­вий рух, хоча і мирного характеру, але такий, що носить явно революційний і притому добре організований характер...». Авто­ри записки відзначають також «безсумнівне зростання» опози­ційного руху у суспільних колах, яке не будучи достатньо врахо­ваним у революційний період, стало могутньою не тільки інтеле­ктуальною, але й матеріальною підтримкою смути 1905 р.». Показово, що при аналізі ситуації департаментські діячі знов- таки демонструють вузько поліцейський підхід: «Такому зрос­танню опозиційного руху, — говориться далі в документі, — спри­яють, головним чином, закони про товариства і спілки, про збо­ри і т.п., що й надає можливість опозиційному елементу вести в широких обсягах протиурядову агітацію, прикриваючись вико­ристанням таких зручних цілком «легальних» можливостей».

Автори записки попереджають, що «підпільна робота револю­ційних партій... у зв’язку з майже відкритою... інтенсивною руй­нівною діяльністю опозиційних кіл суспільства може завершитись, при неминучості союзу революції з опозицією, у вирішальний момент новим загрозливим для державного порядку виступом, але організованим уже планомірніше й грунтовніше, ніж попере­дній...». «Найкращим засобом» боротьби з «відновлюваним рево­люційним рухом» департаментське начальство вважало «постано­вку політичного розшуку на місцях на таку висоту, щоб розшукові органи були цілком у курсі життя революційних організацій і спо­віщали якомога широко і своєчасно Департамент поліції, до обо­в’язку якого належить шляхом узгодження дій місцевих розшуко- вих установ вести справу розшуку настільки планомірно і рішу­че, щоб паралізувати найбільш одночасні і узгоджені у багатьох місцевостях імперії революційні виступи, аж ніяк не обмежуючи місцеві органи щодо вживання заходів попередження і припинен­ня злочинних намірів місцевих організацій...».

Однак, на думку авторів записки, політична поліція була не здатна уданий момент вирішити це завдання, оскільки мало мі­сце «вкрай сумне явище», яке виражалося у тому, що «розшукова справа на місцях, з придушенням революційного руху, занепала і знаходиться у багатьох губернських жандармських управліннях не на відповідному... рівні, а у жандармських поліцейських управ­ліннях залізниць поставлена і вкрай незадовільно, незважаючи на те, що сумні події 1905 р. показали з очевидністю, як легко сприймається революційна пропаганда залізничними службов­цями» [74, арк. 14-15].

Щоб пристосувати політичну поліцію до нової ситуації у кра­їні, довелося здійснити чергову реорганізацію її місцевих установ.

Циркуляр Департаменту поліції від 15 травня 1913 р. повідом­ляв про те, що охоронні відділення «ліквідовані як самостійні розшукові одиниці і введені до складу відповідних губернських жандармських управлінь». Серед них були і охоронні відділення, що знаходились на території України, — Катеринославське, Ки­ївське, Севастопольське. Ті охоронні відділення, які знаходили­ся не в губернських центрах або містах, де були міські жандарм­ські управління, перейменовувалися у розшукові пункти з підпо­рядкуванням начальникам ГЖУ (на Україні це стосувалося Миколаївського охоронного відділення) [104, арк. 357].

З 1 березня 1914 року було ліквідовано і районні охоронні відділення, у тому числі Південно- Східне, Південно- Західне і Південне. Товариш міністра внутрішніх справ Джунковський, який і підписав циркуляр від 22 лютого, пояснював це таким чином: «Обговоривши сучасний стан революційного руху в Ро­сії, у зв’язку з восьмирічною практичною діяльністю районних охоронних відділень, я знайшов, що останні поступово відійшли від живої діяльності щодо найближчого керівництва розшуком на місцях і, занурившись головним чином у канцелярську робо­ту, лише гальмують надходження відомостей про революційний рух до Департаменту поліції, знижуючи поінформованість остан­нього про положення у кожний найближчий момент розшукової справи на місцях».

Важко сказати, наскільки начальники районних охоронних відділень були винні у тому, що загрузнули у «канцелярській роботі», «гальмуючи» надходження відомостей до Департаменту поліції. Ще за 6-7 років до цього департамент вважав досягнен­ням зосередження найдетальнішої інформації саме у POB, роз­глядаючи це як спосіб звільнення центру від «зайвих» відомос­тей. Зрозуміло одне: система політичного розшуку, основою якої були «звичайні» і районні охоронні відділення, ефективна у роки спаду революційного руху і «затишшя», виявилась неприйнят­ною для уряду в умовах прискорюваного динамізму суспільних процесів, перш за все — зростання визвольної боротьби.

На перший погляд, реорганізація політичної поліції у 1913 — 1914 рр. була свого роду «контрреформою», оскільки знову, як і напередодні 1902 — 1903 рр., виконання всіх політико-поліцей- ських функцій було покладено скрізь, крім Петербурга, Москви і Варшави, де було збережено охоронні відділення, на губернські (обласні, міські) жандармські управління. (У Східному Сибіру і Туркестан!, де не було обласних жандармських управлінь, про­довжували діяти два районні охоронні відділення; охранка була створена також у Владивостоку). Однак це не було поверненням до колишньої системи. Відтепер головним завданням ГЖУ було запровадження політичного розшуку.

Про ті зміни, що відбулися у організації та діяльності губерн­ських жандармських управлінь, можна робити висновок на при­кладі Катеринославського ГЖУ.

Зі скасуванням охоронного відділення як самостійного орга­ну річний кредит ГЖУ «на розшукові потреби» різко збільшився, склавши у 1913 р. 27484 руб. При цьому на утримання секретних співробітників і «на сплату інших агентурних витрат» виділялось 6000 руб., на утримання конспіративних квартир у Катериносла­ві і повітових містах — 720 руб. Частину вільнонайманих філерів охоронного відділення було звільнено, а решті п’ятнадцяти аген­там належало: утримання — 9000 руб. на рік, добових і «витрат­них» — 2700 руб. Всіх жандармських унтер-офіцерів, які викону­вали раніше філерські обов’язки, було направлено на жандарм­ські пункти для використання за прямим призначенням.

У багатьох своїх донесеннях до Департаменту поліції началь­ник Катеринославського ГЖУ полковник Критський клопотав про збільшення кошторису видатків на «розшукові потреби», зокрема — суми на утримання внутрішньої агентури (на ці цілі управління реально витрачало щомісячно понад 700 руб.) [105, арк. 250, 426].

Становлять інтерес дані про «агентурні сили» Катеринос­лавського ГЖУ. Всього у звіті за вересень 1913 р. значаться 25 агентів (дев’ятнадцять з них належали до категорії «секретних співробітників», шість були «допоміжними агентами»). «Внутрі­шнім спостереженням» була охоплена вся губернія: у Катерино­славі діяли 11 агентів, у Слов’яносербському і Бахмутському по­вітах — 6, у Маріупольському повіті — 3, у Олександрівському — З, у Катеринославському і Верхньодніпровському — по одному. Як бачимо, політичним розшуком активно займалися помічни­ки начальника ГЖУ в повітах.

«Службовий стаж» більшості агентів був невеликий: дев’ять з них було завербовано у тому ж 1913 р., десять — у попередньому. «Старих» агентів було лише двоє: «Петровський» (співробітни­чав з охранкою з 1906 р.) і «Орлов» (з 1908 р.). Таке становище було наслідком «небезпеки» провокаторського ремесла, про що вже йшла мова. Підтвердженням цього є примітка до аналізова­ного звіту: «Осинському» видано 75 руб. на підставі циркуляру Департаменту поліції від 15 листопада 1908 р. за № 141711 як змушеному для запобігання провалові залишити співробітницт­во у Катеринославській губернії і виїхати на батьківщину». Судя­чи за розміром щомісячного утримання (75 руб.), «Осинський» був одним з найбільш цінних співробітників ГЖУ; «працював» він у Слов’янському повіті серед соціал-демократів; розпочав у лютому 1913 р., а у вересні, як бачимо, уже отримав «вихідну виплату». «Заробіток» агентів був різний: «від 80 руб. («Алексан­дров») до 10 руб. на місяць («Дубовий», «Другий»), Важливе зна­чення мають дані про «спеціалізацію» внутрішньої агентури, оскі­льки вони досить чітко відбивають пріоритети у розшуковій дія­льності ГЖУ. «Профіль» 5 агентів («Тамара», «Гатушкевич», «Український», «Поштовий 1-й», «Поштовий 2-й») у звіті не ви­значений. Решта 20 агентів «спеціалізувалися» наступним чином: 9 осіб — «соціал-демократи», 6 — «робітничий рух», 3 — «соціал- революціонери», 2 — «Бунд» [106].

Наступні організаційні і кадрові зміни у системі політичної поліції в Україні були пов’язані з початком світової війни.

Восени 1914 р., з появою російських військ у Східній Галичи­ні, виникла необхідність запровадження там жандармського на­гляду. «Тимчасове жандармське управління військового генерал- губернаторства Галичини» (так офіційно називалася нова уста­нова) розпочало свою роботу у листопаді цього ж року. Район його діяльності охоплював території новостворених Львівської, Тернопільської, Перемишлянської та Чернівецької губерній. Штати управління були значними: начальник (ним став полков­ник Мезенцев, який до цього очолював Волинське ГЖУ), його помічник, ад’ютант управління, три помічники начальника по м. Львову, 9 помічників у губерніях, 10 вахмістрів і 85 унтер- офіцерів [107, арк. 16]. У вересні 1915 р. у зв’язку з залишенням вказаних територій збройними силами Росії, Галицьке жандарм­ське управління було ліквідовано. Нова зміна ситуації на терито­рії воєнних дій спричинила сформування 17 серпня 1916 р. «Тим­часового жандармського управління» військового генерал-губер­наторства у областях Австро-Угорщини». У 1915 р. було створено жандармське поліцейське управління залізниць у Галичині. Цьо­го ж року було створено ще декілька ЖПУЗ: Казанське, Влади- кавказьке, Ростовське, Томське і Омське. У деяких ЖПУЗ було розширено штаби, у тому числі у Московсько-Київському і Одеському. Збільшилась чисельність Севастопольської жандарм­ської фортечної команди [108, арк. 273 зв.-274].

На той час відбулися зміни і у центральному жандармсько- поліцейському апараті. До 1917 р. Департамент поліції підрозді­лявся на вісім діловодств (1,2,3,4,5,7,8,9 — те), Особливий відділ, казначейську, господарську, секретарську частини та архів. 1-ше діловодство відало особливим складом поліції, 2-ге — окремими справами адміністративно-поліцейського характеру, 3-тє — фі­нансовими питаннями, 4-те — питаннями громадського руху, 5- те — адміністративною висилкою, 7-ме — юридичними питан­нями, 8-ме — кримінальним розшуком. У 9-му діловодстві були сконцентровані всі справи, пов’язані з воєнними обставинами і «німецьким засиллям». Найбільшим структурним підрозділом департаменту залишався Особливий відділ, що займався полі­тичним розшуком (спроби Джунковського ліквідувати Особли­вий відділ виявились безуспішними) [77, с. 11].

Був і ще один орган з такою назвою: 10 квітня 1915 р. Депар­тамент поліції сповіщав, що «при Управлінні двірцевого комен­данта, зі згоди міністра імператорського двору, утворений Особ­ливий відділ, що був призначений відати всіма зносинами з під­порядкованими установами і посадовими особамй у справах таємно-політичного характеру». У зв’язку з цим жандармам про- !тонувалося «про всі значні кризи революційного характеру і ве­ликі події з революційного життя у межах ввіреного... наглядові району, а також про здійснені... ліквідації, що мають особливо серйозне значення, своєчасно повідомляти у зазначений відділ, сповіщаючи про це департамент» [109, арк. 53-54].

У роки війни продовжувалося збільшення коштів, що виділя­лися на боротьбу з революційно-визвольним рухом. У 1914 р. утримання політичної поліції коштувало країні 15 066 030 руб., у 1916 р. — 15 449 407 руб. [77, с. 13]. Зросли видатки місцевих жандармських органів. Так, тільки у січні 1917 р. жандармське управління Одеси витратило 3547 руб. (до цієї суми не ввійшло місячне утримання офіцерів та унтер-офіцерів управління).При цьому 875 руб. було витрачено на утримання 29 внутрішніх аген­тів, 70 крб. — на наймання двох конспіративних квартир, 840 руб. — на виплату утримання 17 філерам тощо. Розшукові орга­ни забезпечуються надійними засобами зв’язку. Наприклад, у тому ж Одеському управлінні була власна центральна телефонна ста­нція, яка користувалася «на особливих умовах» мережами Оде­ського товариства телефонів (однак жандармські номери, щоб запобігти можливому прослуховуванню переговорів, у комутатор Головної станції товариства не було включено) [110, арк. 2-2 зв.].

За час війни відбулися деякі зміни у практиці комплектуван­ня Корпусу жандармів унтер-офіцерським складом: 31 липня 1914 р. командувач корпусу дозволив, у зв’язку з тим, що «армія мобілізована... і прийом на службу нижчих чинів з запасу немо­жливий», приймати відставних унтер-офіцерів, «за тієї, звичай­но, умови, щоб вони відповідали всім вимогам, котрі висувають­ся до унтер-офіцерів Корпусу» [8, арк. 199].

Певна річ, передвоєнна обстановка і сама війна внесли сер­йозні зміни у діяльність політичної поліції.

Так, посилилась участь жандармерії у контррозвідувальній діяльності. Зокрема, у березні 1914 р. штаб корпусу видав спеці­альний циркуляр на ім’я начальників ГЖУ і ЖПУЗ, у якому ви­магав «посилити нагляд», у зв’язку з тим, що «німецькі розвіду­вальні органи... стурбовані вкрай бажаним отриманням деяких таємних даних про наші залізниці». До циркуляра додавався пи­тальник, котрим забезпечувало своїх агентів у Росії Познанське розвідувальне бюро німецької армії. З нього видно, що розвідку противника особливо цікавили графіки руху на дорогах, відомо­сті про їх пропускну здатність, про наявність «секретних депо», дані «про транспорта -важкої артилерії». Окремо ставилося пи­тання: «Чи відбулася на залізниці заміна секретних мобілізацій­них конвертів у поточному році?» [54, арк. 183-184].

У 1915 р. на чинів Корпусу жандармів було покладено надан­ня сприяння Головноуповноваженим «у справі з облаштування і пересування біженців» [8, арк. 272].

І все ж головним завданням жандармерії і у воєнні роки зали­шався політичний розшук, боротьба з революційним рухом. Та­ктика розшуку удосконалювалась. Департамент поліції уже не обмежувався «спостереженням» за революційними організація­ми і «ліквідаціями», а намагається підірвати цей рух зсередини, спрямовувати його у потрібне русло. Відображенням такої так­тики стали два циркуляри департаменту — від 16 вересня 1914 р. і 10 січня 1915 р., — у яких від місцевих органів політичної полі­ції вимагалося проведення лінії на роз’єднання різних соціал- демократичних груп, особливо недопущення можливого об’єд­нання більшовиків і меншовиків [77, с. 14; 111, арк. 336].

Основним засобом розшуку, як і досі, залишалося «внутрі­шнє спостереження», багате на провокації. Знову публічно засу­джувались на всіх рівнях провокаторські прийоми, та у роботі повсякчас використовували саме їх.

Здається, тільки Джунковський, який займав у 1913—1915 рр. посаду товариша міністра внутрішніх справ, намагався всерйоз боротися з провокацією. Зокрема, органам політичної поліції було заборонено мати секретних співробітників у середніх навчальних закладах, у військах і на флоті [77, с. 13; 112, с. 68-81].

У червні 1917 р., даючи свідчення Надзвичайній слідчій комі­сії, Джунковський згадував, що був шокований при перегляді списків «співробітників» по одній з конкретних справ: «Я рап­том побачив: гімназист сьомого класу, гімназист шостого кла­су...» [112, с. 71].

У сучасній науковій літературі неоднозначно оцінюються спра­вжні мотиви Джунковського, що визначили його поведінку у «справі Малиновського» [113; 114, с. 71-72], але факт залишаєть­ся фактом: саме на вимогу Джунковського навесні 1914 р. «най­цінніший» департаментський агент склав депутатські повнова­ження і залишив Росію.

Зрештою, зусилля Джунковського виявилися марними: з за­лишенням ним MBC практика застосування провокаторських прийомів не тільки відновилася, але й набула ширшого розмаху. Та й важко повірити в те, що жандарми і охоронники відразу «перебудувалися» при Джунковському, тим більше що їм, про­фесіоналам, неважко було вести «свою гру» майже на очах у ди­летанта-генерала, а то й від його імені. Сам Джунковський згаду­вав, зокрема, про тодішнього директора Департаменту поліції Бєлецького: «... Я напевне бачив, що багато таких справ, яким я даю одне спрямування, а потім дізнаюся, що їм дано інше спря­мування.... Я звернув увагу на те, що директор Департаменту поліції писав інколи: «товариш міністра наказав те й те», тоді як насправді мені про цю справу навіть і не доповідалось.... Він говорив: «добре», але я не мав жодних даних, щоб перевірити, буде це зроблено чи ні.... Я знав, що я нічого не доб’юсь: по- перше, якщо я у Департаменті поліції почну ритися, мене наду­ють найкращим чином, істини не скажуть. Тому, щоб очистити цю атмосферу, я прагнув перш за все позбутися Вісаріонова і Бєлецького» [112, с. 75, 77, 74].

У серпні 1915 р. Джунковський був звільнений царем з поса­ди товариша міністра. А вже у жовтні новий директор Департа­менту поліції Моллов (він одразу ж посів місце креатури Джун- ковського — Брюна-де-Сент-Іполіта) «збадьорив» жандармів на місцях такою циркулярною телеграмою: «Товариш міністра се­натор Бєлецький (саме так! — О.Я.) звернув увагу на недосить повне у донесеннях висвітлення як місцевої революційної діяль­ності, так і всіх сторін суспільного і політичного життя. Тому з огляду на напружений настрій країни та відновлення роботи ре­волюційних організацій його превосходительство пропонує не­гайно потурбуватися про придбання хороших партійних співро­бітників і відповідних, які заслуговують на довіру, інформаторів, щоб надалі донесення відзначалися вичерпною повнотою. До ві­дома довожу про об’їзди вищих чинів департаменту, що відбу­дуться найближчим часом за наказом товариша міністра, з ме­тою ознайомлення на місцях з діяльністю розшукових установ і органів» [109, арк. 109].

А «роботи» у розшукових установ і перед війною, і під час неї було багато. Напередодні війни у 50 містах і інших населених пунктах України діяли більшовицькі організації [115, с. 74]. З початком війни, коли значна частина території була оголошена у воєнному стані, вони зазнали ударів політичної поліції. Було припинено видання легальних більшовицьких газет і журналів. Уже в перші тижні після оголошення мобілізації прокотилася хвиля масових арештів. Так, у Катеринославі 20 липня 1914 р. були проведені обшуки у членів Міської та Заводської організа­цій РСДРП, в результаті чого було арештовано ЗО осіб. Через чотири дні у Києві поліція арештувала 19 членів соціал-демокра­тичної організації, а 21 серпня у Одесі — керівну групу більшо­виків. Умови для партійної діяльності значно ускладнилися у зв’язку з арештом думської фракції більшовиків. «... Робота на­шої партії тепер, — писав В.!.Ленін, — стала у 100 разів важчою, і все ж ми її поведем!» [116, с. 37].

Каральні акції проти більшовиків з боку політичної поліції царизму носили систематичний характер аж до Лютневої рево­люції. Досить сказати, що за роки війни Харківський комітет РСДРП піддався репресіям 24 рази, Київський — понад 10 разів [117, с. 15].

Серйозну увагу приділяла жандармерія меншовицьким орга­нізаціям. Хоча політична поліція була поінформована про при­йнятий більшістю меншовиків курс на відмову від активних ан­тиурядових дій і проведення тільки виховної роботи, її турбували антивоєнні настрої, які поділяла частина меншовиків. Результа­том цього були арешти меншовицьких груп (зокрема у, Харкові) [77, с. 18].

Партію есерів жандармсько-поліцейське начальство розгля­дало у роки війни як організацію, що перебувала у стані занепа­ду. У довідці, складеній Департаментом поліції у серпні 1915 р. зазначалося, що «партія соціалістів-революціонерів нині зовсім дезорганізована і як правильно функціонуюча організація, об’­єднана системою центральних установ, не існує» [77, с. 18]. Тут департаментські аналітики надто категоричні, хоча партія есерів, дійсно, переживала надто важкі часи. «Ліквідації» есерівських груп у роки війни були проведені у багатьох містах, у тому числі у Харкові, Києві.

З початком першої світової війни була пов’язана спроба полі­тичної поліції покінчити з українським національним рухом. Особливо активізувалася діяльність каральних установ царизму після втрати Росією Галичини. Було розгромлено всі масові укра­їномовні видання на території Російської імперії. Ідея посилен­ня репресій щодо «українства» пронизувала аналітичну записку Київського ГЖУ від 15 травня 1915 р. «Про посилення сепара­тистського «мазепинського руху» у Південно-Західному краї» і записку Департаменту поліції «Про сеператистсько-націоналіс- тичний рух на Україні у 1914 — 1916 рр.» від 25 червня 1916 р. [17, с. 89-90].

Уже традиційну для жандармерії боротьбу з революційними організаціями Департамент поліції «ув’язував» з завданнями здо­буття перемоги у війні. Так, у циркулярі від 4 квітня 1915 р. говорилося: «До штабу Верховного головнокомандуючого надій­шли з-за кордону відомості про те, що у німецьких військових колах виникло і посилено розробляється питання про способи штучного роздмухування у Росії, особливо ж у Фінляндії і Прибалтійському краї, народних заворушень. Для цього, крім іншого, намічено вдатися до фінансового виснаження Росії з тим, що менш заможні класи населення імперії під тиском матеріаль­них труднощів почнуть виявляти загальне невдоволення і зреш­тою можуть бути залучені на шлях антиурядової боротьби». Од­нак «особливі надії» німці, на думку департаменту, покладали на «російські революційні організації, розраховуючи, що останні не­одмінно скористаються зручним моментом і зі свого боку нада­дуть всебічне сприяння якнайширшому розвиткові внутрішніх заворушень у Росії». У зв’язку з цим від жандармів вимагалося вжити «належних заходів до запобігання можливості здійснення означених злочинних задумів і знищення будь-яких у цьому на­прямкові проявів у самому зародкові» [109, арк. 51]. Саме на такому підході базувалося тісне співробітництво органів політич­ної поліції з військовою контррозвідкою, про що йтиметься далі.

Ще у липні 1913 р. губернські жандармські управління за на­поляганням Департаменту поліції розпочали «дослідження пи­тання» про те, «наскільки у віровченнях сектантів містяться ре­волюційні гасла, а у їх діях — загрозливі для державного й гро­мадського порядку прояви» [109, арк. 38]. Результати цього «дослідження», а також дані, отримані від обер-прокурора Сино­ду та Департаменту духовних справ, привели Департамент полі­ції до висновку, яким він вважав за необхідне «поділитися» з жандармами у циркулярі від 7 березня 1915 р.: «Немає сумніву, що між руйнівними прагненнями революціонерів і розхитуван­ням устоїв пануючої у Росії православної церкви існує тісний зв’язок, адже і ті, і інші зусилля у кінцевому результаті направле­ні до єдиної мети — поваленню існуючого у імперії ладу». Далі зазначалося, що «сектантські маси через свою відсталість, як правило, не дають належної відсічі крайнім елементам зі свого середовища, котрі, в силу цього, часто досягають керівного ста­новища у окремих сектах і таким чином одержують можливість прищеплювати своїм послідовникам соціалістичні погляди і на­віть ставити останніх на шлях активної антиурядової діяльності». На думку Департаменту поліції, у деякі «сектантські лжеучения» «проникнули і... міцно укорінилися чисто революційні начала». Цікаво зауважити, що департаментські спеціалісти побачили у віровченні адвентистів устремління анархізму, у духоборстві — застосування (під впливом Льва Толстого) ідей «антимілітариз­му, соціалізму і космополітаризму», у штундизмі — вияв «соціал- демократичних тенденцій». Секти розцінювалися при цьому та­кож як «розсадник германізму у Росії». Особливу увагу було зве­рнуто у циркулярі на баптизм, не лише через його «вороже ставлення до російської державності», а й з огляду проповідува­ної ідеї «про неприпустимість навіть на війні діяти зброєю проти ворога». Оскільки, як йшлося у документі, «ідея ця у корені під­риває всю систему державної оборони», баптизм було оголошено «єдиним з найбільш шкідливих сектантських учень». Тому жан­дармам на місцях було наказано виявити всіх сектантів, «і особ­ливо баптистів», «тримати їх на обліку і встановити стеження за їх діяльністю, оскільки вона є революційною, а якщо будуть ви­явлені з їх боку небезпечні для державного порядку діяння, при­пиняти такі...» [109, арк. 38-39].

У колі зору політичної поліції у роки війни була діяльність конституційно-демократичної партії. Однак до «ліквідацій» справа не доходила. Пов’язано це було з тим, що кадети активних дій проти уряду не розпочинали і у більшості своїй підтримували гасло війни «до переможного кінця». Департамент поліції і його місцеві органи обмежувалися наглядом за кадетами і лише інко­ли вдавалися до заборони окремих заходів цієї партії [77, с. 19].

На початку 1916 р. жандармським управлінням довелося за­йматися такою не зовсім звичайною справою, як аналіз стану реакційних політичних організацій. Справедливості заради слід зауважити, що й у попередні роки жандарми «про всяк випадок» збирали інформацію про всі громадські організації і групи «у вві­реному наглядові районі», навіть якщо вони не мали ніякого від­ношення до «антиурядового руху» (так, київські охоронники за­вели наглядові справи на «дамський гурток» під назвою «Без чо­ловіків»), Але у таких широких масштабах проводити своєрідну «інвентаризацію» правих організацій жандармам довелося впер­ше. На це їх націлював спеціальний циркуляр Департаменту по- ліцїї від 22 грудня 1915 р. У ньому говорилося, що останнім ча­сом, у відповідь на зростання опозиційного настрою у суспільс­тві, «праві партії і монархічні організації теж почали проявляти свою діяльність, поставивши за мету об’єднатися і надати актив­ну підтримку урядові у боротьбі з революційним рухом». Дирек­тор Департаменту, прагнучи мати найдетальніші й вичерпні ві­домості про кількість, особовий склад та значення правих орга­нізацій», доручив начальникам ГЖУ терміново з’ясувати і подати особисто на його ім’я «якнайточніші відомості про існуючі у ме­жах ввіреного наглядові району монархічні організації, детально висвітлити такі як щодо чисельності їх складу, міцності, зоргані- зованості, партійної самостійності і району дій кожної окремої організації, так і в частині, що стосується прийнятої ними пози­ції щодо оцінки поточного політичного моменту і ступеня впли­ву їх на місцеве населення». Окремо вимагалися відомості про осіб, які очолювали ці організації [102, арк. 145-145 зв]. Як бачи­мо, не від хорошого життя влаштував уряд підрахунок сил своїх прибічників.

Одним з основних напрямків діяльності політичної поліції була боротьба з робітничим рухом. У жовтні 1913 р. Департамент поліції наказав начальникам розшукових установ «шляхом над­бання належної агентури потурбуватися про висвітлення настрою робітників на... фабриках і заводах, з метою попередження ви­никнення страйкового руху та революційної пропаганди» [109, арк. 79]. Після тимчасового спаду страйкової боротьби у другій половині 1914р., пов’язаного з початком війни і запровадженням воєнного стану, навесні 1915 р. робітничий рух на Україні знач­но пожвавився. Цьому, окрім об’єктивних чинників (перш за все наростання економічних негараздів, які війна звалила на плечі трудящих), сприяла агітаційна робота більшовиків.

Найбільш активно в страйках в Україні брали участь металур­ги та гірники Донбасу. У кінці березня — на початку квітня 1915 р. страйками було охоплено понад 20 шахт Слов’яносербського по­віту, на яких працювало 14 тис. шахтарів. Причиною страйків було зростання дороговизни, що погіршувала й так важкий матеріаль­ний стан гірників. У другій половині квітня застрайкували понад З тис. робітників Макіївського сталеливарного заводу товариства «Уніон», керовані нелегальним страйковим комітетом. Вони ви­магали від адміністрації підвищення заробітної плати, введення 30- хвилинної перерви на сніданок тощо. Сталеливарників підтримали котельники заводу Фресса і робітники декількох шахт. Всього на Україні у 1915 р. відбулося 115 страйків, у яких брали участь по­над 48 тис. робітників [118, с. 347-348].

Реагуючи на ці явища, Джунковський звернувся 13 липня 1915 р. зі спеціальним циркуляром до начальників ГЖУ і ЖПУЗ та офіцерів, котрі завідували політичним розшуком на місцях. їм належало вступити «у найближчі зносини» з чинами фабричної і гірничої інспекції, прокуратури, загальної поліції, а також пред­ставниками адміністрації фабрик і заводів, і «у всіх випадках ви­яву якого-небудь бродіння» діяти «за повного узгодженістю». При цьому на політичну поліцію покладався обов’язок «шляхом при­дбання належної агентури висвітлювати настрої робітників і своє­часно доповідати про вияви тривожного настрою у робітничому середовищі як п.п. губернаторам, так і Департаментові поліції, з’ясовуючи причини заворушень для усунення, по можливості, приводів до невдоволення у тих випадках, коли робітники мають підстави жалітися». Якщо ж таких підстав не бачили або не дося­галось «миролюбне погодження сторін», власті повинні були ді­яти інакше. Зокрема, було рекомендовано «всім взагалі робітни­кам оголошувати, що всяке порушення порядку відразу ж буде придушене, а особи, які чимось перешкоджатимуть правильно­му відновленню робіт, негайно підлягатимуть арештові й висил­ці». Спеціальним, і загалом традиційним, завданням жандарме­рії було виявлення і арешти «агітаторів», а також стеження за розповсюдженням на підприємствах «злочинних видань» [109, арк. 79 ЗВ.-80].

У жовтні 1915 р. жандарми за завданням Бєлецького збирали відомості про хід виборів у робочі групи військово-промислових комітетів, а також взагалі про ставлення пролетарських мас до цих органів [109, арк. 107].

Політична поліція була також зобов’язана наглядати за се­лянством, і в першу чергу за посадовими особами сільської адмі­ністрації (з точки зору «політичної їх благонадійності») [109, арк. 68-68 зв].

У Департаменту поліції у роки війни викликала серйозну сту­рбованість можливість широкого розповсюдження революційних ідей в армії у зв’язку з призовом за мобілізацією на посади офі­церів і чиновників «неблагонадійних» осіб. З огляду на це Депа­ртамент поліції циркуляром від 28 березня 1915 р. зобов’язав жандармів «з метою убезпечення військового середовища від згу­бного впливу неблагонадійних елементів» інформувати військо­ве начальство про всіх таких осіб. Цей же циркуляр зобов’язував органи політичної поліції здійснювати нагляд за безліччю добро­дійних товариств, комітетів, лікувальних установ, що виникли у той час [109, арк. 42].