Розділ 4 Дітовбивство і відьомство у Щуровчиках

На тлі коротких і порівняно одноманітних процесів яскраво вирізняється справа про чари з села Щуровчики, записана до «чор­ної» книги Кременецького замку.

Дітовбивство у Щуровчиках.

Євка Станориха

Узимку 1753 року у селі Щуровчики стала­ся моторошна, хоча й не надзвичайна для тих часів, подія. Діти Івана Петровича знайшли у своєму хліву мертве ново­народжене немовля і побігли до батька розказати про страшну знахідку. Доки він прийшов, свині вже встигли виї­сти в трупа груди й шию. Іван негайно повідомив тивуна, що в його обійсті стався злочин. Тимчасом у селі ширилися чутки й здогади про лиходійницю, матір мертвого немовля­ти, і все вказувало на Євку Станориху, яка кілька тижнів тому прийшла в Щуровчики з Підлісців. Незабаром зібрав­ся натовп і рушив до корчми, де замешкала Євка, там жінку пов’язали і повели до урядників^[571]. Позаяк злочин визнали надзвичайно серйозним, справу передали до міста Заслава, а звідти, своєю чергою, на розслідування до вищої інстанції - кременецького суду.

На першому допиті 9 лютого 1753 року Євка Станориха розповіла, хто вона й звідки, і виклала свою версію подій. Євка свідчила, що родом вона з села Підлісці. Близько вось­ми років тому батьки видали її за Тимка Тинюрчука, у шлюбі народилося двоє дітей, але обоє померли перволітками^[572]. Після шести років подружнього життя Тимко пішов від Євки, та вона недовго страждала і натомість «закохалася в парубка на ім’я Лесько Романчук, теж із села Підлісці»^[573]. Із цим Леськом Євка «мала конфіденцію» впродовж двох років - він і був батьком знайденої в хліві дитини. Коханець нібито переконував Євку покинути чоловіка і разом тікати «на Україну», але вона так і не погодилася.

З цього моменту починаються суперечності в Євчиних свідченнях, яких дедалі більшає. На початку допиту вона ска­зала, що чоловік її покинув і після того вона «закохалася» в Леська, а тепер виходило, що це Лесько намовляв її покинути чоловіка. На жаль, у судових матеріялах немає деталей допи­ту і навіть питання не зафіксовано, але, схоже, саме в цьому місці допитувачі теж засумнівалися у її правдивості і змусили Євку повторити відповідь. Євка заплуталася і почала наново переповідати історію про крах свого подружнього життя. За

новою версією, чоловік поки­нув її, побачивши «у конфі- денції» з коханцем. Та навіть після того, стверджувала Євка, він ще приходив до неї, але вона відмовилася з ним іти, бо «краще серце мала до Романчука, ніж до свого чоло­віка»^[574].

Зазвичай у справах про дітовбивство обвинувачені жінки намагалися розповісти все так, щоб перекласти бодай частину своєї провини й «сорому» на когось іншого або принаймні послатися на якісь виняткові обставини. Скажімо, позашлюбні сек­суальні стосунки виправду­вали кількома причинами^[575]. Найпоширеніші серед них - обіцянка залицяльника одру­житися або ж те, що під час першого сексуального кон­такту жінка була напідпитку

(а потім підтримували статеві стосунки за звичкою), нареш­ті, нею могли «оволодіти силою»⁵⁷⁶.

23. Дітовбивця. Фрагмент зображення Страшного суду. Кінець XVl століття (Українське народне малярство XVIII-XX століть, ред.

В. Свєнціцька, В. Откович. Київ: Мистецтво, 1991, с. 69).

судах, так само як в європейських, ці пояснення майже ніко­ли не бралися до уваги. Як бачимо, для Євки жодна з таких історій не годилася. Своєрідним виправданням для неї могло бути те, що чоловік її покинув і цим спровокував до перелюбу, - так випливало з її початкових свідчень. Але за другою версією, Євка першою визначилася, до кого з чолові­ків вона «має краще серце», і це був коханець Лесько, а не законний муж Тимко. Так Євка втратила навіть гіпотетичну можливість виправдатися.

У цій справі, як і в багатьох інших справах про позаш­любних дітей і дітовбивство, батька дитини не залучали до судового процесу. Причини цього криються в особливому ставленні до жіночої чести й материнства в ранньомодерну добу. Сімнадцяте сторіччя стало часом величезних демогра­фічних утрат унаслідок численних епідемій, війн та голоду, який супроводжував війни і неврожайні роки. У цей час в Европі відбувається поступова ідеалізація материнства і водночас формується образ «злої матері». Суспільство почи­нає наголошувати на плодючості, відтак будь-яка загроза материнству, врожаям та іншим її проявам сприймається як злочин^[577]. Жінку, яка вбила рідну дитину, вважали проти­природною істотою. Теологи й правники стверджували, що материнський інстинкт у жінки «з неба», від Бога, тому мате­рі повинні захищати дітей навіть ціною власного життя. Це був закон не лише для людей, а й для тварин, і жінки-діто- вбивці вважалися гіршими за звірів, які нібито ніколи не нищать своє потомство^[578].

Однак ці процеси жодним чином не вплинули на сус­пільну думку про позашлюбних дітей і «нечесних» жінок - тут нічого не змінилося порівняно з попереднім періодом. Попри своєрідний культ плодючости, кожна жінка, як і рані­ше, мала боронити свою честь і гідність, зокрема уникати дошлюбних і позашлюбних статевих контактів.

Та повернімося до Євки. Далі вона розповіла, що вагіт­ність розпізнала досить пізно, десь аж у серпні. На перший погляд, це здається трохи неймовірним, адже Євка вже при­наймні двічі народжувала і мусила б краще розбиратися в таких речах, як діягностування вагітности. Насправді нічого дивного тут немає, бо людське тіло, а особливо жіноче, досі залишалося незбагненною і незрозумілою загадкою навіть для дипломованих лікарів. Приміром, ранні ознаки вагітно­сти намагалися розпізнати у зміні поведінки: якщо жінка блювала, відмовлялася від м’яса, ледачіла, байдужіла, весь час позіхала й потягувалася та вимагала якихось дивних речей, - а ще за зовнішніми прикметами (згаслі очі, тверді соски, здуті жили, каламутна сеча)^{[580] [581]. Часто затримка мен­струації ще не вважалася достатньою прикметою вагітности. У медицині панувала теорія про вплив на людський організм чотирьох рідин - чорної жовчі, жовтої жовчі, флегми й крові - та найфантастичніші уявлення про їхні властивості і взає­модію. Пропущену менструацію могли витлумачити як нас­лідок повільної циркуляції або застою крові в організмі, що пов’язували з якимись хворобами. Тими самими причинами пояснювали і збільшений живіт. Отож вагітність упевнено могли ствердити лише на третьому-четвертому місяці, коли дитина починала ворушитися, тому Євчин випадок зовсім не був чимось винятковим.}

Євка означила свою ситуацію як ганебну, «соромну». Мабуть, тому за три тижні до пологів вона пішла зі свого села до Щуровчиків, де й народила дитину. Ці три тижні Євка прожила в корчмі, яку тримав єврей Шандер Кізмано- вич. На люди вона виходила, як здогадуємося, рідко, але від зовнішніх контактів її це все одно не рятувало.

У Щуровчиках тоді була і Євчина мати Марушка Тимчи- ха, яка, мабуть, прийшла сюди слідом за дочкою. Власник корчми Шандер Кізманович не раз бачив, як Євка сварилася з матір’ю. Марушка теж сумнівалася у вагітности доньки, роз­питувала її й дивувалася: «Недаремно ти така товста, мабуть, ти вагітна», - а Євка, боячись ганьби, лютилася, кричала та лаялася. Іншим разом Марушка послалася на плітки, які чула в селі: «Ти ж бо, моя доню, мусиш бути вагітна, бо так про тебе думають люди». Євка відповідала агресивно, злостилася і знов узивала матір і тих людей «неучтивими словами»^[582].

Суд одразу постановив, що Марушка Тимчиха як мати теж повинна відповідати за злочин своєї дочки, бо ж лихі вчинки дітей уважалися наслідком поганого виховання. Це було звичайною практикою, приклади якої подибуємо і в інших судових матеріялах. Наприклад, 1717 року до сатанів- ського суду викликали матір Анни Ґрековичової, обвинува­ченої в аморальній поведінці. Анну оголосили поганою дру­жиною, яка до того ж намагалася зачарувати свого чоловіка, а її матір визнали не менш винною, бо не зуміла навчити доньку бути доброю дружиною й шанувати чоловіка^[583].

Отак Марушка Тимчиха опинилася серед обвинуваче­них і мала свідчити про події в Щуровчиках. Однак вона тільки повторила те, що до неї вже розповів Шандер Кізма­нович: як вона кілька разів розпитувала Євку про вагітність, а та щоразу злилася й кричала. Марушка також додала, що за останні три тижні у Щуровчиках її донька жодного разу не виявляла якихось лихих намірів^[584].

Наступні події Євка описала так: вона була в корчмі, коли відчула, що наближаються пологи, тому вона пішла до хліву і там народила дитину. Євка стверджувала, що дитина народила­ся мертвою, вона потримала її на руках, потім поклала на землю, накрила якимсь рядном і повернулася до корчми, поки­нувши мертве немовля у хліві.

Після пологів і виявлення трупа Євка, як і більшість жінок, обвинувачених у дітовбивстві, вже не приховувала факту народження дитини. У таких випадках люди зазвичай досить легко визначали породіллю: навіть якщо жінка приховувала свою вагітність, ознаки пологів бували дуже промовистими^[586]. Наприклад, 1723 року Ганна Мірошничка з села Томашівка під Лохвицею відчула наближення пологів під час роботи в полі. Вона пішла в садок, там народила дити­ну, віднесла до вигрібної ями і живцем закопала, а потім повернулася в поле. Однак селяни запідозрили щось не те й ініціювали справу про дітовбивство^[587].

Способи позбутися небажаної новонародженої дитини досить одноманітні, і в українських землях вони мало чим відрізнялися від західноєвропейських. Було чотири найпо­ширеніших способи позбавитися немовляти: задушити, вто­пити, закопати живцем і віднести до лісу. Іноді дитині могли зламати шию чи заколоти ножем. Якщо на тілі не було слідів ґвалтовної смерти чи фізичного ушкодження, жінки могли виправдовуватися, що дитина народилася мертвою. Це й зробила Євка, а позаяк свідків не було, інформація так і залишилася непідтвердженою.

У Євчиній історії є ще одна обставина, спільна для багатьох справ про дітовбивство. Якщо дитину не топили і не закопува­ли живцем, її завжди залишали на місці злодіяння непохова- ною, в кращому разі загортали в якесь ганчір’я. І незалежно від того, народилася Євчина дитина мертвою чи була задушена, сам факт, що мати покинула труп свого дитиняти у хліву, де його могли знайти тварини, був достатньою підставою обвину­ватити Євку в нехристиянській поведінці. Таких жінок порів­нювали з тваринами, які не ховають мертвих.

Євчина мати стала важливим джерелом для перевірки інформації, напевне, спрацьовувало переконання, що люди звичайно діляться секретами з найближчими родичами. На питання про дитину Марушка відповіла, що, за Євчиними словами, немовля народилося мертвим; іще Євка зізналася матері, що народила вона від Леська Романчука. Нарешті, Марушка додала, що ні вона, ні її донька ніколи в житті не робили нічого поганого^[588]. На цьому перший етап розсліду­вання завершився.

Слідство поновили за три дні, 12 лютого 1753 року. За цей час Євка передумала і вирішила зробити нове зізнання, додавши подробиць до вже сказаного. У черговій версії фігу­рувала нова дійова особа - жінка на ім’я Оришка Личманиха.

Відьма.

Оришка Личманиха

Отже, 12 лютого Євка Станориха заявила, що хоче зробити нове зізнання. Цього разу вона розповіла, що в якийсь момент нава­жилася перервати вагітність. З її слів випливало, що додумалася вона до цього не сама, а за намовами іншої людини. Євка поділилася своєю бідою з жінкою на ім’я Оришка Личманиха, яка й переконала її скористатися зіллям, щоб позбутися дити­

ни⁵⁸⁹. Потрібні чари Євці принесли десь під свято Різдва

Богородиці, але вона не чіпала їх, а чекала аж до початку грудня, коли прийшла до Щуровчиків. Через три дні після того, як вона їх ужила, Євка народила мертву дитину і захо­вала у хліві. Цього разу з її слів випливало, ніби тіло дитини знайшли аж через два дні після народження.

Як бачимо, друге зізнання Євки суттєво відрізнялося від першого: тепер виходило, що мертвонароджена дитина була результатом аборту. Такий розвиток подій зовсім не був дивиною. Дослідниця жіночих злочинів у ранньомодерній Німеччині Юлінка Раблак спостерегла, що майже чверть жінок, обвинувачених у дітовбивстві, зізнавалися у спробах перервати вагітність і цим пояснювали те, що дитина потім народжувалася мертвою⁵⁹⁰.

З нових свідчень випливало також, що Євка поховала мертве немовля, а це вже прямо суперечило сказаному на попередньому допиті: нібито вона залишила тіло в хліву, загорнувши в ряднину. Звичайно, на основі одних тільки судових записів важко зрозуміти, чим зумовлені ті чи ті вчинки учасників процесу, але завжди можна зробити логіч­ні припущення, звертаючись до інших схожих справ. Швид­ше за все, Євка додала подробиць до історії, щоб якось покращити своє становище. По-перше, вона постаралася переконати суддів, що винна не в убивстві дитини, а тільки у спробі перервати вагітність. По-друге, стверджуючи, що поховала мертву дитину, Євка намагалася відкинути звину­вачення у нехристиянській поведінці. Але найважливішим моментом у її новому зізнанні була згадка про спільницю Оришку Личманиху.

За словами Євки, саме Оришка була ініціятором перери­вання вагітности. Витягнувши на поверхню нову фігурант­ку, Євка вкотре спробувала перекласти відповідальність за провину на когось іншого. Вона назвала тільки ім’я жінки, яка намовляла її позбавитися небажаної дитини, але обста­вини цієї темної історії підштовхують до певних роздумів і висновків. Чому Євка вирішила звернутися до якоїсь жінки, котра не вагаючись запропонувала їй зілля для переривання вагітности? Несхоже, що Євка чекала від Оришки розради у важкій ситуації; все показує, що ходила вона по те, що й отримала, - по зілля. Шукати допомоги у місцевих чарівни­ків у безвихідних чи складних життєвих обставинах було звичайним явищем. До них ішли з найпотаємнішими секре­тами, що їх не наважувалися розповісти навіть найближчим людям. У разі небажаної вагітности й інших родинних нега­раздів найчастіше зверталися до «бабок», а не до родичів чи друзів. Для Євки таким місцевим чаклуном була якраз Оришка Личманиха.

У суді згадку про Оришку сприйняли дуже серйозно. От тільки судді сумнівалися у правдивості нового зізнання: в усіх судах і в усі часи з підозрою ставилися до зміни свід­чень, бо ж треба було з’ясовувати, котре з них істинне. В умо­вах інквізиторської системи судочинства одиноким спосо­бом дізнатися правду вважали допит із тортурами. Як уже сказано, мало яке українське місто утримувало власного ката, але Кременець якраз міг собі це дозволити.

Наступного дня Євку відправили до «містра», ката. Top- турували її згідно з приписами магдебурзького права: тричі розтягували на дибі і підпалювали свічками кінцівки. Та й під тортурами Євка не змінила своє останнє зізнання, нато­мість повторювала, що на лихий учинок її штовхнула Оришка, яка дала чари. Відтак суд узяв до уваги саме ці свідчення, і на їх підставі постановили викликати до суду Оришку Личманиху.

Оришку допитували 14 лютого 1754 року. Спочатку її розпитали про зілля, яке вона дала Євці, Оришка відказала, що зілля те було чарівним і отруйним, принаймні для дити­ни. У попередніх розділах ішлося про те, що обізнаність з отрутами на Заході і в Україні часто прирівнювали до відьомства й чарів, а в кінці XVII-XVIII сторіччях подекуди в європейських судах ще й із дітовбивством. В останньому випадку вірили, що на шабашах відьми приносять у жертву немовлят, яких їдять або використовують для приготування чарівних мазей і порошків. На думку дослідників, зростання кількости обвинувачень відьом в отруєннях і дітовбивстві вказує на те, що відьомські процеси в Европі під кінець ран- ньомодерної доби стали раціональнішими. На відміну від загадкового й малозрозумілого злочину відьомства, що його майже неможливо було довести, отруєння й дітовбивство - злодіяння, коли принаймні були очевидні жертви^[589]. У спра­ві зі Щуровчиків усі ці три злочини безпосередньо пов’язані: дітовбивство стало наслідком уживання отрути, а зілля- отруту запропонувала місцева «відьма».

Схожу історію подибуємо в тій-таки кременецькій «чор­ній» книзі. У травні 1755 року служницю на ім’я Анна звину­ватили у дітовбивстві. Батьком дитини був син її пана Липки. Дружина пана, тобто бабуся майбутньої дитини, при­носила Анні різні магічні предмети, покликані перервати вагітність: амулет, щоб носити на шиї, та магічне зілля, яке Анна мусила випити. Сподіваного результату жодні засоби не дали - дитина народилася живою. Анна ж, яка, судячи з усього, на момент пологів стратила розум, задавила немовля власним тілом і пролежала на ньому цілий день, не дозво­ляючи нікому підходити^[590]. Отож у цій справі теж тісно пере­плелися три злочини - відьомство, отруєння і дітовбивство.

Нагадаю, що Оришку Личманиху на першому допиті розпитували саме про зілля. Вона розказала, що дуже добре знає цю траву, яка зветься «пилип-зілля» і в їхніх краях не росте, знайти її можна «аж на Україні». Вживають це зілля на «всілякі злі справи»: наприклад, вагітна жінка, випивши його, одразу втратить дитину; ще ним користуються жінки, щоб змусити повернутися чоловіків, які покинули родину. Оришка поділилася й рецептом приготування трунку: треба поставити зілля на вогонь і приказувати: «Варися, варися! Стань мені в пригоді!» Коли ж голос із зілля запитає «Чого хочеш?», можна висловлювати своє бажання, а в кінці треба додати: «Зроби мені це!»^[591]. За словами Оришки, про цю траву вона дізналася від когось «з України», з-під Бердиче­ва: їй показали зілля, пояснили, для яких злих учинків і справ воно годиться, і тепер Оришка «добре знається й розу­міється» на ньому^[592]. Тому вона дала Євці зілля, щоб позбу­тися дитини. А ще, додала Оришка, Євка просила її про зілля, яке вбило б її чоловіка.

Після цієї розповіді у суддів склалося певне уявлення про Оришку. В матеріялах справи сказано, що вона з тих осіб, які схильні до різних злодіянь, знаються на всіляких отрутах і замовляннях^[593]. Тобто судді сприйняли її як місце­вого чаклуна, простіше кажучи, відьму, ким вона очевидно й була. Однак судді не задовольнилися її добровільним зізнан­ням. Оришчині свідчення додали до картини злочину одну деталь, яка не збігалася з Овчиною версією. Оришка ствер­джувала, що Євка просила зілля для вбивства свого чолові­ка, і повторила це під час перехресного допиту «прямо в очі» Євці, яка, своєю чергою, заперечувала й відмагалася. Крім того, з огляду на несподіваність і специфіку свідчень у суддів виникло чимало нових запитань до Оришки, і вони виріши­ли піддати її тортурам. Зізнання Оришки на муках дозволя­ють під іншим кутом зору поглянути на все, що ми досі знали про відьомські уявлення в Україні.

Нічні польоти і відьомські збіговиська. Мотря Онищиха Ткачиха, Настя Дзерицька, Гандзя Гурковська й Ельжбета Завадзька

Відьомство, яким воно постає з матеріялів більшосте українських міських судів, зда­ється чимось цілком практичним, якщо не «реалістичним». Чари майже завжди асоці­ювалися зі збитками (малефіціюм) чи іншою практичною магією: відьми шкоди­ли здоров’ю людей і худоби, псували вро­жаї, допомагали шукати загублені чи вкра­дені речі, варили зілля тощо. І хоча всі ці заняття принаймні почасти вигадані й уявні, з фантазіями вони були мало пов’язані. В історіях про відьомство не згаду­ються нічні польоти відьом, ні їхні збіговиська, ані взаємини з дияволом й чортами.

До Оришки Личманихи застосували ті самі тортури, що й до Євки, писар навіть скористався готовим кліше, заното­вуючи їх. На муках Оришка розповіла багато цікавого. Насамперед вона зізналася, що Євка не просила в неї зілля для отруєння чоловіка, а хотіла тільки позбутися дитини. Відтак Оришка не зупинилася, а розказувала далі все, що знала про відьомство. З’ясувалося, що вона в тій місцевості не одна, хто знається на чарах, - ще принаймні чотири «відь­ми» жили в сусідньому селі Дуньківці. Оришка назвала Мотрю Онищиху Ткачиху, Настю Дзерицьку, Гандзю Гур- ковську й Ельжбету Завадзьку. За її словами, вони ніколи не діють поодинці, а тільки спільними силами, тобто відьмуван­ням займаються всі разом. Виходило, що відьми з двох сусід­ніх сіл об’єдналися у справжнісіньку відьомську спілку.

У матеріялах українських судів про чари натрапляємо на окремі згадки про невеликі відьомські збіговиська. Напри­клад, 1693 року Микола Оздзяк із Чукви вирішив, що в будинку його сусіда Войцеха Папайлого регулярно збира­ються відьми. Він уважав дружину Войцеха відьмою, що зіпсувала його корів, і часто бачив, як до неї навідуються підозрілі жінки⁵⁹'¹. А Микола Яривонович з Олики 1730 року запідозрив дружину свого сусіда Сави Довгополича. Він так само наполягав, ніби відьми постійно збираються в домі су­сідів, а колись навіть бачив, як вони голяка розгулювали по садку (щоправда, він тоді був напідпитку)⁵⁹⁷. Схоже, якесь уявлення про елементарну відьомську організацію таки побутувало, принаймні відгомони цих уявлень подибуємо в багатьох народних переказах про відьом. Звичайно це опові­ді про те, як кілька відьом збираються в домі найдосвідчені- шої серед них і там чинять свої відьомські справи. Оришчи- на ж версія відьомського збіговиська помітно вирізняється на загальному тлі, адже ще жодна така історія не була розка­зана з позицій учасниці.

Оришка не просто згадала про саме збіговисько, а й докладно розповіла про діяльність відьом-учасниць. За її словами, Мотря Онищиха Ткачиха, Настя Дзерицька, Ган- дзя Гурковська й Ельжбета Завадзька були дуже досвідче­ними відьмами і знали, як викрадати молоко в корів, як викликати дощі й бурі та робити «інші злі речі»^[598]. Оришка запевняла, ніби ці четверо й навчили її відьомських прему­дростей. Як бачимо, перелічені нею відьомські справи ціл­ком звичайні, їх традиційно приписували відьмам по всій Европі. Напевне, всі ці популярні історії про відьом жили десь глибоко в Оришчиній свідомості, а під час катування почали спливати нагору. Але Оришка розповідала й такі речі, що про них ніколи не згадувалося в українських судах, хоча для багатьох західноєвропейських судових процесів вони були звичайним явищем.

24. Відьми, що викликають бурю. Ілюстрація до книги Ульріха Молітора «De Lamiis» (1489) (Наталія Яковенко. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2005, с. 308)

Доти, згідно з Єпископським

Скажімо, однією з тради­ційних прикмет відьомства вважалися нічні польоти ві- дьом. Віра в таємничі нічні мандрівки дуже давня, в Европі вона живе ще за античних часів. У Стародав­ньому Римі вірили в «стриго- їв» і «ламій» - потвор, які літають ночами, крадуть і поїдають дітей. Одночасно побутували легенди про нічне «дике полювання» богині Діяни, які пізніше від­лупили в германських наро­дів - тут «полювання» очо­лювала богиня Гольда. Віра в нічні мандрівки відьом до останнього часу була поши­рена в африканських культу­рах. Однак відьомські нічні польоти досить пізно - аж після XV сторіччя - почали фігурувати в судах про чари, каноном, уявлення про здат­ність жінок пересуватися в повітрі вважали пережитком язичництва, а отже забобоном, якщо не гріхом. У ході розвитку й удосконалення концепції шабашу польоти - уявні й реальні - стали елементом нової відьомської міто- логії. Польотами можна було пояснити регулярні масові подорожі відьом на чималі відстані - до місця шабашу. У творах демонологів та свідченнях обвинувачених у відьом­стві згадано кілька способів пересуватися в повітрі: такий політ міг відбуватися в уяві відьми, вві сні або в реальності. В другому випадку відьма могла скористатися «літальним апаратом» (мітла, помело, вила, рогач тощо) або намастити спеціяльною маззю себе чи ту ж таки мітлу, нарешті, до місця шабашу її міг довезти особистий демон.

Саме про такі польоти розповіла Ориіпка в наступних зізнаннях. За її словами, кожного четверга названі нею жінки збиралися в домі Ельжбети Завадзької (мабуть, Оришка вва­жала її найдосвідченішою з чотирьох відьом), щоб звідти летіти «за межу». Сама Оришка тільки двічі літала з ними, але добре запам’ятала «техніку» польоту. Завадзька видава­ла їй березовий дрючок з прив’язаним на кінці ликом. Ориш­ка називала це «конем», бо лико, певно, правило такому «коню» за хвіст. Цікаво, що точнісінько такі «пристрої» для польотів фігурують у переказах про відьом, записаних пізні­ше етнографами. Ці промовисті збіги свідчать, що історії, розказані селянами у XIX столітті, зокрема й про відьомські польоти, жили в масовій свідомості й уявленнях про відьом ще задовго до того.

Усе, що доти розповідала Оришка, навіть якісь найфан- тастичніші епізоди, явно походило з народних вірувань про відьом. Натомість продовження цих казкових пригод треба вважати продуктом її власної химерної уяви або ж вигадкою з метою переконати суддів у власній недосвідченості та нев­правності у відьомських премудростях. Отже, коли всі п’яте­ро відьом полетіли «на межу», вона звалилася з «коня», бо ще не дуже добре засвоїла мистецтво польоту: «Впала з того коня. Розбила ніс і поранила спину», - скаржилася Ориш­ка^[599]. Через «аварію» далі летіти було неможливо, тож вона мусила приєднатися до відьом «з України» під селом коло Бердичева. Оришка додала, що в разі потреби зможе прига­дати імена всіх присутніх там відьом. Це вже друга відома нам згадка про могутніх відьом з-під Бердичева, відтак ціл­ком імовірно, що Оришка справді бувала в тій місцевості й саме там навчилася якихось елементів практичної магії. Хоча у її зізнанні цього немає, але вірогідною (і, звичайно, уявною) метою їхніх регулярних польотів «в Україну» могло бути велике відьомське збіговисько, ба навіть у Києві.

Не ясно тільки, чому Оришка Личманиха вирішила роз­повісти про нічні польоти, якщо її про це не питали. Меріон Ґібсон спробувала відтворити стан обвинувачених у відьом­стві на допитах: «Схоже, відьми під час допиту перебували в стані, відірваному від реальности, коли їхня уява звільняла­ся від багатьох стримувальних чинників, однак вони чітко усвідомлювали реальні події і матеріяльний контекст»^[600]. Оришчині «відьомські фантазії» суттєво відрізняються від західноєвропейського відповідника, де часто подибуємо темні й похмурі історії про зустріч відьми з Дияволом. Оришка не згадала Диявола з тієї простої причини, що він не був обов’язковим героєм місцевих оповідок про відьом, чорти й відьми не злилися в її свідомості в нерозривну цілі­сність. Так само й у XIX столітті Диявол рідко виступає як важливий персонаж у переказах про відьом.

Після другого допиту Оришки Личманихи постановили 15 лютого доправити чотирьох названих нею відьом до суду. Але ще до того судді вирішили долю Євки Станорихи.

Кульмінацією справи про дітовбивство в Щуровчиках, як і в більшості кримінальних справ, стало оголошення вироків. 14 лютого 1753 року суд оголосив рішення у справі Євки Станорихи. Судді визнали, що Євчина дитина народилася мертвою, та все одно розцінили цей випадок як дітовбивство. По-перше, Євка вживала магічне зілля, щоб позбутися дитини, по-друге, - і це важливіше - вона «власну ди­тину віддала на поталу свиням»^[601]. Цього було досить, щоб осуди­ти Євку на горло. Судді послалися на магдебурзьке право, згідно з яким жінку належало рвати розпеченими щипцями, а потім поховати живцем, забивши кілок у серце. Як і в більшості випад­ків, цю страшну кару замінили на просту смерть «від меча»^[602]. Ста­влення до дітовбивства в українських судах було таким самим, як і деінде в Европі, його влучно окреслила Юлінка Раблак:

Тільки в другій половині століття [XVII ст. - К. Д.], коли було врегульовано систему судочинства, припинилися жорстокі показові розправи, як-от утоплення чи похован­ня живцем, але разом з ними зникло й співчуття до тих, хто вбив свою дитину. Дітовбивство перетворилося на злочин, якому не було жодного виправдання, і жінок, які вбивали власних дітей, неминуче засуджували до страти^[603].

Так само в українських землях у XVII-XVIII сторіччях судді рідко співчували дітовбивцям, а обставини, які штовхну­ли жінку на такий крок, зазвичай не розслідувалися. Своєрід­ним винятком можна вважати хіба справу 1729 року з міста Лохвиця в Гетьманаті, коли судді зглянулися над винувати­цею. Історія Гарпини Деревянченкової, обвинуваченої у діто­вбивстві, цілком тривіяльна: Гарпина була вдовою з кількома дітьми на руках, і якось увечері її зґвалтував такий собі Гриць- ко Клетченко. Потім він нібито примусив Гарпину до регуляр­них інтимних стосунків, обіцяючи одружитися й годувати її дітей. Але щойно почувши про вагітність, Грицько втік, поки­нувши Гарпину в отакій халепі. Це був один із рідкісних випад­ків, коли судді дарували життя дітовбивці^[604]. Вони зважили, що Гарпина козацька вдова, а в разі її смерти діти залишаться сиротами і турбота про них тягарем ляже на місцеву громаду. Проте здебільшого ставлення до таких справ було надзвичай­но суворе. Ще й у XVIII сторіччі міські суди в Україні за діто­вбивство могли присудити поховати жінку живцем^[605].

Ще один вирок у справі про дітовбивство в Щуровчиках оголосили Євчиній матері Марушці Тимчисі, яку визнали частково винною у злочині доньки. Сама вона нічого поганого не робила, тому її засудили до тривалого церковного покаяння, хоча звичайно такі речі каралися доганою і попередженням. А тепер повернімося до другої частини справи - відьомства.

У призначений судом день 15 лютого на місце прибули тільки дві з чотирьох названих Оришкою Личманихою жінок - Мотря Ткачиха й Ельжбета Завадзька. Обох допита­ли, але без тортур. Подробиці допиту в судових матеріялах не зафіксовані, та з контексту зрозуміло, що обидві жінки відкинули висунуті їм обвинувачення. Мотря Ткачиха, наприклад, обурено заявила: «Я не знаю ні про які чари і не розуміюся на них. І я ніколи не бачила тієї жінки, Оришки, за винятком одного разу, коли вона прийшла до мене і про­сила вогню»^[606]. Ельжбета Завадзька, що її Оришка вважала найдосвідченішою з усіх чотирьох «відьом», так само все заперечувала: «Я теж не знаюся на жодних злих справах, і мене неправдиво звинуватили. Проте я чула від людей, а саме від Романа Ткача..., що Гандзя Гурковська після свята Покрова збирала росу і перетворювала її на молоко»^[607]. При­гадаймо, що ця Гандзя Гурковська фігурувала серед відьом, які, за словами Оришки, входили до «збіговиська». Схоже, вона справді мала у своєму селі репутацію відьми, тому й Ельжбета Завадзька вирішила поділитися з суддями місце­вими плітками, що їх за певних обставин могли сприйняти куди серйозніше.

Після цього відбулася очна ставка, під час якої Оришка заявила жінкам прямо у вічі: «Ви обидві - відьми!»^[608]. Однак якраз на цьому етапі судді постановили припинити розсліду­вання. Оришчині зізнання до уваги не взяли, бо за цей час вона дискредитувала себе раптовими змінами свідчень, отож звинувачених нею жінок визнали неповинними.

Саму Оришку обвинуватили в тому, що вона дала Євці отруйне зілля, оббрехала чотирьох жінок, а ще неправдиво свідчила на допитах. Усі разом ці злочини, на думку суду, не заслуговували на смертну кару, але й вирок був не з м’яких. Оришку віддали катові «магістрові Антонію Кіндратсько- му», який мав покарати її двомастами різками, тільки не одразу, а по п’ятдесят ударів щомісяця.

У кінці справи додано, що суд не схвалює відьомські прак­тики, тому Оришку, Мотрю, Ельжбету й Гандзю попередили: якщо вони чи їхні діти будуть займатися відьомством і чара­ми, то їх - через кілька років чи через кількадесят років - спа­лять живцем, як це й передбачає магдебурзьке право.

* * *

Справа зі Щуровчиків дозволяє краще зрозуміти ста­влення суду до двох «жіночих злочинів» - дітовбивства й відьомства. Дітовбивство розглядали як надзвичайно важ­кий злочин, якому не може бути виправдання, і жодні пом’якшувальні обставини до уваги не бралися. Хоча судді визнали, що дитина була мертвонародженою, вони все одно максимально суворо поставилися до жінки, яка покинула свою мертву дитину непохованою, ще й свиням на поталу. Таку поведінку розцінювали як нехристиянську й нелюдсь­ку, і справедливою карою за цей учинок вважалася страта. В цьому сенсі ставлення українських суддів до дітовбивства було майже таким самим, як і в західноєвропейських судах.

Частина ж справи, яка стосується відьомства, помітно відрізняється від решти українських справ про чари. Ориш- ка була однією з небагатьох обвинувачених у відьомстві, до кого застосували тортури. Мало того, вона чи не єдина, хто зізнався у практикуванні злих чарів, як-то приготування й поширення зілля, викликання негоди, викрадання молока у корів. Зізнання Оришки унікальні: вони містять елементи «відьомських фантазій», які дозволяють зрозуміти природу тогочасних уявлень про відьом і відьомство. З її химерних свідчень можемо виснувати, що відьомські практики, покли­кані шкодити громаді, елементарні форми відьомських орга­нізацій, регулярні зібрання і польоти «в Україну» (імовірно, на шабаші) були поширеною частиною тодішніх уявлень про відьом. А от Диявол, про якого Оришка жодного разу не зга­дала, вочевидь не фігурував у цих віруваннях і не асоціював­ся з відьомськими практиками.

Отже, Оришка зізналася в усіх можливих і неможливих справах, пов’язаних із чаклунством, і судді мали чудову наго­ду визнати її винною у відьомстві й покарати згідно з припи­сами магдебурзького права, однак вони цього не зробили. Як і в більшості справ про чари, судді розцінили відьомство як другорядний злочин, що за серйозністю безперечно посту­пався злочину дітовбивства. Оришку покарали радше за без­відповідальні неправдиві свідчення, а не за відьомство. На решту звинувачених жінок суд витратив мінімум часу, вдо­вольнившись їхніми заявами про те, що вони відьомством не займаються. І хоча дві викликані «відьми» навіть не прибули до суду, справу про відьомство закрили, щоправда, суворо застерігши на майбутнє всіх причетних до неї жінок.

Замість висновків: реабілітація магічного в сучасному світі

З 1990-х років на пострадянському просто­рі, зокрема й в Україні, виразно пожвавився інтерес до всього, пов’язаного з магією й окультизмом. На Заході ці процеси відбува­лися на кілька десятиріч раніше, починаючи з 1950-1960-х років. Десь у цей час переду­сім у Сполучених Штатах та Британії і мен­шою мірою в інших країнах Европи виника­ють так звані віканські (від староанглійсь- кого «wicca» - мудрий) неоязичницькі культи. Суть їх поля­гає в поклонінні стародавній богині Місяця і рогатому богові плодючости, виконанні пантеїстичних ритуалів та вдоскона­ленні магічного «ремесла». З’явилися вони не в останню чергу завдяки згаданій у вступі книжці Маргарет Мюрей «Культ відьми в Західній Европі». Викладена в ній ідея про відьом як хранительок стародавнього культу плодючости захопила таких далеких від науки авторів, як Роберт Ґрейвз («Біла богиня», 1948) і Джеральд Бросо Ґарднер («Відьомство сьо­годні», 1954). У своїх працях вони, керуючись головно емоція­ми, а не знаннями, стверджували, що відьомство - це повно­цінна релігія, що повернення до культу великої богині допо­може вийти з кризи, в якій опинилася сучасна цивілізація. Пік популярности псевдодавнього/нового культу припав на 1970-1980-ті роки, коли виникло безліч віканських громад, було розроблено своєрідну ідеологію й ритуали.

Чим пояснюється масовий інтерес до чарівного? Напри­кінці XVII й у XVIII сторіччях спостерігався процес, який влучно назвали «disenchantment of the world». Це обігруван- ня назви відомого твору фламандського мислителя Балтаза­ра Бекера «Зачарований світ» («De Betoverde Weereld», 1691), що його можна перекласти як розчарування світу, позбавлення його чарів. З’явилися точні науки, які обіцяли пояснити все казкове, чарівне й незрозуміле за допомогою емпіричних досліджень, у термінах природних процесів і явищ. На якийсь час наука справді посіла місце «нової релі­гії», успішно витлумачуючи незрозуміле і розв’язуючи чима­ло проблем. Але вже з середини XX сторіччя можна спосте­регти кризу довіри до науки, яка незадовільно висвітлює одні явища і вже зовсім не може пояснити інші, особливо що стосується смерти. Релігія, з одного боку, й окультизм, з дру­гого, покликані заповнити ці прогалини. Крім виникнення магічних культів, є й інші ознаки повторного «зачарування світу». Інтерес до чарівного проявляється на побутовому рівні. Сьогодні у більшості книгарень Европи й Сполучених Штатів цілі секції присвячено магії й окультизму. Там ціка­вий читач може вибрати книжку з рекомендаціями для воро­жіння на картах Таро, на кавовій гущі, воску, підручники з хіромантії, виготовлення амулетів, вуду, не кажучи вже про численні збірки заклинань та рецептів зілля. В пресі, по радіо й телебаченню активно рекламують свої послуги різно­манітні маги, ворожки, астрологи, знахарі.

Звичайно, в Радянському Союзі магії, як і сексу, не було. Але окультизм швидко надолужив згаяне і перетворився на моду. Сьогодні український читач не може поскаржитися на брак літератури «магічного» змісту: до його послуг величез­на кількість порад магів, чаклунів, знахарів і навіть білих відьом, виходять нові й перевидаються старі підручники з магічними ворожіннями, замовляннями, зіллями, на кожно­му кроці можна купити карти Таро й інший магічний «рекві­зит», причому як західного, так і східного походження. Газе­ти рясніють оголошеннями про послуги різноманітних чарівників, які обіцяють зняти уроки чи загадковий «вінець безшлюбности», зцілити, передбачити майбутнє тощо. Можна навіть замовити гороскоп чи ворожіння як щоденну послугу на мобільний телефон.

Масова культура активно експлуатує тему відьомства й магії. На Заході відьми, маги й чаклуни давно стали популяр­ними кіно- й літературними героями. Поступово ця мода захо­плює й сучасну українську культуру. Відьми на екрані з’яви­лися ще на початку 1990-х років: у фільмах Галини Шигаєвої «Відьма» (1990) та Наталії Мотузко «Голос трави» (1992), знятому за мотивами новел Валерія Шевчука. Та за ниніш­нього стану українського кіно література, ясна річ, його дале­ко випереджає. Дехто навіть зробив відьомську тему своєрід­ним брендом, як-от Валерій Шевчук («Чортиця», 1992; «Жін- ка-змія», 1994) чи Лада Лузина («Я ведьма», 2003; «Киевская ведьма. Меч и крест», 2004). Згадаймо також роман Марини і Сергія Дяченків «Відьомська доба» (2000), серію новел братів Капранових «Кобзар 2000» (2001) та інші^[609].

Характерно, що образи відьом в усіх названих творах навіяні романтичними взірцями XIX сторіччя. Саме тоді на Заході, так само й в Україні, відбулася перша ревізія та реа­білітація відьомства і магічного взагалі. В цей час відьми ще не позбавлені аури небезпечности, але вже романтизовані: в художній літературі дедалі частіше з’являється відьма - могутня, мудра, іноді комічна, то стара, то молода й гарна. Образ української відьми сформували головно Микола Гоголь, Григорій Квітка-Основ’яненко та колись відомий, а нині напівзабутий письменник Орест Сомов, автор повісти «Київські відьми». Створені ними яскраві й потужні образи чаклунок стали своєрідними стереотипами, які досі вплива­ють на письменників, режисерів і на популярне сприйняття відьомства. З середини XX століття у західній масовій куль­турі склався ще один образ відьми: не як небезпечної, а як дуже розумної жінки з надприродними здібностями, що зви­чайно передаються у спадок. Цей процес можна назвати при­борканням, чи доместифікацією відьомства. Відьми помо­лодшали й погарнішали, застосовують чари на побутовому рівні, спілкуються з рівними собі, а відьми-діти навчаються

254 Замість висновків: реабілітація магічного в сучасному світі у спеціяльних чаклунських школах. Відьомство перестало бути страшним, воно вже не відлякує, а цікавить і вабить.

Проте ні романтична відьма XIX сторіччя, ні «домести- фікована» відьма сучасної поп-культури не мають нічого спільного з тими людьми, яких обвинувачували у відьомстві в ранньомодерну добу. «Відьми» були не могутніми й сексу­ально привабливими адептами магії, як їх зазвичай предста­вляють у літературі й кіно, а радше сварливими й лихими жінками, що живуть по сусідству.

Підсумовуючи, нагадаю, що ніколи не було спільного для всієї Европи зразка судів над відьмами, так само як немає єдиного пояснення тим судам. У кожному регіоні Европи форму судів про чари - в конкретний час і в конкрет­ному місці - зумовлювала ціла низка чинників, часто уні­кальних. Серед них специфіка законодавства й судової системи, панівна ідеологія, тобто відповідні демонологічні уявлення, народні вірування, політична й економічна ситуа­ція в регіоні, харизматичні лідери, які могли ініціювати чи припинити переслідування, або ж їх відсутність, навіть клі­матична ситуація і ще багато чого.

Спробуємо оглянути сукупність чинників, із яких поста­ли українські суди про чари. Закони, якими формально послуговувалися українські суди, вказують, що ставлення до злочину відьомства тут мало би бути ідентичним з німець­ким зразком, звідки, власне, ці закони походили і де суди про чари переросли в класичне полювання на відьом. Згідно з цими законами, відьомство вважалося тяжким злочином, який карається на горло. Логічно припустити, що українські суди про чари мало чим відрізнялися від німецьких, але нас­правді це зовсім не так. У більшості випадків суди не дотри­мувалися букви закону, скажімо, тортури застосовувалися дуже рідко, а смертних вироків майже не було.

Роль владних структур в українських судах про чари була другорядною, а їхню позицію можна охарактеризувати як пасивну. Ініційованих владою справ з обвинуваченням у чарах зовсім мало, здебільшого ініціятива походила «знизу», а найпомітнішу роль у цьому процесі відігравали плітки. Представники суду дуже неохоче починали розслідування у

справах про чари, пояснюючи це браком доказів, а саме так найчастіше й було. Якщо справу таки розглядали в суді, то судді, коли доходило до вироку, надавали перевагу «безкров­ним» покаранням. Однак це не означає якогось «гуманного» чи «раціонального» ставлення до обвинувачених, - таку саму картину спостерігаємо в більшості кримінальних справ, що їх розглядали міські суди. Це свідчить радше про стан судової системи в XVII й особливо у XVIII сторіччях - децентралізованої і слабкої.

Ще проблематичнішим виглядає питання про роль демонології. Стюарт Кларк завважив: «Демонологію не варто вважати ключем до історії судів, але хибно також думати, ніби вона була тільки відображенням цих судів»^[610]. Трохи перефразую британського історика: з одного боку, демонологію справді не можна вважати рушійною силою судів про чари, а з другого боку, ігноруючи її, можна спотво­рити загальну картину. Судові матеріали показують, що судді лише зрідка посилалися на церковні постулати, оголо­шуючи вирок у справах про чари. Своєю чергою, богослови мало цікавилися тим, як відбуваються суди над відьмами. Українська ситуація ускладнюється ще й тому, що тут взає­модіяли традиції західного і східного християнства, які по- різному сприймали відьомство. У традиціях західного хри­стиянства відьомство вважалося смертельним гріхом і зло­чином проти Бога, Церкви та людей, а відьом трактували як членів таємного товариства шанувальників Диявола, небез­печних для суспільства, які відтак заслуговують на кару від світського меча вже на цьому світі. У православній традиції відьомство так само вважалося одним із непрощенних гріхів, відьом же оголошували слугами Диявола, як і всіх грішни­ків. Натомість тут не була вироблена ідея про небезпечність відьом для соціюму, тож суворе покарання ніби переходило до компетенції Бога, в потойбічному світі. Слід відзначити, що в українських землях байдуже ставилися до відьомства не тільки православні священнослужителі, а й інші церков­ники: ніхто не переконував широку публіку і суддів у доко­нечній необхідності переслідувати відьом. Що ж до суддів, то вони навряд чи розбиралися в нюансах доктринальних різниць у ставленні до відьомства східної та західної Церков.

Аналізуючи матеріяли судів про чари, нам відкривається й інший бік справи. З розповідей учасників процесів можна виснувати панорамну картину подій, які передували судово­му розгляду. І вона дуже нагадує ту, яка постає з матеріялів західноєвропейських судів про чари. Скажімо, в Україні і на Заході конфлікти, що закінчувалися обвинуваченням у чаклунстві, зазвичай виникали між сусідами, родичами, панами й слугами, між діловими партнерами і суперниками. Винятком слугує хіба сфера ділових стосунків: це характер­но саме для українських земель, і вона майже не фігурує в матеріалах західних судів. Середовище, яке породжувало конфлікти й звинувачення, могло також підтримати вину­ватців: ті ж таки сусіди, родичі, пани чи слуги обставали за звинувачених у чарівництві. Причини конфліктів теж не відрізнялися від західноєвропейських: це здоров’я людей і тварин, любовні справи, зіпсовані врожаї та сварки за майно.

Але між українськими і західноєвропейськими судами про чари є дві особливо помітні відміни. Перша - те, що в українських матеріалах майже відсутній демонічний еле­мент у розповідях свідків і потерпільців: мені жодного разу не трапилася згадка про зустріч із Дияволом, а випадки

Замість висновків: реабілітація магічного в сучасному світі 257 угоди з Дияволом та оповіді про відьомські збіговиська й нічні польоти відьом буквально одиничні. Друга відміна полягає в специфічній ролі владних стосунків і соціяльного статусу в українських судах про чари. Влада була важливим чинником і в західноєвропейських судах, але українські суди виносили найсуворіші вироки «відьмам» лише тоді, коли позовник за соціяльним статусом був вищим за відповідача. Судді ставилися до таких справ дуже серйозно, охоче ініцію­вали слідство і надзвичайно суворо карали «злочинців». Утім, це була покута не так за відьомство, як за непокору панові й зневагу до усталених соціяльних ієрархій.

Сподіваюся, що це дослідження бодай трохи заповнить «українську лакуну» в історіографії полювання на відьом, а водночас стане доповненням до панорамної картини євро­пейських судів над відьмами. Адже, як завважив Робін Бриґс, «мозаїка з крихітних переплетених розповідей - це те, з чого насправді складається соціяльне життя, а історикам залишається тільки смиренно визнати цей факт»^[611].

Бібліографія

Сучасна бібліографія відьомства та європейських судів над відьмами безмежно широка. Наведений нижче перелік - найголовніші роботи з історії відьомства, а також книжки, що стосуються інших тем, про які йдеться у тексті. Хочу звернути увагу зацікавлених читачів на бібліографічну базу даних, яку вже понад десять років укладають уча­сники проекту «Witchcraft Bibliography Project» при Університеті Північного Техасу: http://www.hist.unt.edu/ web_resources/witchcraft_bib.pdf. Бібліографічні дані регіональних студій можна знайти в окремих статтях у найповнішому на цей момент чотиритомному довідниково- му виданні Encyclopedia of Witchcraft: The Western Tradition, ed. R. M. Golden (Santa Barbara and Oxford: ABC-Clio, 2006).