Розділ З ДЖЕРЕЛА МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА УКРАЇНСЬКИХ МІСТ

Джерела магдебурзького права міст Східної Європи походили, мі па річ, із Заходу, з німецьких земель. Одним із найвпливовіших ііирників правових норм був «Sachsenspiegel», в латинському варіанті «Speculum Saxonum» («Саксонське Дзеркало») Ейке фон Репкова, створений між 1225 і 1235 р.

Хоч фон Репков намагався займати нейтральну позицію в супе­речці між імперією і папством, 14 статей «Саксонського Дзеркала» 1374 р. буллою «Salvator generis humani» папи Григорія IX були визнані невідповідними церковним поглядам та канонічному праву і, відповідно, заборонені⁴.

На маргінесі можемо зазначити, що термін «Spiegel», який зазвичай перекладають як «дзеркало» або старослов’янським словом «зерцало», був дуже поширеним, причому не лише в назві твору Айке фон Репгова. Відомі німецькі філологи, письменники та історики права брати Якоб та Вільгельм Ґрімм виділили окрім прямого ще три окремі фігуральні значення цього слова. По-перше, слово «Spiegel» часто фігурувало у назвах будь-яких творів по­вчального змісту, як, наприклад, численних книг, написаних в XIV— XVI ст. для різних верств населення, часто моралізаторських: «рицарське дзеркало» (Ritterspiegel), «дзеркало князів» (Furstenspiegel), «дзеркало для духовенства» (Spiegel der geistlichen Leuten), «дзеркало для мирян» (Layenspiegel), «дзеркало для жінок» (Frauenspiegel), «дзеркало для юнацтва» (Derjungen Knabenspiegel), окрім того, «дзеркало справедливості» (Spiegel der Gerechtigkeit), «дзеркало благочестя» (Spiegel der Frombheit), «дзеркало віри» (Glaubensspiegel), «дзеркало здоров’я» (Gesundheitsspiegel) тощо.

По-друге, в нижній частині Німеччини «дзеркалом» довший час називали вивішений для загалу офіційний показних митних податків.

По-третє, від XIV ст. за зразком «Саксонського Дзеркала» «дзеркалами» стали називати найрізноманітніші «правові книги», тобто збірники певних правових норм, як от «Швабське Дзеркало, або ж іншими словами, Імператорська книга про земське і денне право». За німецькими зразками стали вживати термін «зерцало» і в Росії, щоправда, значно пізніше, лише у XVIII ст., — скажімо, широкою популярністю користувалося «Юности честное зерцало», а 1798 р. Вільним економічним товариством було видане «Деревенс­кое зерцало, или Общенародная книга».

Одразу після своєї появи «Саксонське Дзеркало» набуло чима- іоі о поширення і авторитету в правових питаннях. Зокрема на нього посилались шефени Галле у своїй постанові, виданій місту I Ii іімаркт у 1235 р., на нього спирався чернець Альберт фон Штаде и хроніці міста Штаде (1240—1241 роки), воно мало чималий вплив Iin постанови князівських з’їздів у Брауншвейгу з питань вибору короля та коронування імператора (1252 р.) тощо. На цьому тлі починається значне поширення екземплярів «Саксонського Дісркала». Його положення дедалі частіше використовують судді і.і посадові особи, воно стає зразком для укладання нових правових книг в різних регіонах Німеччини.

Пам 'ятник Айке фон Pemoey (1930 р.)

тільки належно насвітлити і систематично викласти, формуючи правничий матеріал за його внутрішнім зв’язком. Хоч авторові й не вдалося збудувати вичерпну систему саксонського права, але все таки він дав по можливосте повноцінний, замкнений в собі, образ тодішнього права, що довгими століттями був зразком не лише для правничих праць багатьох правників, а, що важливіше, був зразком для поодиноких прав. Розвиток німецького міського права, передовсім магдебурзького, відбувся під безпосереднім впливом «Саксонського Дзеркала»...»⁸.

Чи не найпоширенішою була створена в Магдебурзі четверта німецька редакція «Саксонського Дзеркала», на підставі якої була створена «Гамбурзька судова книга» 1270 р., а вже під її впливом деякі положення першого були включені до записів міського права Дрездена. У XIV ст. «Саксонське Дзеркало» діяло в Кельні та низці інших міст, звідки поширювалось далі, скажімо на терени вздовж Рейну.

Навколо «Speculum Saxonum» виникла чимала література, зокрема з’явились роз’яснення окремих положень цього твору — так звані глоси. Глосаторську літературу започаткував у XIV ст. твір бранденбурзького двірського судді Йогана фон Буха. Саме на його глоси спиралася з кінця XIV ст. ціла низка інших робіт навколо «Саксонського Дзеркала». Серед інших відомих глос цього часу варто згадати так звану «Стендальську глосу» (XIV ст.). Таким чином, внаслідок зростання авторитету «Саксонського Дзеркала» воно вже в XIV ст. набуває подекуди значення чинного кодексу, практично стає джерелом права в юридичному сенсі.

Саме таку роль відіграло воно і на теренах Польщі, Литви та України, як частини цих держав⁹. «Саксонське Дзеркало» мало вплив не лише на формування норм німецького права на цих теренах, але часто і на інші правові акти чи кодекси. Чимало, зокрема, вже говорилось у літературі про вплив цього збірника на формування Литовського Статуту 1588 р.¹⁰ Заслуговують на увагу міркування Я. Падоха про можливо існуючий переклад «Саксонського Дзеркала» українською мовою: «Український переклад «Саксонського ¹ (зеркала», званого коротко «Саксоном», злагодила Комісія, що укладала «Права по которим судітся малороссийский народ» и р 1735. Хоч можна думати, що цей переклад був поширений на Україні (Яковлів приймає це за факт. — T Г), то по нашим відо­мостям, не віднайдено досі ні одного списка цього перекладу. Тим цікавішою являється нотатка, поміщена в 10 т. «Лексикону Маєра» (7 видання з 1929 р.) на 809 ст. про те, що в 1916 р. відкрито у Відні український (в оригіналі малоруський¹¹. — Т.Г.) переклад «Сак- I оііського Дзеркала». Ця звістка вимагає перевірки»¹². Наскільки мені відомо, ці дані так і не були верифіковані.

Окрім «Саксонського Дзеркала» упродовж тривалого часу шіжливим його джерелом для польських та українських міст був магдебурзький «Weichbild» («lus municipale»).

Однак ці документи не мали великого розповсюдження, і для кращого розуміння варто детальніше роз’яснити окремі норми права, особливо для невеликих міст. Власне для цього і видавались окремі статута, або, інакше кажучи, вількежі (нім. Willkiir (дослівно — «сваволя»), лат. plebiscitum, пол. Wielkierz)¹⁵. Слід зазначити, що, згідно з глосарієм до «Landrecht»-y, вількежі мали видаватись виключно щодо тих справ, які ще не були врегульовані писаним правом. Однак, як простежив С. Кутшеба, в Польщі цього не дотри­мувалися від XIV ст.¹⁶ Видавали вількежі на прохання самого міста монархи, чи власники міста, однак часто такі статути готувались самою міською радою, як от статут Казимира III 1336 р. для Кракова.

До певної міри підставою для дослідження магдебурзького права є так звані ортилі (Urteil, Ordele) — тлумачення норм права, які великі міста надсилали у менші. Йдеться про пояснення конкрет­них судових справ, за яким міста звертались, зазвичай, до материнсь­кого міста. Спершу польські міста клопоталися про такі роз’яснення в Магдебурзі. 1356 р. Казимир IIl надав право видання ортилів щойно заснованому Вищому судові магдебурзького права на краківському замку і заборонив польським містам звертатися до Магдебурга. Цей акт, проведений в системі інших заходів, спрямованих на зміцнення і централізацію держави, не зовсім послідовно і твердо впроваджу­вався в життя і поширювався лише на Малопольщу і частково Вели- копольщу та Русь. Окремі польські міста продовжували звертатись за роз’ясненнями до Магдебурга аж до XVI ст. Як засвідчують доку­менти, ортилі для міст, в тому числі і польських, видавала магде­бурзька міська лава. Що ж до міст Корони, які мали право видавати і и і і'яснення для менших міських осередків, то тут цим займалась рада міста, і в цьому полягає суттєва їх відмінність від німецьких міст. Однак in псі міста мали право безпосередньо звертатись до вищого суду, и > к рема до Магдебурга. Так, на прусській території з 1233 р. таке право ні рнмало тільки місто Хелмно (Кульм), де саме в цей час встановлено окремий Вищий суд німецького права, згодом такий же ж привілей тримав Торунь (з 1458 р.)¹⁸. У Великопольщі ортилі мала право пнд івати серед інших рада Познані, а на Русі його отримав Львів. Λ оскільки з огляду на мовні та технічні перешкоди інші джерела м и дебурзького права були мало відомі урядникам провінційних міст, іо саме ці ортилі ставали чи не найважливішими документами, а тому пи Русі часто магдебурзьке право міст називали львівським.

Більшість ортилів не датована. Ортиль складався з двох частин: IiiiiaHb та відповідей. Збірники цих документів мали допомагати у нирішені спірних судових питань. Вони укладалися за систематич­ним або хронологічним принципом. До несистематичних збірників ортилів належать:

— краківсько-вроцлавський збірник, створений у Кракові наприкінці XIV ст. Найстарший з цих ортилів датується 1385 р. Даний збірник був досить популярним не лише в Польщі, а й у схід­нії! Німеччині, Чехії тощо. Відомі кілька його редакцій. Одна з них на і иною була підготована в Перемишлі з ініціативи львівського і гольника Миколая Гологорського. Польський переклад цієї редакції ідійснено в 1440—1460 рр.;

— збірник ортилів XV ст., створений, очевидно, у Кракові (іберігається він в Яґеллонській бібліотеці);

— збірник ортилів для Вроцлава та Кракова, вміщений у горунському кодексі XIV—XV ст.;

— збірка з 21 ортилю у берлінському кодексі кінця XIV ст.;

— так званий «Kodeks poznariski» — збірка ортилів для Познані і і навколишніх міст 1397—1427 рр.¹⁹

Дуже важливу роль для тогочасних міст відігравали виклади магдебурзького права польськими юристами (теоретиками чи практиками). О. Кістяковський навіть твердив, що саме ці роботи її литовсько-руській державі були не номінальними, а дійсно реаль­ними правовими нормами²⁰. Не заперечує цього постулату й І. Каманін²¹, Тому ці виклади є важливим елементом історії появи і функціону­вання норм німецького права в українських містах.

Справжнє опрацювання проблеми магдебурзького права поча­лося в Польщі в першій половині XVI ст. Однією з перших в даному історіографічному ряді була праця «Farrago actionum civilium iuris Magdeburgensis», яка побачила світ без імені автора в 1531 р. Для свого часу це було досить поважне видання на солідному науковому рівні. Праця складалася з трьох книг: перша — «De Controversis actionum» —■ трактувала процесуальний бік магдебурзького права; друга — «De pactis negotiorum» — давала відомості про контракти, третя — «De notitia graduum Consanguineitatis et affinitatis» — опираючись на Святе Письмо, римське та канонічне право, подавала теоретичний виклад, витяги з кодексів міського права «Landrecht» і «Weichbild» та покажчики до них. В 1535 р. вийшло друге допов­нене видання цієї книги. Було додано четверту книгу (третю за по­рядком у даному виданні) — про земський процес у відповідності до процесуального кодексу 1523 р. Сиґізмунда І. Третє видання 1540 р. складалось із семи книг і вперше вийшло з іменем його автора Яна Цервуса Тухольчика (Tucholiensis). Новими були друга, шоста та сьома книги: «De dominio rerum acquirendo» — про майнове і спад­кове право — і «De verborum ас rerum significatione» — невеликий правничий латинсько-польський словничок до даного видання; та надзвичайно коротка «De regulis iuris Utriusque tarn civilis quam сапопісі» — екскурс в «Epitome pontifιcii et caesare iuris» -— працю цього ж автора від 1534 р. Трактат Тухольчика витримав ще низку видань у 1542, 1546, 1558, 1607 рр., які з певними уточненнями повторювали видання 1540 р. Однак, написана латиною, з широкою, як для свого часу, теоретичною базою, ця праця не мала великого прикладного значення для тодішніх магістратів і була радше науко вим доробком у царині права. Роботу Тухольчика можна розглядай і як джерельний матеріал для вивчення міського самоврядуванню XVI ст., і як початки польської історіографії проблеми.

Краківський писар Миколай Яскер зробив латинський перекла; найважливіших правових пам’яток «Sachsenspiegel» та «Weichbild» Ці переклади під заголовками «luris provincialis quod Speculum ^, ∣∣∣ попит vulgo nuncupatur Iibri tres» і «luris municipalis Maideburgensis liber vulgo Weichbild» набули офіційного статусу після розпоряд­ження Сигізмунда Старого від 2 жовтня 1535 р.²² і використову- пілііся як уклад, обов’язковий для всіх міст, що послуговувалися м.н дебурзьким правом. Отже, це праця аж ніяк не приватного харак- I еру, як слушно зауважив Кароль Корані у доповіді на засіданні Ні.пінського наукового товариства 12 листопада 1929 р., опонуючи < Кутшебі²³.

Наступним у польській історіографії магдебурзького права був іь великий трактат війта вищого міського права на Краківському німку Яна Кірстейна (Jan Kirsteyn чи Cerasinus) під заголовком I nchiridion aliquot locorum communium iuris Magdeburgensisw. Він і являвся кількома виданнями— 1556, 1586, 1611,1616, 1619,1629, I ∕i>() PP-, причому три останні рази разом із творами Бартоломея

I роїцького²⁴. Ця робота написана практиком, а тому не відзначалась внуковою систематичністю і послідовністю. В даному трактаті обго­ворювались лише окремі аспекти функціонуючого у містах права, Iiio не давало повної його картини. Однак він мав неабиякий вплив ни І>. Троїцького — одного з найбільш шанованих і досліджуваних опорів праць щодо проблематики магдебурзького права в містах Речі Посполитої.

Б. Троїцький (Groicki, Grodzicki, помер 1605), син міщанина із Кешува, писар вищого суду на краківському замку, був не лише нр іктиком у даному питанні, але і чудовим знавцем правових норм он опасного суспільства. Першою книгою Троїцького, що вийшла у Кракові в 1558 р., були «Artykuly prawa majdeburskiego, ktore zowiq peculum Saxonumw (перевидана 1559,1560,1565,1568,1582,1587 pp.).

II перше правниче дослідження, написане зрозумілою для читачів польською мовою—наслідок впливу ренесансних ідей, що полони­ні Європу. Автор вважав, що так, як німці своє судочинство ведуть німецькою мовою, так і поляки мають послуговуватись польською мовою, зрозумілою для населення країни, бо розмовляти з народом ні «розумілою мовою значить лише пускати слова на вітер і вигля- і.і і и в його очах блазнем. Тому і писав Троїцький свої твори на науко-

Титульний аркуш видання «Артикулів Магдебурзького права», які називаються «Саксонське зерцало» (1629)

вих підставах, виходячи з потреб часу, для тих, «хто латиною не забавлявся та іншої мови крім своєї батьківської не знає»²⁵. В тому ж 1558 р. він видав статут, що регулював оплати за судові послуги «Ustawa placej u s⅞dow w prawie majdeburskim tak przed burmistrzem arajcamijakoprzedwojtem nowo uczyniona» (перевидання 1559,1562. 1565, 1568, 1582, 1587 pp.). Однак найпопулярнішою працею Б. Троїцького стала видана 1559 р. книга «Porzadek sqdow і spraw miejskich prawa majdeburskiego», яка лише у XVI ст. зазнала п’ять перевидань (1562, 1566, 1567, 1582, 1587 рр.). Для полегшення роботи читача з трактатом 1567 р. автор видає «Rejestr do P0rz4dku і Artykulow prawa majdeburskiego і cesarskiego» (перевидання 1567, 1582, 1587 pp.), та «Tytuly prawa majdeburskiego do P0rz4dku і Artykulow, pierwej po polsku wydanych, w sprawie tego czasu nawiςcej klopotnych z tegoz prawa majdeburskiego przydane» (перевидання 1573, 1587 pp.). Окрім того, ще в 1559 р. Троїцький видав скорочений, пристосований до польських реа­лій переклад карного кодексе Карла V «Constitutio Criminalis Carolina» (1532 р.) під заголовком «Ten postςpek wybran jest z praw cesarskich, ktory Karolus V cesarz kazal wydac po wszystkich swoich panstwiech, ktorym sie nauka daje, jako w tych s⅞dziech a sprawach okolo karania na gardle albo na zdrowiu sςdziowie і kazdy urz⅞d m. siς zachowac і postepowac wedk bojazni bozej, Sprawiedliwie poboznie, roztropnie і nieskwapliwιe> (перевидання 1562, 1565, 1568 1582, 1587 pp.). Вже по емері Троїцького 1605 р. його синами ГІ бріелем та Яном була видана баті ківська праця «Obrona wdow sierot» (цікаво, що нині тема пра жінок і дітей у містах-маґдебурґіях у польській історіографії є особ­ин во популярною). Вже у XVII—XVIII ст. правничі праці Троїцького неодноразово перевидавали (1615,1618, 1619, 1630, 1760 рр.). Вони мають виключно популяризаторський характер і є досить несистема- пічними, що було природно для того часу. Як зазначає один із дослідників творчості Троїцького професор Л. Дарґун: «Систематич­не подання карного права Троїцьким було утруднене, а в деяких випадках просто неможливе, випливало це з використання автором і у псречливих правничих приписів без розв’язання даних суперечок»²⁶. (іднак, практичне значення творів Троїцького не сягає далі XVII ст. !окрема, в передмові до видання 1760 р. читаємо, що книга ця, шанована на протязі багатьох десятиліть, незаслужено забута. І хоч трактати І роїцького мають практичне значення лише стосовно XVII ст., але і оі ляду на їх літературну та історичну цінність передрук їх продов­жується і нині²⁷. Окрім того, ще з XIX ст. проводилось опрацювання і а реферування робіт Троїцького²⁸. Варто зазначити, що твори І роїцького не дають не лише повного, але і об’єктивного викладу норм магдебурзького права, що досить ґрунтовно довів в українській історіографії С. Іваницький-Василенко, який слушно зазначив, що цс пов’язано ще й з тим, що «...вони не обмежуються самим магде­бурзьким правом, притягуючи в свої книги й инші системи права, доточуючи туди ж таки свої й чужі міркування й теоретичні дефініції...»²⁹.

Дещо інші за характером і якістю перекази джерел магде­бурзького права зробив львівський синдик Павло Щербич (1552— 1609 рр.). 1581 р. він видав у власній³⁰ друкарні дві праці: «Specu­lum Saxonum albo prawo saskie і majdeburskie porz⅛dkiem abecadla і Iacinskich і niemieckich exemplarzow zebrane і па polski jςzyk przclozone» та «lus municipale to jest prawo miejskie majdeburskie Iiowo z Iaciriskiego і niemieckiego па polski jςzyk z pilnoscia у wiemie przelozone»³¹. Друга з цих праць є практично дослівним перекладом Вайхбільду, але при зіставлені латинських (за виданням Яскера) і німецьких його варіантів. Автор переклав усі статті, навіть ті, які не мали практичного значення для польських міст, правда опустив питати з римського та канонічного права. Позиція автора подана

Присвята Миколі Фірлею: ∏. Щербич.

Ius municipale -Львів, 1581. — с. 1 (Львівський історичний музей. Стародруки — № СД-345)

лише у вигляді коротких ко­ментарів. Видання Яскера було, очевидно, підручним мате­ріалом у роботі П. Щербича. Обидві праці львівського син­дика були перевидані у 1610 та 1646 рр., уже після його смерті³². До речі, Щербич по­дарував Львівській міській раді по одному примірнику обох своїх праць. Відомо, що в до­сить доброму стані вони збері­гались до 1928. Нині в колекції стародруків Львівського істо­ричного музею зберігається одне з видань 1581 р., а саме «lus municipale». За припущен­ням львівської дослідниці Д. Семенюк, це якраз один із примірників, подарованих ав­тором міській раді, однак неві­домо, на підставі яких даних вона дійшла до такого виснов­ку, бо, як вона сама підкреслює,

«...немає достатніх даних для того, щоб чітко простежити, як і звідки ця пам’ятка потрапила до збірки Львівського історичного музею»³³.

Слід зауважити, що видання Щербича може розглядатись і як джерело магдебурзького права польських та українських міст (бо є авторським перекладом першоджерел), і як передісторія вивчення проблеми, зрештою, як і всі попередньо згадані роботи. Однак, на мою думку, абсолютно неправомірним є твердження Д. Семенюк, що «власне ця книга послужила відправною точкою для напрацювання упродовж століть так званого «Львівського права»—унікального явища в Європі, коли одне із східноєвропейських міст користувалось чи не п.іііширшим на той час правом самоврядування...»³⁴. По-перше, Львів C правді мав чи не найширше магдебурзьке право, але стосовно українських міст, а говорити про це на тлі Європи, чи бодай її східної •іас гини, було б перебільшенням, про що детально йтиметься нижче.

I Io-друге, так зване «львівське право» ніколи не існувало як юридичний термін, це радше історіографічний словотвір, та й базувалось воно не її і гворі ІЦербича, а на комплексі привілеїв, яким користувався Львів,.і низка міст України на його кшталт отримала своє право на самовря­дування. А оскільки воно було в чималій мірі пов’язане із місцевим івнчаєвим правом, із специфікою історичного розвитку регіону, то и дістало в літературі таку назву. Книга ж Щербича нічого спільного

II повсякденною практикою функціонування у Львові магдебурзького права не мала. І хоч у Щербича виклад норм магдебурзького права неповний, проте він доволі об’єктивний, і, як вважає С. Іваницький- I Іасиленко, практично позбавлений помилок³⁵. Вочевидь саме тому цю ропоту високо цінували не лише сучасники, але і наступні покоління правників і дослідників німецького права в Україні.

Як уже зазначалось, переважно згаданими вище польськими пере- півами норм магдебурзького права і послуговувались органи міського і амоврядування українських міст-маґдебурґій. О. Кістяковський наво­ди гь приклади, коли натвори Б. Троїцького та П. Щербича посилаються і в містах, які не мали привілеїв на магдебурзьке право, ба більше, навіть сотенні суди³⁶. Використання цих матеріалів магістратами укра­їнських міст найяскравіше засвідчила кодифікаційна комісія XVIII ст., м ка саме їх і взяла за джерела при укладанні кодексу «Права по которым судится малороссійский народ». Саме тоді й були закладені в Україні основи фахового дослідження творів польських правників, що їх використовували тут як безпосередні джерела магдебурзького права. ()дпим із перших його результатів була поява «Процесу краткого приказного, виданого при резиденції гетьманській 1734 августа» (V складі розділів: «1. Процес краткий приказной...»; «2. Економика краткая...»; «3. Права малороссийские з книг Статута, Саксона її І Іорядку виписание»)³⁷. Подальша робота кодифікаційної комісії ще яскравіше засвідчила значимість для формування українського права робіт Б. Троїцького та П. Щербича.

Андрій Яковлів виділяє три групи джерел німецького права, які використовувала Комісія у своїй роботі: «...До першої належать джерела, що були названі в царських указах як «права Магдебурские и Саксонские», які Комісія назвала «Зерцалом Саксонским», «с приложенными при нем особливо артикулами прав: Магдебургс- кого или Гражданского (тобто городського) и Хелминского», та «Порядок»; до другої групи належать джерела, які Комісія викорис­товувала і цитувала під текстом, але про них не згадала в своїх звітах та в передмові до Кодексу; до третьої належать джерела, які Комісія використала, але не подала з них цитат»³⁸. Таким чином, серед пер­шорядних джерел «Прав по которым судится малороссийский народ», а відтак чинних в Україні правових норм (бо саме їх мав відобразити цей кодекс), були згадані вище роботи П. Щербича і Б. Троїцького. Але звертає на себе увагу згадка про джерела хел- мінського права. Насправді ситуація тут була не такою простою. Річ у тім, що так зване хелмінське або кульмське право є різновидом магдебурзького права, найпоширенішим на землях Ордену та в Мазовії, в куявських, великопольських, підляських містах, частково — містах Малопольщі. На українських землях хелмінське право було чинне лише в кількох містах західного регіону, тому не мало такого великого значення для українських міст, як власне магдебурзьке (та й посту­пово замінювалось останнім, як універсальнішим і поширенішим на теренах України)³⁹. Виходячи з цього, правомірність визначення хелмінського права, як одного з джерел українського права, особливо як рівноправного з магдебурзьким правом, є дещо сумнівною. Але, як слушно зауважив А. Яковлів, «Порівнюючи із Speculum Saxonum та Jus Municipale, Хелмінський кодекс відрізняється якістю, точ­ністю й лаконічністю мови та систематичністю викладу. Ці позитив­ні якості очевидно сприяли тому, що Кодифікаційна Комісія злагоди­ла переклад Хелмінського права Кушевича на російську мову та використала його при складанні Кодексу 1743 р....»⁴⁰.

Виникло хелмінське право в XIV ст. в процесі локації польських міст на німецькому праві, яке, однак, було запозичене не з німецьких міст, а від окремих польських міст, локованих раніше. Для східно- поморських міст таким пунктом відліку стало Хелмно (Кульм),

локоване 1233 р. Документальною основою для творення хелмінсь- кого права стало систематизоване магдебурзько-вроцлавське лавниче право, завдяки його трансформації виникло право старохелмінське (der aIte Kulm). Поступово воно стало домінуючим на землях Тевтонського ()рдену, і врешті 1476 р. Казимир Ягеллончик ліквідував у цьому регіоні всі існуючі міські права, запровадивши як обов’язкове хелмінське право (за винятком Бранєва, Ельблонга та Фромборку, де продовжували і юслуговуватись любекським правом). 1598 р. сеймом було затверджено збірник права Королівської Пруссії, що одночасно був реформою окремих ділянок хелмінського права, чинного в даному регіоні. Цей зоїрник отримав назву «Jus terrestre mobilitatis Prussiae correctum» (в повсякденному житті його називали «Прусською Коректурою», і саме під такою назвою він став відомим в історіографії). Збірник складався і 158 статей, однак регламентував лише деякі галузі судового права, зокрема права спадкового і організації судів, а відтак використовувався

∏. Кушевич. Право хелмінське... — Познань, 1623. Титульні аркуші.

переважно в Пруссії, і то лише як допоміжний документ у вирішенні спадкових справ, щоправда аж до XIX ст. (загалом хелмінське право проіснувало в Королівській Пруссії аж до поділу Польщі, а в Герцогстві Прусському до 1620 р.)⁴¹. Хелмінське право, як і магдебурзьке, так і не було кодифіковано, хоча спроби такі були неодноразово: 1526,1563— 66, 1580, 1594 рр. Версія 1580 р., так звана новоміська, мала особливе значення, оскільки міста на практиці використовували саме її. Саме цю версію хелмінського права використав, переклавши з латині на польську мову, відомий польський правник Павло Кушевич (ймовірно батько Самійла Кушевича⁴²), опублікувавши його в Познані 1623 р. як «Prawa Chelmienskiego poprawionego у z Iacinskiego iezyka па polski Przetlumaczoncgo xiag piecioro ku pospolitemu pozytkowi». Цікаво, що наступним виданням цієї роботи стало варшавське видання 1646 р., в якому слідом за роботою П.Кушевича опубліковано твір П. Щербича «Speculum Saxonum», що очевидно було пов’язано подекуди із пара-

∏. Кушевич. Право хелліінське... — Познань, 1623. Початок І і Il книги.

"«ЄЄ 98

лсльніспо їх використання. Саме ця робота П. Кушевича і використо­вувалась Кодифікаційною Комісією як одне з джерел Кодексу 1743 р.

Як уже частково зазначалось вище, при кодифікації українського права у XVIII ст., тобто при укладанні кодексу «Права, по которым судится Малороссийский народ» використовувались збірники II. Щербича, П. Кушевича та Б. Троїцького. Хоч жоден із цих кодек­сів не був офіційно затвердженим, саме ними послуговувались як нормативними актами у повсякденному житті як в українських, так і в польських містах, тому вони мають першочергове значення для розуміння норм і магдебурзького, і хелмінського права. На маргінесі варто відзначити, що за справедливим твердженням А. Рогачевського, ні «Вульгата», ні будь-які інші пам’ятки, зокрема магдебурзького права, ніколи і ніким не затверджувались в законодавчому порядку. Взагалі, особливістю європейського права XII—XVII ст. є повна відсутність його єдності в межах держави, оскільки це право є перш іа все правом привілеїв. В цьому праві немає єдиних для всіх громадян прав і обов’язків, єдиної підсудності та процесуальних норм. Правові норми в цей час базуються на інтересах суб’єкта тих правовідносин, які ними описуються. Таким чином, для кожного стану існують свої особливі форми взаємин його з державою і представниками інших груп чи станів у ній, окреме право власності, сімейне, судове право, тощо. Отже кожен стан має своє особливе юридичне місце в суспільстві і державі, як і у всій системі суспіль­них відносин. А вже в рамках права даного стану виділяються юри­дичні норми окремих соціальних груп. Специфіка станових суб'єк­тів правових взаємин визначає відповідну їм специфіку прав і обов’язків цих суб’єктів і специфіку об’єктів правовідносин даного типу. А, отже, кодифікація єдиного універсального державного права па цей час була практично неможливою. Саме таким правом окремого стану міщан і стало магдебурзьке право, як і низка інших міських прав, що оформились незалежно, або майже незалежно одне від одного в різних країнах Європи, причому саме в період виділення міщанства як окремого стану. І саме в цьому ракурсі слід розглядати всі згадані вище джерела магдебурзького та хелмінського права.

^I Biblioteka Jagielloriska. Oddzial rςkopisriw. — Rkps. 169. — Fol. 15.

²Рогачевский А. Меч Роланда. — С. 67.

³ Про передумови появи збірника «Sachsenspiegel», про нього та про його автора детальніше див.: Kobler G. Bilder aus der deutschen Rechtsgeschichte von den Anfangen zur Gegenwart. — Miinchen, 1988. — S. 123—129; The Saxon Mirror. A Sachsenspiegel of the Fourteenth Century / Transl. by Maria Dobozy. — Philadelphia, N99. —P. 2-28; АксененокГ, Кикоть В. «Саксонское Зерцало» и его автор в свете новых исследований // Саксонское Зерцало. Памятник, комментарии, исследования / Под ред. В. М. Корецкого. — M., 1985. — С. 246, etc.

ⁱ∏a∂ox Я. Історія Західньо-європейського права. — Ч. 1. Історія ні­мецького права. — Мюнхен, 1947. — С. 164.

⁵ Аксененок Г., Кикоть В. «Саксонское Зерцало» и его автор в свете новых исследований. — С. 246.

^бТам же. — С. 263. Нині «Саксонське Дзеркало» має суто історичне та літературне значення, хоч і чимале. Саме цим пояснюється великий інтерес до його вивчення і перевидання різними мовами світу. Саме ж «Саксонське Дзеркало» збереглось у кількох редакціях та фрагментах. R Лібервірт в 1982 р. зазначав, що перша частина цього джерела (Земське право) зберег­лось в 315 рукописах, причому деякі з них містять не один, а декілька текс­тів, тому з урахуванням варіацій їх загальна кількість зростає до 341. Але під час війни частина рукописів загинула. На сьогодні відомо 219 окремих рукописів «Саксонського Дзеркала», в яких є 242 редакцій «Земського права» (Lieberwirth R. Eike von Repchow und der Sachsenspiegel. — 1982. — S. 33—34)

⁷ Детально див.: Аксененок Г., Кикоть В. «Саксонское Зерцало» и его автор в свете новых исследований. — С. 245-246.

⁸ Падох Я. Історія Західньо-європейського права. — Ч. 1. Історія німецького права. — С. 163.

⁹ Поширення магдебурзького права у Східній Європі проілюстровано картою, опублікованою в кн.: Moraw P Von offener Verfassung zu gestalteter Verdichtung. Das Riech im spatcn Mittelalter 1250 bis 1490 // Propylaen Geschichte Deutschland. — Bd. З. — Berlin(West) — Frankfurt a. Μ., 1985. — S. 112.

¹⁰ Детально див.: Яковлів А. Український кодекс 1743 року «Права по которым судится малороссійский народ», його історія, джерела та систематич­ний виклад змісту// Записки НТШ. — Т. CLIX. — Мюнхен, 1949. — С. 39.

^II Див.: Meyers Lexikon. — Т. 10. — Leipzig, 1929. — S. 809.

¹²Падох Я. Історія Західньо-європейського права. — Ч. 1. — С. 164.

^{1 j} Детально про співвідношення «Вульгата» і «Саксонського Дзеркала» инн.: Рогачевский А. Меч Роланда. — С. 66—69.

¹⁴ Biblioteka Jagiellonska. Oddzial rekopisow. — Rkps. 169; див. також: Hiblioteka Jagiellonska: Przewodnik. — Krakow, 1984. — S. 44.

¹⁵ Про вількежі див.: Groicki В. Artykuly prawa majdeburskiego. — Warszawa, 1954. — S. 81.

Kutrzeba S. H іstoιja zrodel dawnego prawa polskiego. — T. II. — Lwow — K∣ ιkow, 1926. — S. 235.

¹⁷ Див.: Maciejewsld T. Historia prawa s⅝dowego Polski. — Koszalin, 1998. — S. 24.

^l8lbid.-S. 25.

¹⁹ Kaminska K. Lokacje miast na prawie magdeburskim па ziemiach ρolskich do 1370 r. (Studiumhistorycznoprawne). — Torun, 1990. — S. 61—65.

²⁰ Права по которым судится малороссийский народ / Под ред. Л. Кистяковского. — K., 1879. — С. 80—83.

²¹ Каманин И. В.Б.Антонович. Монографии по истории западной и юго-западной России. — Т. 1. — Киев, 1885 // КС. — Т. XIL — Июнь, 1885, —С. 324.

²²Leges, privilegia et Statuta civitatis Cracoviensis (1507—1795) / Edidit I ranciscus Piecosinski. — Т. 1. — Krakow, 1885. — S. 86.

⁷³KutrzebaS. Histoijazrodeldawnegoprawapolskiego. — Т. IL — Lwow — Krakow, 1926. — S. 212.

²⁴ Kutrzeba S. Historja zrodel dawnego prawa polskiego. — T. II. — S. 277—278.

²⁵ Groicki B. Porz⅞dek sqdow і spraw miejskich prawa majdeburskiego w koronie Polskiej. — Warszawa, 1953. — S. V.

²⁶Dargun L. O zrodlach przepisow kamych w dzielach Groickiego. — Krakow, 1888. — S. 64.

²¹ Koranyi K., Patkaniowski M. Groicki Bartolomiej H PSB. — T. VIII. — Wroclaw — Krakow — Warszawa, 1959—1960. — S. 628—629; Groicki B. Artykuly prawa majdeburskiego. — Warszawa, 1954; Groicki B. Porz⅝dek s⅞dow і spraw miejskich prawa majdeburskiego w koronie Polskiej. — Warszawa, 1953; Groicki B. Tytuly prawa majdeburskiego. — Warszawa, 1954.

²⁸Niektore instytucje polskiego prawa XVI-go Stulecia. WedIug Bartosza Groickiego / Opr. M.Opatrny. — Cz. 1. — Leszno, 1939.

²⁹ /ваницький-Василенко C. Історико-догматичне виучування джерел магдебурзького права в Західній Русі і Гетьманщині. Доклад прочитаний н 1 !остійній Комісії для виучування західньо-руського та вкраїнського права при Всеукраїнській Академії Наук // Правова держава. — Вип. 12. — K., 2001. —С. 137. Див. також.: Іваницький-Василенко С. Джерела магдебурзь­кого права в Західній Русі й Гетьманщині. Доклад прочитаний в Постійній Комісії для виучування західньо-руського та вкраїнського права при Все­українській Академії Наук // Правова держава — Вип. 12. — K., 2001. — С. 123—131; Його ж. Закони про опіку над недолітками в джерелах Магдебурзького права Західньої Русі й Гетьманщини // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. — Вип. 1. — K., 1925, —С. 59—81.

³⁰Ha обох працях Щербича Львів фігурує як місце друку, а сам синдик як власник друкарні. Тому дослідники довгий час вважали, що Щербич, крім юридичної освіти, був добре обізнаний з друкарською справою, і саме він заклав у Львові друкарню. Проти цього виступила Анна Єнджейовська, яка доводить, що ці книги були видані Щербичем у Львові в королівській похідній друкарні Миколая Шарфенберга, яка саме тоді була в місті; сам же Щербич, на думку польської дослідниці, ніколи не був друкарем. Керівництво друкарнею здійснював, правдоподібно, Валентин Лапчинський (J^drzejowska A. Ksiqzka polska we Lwowie w XVI wieku. — Lwow, 1928. — S. 9—12; Семенюк Д. Львівське видання книги магдебурзького права 1581р.// Львівський історичний музей. Наукові записки. — Вип. VII. — Львів, 1998. — С. 105).

³¹ Деякі дослідники вважають, що для друкування цих книг було вико­ристано обладнання Івана Федорова, заставлене ним 1579 р. у лихваря Ізраіля Якубовича (Семенюк Д. Львівське видання книги магдебурзького права 1581р. — С. 105), однак Я.Ісаєвич твердить, що для їх друку було викорис­тано не заставлене обладнання, а той верстат, який залишився власністю Івана Федорова аж до його смерті (Див.: Ісаєвич Я. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. — Львів, 1983. — С. 73).

³² Kutrzeba S. Historja zrodel dawnego prawa polskiego. — Т. II. — S. 212—213. У січні 1583 р. Павло Щербич повернувся до Кракова, обій­нявши посаду королівського секретаря. Після 1605 р. він залишив державну службу і став священиком, згодом став настоятелем Сандомирської парафії та Варшавським каноніком. Помер Щербич 1609 р. Похований в краківсь­кому Домініканському соборі

³³ СеменюкД. Львівське видання книги магдебурзького права 1581 р. — С. 106.

³⁴Там само. — С. 115.

³⁵ Іваницький-Василенко С. Історико-догматичне виучування джерел магдебурзького права в Західній Русі і Гетьманщині. — С. 137.

³⁶ Права, по которым судится малороссійский народ. — С. 83.

³⁷ Досить детально цю роботу проаналізував М. Василенко, подавши крім того коротку історію його дослідження: Василенко Н. Передмова// Мате­рні чи до історії українського права. — Т. 1. — K., 1929. — С. V—LXIII.

ЯковлівА. Український кодекс 1743 року «Права по которым судится малороссійский народ», його історія, джерела та систематичний виклад IMic iy. — С. 40.

³⁹ Jakowliw A. Das deutsche Recht in der Ukraine. — S. 28—29.

⁴⁰Яковлів А. Український кодекс 1743 року «Права по которым судится малороссійский народ», його історія, джерела та систематичний виклад імісту. — С. 42.

⁴¹ Див.: The Saxon Mirror. A Sachsenspiegel of the Fourteenth Century. — l^, I --2.

⁴²PSB. — T.XVI. — Warszawa, 1971. — S. 308. Самійло Казимир Кушевич був професором діалектики в новодворській колегії. Незабаром піп поступає на службу до львівського магістрату і вже в серпні 1648 р. оі римує «перо радецьке», тобто стає писарем міської ради. Саме в цей час пін стає членом каптурового суду, що було надзвичайним явищем для того­часного міщанина. Коли саме він обійняв посаду львівського лавника, неві­домо. 1655 р., будучи членом львівського магістрату, Самійло Кушевич брав участь у посольстві міста до Б. Хмельницького. 1656 р. став львівським І мдником. Для свого часу був високоосвіченою людиною, здобув освіту в Італії і.і був професором філософії та права (Таиашівський С. С. К. Кушевич—райця львівський і його записна книга // Записки HTHl — Львів, 1898. — Т. XV. — ( 6—7). Збереглись цікаві його щоденникові записи, зокрема «Дневник облоги Львова Б. Хмельницьким 1655», та епістолярна спадщина. (Деталь­но див.: Гошко T Львівська магдебургія через призму окремих рукописних джерел (XIV—XVIII ст.) // Україна в минулому. — Вип. II. — Київ — Львів, 1992. — С. 27—49). Подібні записки залишили по собі такі відомі особис­тості, як Зіморович, Алембек, Кунащак та ін. (Див.: Lozinski М. Patrycyat і Inieszczaristwo Iwowskie XV і XVI w. — Lwiiw, 1892. — S. 354—371).