Розділ 2 НІМЕЦЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ І ПОШИРЕННЯ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА В УКРАЇНІ

Усі процеси, що відбувались і відбуваються в Україні, так чи інакше пов’язані з історичним розвитком Європи. Цей європейський контекст доволі добре простежується зокрема на прикладі німецької колонізації та поширенні магдебурзького права на наших теренах.

Україна віддавна була населена представниками різних етнічних груп, а тому й справді «історія України — це не історія української етнічної маси (етнізм не є об ’єктом історії), а міряна лінеарним часом багатоперспективна об’єктивна візія минулого усіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території в мину­лому»¹. Вивчення співжиття і взаємовпливів націй у середньовіч­ному місті України є надзвичайно важливим для глибшого розуміння історії даного періоду. Тим паче, що багатонаціональність не була специфічною ознакою українських земель. Це притаманна всій середньовічній Європі риса, що тісно пов’язана з рухом народів (як приклад Є. Гербст наводить факт наявності польських, німецьких, італійських, а часом шотландських та англійських поселенців на прусських землях²). Проблема національних меншин, міжнаціо­нальних взаємозв’язків та взаємовпливів, співжиття людей різної віри та національності, асиміляцій та запозичень, міри усіх цих процесів та їх значення для автохтонного населення, на жаль, і досі залишається малодослідженою в історії України. Особливою попу­лярністю користується тема єврейських поселенців (це й не дивно, бо вже у XVI ст. в Галичині кількість євреїв сягала 10% усього населення міст³), і чимало авторів, якщо не спеціально писали монографії, то бодай принагідно торкались даної проблеми. Немало є і літератури про вірмен і польських колоністів в Україні. Однак, якщо представники усіх цих національностей були певною мірою відокремленими від справ міста, то цілком по іншому виглядав ста­тус німецьких поселенців, адже міста Речі Посполитої базувались саме на німецькому праві.

Проблема німецьких колоністів є доволі складною. Не підлягає жодному сумніву лише сам факт наявності німецької колонізації як такої. Але коли саме вона розпочалася, що було її причиною і як оцінити її наслідки — все це складні питання, які досі не знайшли одностайної та чіткої відповіді. Ідеологічна заангажованість авторів так чи інакше позначається на дослідженнях даного типу. А питання історії меншин, в тому числі німців, є винятково сприятливим ґрун­том для національної міфотворчості.

Загалом, ми можемо виділити три основні хвилі німецької колонізації східноєвропейських земель. Перша з них відбувається у XII—XIII ст. — це так звана перша фаза демографічного розвит­ку Європи в пізньому середньовіччі, фаза швидкого зростання чисельності населення (за підрахунками Джозефа Рассела населення Європи загалом зросло із 38,5 млн. в 1000 р. до 73,5 млн. в 1350 р.⁶, тобто майже на 100%, що перевищує рівень його зростання за попередні тисячоліття⁷), яка призвела з часом до нестачі життєвих ресурсів⁸. Збільшуючись чисельно, населення намагається знайти вихід із скрутного становища трьома способами: одні розорюють більше перелогових земель у Європі, частина надлишкової селянської люд­ності переселяється в міста, які саме в цей час бурхливо розвива­ються, треті ж мігрують на окраїни Європи, передусім у слов’янські землі на сході та в Іспанію на заході. Наприкінці XIII ст. ці можли­вості стали вичерпуватись. Розчистка внутрішніх земель досягла межі, села обезлюдніли. Міста та торгівля розвивались далі, але темпи цього розвитку вже не могли забезпечити потреб зростаючої

Саксонія і прилеглі землі (За "Саксонським Дзеркалом")

кількості безземельних селян, які приходили в міста.

Наприкінці XIII і на початку XIV ст. населення Європи, наштов­хуючись на бар’єр, поставлений тодішньою технологією та продук­тивністю сільського господарства, перебувало у стані чисельної стагнації й далі не зростало¹². У першій чверті XIV ст. Європа переживала класичну «мальтузіанську кризу». «Образно можна уявити собі європейське населення в 1300 р. як людей, що бредуть у глибокій воді, яка сягає їм по носа: один хибний крок, і вони захлинуться»¹³.

Саме з цієї критичної точки в історії людства на початку XIV ст. розпочинається друга хвиля колонізації. Це пояснюється знову таки кількома причинами. Насамперед, включення Галичини до складу Казимирової держави створює тут певну стабільність центральної влади в порівнянні з попереднім періодом міжусобних чвар. А отже, на перший план починають виходити економічні чинники.

На 11-й конференції Центру досліджень середньовіччя і ран­нього Ренесансу (21—23 жовтня 1977 р.), присвяченій власне різним аспектам вивчення Чорної Смерті, цілком слушно зазначалось, що наші знання про неї вкрай неадекватні через прогалини джерельних студій, особливо це стосується демографічних викладок²². Так чи інакше, оскільки нам у даному випадку не розходиться у цифровій докладності, можемо лише констатувати, що жертви в Європі були колосальними.

r∣y∣ιu нс так просто стати повноправними членами їхніх гільдій,. нкірюїочи в такий спосіб досить глибоку прірву між майстрами 11∣ їхніми найманими робітниками. Повсюди ті, хто мав політичну Iiii uiy₁ іахищали свою частку всохлого економічного пирога, вдаю- Hii і. до чакону та сили²³.1 все це теж гнало нижчі верстви населення V чужі краї.

Третя хвиля колонізації почалась у XVI ст. і була пов’язана і |к формаційними процесами в Європі²⁴.

<) гже колонізація була загальноєвропейським явищем, а не спе­цифічно німецьким творінням. Так само й пов’язане з нею німецьке Ilp іво було лише своєрідним виявом процесу правового оформлення ц іоричного поділу суспільства на стани. Так, практично в той сам чш;, на Заході Європи, особливо на півдні Італії, на півночі Франції і а у Фландрії в процесі так званої «революції комун», міські осе- рсдки відокремлювались від влади феодалів і утворювали самовряд­ний устрій²⁵. 3. Качмарчик замість поширеного в польській історіо- I рафії терміну «німецьке право» запропонував новий термін «захід­ноєвропейське право», обґрунтовуючи це тим, що німецьке право (∣a іувалось на правових зразках, які сформувались у Франції, Італії,.і згодом на Рейні, тобто на землях старої римської міської культури (елементи міського самоврядування у цих регіонах активно вивчали і акож російські вчені²⁶). Відповідно, на думку польського історика, саме німецький взірець міського управління виявився прийнятним для польських міст. «Розвиток слов’янських міст і міського права відбувався на різних територіях по-різному при збереженні багатьох спільних рис на початкових стадіях розвитку... Повсюди віддавна зберігається самобутність і самостійність процесу виникнення міст, а рецепція чужого міського устрою в царині організації та міського права, що було явищем загальноєвропейським, характерним для феодалізму, відбувається на певній стадії самобутнього розвитку міст даної території. Запозичення ці були всюди пристосовані до місцевих умов і творили багатство національних відмінностей»²⁷. А втім, серед польських істориків термін «західноєвропейське право» не знайшов однозначної підтримки. Зокрема, не менш відомий польський історик Бенедикт Зєнтара активно виступив

5 Гопіко Т. Д.

∙vgg 65 3P≈^r

проти запропонованого 3. Качмарчиком терміну «західноєвропейське право». У своєму виступі на XI з’їзді польських істориків Б. Зєнтара підкреслив, що термін «німецьке право» з’явився в Німеччині, Чехії та Польщі у двох значеннях: 1) як сукупність свобод, які надавали спочатку німецьким колоністам, а згодом поширювали завдяки локаційним грамотам і на місцевих жителів; 2) як право «ius theutonicum» лише стосовно німецьких земель. Що ж до інших територій, то право це формувалось поступово, засвоюючи правові порядки інших країн, однак на німецькій основі, тобто міське самоврядування на слов’янських землях складалось як із німецьких, так і з місцевих правових норм²⁸. Окрім того, далеко не кожен виходець з німецьких земель автоматично отримував міське право: це, очевидно, не стосувалось окремих вихідців із німецьких земель, які не входили до складу громади, та військовополонених, які у XI — XII ст. становили поважний чинник колонізаційної політики властей²⁹. Тому, вважає Б. Зєнтара, доцільно зберегти термін «ні­мецьке право» як історичний і наповнений реальним змістом³⁰.

На німецьких же землях в ході однотипних перетворень міські громади утворились переважно шляхом компромісу між публічною владою або феодалом і мешканцями міста. Виразом його була васальна щодо власника міста війтівська влада, а також судовий колегіальний орган в особі вибраної з-поміж міщан лави. Міська рада з’явилась у цій групі самоврядних органів як вторинне явище лише в XIII ст.³¹ Та навіть той факт, що на самих німецьких землях не було єдиної незмінної моделі організації міст, свідчить, що процес цей був стихійним та історичним. Сприйнявши модель Магдебурга, польські та українські міста адаптували її до власних умов.

Німецькі колоністи, а разом із ними й основи німецького магде­бурзького права, рано з’явились на слов’янських землях. Однією з перших зазнала колонізації Сілезія, яка наприкінці XIII ст. була вже значною мірою онімечена. У XII ст. німецькі поселенці стали проникати і на східнослов’янські землі. Зокрема про німців у Луцьку ми маємо відомості за 1149 р.³² Літописні згадки про німецьких поселенців у Галичині відносяться до середини XIII ст. В Галицько- Волинському літописі зазначено, що після Батиєвої навали Данило І оманович закликав до новозбудованого і добре укріпленого міста Холма «прихожаа Німці и Русь, иноязычникы и Ляхы»³³. Як свідчить гоіі сам літопис, у Володимирі-Волинському 1288 р. Мстислав Данилович, отримавши від Володимира Васильковича Волинське князівство, «созва бояры володимірьскьія брата своего и містичі русий и Німці» і наказав перед ними відчитати грамоту Володимира про передання йому князівства³⁴. М. Грушевський звернув увагу на іе, що в літописі щодо міщан вживається назва «містичі» замість давнього «гражани». На його думку, термін «містичі» вживався для Означення міщан великих, привілейованих міст, зокрема на німець­кому праві. Виходячи з того, що під назвою «містичі» виступають русини і німці, історик припускав, що у Володимирі тоді вже була міська самоврядна організація, створена за німецьким зразком³⁵. У 1324 р. вже маємо документальні відомості про міських радників у Володимирі Волинському. Як підкреслює польський дослідник <. Качмарчик, Володимир був першим містом західного типу на Русі, при чому не єдиним на початку XIV ст. (хоч можемо припустити, що не все місто, а лише певна його частина була облаштована на магдебурзькому праві)³⁶. Щоправда, І. Крип’якевич вважає ймовірні­шим протилежний варіант: «...громада включала все населення. Місцеві жителі Володимира, «володимирські мужі», складали серед населення переважну більшість, і важко припустити, щоб управлін­ня міста захопили самі німці»³⁷.

У XIII ст. німці з’явилися у Львові. Припускають, що вони засе­лили південну частину міста над річкою Полтвою, де і постав новий міський осередок з центром на теперішньому Старому Ринку. Мож­ливо вже наприкінці цього століття у Львові, як і у Володимирі та Луцьку, було війтівство³⁸. Казимир III видав у Львові 22 серпня 1352 р. привілей дітям колишнього львівського війта на володіння маєтками під Львовом. В документі зазначено, що ці маєтки «даровані визнач­ному мужеві Бертольду, колишньому львівському війтові, їхньому дідові, великим володарем, блаженної пам’яті Львом, князем Русі, за його вірну службу»³⁹, а це означає, що у Львові була громада, яка мала війта, німця за походженням, що його князь Лев Данилович наділив згаданим землеволодінням, а отже, німецьке право, як

Локаційний привілей Сянока (Przywilej Iokacyjny miasta Sanoka z 1339 roku. - - Przemysl, 1992∕--S. 9)

і німецькі поселенці, були в цей час у Львові принаймні de facto. Щоправда, король не згадав про це у своєму привілеї про надання магдебурзького права Львову в 1356 р. Але відомий інший випадок (і не єдиний⁴⁰), коли Казимир, надаючи 1366 р. привілей на маґде- бурґію м. Сяноку, не згадує про магдебурзьке право, що існувало тут раніше. Не раз публікувалася грамота князя Юрія від 20 січня 1339 р., надана міщанинові Барткові на війтівство в Сяноку: «сит plena potestate et omni iurisdiccione Thcuthonico iure id est iure Meydeburgensi» («з повною владою і юрисдикцією за німецьким правом, тобто правом магдебурзьким»)⁴¹. Дана грамота поряд із поляками, угорцями і русинами згадує німців як сяноцьких міщан.

Що ж до львівського привілею, то тут варто відзначити низку моментів. Зокрема, одним із перших у польській історіографії на його радше релокаційний, аніж локаційний характер звернув увагу львівський дослідник Ю. Скочек, який вказував на можливість появи німецьких колоністів, а з ними і елементів німецького права, у Львові л часів Льва Даниловича, а можливо і за часів Юрія II⁴². Щоправда, польський історик Анджей Янечек намагався довести неслушність ці) і позиції, посилаючись на брак даних про просторову локацію міста⁴³, але, як слушно зауважив Мирон Капраль, про таку локацію нічого не говориться і в привілеї Казимира ПІ⁴⁴, тому цей аргумент є неспроможним. Сучасні польські історики висловлюють доволі різні думки щодо привілею 1356 р. Тут лише варто згадати цікаву позицію Λ шуста Фенчака, який на підставі аналізу сфрагістичних матеріалів дійшов висновку, що у грамоті 1352 р. згадано не Льва Даниловича, і Льва Юрійовича, і, таким чином, локаційний привілей Львову було надано близько 1320 р.⁴⁵ Як би там не було, незаперечним, на наш погляд, залишається факт, що вже й до 1340 р., тобто до приходу Казимира III, німецьке право було добре знане на галицьких землях, хоч і не так широко вживане, як починаючи від Казимирових часів⁴⁶.

Приєднавши до своїх володінь Галичину, Казимир III відкриває дорогу широкому напливу німецьких колоністів і протегує роз­повсюдження німецького права в цих землях: привілеї на викорис- іапня магдебурзького права отримали Львів 1356 р., Сянок 1366 р., І іічин і Судова Вишня 1368 р., ним іще перед 1353 р. послуговувався 1 Ісремишль, а перед 1351 р. Галич, Переворськ та Ярослав. Значне поширення магдебурзького права відбулося наприкінці панування Казимира III, тобто у другій половині XIV ст. Кількість локованих на магдебурзькому праві міст у Польському королівстві в 1333— 1370 рр. подвоїлась. У Малопольщі і Червоній Русі кількість коро­лівських міст збільшилась у цей час на 42 одиниці. Приватних міст виникло 17 — удвічі менше. Таким чином, загальна кількість міст- магдебурґій за часи Казимира III збільшилась на 59 одиниць. В той сам час у Великопольщі виникли 22 міста, серед яких лише два були королівськими. Після смерті Казимира Великого закінчується епоха планового осадництва. В часи Єлизавети в Малопольщі поко­вано близько 20 міст. Це, як вказує А. Бердецька, було всього лиш інерційним продовженням активної осадничої діяльності попе­редньої епохи. На відміну від Казимирових часів, в даний період королівські міста становили всього 25% локацій, решту — міста рицарські та церковні⁴⁷. Окрім того, саме до цього періоду від­носяться локації на магдебурзькому праві понад 20 сіл, причому, як правило, в перемишльській та сяноцькій землях⁴⁸. Для порівняння: магдебурзьке право у XIII—XIV ст. поширилось у багатьох східно­німецьких державах, Литві, в деяких регіонах Чехії, Моравії, Угор­щини; у середині XIV ст. загальна кількість міст на магдебурзькому праві, за підрахунками російського дослідника А. Рогачевського, становила близько 400⁴⁹. Взагалі, надання новому місту або новій міській громаді права за взірцем давнішого міста є явищем загально­європейським. За висловом того ж дослідника «наслідком цього стала поява «дочірніх», «онучатах» і навіть «праонучатах» міст, які об’єд­нувались у сім’ї»⁵⁰. В Німеччині було шість таких груп міст із специ­фічним міським правом: фризька, саксонська, франконська, тюринзька, швабська, баварська. При цьому саксонська група розділяється на дві підгрупи: вестфальську, до якої відноситься любецьке міське право, та остфальську, до якої відноситься магдебурзьке право.

З другої половини XIV ст. у Львівській землі починається масова колонізація села на німецькому праві, яка тривала до XVI ст. Слід зауважити, що міщани були чи не найактивнішою групою населення в цьому процесі. Для прикладу, в околицях Кракова вже на 1250— 1333 рр. з 28 відомих солтиств 16 належало міщанам, з них 11 —■ краківським⁵¹.

Щоправда, ця колонізація відбувалася практично без участі ні­мецьких колоністів, хоч, очевидно, при опосередкованому їх впливові через традицію міст. У такому маленькому містечку, як Самбір, ще на початку XV ст. серед міщан було 11% німців. А в окру­зі такого онімеченого міста, як Львів, чи не єдиними мешканцями німецького походження були солтиси. Втім, вони мали певний вплив на життя регіону, що й відобразилось у місцевій топоніміці: в районі Львова досі збереглася низка німецьких назв —■ Замарстинів (Sommerstein), Клепарів (Klopper), Кульпарків (Goldberg) тощо⁵². Причому, це не було особливістю українських міст. Таку ж роль німецькі осадники в колонізації на магдебурзькому праві відігравали на теренах усієї Центрально-Східної Європи. Так, у Чехії в XIII ст. серед зафіксованих осадників було 6 чехів і 13 німців, а в XIV ст. поряд з 25 чехами зустрічаємо 12 німців (до уваги не брались ін іідпики із загальнохристиянськими іменами, якщо не було інших ні 11 верджень їхнього походження). Відповідно, А. Ґонсьоровський і гред 81 відомого йому осадника Малопольщі (до 1333 р.) виділив JX німців і ЗО поляків. З плином часу кількість німецьких локаторів її.і цих землях помітно зменшилась⁵³.

Вже в часи першої появи магдебурзького права на українських іемлях (починаючи з XIII ст.), значна частина осадників міст, як підкреслював Б. Зєнтара, походили з родин «локаторів»: діти сол- IiiciB і війтів продовжували батьківську справу на нових теренах.

І.жим чином, осадники, які походили з магдебурзького архієпис- ксн їства, докували міста в Сілезії, їхні нащадки — в Малопольщі, Be- ііііконольщі, Хелмінській землі, на Спішу, малопольські осадники — ин Червоній Русі, хелмінські — в Прусії і на Мазовшу»⁵⁴.

Загалом німецька колонізація все ж була спрямована на міста. Як зазначала А. Бердецька, «міста притягали до себе осадників через ∣ι∣> ііці умови життя, ніж локовані села. Статус «oppidanus» (міщанин нк правило невеликого провінційного містечка — Т. Г.), а може навіть «civis» давав привілей і суспільний аванс на перехід до вищого с і ану»⁵⁵. Особливо багато німецьких колоністів осідали в таких ве- пиких містах, як Львів, де вони становили кістяк патриціату (щоправда, лише на так званому німецькому етапі історії міста, в XIV—на початку X VI ст., причому поступово відбувалось їх спольщення та асиміля­ція). Саме чисельність та значимість німецьких поселенців у Львові дали право М. Грушевському, якого годі запідозрити в особливому сснтименті до німецького елементу наших міст, констатувати: «З кінця XIV ст. Львів, наприклад, — се чисто німецьке місто (гово­рячи саме про привілейоване місто, а не про його передмістя), і такий був він все XV ст. і навіть частину XVI, а тим часом він в сім часі — культурний центр України, митрополія механіків (ремісників)»⁵⁶.

Інколи автохтонне населення (українське для Червоної Русі та польське для решти території королівства), виділялось в окремі громади, випадаючи з правової системи міст і часто опускаючись до рівня чужинців⁵⁷. Загалом, навіть у XVII ст. іноземці становили близько 30% населення українських міст⁵⁸. А в найбільшому місті України — Львові, за даними Я. Кіся, українців було лише 20% (причому показово, що автор включає в обрахунки передміщан, слуг та комірників, які не були повноправними міщанами⁵⁹). У самому ж Львові за даними реєстру 1609 р. було лише 18 руських будинків⁶⁰. Ф. Срібний у різний час нараховує від 16 до 50 українців —- членів Львівського Ставропігійського братства⁶¹. І. Крип’якевич налічує всього 40 ґрунтів у межах Львова в XVI ст., які належали українцям (до власників він включає церкву і шпиталь)⁶². На передмістях, за даними того ж автора, число русинів-власників, які мали ґрунти чи будинки, сягало 250⁶³. А це означає, що навіть при найоптимістич- нішому припущенні в місті було тільки кілька сот українців, при­чому разом із дружинами та дітьми, тобто юридично повноправних громадян-українців було ще менше — очевидно кількадесят.

Вплив німецьких колоністів у Львові в XIV—XV ст. був таким значним, що в офіційних документах вживалася німецька мова, і назва міста часто-густо подавалась на німецький кшталт. Так, німецька назва Львова використовувалась у грамоті князя Юрія II від 1334 р.⁶⁴, де місто назване Lemburg. 1359 р. у документі львівсь­ких радників від 10 січня місто також назване Lemburg⁶⁵, як, до речі, у Хроніці Зіморовича під роком 1340⁶⁶. Lemburg’oM місто назване і в документах Казимира Великого (28 грудня 1360 p., 16 серпня 1365 р., 27 липня 1368 р.⁶⁷ тощо), Владислава Опольського (9 грудня 1372 р.⁶⁸, 11 листопада 1372 р.⁶⁹, 15 грудня 1373 р.⁷⁰, 4 жовтня 1377 р.⁷¹, 8 жовтня 1377 р.⁷² тощо), королеви Єлизавети (23 серпня 1379 р.⁷³), короля Людовіка (1 квітня 1380 р.⁷⁴ та недатований документ⁷⁵), Владислава Ягайла (29 вересня 1388 р. та 1 жовтня 1389 р.⁷⁶) та ін. Але це всього лиш одна із форм назви міста. У документі Владислава Яґайла, де Львову підтверджується магдебурзьке право і 100 фран- конських ланів, встановлюється восьмиденний щорічний ярмарок і окреслюються прибутки війта (1 жовтня 1389 р.), теж вживається назва Lemburg, але поруч із нею вперше — слова «сіvitas nostra Leona»⁷⁷. Крім того, трапляється в документах форма Lamburg⁷⁸. Причому у документах Владислава Яґайла від 25 березня 1426 р. та 14 травня 1427 р. вживається конструкція «сіvitas nostra Lamburgensis alias Leopoliensis»⁷⁹, що, очевидно, фіксувало перехідний період у становленні використовуваної в документах форми назви міста⁸⁰.

В цей час відбувається процес асиміляції німецьких колоністів. (їімс в XIV—XV ст. продовжують вживати іншу форму назви 11 і.вова, хоча й дещо рідше. Наприклад у релокаційному привілеї Казимира III від 17 червня 1356 р., виданому у Сандомирі, Львів названо «Lwow», а в нотатках Зіморовича наводяться фрагменти за 1270 р., де у латинському тексті місто назване у руському варіанті «І wihorod»⁸¹. Попри все, німецька назва трапляється у документах XIV ст. значно частіше. Однак, це лише ілюстрація наявності та певного авторитету німецьких колоністів у Галичині, яка аж ніяк не може розглядатись як свідчення їхньої кількісної, економічної чи політичної переваги. Вона принципово не може виступати до- и.ізом будь-якої гіпотези, бо кількість виданих у цей час документів через часткову їх збереженість не може бути підрахована, а, отже, ніякого реального цифрового матеріалу подати в даному випадку неможливо.

Таким чином, німецька колонізація Галичини почалася у XIII ст., ще за княжих часів (це стверджують і такі відомі історики, як І Шараневич, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, М. Голубець, В. Гейнош⁸² та інші), і вже тоді досягла якщо не кіль­кісно, то територіально, досить значних масштабів. А, отже, аж ніяк не можна зводити її причини до антируської політики польських королів, спрямованої на спольщення і покатоличення місцевого населення (а саме такої думки дотримувались І. Ходинецький, І Франко та інші⁸³), так само, не можна вважати цей процес еле­ментом польської цивілізаційної місії⁸⁴. Політичний мотив розши­рення осадницької діяльності польських правителів на руських землях стосовно попереднього періоду був лише маргінальним порівняно із економічними та соціальними спонуками. Як твердить і Кутшеба, «причини (колонізації — T Г.) лежали глибше, а саме її господарських основах країни»⁸⁵. Надання містам магдебурзького права свідчить не лише про їх значний економічний розвиток,.і іі про формування міщанства як стану. Це право юридично закріп­лювало зміни в соціально-економічній структурі суспільства.

Однак, щоб підтвердити цей постулат, слід спершу конкрети­зувати причини німецької колонізації. Власне вони і стали одним із найважливіших пунктів суперечок в історичній літературі. Варто зазначити, що оскільки колонізація — це перш за все демографічне явище, то і причини її мусять бути двосторонніми: з одного боку ті, що спонукають людей залишати свої обжиті місця, а з другого — обирати для нового поселення саме те, а не інше місце. Нові землі мають бути економічно і політично готові прийняти нових поселен­ців. «Те, що рух німецького елементу був скерований у той час на широкі простори сходу, є результатом більших можливостей в тій стороні, слабо залюдненій і слабо загосподареній у порівнянні з романською Європою»⁸⁶. Що ж до українських земель, то, зруй­новані численними війнами, вони потребували економічної ін’єкції для свого відродження, причому вона мала включати і капітал, і трудові ресурси. Загалом, як підкреслює К. Тименецький, німецька колонізація на схід була явищем історичним⁸⁷ (в сенсі — історично обумовленим), причому, як з огляду на внутрішню історію колонізо­ваних земель, так і зважаючи на загальну історію Європи.

Спрямована на польські, а згодом і на руські землі, хвиля німецької колонізації належить до загального широкого колонізаційного руху єв­ропейських народів, орієнтованого на схід. В XI ст. колонізаційна хвиля охопила Нідерланди, у XII ст. дійшла до Німеччини, в середині століття до Полаб’я, в кінці XII і в XIII ст. до Чехії, Угорщини, Польщі та Прусїї. Хоч у минулому дехто з дослідників, зокрема Р. Лащенко, вважав, що німецька колонізація XIII—XIV ст. була раннім виявом так званої «провідної політичної ідеї німецького племені drang nach Osten...»⁸⁸, насправді це було загальноєвропейське явище, відоме в історіографії як відродження Європи, як потужний цивілізаційний імпульс, що ніс у собі великі можливості розвитку, збільшував соціальну мобільність, активність та ініціативу населення, сприяв розвитку господарства і фор­муванню станової структури людності. Ці колонізаційні процеси привели до зростання населення різних регіонів, зміни їх національного складу, збільшення кількості міст, запровадження досконаліших технік ведення господарства, підвищення життєвих стандартів. Тим паче, що колоністи не одразу розривали зв’язки із прабатьківськими землями. «Середньо­вічна європейська колонізація—це рух перш за все економічного харак­теру, попри зв’язки з експансією політичною і територіальною, попри m ощації з католицькою церквою, особливо виразної на православних «•м них, попри пов’язані з нею етнічні зміни, попри значні перетворення V сфері культури в широкому розумінні слова»⁸⁹.

Хоч колонізація пов’язана з новою ерою економічного розвитку, пішак утворення нових господарських форм і початок економічного ш знесення були зумовлені не лише зовнішніми, але і внутрішніми ■шипиками. Щоб німецька колонізація і принесені нею форми уст­рою дали бажані наслідки, вони мусили знайти відповідний ґрунт на місцях, щоб не бути відторгненими самим історичним розвитком колонізованих земель. Окрім того, «не можна забувати, що вплив колонізації був тільки одним з багатьох чинників, що впливали на IMlIiy структури міст, і незалежно від неї, під впливом ряду інших шшук, місто так чи інакше пішло би подібним шляхом свого роз­цінку»⁹⁰. Але наскільки довшим був би цей шлях, чи був би він продуктивним, чи не збочило б суспільство на манівці? Історія не ши нам відповіді на ці запитання. Ми можемо лише висловлювати більш чи менш вірогідні припущення. Колонізація мала і певні негативні наслідки. Одним з них є зміна національного складу схід­ноєвропейських земель і пов’язані з нею міжнаціональні конфлікти. І псе ж, як слушно зауважив І. Линниченко, німецьке право відби­лось на містах радше своїми хорошими сторонами, ніж поганими⁹¹.

Принагідно зазначу, що не можу погодитись із твердженням < І Ієкарчика про двоїстий характер німецької колонізації. «З одного <toκy вона позитивно впливала на господарський розвиток міст⁹², і іншого — цей розвиток гальмувався створенням сприятливих умов для господарської експлуатації Польщі (і України — T Г.) західно- I нропейськими містами»⁹³. Схоже, ми можемо говорити не про експлуатацію міст, а про розвиток їх економічного потенціалу внаслідок скерування торгівлі на прабатьківські землі колоністів⁹⁴.

Виходячи з колонізаційних процесів на теренах України, можна виокремити такі етапи у міському локаційному процесі на магде- Ьурзькому праві:

I (XIII — середина XIV ст.) — перші прояви в межах Галицько- I волинської держави німецького права, яким користувались здебіль­шого німецькі громади міст; перші локаційні привілеї міст.

II (середина XIV — кінець XV ст.) — значне поширення магде­бурзького права на українських землях, які входили до складу Польсь­кого Королівства, перші локації міст-маґдебургій у Великому Князівстві Литовському.

III (кінець XV — XVI ст.) — поширення магдебурзького прав* в центральноукраїнських містах та перші локації міст Лівобережжя.

Отже, колонізація, як і право міст на самоврядування, не були витвором німецького генія, ані вигадкою німців та поляків, спрямо­ваною проти сусідів. Загальноєвропейський характер колоніза­ційних процесів, у яких німецька колонізація сходу була лише одним із важливих елементів, однак стала «комплексним феноменом пан- Європейської історії»⁹⁵, добре показав німецький дослідник Вернер Резенер⁹⁶. Колонізаційні та локаційні процеси були зумовлені голов­но економічним і соціальним розвитком Європи. Політичний чинник у стимулюванні колонізації та поширення міського самоврядування був лише маргінальним стосовно економічних та соціальних факто­рів. Німецька колонізація і поширення маґдебурґії були явищами історично обумовленими, причому, як у своїх причинах, так і у на­слідках. Саме тому їх роль та значення для розвитку колонізованих земель, у тому числі і для України, слід оцінювати, виходячи з факто­ру часу. Адже локація міст у XIV ст. — це далеко не те ж саме, що у XVII ст. Друга хвиля колонізації і пов’язане з нею запровадження маґдебурґії у містах безумовно позитивно вплинули принаймні на їх економічний розвиток (соціальні та національні проблеми іут виглядають складнішими). Загалом, питання колонізаційних та локаційних процесів не лише непросте, але й заідеологізоване.

¹ Пріцак О. Що таке історія України // Слово і час. — Київ, 1991.—№ 1. — С. 60.

² Herbst S. Dzieje miast Polskich (XV — pocz. XVIII (w)) // Archiwum Polskiej Akademii Nauk. — ІП-304. - Sygn. 14. S. 3.

³ Horn М. Zydzi па Rusi Czerwonej w XVI wieku. — Lwow, 1928. - S. 61; Bogucka M., Samsonowicz H. Dzieje miast і mieszczaιιstwa w Polsce Przedrozbiorowej. — Wroclaw, 1986.-S. 159.

⁴ Юліуш Бардах стверджує, що рецепція магдебурзького права на українських та литовських землях взагалі відбувалася без впливу німецького елементу (Bardach J. Miasta па prawie magdeburskim w wielkim ksiςstwie Litewskim od schylku XIV do polowy XVII Stulecia // KH. — Warszawa, 1980. — №1. — ■ 45) Польський історик С. Екренкройц, кажучи про існування міст у Польщі кі німецької колонізації і про малу значимість останньої, наводить витяг із яішумснту I.V. 1224, наданого Генріхом Бородатим Требницькому монастирю, іг і відомості про місцевого війта. Автор зазначає, що в цей час на даній території німецьких, чи будь-яких інших іноземних колоністів не було, у всякому разі вони не її вдуються у жодному з відомих документів (Ekrenkreutz S. WstQpne Opracowanie Iiotatki do historii miast // APAN. — ІП-108. — Sygn. 5. — S. 9—11). Цієї ж іпчки зору дотримується А. Гальбан, підкреслюючи незнання німецької мови уйндниками міст-магдебургій на цих теренах (Halban A. Zur Geschichte des Iiiiitschcn Rechtes in Podolien, Wolhynien und der Ukraine. — Berlin, 1896. — *■ К1). На тому ж факті базував своє твердження В. Антонович, за словами якого, впровадження німецького права стосувалось виключно міської організації, и к і <>м ість у судах використовувались місцеві звичаї або так зване звичаєве право t ініііонович В. Изследования о городах Юго-Западного края // Монографии по неїории Западной и Юго-Западной России. — К., 1885. — С. 65). Однак, у нього Пули і доволі сильні опоненти, як от Ф.Тарановський (Тараноеский Ф. Обзор памятников магдебургского права западно-русских городов литовской эпохи. — Варшава, 1897. —С. ПО).

⁵ Одрин Є. Західна Україна в далекому минулому // ЦДІАУЛ. — Ф. P-1. — On I. Спр. 12. — Арк. 16.

⁶ Russel J.C. Population in Europe 500—1500 // Fontana Economic History of I ιιrope / Ed. by C.Cipolla. — Glasgow, 1976. — Vol. 1. — P. 36.

⁷ Саме високою концентрацією населення і пояснює Роберт Ґоттфрід той факт, що хоча чимало епідемій лютували в Європі до Чорної Смерті, але саме вона мала такі катастрофічні наслідки: Gottfried R.S. Disease Epidemics Preceding the I Hack Death. A Natural History of the Plague and Other Early European Disease // The Black Death. — San Diego, California, 1999. — P. 38—39.

⁸ Джозеф Лінч, засновуючись на теорії Томаса Мальтуса, виокремлює три фази демографічного розвитку у пізньому середньовіччі: забагато людей і замало для них ресурсів, відтак раптове вимирання населення і нарешті встановлення нової рівноваги між ресурсами і вже набагато меншою кількістю населення (Лінч Д. ' средньовічна церква. Коротка історія. — K., 1994. — С. 393).

⁹Rosener W. The Peasantry of Europe. — Oxford; Cambridge, 1994. — P. 70. '"Ibidem. — P. 67.

" Див.: Lamb H. Climate, History and the Modem World. — London, 1982. — P. 178—200.

¹² Див.: TitowJ. Some Evidence of the Thirteenth Century Population Increase // l∙conomic History Review. — 2nd series.— 1961—1962. — № 14. — P.218—222.

'ЛІінчД. Середньовічна церква. Коротка історія. — С. 395.

¹⁴ Див.: Ziegler P TheBlack Death. — NewYork, 1971.

^ιsЛюблинская А. Источники в смежных с историей науках (по материалам іарубежной медиевистики) // Проблемы источниковедения западноевропейского средневековья. — Ленинград, 1979. — С. 40.

¹⁶ Див.: Johannes N. The Black Death’s Grim Death Toll H The Black Death. — San Diego, California, 1999. — P. 48—56.

¹⁷ Bergdolt K. Der Schwarze Tod in Europa. Die GroBe Pest und das Ende des Mittelalters. — Munchen; Beck, 1995. - S. 33.

¹⁸ Tuchman B. Der femer Spiegel. Das dramatische 14 Jahrhundert. — Miinchen, 1984.

¹⁹ Russell J. C. Population in Europe 500 —1500. —P. 21.

²⁰ Bean J.M. W Plague, Population and Economic Decline in England in the Later Middle Ages // Economic History Review. — V.2. — Ser. 15 (1962—63). — P. 423—437.

²¹ Rμsener W. The Peasantry of Europe. — P. 69.

²²Siraisi N. Introduction // The Black Death: The Impact of the Fourteenth-cen­tury Plague. — New York, 1982. — P. 10—11.

²³ Див.: ЛінчД. Середньовічна церква. Коротка історія. — С. 401.

²⁴FIpo реформаційні процеси в Україні див.: Ґудзяк Б. Криза і Реформа. Київська митрополія, Царгородський патріарх і генеза Берестейської унії. —Львів, 2000.— С. 105—111.

²⁵ Детально див.: Szczaniecki М. Powszechna historia pahstwa і prawa. — Warszawa, 1994. - S. 83, 91- -92.

²⁶ Див.: Γoιuκo Т. Російська та білоруська історіографія проблеми німецької колонізації та магдебурзького права у Східній Європі XIV—XVII ст. // Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій HTILI уЛьвові (1995—1997 рр.). — Львів, 1999.— С.31—67.

²⁷ Качмарчик 3. Средневековая немецкая колонизация в Польше и развитие городов на славянских землях // «Дранг нах Остен» и историческое развитие стран Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы. — M., 1967. — С. 31.

^2sZienlara В. Zrodla і geneza «prawa niemieckiego» (Ius Teutonicum) na tie ruchu Osadniczego w Europie Zachodniej і Srodkowej w XI-XII w. // PH. - - 1978. — Z. 1. — T. LXIX. — S. 52.

²⁹Ibid.-S. 50.

³⁰Zientara B. Przemiany spoleczno-gospodarcze і przestrzenne miast w dobie Iokacji // Miasta doby feudalnej w Europie Srodkowo-Wschodniej. — Warszawa, 1976. -S. 71.

³¹ IVyrozumski J. Historia Polski do roku 1505. — Warszawa, 1984. — S. 123.

³² ПСРЛ. — T. 2: Летопись по Ипатскому списку. — Стб. 390.

³³TaM же. — Стб. 843.

³⁴TaM же. - - Стб. 905.

³⁵Груилевський М. Історія України-Руси. — T. 5. — K., 1994. — С. 224—225.

³ⁱKaczmarczyk Z. Kolonizacja niemiecka... — S. 124.

³⁷ Крип 'якевич І. Галицько-Волинське князівство. — K., 1984. — С.1 ЗО—131.

^3sZubrycki D. Kronika miasta Lwowa. — Lwow, 1844. — S. 8—9.

³⁹AGZ. — Lwow, 1870. — Т.П. — S. 1; Історія Львова в документах та матеріалах / Під ред. М.Брика. — K., 1986. — С. 15.

'⁰SzczygielR. Etapy Iokacji miast nadbuzansk∣ch w XIV—XV wieku. Jedna czy dwie Inkacje Chelma na prawie niemieckim? // Ojczyzna blizsza і dalsza. — Krakow, 1993. — S 127; Szczygiel R. Lokacje miast w Polsce XVI wieku. — Lublin, 1989. — S. 105.

¹¹ Przywilej Iokacyjny miasta Sanoka z 1339 roku / WstQp і Opracowanie I K ιryk. Przemvsl, 1992. — S. 9; Codex diplomaticus Poloniae / Ed. J.Bartoszewicz. — Vaisoviae, 1858. — T. III. — S. 197; Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси: і о материалов и исследований. — СПб, 1907. — С. 77. Ф. Кірик, виходячи і особливостей документу, вважає, що даний привілей був лише останньою фазою міської локації і переносить дату впровадження магдебурзького права у місті принаймні на 1334 р. (Kiryk F Lokacje miasta // Sanok. Dzieje miasta. — Krakow, 1995. -S. 91—92).

⁴² Skoczek J. Ze Studiow nad Sredniowiecznym Lwowem // PamiQtnik Iiistoryczno- pιawny. — Lwow, 1928. — T. VI. — Z. 3. — S. 106—112.

ⁱⁱJaneczek A. Studia nad pocz⅞tkami Lwowa. Bilans osi⅛gniQC і potrzeb I ∙ιdawczych//Rocznik Lwowski. 1993—1994. — Warszawa, 1994. — S. 16.

ⁱⁱKanpaab М. Привілей 1356 року як повторне надання магдебурзького права н'їм міста Львова // Львів: місто — суспільство — культура. — Т.З. — Львів, 1999. -С. 13.

⁴⁵ Fenczak A. Lwbw і Przemysl. Z rozwazah nad fazami rozwojowymi procesow Wprowadzania prawa niemieckiego w osrodkach Rusi Halicko-Wlodzimierskiej w XIII I XIV wieku // Rocznik Przemyski. — Przemysl, 1997. — T. XXXIII. — Z. 2. — S. 61.

^ihKaczmarczyk Z. Kolonizacja niemiecka na wschbd od Odry. S. 123—124.

⁴⁷ Berdecka A. Nowe Iokacje miast Iaolewskich w Malopolsce w Iatach 1333-1370. < hi onologia і rozmieszczenie // PH. — Warszawa, 1974.—T. LXV—Z. 4. — S. 610—612.

^4sKaczmarczyk Z. Kolonizacjaniemiecka... — S. 124.

ⁱⁱ Рогапееский А. Меч Роланда. Правовые взгляды немецких горожан XIII— XVll вв. — СПб, 1996.--С. 19. Поширення магдебурзького права у Східній Європі показано у кн.: Moraw P Von offener Verfassung zu gestalteter Verdichtung. Das Reich mi spaten Mittelalter 1250 bis 1490. - - Berlin (West); Frankfurt, 1985. — S. 112.

^soРогачевский А. Меч Роланда. Правовые взгляды... — С. 18.

⁵¹ Zientara В. Dzialalnosc Iokacyjnajako droga awansu Spolecznego w Europie Arodkowej XII—XIV w. И A⅛ski Kwartalnik Historyczny Sobotka. — Wroclaw, 1981. —^ι R XXXVL-Nr 1.--S. 52.

⁵¹KaczmarczykZ. Kolonizacjaniemiecka... — S. 127-128.

^5, Zientara B. Dzialalnosc Iokacyjnajako droga awansu Spolecznego w Europie Srodkowej XII- -XIV w. — S. 55; Gqsiorowski A. Ze Studibw nad Szerzeniem siq tzw. prawa niemieckiego we wsiach ziemi krakowskiej і Sandomierskiej (do 1333) // Roczniki Ilistoryczne.— 1960.- N 26. — S. 167.

⁵⁴ Zientara B. Dzialalnosc Iokacyjna jako droga awansu Spolecznego w Europie >rodkowej XII-XIV w. - - S. 52—53.

⁵⁵ Berdecka A. Lokacje і Zagospodarowanie miast Krolewskich w Malopolsce za Kazimierza Wielkiego (1333—1370). — Wroclaw, 1982. — S. 147.

⁵⁶ Груїиевський М. На порозі нової України // Великий українець. Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського. — K., 1992. — С. 145.

⁵⁷Piekarczyk S. Studia z dziejow ziem роIskich w XIII-XIV w. Rola miast w walce о Zjednoczenie ziem polskich і we Wczesniejszym okresie monarchii Stanowej do 1370 r. — Warszawa, 1955. — S. 94—95; Bogucka M. Walki Spoleczne w Gdatisku w XVI wieku //Pomorze Sredniowieczne. — S. 371;ЦДІАУЛ. — Φ. 52. — On. 1. — Cπp. 143.— Apκ. 225; Cπp. 149. — Apκ. 38.

^5sKicb Я. Участь міст західноукраїнських земель у визвольній війні українсь­кого народу (1648—1654) // Питання історії CPCP. — Львів, 1958. — Вип. 7. — С. 97; Михайлина П. Визвольна боротьба трудового населення України (1569- — 1654). — K., 1975.— С. 38.

⁵⁹ Кись Я. Население и социальная структура Львова в период феодализма H Города феодальной России. — M., 1966. — С. 364.

⁶⁰ АЮЗР. — СПб, 1879. — Ч. 1. — T.XI. — С. 303—309.

⁶¹ Срібний Ф. Студії над організацією Львівської Ставропігії від кінця XVI до половини XVII ст. // Записки НТШ. — Львів, 1911. — Т. 66. — С. 57.

⁶² Kpun 'якевич І. Русини властителі у Львові в першій половині XVI ст. — Львів, [б. р.]. -С. 17.

⁶³ Kpun 'якевич 1. Львівська Русь в першій половині XVI ст.: дослідження і мате­ріали. — Львів, 1994. — С.16. Пор.: Грушевський М. Історія України-Руси. — K., 1995.— Т. 6, —С. 255.

⁶⁴ Болеслав-Юрий II князь всей Малой Руси. — С. 77—79; Див.: Грушевський Μ. Історія України-Руси. — K., 1993. — Т. 3. — С. 523.

⁶⁵ ЦДІАУЛ. — Ф. 55, —On. 1. —Спр. 135. —С. 1.

⁶⁶Zimorowicz В. Historya miasta Lwowa, Krolewstwa Galjcyi і Lodomeryi Stolicy; z Opisaniem dokladnem okolic і potroynego Oblezenia. — Lwow, 1835. — S. 61, Rasp С. Nachweisung der Rechte der Stadt und der Biirger zu Lemberg. Lemberg, 1865 H ЦДІАУЛ. — Φ. 55. - - On. 1. — Спр. 74. — Арк. 2; Gorzycki К. Pol⅞czenie Rusi Czerwonej z Po I sk⅞ przez Kazimierza Wielkiego. — Lwow, 1889. S. 88.

⁶⁷AGZ--Lwow, 1872, —Т. III. —S. 27, 33,40-45.

⁶⁸ Ibid. — S. 47; ЦДІАУЛ. — Φ. 55. — On. 1. — Спр. 185. — Арк. 1.

⁶⁹AGZ. — Lwow, 1875. — Т. V — S. 8.

⁷⁰Ibid--S. 9.

^7lIbid. — S. 15.

⁷²Ibid. — Lwow, 1872. — Т. III. — S. 50.

⁷³Ibid.-S. 58.

⁷⁴Ibid--S. 60.

⁷⁵ Ibid. — S. 61. У копіярії, з якого взято цей документ немає дати. І. Вагилевич датує його 1381 р. Але К. Ліско вважає, що якби цей документ відносився до 1381 р., то при імені Єлизавети, яка на той час уже померла, були б слова «felicis recordacionis, pie memorie», або щось подібне, а оскільки такого додатку немає, то документ цей міг бути написаний 1379 або 1380 р.

⁷⁶ Ibid. — S. 80, 84—85; ЦЦІАУЛ. — Φ. 55. — On. 1. — Cπp. 185. — Арк. 1. ⁷⁷AGZ. — Lwow, 1875. — T. V. — S. 24.

⁷⁸Ibid.-S. 16,48.

⁷⁹ Ibid. — S. 49, 55; ЦЦІАУЛ. — Φ. 55. — On. 1. — Сир. 185. — Арк. 2.

“Ярослав Рудницький, однак, вважає, що найдавнішою німецькою формою назви міста була Leonburg і лише внаслідок фонетичних і семантичних змін почерез форми I Cinburg, Lambuig, Lamberg утвердилась німецька назва Lemberg (цей дослідник вважає німецьку форму назви міста дивною і неоднозначною, тому ця проблема стала темою Iioio окремого дослідження, опублікованою в 17 томі відомого ономастичного журналу IiZeitschrift fur Namenforschung>> під заголовком «Zurslawisch-deutsches Ortsnamenkunde. 11krainisches Lviv — deutsches Lemberg» (РудницькийЯ. Назва «Львів» та її походження //1 Іаш Львів. Ювілейний збірник 1252—1952. — Ню-Йорк, 1953. — С. 43).

⁸¹ ЦЦІАУЛ. — Ф. 129. — Оп. 3. — Спр. 257. — Арк. 3; Ф. 52. — On. 2. — Спр. 1157. — Арк. 26. Zimorowicz В. Historya... — S. 61. В давніх документах! на монетах вживається на староруський манір форма «Львов» (для прикладу «Львов» (ПСРЛ.

T 2. — Стб. 841), «в город Львов» (АЮЗР. — Т. 8. — С. 278, 282) тощо). Починаючи з кінця XIV ст. в українській мові з’являється нова форма із зміною початкового «л» на «ил» (див.: Кримський А. Украинская грамматика. — M., 1908.

С. 420). Ця форма відобразилась і на назві міста («до Илвова», 1407 р. (AGZ. — I VIL — S. 205). Вживана нині форма Львів (точніше «Илвів») зафіксована в 1886 р. у словнику Євгенія Желеховського та Софрона Недільського (Малорусько- Німецький словар / Уложили Є. Желеховский і С. Недільский. — Львів, 1886. — T. І (А-П). — С. 322).

⁸² Шараневич И. Стародавные Галицкии городы. — Львов, 1861. — Ч. 2. — C. 21 —ЗО; Владимирський-Буданов М. Німецьке право в Польщі і Литві. — Львів, 1903 (Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV—XVIII в. — Ч. 1). — С. 6; Грушевський М. Історія України-Руси. — K., 1992. — Т. 2. - - С. 376—377, 503—504; Голубець М. «Нації» княжого Львова // Діло. — 1932. — 2 квіт. (Ч. 72); І'ейнош В. Історичний нарис правового і суспільного устрою давнього Львова (XIII—XVIII ст.) // ЦЦІАУЛ. — Ф. P-L- On. 1. — Спр. 21. — С. 5.

⁸⁵ Франко І. Іван Вишенський, його час і писемницька діяльність // Зібрання творів у 50-ти гг. — K., 1980. — Т. 28. — С. 260—261; Chodyniecki I. Historia Stolecznego... — S. 25—26.

ⁱⁱPapee F. Historia miasta Lwowa w zarysie. — Lwow-Warszawa, 1924. — S. 37. ^tsKymιue6a С. Очерк истории общественно-государственного строя Польши. — СПб, 1907.— С. 29.

⁸⁶Kaczmarczyk Z. Kolonizacja niemiecka... — S. 42.

⁸⁷ Tymieniecki К. Przyczyny Zahamowania ekspansji niemieckiej па Wschodzie w schylku Sredniowiecza // PamiQtnik VII Powszechnego Zjazdu historykow Polskich we WrocIawiu 19—22 wrzesnia 1948. — Warszawa, 1948. — T. 1. — S. 38.

^Лащенко P Лекції по історії українського права. — Прага, 1924. — Ч. II: Литовсько-польська доба. — Вип. 1. Пам’ятники права. — С. 50.

81

6 Гошко Т. Д.

^wJaneczekA. Rus Czerwona XΓV—XV w., jako pole przemian Osadniczych H Другим міжнародний конгрес україністів.—Львів, 22—28 серпня 1993. —Львів, 1994.—С. 32.

^,° Piekarczyk S. Z badan nad gospodarczo-spolecz∏4 Struktura miast polskich w okresie od drugiej polowy XIII do pierwszych dziesi¾tkow Iat XIV w. // KH. — 1952. -

R. LIX. — S. 84 (APAN. — III-310. — Sygn. 41).

⁹¹ Линниченко И. Черты из истории сословий в юго-западной (Галицкой) Руси XIV—XV в. //Ученые записки императорского Московского университета. —M., 1894.— Вып. 20.— С. 212.

⁹² Про систему організації економічного життя міст-магдебургій див.: Herbst S. Dzieje miast Polskich (XV — pocz. XVIII w.) // APAN. — ІП-304. — Sygn. 14. —

S. 12—13; Berdecka A. Lokacje і Zagospodarowanie miast... — S. 45—140.

⁹³ Piekarczyk S. Z badari nad gospodarczo-spoleczn⅞ struktur⅞ miast polskich w okresie od drugiej polowy XIII do pierwszych dziesi⅞tkow Iat XIV w. — S. 84.

⁹⁴ Про німецький напрям торгівлі українських міст XIII—XV ст. див.: Сидоренко О. Українські землі у міжнародній торгівлі (IX — середина XVII ст.). — K., 1992. — С. 147—180.

⁹⁵Rosener W. The Peasantry of Europe. —P. 50—51.

⁹⁶ Ibid. — P. 48-81; Rosener IV. Peasants in the Middle Ages. — Cambridge, 1992. — P. 230.