Розділ 3 По той бік обвинувачень, або Анатомія судів про чари

У липні 1686 року Роман Квиць із села Чуква звинува­тив сусідку Анну Зубийку у зачаруванні худоби. Знову вирішено було допитати сусідів винуватиці. Дружина Гринька Кушніра Маруся розповіла: «Я живу поряд із цією жінкою впродовж дев’яти років і ніколи не бачила, щоб вона робила щось погане, і ніколи не чула про неї нічого поганого»²⁷⁰. Гринько Бумбич, ще один сусід Анни, теж свідчив, що вони з дружиною зроду не бачили, аби Анна робила щось із приписаного їй^[271]. Сусіди підтвердили добру репутацію Івана Телеп’янова з села Березнича, якого зви­нуватили у відьомстві 1616 року. Вони казали: ні Іван, ні хтось інший із його родини не займалися відьомством і нічого не знали про чари^[272].

Трохи незвичайною видається справа з села Ільник. Його житель Василь Торувнич 1664 року обвинуватив жінку Волощину, ніби вона зачарувала його овець, від чого ті поз­дихали. У ході розслідування з’ясувалося, що Василь не один такий у селі: багато в кого подохли вівці в той самий час. Але замість об’єднатися і підтримати Василя, люди вирі­шили, що якраз кількість постраждалих свідчить про те, що це не чари. (Напевне, малося на увазі, що в таких випадках слід підозрювати якусь пошесть, а не зурочення)^{[273] [274].}

Колективні звинувачення, так само як і колективна під­тримка сусідів (хоч і меншою мірою), характерні насамперед для сіл і малих містечок. Здебільшого у справах про чари рідко фігурувало більше ніж двоє сусідів; інші могли брати участь у процесі як зацікавлені чи індиферентні свідки конфлікту між головними дієвцями. Далі перейдемо саме до таких справ, але попереду коротко зупинімося на важливому питанні - співвід­ношенні справ про чари та справ про образу чести.

У справах про образу чести безперечно існувала різниця між випадками, коли образа була порожньою лайкою і коли за нею вгадувалося якесь раціональне зерно, тобто коли вона ґрунтувалася на знанні якоїсь інформації про ображену особу.

За публічними звинуваченнями у відьомстві крилося кілька причин. З одного боку, образник мав на меті спонука­ти присутніх поділитися інформацією про підозрювану у відьомстві особу, про засоби зняти зачарування тощо. Зазви­чай наклепники прекрасно усвідомлювали, що роблять, тому їхню поведінку аж ніяк не можна вважати спонтанною:

...індивідуальні справи могли спровокувати поширення пліток, вони ж дозволяли багатьом членам спільноти стати спостерігачами, а подекуди навіть учасниками. Мало того, як випливає з тих уривчастих свідчень, відьом­ство було досить абстрактним предметом для обговорен­ня. Це означає, що відповідь на чари була стандартною: люди знали, що їм слід робити в разі зачарування, хто потенційна відьма і де шукати місцевого знахаря^[276].

З іншого боку, ображена сторона могла сподіватися, що при­сутні при публічній образі її гідности потвердять факт наклепу в суді. Загалом же мета обох сторін у таких випадках була однако­вою - привернути якомога більше свідків на свій бік.

Кілька сусідів спостерігало за сваркою між двома жінка­ми: дружиною Мартина Винника й дружиною Данила Савицького, - яка сталася у Вижві в червні 1728 року. Дани­ло Савицький від імені своєї дружини звернувся до суду з обвинуваченням проти дружини Мартина Винника і нама­гався представити справу як образу гідности. Він почав з того, що одного разу Мартиниха невідомо з якої причини роз­лютилася і прилюдно назвала його дружину «курвою й відь­мою». Проте зі слів свідків цієї сутички випливало, що ситуа­ція не така вже й проста, а слова Мартинихи не були порож­ньою лайкою. Один із сусідів, Микита Вермейчик, чув, як Мартиниха казала Савицькій, що через її чари добробут усту­пив з їхнього дому. Другий свідок Гриць Самос стверджував, що Мартиниха сварилася на Савицьку, бо та зачарувала її будинок. Нарешті, третій свідок Палашка Микитиха розпові­ла, як одного дня вона з парубками гуляла на лаві біля будин­ку Мартинихи, потім до них приєдналася Савицька, вони голосно розмовляли й жартували. Несподівано Мартиниха прочинила вікно й розлючено закричала на Савицьку: «Чого ти тут стоїш? Чого не йдеш додому? Чого не даси нам спо­кою, відьмо? Ти вже забрала все молоко від моєї корови, і це молоко біжить до твого будинку по мотузці»^[277].

Ще раз повторю: від сусідів чекали мирного співжиття, адже постійні колотнечі між тими самими людьми виклика­ли неспокій і незадоволення з боку інших сусідів. Урешті- решт, комусь уривався терпець і тоді лунали прокльони, які інша сторона сприймала дуже серйозно^[278]. В таких випадках спрацьовувала причинно-наслідкова схема, яку описав Ніколас Спанос:

Було кілька чинників, які побільшували вірогідність того, що прокльони збігатимуться з якимсь лихом. Наприклад, багато подій, серед них і зовсім тривіяльні, тлумачилися як нещастя, спричинені чарами. Це могли бути різні хво­роби, наслані не тільки на «прокляту» особу, а й на членів її родини, домашніх улюбленців, худобу^[279].

Тривалі суперечки виходили за межі особистих стосун­ків і нерідко закінчувалися втручанням третьої сторони. Бувало, представники міської влади, невдоволені й роздра­товані такими конфліктами, вживали заходів, щоб їм переш­кодити або й узагалі припинити. У жовтні 1728 року магі­страт міста Олика зобов’язав двох жінок, Томашову Заб- лоцьку й Антонову Будкевичову, перепросити одна одну перед судом і на майбутнє заборонив їм сперечатися. Справа виникла внаслідок численних сварок між Заблоцькою і Буд- кевичовою, які подеколи закінчувалися бійкою. Виправдо­вуючись, Будкевичова розповіла суду, що її дім давно страж­дає від нападів Заблоцької, котра насилає прокльони і на саму Будкевичову, і на її житло^[280]. У квітні 1731 року креме­нецький суд наказав Яну Леончику і Трочисі Хількевичовій звести огорожу між їхніми будинками і зобов’язав їх жити в добрій згоді та злагоді. Причиною судової постанови стали нескінченні баталії між двома родинами, в ході яких лунали й звинувачення у відьомстві^[281].

У червні 1768 року урядники села Задільське постановили покарати різками дружин Михайла Рип’явитешина та Павла Рип’явитчина за численні свари. У документах сказано, що «вони мали злі почуття одна до одної, весь час лаялися, хоча були сусідками, і застосовували чари одна проти одної»^[282]. Чоловікам же присудити сплатити штраф за те, що не могли стримати своїх дружин. Винуватицям пригрозили також наступними покараннями, якщо не припинять колотнечу.

Часто конфлікти між сусідами, які згодом призвели до обвинувачень у чарах, виникали в ситуації, коли від людини чекали підтримки й допомоги, але сподівання виявилися марними або ж допомога обернулася на гірше. Так само чимало конфліктів, пов’язаних зі спільною економічною діяльністю сусідів. Уже згадана Зузанна Жовнірчанка з села Чуква погодилася допомогти дружині Гришка Курдзеля, навіть не здогадуючись, чим це все закінчиться. Зузанна знала магічні засоби, які нібито могли зарадити Гришковій дружині в її біді, однак вона сумнівалася, чи треба до них удаватися. Зрештою, Гришкова дружина наполягала, а Зу­занна не змогла відмовити сусідці. В результаті інші сусіди дізналися, що Зузанна знається на чарах, і звинуватили обох жінок у відьомстві^[283].

Бували випадки, коли після допомоги сусідові з добро­дійником траплялося якесь нещастя і це сприймали як чорну невдячність того сусіда, якому стільки добра було зроблено. Нерідко виникали підозри, що тут не обійшлося без відьомства, адже, за віруваннями, відьми - невдячні істоти, які відповідають злом на добро. Навіть добрі наміри могли обернутися поганими наслідками. В європейських судах про чари зафіксовано випадки, коли у відьомстві зви­нувачували після того, як гадана «відьма» щось комусь подарувала, а відтак із тією людиною трапилося лихо. Щось подібне сталося в селі Веселець Подільського воє­водства. 1730 року Аґнешка Ольшевичова звернулася до сатанівського міського суду, обвинувативши свою сусідку Маланку Сислову в зачаруванні її корови, і розповіла свою версію подій. Якось за три роки перед тим, ще аж 1727 року, дочка Аґнешки забула біля річки горнець. Люди сказали Аґнешці, нібито діти її сусідки Маланки Сислової забрали його до себе додому. Аґнешка пішла до Маланки, впізнала свою річ і попросила повернути їй посудину, бо вона пот­рібна їй у господарстві. Маланка віддала горня, в якому Аґнешка потім возила масло на ярмарок. Зрештою, вона чомусь вирішила подарувати його Маланці (пізніше з’я­сували, що то був уже інший горщик).

Однак за якийсь час Маланка прийшла до Аґнешки з обвинуваченнями. Вона стверджувала, що відтоді як вона використовує подарований горнець, її корова захворіла і перестала доїтися. Отож Аґнешку запідозрили у зачаруван­ні Маланчиної корови. Сердешна жінка розпиталася в сус­ідів, що робити в такій ситуації та якими травами можна

вилікувати корову, і з цією інформацією й травою прийшла до Маланки, але та відмовилася прийняти її допомогу. Ще трохи згодом лихо сталося вже з коровою Аґнешки: молоко почало смердіти, а сама корова отелилася потворним телям завбільшки з кота, і молоко, яким вона годувала цього мон­стра, вже не мало того жахливого запаху.

Маланчині свідчення, звісно, відрізнялися від Аґнешчи- них і тільки ускладнили цю заплутану історію. Вона, своєю чергою, висунула обвинувачення проти Аґнешки. Отож Маланка розповіла, що початково горнець належав саме їй, а сусідка його просто позичила. Коли ж настав час повертати горщик, Аґнешка принесла зовсім інший, пояснивши, що той вона продала разом із маслом на ярмарку. Далі їхні розпові­ді збігалися: нове горня зіпсувало корову і та цілий рік не давала молока^[284]. Друга версія логічніша й стрункіша, бо має менше сюжетних поворотів, але яка з історій ближче до справжніх подій, судити важко. Кінець кінцем, найважливі­ше те, що кожна жінка абсолютно щиро вважала себе жер­твою невдячної і злої сусідки.

Навіть якщо більшість уважала когось відьмою і про це всі знали, були люди, які не поділяли таке ставлення, хоча давно й постійно спілкувалися з підозрюваною особою. Усе міг змінити особистий конфлікт, який штовхав до звинува­чень у відьомстві і тих сусідів, хто скептично вислуховував відомі плітки. У 30-х роках XVIII сторіччя про дружину Лук’яна Задеричука з Вижви казали, що вона з відьомської сім’ї^[285], попри те дехто з сусідів вів із Задеричуками спільні господарчі справи. Наприклад, з родиною Павла Огорельчу- ка вони ділили спільне пасовисько для худоби, і хоча ті знали про репутацію Задеричукової дружини, все одно під­тримували з нею стосунки. Але з часом в Огорельчуків заро­дився неспокій, який чимдалі дужчав і зрештою розрісся у справжній конфлікт між родинами. Павло Огорельчук роз­сердився на Задеричуків, бо вони відмовилися платити пас- рухові, натомість найняли пасти череду якогось недосвідче­ного хлопчиська, який не справлявся з роботою і завжди плутав корів. Одного дня Павло не пустив Задеричукове стадо на пасовисько, а коли до Огорельчуків прийшла розби­ратися Задеричукова дружина, вони накинулися на неї, узи­ваючи відьмою^[286]. Так і Огорельчуки пристали на загальну сусідську думку, хоча їм для цього довелося пройти через конфлікт із «відьомською» родиною, який перетворився на тривалу ворожнечу з безкінечними сварками^[287].

Проте більшість конфліктів, які породили звинувачен­ня у відьомстві, були результатом надто близького співіс­нування сусідів. Малколм Ґаскіл завважив: «Будь-яке посягання на простір могло спровокувати обвинувачення. Справді вражає та надзвичайна фізична близькість, у якій жили скаржники і звинувачені»^[288]. Серед матеріялів укра­їнських судів про чари чимало прикладів, які потверджу­ють цю думку.

Багато хто міг спостерігати за будинком своїх сусідів, а дехто навіть мав таке бажання. І тільки дехто добачав у діях сусідів щось підозріле, що викликало звинувачення у відьомстві, особливо ж якщо ці підозрілі дії збігалися в часі з якимось негараздом чи нещастям. 1731 року містянин з Олики Яцентій Зданевич обвинуватив у відьомстві тещу свого сусіда Ничипора Романчука. Він заявив, що однієї ночі бачив на городі Романчукову тещу голою і з розпуще­ним волоссям, а після того з його городиною сталася якась біда. Зданевич одразу зіставив події і звинуватив сусідову тещу в чарах. У суді жінка стверджувала, що Зданевич вочевидь наплутав і, мабуть, бачив, як вона однієї ночі поверталася додому зі стадом свиней^[289]. За рік перед тим іншу жительку Олики, дружину Сави Довгополича, запі­дозрили у відьомстві, бо Миколай Яривонович бачив, як до неї вночі приходили троє жінок і вони всі босоніж ходили довкола хати^[290].

У Миколи Оздзяка з села Чуква 1693 року перестала доїтися корова, і він вирішив, що тут не обійшлося без чарів. Якось незадовго до того Микола бачив, як до його сусіда Войцеха Папайлого приходили підозрілі жінки, а потім Войцехова дружина робила в полі щось незрозуміле, тож він і звинуватив її у відьомстві. Крім того, ще й попро­сив свого сусіда Андрія Яблонського сходити до Войцеха Папайлого і переконати його дружину відвернути й забра­ти назад чари^{290 [291].}

Сварки нерідко виникали, коли домашні тварини захо­дили на сусідську територію. Якщо ж після такої суперечки тварини здихали чи хворіли, сусіда - цілком логічно - запі­дозрювали у насланні чарів. Так було в селі Чуква 1699 року, коли у Степана Кравця виздихали кури, які забрели на тери­торію сусіда Івана Кунашева. Степан приписав Івановій дру­жині зачарування курей і звинуватив її у відьомстві^[292]. Бува­ло інакше: сусіди могли припустити, що їм хочуть зробити зло, наславши до них у двір тварин. Житель Вижви Лукаш Супрунов 1716 року посварився з сусідкою Ломазянкою, про яку ходили чутки, що вона відьма і своїми чарами вбила кількох людей. Лукаш похвалявся звернутися до суду, бо вважав, що Ломазянчині кури, які гуляли у нього на подвір’ї, принесли в його дім зло й нещастя^[293].

Дуже часто обвинувачували у відьомстві, знайшовши на своїй території підозрілі речі. Звісно, передусім підозрювали найближчих сусідів. 1706 року Трохим Грегорович із Ковеля звинуватив у відьомстві своїх сусідів Михайла Максимови­ча і його дружину. Він знайшов у садку на дереві калач, а люди розповіли, нібито його туди повісили Максимович із дружиною. Грегоровичі перелякалися, що услід за цією див­ною подією станеться якесь нещастя, і попросили сусідів розтлумачити, що ж криється за тим калачем. Максимовичі спробували їх заспокоїти, запевняли, ніби калач висить не для того, щоб накликати нещастя, а з «іншою метою». Не відомо, наскільки переконливо це звучало, але Грегоровичів таке пояснення не вдовольнило: вони звернулися до суду з проханням записати цей випадок, щоб у разі з ними щось таки трапиться, влада знала, де шукати причини^[294]. Позаяк більше згадок про Грегоровичів у судових матеріялах немає, можна припустити, що калач висів у садку з «іншою метою», хоч і загадковою.

1745 року Семен Фурсик звернувся до ковельського магі­стратського суду з позовом проти свого сусіда Василя Беднар- чука і його дружини, звинувативши їх у спробі зачарувати його будинок. Підставою для підозр послужив брудний гле­чик, якого Семен знайшов на своїй землі. Такий собі Федір Затовський сказав Семенові, ніби бачив, як Беднарчуки щось виливали саме з цього глечика. У ході слідства з’ясувалося, що Беднарчукових родичів уже якось підозрювали у відьомстві. За ухвалою суду, аби звільнитися від підозр і звинувачень, Василь Беднарчук мав заприсягтися, що ні він, ні будь-хто інший із його родини ніколи не займався відьомством^[295].

Підозрілу пляшку з брудною рідиною знайшов у себе 1767 року містянин Кременця Михайло Чечель. Пляшка була закопана в землю недалеко від межі з сусідкою Агафією Божкевич, тож Михайло саме її запідозрив у спробі зачару­вати його дім. На допиті в суді Агафія розповіла, що пляшку на землі Чечелів закопала одна стара жінка на ім’я Ганнушка Крива, яка тоді жила в Кременці, а потім залишила місто. Чоловік Агафії Василь Божкевич теж свідчив, що знав про Ганнушку і вона справді виїхала. Судді не могли прийняти остаточного рішення у справі і постановили допитати Ган­нушку Криву. Вони зобов’язали її з’явитися до суду під загрозою довічної інфамії^[296].

Коли 1732 року захворів містянин Дубна колишній жовнір Степан Ґембаровський, його родина одразу побачи­ла в цьому дію чарів. Степанова дружина чула від матері сусіда Андрія Дембського Теклі, ніби її невістка змішала якісь чари і поклала на огорожу між їхніми дворами. Текля особливо наголошувала, що невістка поклала зілля саме на межі з Ґембаровськими, а не з іншими сусідами. Степанова дружина знайшла ті чари, однак свідки, які приєдналися до пошуків, не були певні, що їхня знахідка якось пов’яза­на з чаклунством. Урешті-решт з’ясувалося, що звинува­чення у відьомстві були несправедливими. Сусідка Ґемба- ровських Ганна Дембська розповіла суду, що в неї захворі­ла дитина і їй треба було насушити гірчиці, от вона й роз­клала ту гірчицю на огорожі, ясна річ, про жодні чари тут не йшлося. Відтак Ґембаровські мали вибачитися перед сусідами за обмову^[297].

Викинуте до сусідів сміття однозначно трактували як ознаку ворожости, а подекуди навіть як спробу зачарувати. 1731 року містянин Кременця Ян Леончик із дружиною обвинуватили родину своєї сусідки Трочихи Хилькевичової у відьомстві. Вони бачили, як Трочишина донька збирала сміття, а потім сама Трочиха викидала його на сусідську територію. У суді винуватиця заявила, що то було всього-на- всього сміття і вона нікого не збиралася зачаровувати. Суд­дів усе це роздратувало, вони дійшли висновку, що такі свар­ки заважають спокійному життю і змусили сусідів постави­ти між дворами паркан, щоб запобігти на майбутнє безглуз­дим конфліктам^[298].

Схожі підозри викликали вилиті на сусідську землю помиї чи будь-яка брудна вода. Містянин з Олики Петро Позневич 1728 року побив дружину єврея Мойші Лейзоро- вича. У суді він пояснив, що Мойшина дружина неодноразо­во ганьбила та ображала його, називаючи «катом», і напада­ла на його дім відьомськими методами. Останнього разу жінка вилила на його землю брудну воду, у якій купала своїх дітей, після чого Петрові діти захворіли^[299].

У липні 1729 року Іван Павлович із Вижви обвинуватив свого сусіда Ситка Оліферовича в наклепі, бо Ситко ширив чутки, ніби Іван з дружиною зачарували його. Ситко з’явив­ся перед судом і уточнив, що ніколи нічого поганого про Івана Павловича не казав, але справді підозрював його дру­жину у шкоді. Її ім’я йому назвав один знахар, крім того, він сам бачив, як Іванова дружина помила дітей і вилила воду до нього у двір. За якийсь час по тому Ситкові діти похворіли. Проте судді стали на бік Івана Павловича і змусили Ситка Оліферовича вибачитися^[300].

Так само міський суд Кременця не підтримав Степана Полторацького, який у вересні 1746 року оскаржив дружи­ну свого сусіда Вербицького у спробі зачарувати його, вили­ваючи помиї до нього на подвір’я. Степанова дочка бачила, як дружина Вербицького вночі щось лила під їхній будинок. Вербицькі присягнулися, що дружина Вербицького нікого не хотіла чарувати і взагалі не знається на відьомстві, тож Степана визнали винним у наклепі і присудили сплатити штраф^[301].

Два роки - впродовж 1746-1747-го - тривали сварки між сусідами з Олики через брудну воду. Почалося все у жовтні 1746 року. Сусіди запідозрили Омеляна Андрієвича з дружиною у застосуванні чарів проти Дмитра Остаповича, бо Омелянова дружина вилила на сусідське дворище брудну воду. Ввечері того дня «зачарований» Дмитро Остапович прийшов до будинку Андрієвичів і прилюдно звинуватив їх у відьомстві та злих намірах. Коли справа дійшла до суду, Омелян Андрієвич підтвердив, що його дружина справді вилила на сусідову землю воду, у якій помила хвору «на переляк» дитину. Напередодні дитина злякалася кабана, лю­ди ж порадили батькам скупати дитину, а воду, у яку нібито мав перейти переляк, вилити на собаку. Дружина Андрієви­ча зробила все точно за інструкціями, але коли дійшло до собаки, тварина якраз умостилася під будинком Дмитра Остаповича, тож довелося вилити воду на сусідову землю.

В Остаповичів була своя версія подій. Вони розповіли, що ввечері Омелянова дружина вийшла зі свого будинку з пляшкою в руках і зупинилася, ніби роздумуючи, куди ж їй піти. Відтак розвернулася і рушила прямо до будинку Остаповичів, де й вилила вміст пляшки. Коли її спитали, що вона робить, Омеляниха відповіла: «Це не на шкоду»^[302]. На той час Дмитро Остапович був у від’їзді, а коли повер­нувся, дружина розповіла йому, що сталося за його відсут­носте, і він пішов до сусідів дізнатися, що все це означає. Замість пояснень Андрієвичі почали ображати й лаяти Остаповича. В ході розслідування з’ясувалося, що є чимало свідків - інших сусідів позивачів і винуватців. Євдокія Тарасиха чула обидва варіянти історії і, коли при ній Оме­ляниха почала скаржитися, ніби на неї звели наклеп, Тара­сиха завважила, що виливати бозна-що під будинок су­сідів - дуже недобре^{[303] [304].}

За кілька днів після початку справи до суду прийшов ще один свідок, Опанас Мойсейович, і розповів про сцену, яку спостерігав на другий день після інциденту. Дружина Філончука з дітьми йшла до будинку Дмитра Остаповича, а дружина Андрієвича побачила їх і казала не ходити там із дітьми, бо вона там «щось вилила»³⁰¹. Почувши це, дружина Остаповича вийшла зі свого будинку й перепитала: «То це правда?»^[305]. Вислухавши всіх свідків, судді дійшли висновку, що дружина Андрієвича не мала права виливати брудну воду на сусідову землю. Отож Андрієвичі мусили йти до Остапо­вичів і публічно перед ними вибачатися. Крім того, за віру в забобони вони мали сплатити штраф на церкву й суд.

На цьому історія й завершилася, але її запам’ятав при­наймні один учасник - Опанас Мойсейович. Десь за рік, 1747 року, він побачив, як дружина Омеляна Андрієвича знову щось виливає, тепер уже під його корівник. Опанас звернувся до суду з обвинуваченням у відьомстві. У нього був тільки один свідок, Ян Шавалкевич, котрий стверджу­вав, що його дружина й діти пройшли повз місце, де було вилито підозрілу воду, і вкрилися якимись дивними прища­ми, хоча в причині захворювання вони не були впевнені^[306]. Омеляниха на звинувачення відповіла, що вона вилила зви­чайну воду, у якій прала сорочки, і та вода жодним чином не пов’язана з відьомством. Ще вона привела двох сусідів, які засвідчили, що багато років живуть із нею на одній вулиці і ніколи не бачили, щоб вона займалася чарами.

Судді вимагали від сторін знайти інших очевидців, бо для остаточного рішення у цій справі бракувало інформації, але свідків більше не було. Врешті-решт постановили: вину­ватиця повинна присягнутися, що виливала брудну воду не для зачарування, відтак обидві сторони мусять сплатити штраф. Крім того, Омеляниху Андрієвичову попередили, щоб не виливала нічого на сусідську землю, інакше покара­ють різками. У вироку також сказано: «обидві сторони повинні жити в згоді, якщо котрась із них почне суперечку, змушена буде заплатити штраф»^[307].

Сусідське життя продукувало специфічну атмосферу, у якій легко виникали обвинувачення у відьомстві. Тому су­сідська спільнота нерідко привертала увагу світської влади, яка засуджувала сварки між сусідами та вимагали миру і зла­годи. Однак була й інша антропологічна структура, що поро­дила чимало конфліктів, у результаті яких лунали звинува­чення у чародійництві, - сім’я.

Родина і чари

У розвинених людських спільнотах сім’я - це елементарна соціальна структура, на якій ґрунтуються складніші соціальні утво­рення. З родиною пов’язані різні аспекти емоційного, соціального, економічного і навіть політичного життя громади, тому вона привертає увагу дослідників, які зай­маються питаннями економічної, соціаль­ної, тендерної історії, історії повсякденна тощо. Крім того, понад п’ятдесят років тому історія сім’ї виді­лилася в окремий міждисциплінарний предмет. Відтак уже з кінця 1970-х років родина потрапляє в коло інтересів істори­ків європейських судів про чари. Передусім їх зацікавив імо­вірний зв’язок між сімейним статусом обвинувачених у чаклунстві та їхньою репутацією відьом^[308], а також амбіва­лентні ролі, що їх могла відігравати родина в судах про чари. Дехто з авторів пішов іще далі і спробував окреслити всю історію судів над відьмами як метафору родинного життя. Дебора Вілз у дослідженні «Виховання у злі: полювання на відьом і материнська влада в ранньомодерній Англії» порів­нює відьму з поганою матір’ю, яка використовує свою владу на шкоду оточенню та віддає любов і увагу демону-помічни- ку (familiar), а не рідним дітям^[309]. Такі студії - приклад ціка­вих, але штучних інтелектуальних конструкцій, які навряд чи можуть претендувати на переконливість.

Далі йтиметься про те, яку роль могла відіграти сім’я в судах про чари, як конфлікти всередині родини породжува­ли обвинувачення у чарах, на якому рівні ці конфлікти від­бувалися та, з іншого боку, як саме в судах про чари відбила­ся родинна підтримка. Почнімо ж з іще однієї важливої ролі родинних зв’язків - успадкування магічних здібностей.

Чари у спадок

Генетична передача магічних здібностей - один із ключових моментів у мітологічній традиції багатьох наро­дів світу. Уявлення про успадкування відьомства майже так само універсальне, як і віра у відьом. Ареал поширення цих уявлень охоплює Сибір, Европу, Африку, Південну й Пів­нічну Америку. Тож не дивно, що першими дослідниками цього явища були саме антропологи, а вже їхніми напрацю- ваннями скористалися історики європейського полювання на відьом.

З методологічного погляду корисно розглянути кілька прикладів із найвідоміших антропологічних студій про відьом­ство. Англійський антрополог сер Едвард Еванс-Притчард у своєму класичному дослідженні про африканське плем’я азан- де з’ясував, що для азанде відьомство - це фізична субстанція десь у животі, так зване mangu, у формі овального темного наб­ряку чи мішечка, іноді наповненого різними дрібними речами. Його неможливо виявити ззовні, тож із тіла його діставали тільки post-mortem. Зважаючи на аж таку офізичненість відьомства, цілком очевидно, що азанде вірять у його генетич­ну передачу. Механізм її доволі специфічний: чоловіки можуть передавати відьомство лише синам, а жінки лише донькам^[310]. Представники ще одного африканського племені, ґусії, теж вірять в успадкування магічних здібностей. Але є племена, де вважають, що відьомство переходить до представників наступного покоління не автоматично. Скажімо, в племені доведу побутує уявлення, що відьомство всмоктується з молоком матері (тобто чоловік може бути відьмою, але передати це своїм дітям не може), а в племені мбугве, щоб стати відьмою, треба здійснити статевий акт із старшою чаклункою^[311].

Віра у спадковість відьомства була поширена і в Західній Европі. Тут здебільшого вважали, що мало народитися в родині, де хтось із батьків відьма чи відьмак, треба ще дати дитині уроки чарів. Англійський пуританський проповідник Вільям Перкінс (1588-1602) у своїх «Міркуваннях о про­клятім чаклунськім мистецтві» («Discourse of the Damned Art of Witchcraft», вперше надруковано після смерти автора 1608 року) писав, що відьомство - це «мистецтво, якого можна навчитися»^[312]. Але в народній свідомості закріпилося уявлення про передання таких знань лише всередині сім’ї^[313]. Саме тому так багато було звинувачень у чаклунстві проти кількох членів однієї родини^[314].

Це спостерігаємо в багатьох країнах. Наприклад, Ґустав Генінґсен описує, що побачив «відьомський адвокат» інкві­зитор Салазар у країні басків 1609 року:

У Цугаррамурді* дотримувалися загальноєвропейських уявлень: відьомство - це мистецтво, якого треба вчитися [курсив мій. - К. Д.]. Але знаючи про кревні зв’язки тих, кого допитувала інквізиція, можна виснувати, що відьом­ська справа мала передаватися в окремих родинах із поко­ління в покоління^[315].

У Новій Англії віра у відьомську спадковість порівняно спорадична: тут звинувачували здебільшого чоловіків чак­лунок, а не їхніх дітей^[316].

Підсумовуючи сказане, процитую Робіна Бриґса:

Европейське відьомство не вважалося фізичною субстан­цією, що її можна успадкувати несвідомо, як це уявляли азанде: переконаність, що відьма свідомо обрала службу іншому господареві, стала невилучною частиною народ­них вірувань....Однак так само міцно вкорінилася віра в «зіпсуту кров», а тому дітям, братам і сестрам засуджених відьом завжди загрожувало бути притягненими до суду^[317].

В Україні про спадковість магічних здібностей дізна­ємося насамперед із фольклору: згідно з народними перека­зами, відьомство могло передаватися у спадок. Йдеться про так званих родимих відьом, які від народження отримували магічні здібності, а заразом і якусь фізичну ваду, як прави­ло, хвіст та смужку темного волосся вздовж спини. Укра­їнська родима відьма з хвостом нагадує відьом африкансь­ких азанде з «мішечком» у животі. Проте одночасно з роди­мими відьмами існували відьми вчені (іноді їх ще називали робленими}, тобто такі, що свідомо ставали відьмами через навчання або ініціяцію і навчання^[318]. Ризикуючи зруйнува­ти інтриґу, мушу сказати, що судові матеріяли не підтвер­джують поділ на родимих і вчених відьом. Але час від часу в актових книгах натрапляємо на відгомони народної віри в успадкування магічних здібностей генетично чи передання всередині родини.

У справах про чари часто фігурували особи, які справді займалися магічними практиками - ворожбою, знахарством тощо, причому не завжди в ролі обвинувачених. Вони взага­лі могли не з’являтися в суді, але на них посилалися як на джерело інформації про зниклі чи вкрадені речі, про відьму, що наслала хворобу чи посуху, про місце захованого скарбу. На щастя, ці люди не залишилися німими і безликими стати­стами, подекуди можна вилущити з матеріялу їхні особисті історії. Відтак дізнаємося, що надзвичайні здібності і/чи знання вони отримали від когось із батьків або від старшого прямого родича (діда-баби).

Ось кілька прикладів. У лютому 1710 року в ковельсь­кому міському суді розглядали справу Григорія Козлов- ського, оскарженого у невдалому цілительстві, а простіше кажучи, в шахрайстві. Проти нього свідчили колишні пацієнти та їхні родичі, які розповіли, що Григорій практи­кує в Ковелі вже щонайменше чотири роки. Як випливає з їхніх слів, магічне лікування не завжди було марним і дехто з хворих усе-таки видужав. Григорій, своєю чергою, розпо­вів, що про магічний метод лікувати безсоння й лихоманку він дізнався від свого батька, який радив йому в такий спо­сіб допомагати людям. На питання, чи знає він щось про відьомство і чи вміє викликати й виганяти демонів, винува­тець відповів негативно³¹⁹.

Про цілу групу чарівників із різних сіл поблизу Вінниці довідуємося від Варвари Костецької, яка у травні 1742 року свідчила проти своєї господині Вікторії Рабчинської. За сло­вами Варвари, її господиня хотіла позбутися свого чоловіка, хорунжого Poxa Рабчинського, який на той час був хтозна-де зі своєю хоругвою. Робити це вона збиралася за допомогою чарів, тож вирядила Варвару шукати потрібних людей і відпо­відних засобів. Виконуючи наказ господині, Варвара зверта­лася до кількох чародійників, і реакція декого була дуже ціка­вою. Наприклад, одна чаклунка відмовилася чарувати Poxa Рабчинського, мотивувавши свою відмову так: «Я не можу його ні отруїти, ні зачарувати, бо в нього є демон, старший за

мого, який щоночі приносить йому землю з межі (granicy)»^[320]. Але ще цікавіший у цій справі чародійник із села Свинюхи, якого Варварі Костецькій рекомендував один чоловік із села Добриводи. Він сказав, що потрібна їй людина «є у Свинюхах, але той чоловік мене не лікував, лікувала його мати, але він усього навчився від своєї матері, котра вже померла, а чолові­ка того звуть Лікарчук»^[321]. До цього Лікарчука Вікторія Раб- чинська поїхала вже сама і за допомогу в насиланні злого духа на її законного мужа обіцяла йому 200 злотих, пару волів та корову. Служниця стверджувала, що вона встигла попередити Лікарчука, аби він не погоджувався, тому він відмовився, посилаючись на невдалий досвід своєї матері: «...я не хочу робити цього, бо, пам’ятаю, що моя мати якось зробила таке одній дівчині, то злий дух замучив і ту дівчину, і мою матір, а я цього боюся, бо маю дружину і дітей»^[322]. Схожі історії поди­буємо і на Лівобережжі. Наприклад, Мотрона з села Журавки, підданиця Михайлівського Переяславського монастиря, нес­подівано для себе дізналася, що може без загрози для здоров’я розкручувати закрутки на полях. Одного разу вдова на ім’я Левчиха «пришла до ей и обявляла, что в ей на ниве закруче­но з волос пшинице, просила ей чтоби она Матрона пошла на ниву и отвила оной»^[323]. Мотрона ж, «разсудя, что как завивают оние закрутки люде ведающия какое небудь чаровство, так бі когда она Матрона таковіе закрутки отвила неведаючи онаго чаровства, не последовало какой-нибудь оной просителки Левчихи либо ей самой Матроне беди отказавалась; что она такових откруток завитих отвивати опасовается и не хочет»^[324]. Однак Левчиха зуміла переконати Мотрону, що в неї є такий дар, який вона мусила успадкувати від матері, бо мати її «будто бі умела отвивать такой колос, а потому не можно, чтобі она Матрона оного отвиват незнала»^[325].

Ворожбит Прокіп Прасоленко у червні 1773 року розпо­вів у галицькому міському суді, що мистецтва відгадувати по зірках схованки вкрадених речей він навчений у «двадцати годах дедом своим родным умершим козаком полку Нежин­ского села Поповки Павлом Прасолом»^[326].

Як бачимо, люди, що практикували магію, повинні були завоювати довіру потенційних клієнтів. Звичайна людина з вулиці не могла ні з того ні з сього заявити про свої магічні здібності, - за нею мав стояти авторитет когось із батьків. Це зміцнювало позиції чародійника і якоюсь мірою узаконюва­ло його дії в очах соціюму.

Інакше було з тими, хто зажив серед односельців недоб­рої слави відьми. На мою думку, відьмами вважали й назива­ли радше за лихий і сварливий характер, ніж за чорну магію. Хоча, з іншого боку, важко стриматися, коли тебе постійно звинувачують у відьомстві. Врешті-решт, терпець уривався навіть у врівноваженої людини, агресивна ж поведінка тіль­ки потверджувала погану репутацію. По-друге, однієї тільки лайливости мало, тут спрацьовує те, що антропологи квалі­фікують як «пояснення нещастя чаклунством» («explanation of misfortune by witchcraft»). Якщо після сварки з людиною, котру підозрювали в чаклунстві, траплялося якесь нещастя, то причину, звичайно ж, добачали в насиланні злих чарів. Бувало, що погана слава тягнулася за цілою родиною на кілька поколінь. Таких прикладів небагато, тому історію сім’ї з Вижви, за якою «відьомська» репутація закріпилася на три покоління, слід уважати радше винятком. Далі пода­ємо цю історію, щоправда, не по порядку.

У січні 1731 року до міського суду міста Вижва звернув­ся Лук’ян Задеричук зі скаргою на дружину Федора Коляди- ча Олянушку. В судовій книзі записано, що Олянушка зви­нувачувала свою сестру, дружину Лук’яна Задеричука, в зачаруванні такого собі Супрунюка, аж він помер; іншим разом вона назвала дітей Лук’янихи «narod czarownicki». Єдиний свідок сварки, Бейла Бескова, розповіла в суді, що до неї приходила Олянушка і нарікала на свою сестру, ніби та готує проти неї мало не змову, до якої залучила місцевого священика і він під час служби перекинув келиха; все це їй на шкоду, вона навіть не певна, чи й житиме. Бейла, зустрів­ши якось у місті Лук’яниху, дорікнула їй, що не можна шко­дити власній сестрі, а та їй відповіла: «то все не правда, що я чула, люди кажуть, що моя сестра про мене розповідає»^[327]. Обвинувачення між близькими родичами не були рідкісни­ми випадками - далі розглянемо їх докладніше, а тут нас цікавить тільки подальша доля героїв.

У травні 1732 року Павло Огорельчук посварився з родиною Задеричуків через випас худоби, ворожнеча між двома родинами обернулася низкою взаємних скарг до суду. Серед іншого був позов проти дружини Огорельчука, яка при зустрічі назвала Лук’яниху відьмою^[328]. Це можна було сприйняти як звичайну, причому безпідставну образу чести, адже «чарівниця», «відьма» («czarownica») в цьому контек­сті звучить як синонім до часто вживаної лайки «курва». Однак наступні події свідчать, що Павлиха чудово знала, за віщо вона так назвала Лук’яниху.

Відтак у сварку було втягнуто Задеричукового пасинка, сина Лук’янихи Олексу. Дружина Огорельчука, зустрівши хлопця на фільварку, почала його ображати, дражнила «теіегет губатим, злодійським чарівницьким родом, казала, що твоя баба Ломазянка з’їла Токарика і Хильчука, а твоя мати, така сама відьма, поїла Супрунюків»^[329]. Отже, недобра слава відьми закріпилася за Лук’янихою після смерти Супрунюка, що про неї 1731 року згадувала й сестра Лук’я­нихи Олянушка. Але Павлиха вилаяла чарівницею ще й Олексину бабу Ломазянку! Це можна було б уважати ба­нальним проявом сварливости чи злоби, коли б не пощасти­ло віднайти в актових книгах запис і про Ломазянку.

За шістнадцять років до описаних подій, у липні 1716 ро­ку, міщанка Ломазянка подала позов на Супруньову (!) та її родину. Діти Супруньової кілька разів приходили під хату Ломазянки і лаяли її, а одного разу син Супруньової сказав їй: «з’їла Токарика і Хильчука, тепер хочеш з’їсти нашу матір. Чекай-но, відьмо, тобі це так не минеться, зараз відв’я­жемо пару волів і пошлемо по ката [...], було не насилати курей під нашу хату, щоб співали нам на шкоду»^[330]. Як бачи­мо, історія всіх цих обвинувачень дуже довга: чутки про «з’ї­дених» Токарика, Хильчука й Супрунюка хвостом тягнули­ся за трьома поколіннями сім’ї, яка в результаті зажила славу «narodu czarownickiego».

Але й на цьому історія не закінчується. Останньою жер­твою поганої репутації родини стала, як на глум, Олянушка Колядичова. У серпні 1732 року її викликали до суду відпові­дати на позов Данила Чижевського, котрий звинуватив Оля- нушку, ніби вона під час сварки прокляла його дитину. Маля незабаром померло, за всіма ознаками - його «з’їли»^[331]. Схоже, Олянушку підозрювали ще до цього випадку, а смерть дитини після її прокльонів тільки потвердила її злово­рожі магічні здібності.

Звинувачення всередині родини

Свого часу Ліндал Ponep в есе «Чари і фантазія в ранньомодерній Німеччині» зазначала: «Відьомство під­кріплювалося яскравою амбівалентністю почуттів: слід було боятися чарів не від тих, хто тобі байдужий, а від близьких, хто міг скористатися знанням твоїх приватних таємниць тобі на шкоду»^[332]. Твердження це цілком слушне, адже в народній свідомості чари були особливо небезпечним злочином ще й тому, що відьмою здебільшого вважали не аутсайдера, а людину, яка живе пліч-о-пліч із потерпільцем і є, так би мовити, «внутрішнім ворогом». Філіп Маєр склав своєрід­ний перелік найпоширеніших складників відьомської міто- логії світу; третім пунктом у ньому сказано: відьми напада­ють на сусідів і родичів і не шкодять незнайомцям чи людям, які живуть на відстані³³.³ Щось схоже подибуємо і в Алана Макфарлена: «Безсумнівно, у відьомстві обвинувачували людей, яких знали дуже близько. Було лише кілька обвину­вачень проти людей далеких»·^{[333] [334].}

Іноді небезпека була ще ближче: ворогом міг виявитися не просто знайомий чи сусід, а хтось із родини. Адже «най­тісніші стосунки і найзапекліша ворожнеча пов’язані як про­тилежні, але нерозривні полюси: якщо кревні зв’язки і поєд­нували людей, то часто через особливу силу взаємної нена­висти»^[335].

Повернімося до африканських прикладів і нагадаймо собі специфіку сім’ї в племінних суспільствах, де все плем’я може складатися з родичів. Антропологи не раз підкреслю­вали особливу роль кревности в обвинуваченнях у чаклун­стві. Лише кілька племен, серед них някуза й кагуру, не поді­ляють віри в те, що відьма може напасти на своїх близьких^[336]. В інших племенах, наприклад у цева, в 90% випадків у ві­дьомстві підозрюють насамперед родичів^[337]. Проте зазвичай африканці розрізняють свояків, від яких можна чекати зача­рування, і тих, обвинувачення проти кого викличуть радше підозри в недоумкуватості оскаржувана. Скажімо, окремі племена вважають, що звинувачувати зайшлих людей і крев­них родичів - це зовсім різні речі. У полігамних племенах някуза, пондо, кагуру і ловеду нормальне явище - конфлік­ти між дружинами, які часто обертаються звинуваченнями у відьомстві^[338]. Найбільше ж обвинувачень зафіксовано проти шлюбних родичів, наприклад у племенах ньюпе, гісу, пондо- ланд, зулу, а також проти чоловіків і дружин серед ловеду й кагуру. А от чоловік із племені азанде чи індіянець навахо навряд чи ризикнув би звинуватити дружину, яка народила йому дітей, бо через віру у спадковість відьомства їх теж ува­жали б відьмами^[339].

В Европі й Новій Англії найчастіше оскаржували все-та­ки сусідів, але й звинувачень проти родичів цілком достатньо, щоб виділити їх в окрему групу^[340]. Скажімо, російський ДОС­ЛІДНИК Александр Лавров виокремлює скарги на рідних^{[341] [342].}

В українських народних переказах про відьом часто подибуємо історії, як із відьмою - свідомо або несвідомо - розправився хтось із її свояків. Тут фігурують і близькі родичі - чоловік чи син, і далекі - сват, кум, пасерб³¹². Так само в матеріялах українських судів про чари чимало випадків, коли в чаклунстві обвинувачено когось із роди­чів. Окремо слід виділити суди між чоловіками й дружина­ми, що їх розглянемо в іншому розділі: переважно це тонкі любовні справи, пов’язані з ревнощами й застосуванням любовної магії. Цілком логічно, що найбільше звинувачень у чародійництві було проти некревних родичів: з одного боку, з ними спілкувалися тісніше й інтенсивніше, ніж із сусідами, з іншого боку, довіри до них було набагато менше, ніж до кревних.

Як випливає з судових матеріялів, в українських містах, як і в африканських племенах, найчастіше лунали обвину­вачення проти шлюбних родичів. У серпні 1746 року Ян Зиневич оскаржив у кременецькому міському суді тещу й тестя, котрі хочуть зачарувати його, підсипаючи в чоботи чарівний порошок. Як з’ясувалося, тесть і теща тут були ні при чому, а порошок Зиневичу підсипала дружина, нама­гаючись викликати в чоловіка відразу, бо її силоміць видали за нього заміж^[343].

Недовірливо поставився до свого тестя-священика Матеуша Підчашинського ще один житель Кременця Про- кіп Федорович. Він запідозрив, що тесть хоче зжити його зі світу і для цього найняв жінку, Апкію (Гапку) Романиху, яка повинна його зачарувати. Прокіп бачив, як Романиха суши­ла на печі якісь чари, а його тесть наказав усипати цю отруту в борщ. Але, як і в попередньому випадку, зятеві підозри виявилися безпідставними. На обвинувачення Прокопа Романиха відповіла, що заготовлені нею чари призначалися не йому, а її чоловікові^[344].

Та щоб виявити неприязнь до шлюбних родичів, необо­в’язково було оскаржувати їх у суді. Внутрісімейні незлагоди, напруга, латентна антипатія могли оприявнитися й непрямо, наприклад, у свідченнях проти шлюбних родичів. 1767 року лубенський міський суд розглядав справу про зачарування мірошника Карпа. Серед підозрюваних була Ганна Духінська, проти якої першою свідчила її невістка Петриха, котра розпо­віла, що бачила у свекрухи «два зілля, одне у пляшці мочене, кольору червоного, а друге у скрині, як імбир». Далі Петриха трохи втратила впевненість і, вже посилаючись на плітки, роз­казала, що «не бачила, тільки чула, що люди багато говорили про те, що моя свекруха зачарувала Карпа»^[345].

Бували випадки, коли люди відмовлялися захищати оскар­жених за чаклунство шлюбних родичів або воліли зберігати нейтралітет. Так, наприклад, учинив житель Кам’янця Григорій Бабиженко. Його тещу 1710 року Ян Ставицький обвинуватив у насиланні чарів на його дім: «теща [...] крутила якоюсь швор­кою і робила багато чарів»^[346]. На це Бабиженко відповів: «Щодо своєї тещі - нічого не знаю і тим не цікавлюся»^[347].

У матеріялах судів відбито також специфіку неофіційних обвинувачень шлюбних родичів, коли недовіра і прихована ворожість виявлялися у пліткуванні про те, ніби хтось із них практикує чари. Наприклад, у Дубні 1732 року плітки Теклі про її невістку Ганну Дембську призвели до того, що сусіди Ґембаровські обвинуватили Ганну в міському суді, ніби вона зачарувала Степана Ґембаровського за допомогою якогось зілля. Дружина позивача Гапка покликалася на слова Теклі, котра довірила їй таку інформацію: «Гапко, моя невістка потов­кла зілля і розклала його на межі не з ковалем, а з твоїм домом», - а під кінець додала: «Не видай мене»^[348]. Вдова Матвійова 1722 року поскаржилася в ковельський міський суд на свого зятя Матвія Ткача. Після смерти дочки Матвійової вони посварилися за майно і зять прилюдно звинуватив тещу у відьомстві^[349].

Класикою жанру слід уважати обвинувачення в чаклун­стві мачухи. Повторні шлюби не були чимось виїмковим унас­лідок високого рівня смертности, а життя пасербів і мачухи під одним дахом рідко бувало безхмарним, адже «загальнові­домий фольклорний образ злої мачухи був перебільшенням, що ґрунтувався на поширеному феномені»^[350]. Щоденні побу­тові сутички, яких можна було б уникнути між дітьми і рід­ною матір’ю, а ще більше суперечки через спадок, що залишав­ся по смерті голови родини, - все це могло загострити стосун­ки і за певних умов викликати обвинувачення в чаклунстві.

У травні 1726 року Яцко Потапович звернувся до місь­кого суду Вижви з позовом проти власної дочки Марушки Степанової Герасимовичової, яка назвала свою мачуху відь­мою. Яцко волав до суддів про справедливість, пояснивши ситуацію так, що «мені соромно чути це від людей»^[351]. Ma- рушка ж відказала, що мачуха сама почала війну - не раз сва­рила та ображала її. Вона справді назвала мачуху відьмою, але не вигадала це, а тільки повторила за людьми, до того ж мачуху вже оскаржували в суді за відьомство^[352].

Спадок був причиною конфлікту між Людвіґою Адамо­вою Єткевичовою і її мачухою Анастасією Залеською. Люд- віґа поскаржилася в кременецький суд, що мачуха погрожує зачарувати їх із чоловіком, якщо вони звернуться до суду з приводу спадку^[353].

Майнові непорозуміння нерідко породжували конфлікти навіть між кревними родичами, передусім братами й сестра­ми. Іноді учасники майнових суперечок, як у попередньому випадку, погрожували один одному чарами. Григорій Кабровський у червні 1755 року позивався в кременецькому суді з братом Остапом. Брати не могли дійти згоди через майно, успадковане по смерті матері. Якось Григорій зайшов до брата поговорити про це, Остапова ж дружина Агафіція напалася на нього, кричала й била, а наостанок ще й пожбу­рила в нього глечиком. Відтак Агафіція вдалася до чарів, щоб отруїти його. Проте Остап відкинув звинувачення у причет­ності до злодіянь своєї дружини. У суді він заявив, що вже покарав Агафіцію і пообіцяв надалі за нею наглядати^[354].

Кревні родичі приписували одне одному чародійниц- тво і в банальних повсякденних сутичках. Брати Стефан і Юрко Охримчуки подали зустрічні скарги до кам’янецько- го міського суду. Старший, Стефан, стверджував, що брат із родиною намагаються зачарувати його сім’ю, викурюю­чи та вимітаючи сміття, а молодший брат Юрко звинува­тив брата і його родину в насиланні чарів з допомогою замовлянь^[355].

Причиною обвинувачень кревного родича у відьомстві могла стати його погана репутація всередині родини. У чер­вні 1726 року до міського суду Вижви звернувся Олекса Микитюк зі скаргою на брата дружини Христі Стефана Герасимовича^[356]. Якось Стефан прийшов до будинку Олекси, ображав свою сестру і навіть плюнув на неї. Іншим разом він напався на неї вже на вулиці, називав відьмою і звинувачу­вав, ніби вона «з’їла» їхнього батька та свого попереднього чоловіка. У суді Стефан не захотів обговорювати сімейні проблеми і, пояснивши свою агресію тим, що був п’яний, публічно вибачився^[357].

Випробування небезпекою -

родинна підтримка

Раніше історики судів про чари недбало легко­важили амбівалентним характером досліджуваних матерія- лів. Тимчасом джерела фіксують не лише історію підозр, заз­дрощів, злоби та переслідувань, а й теплі родинні стосунки, і дружнє, приязне ставлення до інших членів соціюму. Остан­нім часом дедалі більше авторів відзначають цей момент. Існує безліч справ про чари, у яких і родичі, і члени спільно­ти охоче виступали на захист особи, несправедливо звинува­ченої в чаклунстві^[358], але в цьому розділі нас цікавитиме саме родинна підтримка.

Попри численні обвинувачення родичів у відьомстві, випадків, коли члени родини підтримували тих, хто через чари опинився у біді, було набагато більше. Цілком імовірно, це була своєрідна форма страхування: допомігши одного разу в такій ситуації, можна було й самому сподіватися на допомогу в майбутньому^[359].

Головний об’єкт уболівань у більшості справ про чари на За­ході і в Україні - діти. Документи свідчать, що батьки готові були віддати всі зусилля й гроші, аби хвора дитина одужала. Нерідко сварки між сусідами виникали, коли хтось утручався у вихован­ня дитини, особливо ж коли їй перепадало за шкоду^[360]. Хвороба чи смерть дитини часто породжували підозри в тому, що тут не обійшлося без чарів, лихо накликала чиясь зла воля тощо^{[361] [362].}

В українських судах про чари чимало таких прикладів. От у серпні 1730 року містянин Вижви Остап Павлович поба­чив, як діти його сусіди Олекси Микитюка потай залізли до нього на город і крадуть боби. Малі вже назбирали повні сорочки, коли Остап зловив їх, відібрав боби разом із сороч­ками і відлупцював. За якийсь час дружина Микитюка зустрілася з дружиною Павловича і накинулася на неї: назва­ла відьмою, нібито через неї занедужали її діти, звинуватила Остапа Павловича у жорстокості й немилосердності. Отож, хоча діти вочевидь захворіли через побої, батьки таки запі­дозрили образників ще й у чаклунстві³⁶². Однак цей випадок зовсім не типовий: зазвичай чародійництво вважали причи­ною недуги, тільки якщо не було інших видимих мотивів.

Так було, наприклад, 1747 року в Ліснівцях. Тоді двоє дітей млинаря Івана Бутелюриця бачили, як Марушка Петрикова й Іваниха Мельничка хтозна-чого лежать на цвинтарі. Діти побігли розповісти про це батькові, але він був заклопотаний справами і не мав часу втручатися. За якийсь час млинар вибіг на галас і побачив, що натовп уже веде жінок до управи. Коли за кілька днів в Іванового сина відібрало ноги, батьки логічно запідозрили дію злих чарів, насланих як помста. Ні Іван, ні його діти не були причетні до арешту жінок, яких підозрювали у відьомстві, але ж ті бачи­ли дітей на цвинтарі і могли припустити, що це саме вони покликали людей. З погляду Церкви, родина млинаря вчи­нила найправильніше: вони не зверталися по допомогу до цілителів, а ходили до храму, і хлопчик видужав^[363].

У липні 1727 року члени кушнірського цеху поскаржи­лися в суд міста Олика на дружину Мацея Суховича. Коли з дому Суховичів виносили цехову скриньку, дружина Мацея розкричалася, почала проклинати членів цеху і їхні родини: «брала пісок з землі, підкидала вгору і примовляла: як вітер розвіває той пісок, хай і ваших дружин і дітей розвіє; і каза­ла все, що на язику було, проклинала і жидів, і християн»^[364]. Згодом ремісники повторили свій позов, бо в декого справді заслабли діти, і батьки одразу пов’язали їхню хворобу з прокльонами Суховичової^[365].

На ще рішучіші дії батьків штовхала смерть їхньої кро­винки. У ковельського писаря Якуба Волінського померла донька. Подробиці конфлікту невідомі, але Якуб був пере­конаний, що його дівчинку зчарувала дружина Василя Оксентийовича. Впродовж 1717-1719 років він не міг заспокоїтися і практично тероризував родину Оксентийо­вича, нагадуючи їм про змерле дитинча та погрожуючи катом і спаленням. При цьому він не хотів звертатися до суду, а створив образникам нестерпні умови психологічного тиску. У вересні 1717 року він прийшов п’яний до будинку Оксентийовичів, привів із собою собаку, прив’язав його під деревом і почав обвинувачувати та погрожувати: «У мене дитина померла, я до тебе ката пришлю, бо ти з’їла мою дитину, зла відьмо»^[366]. Про померлу від чарів дівчинку Якуб Волінський згадував ще цілих два роки при слушній нагоді. Про це довідуємося зі скарги Василя Оксентийовича, дато­ваної липнем 1719 року: «щоразу проходячи вулицею повз мій будинок, називає мою дружину відьмою і чарівни­цею [...], і каже, що її треба спалити, бо “моя дочка пішла з цього світу через ваші чари”»^[367].

На відміну від Якуба Волінського, батьки померлої внас­лідок зачарування дитини часто зверталися до суду з офіцій­ним обвинуваченням, як-от Данило Чижевський у серпні 1732 року. Дитина померла після його сварки з Олянушкою Колядичовою, яка, розлютившись, настрахала: «робила пох­валки щодо здоров’я, і люди чули, як вона казала, що я доче­каюся, що мої діти до завтра не доживуть»^[368]. Погрози скоро здійснилися: «Через чотири дні після цієї похвалки, у поне­ділок, ще була здоровою, до ночі дитина так тяжко захворіла без жодної причини і третього дня Господу Богу душу відда­ла»^[369]. Справа негайно набула розголосу. Дізнавшись, що дитина несподівано і важко занедужала, добрі люди поради­ли звернутися до замкового уряду. Звідти для розслідування на місці прислали Васька Колтачука. До нього й до невтіш­ного батька звернулася місцева єврейка Елова Сисла зі сло­вами: «Панове, є на те певний знак: in quantum померла дити­на через злі людські вчинки, то буде ззаду синій знак, а спе­реду білий, а якщо дитина померла з Божої волі, то не буде жодного знаку»¹⁷". В європейських справах про чари заведе­но було обстежувати тіло дитини, коли причиною смерти вважали чаклунство. Сліди зачарування добачали в дивних ранах, синцях, подряпинах, а також якщо тіло зсохлося, ніби з нього висмоктано всі життєві соки^[370].

В присутності урядника оглянули тіло померлої дитини Чижевського і справді виявили знаки, про які попереджала єврейка. Отже, факт зачарування уже не викликав сумнівів. Коли дитину ще не поховали і рідні тужили за небіжчиком, скорботний Данило Чижевський, вийшовши з дому, побачив Колядичову, що якраз проходила вулицею. Він крикнув їй, щоб дала йому й родині спокій, а жінка відповіла новими прокльонами: «Ах ти напаснику! Щоб тебе чи інших твоїх дітей позабирало»^[371]. Обурений і злий Чижевський накинув­ся на Колядичову і відлупцював її, а пізніше ще раз звернув­ся до суду, боячись за здоров’я своїх дітей.

У зачаруванні вмерлої дитини нещасні батьки в розпачі могли запідозрити навіть тих, хто стояв вище на соціяльній драбині. Як правило, в таких випадках до офіційного суду не доходило: про свої здогади батьки розповідали рідним та знайомим або ж кидали звинувачення прямо в лице підозрю­ваним. Однак такі справи звичайно закінчувалися не на користь батьків. У травні 1739 року містянку з Олики Ганну Скопилицьку покарали стома різками за несправедливі обви­нувачення дружини райці Олександра Райського в тому, що вона нібито зачарувала Ганнину дитину і та померла^[372].

Григорій Бороховський у січні 1726 року оскаржив у міському суді Вижви свою служницю Христю Микитюк, яка проклинала його дружину. Кілька очевидців підтвердили, що якось у корчмі Христя казала, ніби саме господиня зжила зі світу її дитину, і погрожувала ніколи їй цього не вибачи­ти^[373]. Сама Христя в суді заперечила, буцімто приписувала смерть дитини господині. Вона розповіла свою версію подій: «Коли у мене померла дитина, зійшлися ми з іншими жінка­ми в корчмі, вони почали мене розпитувати про дитину. А я їм кажу, що коли це трапилося [...] через злих людей, хай їм Господь Бог пробачить»³⁷’.

Справи про хвороби і смерть дітей - приклад надзвичай­них ситуацій, у яких проявлялися батьківська тривога, тур­бота, вміння діяти рішуче. На цьому тлі підтримка партнера не дуже помітна і навіть здається чимось пересічним. Коли чоловік представляв у суді дружину, несправедливо звину­вачену в чаклунстві, то це, з одного боку, усталена судова процедура, а з іншого боку, вона може свідчити про довіру партнерові, відданість родині, оборону доброї слави сім’ї. Таких випадків дуже багато^{[374] [375], є навіть справи, у яких турбо­та про партнера виходить на передній план. У квітні 1741 ро­ку до лубенського суду з обвинуваченням проти Демка Халичова звернувся Ян Михайлюк. Халичов видавав себе за ворожбита та обіцявся вилікувати Михайлюкову дружину Орину від безпліддя. Жінка нібито завагітніла, і Демко скрізь хизувався своїми здібностями та запрошував людей на хрестини. Проте коли Орина звернулася до лікаря і бабок, з’ясувалося, що вагітність у неї несправжня. Мало того, їй погіршало і чоловік навіть мусив викликати до неї лікаря з Острога. Попри всі клопоти й старання, Орина померла, а згорьований чоловік вирішив притягти до відповідальности горе-ворожбита[376].}

Люди нерідко допомагали навіть некревним родичам^[377]. Яскравий приклад - справа про випадок у Красилові 1720 року. Під час посухи й епідемії жителі Красилова запідозри- ли стару Каплунку у відьомстві і вчинили над нею самосуд. Зять нещасної жертви Федір Мельник, ризикуючи життям, спробував урятувати тещу і хотів уночі потай вивезти її з міста, але їх перехопили. І під час розправи він умовляв натовп помилувати Каплунку, але його не послухали. Та Федір не облишив цю справу і подав позов до лубенського міського суду проти призвідців розправи^[378].

Отже, як бачимо, родина відігравала суттєву роль у судах про чари. По-перше, вона вважалася головною «шко­лою чаклунства». По-друге, вона породжувала безліч кон­фліктних ситуацій, які нерідко закінчувалися підозрами, а потім і відкритими звинуваченнями в чаклунстві. Очевидно, в багатьох випадках ці обвинувачення були тільки каталіза­тором, який дозволяв випустити на поверхню почуття, рока­ми притлумлювані і приховувані від стороннього ока. Але помилкою буде вважати, ніби у справах про чари оприявню- валися суто негативні емоції, адже тут-таки бачимо і турботу про дітей, партнерів, ба навіть некревних родичів. На завер­шення хочу ще раз процитувати Робіна Бриґса:

Родина як джерело безпеки... залишалася яскраво амбіва­лентною впродовж своєї тривалої і складної історії. Хоча родинні проблеми не пояснюють феномен відьомства, вони є необхідним контекстом, без якого відьомство зро­зуміти неможливо^[379].

Суперництво і зачарування

За кількістю підозр у відьомстві та судових справ про чари одразу за сусідськими взає­минами і родиною йде сфера ділових сто­сунків: обвинувачення у відьомстві часто використовували проти конкурентів і суперників. Щоб краще зрозуміти природу цих обвинувачень, звернімося до таких широковживаних в антропології понять, як конфлікт, суперництво та агресія.

Конфлікт стає неминучим, коли йдеться про зіткнення інтересів між окремими особами чи групами в результаті змагань за вищий статус, контроль над важелями влади, ресурсами тощо^[380]. Чим обмеженіші якісь ресурси в кон­кретному суспільстві, тим безжальнішим буде суперниц­тво за контроль над ними. Кожне дослідження з історії людства мусить ураховувати, які саме способи розв’язан­ня конфліктів із суперниками прийнятні для певного сус­пільства на певному етапі розвитку. Серед цих способів і фізична ліквідація конкурента, і мирний розподіл сфер упливу шляхом угод та домовленостей. У ранньомодер- ному суспільстві агресія була звичайним способом вирі­шувати конфлікти між політичними чи діловими конку­рентами.

Та навіть агресія може набирати різних форм. Умовно їх можна поділити на три головні типи: фізична, моральна і духовна^[381]. З українських судових документів випливає, що в боротьбі з конкурентами переважала фізична агресія, особли­во коли йшлося про представників вищих соціяльних про­шарків. Щоправда, для розв’язання повсякденних незгод між діловими конкурентами з міщанського середовища такий «лобовий» спосіб, м’яко кажучи, не годився: на «агресора» майже неминуче чекала кримінальна відповідальність, отже, він нічого не вигравав від фізичної розправи з конкурентом. Відтак залишалося два варіянти - моральна або духовна агре­сії, які вимагали «творчого» підходу. Моральна агресія проти конкурентів могла проявлятися, наприклад, у поширенні плі­ток та псуванні в такий спосіб репутації, притягнення конку­рента до суду. Своєю чергою, духовна агресія передбачала залякування конкурента або застосування проти нього чарів. Обидва варіянти відчитуємо в судових матеріялах.

Процедура обвинувачення у відьомстві не була надто складною, тож міщани могли скористатися цією можливі­стю, щоб спробувати зіпсувати репутацію своїх конкурентів. З іншого боку, люди, бувало, не хотіли звертатися до суду, а покладалися на плітки, які поширювали серед потенційних клієнтів та громади. У порівняно невеликих українських містах, де люди добре знали один одного, це було неважко.

Обвинувачення часто поставали внаслідок незгод між конкурентами - окремими особами, корпоративними група­ми й закладами (шинки, цехи тощо), конфлікт міг виникну­ти і серед членів однієї групи чи корпорації. Ґрунтувалися вони на припущенні, що добробут, процвітання й фінансові успіхи конкурента - це результат чарів і відьомських засо­бів, а не доброї вдачі, наполегливости й важкої праці. Таке пояснення успіху побутувало в багатьох суспільствах, зокре­ма індіянці навахо вірили, що відьомство робить людей бага­тими^[382]. Однак не треба думати, ніби такі підозри бралися до

16. Вулична сварка. Аматорський малюнок у львівській гродській книзі

1714poκy (ЦДІА України у Львові, ф. 9, on. 1, спр. 500, арк.3318; Мирон Капраль. Національні громади Львова XVI-XVHl cm.

(соціально-правові взаємини), Львів: Піраміда, 2003)

уваги, якщо за ними не стояли бодай якісь докази того, що конкурент використовував магічні практики.

У XVIII сторіччі цехові майстерні все ще були головною одиницею ремісництва в Україні, але вже тоді помітні перші ознаки кризи цехового способу виробництва. Найбільша проблема цехів - відсутність клієнтів. Коли безробітні під­майстри просто пиячили, майстри відчайдушно намагалися знайти вихід зі скрутної ситуації (звичайно, це не означає, що вони не випивали). Місцева «ворожка» могла допомогти розв’язати проблеми.

Документи свідчать, що ткачі скористалися магічним способом із репертуару ворожок. Треба було вкрасти з цер­ковної дзвіниці мотузку та обмотати її довкола ткацького верстату, проказуючи магічне замовляння^38,1. Бажано було, щоб ритуал цей виконувала жінка. ^[383]

Судовий процес улітку 1705 року в Кам’янці чудово демонструє, як складні взаємини між членами одного цеху могли призвести до звинувачень у відьомстві. Підмайстер Василь Фіалковський оскаржив у суді Яна Затвардієвича зі свого ж таки цеху. Він стверджував, ніби Затвардієвич звер­тався до ворожки на ім’я Микитиха, щоб покращити сутуж­ну ситуацію, яка останнім часом склалася в цеху, та привер­нути більше замовників. На перший погляд, здається див­ним, що хтось із того самого цеху опирається діям, поклика­ним знайти вихід зі скрути та сприяти добробуту всіх членів цеху. Несподівану реакцію Фіалковського можна було б пояснити, скажімо, його особистою відразою до відьомських практик, незалежно від їхніх результатів - на добро чи на зло вони спрямовані, але з перебігу справи стає зрозумілим, що передусім слід звернути увагу на взаємини між позивачем і винуватцем - саме в них криється ключ до цілої історії.

Коли Фіалковський тільки-но увійшов до цеху, він над­звичайно цікавився його майбутньою долею і навіть поді­лився своїм попереднім досвідом, прямо пов’язаним із відьомськими практиками. Саме Фіалковський розповів Затвардієвичу про ритуал із мотузкою і навіть власноруч зрізав мотузку зі дзвону^[384]. Свідки розповіли, що з часом між ними почалися сутички, можливо, на ґрунті суперництва: чоловіки постійно сварилися, зокрема й через контроль за фінансовими справами. Фіалковському довелося вичекати, перш ніж випала нагода помститися Затвардієвичу. Він діз­нався, що Затвардієвич звертався за порадою до ворожки і та дала йому порцію порошку, який слід було насипати собі в чоботи. Метод, мабуть, виявився ефективним, бо Затвар­дієвич завзято радив його іншим ткачам (це свідчить, що дух суперництва не завжди брав гору над духом узаємодо- помоги і співчуття).

Суд розглянув обвинувачення дуже уважно. Судді висловили невдоволення тим, що цехові люди звертаються до таких «безбожних речей», як відьомство. Усіх винних оштрафували, крім того, Затвардієвича позбавили його

відповідальної посади в цеху, тож Фіалковський мав би тішитися^[385].

Однак результати суду не завжди задовольняли тих, хто намагався послабити суперника. У липні 1717 року той-таки кам’янецький суд розглядав справу між двома шинкарками - яскравий приклад конфлікту між «багачем і бідняком». Бідна шинкарка Ганна Колецька, справи якої йшли геть погано і родина ледве перемагалася, якось пішла порадитися до багатої шинкарки, дружини Адама Маньковського. Потім Ганна розповідала, що почула таку жахливу й безбожну пораду, аж не наважилася її вжити. «Дурна, - сказала їй Маньковська, - у мене самої не було б шинку, коли б я не мала від Михалка, ката, мотузки, яка залишилася після зло­дія»^[386]. Цілком імовірно, що поради не послухалися не так через праведний гнів і благочестя, як через фінансову нес­проможність: катівська мотузка коштувала дуже дорого. Напевно, і до суду Ганна не звернулася з тих самих мірку­вань, натомість удалася до дієвого й дешевшого способу підірвати репутацію конкурента - почала пускати славу, ніби за успіхом і добробутом Маньковської насправді кри­ється відьомство.

Аби оборонити своє добре ім’я від пліток, Маньковська звернулася до суду, обвинувативши Колецьку в наклепі. Але судді так само зважили на розповідь Ганни про відьомські практики і дали їй ніби шанс «реабілітуватися», привівши до суду бодай одного свідка, який чув би балачку про катівську мотузку. Ганна поклялася у правдивості своїх слів, але оче­видець тієї розмови відмовився свідчити, бо його підкупили Маньківські. Отож спроба Ганни накапостити конкурентам не вдалася, ба навіть обернулася проти неї самої. Її визнали винною в наклепі, а позаяк у сім’ї не було грошей сплатити штраф, чоловіка Колецької посадили до боргової ями.

Щоб нашкодити суперникам, користалися не тільки зви­нуваченнями у відьомстві - іноді люди зважувалися й на духовну агресію, наприклад, застосовували чари. Так було у конфлікті між двома лубенськими млинарями Яськом і Кар­пом, який тривав упродовж 1767-1768 років. Ця сварка нага­дувала радше таємну війну з використанням відьомства та чарів. Деталі суперечки постають із матеріялів розслідування.

1767 року Карпа несподівано вразила якась загадкова хвороба - у нього раптом відібрало ноги. Його родина ініці­ювала розслідування. Мабуть, сусіди Карпа і Яська здогаду­валися про ворожнечу між ними, тому підозри одразу впали саме на Яська з сім’єю. У суді люди свідчили, що Ясько задля шкоди Карпові не раз вдавався до послуг місцевого чарівни­ка Тимка Середи. Наприклад, Гаврило Шибуня розповів, що зустрів якось у місті Тимка і той запросив його випити. Коли за чаркою заговорили про Карпа, котрий якраз почав одужу­вати, Тимко звірився Гаврилові, що це Ясько попросив його «відібрати» ноги у Карпа, аби той не міг більше ходити, і сумно додав, що чари, напевне, не дуже подіяли^[387].

Свідок Ястремський, якого допитували вже наступного 1768 року, розповів у суді, що чув, як Гаврило Шибуня казав, ніби Тимко Середа, за його ж словами, заробив гроші на тому, що «один просив нашкодити другому, такому само­му»^[388]. Цю розмову почув Kapno і спитав, чи не його це зби­раються зурочити. А наступного дня Карпова дружина зая­вила, що у її чоловіка паралізувало ноги.

Нарешті, зголосилися свідки з близького оточення одно­го з учасників, які нібито бачили в домівці Середи зілля, що й спричинило хворобу Карпа^[389]. Серед них була і Яськова невістка Петриха, яка стверджувала, що бачила це зілля у своїх свекрів; власне, зіллів було два - одне, червоне, у пляшці, а друге, як імбир, у скрині. Наступні свідчення дещо прояснюють природу конфлікту між Яськом і Карпом. При­міром, Петриха розповіла, що десь тоді її свекри збиралися купити млин і, може, саме за нього змагалися два мірошни­ки^[390]. Інші свідки, як-от Хима Семениха, стверджували, що

17. Шляхтичі.

Аматорський малюнок XVII століття (Яковенко Наталія.

Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2005, с. 250).

сама Петриха боялася злодійства з боку своїх родичів. Хима розповіла, як вони з Петрихою поїхали по борошно, дорогою заговорили про ціни на хліб, який останнім часом помітно подорожчав, і Хима завважила, що тепер дуже вигідно мати власного млина. На її пораду взятися до цієї справи Петриха відповіла, що й сама була б рада, але боїться свекрів, які можуть зробити з нею те саме, що з Карпом^[391]. Отже, ділове суперництво як причина відьомського нападу на мірошника для багатьох було цілком очевидним. Дехто зі свідків вірив, що Kapno страждає від насланих чарів, але та ж таки Хима Семениха була переконана, що чари тут ні до чого, насправді це Божа воля: у такий спосіб Бог покарав грішника за недоб­ру й жорстоку поведінку з родичами. Кінець кінцем, не має значення, якою уявлялася причина недуги Карпа, важливо, що люди вірили в можливість застосувати чари проти діло­вих конкурентів.

Схожі, хоча трохи відмінні, способи розбиратися з суперниками побутували і в шляхетському середовищі. По- перше, пам’ятаймо, що люди нижчого соціяльного похо­дження дуже рідко наважувалися звинувачувати шляхтичів у чарівництві. По-друге, самі шляхтичі зазвичай оскаржува­ли конкурентів не прямо, а опосередковано - через обвину­вачення їхніх слуг. Цікавим прикладом може бути справа з луцького гродського суду, де у квітні 1700 року розглядали суперечку між представниками двох шляхетських родин - Сеньковськими й Костишкевичами. Конфлікт між родина­ми тривав уже чотири роки, тож на початок судового проце­су вороги склали довжелезні списки образ та звинувачень, у яких було згадано різні способи агресії, серед них і фізичну силу, але нас зараз цікавить тільки моральна агресія.

На перше місце в переліку звинувачень Костишкевичі поставили саме чари. Вони стверджували, що служниця Сеньковських на ім’я Хведониха кілька разів чарувала їм на шкоду - 1696, 1697 і 1698 років. Ясна річ, що робила вона це з волі своїх панів. Відьомство мало підірвати господарство суперників. Хведонисі приписували різноманітні шкоди: псування посівів, виздих худоби, зачарування бджіл, які після того не давали меду. На вимогу суду видати Хведониху Сеньковські відмовили з цілком зрозумілих причин: своїм «мистецтвом» чаклунка підтримувала господарство, а отже, допомагала своїм панам. Тепер вони могли віддячити і ско­ристатися владою, щоб захистити вірну підданицю^[392].

Небезпечна близькість: стосунки між паном і слугою

В останні кілька десятиліть історики й антропологи активно досліджують відьом­ство у зв’язку з поняттям влади і владними відносинами. Влада пронизує різні сфери людського життя, навіть в історіографії судів про чари вона фігурує в кількох кон­текстах. Уперше відьомство почали асоці­ювати з владою ще в ранньомодерні часи - це відчитуємо в тогочасних демонологіч­них трактатах і памфлетах. Уважалося, що чари - зброя вбо­гих і безправних проти сильних світу цього, хто тримає в руках важелі реальної влади: політичної, соціальної чи еко­номічної. Цілком логічне припущення, адже люди вірили, що Дияволу легше спокусити бідних і зневажених, обіцяючи їм гроші і владу для помсти кривдникам.

Є також інші аспекти зв’язків відьомства з владою. У 70-80-х роках минулого сторіччя історики приділяли багато уваги дослідженню ролі владних структур - держави, суду, представників світської і церковної влади - в історії євро­пейського полювання на відьом: вивчали, як саме ці структу­ри реагували на «відьомську загрозу» і в який спосіб ініцію­вали переслідування відьом. Останнім часом такий підхід зазнав серйозної критики, зокрема німецький історик Вольфганг Берингер пише:

Слід завважити, що погрози [застосувати чари. - К. Д.] не виникали у якомусь одному соціяльному контексті, як уважає дехто з орієнтованих на антропологію істориків.

Навіть якщо ми не хочемо повністю відкинути маловірогі­дне припущення Стоуна [Лоуренса Стоуна. - К. Д., ніби «відьомство було зброєю слабких проти сильних», з опрацьованих нами джерел випливає, що різниця в соціяльному походженні «погрожувача» і «жертви» зовсім не була обов’язковою передумовою [конфлікту. - К. Д.]³⁹¹.

З цим твердженням не можна не погодитися, адже біль­шість звинувачень у відьомстві і на Заході, і в Україні вини­кали в середовищі людей, рівних за соціяльним походжен­ням: сусідів, родичів, ділових партнерів чи конкурентів - і, як правило, не потребували спонукання «згори». Однак це не означає, що не існувало інших моделей обвинувачення. В матеріялах українських судів про чари є справи про кон­флікти між соціяльно нерівними особами, і вони виразно виділяються на загальному тлі. Серед 198 справ про чари, які я дослідила, конфлікти між паном і слугою становлять лише 10%. Та якщо решта 90% справ у гіршому випадку завершу­валася штрафом або різками, а слідство зазвичай узагалі не добігало кінця, то в конфліктах між паном і слугою судді раптом серйознішали й суворішали, тож фінал міг бути досить драматичним.

Спочатку пропоную розглянути справи, коли у чаклун­стві звинувачували не безпосередніх підлеглих, а осіб, які нібито застосовували чари на шкоду представникам влади, - ці два різновиди процесів дуже схожі між собою. У кількох досліджених справах про чари головною дійовою особою виступає війт. У вересні 1634 року війт міста Остер Нестор Зополь зібрав раду, щоб обговорити відрядження посольства до короля. У цей час до будинку, де засідала рада, нагодила­ся така собі Семенова, яка мала недобру славу відьми. Її появу розцінили як поганий знак, спробу зірвати важливу справу. Щоб поправити ситуацію, постановили тут-таки спа­лити Семенову, не звертаючись до суду, як того сама «відь­ма» вимагала, бо серед присутніх був війт, який дав згоду на негайну розправу. Охочі вже почали носити хмиз і солому.

^{3підлеглого. Кілька таких справ зафіксовано в актових книгах.}

Перша з них стосується 1588 року, коли у володимирсь- кому гродському суді князь Роман Романович Сангушко оскаржив свого слугу Арнольда Вириковського, який нібито намагався отруїти самого князя й іншого його слугу Федора Дороготенського - обидва почувалися дуже зле і сумнівали­ся, чи й виживуть. Припускали, що їх було зачаровано, бо в будинку знайшли кілька підозрілих речей, серед них захова­ний у стіні пергамент із загадковими написами (імовірно, його сховав ще один князів слуга Ян Чернський). Такий учи­нок розцінювали як зраду і за нього належала сувора кара, але невірні слуги втекли. Це почасти пояснює, чому князь звернувся до суду: не з метою покарати віроломних слуг, а щоб оголосити їх у розшук^[396].

Серед справ про переслідування слуг за чародійництво проти панів особливо вирізняються дві з судових книг Кре­менецького замку. Прикметні вони тим, що в обох випадках чарування мало нібито не просто нашкодити господареві, а й підкорити його волі «відьми», тобто під загрозою опинялися авторитет і влада пана. У червні 1730 року Лукаш Малинсь- кий оскаржив у суді Марину Перисту, свою підданицю з села Верби, за спроби зачарувати панську родину. Свідки розпо­віли, що вона похвалялася перед селянами, ніби має таємні засоби підкорити собі пана, як вона вже зробила з його дру­жиною. Коли це станеться, казала Марина, вона зможе керу­вати своїми господарями і вони виконуватимуть усі її накази й забаганки. Ясна річ, такі слова сприйняли як зраду і пряму загрозу статусу пана.

У відповідь Лукаш Малинський продемонстрував силу своєї влади під час процесу проти Марини. Завважмо, що він не розглядав справу сам, приватно, а передав у замковий суд. Це свідчить, що Малинський прагнув прилюдного процесу, до того ж він був присутнім не тільки на судових засіданнях, а й під час катування винуватиці. Взагалі, сувора кара, яка чекала на Марину, була непропорційною до її провини, адже фізично ніхто не постраждав від чарів - не було ні мертвих, ані хворих. Марина заперечувала свою провину і навіть під тортурами, на які її віддавали двічі, не визнала обвинува­чень. Проте її оголосили винною і засудили на смерть, хоча згідно з законодавчими настановами людину, яка не визнала свою провину під тортурами, особливо ж якщо її катували кілька разів, слід звільнити^[397]. Це вказує на винятковість зло­чину: Марину покарали не так за чаклунство (хоча саме це зазначено в судовій постанові), як за зраду, зазіхання на владу пана - це, отже, було набагато серйознішим пересту- пом, ніж чарування на шкоду людям рівного походження. Той-таки суд у цей самий період розглядав чимало скарг про застосування чарів, зокрема з нібито трагічнішими наслідка­ми, але жодна з них не завершилася смертним вироком.

Схоже розвивалися події на процесі в липні 1748 року, коли Міхал Зеброшек оскаржив у суді двох своїх слуг - Він- цента Ружанського і Вайсека Венґринця, які чаклували на шкоду панові і двом іншим слугам, Єдлецькому й Гладише- ві. Вінцент виступав як головний винуватець і стверджував у суді, що панів він не чіпав. Конфлікт у нього був із Глади- шем, який теж кілька разів застосовував проти нього чари. Вінцент хотів помститися і вирішив ужити проти свого «ворога» чи то чари, чи то отруту, яку вкрав у єврейській крамниці, але воно не спрацювало. Вайсек свідчив зовсім інше: ніби у Вінцента було три чарівних зілля, одним із яких він хотів отруїти панову дружину і підбивав на це Вайсека, а ще Вінцент украв у пана гроші і підробив його заповіт.

Позаяк розповіді винуватців не збігалися, а йшлося про зраду, Вінцента віддали на тортури, бо саме його свідчення викликало найбільше сумнівів. Як і в попередній історії, він не змінив свою розповідь після катування, і це так само не мало жодного значення для суддів. Схоже, в таких випадках ще до початку справи було ясно, чим вона завершиться для невірного слуги, а саме слідство, допити й тортури були тіль­ки виставою, формальністю. Характерно, що у вироку Він- центові, як це було і з Мариною Перистою, про зраду не ска­зано - стратили його суто за відьомство^[398].

Нарешті, перед нами найгучніша справа про чари за уча­сти владників - «полювання на відьом», зініційоване гетьма­ном Іваном Мартиновичем Брюховецьким 1667 року. Про це не раз писали дослідники^[399], але я пропоную поглянути на справу під іншим кутом зору. Термін «полювання» тут ужито недаремно: це було наймасовіше переслідування і найбільша зафіксована страта чаклунів в Україні - спалили разом шістьох «відьом». їм інкримінували викрадення нена­родженої дитини з утроби дружини гетьмана Дар’ї, а також зачарування самого гетьмана і його дружини, внаслідок чого обоє захворіли і ледь не вмерли. Раселу Зґуті цей випадок «дивовижно нагадує відьомські традиції Заходу. Згадок про сатанізм, демонічних тварин, викрадення плоду, масове спа­лення повно в матеріялах європейських судів про чари. Можливо, тут позначилося проникнення західних упливів у Московську Росію через Польщу»^[400]. На мою думку, справа гетьмана Івана Брюховецького куди більше нагадує саме російську модель судів про чари, тісно пов’язану з владою і зрадою. Найгучніші чаклунські процеси в Московії XVII сторіччя - це справи про чародійництво на шкоду особам високого соціяльного походження і навіть членам царської родини, а у випадку з Брюховецьким маємо до діла якраз із державною зрадою.

Гетьман Іван Брюховецький відзначався маніякальною підозріливістю: йому повсюди ввижалися змови і зрадни­ки^{[401] [402]. Тож не дивно, що коли його сім’ю спіткало нещастя, гетьман і тут запідозрив зраду і причиною всьому оголосив відьом. Сотні людей, у кого захворіли рідні, висловлювали схожі обвинувачення, але ці справи ніколи не закінчували­ся так драматично, адже вони були пересічними позивача­ми і не мали реальної влади. Гетьман же покарав «відьом» безжально.}

Отже, суворі вироки за чародійництво у згаданих спра­вах свідчать не про раптову зміну ставлення до самого зло­чину відьомства. Тут радше маємо справу з покаранням за зраду, демонструванням сили і влади тим, хто на неї поважи­вся. Ендрю Сандерс дуже влучно описав це в традиційних суспільствах:

У ситуаціях, пов’язаних із контролем чи змаганням за владу, природу відьомства, а значить і самої відьми, витлу­мачували інакше. Коли обвинувачення лунало з позицій реальної влади і впливу, відьомство розцінювали як дуже серйозний злочин, що може призвести до глобальних нещасть. Отож важливо було покарати винних, а не нама­гатися помирити сторони чи припинити взаємини між ними. Замість помилувати відьом їх найчастіше вбивали¹⁰⁴.

Обвинувачення слуг у відьомстві могли базуватися винятково на припущеннях і підозрах - реальна шкода мало важила. Тому карали не чаклунів, небезпечних для громади, а зрадливих непокірних слуг, які не виправдали довіру пана.

18. Іван Брюховецький. Портрет XVIII століття за малюнком Самійла Величка (Наталія Яковенко. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2005, с. 381)

Суди про чари демон­струють і протилежний по­люс стосунків: відданість і вірність слуг та вдячність панів. Пам’ятаймо, що в ран- ньомодерний період слуга в домі ще не означав високий соціяльний статус цієї сім’ї, адже навіть у містян і селян могло бути по кілька слуг. Переважно це були підлітки, які в такий спосіб або заро­бляли гроші, або здобували досвід. У містах часто служи­ли вихідці з сільської місце­восте. В кожному разі слуг зазвичай сприймали як чле­нів сім’ї, вони могли розрахо­вувати на підтримку й захист господарів, якщо працювали добре й віддано.

Таких прикладів теж чимало. У судах про чари підтримка пана бувала різною, скажімо, коли слуга занедужав нібито внас­лідок зачарування, пан міг звернутися до суду з обвинувачен­ням імовірної відьми^[403]. Найчастіше ж пан виступав у суді на боці свого слуги, якого оскаржили у відьомстві. Його свідчення важили куди більше порівняно з простими людьми, рівними за статусом із винуватцем. Особливо активно господарі захищали своїх слуг, які нібито чарували на їхню користь. Пригадаймо хоча б історію з Хведонихою 1700 року: вона віддано служила шляхтичам Сеньковським і чаклувала на їхнє замовлення, отож пани, зі свого боку, підтримували й захищали її на суді^[404].

У лютому 1715 року в місті Прилуки служницю дружини Андрія Горленка Оленку звинуватили у зачаруванні слуги офіцера Пятова, розквартированого у Горленків. Через пожильців господиня разом зі слугами жила не надто ком­фортно, скажімо, замість кухні вони мусили користуватися лазнею. Не дивно, що господарі і пожильці врешті-решт посварилися. Лакей Пятова Петро Карпінський обвинуватив Оленку у відьомстві: нібито вона під час сварки проклинала його, пообіцявши, що наступного ранку він бігатиме вулицею, гавкаючи, як собака, й лякаючи людей. У суді Пятов підтвер­див розповідь свого слуги, Оленка ж наполягала, що все було не так. За її словами, Петро Карпінський одного разу побив її, коли вона ввечері прийшла по хліб, а вона у відповідь поради­ла йому іти на вулицю і там бити собак⁴⁰⁷. Оленку змусили присягнути, що вона нічого не знає про чари, але їй довелося якийсь час посидіти під арештом. Тоді пані Горленкова напи­сала скаргу, де нагадувала, що вона і вся її родина перебувають під захистом самого гетьмана, і вимагала звільнити Оленку.

Проте історія на цьому не закінчилася. За якийсь час Олен­ку, що вже була на волі, звинуватили в підпалі, який вона ніби­то влаштувала з бажання помститися. Звичайно, до цього кон­флікту між розквартированою армією і місцевим населенням були втягнуті не лише слуги, які безпосередньо брали в ньому участь, а й пани. Отут на сцену й вийшла пані Горленкова, яка не покинула служницю в скруті. Горленкова поскаржилася, що доки в її будинку квартирує Пятов з лакеями, її власним слугам замість кухні доводиться користуватися комірчиною в лазні, непристосованою для цього, тому не дивно, що сталася пожежа, яка просто збіглася в часі з поверненням Оленки з в’язниці. Скаргу Горленкова завершила радикальною заявою, найвищим проявом довіри і прихильности до відданого слуги - написала, що коли вже хочуть заарештувати Оленку, то хай беруть і її^{[405] [406].}

ЦІ справи показують, що господарі охоче обороняли своїх слуг, коли тих у відьомстві звинувачували «чужаки», і робили це тим активніше, чим гострішим був конфлікт між паном і «чужаком». Цілком імовірно, що обвинувачення слуги насправді спрямовувалося проти пана, отож, захищаю­чи слугу, пан захищав і себе.

У справах про чари слуги теж могли зайвий раз проде­монструвати свою відданість, наприклад, виступаючи в суді як свідки, що підтверджували добру репутацію господаря. Так було 1730 року в селі Веселці, коли Маланку Сислову оскаржили в зачаруванні сусідчиної корови. У справі згада­но Маланчину служницю, яку послали до сусідки спитати, чи не скисло молоко в їхньої корови, після чого молоко ніби­то справді зіпсувалося. Маланка наполягала, що не псувала молока, і її служниця в суді це потвердила¹¹¹⁹.

Були й інші способи засвідчити свою відданість господа­рям, скажімо, взявши на себе роль посередника, іноді досить небезпечну, між паном і «відьмою». От у липні 1719 року дру­жина ніжинського бурмистра кілька разів виряджала свою служницю Паську Марчиху розшукати одну жінку, що знала­ся на чарах. Паська слухняно виконувала всі доручення пані: не тільки була посередницею, а навіть погодилася допомагати далі в магічних практиках. Дивує лише те, що в суді служниця виклала все, що знала, не намагаючись приховати деталі і, можливо, захистити в такий спосіб свою пані^{[407] [408]. За схожу істо­рію 1759 року заарештували служницю дружини офіцера Легостаева з села Гутенівка. Саму пані Легостаеву навіть не викликали до суду, і хоча вона одна, хто мав користь із магії, провина повністю лягла на вірну служницю-посередницю[409].}

Як бачимо, владні відносини повністю змінювали перебіг справи про чари між представниками різних соціяльних верств. Коли у чаклунстві звинувачувано слуг, судді активно бралися до розслідування, дозволяли катування і в більшості випадків виносили смертний вирок. І хоча в присудах сказано винятково про відьомство, схоже, що слуг-«відьом» карали не так за чари, як за непокору, зраду, замах на авторитет і владу пана. Саме це пояснює підкреслену показовість таких проце­сів і суворість покарань. З іншого боку, віддані й слухняні слуги під час судів про чари могли сподіватися на захист гос­подарів, а добрі пани - на підтримку вірних слуг.

Тонкі любовні справи

Любовна магія, мабуть, найпопулярніша з усіх видів практичної магії у світі. Зазви­чай її вважають цариною спеціялістів із так званої «низької магії», але й поважні май­стри «високої магії» теж мали орієнтувати­ся в любовних чарах та вміти їх застосову­вати. Крім того, рецепти любовної магії поруч з іншими виявилися найдовговічні- шими: їх і сьогодні подибуємо в багатьох популярних магічних порадниках, а подеколи ці рекоменда­ції навіть головні у таких-от «підручниках».

«Спеціялісти» пропонували різноманітні послуги: воро­жіння про майбутнього шлюбного партнера, про почуття коханої людини, замовляння і зілля для привороту й відво­роту, для пробудження любові і для псування взаємин між коханцями чи подружжям. До любовної магії вдавалися представники всіх соціяльних прошарків: селяни, міщани, слуги, люди з високого світу. Проте справжніми експертами в любовних чарах, зі зрозумілих причин, завжди вважалися повії та куртизанки^[410]. В окремих місцевостях Европи любов­на магія стала основним предметом розгляду в судах про чари. Скажімо, у Венеції відьомство асоціювалося насампе­ред із любовною магією, вже на другому місці було чаклун­ство для пошуку скарбів^[411].

Відомі випадки, коли любовними чарами користувалися чоловіки, однак передували у цій сфері безперечно жінки. Власне, кожна жінка при бажанні могла стати «фахівцем» з любовної магії. Не можна не погодитися з Робіном Бриґсом, що свого часу завважив:

Хоча жодна царина застосування магічної сили прямо не асоціювалася з конкретною статтю, народна медицина і (не випадково) любовна магія звичайно вважалися радше жіночими сферами⁴¹¹.

Пояснюється це тим, що любовні справи були частиною приватного життя, яке традиційно пов’язували зі сферою жіно­чих упливів. Імовірно також, що, користуючись любовною магією, жінки здобували своєрідну владу - могли верховодити чоловіками й контролювати їх. Тобто віра в те, що за допомогою чарів жінка може впливати на емоційний стан чоловіка, маніпу­лювати його почуттями, викликати і забирати кохання, ніби компенсувала неприступність для неї влади в інших царинах^{[412] [413].}

Любовні справи становили чималу частину українських судових процесів про чари. Не дивно, що саме в них спосте­рігаємо найпалкіші пристрасті - кохання, любощі, нена­висть, помсту. На жаль, в матеріялах українських судів не згадується ворожіння про нареченого, зате в міській книзі Кам’янця віднаходимо альтернативний спосіб уплинути на майбутній шлюб. Любовну магію використовували, щоб привернути увагу й причарувати потенційного партнера. Пригадаймо справу з попереднього розділу, коли в липні 1716 року жебрачка Марина нібито поважилася на оселю вірменського війта. Її обвинуватили в тому, що вона хотіла зачарувати дім, насипавши чарівного порошку на порозі, у якому потім виявили «кістки й зуб мерця». На свій захист Марина розповіла, що нікому не хотіла зашкодити, а тільки допомогти. Якось у домі Павла Святовича вона зустріла бідну дівчину, котра нарікала, що вже, мабуть, ніколи не вийде заміж. Жаліслива Марина зглянулася і сказала, що знає, як зарадити її горю. Вона назгрібала на дорозі пилу й насипала перед будинком війта^[414]. Нещасливий кінець цієї історії ми вже знаємо.

Важливу роль у любовній магії відігравала їжа. Позаяк куховарили завжди жінки, вони безсоромно користалися цим у власних інтересах, наприклад додавали в їжу приво­ротне зілля. Особливо часто до цього методу вдавалися заміжні жінки, коли відчували, що втрачають кохання своїх чоловіків. 1746 року до кременецького суду викликали Гапку Романиху, яку запідозрили у спробі отруїти Прокопа Федоровича. Він бачив, як Гапка поклала в страву якісь чари, і припустив, що вона хоче отруїти його. На обвинува­чення Романиха відповіла, що зілля призначалося не Проко­пові, а її чоловікові, у якого вона, мабуть, намагалася викли­кати кохання^[415].

Подружні стосунки особливо ускладнювалися, коли в житті чоловіка з’являлася інша жінка, яка загрожувала спо­кою і стабільності сім’ї. У таких випадках жінки зверталися до засобів любовної магії, переслідуючи щонайменше дві мети: помститися коханці і/чи зрадливому чоловікові та повернути втрачену прихильність чоловіка, налагодивши знову «нормальне» родинне життя. Жителька козацького містечка Лохвиця Яциха Поливейчиха 1675 року дізналася, що їхня колишня служниця народила дитину від її чоловіка. Поливейчиха вирішила виправили ситуацію через магію і звернулася по допомогу до хрещеної матері байстрюка Яцихи Ткачихи, чия мати, своєю чергою, зналася на всіля­ких відьомських справах. Поливейчиха була переконана, що її чоловік у цій ситуації неповинний, винна ж у всьому служ­ниця, яка спочатку звабила чоловіка, а тепер хоче звести на нього наклеп. За її словами, вона хотіла винуватиці «уста заградити, жеби того казусу на мужа мого не говорила»^[416].

Отож Яциха Поливейчиха пішла в інше село до матері Яцихи Ткачихи. Стара жінка дала їй у руки ніж, повела в садок і залишила під яблунею, за якийсь час повернулася і дала Поливейчисі жменю землі. Частину вона наказала зра­дженій дружині насипати у свої й чоловікові чоботи (поши­рений приворотний засіб), а другу частину додати в горілку. Яциха Поливейчиха зробила все, як було сказано, і горілку послала чоловіковій коханці. Сама породілля її не куштува­ла - горілку випили сестра й родичі, після чого важко захво­ріли. Це отруєння й стало приводом для судової справи. Притягнута до відповіді Яциха Поливейчиха в суді наївно стверджувала, що не знала про призначення тієї горілки - «злое чи доброе» воно було^[417].

Чоловіки чудово розуміли, що жінки, якщо треба, можуть користуватися засобами любовної магії. Звичайно, перспектива бути зачарованим жодного ентузіязму в чолові­ків не викликала. За відразою до любовної магії крився страх перед цілком реальною небезпекою: любовне зілля запросто могло виявитися отруйним. Браян Левак відзначив:

Злочини відьомства й отруєння завжди були міцно пов’я­заними, хоча ці справи розглядали окремо. Звинувачення у відьомстві часто містили і звинувачення у вживанні зілля, яке могло бути або природним, або магічним^[418].

Яцко Ґрекович 1717 року поскаржився у сатанівський міський суд на свою дружину Анну. Він розповів, що з Анни погана дружина й господиня: вона не вміє доглянути їхній дім, натомість любить ходити на танці, де може гуляти до півночі, жартуючи та заграючи з чужими чоловіками. Яцко намагався поговорити з Анною про її аморальну поведінку, але з того нічого не вийшло. Мало того, він бачив, як дружи­на готувала якесь зілля, і тепер боїться, чи не захоче вона його отруїти. На підтвердження своїх слів Яцко приніс зілля до суду. На його закиди Анна відповіла, що то взагалі не зілля і тим більше не отрута, а ліки, які вона приготувала для себе. Одна з сусідок підтвердила її слова: вона розповіла, що Анна казала про свою хворобу і про те, що остерігається готувати ліки вдома, бо чоловік може запідозрити її в чару­ванні. Однак це свідчення не переконало суддів, і вони вима­гали слідчого експерименту прямо в суді: Анна мала при­людно випити свої ліки і так довести, що то не зілля. Коли вона зробила це і нічого поганого не сталося, постановили її відпустити, але перед тим дали настанови, як жити у злагоді з чоловіком. Якщо ж вона й далі вестиме розпусне життя, її пообіцяли публічно відшмагати¹²¹.

Однак не тільки через небезпеку бути отруєним чоловіки остерігалися жінок, які займалися любовною магією. Не остан­ню роль тут відігравав також страх стати жертвою чиїхось маніпуляцій. Молодий селянин Андрій 1749 року оскаржив у суді Кам’янця свою пані Рушковську, яка примушувала хлоп­ця бути її коханцем. Андрій служив пастухом у чоловіка Руш- ковської, а пані час від часу приходила до нього і вони «мали гріх». Кілька разів Андрій намагався втекти, але кожна втеча неминуче закінчувалася поверненням, після чого його зразу поїли любовним зіллям і він знову «грішив» зі своєю панею. Хлопець описав ситуацію як справжню змову проти нього, бо навіть його власний батько не схвалював його втечу. Та й пан Рушковський готовий був терпіти дружину-перелюбницю, аби тільки не втратити вправного пастуха. Андрій стверджував: кожного разу, коли він тікав, Рушковська з нянькою вдавали­ся до відьомських засобів, щоб повернути його. Наприклад, підкидали гаряче вугілля йому на поріг, щоб швидше повер­тався, ворожили з розжареним вугіллям і його сорочкою: якщо на сорочці не пропалювалися дірки, значить він незабаром буде вдома. Щоб причарувати і підкорити хлопця своїй волі, Рушковська навіть ходила голяка довкола його хати^{[419] [420].}

Попри демонстративну відразу до любовної магії, чоло­віки теж удавалися до чарів. Наприклад, 1731 року шляхтич Василь Новосельський із міста Бар намагався звабити дру­жину Григорія Галчинського. Василь переконував жінку стати його коханкою, запевняючи, що Галчинський нічого не знатиме про їхній зв’язок, бо в нього є особливий засіб лю­бовних чарів, який допоможе приховати їхній гріх^[421].

Любовна магія не знала соціяльних обмежень, навіть люди високого соціяльного становища за певних обставин користалися нею. Одна з найвідоміших відьомських справ пов’язана саме з використанням любовної магії - справа про нібито зачарування князя Андрея Курбського його дружи­ною. 1578 року хтось намагався пограбувати будинок князя Курбського, у злочині запідозрили передусім слуг його дру­жини. На той час князь із княгинею вже жили окремо, чекаю­чи ухвали про розлучення. Покоївка княгині на ім’я Райка свідчила у володимирському гродському суді, що 1577 року князь знайшов у скрині її милости «мішечок із піском, волос­сям та іншими чарами; всі ті речі дала княгині стара, що живе в Павловичах [...] Але це не отрута, а тільки зілля, приготова­не для того, щоб князь любив княгиню»^[422]. Мабуть, княгиня Марія вірила в ефективність чарів, бо пізніше знову намага­лася зустрітися з тією бабцею, щоб «отримати таке зілля, яке можна вжити не для кохання, а для дечого іншого»^[423].

Згодом, 1581 року, княгиня стала персонажем нового роз­слідування. Цього разу йшлося про перелюб, ще коли вона жила разом із князем Андрієм. Один зі свідків, Тимофій Зик, зупинявся у князя якраз, коли стався гріх, і чув від слуг про ситуацію в домі й родині. Князь хворів, і слуги співчували йому, бо вважали його недугу результатом чарів, насланих дружиною, яка нібито справді ненавиділа мужа^[424].

Любовна магія приваблювала можливістю приворожити цікаву особу, а в разі потреби і навпаки - відворожити. Так уся палітра почуттів, пов’язаних із коханням, була під кон­тролем. Пригадаймо кілька історій із попередніх розділів. Дружину Яна Зиневича з Кременця свого часу присилували вийти заміж батьки. Тож одного дня вона задумала вдатися до засобів любовної, точніше антилюбовної, магії, щоб при­мусити чоловіка розлюбити її. У серпні 1746 року Ян знай­шов у чоботах і на ліжку якийсь порошок і вирішив, що тут не обійшлося без чарів. Він навіть не подумав на дружину, а запідозрив насамперед тестя з тещею, яких і викликав до суду. Тільки тоді його дружина зізналася й розповіла, що насипала порошок, «аби мій чоловік уже не мешкав зі мною, а дав мені спокій»^{[425] [426]. Суд постановив, що справа виходить з-під його юрисдикції і її має розглядати консисторський суд, бо йдеться очевидно про дозвіл на розлучення42".}

Іноді методи антилюбовної магії не могли вдіяти, а ба­жання позбутися осоружного чоловіка було таким сильним, що жінки вдавалися до радикальніших засобів. 1742 року вінницька шляхтянка Вікторія Рабчинська вирішила з допомогою магії спекатися свого чоловіка Poxa Рабчинсько- го, військовика, який уже давно не був удома. Рабчинській потрібна була спільниця, але вибір вона, як пізніше з’ясува­лося, зробила невдалий. Помічницею їй стала її ж таки служниця дрібна шляхтянка Варвара Костецька, яка з само­го початку симпатизувала і співчувала нещасному чоловіко­ві. Жінки поїхали в село, яке належало матері Рабчинської, бо чули, що там живе знахарка. Вони замовили їй зілля, але раніше, ніж воно було готове, Варвара Костецька потай переконала знахарку не шкодити безневинному чоловікові і відмовитися чарувати.

Отож Вікторії Рабчинській довелося шукати іншого чаклуна, який зарадив би їй у цій справі. Про причетність до невдачі своєї спільниці вона й не здогадалася. Та щоразу, коли жінки знаходили потрібну людину, Варвара перекону­вала «чарівників» під якимось приводом відмовитися допо­магати її пані. Після кількох таких зривів Вікторія зрозуміла, що тільки гає час, намагаючись позбутися чоловіка за допо­могою магії, і вирішила вдатися до надійнішого способу. Вона попросила Варвару знайти отруту, а та швиденько зметику­вала і яко надійну трутизну показала Вікторії хлібні крихти. Тепер належало знайти самого Poxa Рабчинського, адже отруїти на відстані було неможливо. Це була нелегка справа, тому, мабуть, Вікторії спочатку здавалося простішим упли­нути на чоловіка за допомогою антилюбовної магії. До пошу­ків узялася Варвара, і коли вона врешті знайшла хоругву Раб­чинського, розповіла йому все про зрадливі й підступні плани його дружини. Відтак почалася судова справа^[427].

Магію використовували також для помсти невірним коханим: чоловікам, які обіцяли одружитися й не виконали обіцянки, колишнім коханцям. Якщо чоловік довго залицяв­ся до однієї жінки, а потім одружувався з іншою, його дру­жина стежила за колишньою суперницею, яку негайно запі­дозрювали в усіх родинних негараздах. 1733 року жителька Кам’янця Катерина Гломбовичова позивалася з Оленою Козицькою. Катеринин чоловік смертельно, як казали, зах­ворів, і вона вважала, що це Олена наслала на нього чари. Приводом для підозр стало те, що чоловік якийсь час жив з Оленою, а коли одружився з Катериною, його колишня коханка невимовно розлютилася. Люди буцімто чули, як Олена проклинала зрадливого коханця і обіцяла, що він недовго проживе після шлюбу. Не дивно, що Катерина зіста­вила дві події - Оленині прокльони та хворобу чоловіка - і звинуватила Козицьку в зачаруванні її мужа. На обвинува­чення Олена відповіла, що вона справді розгнівалася на Катерининого чоловіка, бо він жив у її домі і їв її хліб, а після того виявив таку чорну невдячність, і вона таки проклинала його, але зовсім не хотіла зачарувати чи вбити цими про­кльонами^[428].

Ще одна історія трапилася в Кам’янці на самому почат­ку XVIII століття - 1702 року. Такий собі Бернацький виби­рав наречену поміж двох дівчат: з роду Хржанівських та з роду Бачинських, - і вибрав-таки Бачинську. Зневажена Хржанівська збожеволіла, і її родина звинуватила в цьому тещу Бернацького, яка нібито зурочила безталанну бідолаху. Та коли дійшло до суду, з’ясувалося, що й Бачинські звину­вачують Хржанівських. Буцімто останні, обурені і невдово- лені вибором Бернацького, вирішили помститися молодій сім’ї: проклинали дружину Бернацького, погрожували їй недовго жити після одруження та ще й послали молодятам зачаровані пироги. За якісь три тижні родинне життя Бер- нацьких дало тріщину, винними в цьому визнали Хржанів­ських^{[429] [430].}

Як бачимо, для багатьох жінок чари, зокрема любовна магія, справді стали своєрідним джерелом влади. Джеймс Шарп якось відзначив:

Безперечно, у щоденному житті існувала така річ, як жіноча влада. Поняття «влади» взагалі було вузловим у народних уявленнях про відьомство, але як саме воно було вплетене в контекст міжособистісних, родинних і громадських стосунків - усе це досі нелегка проблема, що її історики майже не дослідили¹³².

Завважмо, що чари і любовна магія могли стати випра­вданням у ситуаціях, коли сімейне життя почало руйнувати­ся. Шукаючи причину в прокльонах і насланих чарах, прови­ну за негаразди в родині перекладали на зовнішні чинники, на стороннє чи навіть надприродне втручання.

Чари і медицина: сила забирати і повертати здоров’я

Ми ледь уявляємо, наскільки тісно чари пов’язані з історією медицини. Приміром, нідерландський історик Марійке Ґійсвійт- Гофстра вважає, що на певному етапі - в одних країнах раніше, в інших пізніше - відьомство почало асоціюватися лише зі сферою здоров’я^[433]. У ранньомодерний час кожну подію залежно від обставин пояс­нювали природними чи надприродними причинами, скажімо одні хвороби вважали природними, а інші - ні. Хоча, з погляду богословів, усі хвороби демонічно­го походження, адже це демони мучать людей різними неду­гами, щоправда, з божого дозволу^[434]. Історії в цьому розділі свідчать, що надприродна мотивація хвороби мала чітко окреслені рамки. Методи лікування теж могли бути природ­ними й надприродними, але межа між ними настільки роз­мита, що подекуди їх важко розрізнити. Отож далі йтиметь­ся про два аспекти, пов’язані з чарами і медициною: про хво­роби, які вважалися наслідком зачарування, та про окремі методи магічного лікування.

За тогочасними уявленнями, чари мали силу викликати хворобу і навіть смерть людини, тому нерідко пошесті й епіде­мії приписували відьмам та їхньому чародійництву^[435]. Це своє­рідне пояснення нещасть було твердо обмежене: не кожна хвороба, а тим більше смерть пов’язувалися з відьомством. Розпізнаючи знаки, що вказували на ймовірну причину лиха, люди навіть у разі якоїсь загадкової хвороби могли не згадува­ти чарування серед її можливих причин^[436]. Скажімо, чари майже ніколи не фігурують як причина смерти старих людей, а «вбивство звичайно було тільки вбивством, а не зачаруван­ням»^[437]. Інакше ставилися до смерти молодих і здорових людей та дітей, у таких випадках імовірною причиною загибе­лі нерідко вважали зачарування. Але знов-таки в особливих ситуаціях: якщо підозрювали, що за хворобою чи смертю кри­ється «зла людина», «відьма», яка потенційно могла її спричи­нити, - без неї зачарування просто не могло відбутися.

Є свідчення, що зачарування сприймали як специфічну хворобу. Припускаючи існування цієї уявної «відьомської хвороби», Ліланд Естес стверджує:

Саме стереотипна відьомська хвороба, а не особа відьми, як зазвичай вважали, стала причиною полювання на відьом. Насправді європейська цивілізація не намагалася викорінити окремий різновид людей, а лише переслідува­ла «розносників» конкретної хвороби^[438].

Дозволю собі не погодитися з цією радикальною концеп­цією, хоча не можна ігнорувати той факт, що віра у «відьом­ську хворобу» посідала важливе місце у відьомській мітоло- гії. У багатьох українських джерелах є підтвердження того, що зачарування вважалося особливою хворобою, наприклад у лікарських і господарських порадниках XVIII сторіччя, які дійшли до нас у великій кількості. Інформація в цих збірни­ках подавалася іноді хаотично, а іноді впорядковано, і тоді рецепти як зберігати молоко йшли окремо від порад як ліку­вати головний біль, ревматизм чи діярею. Лікарські книжки містили поради стосовно діягностування захворювань, рецепти медичних засобів, корисну інформацію про цілющі властивості деяких субстанцій (наприклад, кави чи горіл­ки)^[439], рекомендації по догляду за хворими, тексти замовлянь і так званих «молитов» для подолання недуги.

Часто в медичних книжках подибуємо поради, пов’язані з чарами:

Дягил зєлє єст пожітєчноє протів чаровніком, и кто его прі собі носит, нє бойся жадних чаров а звлаща от злих жєн^[440].

Лік на чари....треба сщіпа альбо з груші альбо з яблони скюръки, то есть лубъя, то то варіти моцно и тим мити хорого на разі, то тому буде шкодит, кто вчініл^[441].

Ащє кто хощєт нє боятіся відм, на масноє пущаня остав каждой страви, и въложи в горнєц, и закопай под порогом, и на Вєлікдєнь вими его, и знаидешь там хробака, и держи єго, одвсі відми оузнаєш^[442].

Корень дягловій при собі носить, альбо чернобіль, уроки и чари отгоняет^{[443] [444].}

Як бачимо, чари сприймалися як недуга, якій можна за­побігти, якщо дотримуватися простих рекомендацій. Медич­ні книжки часто-густо містять ще й замовляння, за допомо­гою яких можна вилікувати зачаровану людину⁴¹⁴.

Віра в зачарування як хворобу позначилася і на судових матеріялах. Перечитуючи розповіді й свідчення на відьомсь­ких процесах, поступово розумієш, чим же для тогочасних людей було зачарування. Визначальну роль у його дія- гностуванні відігравав кри­тичний збіг обставин"’. Аби виникли сумніви у звичайно­сті, природності хвороби, вона, по-перше, мала бути несподіваною і супроводжу­ватися дивними й незрозумі­лими симптомами. Як уже сказано, зачарування пере­дусім підозрювали, коли не­дуга вражала молодих і ніби ж цілком здорових людей. По-друге, коли хвороба, яку вважали наслідком чаклун­ства, проявлялася після кон­флікту з людиною, що мала славу відьми, або після її прокльонів чи загадкових махінацій. Якщо ж не було ні того, ні того, про відьомське походження хвороби навіть не йшлося.

19. Сторінка з лікувального порадника 1534 року (Історія української культури у 5 томах. Том 2. Київ: Наукова думка, 2003, с. 469)

Як ця схема працювала на практиці? Перечитаймо кілька історій із попередніх роз­ділів. Коли 1733 року несподівано і нібито смертельно захво­рів чоловік Катерини Гломбовичової, вона побачила в цьому наслідки зурочення. У Катерини були докази: кілька само­видців розповіли їй, що Олена Козицька, з якою раніше жив її чоловік, не раз насилала на нього прокльони, приказуючи, що він ще пошкодує і жити йому залишилося недовго^{[445] [446].}

Або ж історія 1747 року з дітьми млинаря Івана Бутелю- риця з містечка Ліснівці. Хлопці бачили на цвинтарі біля греблі Марушку Петрикову й Іваниху Мельничку, які роби­ли щось дивне. Згодом обох жінок з ґвалтом заарештували, а за кілька днів Бутелюрців син раптово й страшно захворів - у нього відібрало руки й ноги. Батьки пов’язали його недугу з чарами, що їх із помсти наслали ті жінки, адже вони теж бачили Іванових дітей на цвинтарі і могли приписувати їм свій арешт⁴¹⁷.

Ще раз пригадаймо хворобу й смерть дитини Данила Чижевського з Вижви, що сталася 1732 року нібито внаслі­док конфлікту з Олянушкою Колядичевою, яка мала славу відьми. Під час сварки Олянушка проклинала дітей Чижев­ського, а незабаром його дитина, яка ще напередодні була здоровою й веселою, занедужала й за кілька днів нагло померла^[447]. Збіг обставин: сварка, прокльони, несподівана хвороба й смерть дитини - наштовхнув батьків на думку про чародійництво.

Найчастіше підозри в зачаруванні породжували недуги дітей і особливо їх нагла смерть після незвичайної хвороби^[448]. В разі масових захворювань батьки гуртувалися для пересліду­вання людини, яка, на їхню думку, наслала хворобу. Четверо жителів містечка Остер - Єцко Цецера, Ясько Кошин, Kapno Крублик і Ясько Рибалка - 1628 року звинуватили в чаклун­стві Варвару Цергову, яку вважали винною у хворобі своїх дітей^[449].1727 року кілька ремісників з олицького цеху кушнірів теж запідозрили зачарування як причину недуги дітей. Неза­довго перед тим у них стався конфлікт із Мацеєм Суховичем, дружина якого в запалі сварки прокляла дітей цеховиків^[450].

Підозри в зачаруванні міг викликати не лише відкритий конфлікт, коли хтось зозла вигукував прокльони, а й дивні, незрозумілі, загадкові вчинки когось із близького оточення. 1730 року в родині Ігнатовичів з Олики захворіла дитина. Батьки побачили в цьому дію чарів після розповіді Мики- тихи Безпучки, котра бачила, як дружина Степана Камінсь- кого брала землю під вікнами Ігнатовичів. Ці незрозумілі дії негайно витлумачили як чародійництво.^[451] Ганна Шкопили- ха з Олики теж вирішила, що її дитина, яка померла 1739 року, стала жертвою зачарування. Підозру в ній посіяли Гаврило Лемкевич із дружиною: вони бачили, як Ганна Райська готувала чари, що ними, мабуть, і зачарувала дити­ну Шкопилихи^[452].

Так само хвороби дорослих уважали наслідком зачару­вання, якщо їм передували якісь загадкові події. Гнат Телеп- нін із села Березнича Руського воєводства кілька років хво­рів і вже чимало витратив на лікарів. Нарешті, 1616 року він пригадав, що незадовго перед недугою Іван Телеп’янов поси­пав його якимсь дивним і, напевне, чарівним порошком. На думку Гната, це й стало причиною його хвороби, тож він оскаржив Івана в зачаруванні^[453]. Григорій Кручинський із Кам’янця 1717 року звинуватив Мартина Щурковського у зачаруванні свого господаря, котрий занедужав після того, як Мартин заховав десь на печі кінську ногу^[454].

Припускали, що без відьомства не обійшлося і в інших випадках. Наприклад, житель Дубна Степан Ґембаровський 1732 року раптово заслаб. Хвороба затягнулася на кілька тижнів, відтак запідозрили, що чоловіка зачарувала сусідка, дружина Андрія Дембського. Вона порозкладала на огорожі Ґембаровських якесь чарівне зілля, що й стало, як гадали, причиною захворювання^[455]. У листопаді 1747 року Гапку Пе- трикову з Ліснівців оскаржили в чаклунстві. Кілька людей свідчили, що вона зачарувала урядника, котрий невдовзі й помер від того. Самовидці бачили, як Гапка стояла при доро­зі, коли повз неї їхав урядник, а потім тричі набрала землі в жменю й кинула йому вслід, тричі сплюнувши. Того самого тижня урядник захворів і помер, це одразу пов’язали з див­ним епізодом на дорозі¹⁵⁷. Праскевія Іванівна, мати майора Марцева з села Гутенівка на Лівобережжі, страждала від важкої й страшної недуги, від якої померла 1759 року. Син покійниці вважав її хворобу наслідком зачарування, бо перед тим хтось прислав їм додому заячу лапу^{[456] [457].}

Іноді «призвідці» хвороб відкрито заявляли про свою причетність або про наміри нашкодити чиємусь здоров’ю за допомогою магії. Згадаймо конфлікт 1767 року в Дубні між мірошниками Яськом і Карпом, коли Ясько вдався до послуг «чаклуна» Тимка Середи, який виготовляв різне зілля. Нев­довзі по тому у Карпа паралізувало ноги і люди, які знали про сварку між млинарями, пов’язали його хворобу з діями Яська й Тимка Середи. Почали пригадувати, що Тимко якось вихвалявся, ніби він на замовлення Яська зварив зілля, яке має вразити здоров’я Карпа, ще й був незадоволе- ний тим, що Kapno потроху одужує, бо це свідчить, що зілля не подіяло^[458].

На Лівобережній Україні зачаруванням часто пояснюва­ли так звані закрутки на полях^[459]. Знайти таку закрутку на своєму полі було поганим, зловісним знаком. Уважалося, що їх зав’язують відьми для шкоди власникам ниви, а розв’яза­ти, точніше вирвати колосся з закруткою, міг тільки той, хто зав’язав, або ж досвідчений знахар. Якщо це робила людина без відповідних магічних здібностей і знання, то після обжинків чекали великого лиха й неприємностей: передусім вірили, що захворіють горе-чарівник і ті, хто їв хліб із цього лану. 1785 року люди в селі Гатурівка несподівано похворіли на якусь загадкову недугу: спочатку у них відібрало руки й ноги, а потім восьмеро людей померло. У рапорті київському намісникові було вказано, що причиною хвороби й смерти стали чари. Серед жертв незрозумілої пошесті була родина Василя Чорнодіда, який мав славу чаклуна. Як з’ясувалося, на полі знайшли закрутку і Василь заявив, що може її «лікві­дувати», бо в нього є для цього відповідна сила. Та коли з тієї ниви зібрали врожай і Василева родина поїла хліба з нового зерна, всі одночасно захворіли. А Василь ніби сказав одно­сельцям, що вже ні він, ні його сім’я не видужають, і вони таки померли. Начебто через ту саму закрутку загинула й сім’я Івана Будила. Тіла оглянув освічений лікар і оголосив, що люди справді померли від загадкової недуги, яку він не може кваліфікувати⁴⁶'.

У всіх цих документах зачарування представлено як спе­цифічну хворобу - несподівану, важку і часто смертельну. На жаль, не скрізь є опис її симптомів, але кілька таких докладніших джерел усе-таки маємо. Скажімо, 1700 року у зачарованого Костя Лободзинського з Кам’янця був специ­фічний біль, ніби він весь палає зсередини¹⁶². Або пригадай­мо, як стара досвідчена єврейка порадила оглянути тіло дитини Данила Чижевського, померлої начебто внаслідок зачарування, і пошукати специфічних знаків, які свідчать про чаклунство. Такі знаки справді знайшли: синю пляму на спині і білу на животі - це був доказ, що причиною смерти стали чари^{[460] [461] [462]. Згадана трохи вище мати майора Марцева після зурочення спотворилася до невпізнання: тіло її розпу­хло так, аж потріскалася шкіра’[463]. Завважмо, що в багатьох західноєвропейських справах про чари саме розпухання часто фігурує як ознака зачарування. Ще один такий сим­птом - параліч кінцівок[464].}

Утім, інколи люди сумнівалися в причинах хвороби: з одного боку, недузі передували загадкові події, а з іншого боку, вона здавалася несерйозною, щоб її однозначно пояснювати зачаруванням. Дружину Омеляна Андрієвича з Олики 1747 року звинуватили у чаклунстві і спробах зарази­ти хворобою (до речі, її вже вдруге оскаржували за це). Жінка виливала на вулицю брудну воду і в такий спосіб нібито намагалася зурочити тих, хто там ходитиме. Серед свідків виступав Ян Шавалкевич, котрий розповів, що його дружина з дітьми якраз проходили в тому місці, де було роз­лито чародійну воду, й одразу по тому діти вкрилися прища­ми. Та позаяк прищі мало асоціювалися з чарами, Шавалке­вич сам сумнівався у зв’язку між двома подіями, хоча й при­пускав, що зачарована вода вплинула на хворобу дітей^[465].

В актових матеріялах нерідко подибуємо згадки про те, що відьма «з’їла» («ziadla») людину. Ясна річ, тут ідеться не про канібалізм, а про те, що чаклунка наслала на людину хво­робу, зачарувала її, від чого та людина довго хворіла, марні­ла і зрештою вмерла. 1732 року дружина Павла Огорельчука з Вижви закидала Федору Колядичу, що він походить із відьомської родини, а його бабця Ломазянка колись «з’їла» двох чоловіків і так само його мати «з’їла» ще одного^[466]. Прикметно, що стару Ломазянку, як випливає з матеріялів тієї давнішої справи, обвинувачували тими самими словами: сказано, що вона «з’їла» якихось Токарика й Хильчука і зби­рається так учинити з Супрунюками^[467]. Данило Шаваткевич з Олики оскаржив дружину Каспера Кощея в тому, що вона своїми чарами «з’їла» дружину й доньку Марка Чухелеви- ча^[468]. Бувало, що люди з почуттям гумору кепкували в суді з таких звинувачень. От Дем’ян Семенович, теж з Олики, 1730 року на закиди, ніби він когось там «з’їв», відповів, що той чоловік був занадто великим, аби його можна було просто так з’їсти^[469].

Джерела свідчать, що принаймні у XVIII сторіччі чари нерідко асоціювалися з діями, які сучасною мовою ми назва­ли б негігієнічними'¹⁷¹. Приміром, у чаклунстві часто оскар­жували недбальців, які виливали використану брудну воду в публічних місцях. Можливо, це зумовлено тим, що чари в тодішній народній уяві пов’язувалися з ситуаціями, небез­печними для здоров’я. 1728 року житель Олики Петро Поз- невич побив дружину єврея Мойші Лейзоровича. У суді Петро пояснив, що його дитина захворіла після того, як Мойшина дружина вилила до них у двір помиї^{[470] [471]. Схожа істо­рія трапилася в Олиці через рік. Цього разу Ситко Оліферо- вич обвинуватив у чаклунстві свою сусідку, яка вилила помиї під їхній будинок, унаслідок чого його дитина занеду­жала. Ситкові підозри нібито підтвердив і знахар[472].}

Паскудники й нечупари, які час від часу смітили та порушували чистоту й порядок, обурювали не тільки сусідів, схильних трактувати таку поведінку як спробу наслати чари на оточення, - подеколи такі ситуації викликали незадово­лення навіть у міської влади. Так було з уже згаданою дру­жиною Омеляна Андрієвича, яку протягом 1746-1747 років кілька разів викликали до олицького суду, бо вона постійно виливала помиї в публічних місцях. Омеляниха пояснила, що вона нікого чарувати не збиралася, а тільки хотіла вилі­кувати дитину від переляку: їй хтось порадив скупати хвору дитину і брудну воду, у яку перейшов переляк, вилити на собаку, а взятий на прикмету пес саме вклався під будинком сусіда Остаповича^[473]. Житель Кременця Павло Марченко 1750 року звинуватив дочку Адама Сенкевича в чародійниц- тві та спробах поширити заразну хворобу: на вулицю вилили брудну воду, у якій дівчина брала ванну. Адам Сенкевич виступив на захист дочки, запевнивши, що вона хвора тільки на ревматизм, отож вода, в якій вона милася, нічим не загро­жує. Цікаво, що винними визнано обидві сторони: Марченка в тому, що переказував плітки про Адамову дочку, а її, своєю чергою, зобов’язали більше не виливати брудну воду на вулицю, де ходять люди й худоба, хай там що з тією водою робили'⁷’.

Ще одна небезпечна для здоров’я і життя річ, яка часто асоціювалася з чарами, - отрута. Звинувачення в чаклунстві могли містити і звинувачення в отруєнні, адже отрута вважа­лася різновидом магічного зілля. Властивості отрут добре вивчили італійські лікарі, і вже в XVII сторіччі ці знання широко застосовувалися в кримінальній медицині⁴⁷⁶. Але ще у XVIII столітті для більшости людей магія мало чим відріз­нялася від хімії, а отрута від зілля. В окремих європейських країнах бувало, що відьом уже не переслідували за чародій- ництво, але ще засуджували як отруйників⁴⁷⁷. Матеріяли українських судів про чари свідчать, що отрута й зачаруван­ня сприймалися як щось надзвичайно споріднене. Напри­клад, Яцко Ґрекович з Сатанова 1717 року оскаржив дружи­ну Анну в намаганні зачарувати й отруїти його за допомогою якихось чарів⁴⁷⁸. А Вінцента Ружанського з Кременця в липні 1748 року стратили за спробу зачарувати й отруїти його гос­подарів - Міхала Зеброшека з дружиною - зіллям, яке він поцупив у єврейській крамниці⁴⁷⁹.

Коли вже людину вразила якась хвороба, треба було шукати зцілющих методів лікування. У ранньомодерний час (у Західній Европі до кінця XVII сторіччя, а в Україні до кінця XVIII сторіччя) стан офіційної медицини був жалюгі­дним, його влучно описав Робін Бріґс:

Медицина освічених лікарів гуманістичної традиції ґрун­тувалася на помилках. Її представники не мали жодного уявлення про процеси розмноження, травлення, функціо- ^{[474] [475] [476] [477] нування кровоносної, нервової і дихальної систем та й узагалі мало про що знали. Більшість їхніх рекомендацій викликали огиду, були непридатними і потенційно небез­печними для життя. Щоб створити ілюзію своєї корисно­сте, лікарі, як правило, прописували пацієнтам блювотні й проносні засоби та кровопускання - єдині доступні форми лікарського втручання. Навряд чи можна було придумати кращий спосіб підірвати міцне здоров’я і дове­сти до смерти слабкий організм: рабське дотримання ортодоксальної медичної теорії було найкоротшим шля­хом до могили[478] [479] [480] [481].}

До того ж не всі могли дозволити собі послуги фахівця, бо консультації освіченого лікаря коштували недешево. Антоній Радивиловський навіть згадав про жадібність лікарів в одній з недільних проповідей: «врачеве гды якого хорого до себе берут на исціленіе, великую от него беруть плату, хоч оулі- чат хоч не оулічат, тыл ко им заплати добре»¹⁸¹. Тож не дивно, що більшість віддавала перевагу знахарям, які, щоправда, теж допомагали не задарма.

Основна інформація про магічні методи лікування міститься в судових матеріялах про невдалі випадки, а то й нещастя, тому складно робити якісь висновки про їх ефективність. Та навіть невдачі й летальний кінець не зупиняли людей, які шукали лікарської допомоги. Як пра­вило, знахарі займалися медичною практикою не один рік і мали багато клієнтів¹⁸². Цікаво, що в суді вони заявляли про свою вузьку спеціялізацію - нібито вони можуть ліку­вати тільки певні хвороби. Зрозуміло, що з клієнтів брали гроші, хоча точні суми названі лише в тих випадках, коли знахар гроші взяв, а хворому так і не допоміг¹⁸³. Бувало, знахарі примудрялися звести в могилу здорових людей, як-от Демко Халичов із Дубна, який узявся зцілити

20. Львівська міська в’язниця. Аматорський малюнок 1714року (ЦДІА України у Львові., ф. 9, on. 1, спр. 500, арк. 3235;

Мирон Капраль. Національні громади Львова XVI-XVIII cm. (соціально-правові взаємини), Львів: Піраміда, 2003)

Орину Михайликову від безпліддя і своїми методами залікував її на смерть^[482].

Багато хто волів лікуватися власними силами, не звертаю­чись ні до лікарів, ні до знахарів. Для цього користувалися вже загаданими медичними посібниками або питалися поради в інших. Методи домашнього лікування були найрізноманітніші, серед них і цілком раціональні, як на сьогодні, наприклад ліку­вальні трави й мазі. Ще один спосіб зцілитися - молитви й замовляння. З погляду Церкви, молитви, відвідання храму і святих місць були найпростішим шляхом до одужання, але нав­ряд чи Церква схвалювала так звані «молитви», використову­вані в народній медицині. Насправді це були замовляння, у яких згадувалися Христос, Богородиця, святі та янголи.

Нарешті, в народній медицині широко застосовувалися магічні методи. Ймовірно, що різниця між так званими раціональними й магічними способами лікування заледве усвідомлювалася: люди хапалися за будь-що, аби тільки це допомогло здолати хворобу. Це відзначив Джон Генрі: «Магічні засоби лікування завжди вважалися в народі не менш ефективними, ніж будь-які інші»^[483]. І вже зовсім ніщо не здавалося дивним:

Кгди зродится ран на варах, то єст губах. Назбирай жаб зелених звичайних, которіє в водах биваютъ, кождой юй наклади масла в рот, вложи их в горщок новой, в котором наперед пороби дірки, заліпи зверху покришкою, закопай округ верхной горщок, чтоб в сподній изойшол олієк. Способ уживаня таков сего олійку: достан знову таких же жаб і изсуши их в печі, потри на порох и змішай с тім олій- ком, и смаруй або прикладай до хорого. А наперед надле­жит дат хорому пургацію, то єст зєлія, что слабит на низ^{[484] [485].}

На голову болящую: женское молоко з оливою змешати и

з оцтом добрим, на чело прикладати^{[486] [487].}

На ковтуни: Видровіе внутренности зсушити, на порох стерти, в пиве пити или достати оужика живаго, зварити его зпити⁴⁸⁸.

Але до окремих лікувальних магічних методів з підозрою ставилися навіть у ранньомодерні часи, особливо якщо сторон­ня людина бачила чи спостерігала за химерними маніпуляція­ми «чарівника». 1734 року троє селян із Чукви постали перед громадським судом за те, що у свято вилізли на дзвіницю і кілька разів ударили у дзвін. Одна з затриманих на ім’я Ганна зізналася, що вони нікому не хотіли нашкодити, а лише споді­валися вилікувати її від безпліддя⁴⁸⁹. Але в більшості випадків отакі незрозумілі дії витлумачувалися як спроба наслати чари. Ганну Станіславову обвинуватили в чаклунстві 1673 року у львівському міському суді. Її схопили, коли на празник Тіла Господня вона набирала землю, по якій пройшли учасники процесії, і запідозрили в намірах використати цю землю для чарування. Ганна пояснила, що вона тільки намагається вилі­кувати падучу, від якої дуже страждає, а такий чудернацький спосіб лікування їй порадила одна жінка⁴⁹⁰.

21. Гурт євреїв. Аматорський малюнок у львівській гродській книзі 1670 року (ЦДІА України у Львові, ф. 9, on. 1, спр. 155, арк. 1529;

Мирон Капрале. Національні громади Львова XVI-XVIII cm. (соціально-правові взаємини), Львів: Піраміда, 2003)

Федір Яців із Кам’янця 1710 року побачив, що Григорій Бабиченко готує в печі якесь зілля і запідозрив його в чаклунстві. За словами Григорія, це були ліки для його хво­рої дитини^[488]. Чи пригадаймо, як 1717 року Яцко Ґрекович оскаржив свою дружину Анну у спробах зачарувати й отруї­ти його. На доказ своїх слів він навіть приніс до суду підоз­рілу субстанцію, яку вважав чарами чи й отрутою. Анна ж боронилася й казала, що то її ліки від якоїсь жіночої хворо­би. Тоді Анну примусили випити підозрілі ліки, змішані з горілкою, прямо в суді, що вона й зробила, довівши свою без­винність^[489]. Ще один житель Кам’янця Лукаш Лазинський 1729 року звинуватив Феську Андрійову у спробі зачарува­ти його. Вона позичила у нього ніж і кухоль пива, а потім Лукаш бачив, як вона робить із цими предметами щось за­гадкове: вийшла на сходи й капала пиво з кінчика ножа. Феська заявила, що в такий спосіб вона намагалася виліку­вати свого хворого чоловіка^[490].

Щонайменше підозрілими, а то й небезпечними видава­лися такі самі вчинки євреїв. У ковельському міському суді 1700 року розглядали справу звинувачених у чародійництві Абрама Іршеївича і Песі. Федір Андрейович бачив, як Песя принесла до Абрама кота і вони його кастрували, на думку Федора, для якогось чаклунства. Винуватці ж стверджували, що вони мали на меті лікування, а не чари¹⁹’. 1718 року в Дубні заарештували єврейку Хайку Шмуйлиху, коли вона закопува­ла при дорозі горщик. У суді Хайка пояснила, що єврейка Йосьова заплатила їй, аби вона закопала той горнець. Викли­кали до суду і Йосьову, яка розповіла, що її дочка вже кілька днів нездужає - змарніла, відмовляється їсти. Бідолашній матері нараяли приготувати суміш із яєць, манки, воску й маку, а потім закопати горщик із варивом подалі від людей^{[491] [492].}

Проаналізувавши зв’язок чарів із медициною, бачимо, наскільки широко трактувалося зачарування: приклади показують, що нерідко хвороба вважалася прямим його нас­лідком. Ба більше, зачарування сприймали як особливий різ­новид хвороби - наглої, важкої, супроводжуваної специфіч­ними симптомами, як-то розпухання й параліч, часто смер­тельної. З іншого боку, чаклунство і методи магічного ліку­вання були такими схожими, що стороння людина не завжди могла їх розрізнити.

Зачарування худоби і псування врожаю

Домашні тварини завжди були чи не улю­бленим об’єктом відьомської атаки. Зви­чайно, ранньомодерна людина насамперед дбала про здоров’я своїх рідних, але на дру­гому місці для неї традиційно було піклу­вання про худобу. Позаяк у містах жителі дедалі рідше тримали тварин, не рахуючи собак і котів, такі «цінності» надовше зат­рималися в сільській місцевості^[493]: в укра­їнських селах і містечках вони збереглися аж до початку XX сторіччя. У XIX столітті етнографи активно взялися збирати інформацію про українське відьомство. Селяни й жителі малих містечок розповіли їм безліч народних переказів про відьом, серед яких було багато історій про те, як відьма псу­вала худобу, зокрема видоювала корів, іноді навіть на відста­ні. Часто відьма навідувалася до сусідського хліву пізно вночі, при цьому вона могла перекинутися на якусь тварину чи предмет (колесо, голку, клубок тощо) або ж залишалася в людській подобі, але обов’язково розпускала волосся^{[494] [495]. В одній із таких історій була дуже цікава й раціональна порада господарям, яким капостили чарівниці: треба вночі дочека­тися на відьму біля хліву, схопити її й відвести до суду, а там арештовану відьму примусять сплатити штраф за шкоду, яку вона встигла завдати коровам498. Є перекази про відьом, які вміють доїти корів на відстані, навіть не підходячи до них, а ще люди розповідали, що відьма може зіпсувати корову після власної смерти199. Багато рецептів протидії відьмам стосувалися саме захисту корів[496] [497]. Дехто з етнографів пов’я­зує віру у відьом з реальними подіями: в кожному селі були жінки, які крали молоко в сусідських корів[498].}

Увага до цього сюжету зрозуміла: худоба, передусім корови, які забезпечували сім’ю молоком і м’ясом, часто були її найголовнішим і найважливішим майном. Тоді й людські недуги здавалися дивними та незрозумілими, а вже хвороби безсловесних тварин узагалі сприймалися як абсо­лютні загадки, що їх важко передбачити, розпізнати й вилі­кувати. І хоча це було радше звичним явищем, люди все одно хворобу чи виздих худоби вряди-годи пояснювали відьом­ством, особливо якщо були дивні симптоми або ж господар підозрював когось у злих намірах.

Аналіз судових справ показує, що в українських містечках звинувачення у зачаруванні тварин поступово сходять з поряд­ку денного вже у XVIII сторіччі, хоча більшість жителів досі великою мірою покладалася на власне господарство. Тому біль­шість таких справ походить із сільської місцевости. Найчастіша проблема - корова перестала давати молоко. Коли в селянина з Чукви Миколи Оздзяка перестали доїтися корови, він запідоз­рив, що молоко в них краде дружина сусіда Войцеха Папайло- го. Підстави для цього були: колись Микола з дружиною бачи­ли, як сусідка робила щось підозріле на їхньому полі, крім того, до неї регулярно навідувалися жінки з репутацією відьом, тож логічно було припустити, що й сама вона відьма^[499].

Ще один житель Чукви Роман Квиць 1696 року оскар­жив у відьомстві свою сусідку Анну Зубийку. Він був упев­нений, що через Анну його корови перестали доїтися. Зазви­чай сусіди випасали худобу на одному вигоні, але, повертаю­чись додому, Романові корови чомусь ішли не до свого двору, а спочатку забрідали до сусідів. Відтоді «щось стало­ся з коровами, і вони більше не дають молока»⁵"’. Анна ствер­джувала, що ніколи не бачила, щоб Романові корови заходи­ли на її подвір’я, і ніколи їм не шкодила. Та одного дня до неї заявилася Романова дружина, зчинила галас, ображала і зви­нувачувала її. Анна намагалася переконати гостю у своїй невинності і навіть запропонувала подоїти корів у її присут­ності. Однак на сусідів це не вплинуло, і вони звернулися до суду. Як бачимо, селяни вірили, що відьмі не треба ходити до корови, щоб здоїти її, худобі досить пройти через двір «відь­ми». Схожу історію подибуємо в матеріялах сатанівського суду: 1715 року Феодосія Пирогова звинуватила двох своїх старих сусідок у зачаруванні корів, які перестали давати молоко, погулявши в них у дворі³"⁴.

Окремі справи про зачарування корів виразно нагадують народні перекази про відьом, записані у XIX сторіччі. Скажі­мо, потерпільці нерідко вірили, що відьма справді ходить до чужих корів і краде їхнє молоко, - у цьому 1660 року звинува­тили жительку села Липець^{[500] [501] [502]. А міщанка з Вижви Мартиниха Винничка була переконана, що її корова перестала доїтися через дружину Данила Савицького. Позаяк це відчутно впли­нуло на добробут родини, Мартиниха почала шукати причину лиха і підозри впали на Савицьку: нібито вона краде молоко за допомогою мотузки, напненої між їхніми будинками[503].}

Крім відсутности молока, на корів могли наслати й інші хвороби, які супроводжувалися дивними симптомами, як-от псування молока або народження потворних телят. Згадай­мо історію, як у селі Веселець 1730 року посварилися Аґнеш- ка Ольшевичова і Маланка Сислова, котрі звинувачували одна одну в зачаруванні корів. До конфлікту спричинився горнець, який обидві жінки використовували для молочних продуктів: Аґнешка тримала в ньому масло, а Маланка доїла в нього корову. Якось Аґнешка продала на ярмарку масло разом із горням, а Маланці віддала іншу посудину. За якийсь час Маланчина корова захворіла і перестала давати молоко, на думку господині, саме через новий горщик. За словами Аґнешки, її це стурбувало і вона почала розпитуватися в людей, чим тут зарадити та як вилікувати корову. Хтось їй підказав заховати під воротами якусь особливу рослину, яку Аґнешка знайшла і послала Маланці. Але та злякалася і не захотіла брати зілля. Згодом, після візиту Маланчиної служ­ниці, захворіла й Аґнешчина корова: молоко в неї зіпсувало­ся і нестерпно тхнуло, а потім корова ще й отелилася потво­рою розміром з кота. Цього монстра вона годувала нормаль­ним молоком, відтак молоко знову почало смердіти. Аґнеш­ка звинуватила Маланку в зачаруванні своєї корови. Малан­ка, своєю чергою, наполягала, що це Аґнешка зачаклувала її худобу, аж та цілий рік не давала молока і родина дуже потерпала від цього. Маланка теж дізнавалася про способи вилікувати хвору тварину, і їй порадили зготувати зілля та класти на спину корові гній. Вона все це робила, але - наго­лосила Маланка - це не було відьомство, бо вона нікому сво­їми діями не нашкодила^[504].

Рецепти лікування зачарованих тварин дуже цінували­ся. Як бачимо з попередньої історії, порад нерідко питали у досвідчених і знаючих людей. Ветеринарів тоді не було, тому зверталися передусім до тих, хто щодня мав справу з худо­бою майже на професійному рівні, - пастухів і ковалів. Якщо в селі жив знахар, приходили й до нього. Але методи ліку­вання майже завжди були магічними, хай там хто брався зці­лити тварину. Двоє селян з Іваниці біля Лохвиці, Павло й Остапиха, 1672 року разом купили корову. Коли корова рап­том перестала доїтися, Остапиха намовила Павлову дружи­ну Настю йти шукати корінців, які вилікують тварину і повернуть їй молоко. Ще вона порадила взяти гуску, розді­лити її на чотири частини і розкласти їх по чотирьох кутках, після того належало сказати замовляння^[505]. Коріння вони знайшли і Настя дала його корові, після чого тварину стра­шенно роздуло. Настя знову побігла до Остапихи, але та від­повіла, що цього разу допомогти не зможе і порадила зверну­тися до місцевого коваля. Не відомо, чи Настя далі намагала­ся вилікувати корову, але знаємо, що вона звернулася зі скаргою до сільської громади, а громада, своєю чергою, пере­дала скаргу до лохвицького суду.

Лікування тварин, навіть магічними засобами, не мало нічого спільного з чарами й відьомством, крім хіба тих рід­кісних випадків, коли таке лікування тільки побільшувало шкоду, як в історії з Остапихою. Оскаржені у відьомстві осо­би могли сказати на свій захист, що вони знімали уроки або просто лікували худобу. Коли 1728 року Устимію Дудчиху з села Метельне обвинуватили у відьомстві, вона заявила, що чарами ніколи не займалася, а лише знімала уроки з дітей і лікувала тварин. Її слова підтвердили сусіди й односельці, і суд визнав це достатнім аргументом для виправдання і звіль­нення Устимії^[506].

Корови, без сумніву, були найважливішою худобою в господарстві, але відьми нападали й на інших тварин. В укра­їнських судових матеріалах є згадки ще принаймні про дві жертви зачарування. У гірських регіонах вівці відігравали в господарстві таку саму роль, як корови в рівнинних місцево­стях, і логічно, що там частіше йшлося про зачарування овець. Наприклад, 1664 року Василь Торувнич із села Ільник обвинуватив свого сусіда Волошенка в зачаклуванні його овець, від чого ті виздихали^[507].

Інший об’єкт відьомської атаки - кури. Тоді курей у гос­подарстві тримали не так багато, як сьогодні, і курятина навіть цінувалася вище за телятину, але держали курей не заради м’яса, а заради яєць. Утрату птиці сприймали дуже серйозно, тому можна зрозуміти дружину Степана Кравця з Чукви, яка 1690 року ридала над трьома здохлими курками. Кури подохли вночі, а вдень вони гуляючи заходили на подвір’я сусіда Івана Кунашева, якого це невимовно розізли­ло. Степан Кравець із дружиною зіставили події й вирішили, що кури здохли внаслідок чарів, насланих Кунашевим’".

Відьми могли шкодити господарству, не тільки нападаю­чи на домашніх тварин, а й псуючи врожаї, щоб люди страж­дали від нестачі харчів. Урожай можна було зіпсувати за допомогою спеціяльного ритуалу або просто глянувши на город чи поле злим жадібним оком. У травні 1710 року Дани­ло Оліфирович оскаржив дружину Микити Вермейчика з Вижви у псуванні врожаю капусти за допомогою відьомства. Нібито в Микитихи лихе око, і Данило з дружиною поміти­ли, що капуста не родила щоразу, коли через їхній город про­ходила Микитиха й дивилася на капусту^{[508] [509]. Яцентій Здане- вич з Олики стверджував, що теща його сусіда Ничипора Романчука зурочила його городину: якось уночі він бачив, як Романчукова теща голяка тинялася по його грядках[510] [511].}

Аналогічну ситуацію бачимо й на Лівобережній Україні. Як уже сказано, тут вірили, ніби відьми псують урожай, роблячи «закрутки» в колоссі. Хто наважувався зібрати зерно з того поля, був приречений на смерть від чарів, але, з іншого боку, без хліба люди голодували б. 1627 року Ясько Кошин оскаржив в остерському міському суді Юхима Люби- чанина, який різними способами намагався зачарувати його, зокрема робив «закрутки» на житньому полі⁵¹¹. Олексій Лит­вин із Годуновки 1765 року зазнав багато лиха через «закрут­ки» на своїй ниві. Знайшовши «закрутки», він злякався, що жито зачароване; жати його він боявся, але водночас перей­мався, що родина залишиться без хліба. Тому він звернувся до жінки на ім’я Мотря з сусіднього села, яку вважали спе­ціалістом із розкручування «закруток». Коли Мотря знищи­ла всі «закрутки», Олексій спокійно вижав жито, але скуш­тувавши свіжого хліба, дехто з його рідних захворів, а діти померли^[512]. У тому самому документі згадано про ще одну Мотрину клієнтку, яка звернулася до неї по допомогу, коли побачила в пшениці «закрутки» і боялася через них утрати­ти весь урожай^[513]. Кілька селянських родин у селі Готурівка 1785 року теж знайшли на полі «закрутки» і побоялися на ньому жати. Однак двоє селян, один із яких мав славу відь­мака, наважилися вирвати ті «закрутки», і ниву таки вижа­ли. Коли ж напекли хліба з нового врожаю, всі, хто його їв, захворіли і невдовзі повмирали^[514].

Чарівники і повсякденна магія

У багатьох суспільствах вірили, крім ві- дьом, ще й в інших чарівників. У розмаїто­му спектрі чаклунів відьми були найтемні- шою частиною, і люди часто вважали, що є ворожбити, здатні захистити громаду від їхніх атак: спроможні розпізнати відьом і протистояти їм або хоча б діагностувати зачарування й ліквідувати його небезпечні наслідки. Подекуди, наприклад в Англії, таких чарівників називали білими відьмами. Антропологи ж традиційно вживають термін «анти-відьми», бо їм припису­вали таку саму силу, от тільки використовували вони її для добрих справ, зокрема й для боротьби з відьмами^[515].

Звичайно, реальна ситуація з магічними практиками була куди заплутанішою. По-перше, як уже сказано, спектр чарівни­ків був винятково розмаїтим і складався не лише з чорного та білого. По-друге, магією займалися не тільки «професіонали»: інколи навіть звичайним людям, не наділеним надприродними здібностями, доводилося звертатися до магії. По-третє, межа між відьмами й іншими чарівниками нерідко була такою роз­митою, що ту саму людину могли в рідній місцевості сприйма­ти як відьму, а в сусідніх селах чи містечках як анти-відьму.

Отже, далі йтиметься про різноманітних чарівників, окрім відьом, згадуваних в українських судових матеріалах, про особливості їхньої діяльности та взаємини з клієнтами, а також про найпоширеніші види магії в щоденному житті.

Чарівники, ворожки та інші

Як уже сказано, відьми асоціювалися радше з негативними рисами характеру, ніж зі специфічними відьом­ськими заняттями, хоча подекуди є й такі свідчення. Водно­час в матеріялах українських судів про чари подибуємо чимало згадок про чаклунів, яких не вважали відьмами. Схоже, в тогочасному сприйнятті головна відмінність між відьмами й іншими чародійниками полягала в тому, що перші звичайно не афішували свої надприродні здібності, а користалися ними підступно, потай, зі злості, заздрощів або для помсти. Інші чаклуни теж трохи ховалися зі своїми заняттями, але охоче допомагали тим, хто до них звертався. Характер їхніх послуг був неоднозначним: вони могли так само злодіяти, як і відьми. Про різних ворожбитів ми вже згадували у зв’язку з успадкуванням магічних здібностей, любовними чарами та магічним лікуванням, але про них варто поговорити докладніше.

Щоб краще зрозуміти цей феномен, звернімося до широ­кого європейського контексту, адже люди з надприродними властивостями були відомі по всій Европі. Зазвичай вони не розголошували свою діяльність, воліючи залишатися в тіні, бо завжди існувала небезпека бути звинуваченим у відьом­стві. Робін Бриґс писав:

Більшість магів стверджували, що мають обмежену чи специфічну [магічну. - К.Д.] силу, застосовували її нере­гулярно - коли виникала потреба, а на життя заробляли якимсь звичайним способом. Тому вони переважно зали­шалися непомітними для влади, доки на них не починали скаржитися^[516].

Англійський історик Джеймс Шарп виділив чотири царини діяльности англійських чаклунів:

Перше - це пошук загублених чи вкрадених речей, в останньому випадку ще й допомога в ідентифікації злодія. Друге - лікування різноманітних хвороб людей і домаш­ніх тварин. Третє - широка сфера ворожіння і провіщан­ня, наприклад передбачення статі дитини або (і це було найбільшою турботою покоївок) угадування майбутнього чоловіка. Четверте -...допомога у встановленні особи відьми та розв’язання проблем, породжених відьом­ством^[517].

Ці сфери діяльности з невеликими варіяціями пошири­лися майже скрізь в Европі, й українські землі не були винятком: українські чарівники спеціялізувалися в усіх зга­даних царинах, принаймні так випливає з судових книг. Зрідка ворожбити фігурують у судових справах як обвину­вачені у відьомстві, але в решті справ вони згадані лише як другорядні учасники процесів.

Незалежно від спеціялізації чаклуна його надприродні здібності в очах клієнтів мали бути узаконеними. Напри­клад, у нього було відповідне походження, адже вірили в успадкування магічного дару від предків, чия репутація ніби підкріплювала право нащадків на магічну діяльність. Якщо ж у чародійника не було попередників у родині, історія його звичайно виглядала так: про свої надприродні здібності він дізнавався випадково, але завжди були свідки, які могли під­твердити, що бачили прояви його магічної сили.

З усіх чаклунських спеціялізацій магічне лікування було, безперечно, найпопулярнішим видом діяльности, до того ж універсальним і найзисковнішим. Лікарі-чарівники фігурують у кількох справах про чари^[518]. Як правило, вони поставали перед судом, коли оплачені послуги виявилися неефективними або ж якщо їхня лікарська практика викли­кала незадоволення. У книзі кам’янецького магістрату згада­ний ткач Йосип Шидлянський, який паралельно займався магічним лікуванням. 1721 року він отримав плату за ліку­вання дружини Яна Краснопольського, але пацієнтка так і не видужала^[519]. Чи пригадаймо, як Демко Халичов із Дубна 1741 року взявся зцілити дружину Яна Михайлюка. Його за­ходи були надзвичайно невдалими: жінка померла, як усі

212 З.По той бік обвинувачень, або Анатомія судів про чар вважали, саме від його ліків. Отож Демко мусив тікати, щоб не потрапити до суду’²³. Перечитуючи судові матеріяли, можна скласти хибне враження, ніби всі магічні лікування закінчувалися нещасливо, бо саме такі випадки стали підста­вою для більшосте справ. Успішне лікування залишалося поза увагою суду і не було зафіксоване документально. Можемо тільки здогадуватися, скільки ж було історій зі щасливим кінцем, якщо магічні засоби лікування були таки­ми шалено популярними.

Однак залишилося кілька свідчень і про позитивний досвід магічного лікування, це справи про чаклунів, запідо­зрених у відьомстві. Наприклад, саме за таким обвинувачен­ням постала 1728 року перед олицьким судом недавно згаду­вана Устимія Дудчиха. Доводячи свою безвинність, Устимія стверджувала, що займається тільки лікуванням, допомагає дітям і дорослим, іноді худобі. Схоже, односельці вірили в її надзвичайну силу, бо один лише її візит до хворого вважав­ся цілющим^{[523] [524].}

1747 року у відьомстві звинуватили Анастасію Іванову з села Гурник поблизу Дубна. Як і Устимія, Анастасія випра­вдовувалася тим, що тільки лікує людей. Вона розповіла, що знається на різних травах і зіллях, бо замолоду свекруха брала її з собою викопувати корінці і збирати трави, якими вона лікувала людей. Відтоді Анастасія багато дізналася про хвороби й ліки і сама стала спеціялістом. Вона вміла лікува­ти головний і шлунковий біль, ревматизм та грижу, знала навіть кілька магічних трюків, наприклад любовну магію. Однак Анастасія стверджувала, що не вміє насилати чари, шкодити, проклинати чи зурочувати^[525].

Книга ковельського магістрату містить докладний опис методів лікування Григорія Козловського, який постав перед судом 1710 року. Дехто з його колишніх пацієнтів свідчив про магічні практики Григорія. У трьох випадках із шести лікування було успішним. Очевидці розповідали, що звичай­но Григорій приходив додому до хворого і замикався з ним у

кімнаті. Далі свідчення були плутаними: дехто стверджував, що Григорій свердлить дірку в одвірку, а потім обкурює хво­рого, інші казали, ніби Григорій зв’язує пацієнтові руки й ноги, зрізає волосся, а вже потім вивірчує дірку, яку закри­ває дерев’яним кілком. Представники суду побували в усіх згаданих будинках і справді скрізь виявили дірки, забиті дерев’яними кілочками.

Пізніше допитали самого Григорія про його метод. Він розповів, що батько навчив його в такий спосіб лікувати гарячку і безсоння. Метод його був такий: спочатку треба зварити зілля з кореня полину, інших трав і золотої стружки та обкурити ним хворого. У зіллі Григорій також вимочував мотузки, якими зв’язував пацієнтові руки й ноги. Потім зрі­зав волосся й нігті, ділив це на чотири частини, ховав у про­кручених в одвірках дірках і забивав їх дерев’яними кілками. Наостанок Григорій додав, що нічого не знає ні про відьом­ство, ні про демонів, яких нібито можна насилати на людей. Суд визнав дії винуватця забобонами (особливо чомусь обкурювання та висвердлювання дірок) і призначив йому церковне покаяння та штраф на користь церкви й суду^[526].

Ще одна царина чаклунів - пошуки скарбів. Власне це не вважалося злочином у більшості країн Европи, але шука­чів скарбів переслідували, бо вони нерідко застосовували безбожні магічні засоби для досягнення мети^[527]. Ось як Вольфганг Берингер описав звичайну схему пошуку скарбів:

До цього злочину причетна була організована група людей, переважно чоловіки середнього віку. Здебільшого вони мали за провідника когось «освіченого»: учителя, урядовця абощо. Ще у складі групи була людина з магічними здібно­стями, можливо, біла відьма, ворожбит або кат^[528].

Серед українських матеріялів мені трапилися тільки дві згадки про пошуки скарбів. Прикметно, що в обох випадках шукачі спочатку намагалися знайти заховані коштовності власними силами, а вже після кількох невдалих спроб звер­талися по допомогу до чарівників. Приміром, 1725 року вдова Горпина Іванова з села Будище в Лівобережній Украї­ні оскаржила в суді чоловікову сестру Марію Суконцеву, зокрема звинуватила в захопленні земель і будинку свого покійного чоловіка. На цій землі Марія шукала скарб, який її батько нібито колись давно заховав тут. Спочатку вона хотіла зробити це самостійно і перекопала цілу ділянку біля гречаного поля, а після невдачі звернулася до чаклуна і далі вони вже разом шукали гаданий скарб. Чаклун, зокрема, наказав копати в льоху і в полі біля якоїсь груші. На жаль, у судовому записі представлена тільки одна сторона, тому подробиць зовсім мало. Не відомо, наприклад, чи знайшли шукачі омріяний скарб, хоча замовчування свідчить радше про негативний результат. До того ж в обвинуваченні наго­лошувалося не шукання скарбів, бо це не було злочином, а використання послуг чарівника^[529].

У другій такій справі інформації набагато більше. Вона розкриває деякі поширені домисли про скарби та їх пошуки, дає уявлення про те, на якому етапі зверталися до магів і чим ті могли допомогти. Цей випадок стався навесні 1749 року в селі Пудлівці, яке належало домініканському монастирю, поблизу Кам’янця. Троє селян - Михайло, його пасерб Ва­силь та Петро Бойцун - якось після вечірні поверталися з церкви додому, аж раптом побачили, як десь далеко блима­ють вогники. Вогники спалахували тричі над одним і тим самим місцем, тому чоловіки вирішили: це знак, що там захо­вано скарб, і то, «мабуть, світяться гроші»^[530]. Спочатку вони хотіли копати самі по ночах, але потім запросили на допомо­гу ще двох чоловіків - Процька з братом Іваном. Між собою вони домовилися людям і урядникам розповісти про скарб пізніше, коли знайдуть його, бо «срібло й золото не утаїш»^[531]. Пізніше в суді вони зізнавалися, що тримали все в таємниці, аби люди їх не засміяли в разі невдачі.

Беручись до справи, чоловіки вірили у швидкий успіх. Вони покладалися на Божу допомогу і навіть зібрали між собою гроші й віддали на церкву. Однак усе виявилося куди складнішим, ніж здавалося. По-перше, було ще холодно і треба було розбивати кригу. По-друге, за день вони стомлю­валися і вночі їм уже не хотілося працювати. За кілька тиж­нів розкопок вони так нічого й не знайшли. Тільки одного разу їм здалося, ніби лопата стукнула об щось тверде під кущем, та коли кущ вирвали, камінь загадково зник. Чолові­ки вже почали втрачати надію, і тоді Процько запропонував попитати ворожок: «Звернімося до розумніших людей, тобто до ворожбитів»^[532]. Вибрали ворожку Попадючку з сусіднього села Пораївки, а йти до неї випало самому Процьку. Про ці відвідини він розповів таке:

Коли [я до неї] приїхав, я не розповів їй, із яким питан­ням прийшов, аж вона сама сказала, спершу поворожив­ши на вилитому воску, що ніби у мене вдома не все гаразд. Потім, коли я їй нічого на це не сказав, вона збен­тежилася і вдруге взяла вже інший віск і вилила його, поклала на стіл, накрила скатертиною, а коли він висох, вона взяла його і придивилася, а роздивившись, сказала: «ти приїхав до мене з приводу скарбу, гроші лежать у мід­ному казані, на якому зверху лежить залізна дуга, але ті гроші трохи на захід від того місця, де ви копаєте, прямо під горою». [Ще] сказала, що там є прикмета - в землі на південь лежить камінь..., а за один крок від того каменя лежать чорні черепки від глека. Ідучи від неї, я спитав, у який час [краще] починати копати. Розказала, що [це треба робити] перед [третіми] півнями, коли проспівали другі кури, бо якщо погане може стати на заваді, то в цей час уже не нашкодить^[533].

Можна собі уявити, як вразила компанію обізнаність во­рожки, котра здогадалася про їхню діяльність, хоча їй нічогі­сінько не казали. Після повернення Процька вони взялися копати за порадами ворожки і навіть відшукали в землі прикмети, про які вона згадувала, але грошей так і не знай­шли. До того ж з’ясувалося, що недалеко від них працюють ще дві групи таких самих копачів.

Як же поширилася ця «пошукова зараза»? Спершу двоє жовнірів побачили вночі якісь вогні і вирішили, що це скарб дає про себе знати (насправді вони побачили вогонь, який перша група палила під час своїх нічних експедицій). Жовні­ри почали протикати землю шаблями, і це теж побачили люди, які об’єдналися в третю групу, - шляхтич Антоній Воляновський та двоє селян, Панько й Андрій Дарморізов. Ці дві групи теж почали активно шукати скарб. За якийсь час чималу ділянку землі перекопали вздовж і впоперек, але ніхто нічого цінного так і не знайшов. Навколо ширилися чутки: розказували, що двоє дядьків із першої групи знайшли скарб і знову заховали його від решти, ніби хтось бачив, як вони везли повну діжку золота⁵³¹. Жовніри навіть намагалися шан­тажувати чоловіків із першої групи^{[534] [535], і всі знали про ворожку. Нарешті чутки досягли урядників, які й розпочали слідство[536].}

Ще одна сфера діяльности чарівників була пов’язана з передбаченням майбутнього, ворожінням про вкрадені речі та з’ясуванням імовірного злодія. Крадіжки, навіть найдрібніші, були справжнім лихом, адже звичайні речі в ті часи мали зов­сім іншу ціну. Предмети, здавалося б, нікчемні: старі шкарпет­ки, хустка, шматок тканини чи іржавий котел, не кажучи вже про гроші й худобу, - багато важили для господаря, і будь-яка втрата сприймалася дуже серйозно. Водночас система офіцій­ного судочинства не могла допомогти в розшуку крадених речей: її ефективність у цій сфері дорівнювала нулю. Цю ситуацію влучно схарактеризувала Юлінка Раблак:

Навряд чи був сенс звертатися до судової влади, якщо не було підозрюваного, - провадився розшук тільки організо­ваних банд професійних злочинців. Тому більшість жертв, не уявляючи хто ж це вчинив, мусили самостійно шукати злодія, а це було майже нереально^[537].

22. Селяни з околиць Димера. Малюнок Де Ля Фліза початку XIX століття (Де Ля Фліз. Альбоми. Том 2. Київ, 1999, с. 420).

Отож потерпільці воліли звертатися до чаклунів. Зви­чайно, можна було й самому поворожити на злодія, але без­печніше і надійніше вдатися до професіонала, особливо якщо на це були гроші. 1738 року барський шляхтич Ян Василев- ський звернувся до чарівника, щоб дізнатися, хто вкрав його коня. Ворожбита, який шукав злодіїв за допомогою карт, Василевському порадила його теща. Чаклун назвав ім’я шляхтича Семена Скоржевського, а той, обурений безпід­ставним паплюженням його імені, оскаржив Василевського у наклепі. Суд визнав провину позваних, бо «вони наважилися всупереч Божим наказам і церковному закону звернутися до чужих богів», але, попри цілком духовний характер провини, присудив їм штраф тільки на користь суду^[538].

Павло Савонович з Олики 1742 року привів до свого будинку ворожку, щоб та з’ясувала, хто покрав у нього речі. Ворожка назвала Григорія Чайковського з сестрою, а Григо­рій так само звернувся до суду з обвинуваченням у наклепі. Павла засудили на тиждень ув’язнення за використання чарів, а ворожку покарали різками^[539].

Подібні справи бували і в Гетьманаті, як-от справа ворож­бита Прокопа Прасоленка, якого 1773 року звинуватили в чародійстві і допитували в гадяцькому міському суді про його надприродні здібності. Прокіп розповів, що його дід навчив його ворожити по зірках і дізнаватися про вкрадені речі: де вони і що з ними, користується ними злодій чи вже комусь продав, чи повернеться річ до свого власника. Далі Прокіп описав якийсь хитромудрий метод ворожіння, де треба було рахувати зірки, аналізувати їх розташування, зважати на колір тощо. Кінець кінцем, він заявив, що в такий спосіб допоміг уже багатьом людям із різних місць, які до нього приїздили^[540].

Цікаво, що іноді в складних справах навіть владники зверталися по допомогу до чарівників. 1740 року представ­ники олицького суду запитали у ворожки, хто спричинив пожежу. У відповідь почули, що в підпалі ніхто не винен, бо пожежа почалася з іскри^[541].

Ще одна галузь діяльности українських чаклунів - допо­мога в різних справах і починах, здебільшого у діловій сфері та судових процесах. Чарівники могли також допомогти своїм клієнтам розправитися з конкурентами; це означає, що вони використовували свої здібності і на зле, якщо їм за це добре платили. 1710 року Францишек Рогозинський, слуга Петра Ласка, вкрав у пана гроші і втік до села Михлин, де сподівався на допомогу місцевих ворожок, які нібито запро­понували йому приховати злочин^[542].

Удаватися з різними справами до чарівників полюбляли і в Гетьманаті. От, наприклад, дружина заможного містянина з Ніжина Кузьмовича 1719 року відрядила свою служницю Марчиху Школівну розшукати в селі Липовий Ріг ворожку Михайлиху Коржиху, щоб та допомогла їй позиватися з міс­цевим війтом. Михайлиха радо взялася допомогти, запевни­ла, що зробить усе можливе й необхідне, тому не треба біль­ше нікого шукати. Вона виконала цікавий магічний ритуал: принесла до війтового будинку землю з могили й конопляні зерна і розсипала їх довкола, проказуючи заклинання, після того провела магічні маніпуляції з замком. Цей ритуал нале­жить до симпатичної магії: після нього війт мусив би мовча­ти під час суду - тримати рот на замку⁵¹³.

Хибно думати, ніби всі чарівники легко погоджувалися шкодити, навіть за гроші. Згадаймо Вікторію Рабчинську, яка шукала чаклуна, щоб з його допомогою позбутися чоло­віка. Це виявилося непросто: перша ворожка відмовилася насилати демона на її чоловіка, чарівник з іншого села так само, мотивувавши свою відмову тим, що в його матері, яка теж займалася магією, був сумний досвід, коли злі чари обер­нулися проти неї самої⁵⁴¹.

Іноді чарівник міг служити лише одній людині, яка регу­лярно йому за це платила. Приміром, один чаклун із села Віри в Гетьманаті тривалий час виконував замовлення дво­рянки Козодоєвої, а потім перейшов до майора Олександра Вердеревського, якому прослужив з 1756 аж до 1760 року⁵¹⁵.

Бували рідкісні випадки, коли чарівники погоджувалися допомогти не окремій людині, а цілій громаді. У перегляну­тих судових матеріялах зафіксовано лише один такий при­клад, коли 1721 року Мойсей Жорава з села Случка під Гадя- чем нібито використав свою магічну силу, аби бодай на десять років затримати пана Василя Романовича в Москві, куди той поїхав у справах. На цей час селяни могли вважати себе тимчасово вільними⁵¹⁶.

Нарешті, чи не найважливішим заняттям чарівників було визначати, ідентифікувати і в разі потреби протидіяти відьмам. Цю роль відводили магам скрізь, де тільки вірили у відьом. У різних культурах їх називали по-різному: в племе­ні азанде - оракулами, в племені шона - докторами, в індіян- ^{[543] [544] [545] [546] ців навахо й гопі - ворожбитами, у паюте - шаманами517. В українських переказах про відьом, що їх назбирали етногра­фи, спеціялістів з ідентифікації відьом названо знахарями, але в судових польськомовних матеріялах вони фігурують і як знахарі («znachar»), і як ворожбити («wrozbit»)518. Ось як описав ситуацію з визначенням відьом Вольфґанґ Беринґер: Потсрпілсць... або вже знав особу, яка заподіяла шкоду (звичайно це стосувалося хвороб людей і тварин чи псу­вання врожаю), або ще не знав. У першому випадку треба було підтвердити підозри, а в другому знайти винуватця. Найчастіше потерпілець звертався до компетентної люди­ни в іншій місцевості (це міг бути лікар, акушерка або кат), щоб та засвідчила, що тут справді було зачарування. Якщо не допомагало лікування, діягностувалося зачару­вання («неприродна хвороба»). Застосовувалися також магічні методи діягностування519.}

Інакше кажучи, люди приходили до магів з уже готовою відповіддю на своє питання, як правило, вони вже знали або принаймні підозрювали конкретну людину і самі ж називали її ім’я в розмові з магом. Якщо ж певности не було, чарівни­ки вдавалися до ворожіння.

На жаль, у документах немає докладних описів, як саме українські знахарі визначали відьом, хоча такі випадки зафіксовані. Під час страшної пошести 1720 року жителі Красилова відрядили делегацію до чаклуна з сусіднього села, щоб з’ясувати причину епідемії. Знахар чи ворожбит назвав ім’я стадвадцятирічної жінки Каплунки^{[547] [548] [549] [550]. Згадаймо, як самовіддано боронив Каплунчин зять свою нещасну тещу, але розлючені люди схопили «відьму» і спалили її, дотри­муючись «рекомендацій» спеціяліста[551].}

Або історія 1729 року з Ситком Оліферовичем із Вижви, який запідозрив, що його господарство страждає від відьом­ських атак. Він звернувся до ворожбита з проханням визна­чити відьму. Незадовго перед тим Ситко бачив, як дружина сусіда Івана Павловича вилила у його двір помиї, тому, мабуть, не надто здивувався, почувши від чарівника її ім’я”².

Насамкінець завважмо одну прикметну деталь: у біль­шості згаданих справ, незалежно від характеру свого прохан­ня до чарівника, люди шукали спеціялістів з іншої місцево­сте. Особливо це стосується міських жителів, які завжди зверталися по допомогу до магів із сусідніх сіл. Цьому є кіль­ка пояснень. По-перше, магічна сила і надприродні здібності чаклуна на відстані могли здаватися дужчими й потужніши­ми. По-друге, як стверджують дослідники, «особи, що в одному контексті сприймаються як захисники спільноти, в іншому можуть вважатися відьмами»”³, тобто «біла відьма для одних може бути чорною відьмою для інших»”⁴. Люди віддавали перевагу чарівникам з інших місцевостей, якщо навіть поруч жив свій місцевий маг, остерігаючись сили «ближнього» спеціяліста”⁵. Кінець кінцем, вони просто не хотіли, щоб сусіди дізналися про їхні звертання до магії.

Повсякденна магія

У добу Просвітництва зародилася ідея, що відьомство - вигадка представників освічених еліт, яку зміц­нили й підтримали народні забобони. На абсолютній безне­винності засуджених за відьомство наполягали також істо- рики-раціоналісти. При цьому ігнорувався той момент, що в ранньомодерні часи багато людей справді займалися магією на «професійному» чи на «аматорському» рівні. Подекуди на німецьких землях практикували обшукувати житло звину­вачених у відьомстві, щоб виявити там якісь магічні речі. Чарівники майже завжди переконували суддів, ніби їхні за­няття незагрозливі й не шкідливі, але списки вилучених під ^{[552] [553] [554] [555] час обшуків предметів свідчать, що більшість із них практи­кували небезпечну чорну магію[556]. Ось, наприклад, речі (всього їх було 48), знайдені в будинку відьми з Шонгау:...десяток амулетів, чарівні мішечки, мазі, корінці, каміння чудернацької форми, проскурки, маленький дерев’яний коник зі зв’язаними шворкою ногами, воскові ляльки, криптографічні знаки, пописані на шматках паперу, пакунки з порошками, жмутки трав і магічних рослин, пір’я, людська шкіра, кістки тварин, вуглики, дьоготь, іржа, колісна мазь, загорнуті в шкіру корінці, гниле дере­во, зашите в торбинки, горщики, сковорідки й відра з не­зрозумілими предметами, які, отже, мають магічне приз­начення[557].}

Як бачимо, на українських землях теж активно займали­ся магією на «професійному» рівні. Проте з судових матерія- лів випливає, що дехто намагався застосувати магічні засоби самостійно, без посередництва чарівників. Для того були різні причини: у когось бракувало грошей, щоб звернутися до «професіонала»; іноді такого «професіонала» ніде побли­зу не було; а ще багато надійних порадників розповідали людям про «дійові і підтверджені» магічні методи розв’язати проблему. Сфери застосування чарів у щоденному житті були ті самі: ворожіння, магічна допомога в різних справах, лікування тощо. Цікаво, що в судових матеріялах збереглися докладні звіти про використання цих популярних магічних засобів: схоже, люди не бачили в них нічого поганого й охоче розповідали про свої заняття.

Безперечно, лідирувало серед щоденних магічних прак­тик ворожіння. У судових матеріялах найчастіше згадуються два його види: ворожіння на майбутнього чоловіка (доклад­но розглянуте в розділі про любовну магію) та ворожіння про загублені чи вкрадені речі. 1717 року дружина містяни- на Григорія Фарановського з Кам’янця запросила до себе Мартинову Фурикевичову поворожити вимірюванням води. Так жінки сподівалися знайти загублену хустку дружини Фарановського. Під час ворожіння сталося надзвичайне - з води нібито спалахнув вогонь. Мартинова Фурикевичова злякалася і втекла, а потім переказувала в місті чутки про дружину Фарановського^[558]. Дружина Степана Камінського з Олики хотіла дізнатися, хто вкрав у неї сувій тканини. Для ворожіння їй знадобилася земля, і вона набрала жменю під будинком свого сусіда Ігнатовича. Це підгледіла Микитиха Безпучка, яка запідозрила, що дружина Камінського збира­ється зачарувати дім Ігнатовичів, у яких тим часом справді похворіли діти^[559].

Священик Кіндрат 1743 року спіймав жительку містечка Гоголів, що на Лівобережжі під Києвом, Домникію Іванову Мірочничку, коли вона мазала дьогтем дзвін на церковній дзвіниці. Заарештована Домникія розповіла, що напередодні вона добряче напилася і заснула прямо на базарі, а коли вранці прокинулася, у неї зникло намисто. Вона оббігала базар, шукаючи намисто, розпитувала різних людей, але так нічого й не дізналася. На той час вона досі остаточно не про­тверезіла і вирішила вдатися до магічних засобів, яких її нав­чила якась жінка з Києва багато років тому, коли ще сама Домникія жила в Києві і її обікрали. Домникія охоче поділи­лася «рецептом»: треба взяти зубчик часнику й дьоготь і лізти на дзвіницю, приказуючи: «Як сей звон голосом славен да часнок и деготь не втаится, так би моя пропажа славна и непокаянна била»^[560]. Однак, зізналася Домникія, минулого разу їй це не допомогло. До того ж вона вважала, що в цьому немає нічого відьомського і це єдина відома їй магія^[561].

Ім’я Домникії вдруге зринає в судових матеріялах через чотири роки після описаних подій. Попри її твердження, ніби вона знає тільки один магічний метод, 1747 року її оскаржили за використання зовсім іншої магічної практики. Якщо в першому випадку Домникія сподівалася з допомо­гою магії знайти втрачену річ, то цього разу вона намагалася чарами забезпечити успішний кінець справи. Коли її заареш­тували, вона спершу розповіла про випадок із дзвіницею й дьогтем (до речі, звідси можна дізнатися, чим завершився той інцидент, бо в попередній справі не було вироку, -Дом- никії присудили тиждень ув’язнення)^[562]. Після того вона переїхала на хутір під Києвом. Якось її попросили допомог­ти одному офіцерові у вирішенні судової справи на його користь. Далі Домникія описала магічний метод, якого її нібито навчила сусідка Євдокія Матвіїха років двадцять тому: треба набрати трохи землі з могили, а біля могили залишити глечик із водою. Перед тим як іти до суду, треба вмитися тією водою, потім змішати землю з могили з реш­тою води, приказуючи, щоб суперник мовчав у суді, як земля з могили^[563]. Цей приклад демонструє ще одну властивість повсякденних «аматорських» практик: іноді «аматори» деда­лі частіше вдавалися до магічних практик, пропонуючи людям свою допомогу і в такий спосіб переходячи в катего­рію «професіоналів».

Ось іще одна справа про використання магії для щасли­вого завершення судової справи: 1732 року в олицькому міському суді оскаржили дружину містянина Дем’яна Шеновича, котра нібито ніколи не приходила в суд без чарів, які допомагали їй побороти своїх опонентів^[564]. Магію засто­совували і для успіху в інших справах. Декого штовхали на це виняткові обставини чи криза. Пригадаймо історію з кам’янецькими ткачами на початку XVIII сторіччя. Ката­строфічно бракувало клієнтів, і ремісники зважилися 1704 року вдатися до чарів, щоб хоч якось виправити ситуацію. Спочатку Ян Затвардієвич і Ян Феліцький скористалися чарівним порошком, який дала їм ворожка Микитиха^[565], але це не допомогло. Тоді Василь Фіалковський запропонував магічну практику, яку він бачив у попередніх господарів. Він розповів, що майстрова дружина посилала свого сина зріза­ти мотузку від дзвона, а потім крутила нею, приказуючи якусь магічну формулу. Василь не запам’ятав, що саме вона там говорила, але вважав, що цей метод можна спробувати. Він сам уночі зрізав мотузку з дзвіниці, відтак Затвардієвич мовчки покрутив мотузкою, бо ж ніхто не знав, що при цьому казати. Щоправда, ткачі намагалися надати більшої ваги цьому своєрідному ритуалу, використавши ще й свячену воду: мотузку намочили у свяченій воді і сховали під ткаць­ким станком^[566].

Незабаром - 1707 року - там-таки в Кам’янці вдову на ім’я Гапка спіймали, коли вона зрізала мотузку з дзвона на церкві Св. Миколая. Члени церковного братства були пере­конані, що Гапці вона потрібна для якихось чарів. На жаль, розслідування в документах не зафіксоване, тож можемо лише припустити, що Гапці мотузка знадобилася з тією самою метою, що й героям попередньої історії^[567].

Схоже, мотузки були навдивовижу популярним магіч­ним засобом для досягнення успіху у справах. Згадаймо ще дружину Адама Маньковського з того ж таки Кам’янця, яка в скрутні часи роздобула у ката шворку, на якій повісили зло­дія, і ця шворка нібито сприяла її процвітанню - привертала відвідувачів до її шинку^[568]. Фігурують у судових актах і інші речі, що їх наділяли магічними властивостями. Наприклад, жительку Дубна Одарку Михайлову Мельникову 1742 року звинуватили в тому, що вона потай намагалася освятити у церкві веретено для якихось магічних цілей^[569]. А Гапка Мель­ничка з Кам’янця закопала під порогом своєї домівки залізо, яке мало привернути до членів родини успіх і здоров’я^[570].

Як бачимо, в українських землях була поширена і «про­фесійна», й «аматорська» магія. У першому випадку чарів­ники зазвичай успадковували надприродні здібності від предків або навчалися магічним засобам у родичів. Соціюм не сприймав таких людей винятково як анти-відьом, при­наймні з документів випливає, що боротьба з відьмами не була їхнім головним заняттям. Вони активно практикували магічне лікування, різні види ворожіння, допомагали у від­повідальних справах. Дехто з чаклунів за гроші погоджував­ся на злодіяння, інші утримувались від шкоди людям. У щоденному житті магію використовували здебільшого для ворожіння та сприяння у справах. До «професіоналів» звер­талися насамперед у серйозних випадках, наприклад у разі великої втрати - корови, коня чи грошей. Якщо ж справа була несуттєвою, дрібною, люди вважали, що можуть впора­тися і власними силами.