Розділ 4 ЛОКАЦІЇ МІСТ УКРАЇНИ XIV-XVI CT.: ІНТЕГРАЦІЯ В ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПРАВОВИЙ ПРОСТІР

Українські міста, чи то міста Корони, чи міста в складі Великого Князівства Литовського, упродовж віків перебували в єдиному полі­тичному, культурному, а іноді й правовому просторі з містами Європи.

Проблема запровадження міського самоврядування на магде­бурзькому праві пов’язана з питанням локацій та локаційного про­цесу, яке слід розглянути окремо.

Закладання нового міста або переведення вже існуючого посе­лення на німецьке право отримало в літературі назву локації. Лока­ційний процес складався з трьох основних частин: правової локації; просторової локації; утвердження міського управління та самовря­дування. Правова та просторова локації не збігалися в часі, оскільки перша була одномоментним актом, який можна датувати з точністю до певного дня, а друга — тривалим і значно складнішим процесом, на який впливали різні матеріальні та суспільні чинники. Однак, власне правову локацію можна здебільшого чітко окреслити документально.

Про початки міського самоврядування можуть бути як прямі, так і опосередковані свідчення. Дослідники мають повне право використовувати і одні, і другі, позаяк через низку історичних обставин комплектація джерел з історії міст неповна. Такі джерела можна поділити на групи: 1) королівські привілеї містам на маґ- іічіурзьке право; 2) для приватних міст, привілеї їх власників на магдебурзьке право та королівські грамоти із підтвердженням правомірності; 3) привілеї окремим особам на війтівство; 4) привілеї, ми· вже в рамках запровадженого самоврядування, уточнювали а іаі мини міщан з іншими категоріями міських жителів, представ­никами державного та місцевого управління, церквою; 5) грамоти, що розширювали спектр дарованих міщанам привілеїв; 6) привілеї, мк і підтверджували маґдебурґію (з корективами об’єму самовряду­вання чи без таких коректив); 7) привілеї, що компенсують втрати представників місцевої влади через використання норм магдебурзь­кою права.

Основою правового статусу міст Речі Посполитої був так званий локаційний привілей. Якщо місто закладалося (чи просто набувало нового статусу) на королівських землях, то місту необхідний був лише один привілей монарха, що вручався війту, який і займався практичними питаннями локування міста. Якщо ж закладанням міста займалась приватна особа (шляхта чи духовенство), то для узаконення такої локації потрібно було два привілеї: один від короля для власника цих земель, що дозволяв закладання нового міста на німецькому праві, а другий від самого власника для війта майбутнього міста. Саме так було, наприклад, у місті Горохові, якому 1600 р. князь І ригорій Львович Сангушко-Кошерський і його дружина Софія надали магдебурзький привілей, в якому детально розписано обо­в’язки і права міщан, доходи міста, поземельну власність міщан; 10 березня 1601 р. Сиґізмунд III видав грамоту, яка підтверджувала магдебурзьке право для міста і визначала порядок обрання війта Власне відтоді самоврядування на німецький штаб було узаконене в Горохові⁴. Подібно було і у Жовкві, закладеній 1594 р. коронним гетьманом Станіславом Жолкевським, якій лише 1603 р. Сиґізмунд III надав відповідного привілею⁵.

Таким чином, можемо твердити, що це звичайна практика і для польських, і для українських земель.

Окремими є ситуації з підтвердженням магдебурзького права новоутвореному з ініціативи власника місту. Але іноді, ще до закла­дання нової осади, король давав свою санкцію власникові на такий акт, і вже тут жалував новому майбутньому місту право на самовря­дування, як от 1528 р. Сигізмунд І, надаючи дозвіл князю Петру Михайловичу на створення міста в селі Острожці у його маєтках на Волині, жалує новій осаді не лише торги і ярмарки, але і магде­бурзьке право на зразок інших міст королівства, звільняє його жите­лів від низки мит на користь приватних осіб: «... и вызволяем тое место его, яко ся на своих границах и межах долго и широко мает, з права русского и литовского и з инших прав посполитых: мает ся тое место его — войт и мещане, и все люди, которые будут в нем мешкати, тых часов нынешних и на вечность, всими тыми справами, и члонками, и выписами обычаев справовати и обиходити так, яко есть обычай права майборского, и як ся в инших местех наших справуют и радят. А жидова того места его Острожецкого мают ся у праве рядити и обыходити тым правом которым жидов... обходят, и справуют, и бывают сужоны. А которые мещане и крамары, мешка­ючи в том месте, где колвек с конми, и з быдлом, и з иншими речьми своими торговыми, до которых мест и местечок поедут, тогды старые мыта и соленичое в местех наших мают давати, а где бы инде и мес тсх наших мают давати, а где бы инде в местех князьских и панс- IJix новые мыта были встановлень!, и они там мыта и соленичое не миші платити. И каждый мещанин того места Острожецкого мает ні такого платежа мыта вызволен быти.

Перші правові локації Польщі відносяться до XIII ст. (документ про локацію Лювенберґа від 1217 р.), саме тоді, коли фіксуються подібні документи в низці інших європейських міст (показовим і приклад Словенії)’. Однак у цей час локацій було небагато. Збіль­шення кількості локаційних привілеїв спостерігаємо у XIV ст., саме її цей час з’являються перші локаційні документи щодо українських міст, але поступово локаційний процес в Польщі завмирає і за XVI— XVIII ст. збереглась лише невелика кількість таких документів. Хоч стосовно українських земель інтенсивність локацій доволі значна, адже вже з XV ст. надання німецького права стає популярним на іемлях ВКЛ. Локаційні привілеї приватного характеру з’явились у XIII ст., але справжнього поширення набули лише у XV ст. Саме у XV—XVI ст. локування міст на німецькому праві було найінтен- сивнішим на українських теренах. І в цьому був певний феномен цього права. Як зазначив Вільгельм Польте, «через діяльність шефе- пів і надання права іншим містам виникла велика Магдебурзька правова сім’я міст від Сілезії, Польщі, північно-східної Богемії до Києва... Надання магдебурзького міського права іншим містам і здійснення міського судочинства мало цілеспрямований вплив на розвиток міста і міське право. У зв’язку з цим курія шефенів була узаконена Статутом Магдебурга. Ще у 1597 р., тобто більше ніж через 400 років після свого виникнення, магдебурзьке право було надано місту Вітебську, який розташований в 145 км. від Москви, але в 1400 км від Магдебурга. Такі тривалі прагнення надати Східній Європі магдебурзьке право пов’язані з надзвичайно успішною діяль­ністю Ганзи в XV ст.

Локаційні привілеї були як правило досить сталими за своїм змістом, і ці ж характерні їх риси фіксуються і в українських містах. Ці документи, що укладалися за певним формуляром, містили мало реальної інформації про міську владу, адже в них окреслювались загальні принципи, а не конкретні інституції німецького права саме у даному місті, а це ставило міську організацію в залежність від місцевих звичаїв, які без сумніву впливали на функціонування магдебурзького права у містах, причому, чим менше місто, тим від­чутнішим був вплив традицій у правовій сфері. Надаючи місту ні­мецьке право, документ вказував, яке місто буде взірцем цього права для нового поселення, якою кількістю ґрунту може воно послугову­ватись, права війта, міщан, власника міста. Хоч і тут можливі були варіації. Досить яскраво це можна продемонструвати на прикладі литовського містечка Ионішкіса, якому 4 липня 1616 р. Сиґізмунд Ваза видав привілей на магдебурзьке право, де не лише вказав на правовий зразок для нього («...jedno majdeburskim przykladem inszych miast naszych prawem majdeburskim Uprzywilejowanych, a Osobliwie poblizszego miasta naszego Kowna s⅞dzic siς bςd⅞...»), але і окреслює порядок призначення війта, його маєтки, частково функції, порядок вибору і діяльності ради і бурмистра, торги і яр­марки, печатку¹¹. Подібні розширені варіанти магдебурзьких приві­леїв отримували і деякі українські міста, зокрема Канів з рук Яна Казимира 20 липня 1661 р.¹².

Не можна погодитись із твердженням Кристини Камінської, що за привілеєм легко відрізнити першу та другу локацію міста, бо, на її переконання, у другому локаційному документі за усталеною фор­мулою начебто завжди було покликання на перший привілей¹³.

У Речі Посполитій існувала практика підтвердження локацій­ного привілею кожним наступним монархом. Зокрема Вроцлав, який вперше отримав підтвердження свого права у 1272 р., діставав такі ж привілеї у 1283, 1290, 1310, 1311 рр. тощо, Краків підтвердив свої привілеї у 1375, 1377, 1399, 1431, 1440, 1493, 1502 рр. тощо, крім локаційного привілею 1306 р. Отримавши локаційний привілей 1376 р., Любачів діставав його підтвердження 1589,1633,1649,1669, 1720 та 1748 рр.¹⁸ Серед українських міст прикладом може слугувати хоча б Кременець, якому магдебурзьке право підтверджували Сиґізмунд І (31.03.1536 р.), Сиґізмунд Авґуст (07.07.1569 р.), Владислав IV (09.03.1642 p.), Ян Казимир (20.01.1650 р.), Міхал Вишневецький (20.11.1669 р.), Ян III Собеський (08.03.1681 р.), Авґуст III (15.11.1748 р.)¹⁹. Причому, якщо в деяких випадках

підтвердні грамоти вносили певні корективи у міські привілеї, узгод­жуючи їх із потребами часу (як привілей Чигирину 1592 р., що під­твердив і розширив локаційний привілей 1589 р.²⁰), то у багатьох ви­падках новий привілей був абсолютно ідентичний з попередніми²¹. Ілюструє це низка привілеїв Ярослава. З грудня 1375 р. як королівсь­ке місто він отримав привілей на німецьке право²². 1387 р. місто змінило свій статус, ставши приватним (привілей наданий короле­вою Ядвігою воєводі сандомирському і старості руському Яськові з Тарнова)²³. Внаслідок цього місто отримало низку підтверджува­них привілеїв, які водночас коригували його права, зокрема у 1413, 1419, 1431, 1513, 1535, 1571, 1630 рр.²⁴ Така ж ситуація була і у Львові. Подібних прикладів можна навести безліч. Це, загалом, була звична практика, скажімо, у суто литовських містах, таких як Каунас (Ковно), що отримав привілей на магдебурзьке право 1408 р., а підтвердження 1415 (привілей відомий в копії), 1432, 1440, 1449

І привілей не зберігся і про його існування знаємо лише з листування між магістратами Каунаса та Ґданська (Данціга)), 1463 рр.²⁵, чи ні велике литовське містечко Тракай (Троки), локаційний привілей ммно невідомий, але є його підтвердження 1441, 1562 р.²⁶ тощо.

Цікаво, що підтверджувані грамоти видавались і спадкоємцями приватних містечок. Така практика фіксується, зокрема, і у ВКЛ, де магдебурзьке право запроваджувалось за зразком Корони Польської. ' І т равня 1564 р. князь Миколай Радзивіл надав відповідним листом магдебурзьке право містечку Олиці, а вже 21 червня 1612 р. його внуки Миколай-Криштоф та Альбрихт-Станіслав Радзивіли видають нідтверджувальний привілей для міста²⁷.

Якщо місто губило свій локаційний привілей, то намагалось ідобути новий. Остаточно утвердилась така практика вже в XVI ст., коли була утворена спеціальна затверджена королем комісія, що розі дядала випадки втрати містом локаційного привілею, і лише після висновків цієї комісії король надавав місту новий локаційний привілей. Як приклад можемо навести Гнєзно 1520 р., Сьроду 1545 р.²⁸ тощо. Часом міщани подавали клопотання про відновлення магде­бурзького привілею, навіть коли він був лише ушкоджений. 1514 р. Сиґізмунд І остаточно звільнив київських міщан православного, католицького і вірменського віросповідання від «прав польських, литовських и руских, который были... праву німецкому» на пере­шкоді та надав Києву повне магдебурзьке право нарівні з Вільном²⁹ (особливі ж права віденських міщан затверджені 2-м Литовським Статутом). Наступний королівський привілей 1516р. регламентував це затвердження: встановлював ярмарки, передавав ремісничі цехи (кравецький, ковальський, цирульний, золотарський, лучницький, зброярський, кушнірський, шевський) з-під замкової юрисдикції до магістрату зі звільненням міщан від влади воєвод і замкових наміс­ників і підпорядкуванням їх виключно війтівському суду та надан­ням монопольного права шинкування у місті³⁰.1 хоча, як вважають Н. Яковенко та Г. Боряк, «...документи не внесли кардинальних змін у міське життя. Вони лише законодавчо оформили ліквідацію руди­ментів давньоруського права, витіснених новою практикою життя київської міської громади»³¹, ці грамоти були дуже важливими для

ці эра-

київських міщан. Саме тому, коли під час подорожі магістратських послів у громадських справах до Львова грамота 1516р. була захоп­лена татарами, кияни не просто викупили її за великі гроші, але, оскільки в ході тих перипетій була втрачена печатка, а отже грамота вважалась неповноцінною, міщани звернулись до короля з проханням поновити привілей. Після відповідної експертизи 8 березня 1544 р. Сиґізмунд І видає Києву новий магдебурзький привілей³².

Наявність кількох привілеїв для окремих міст ставить чимало питань. Зокрема виникають дискусії щодо проблеми локації та рело- кації міст. Станіслав Курась називає повторний локаційний документ «квазілокаційним», не погоджуючись з Г. Лябудою, який вважає, що повторний локаційний документ насправді був релокаційним, оскільки надавався тим містам, які в силу економічних і позаекономічних причин повертались на польське право, або навіть на становище села³³. Багаторазове надання містам привілеїв на магдебурзьке право було дуже поширене. Таке становище не було особливістю Малопольщі. Воно властиве для всіх земель Речі Посполитої. Визначення характеру привілею має важливе значення для вивчення історії поселення на німецькому праві. Це важливо ще й тому, що за локаційним привілеєм ми можемо визначити так би мовити передісторію міста, тобто, чи це новоутворене місто, чи йдеться про надання статусу міста існуючому селу, чи про переведення існуючого міста на статус магдебургії. Можна погодитися з Л. Лисяком, що на відміну від судів XIV—XVI ст., для яких не мав значення характер локаційного документу (sensu Stricto чи sensu Iatiori), це має чи не першочергове значення³⁴. Тому ця проблема активно дискутується в історичній літературі. Постає питання: в чому ж причини кількаразового повторного надання привілеїв на самоврядування? С. Курась вбачає потребу в ньому у відірваності локаційного привілею від реальних умов розвитку міста³⁵, полемізуючи з С. Руссоцьким, який відповідно бачить у повторних привілеях лише окремі етапи локаційного процесу³⁶. Остання точка зору імпонує і Г. Самсоновичу, який намагається обгрунтувати її, проводячи історичні паралелі з попередніми століттями³⁷. Ставлячи у своїй роботі багато запитань, у тому числі про роль локаційного документу у подальшій долі міщан, які його отримали, С. Курась водночас не ставить питання

про реальне втілення в життя наданого привілею, не пов’язує чисто юридичний акт з реаліями життя, між тим, саме такий зв’язок дає можливість оцінити реальні зміни, що відбулись у житті міщан після шідання місту німецького права. Книга С. Курася, як досить помітне ■іічпцс в польській історичній літературі, викликала активну полеміку³⁸. Ioii сам Г. Самсонович вважає локаційні привілеї не стільки проявом певної політичної волі, скільки наслідком економічного розвитку і усл льства—розширення локаційного процесу було пов’язане з потре- Coio розвитку ринку. Причому у розширенні товарно-грошових відносин, яким на першому етапі сприяло німецьке право у містах, Пули зацікавлені як мешканці даного поселення, так і його власник³⁹. I¹Il (шел об’єднує ці дві точки зору, вважаючи, що локація і ще більше ревокація міст були пов’язані як з економічними змінами (революція пін, розвиток ремесла та торгівлі тощо), так і з політичними інтересами окремих кіл. Особливо велике значення для правової та просторової ревокації мали ворожі напади та військові дії, в ході яких досить часто міста або фізично руйнувались, або бодай втрачали локаційний привілей⁴⁰. Загалом, питання це залишається відкритим.

Локаційний привілей пов’язаний також із питанням етапності становлення міст-маґдебурґій, до якого неодноразово зверталися польські історики — С. Руссоцький⁴¹, Ф. Кірик⁴², М. Богуцька і Г. Самсонович⁴³, Р. Щиґел⁴⁴ та ін. Локаційному привілею в істо­ріографії приділяють таке велике значення, що привілеям окремих міст навіть присвячують спеціальні дослідження⁴⁵. Однак для укра­їнської історіографії ця тематика абсолютно нова, як зрештою, біль­шість окремих проблем щодо локації міст.

З питанням правової локації міст на німецькому праві пов’язане і питання локаційного процесу в той чи інший період, за того чи іншого монарха. Особливою популярністю користувались в цьому плані часи Казимира Великого⁴⁶, що й зрозуміло, адже саме в цей час локаційний процес в Польщі був найінтенсивнішим. Після захоплення Русі цей процес активно переноситься сюди. Так саме в 50—60-х рр. XIV ст. видано низку локаційних чи релокаційних привілеїв для руських міст (Жешув (Ряшів) 1354 р., Львів 1356 р., Сянок 1366 р., Кросно (Коросно) 1367 р., Тичин і Судова Вишня 1368 р.⁴⁷).

K Гошко Т. Д.

13 ЯГ

Ще наприкінці XIX ст. було висловлено досить симптоматичне судження щодо ролі Казимира в історії Польщі, і це твердження можна визнати характерним для значної частини польської історіч графії: «Якби Казимир III лише Львову і Сяноку надав магдебурзьке право (хоч для обох міст це були лише релокації — Т.Г.), то вже за цс, як і за підтримку у містах німців та торгової колонізації загалом - слід його шанувати як великого добродійника червоноруського мі­щанства»⁴⁸. Як зазначав Ф. Кірик: «Діяльність короля в галузі осад- ництва і локації міст була величезною. Ніколи до того або після того не докладалось так багато величезної праці, щоб так ефективно творити сучасну і заможну державу»⁴⁹. В. Польте навіть вважає, що «Казимир Великий зробив в Україні для блага міст та їхнього еконо­мічного розквіту стільки, скільки Otto Великий в Середній Німеч­чині»⁵⁰. Із смертю Казимира Великого завершується епоха цілеспря­мованого осадництва. Локація міст у часи Єлизавети, як вказує А. Бердецька, була лише інерційним продовженням активної осад­ницької діяльності попередньої епохи⁵¹.

Цікавила дослідників епоха Владислава Локетка⁵² та Владислава Яґайла⁵³. Саме в цей час із руських міст привілеї на магдебурзьке право отримали Ярослав (1375 р.), Белз (1377 р.), Любачів (1376 р.)⁵⁴. Не відкидаючи економічних передумов, польські історики підкрес­люють і політичні мотиви у проведенні широкого локаційного про­цесу в цей час, зазначаючи, що привілеї на магдебурзьке право мали зміцнити політичні позиції короля як в міжнародних справах, так і у справах внутрішніх⁵⁵. Тобто, як власники міст, так і самі міщани бачили вигоду у запровадженні самоврядування.

Оскільки більш чи менш відоме нам самоврядування східноєв­ропейських міст формувалось на основі магдебурзького права, яке при­йшло сюди з німецькими колоністами, виникає питання, коли ж вперше відбувається правова локація в українських містах і якою був її обсяг.

Як відомо, вже князь Данило Романович і його наступники в XIII — першій половині XIV ст. надавали німецьким колоністам привілеї на користування власним правом і власними судово-адмі­ністративними інститутами. Проте спочатку магдебурзьке право сто­сувалося лише німецького населення міст. Уперше воно було поши- ∣κ ιιc на все населення князем Юрієм-Болеславом Тройденовичем у < чноку в 1339 р.⁵⁶ (Варто згадати, що зберігся привілей для сяноць- Miio війта від 20 січня 1339 р., але не безпосередньо локаційна грамота. Il ів’язку з цим Ф.Кірик відсуває дату локації міста до 1334 р., пояснюючи це наступними фактами: в документі згадано 15-річне інільнення від податків сяноцьких осадників, а оскільки в Мало- подьщі дієвою була практика 20-літнього звільнення, то можливо припустити, що локація Сянока відбулась за п’ять років до цього привілею⁵⁷. Це аж надто гіпотетичне припущення, не підкріплене іжерельним матеріалом. Але так чи інакше кардинально це не імінює ситуацію.)

Правова локація на магдебурзькому міст праві набула значного поширення після включення Галичини до складу Корони Польської. 1Іласне до цього періоду відноситься відомий привілей Казимира III про надання Львову магдебурзького права (17 червня 1356 р.)⁵⁸. (>днак, як випливає з наведених у другому розділі фактів, вона була не с тільки локаційною, як релокаційною, тобто нею не запроваджувалось у місті німецьке право, а лише підтверджувалось⁵⁹, при тому, що розши­рювалась сфера його дії. Оскільки джерела не дають змоги охаракте­ризувати функціонування самоврядних органів Львова XIII ст., детальну розмову про магдебурзьке право у місті можна вести лише починаючи з 1356 р.

Згідно з привілеєм Казимира III, магдебурзьке право надавалось усім мешканцям міста. При тому зазначалось: «Іншим народам, що живуть у цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь-якого стану та становища з особливої нашої ласки дозволяємо користуватись відповідно до їх звичаїв, зберігати необ­меженими їхні права, надаючи одночасно їм можливість, щоб будь- які кримінальні справи, які виникнуть між ними самими або між ними і іншими, вирішувати за магдебурзьким право і при війті відпо­відно до їхніх прохань. А якщо відмовлятимуться судитися за магде­бурзьким правом, яким вищезгадане місто повинно користуватися, годі вказані нації... мають можливість поставити і вирішувати будь- яке питання на суді своєї нації, але під головуванням міського війта»⁶⁰. Руські права і звичаї, які в чомусь суперечили маґдебурзь-

кому праву, ліквідовувались. Вся судова влада передавалась у місті в руки війта. Місто і його мешканці одночасно звільнялись від усіх юрисдикцій каштелянів, воєвод, суддів, підсудків, возних, і від влади будь-якого іншого державного чиновника. Так окреслювались основи судової влади міста. Окрім того Львів, на зразок інших міст- магдебургій, отримав земельну власність розміром у 70 франконсь- ких ланів⁶¹ «у лісах і виноградниках, луках і пасовиськах, відповідно до чого зможуть їх відміряти»⁶². При тому, 60 з них підлягає оплаті чиншу 24 руські гроші, які мають сплачуватись на день святого Мартина (4 липня). Решта 10 віддавались на пасовиська без будь- якої оплати. Ніхто не мав права будувати корчми в межах однієї милі від міста, щоб не створювати останньому конкуренції.

Незабаром власність міста була розширена до 100 франконських ланів (згідно з привілеєм Казимира III, виданим 27 липня 1368 р.); причому «млин костелу святої Марії, що з давніх часів і навічно до цього костелу приєднаний, разом із одним ланом, що також цьому костелові належить, до згаданих 100 ланів приєднуємо. І млин пана Григорія Штехера, львівського міщанина, в розмірах вищезгаданих 100 ланів чи мансів також хочемо залишити. І щоб податки і повин­ності міщан вищезгаданого міста легшими та зручнішими, за змо­гою, зробити, даємо і віддаємо з повною владою продажу, обміну і для доброчинного користування 10 вільних ланів з вищеназваних 100 ланів без сплати чиншу на вічні часи. А з нашої та наших спадко­ємців згоди і доброї волі, спеціально і ясно розпоряджаючись, щоб всі русини, належні до нашого львівського замку, що мешкають у болотистих місцях у межах і розмірах 89 ланів, випасали своїх коней та худобу разом з міщанами і жителями вищезгаданого міста, відповідно до спільного бажання. Нарешті, щоб швидше, зручніше та легше часто згадувані 100 ланів вже згадуваним міщанам та жи­телям була змога обробляти і робити плодючішими, даємо і надаємо повну і всю свободу осаджувати всіх і кожного кметя і колона на згадані 100 ланів, і свободу від всіх наших сплат, податків, зборів і відкупів протягом 20 років від сьогоднішньої дати, включно з вра­хованим. Міщани, колони чи жителі на згаданих 89 мансах чи ланах повинні сплачувати 12 празьких грошів на свято блаженного Мартина

"^ςsε не 35^a,τ

кожного року нам і нашим спадкоємцям на чинш і десятину...». Цей привілей був підтверджений Владиславом II 29 вересня 1389 р.⁶³

Тут доречно згадати майже ідентичний за змістом привілей Владислава Опольського від 9 грудня 1372 р.⁶⁴, який у багатьох до- і лідженнях фігурує, як перше розширення земельної власності місга⁶⁵. Однак, це лише підтвердження попереднього привілею, що (іуло звичним явищем в тогочасній польській державі. Грамоту 1368 р. Л Зубрицький вважає фальсифікатом на тій підставі, що вона до­слівно повторює наступну грамоту того ж Владислава, де немає про псі згадки. Як у випадку з привілеєм 1356 р. цю позицію не приймає І Вагилевич, висуваючи як аргумент твердження, що Владислав, нк неповноправний володар («ргогех»), не мав права видавати підтвердження привілею Казимира, тому всього лиш дослівно повто­рив його⁶⁶. Окрім того, в грамоті 1389 р., яка підтверджує цей приві­лей, повністю наводиться його зміст, але про це не згадують ані Д Зубрицький, ані І. Вагилевич).

Такі ґрунтові надання як правило були традиційним супутником падання магдебурзького права місту. Так, Владислав Ягайло грамо­тою, виданою у Львові 1 жовтня 1389 р., дарує Перемишлю магде­бурзьке право, і разом з тим жалує сто франконських ланів, за іразком Львова, а крім того чотири вільні лани для перемиського нійта Міхала і його нащадків⁶⁷. Таких же 100 франконських ланів разом з магдебурзьким правом отримав Ярослав привілеєм В. Опольського від 1375 р.⁶⁸ Натомість, той же Опольський, докував­ши 1376 р. Любачів, дарував йому лише 80 франконських ланів. Λ Рогатин, відповідно до грамоти 27 травня 1419 р. Волчка Преслу- жича, отримав з магдебурзьким правом 120 франконських ланів та окремі земельні пожалування для війта та його наступників⁶⁹. Часом ґрунтові пожалування визначались по іншому, особливо це стосується міст ВКЛ. Зокрема в привілеї Вітовта від 1408 р. для Ковна зазначалось: «Dajemy tesz miastu temu naszemu Kownowi і miesczanom, ktorzy pod tym prawem jako wzwysz wspimniono s¾ Wiesznemi czasi s tamty strony Niemna ku Prussom w puszeie od Niemna pocz⅞wszy, gdzie rzeka Cheza w Niemen za Kownem wpada, a pocz⅞wszy od Niemna wznisz Kowna asz do granice pruski albo Iiic niici ki 2 wszcrz 3 mile ku Szeszupie, aby las wyrumowali і s taιnt∣∣∣l roll ι Sianozecie sobie naprawili...»⁷⁰.

1 Іоряд із земельними пожалуваннями в грамотах записувалш і ще й інші привілеї. Часто це був опис прав і обов’язків війта, чи міщан загалом (як у привілеї Стефана Баторія, виданому 1581 р Корсуню⁷¹), чи опис ярмарків і торгів (як у привілеї Сигізмундп І Острожцю від 1528 р.⁷²), чи опис міської печатки (як в грамоп Сиґізмунда III для Мошна від 1592 р.⁷³) тощо. Взагалі магдебурзькі привілеї видавались з певними варіаціями.

Іноді разом із німецьким правом місто отримувало досить уш кальні права. Так у Ярославі встановлювались спеціальні ярмаркопі суди, які існували ще лише у Любліні⁷⁴.

Як правило, кожному населеному пункту видавали окрему грамоту. Однак траплялись, хоч і вкрай рідко, винятки. Зокрема в 193-й книзі Литовської Метрики є досить унікальна грамота на магдебурзьке право, ярмарки, торги і корчми одночасно для трьох містечок — Молчанова, Качина і Сутески, які до того ж були розташовані в різних воєводствах (два перших у Волинському, а третє в Брацлавському)⁷⁵. Правда, з огляду на значимість для кож­ного міста локаційного та магдебурзького привілею, найвірогідніше те, що названі міста отримали окремі привілеї, які були видані королівською канцелярією одночасно, і лише при внесенні їх в Метрику, вони були об’єднані в один.

На території ВКЛ німецьке міське право стало запроваджу­ватись у XIV ст. Спершу його отримували міста на великокняжих землях (зокрема Вільнюс його отримав 1387 р.⁷⁶).

Київ, увійшовши до складу ВКЛ, теж отримав право на само­врядування. Але коли? Те, наскільки тривалою і складною є супе­речка про дату переведення Києва на магдебурзьке право, показує, наскільки складним є питання локаційного привілею взагалі, і як воно може бути ускладнене самим ходом історії. Доволі довго про­блема початку київської маґдебурґії залишалась відкритою, хоч вона часто піднімалось у вітчизняній історіографії. Так, у популярних у середині XIX ст. книгах про Київ стверджувалось, що магдебурзьке право було надане Києву великим князем литовським і польським m∣∣∣< тем Сигізмундом І у грамотах 1516⁷⁷ і 1544 рр.⁷⁸ Причому друга ιμ<∣M<>ιa була підтвердженням першої, яка загубилась. «Цей при- ■I и її що й досі зберігається з іншими наступними в магістраті, Луп !твердженням даного в 1516 р., але загубленого і потім під- I р.цжуваного його наступниками особливими грамотами в 1545, і '6') 1576 і 1588 роках...», — твердив М. Берлинський⁷⁹. За його Підрахунками, від 1544 до 1659 рр. польські королі видали 47 IipiIIiiJieiB і указів на користь київського магістрату⁸⁰.

В середині XIX ст. історики стали розглядати надання маґде- Пур п.кого права Києву не як єдиний акт, а як тривалий процес, и иному виділялось щонайменше два етапи. М. Максимович вважав, пні спершу деякі особливі права та вольності з магдебурзького права були надані Києву попередником Сиґізмунда І на литовському ііі іііікокняжому та польському королівському престолах його братом і інгксандром Казимировичем, а згодом Сигізмунд І дав повністю ∣∣∣ право київським громадянам грамотами 1516 та 1544 рр.⁸¹

Глибше дослідження проблеми міського самоврядування почалось у другій половині XIX ст. В роботах цього часу з’явились ноні дати запровадження магдебурзького права в Києві. В.Антонович іпі.іжав, що воно було надано міщанам наприкінці XV ст. (1499 р.)⁸², Il Закревський — не пізніше 1499 р.⁸³ Цю ж позицію поділяв і М. Грушевський: «Що Київ дістав німецьке право тільки за в. кн. (Ілександра... виразно видно з грамоти Олександра 1499 р. («штожь м горни вряды и пошлины городскіи первый воеводы завідали... uno какь єсмо дали вам право німецкоє, и вы дей тыи вряды и по­шлины городскіи за себе забрали»...). Але того надання не маємо. І’анійша грамота, з 1494 р. згадує вже про війта й німецьке право, иле виходить в головнім з практики перед заведенням німецького права — «какъ было за в.кн. Витовта»⁸⁴. Що ж до уставної грамоти литовського князя Олександра київським міщанам від 24 травня 1494 р., то в ній і справді є згадка про київського війта, але жодної про магдебурзьке чи німецьке право, чи, тим паче, про органи міського самоврядування. Лиш один раз згадано якесь міське право (не конче воно мало бути німецьким, хоч і не виключено), але цілком можливо, що під правом тут розуміється комплекс повинностей міщан: «...а хто мещанку и з домом поймет в местском праве, тот мает службу тую ж служити, которая и первей с того дому йшла. А который мещанин одолжает, ино ему вольно дом свой продати, а тем долг платити; а хто купит, тот мает с того дому службу тую же заступовати исто и перво была...»⁸⁵.

Перший привілей, наданий київським міщанам Великим князем Литовським Олександром у 1494 р.

(РГАДА. — Ф.389, оп.1, спр.5, арк.29)

Цікаво, що дехто із сучасних дослідників вважає цю грамоту не магдебурзькою, а такою, що утверджує звичаєве право, генетично пов’язане з традицією «Руської Правди», закріпленою привілеями Вітовта (П. Cac⁸⁶). Частково підтримуючи це твердження, О. Русина, як на мене, цілком слушно відкинула думку про грамоту 1494 р. як магдебурзький при­вілей Києву, оскільки в даній грамоті лише пунктиром окрес­лено окремі аспекти життя київських міщан і навіть не подано відомостей про функції війта⁸⁷. Однак ці висновки, здавалось би доволі очевидні і добре доведені, як виявляється, не всім такі очевидні і нині⁸⁸.

Повертаючись до історії дослідження проблеми київсь­кого магдебурзького привілею, зауважимо, що вже на початку XX ст. дослідники не спиня­лись на грамоті 1494 р. Саме тоді глибше вивчення джерел дало можливість точніше визначити дату запровадження німецького права в Києві. П. Клепатський датував упри- вілеювання Києва магде- бурґією періодом між 1494 та 1497 рр.⁸⁹ Цю точку зору підтримали багато сучасних дослід­ників. В. Щербина відсуває цю подію до початку того ж століття⁹⁰, але в історіографії його твердження не знайшли підтримки. Іноді в істо­ричній літературі трапляються й інші датування привілею на магдебурзьке право для Києва: 1492 р.⁹¹, 1494 р.⁹² тощо. Дехто з істориків не уточнює, а подає приблизне датування, вказу­ючи просто: 90-ті роки XV ст.⁹³ Відо­мий київський дослідник І. Каманін з цього приводу зазначав: «Внутріш­нє життя Києва з часу підкорення його литовськими князями, при існу­ванні Київського князівства і пізніше, і 1471 р., коли князівство було пере­творене на воєводство, до самого

Великий князь литовський

і король польський Олександр. Гравюра XVIl ст.

кінця XV ст., з якого дійшли вже грамоти Києву на магдебурзьке право, — зовсім невідоме через відсутність документальних даних.

Беззаперечним є лише одне, що громадяни знаходились в повній залежності від воєвод — залежності, від якої їх згодом і звільнили грамоти на магдебурзьке право».

Серед київських джерел відсутні перший привілей на магде­бурзьке право і привілей на війтівство, тому датування початку міського самоврядування здійснюється за опосередкованими даними, звідси і його неоднозначність. Зокрема про існування привілею на магде­бурзьке право для Києва свідчить підтвердна грамота Сиґізмунда І, надана київським міщанам 29 березня 1514 р. Ще 1506 р. помер великий князь Олександр. Київські міщани звернулись до його наступника Сиґізмунда І із проханням про підтвердження прав, наданих до того місту, додавши до цього скаргу про новину, що її завели воєводи: заборону світити вночі під загрозою штрафу 12 кіп грошей (що особливо не подобалось ремісникам). Сиґізмунд І підтвердив окремою грамотою права міщан, що ж до запровадже­ного нововведення, було прийняте компромісне рішення: більше «не надобе воєводам той вині брати, только в корчомных домех лете, коли вже ночи малый бувають, не надобе никому с огнем пити, а купцы и ремесленники мають огонь завжди держати, коли хотячи»⁹⁴.

Лише згадана вище грамота Сиґізмунда І від 1514 р. прямо го­ворить про підтвердження магдебурзького права Києву⁹⁵. Війт і мі­щани, звертаючись із відповідним проханням до короля, долучили

Лист Великого князя Олександра до київських міщан із забороною відмовляти воєводі в усталених звичаєм «поплатках» з ремесел і торгівлі, посилаючись, на «право німецьке» (РГАДА — Φ.389 -- оп.1, спр.5, арк.177—179).

до нього привілей Олександра (який до нас не дійшов) на німецьке право, додавши, що «покойный король в некоторых речах многих і ого права не хотел им держати». Сиґізмунд І, зважаючи на вірну службу киян, і на лиха, які вони терпіли від ворогів на Україні, і відповідно бажаючи примножити їхні статки, підтвердив їм у пов­ній мірі використовуване ними раніше магдебурзьке право. До речі, саме в цій грамоті досить докладно зазначені права і обов’язки мі­щан: «Право немецкое, реченое майборское, дали есмо вечно месту нашему Киеву и всем мещанам, нынешним и напотом будучим в нем, римское веры и греческое, и армейское, как место наше виленское то право мает и вживает; а от прав польских и литовских, и руских, и всех обычаев которые были тому праву на переказе, их вызволяем. Також их всех мещан наших и всякого права, и моци, и насилия всех подданых наших от воевод, и от судей от всех поспо­лите врядников наших вызволяем. О делах великих и малых, о зло­действе, о разлитий крови, о мужобойстве, о пожоги, и вжятьи члон- ков, и иных всяких проступках, позваны пред них может оповедати перед войтом, который будет, а войт ни перед кем иным, только перед нами, не иначей, только их же правам і іемецким мает отповедати, и то естли бы был пред нас позван нашим листом. Также мает войт того места нашего в делах главных и инших всех члонков вышеписаных суполную моць судити посудити, карати и сти­нати и на как бити и топити, как тое право немецкое майборское во всех члонках держит и вказует. А вин никоторых они не мают платити».

Як і в більшості випадків, цим привілеєм одночасно надавалось київським міщанам право пропінації, право тримати різноманітні крамни­ці, воскобійню, платячи при цьому під кожної одиниці по 2 копи грошей.

Король Сигізмунд 1. Гравюра XVI ст.

BiuiiaMiUJiiCb два тижневі ярмарки «о трех королях і на Матки Божої 1’ожес і во». Підтверджувалось звільнення від мита, від «піднімання послів», від утисків тивунів, від штрафів за тримання вогню в хаті, що було пожалувано киянам ще Олександром. Що ж до обов’язків, то міщани мали тримати сторожу в полі від татар, здійснювати погоню за ними, виставляти нічну сторожу, платити деякі податки замку та скарбу.

Таким чином, це чи не основні дані про систему пожалуваного Києву магдебурзького права, оскільки попередні грамоти не зберег­лись. Не дійшла до нас і королівська грамота, видана у Вільні 16 січня 1516р., посилання на яку є в пізніших документах. Ця грамота дещо розширювала права війта (віддавала під його владу нові категорії киян). Саме цією грамотою була закладена така особливість Києва у порівнянні зі Львовом, як дві окремі цехові системи замкового та магдебурзького присуду. За цією грамотою київські міщани звільнялись «от послушенства и власти воєвод, судей и иных урядников наших и их наместников», а «кравцев, Ковалев, цирулников, золотарей, лучников, стрелников, кушнеров, Шевцов и иных всех ремесников в Киеве тепер живучих и впред будучих, под власт и послушенство меское поддаем и привлащаем, а от власти и послушенства воевод и иных урядников наших и их наместников вилучаєм и уволняем»⁹⁶.

На думку Г. Боряка та Н. Яковенко, грамота 1516 р. «дозволяє простежити процес зближення «міського права» з нормами магде­бурзького життя в загальноприйнятому значенні цього терміну... Вона лише законодавчо оформила ліквідацію рудиментів давньо­руського права, витіснених новою практикою життя київської місь­кої громади»⁹⁷. А це, як слушно зауважує С. Климовський, є свідчен­ням зовсім не чужорідності магдебурзького права для Києва⁹⁸ (як і для українських міст загалом — Т. Г.).

Остання грамота Києву на врядування за магдебурзьким правам, надана місту Олександром І, 1801 р.

Дискусія навколо питання про початки київської маґдебургії триває досі. Тетяна Круглова уточнює часовий проміжок можливого запровадження самоврядування на німецький штаб, спираючись на лист Олександра від 14 травня 1499 р. до київських міщан із забо­роною відмовляти воєводі в усталених звичаєм «поплатках» з ре­месла і торгівлі⁹⁹, з огляду на німецьке право¹⁰⁰, та даючи поправку 11.1 тривалість конфлікту, вважає, що «в кінці 1498 р. магдебурзьке право в Києві вже діяло»¹⁰¹. Таким чином, час можливого запроваджен- пя магдебурзького права в Києві щужується з 1494—1499 рр. до 1494—1498 рр. О. Русина доволі критично ставиться до запропо­нованого Т. Кругловою ситуатив­ного підходу до вирішення даної проблеми, натомість висуває ідею про можливість одночасного на­дання і підтвердження маґде- Ьурзького права Києву (сама ж, щоправда, зазначає, що ця версія ( доволі гіпотетичною, і не може до кінця розв’язати проблему). Ллє справді цікавою і поважною є думка київської дослідниці про ситуативність надання маґдебур- ґії Києву, а саме для піднесення його статусу, що було особливо актуальним в світлі проекту передачі низки міст разом із Києвом братові Олександра Казимировича, майбутньому Сиґізмундові І, який мав би перетворитися на його співправителя в межах Литовсь­кої держави¹⁰². Зміною політичної ситуації пояснює дослідниця не­довершеність процесу запровадження німецького права в Києві напри­кінці XV ст. і відродження проекту на початку наступного століття¹⁰³.

Думка цікава і, на мій погляд, доволі слушна. Тим паче, що для багатьох міст не лише тогочасної України, але й Польщі, характерна була саме ситуативність запровадження магдебурзького права в міс­тах, особливо, якщо місто локувалось не на порожньому місці.

Таким чином, правову локацію кожного міста становило надан­ня йому правової автономії. В другій фазі відбувалась просторова локація. Між цими фазами пролягав певний проміжок часу. Правова локація була одноразовим актом, визначеним часто до одного кон- 1.1 ·■ і IK >∣ > - ин м ін· · μі ∣∣∣>(H ιopoιu>ι локації, то це тривалий і складини Iipoiiri ( цинії ι∣ιoι∣∣< ним між цими фазами різні. Є приклади локац­ии і, міни Iiohiiiiiiiiiiiii привілей започатковував цей процес, в інших ніш.і и.їх Iipiinuicii надавався в ході створення міста, ще деінде він Oiiianaii процес реорганізаційних перетворень. Це зазвичай стосува­лося новостворюваних міських осередків, які поставали «на сирому корені» («in cruda radice»). На теренах України нові міста-маґдебургії виникали, як правило, на місці дрібного поселення. Скажімо, згадаймо про історію виникнення міста Костянтинова. 1501 р. село Колищинці було надане королем Олександром Івану Лабунському. 1561 р. К. Острозький купив його у Василя Лабунського за 5 тис. кіп литовських грошей. Одночасно Сиґізмунд-Август видає привілей із дозволом утворити місто з правом проводити ярмарки і торги. Наступним привілеєм король надав новому місту магдебурзьке право. Наступним етапом було будівництво замку і пов’язаного з ним міста¹⁰⁴.

Однак, не завжди наявність локаційного привілею є свідченням реального існування міста. Наявність привілею справді давала можливість заснувати місто, але траплялось так, що вона з певних об’єктивних причин, не була реалізована. Так було з містами Сомино (1540 р.), Полонка (1558 р.), Бобрівці (1560 р.), Вербове (1564 р.), Глупотин (1565 р.), Красне (1577 р.), Ледухів (1623 р.)¹⁰⁵. Містечко ж Молчанів, отримавши локаційний привілей 1577 р., в 1579 р. при збиранні податку фігурує як місто, але в 1614 р. згадане у джерелах як село¹⁰⁶. Подібне трапилося з Квасовом, Добратином та іншими населеними пунктами. Низка міст згадується у документах раніше, ніж відомі їх локаційні привілеї. Це Теслугів, Четвертая, Шпанов тощо¹⁰⁷. Так, Острополе почало будуватись 1576 р., а локаційний привілей поселення отримало лише 1580 р.¹⁰⁸ Таких прикладів можна навести чимало. Але не виключено, що були видані цим містам і раніші привілеї, які не дійшли до нас, бо досить частою була практика, коли релокаційний документ нічого не згадував про попередню локацію осади. Так, два локаційні привілеї відомі для Козина. 1538 король дозволив локувати місто на німецькому праві Олехнові і Михайлові Козинським. Але смерть батьків зірвала їхнє починання. Поселення успадкував їхній племінник Олексій (Сочинський. 1561 р. місту був даний новий локаційний привілей, який і був втілений у життя. З 1569 р. Козин згадується в джерелах мк місто¹⁰⁹. Деякі міста отримували по три локаційні привілеї, як Ьаіалія (1578,1596, 1614 рр.) та Смідин (1508,1556,1568 рр.)¹¹⁰ тощо. I Ici ці процеси не були особливістю волинських чи навіть українських міст. Те ж саме траплялося і в містах і селах Корони¹¹¹. Досить яскравим, і разом із тим типовим прикладом може бути Будзов, який отримав і ній перший локаційний привілей 1221 р., але через напади сусідів- рицарів його реальна локація на німецькому праві так і не відбулась; Iiiiiuc четвертий за порядком отримувач локаційного привілею зумів ного реалізувати¹¹². Слід також зауважити, що такі нереалізовані магдебурзькі проекти зустрічаються на всьому історичному проміжку локування міст на німецький кшталт. Це окрема історіографічна проблема про так звані вдалі та невдалі локації. Історична наука досі чітко їх не окреслила. Фелікс Кірик вважає, що під вдалою локацією не слід розуміти лише появу скупчення садиб на обумовленому в привілеї місці, адже часто міські осередки, що виникали в такий спосіб, були містами лише номінально, а за економічною та суспільною організацією залишались селами. Справжньою міською локацією можемо вважати лише ту локацію, після якої жителі даного міста утримувались переважно нерільничим ремеслом. Прикладом такої справді вдалої локації можуть бути, на думку Ф. Кірика, «тижневі ярмарки, які практично єдині de facto відрізняли місто від села»¹¹³. За привілеями українським містам встановлювалось від одного до трьох ярмарків на рік.'В деяких містах раз на тиждень проводились ще й торги. Тривалість ярмарків була різною, іноді досить значною, як от у Луцьку, де торговиця тривала два тижні¹¹⁴. Єдиного стандарту в жалуванні ярмаркових чи торгових днів щодо українських міст, як зрештою і щодо польських, не було.

Найбурхливіше процес локування нових міст на Волині тривав у 50—70 рр. XVI ст., зазнавши помітного спаду у середині XVII ст. Магдебурзькі і локаційні грамоти фіксують також книги Волинської метрики. За підрахунками М. Ковальського, більшість із цих грамот стосувались населених пунктів Київщини (12 локаційних, понад 20 магдебурзьких). На другій позиції перебувають містечка Волині (15 магдебурзьких грамот)"⁵. Відтак можемо зробити висновок, що наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. локаційний процес на Київщині йшов принаймні не менш інтенсивно, аніж на Волині

Переважна більшість волинських міст, як і міст більшості регіонів України в складі Великого князівства Литовського, були невеликими Малі міста були характерним явищем середньовічної урбаністики"⁶. А наведений вище матеріал свідчить про початок активного локацій­ного процесу у ВКЛ, що почався власне з Волині, у кожному разі на теренах України.

Загалом, найдавнішими, як зазначалось вище, локаційні про­цеси були на землях Галицької Русі. За даними Р. Щигела, до кінця XIV ст. тут проведено 37 локацій, у XV ст. — 73, причому порівняно інтенсивніше цей процес відбувався у Сяноцькій та Псремиській землях, де практично завершився до XV ст."⁷ В Галицькій і Львівсь­кій землях Руського воєводства, як показав М. Горн, локаційний рух був досить динамічним у XVI ст.: якщо у XV ст. тут було локовано 47 міст, то в XVI аж 107"⁸. Виникнення міст викликане передусім потребами захисту від частих турецьких, татарських та молдавських набігів. В тому ж XVI ст. локаційні акції посилились в Подільському воєводстві (47 локацій), на Підляшші (15 локацій), і як згадувалось вище — у Великому князівстві Литовському¹¹⁹.

Назагал, переломне значення локації в історії міст Центральної та Східної Європи (в тому числі України) полягало в тому, що:

1) з’являється людська спільнота, яка спільно, хоча й не завжди монолітно, виступає перед власником міста;

2) відбувається економічна реорганізація, яка полягає в стиму­люванні міщанських ініціатив і товарно-грошових відносин;

3) стаються просторові зміни, котрі надають місту характерного вигляду, кардинально відмінного від села.

Все це, безумовно, сприяло прогресу у всіх галузях життя в регіонах, де проходили локаційні процеси, в даному випадку на магдебурзькому праві. Це було явище нове і своєчасне. Для укра­їнських міст, які перебували в правовому полі Речі Посполитої, характерні, хоч і з певними місцевими корективами, всі ті ж процеси, що й для більшості європейських міст.

¹ Сучасний литовський дослідник Антанас Тіла, спираючись на дані IliiTOBCbKoi метрики, виділяє за змістом 12 груп історичних джерел, які шдображають існування і розвиток самоврядування насамперед у містах Жемайтського князівства, що отримували магдебурзьке право з XV до кінця XVlII ст. Найважливішими з них історик вважає привілеї на пожалування чи утвердження магдебурзького права, про призначення війтів (для велико­князівських міст), нових видів доходів, встановлення торгів, ярмарків, і, безперечно, вількежі. В окрему групу при цьому він виділяє декрети осесорського суду, що розкривали основні причини протистояння поміж пін гом і магістратом, та яскраво окреслювали основні періоди загострення іпіутрішньої боротьби в самих містах. (Тила А. Роль Литовской метрики при исследовании магдебургских городов Жемайтского княжества // Литовская метрика: Тезисы докладов межреспубликанской научной конфе­ренции. Апрель 1988 г. — Вильнюс, 1988. — С. 23—24).

² Як приклад—грамота Казимира від 29 квітня 1449 р. для Каунаса, про яку відомо лише з переписки між магістратами Каунаса та Данціґа (Kiaupa Z Pinnosios Kauno miesto privilegijos // Lituvos miestu istorijos Saltiniai / Sudary Zygmuntas Kiaupa, Edmundas Rimsa — Т. 2. — Vilnius, 1992. — S. 25—27).

³ Ковальский Н. Локационные и магдебургские грамоты городам Украины в составе коронных книг записей Литовской метрики второй половины XVI — первой половины XVII века // Историографические π источниковедческие проблемы отечественной истории. Источники по социально-экономической истории России и Украины XVII—XVIII веков: Межвузовский сборник научных трудов. — Днепропетровск, 1983. — С. 3—15; Ковальский Н. Источниковедение социально-экономической истории Украины (XVI — первой половины XVII века). Акты о городах: Учебное пособие. —Днепропетровск, 1983. — С. 7—30.

⁴Архив ЮЗР. — Ч. V. Акты о городах (1432—1798). — Т. 1. — К., 1869.—С. 90—97.

⁵ Детально див.: Бевз М. Магдебурзьке право та урбаністичний уклад приватного міста-резиденції XVII—XVIII ст. (на прикладі м. Жовкви) // ( амоврядування в Києві: історія та сучасність. Матеріали міжнародної конференції, присвяченої 500-річчю надання Києву магдебурзького права. Київ, 26—27 листопада 1999 р. — K., 2000. — С. 167.

⁶ Kutrzeba S. Historia zrodel dawnego prawa polskiego. — Т. II. — Lwow — Krakow, 1926, —S. 202.

⁷ Архив ЮЗР. — Ч. V. — Т. 1. — С. 82—90.

⁸ Там же. — С. 36—37.

^, i<>κ∣><∙M.ι₁ окреслення HpaiiOHOiO статусу Трнави у 1238 р. тощо. Див. Vv іIy нт.і a πκslcCιck па mestcδiek па Slovensku (1238-1350)/Zostavovatel'

I Iiboiiiii link Biaiislava, 1984. — S. 35—36.

Il<nt.те II. OciioHiii риси магдебурзького права. Урочиста доповідь її·! '∣∙ι 11. 500-річноп) ювілею надання магдебурзького права місту Києву 11 ( амонрядунання в Києві: історія та сучасність. — С. 26—27.

¹¹ Lietuvos Inagdeburginif Fniestfprivilegijos іг aktai. Joniskis. Jurbarkas / SudariAntanasTyla. — Т. 1. — Vilnius, 1991. — S. 16—18.

¹² Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652—1673 рр. //Підготував до друку П. Кулаковський. — Острог; Варшава; Москва, 1999. — С. 242—244.

¹³Kaminska K. Lokacje miast па prawe magdeburskim па ziemiach polskich do 1370 r. (Studium historyezno-prawne). — Torun, 1990. — S. 118.

ⁱⁱKuras S. Przywileje prawa niemieckiego miast і wsi Malopolskich XIV— XV wieku. — S. 54—67, 82.

'⁵SzczygielR. Etapy Iokacji miast nadbuzaιiskich w XIV—XV wieku. Jedna czy dwie Iokacje Chelma na prawie niemieckim? // Ojczyzna blizsza і dalsza. — Krakow, 1993. —S. 127.

¹⁶ Sochaniewicz K Wojtowstwa і soltystwa pod wzglςndem prawnym і ekonomieznym w ziemi Iwowskiej // Studya nad history⅞ prawa polskiego. — T. VIL — Lwow, 1921. — S. 84.

¹⁷Kaminska K. Lokacje miast na prawe magdeburskim na ziemiach polskich do 1370 r. — S. 118.

¹⁸ Przywilej Iokacyjny miasta Lubaczowa z 1376 r. / Red. Z. Konieczny. —- Przemysl, 1991. — S. 5—6.

'⁹ Архив ЮЗР. — 4. V — T 1. — C. 38—45.

“Привілей підтверджувався сеймовою конституцією 1792 р. (Там же. — С. 82—90).

²¹ Див.: KutrzebaS. Historia zrodel dawnegoprawa polskiego. — T. II. — S. 203. ²²AGZ. — T. VIL — Lwow, 1878. — N 12. — S. 19—22; Krochmal J.

Przywilej Iokacyjny miasta JarosIawa z 1375 r. — Przemysl, 1991.

²³ Такий перехід королівських міст у ранг приватних і навпаки, що було далеко не поодиноким випадком у ті часи, значно утруднює розгляд їх правових структур за певною класифікацією.

²ⁱProksa М. Pizywilej Anny ze Stemberku, ksi<znej Ostrogskiej, Wojewodziny wolyfiskiej, dla Jaroslawia z 1 sierpnia 1630. — Przemysl, 1995. — S. 19—20.

²⁵ Див.: Kiaupa Z. Pirmosios Kauno miesto privilegijos. — S. 6—39.

²⁶ Див.: Baliulis A. Trakf miesto privilegijos (Lietuvos Metrikos duomenimis) // Lituvos miestu istorijos saltiniai. — S. 39—61.

²⁷ApxHB ЮЗР. — Ч. V — T. 1. — С. 60—63.

^liKutrzeba S. Historia zrodel dawnego prawa polskiego. — T. И. — S. 202.

²⁹ApxHB ЮЗР. — Т. 2. — С. 126—128.

³⁰ Див.: Каталог документів з історії Києва XV—XIX ст. / Упор. І Ьоряк, Н. Яковенко. — K., 1982. — С. 36.

³¹ Там само. — С. 160.

³² ЦДІАУК. — Ф. 62. Київський городовий магістрат. — On. 1. — Cπp.

I - Арк. З—6.

ⁱⁱLabuda G. Miasta na prawie polskim H Studia historica w 35-lecie pracy IiaukowejH-Lowmianskiego. — Warszawa, 1958. — S. 193—197.

ⁱⁱLysiakL. Malopolskie dokumenty Iokacyjne w praktyce sqdowej XIV— XVI w. H CPH. — T. XVI. — Z. 2. — 1964. — S. 44.

ⁱⁱKuras S. Przywileje prawa niemieckiego miast і wsi Malopolskich XIV— XV wieku. — S. 92.

³⁶RussockiS. EtapylokacjimiejskichnaMazowszuwXlV—XVw.∕∕PH.— I. LlV-Z. 2, — 1964, —S. 190.

³⁷ Samsonowicz H. Miasto і wies na prawie niemieckim w poznym Iiedniowieczu Polski (na marginesie pracy S-Kurasia «Przywileje prawa niemieckiego miast і wsi Malopolskich XIV-XV wieku». — Wroclaw, 1971. — 211 s.) H PH. — T. LXIII. — Z. 3. — 1972. — S. 501—502.

ⁱⁱRussocki S. Jawa czy mrzonka // Nowe Ksi⅞zki. — 1972. — Nr 2. — S. 59 —60; Wojcik W. Dokument Sredniowieczny jako rodzaj Iiteracki // Zeszyty Naukowe KUL. — T. 17. — 1974. — S. 125—127 etc.

³⁹ Samsonowicz H. Miasto і wies na prawie niemieckim w poznym Siedniowieczu Polski (na marginesie pracy S-Kurasia «Przywileje prawa niemieckiego miast і wsi Malopolskich XlV-XV wieku». — Wroclaw, 1971. — 211 s.) // PH. — T. LXIII. — Z. 3. — 1972. — S. 495, 497.

^iaSzczygielR. Etapy Iokacji miast nadbuzanskich w XIV—XV wieku. Jedna czy dwie Iokacje Chelma na prawie niemieckim? — S. 130; Szczygiel R. Nie Zrealizowana Iokacja Chocimowa w wojewodztwie Iubelskim: о wplywie sporow y,ranicznych na powstawanie miast // RH. — 1987. — R. 35. — S. 285—288;.S': czygiel R. Relokacje Wawolnicy w XV—XVI wieku oraz ich wplyw na rozwoj iniasta // Dzieje W⅞wolnicy. — W4w0lnica, 1992. — S. 58—70.

⁴¹ Russocki S. Etapy Iokacji miejskich na Mazowszu w XIV—XV w. — S. 189—195.

⁴² Kiryk F. Lokacje miejskie nieudane, translacje miast і miasta zanikle w Malopolsce do polowy XVII Stulecia // KHKM. — R. XXVIII. — 1980. — Nr 3, — S. 373.

⁴¹ Buvucka M., Samsonowicz H. Dzieje miast і mieszczahstwa w Polscc ρrzc<lrozbiorowej. — Wroclaw, 1986. — S. 52—53, 55, 58, 62—63, 77—84.

⁴⁴Szczygiel R. Rola przywilejow Iokacyjnych w procesie Iokacji miast w XV- XVIl w. na przykladzie Uchan H RL. — T. XXVII∕XXVIII. — 1985—1986. — S. 51—59; Szczygiel R. Etapy Iokacji miast nadbuzahskich w XIV—XV wieku. Jedna czy dwie Iokacje Chelma na prawie niemieckim? — S. 125—130.

ⁱ⁵Szczygiel R. Poczqtki miejskich dziejow Kazimierza Dolnego // Problem) dziejow і konserwacji miast zabytkowych. — Radom; Kazimierz Dolny, 1990. —∙ S. 35—^44.

⁴⁶PiekarczykS. Studia z dziejow miast polskich w XIII-XIV w. Rola miast w walce о Zjednoczenie ziem polskich і we Wczesniejszym okresie monarchii Stanowej do 1370 r. — Warszawa, 1955. — 324 s.; Lucinski J. Lokacje wsi і miast monarszych w Malopolsce do 1385 r. // CPH. — T. XVIL — Z. 2. — 1965. — S. 93—122; Berdecka A. Lokacje і Zagospodarowanie miast krolewskich w Malopolsce za Kazimierza Wielkiego (1333-1370). — Wroclaw, 1982. — 182 s. etc. C. Ґавлас окреслив програмність локаційної діяльності Казимира Великого, значення її для загального процесу розбудови дер­жави (Gawlas S. Monarchia Kazimierza Wielkiego a Spoleczenstwo // Genealogia — wladza і Spoleczehstwo w Polsce Sredniowiecznej. — Toruh, 1999. —S. 215—220).

⁴⁷Див.: KurasS. Przywilejeprawa niemieckiego miast і wsi malopolskich XIV-XV w. — Wroclaw, 1971. — S. 91.

⁴⁸ Gorzycki K. Polqczenie Rusi Czerwonej z Polskq przez Kazimierza Wielkiego. — Lwow, 1889. — S. 93.

⁴⁹ Kiryk F. Polityka miejska Kazimierza Wielkiego w Malopolsce H Problemy dziejow і konserwacji miast zabytkowych. — S. 22.

⁵⁰Польте В. Основні риси магдебурзького права. — С. 32.

⁵¹ Berdecka A. Nowe Iokacje miast krolewskich w Malopolsce w Iatach 1333—1370. Chronologia і rozmieszczenie∕∕PH. — T. LXV. — 1974. — Z. 4. — S. 610—612.

⁵² Berdecka A. Lokacje miast malopolskich za Wladyslawa Lokietka (1306—1333). Problematyka і stan badah // KHKM. — R. XXXL — 1983. — Nr З, —S. 335—344.

⁵⁵Falkowski IV. Seria przywilejow miejskich Wladyslawa Jagielly z 1409 r. // Czas przestrzen praca w dawnych miastach. — Warszawa, 1991. — S. 329—335; Szczygiel R. Miasta polskie za ostatnich Jagiellonow H RL. — T. 11. — 1968. — S. 127—153.

⁵⁴AGZ. — Т. VII. — Lwow, 1878. — N 12. — S. 19—22; KrochmalJ. Przywilej Iokacyjny miasta Jaroslawa z 1375 г. — Przemysl, 1991; Przywilej Iokacyjny miasta Lubaczowa z 1376 г. — Przemysl, 1991. — S. 7—11.

⁵⁵Falkowski W. Seria przywilejow miejskich Wladyslawa Jagielly z 1409 r. // ('zas, przestrzeri, praca w dawnych miastach. — S. 334.

⁵⁶Przywilej Iokacyjny miasta Sanoka z 1339 roku / Red. Z. Konieczny. — Przemyil, 1992. — S. 9—15; Енциклопедія українознавства / Гол. ред. В. Кубійович. — Т. 4. — Львів, 1994. — С. 1428.

⁵⁷ Kiryk F. WstQp // Przywilej Iokacyjny miasta Sanoka z 1339 roku. — Przemysl, 1992. — S. 4.

⁵⁸AGZ. — Т. III. — Lwow, 1872. — S. 13—18. Документ публікується ∣a копією XV ст. Оригінал очевидно згорів під час однієї з численних пожеж міста. Автентичність грамоти, з якої була знята копія для магістратських книг, заперечує Д. Зубрицький (Zubrycki D. Kronika miasta Lwowa. — Lwow, 1844. — S. 36—37), такої ж точки зору дотримується і А. Петрушевич (Петрушевич А. Лингвистическо-историческіе изследования. — Львов, 1893. — С. 10). Однак І.Вагилевич намагається довести її достовірність (AGZ. — Т. III. — S. 40—45).

⁵⁹ Локаційність даної грамоти стверджували: Кісь Я. Промисловість Львова у період феодалізму (XIII—XIX ст.) — Львів, 1968. —■ С. 23; Гейнош В. Історичний нарис правового і суспільного устрою давнього Львова (XIII—XV11 ст.) // ЦДІАУЛ. — Ф. P-1. — Оп. 1. — Спр. 21, — Арк. 6.; Chodyniecki J. Historia Stolecznego Krolestwa Galicyi і Lodomeryi Miasta I wowa od Zalozenia jego az do czasow terazniejszych. — Lwow, 1865. — S. 26—27; релокаційність, відповідно: Маркевич О. Печатки міст Галичини нк історичне джерело // Історичні джерела та їх використання. — Вип. 2. — K., 1966. — С. 236; Berdecka A. Lokacje і Zagospodarowanie miast krolewskich w Malopolsce za Kazimierza Wielkiego (1333—1370). — S. 28; Капраль М. І Іривілей 1356 року як повторне надання магдебурзького права для міста Львова // Львів: місто — суспільство — культура. — Т. 3. — Львів, 1999. -С. 11—17.

“Історія Львова в документах і матеріалах / Під ред. М. Брика. — K., 1986.—С. 16—17.

⁶¹ Франконський лан — 25 га, на відміну від фламандського — 16 га, став використовуватись при локуванні міст на початку XIV ст. (як твердить А. Бердецька, приблизно з 1315 p.: Berdecka A. Lokacje miast malopolskich za Wladyslawa Locietka (1306-1333). Problematyka і stan badan,7 KHKM. — R. XXXI. — Warszawa, 1983. — Nr 3. — S. 336).

⁶² Історія Львова в документах і матеріалах. — С.16.

⁶³ПДІАУЛ. —Ф. 131,—Спр. 18, —Арк. 1.

^мТам само. — Ф. 131. —On. 1. — Спр. 8. — Арк. 1; Ф. 52. — Оп. 2,— Спр. 613. — Арк. 6 зв—7; Спр. 614. — Арк. 4—6; Спр. 646. — Арк. 5—6; On. 1. — Спр. 135. — Арк. 2—2зв.; Zubrycki D. Kronika miasta Lwowa. — S. 491—492; AGZ — Т. ПІ. — S. 47, 48; Привілеї міста Львова (XIV— XVIII ст.) / Упор. М. Капраль. — Львів, 1998. — С. 37—39.

^hiZubrycki D. Kronika miasta Lwowa. — S. 40, 58.

⁶⁶Див.: AGZ — T. III. — S. 40—45.

^hlHauserL. MonografiamiastaPrzemysla. — Przemysl, 1991. — S. 107.

⁶⁸Przywilej Iokacyjny miasta Jaroslawia / Opr. J.Krochmal. — Przemy⅛l, 1991. — S. 17; Grqdkowski W., Strenczak Z. Lokacja Jaroslawia па prawie magdeburskim. — Jaroslaw, 1975.

⁶⁹ Див. переклад привілею: Царьова Н. Привілеї Волчка Преслужича на надання магдебурзького права новозаснованому місту Рогатину // Pora- тинська земля: історія та сучасність. Матеріали першої наукової конферен­ції. Рогатин, 24—25 березня 1995 р. — Львів-Рогатин, 1995. — С. 94—99.

¹⁰Kiaupa Z. Pirmosios Kauno miesto privilegijos. — S. 31.

⁷¹ Архив ЮЗР. — Ч. 8. — T. V. Акты об украинской администрации XVI-XIX вв. — K., 1907. — C. 240—243.

⁷²TaM же. — Ч. 5. — T. І. — С. 36—37.

⁷³TaM же. — Ч. 8. — T. V. — С. 258.

^liProksa М. Przywilej Army ze Stemberku, ksi⅛znej Ostrogskiej, Wojewodziny wolyriskiej, dla Jaroslawia z 1 sierpnia 1630. — Przemysl, 1995. — S.ll.

⁷⁵ Ковальский Н. Источниковедение социально-экономической истории Украины (XVI — первая половина XVII в.). Акты о городах. — Днепро­петровск, 1983. — С. 14.

⁷⁶ Див: Юргинис Ю. Судьба магдебургского права в литовских городах // История СССР.— 1975. — №4. — С. ∖Ai∖KiaupaZ. AutonomyofLithuanian Cities from the 14th to 17th C. // The Heraldry of Lithuania. — T. 1. — Vilnus, 1998.-P. 163—183.

⁷⁷Берлинський M. Історія міста Києва. — K., 1991. — С. 98.

⁷⁸ Закревский Н. Летопись и описание города Киева. — Ч. 1: Летопись. — M., 1858. — С. 26; Статистическое описание Киевской губернии.—Ч. 1.— СПб, 1852. — С. 320 (тут замість грамоти 1544 р. вказано 1554 р. Але на думку T Круглової, це друкарська похибка, оскільки 1554 р. грамоти на підтвердження магдебурзького права Києву не було, та й до того також, Сигізмунд І помер у 1548 р.).

¹⁴Берлінський М. Історія міста Києва. — С. 99.

⁸⁰Там само. — С. 180.

⁸¹ Обозрение Киева в отношении к древностям. — K., 1847. — C. VI (про авторство вступної статті в даному виданні див: Максимович М. Письма о Киеве. — M., 1869. — С. 6). Т. Круглова вважає, що нині цю і нею реанімують Н. Яковенко та Г. Боряк (Круглова T Магдебургское право и Киеве: поиск точки отсчета. — K., 1999. — С. 9). Проти цього досить різко виступає О. Русина, вважаючи, що «...схема, запропонована Г. Боряком ні Н. Яковенко, має з концепцією Максимовича доволі небагато спільного. Ii скоріше можна розцінювати як авторську данину поширеній у після­воєнній історіографії тезі, що «українські феодальні міста, генетично ін’язані з давньоруськими феодальними містами, проходили такий само шлях самобутнього розвитку, як і західноєвропейські міста» (Русина О. До проблеми податків київської магдебургії // Самоврядування в Києві: історія та сучасність. — С. 91). В упорядкованому Г. Боряком і Н. Яковенко «Каталозі» подано не зовсім так, як у О. Русиної, що в даному випадку чомусь запитувала В.Отамановського. «Згадане ж тут поняття «містское право» охоплює найзагальніші елементи міського життя, характерні і для магдебурзького права європейських міст: виборне самоврядування, авто-,номний суд, незалежність від місцевої адміністрації. Названі елементи були обов’язковою умовою економічного розвитку великих міст, і боротьба за них неминуче точилася в різних країнах. Особливості ж міського життя Києва зумовлювались традиціями давньоруського права» (Каталог докумен­тів з історії Києва XV—XIX ст. // Упор. Боряк Г., Яковенко Н. — K., 1982. — С. 159—160). Тобто, з таким же успіхом, як це робить О. Русина, упорядни­ків «Каталогу» можна звинуватити в насаджуванні модного нині постулату про одвічну європейськість наших міст. Насправді ж, на мою думку, тут немає ні одного, ні другого, ні третього. Справджується доволі банальна істина, що кожен бачить лише те, що хоче побачити. Видається, що висновок Н. Яковенко і Г. Боряка є цілком слушним, бо важко заперечити, що українські міста в силу політичних реалій жили, хай частково, якщо комусь так більше до душі, в системі європейських координат, отже, незважаючи на ті чи інші привілеї, мали з ними чимало спільного. Але не можна відкидати і традицію, що пов’язувалась із специфікою Русі.

⁸²Антонович В. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI (1362— 1569)//КС. — 1882, —№ 1,—С. 35

^s33aκpeβcκuu Н. Описание Киева//Сочинения. — Т. 1.—M., 1868.— С. 35.

⁸⁴Грушевеький М. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 230.

⁸⁵ Акты, относящиеся к истории Западной России. — Т. 1. — СПб, 1846.— 144—146 (№ 120).

⁸⁶ Cac П. Феодальные города Украины в конце XV — 60-х годах XVI в. — К., 1989, —С. 165-166.

^s7PycuHa О. До проблеми початків київської магдебургії// Самовряду­вання в Києві: історія та сучасність. — С. 92.

⁸⁸Делімарський P Магдебурзьке право у Києві. — K., 1996. — С. 48; Делімарський Р. Самоврядування Києва за магдебурзьким правом у XV— XIX століттях // Пам’ять століть. — № 2. — K., 1999. — С. 23-24 тощо. Позиція Р. Делімарського не до кінця зрозуміла: зазначаючи, що виклад київської маґдебурґії слід починати з кінця XV ст., він вказує, що, оскільки в привілеї Олександра від 1494 р. є відсилка до втраченого нині привілею Вітовта, який помер 1430 р., то «початок магдебурзького права у Києві можна з відомою вірогідністю віднести на початок XV ст.» А далі про привілей 1494 р.: «Власне магдебурзьке право в цій грамоті не згадується, але часте нагадування про війта та обмеження деяких прав воєводи дозво­ляють прийняти цю грамоту як перший (що дійшов до нас) документ на магдебурзьке право у Києві». Але, зрештою, про фаховість цього дослідни­ка, а отже і про його висновки, годі й казати, бо про це вже досить добре написано іншими (див: Русина О. Київська магдебургія: ювілейний комплект // Критика. — 1999. — Число 6. — С. 24—26).

⁸⁹Клепатский П. Очерки по истории Киевской земли. — Одесса, 1912. — Т. 1: Литовський период. — С. 321.

⁹⁰ Щербина В. Боротьба Києва за автономію // Київ та його околиця в історії і пам’ятках. — K., 1926. — С. 170; Щербина В. Документи до історії Києва 1494-1835 рр. // Український археографічний збірник. — K., 1926, —Т. 1, —С. 1-2.

⁹¹ Леонтович Ф. Источники русско-литовского права // Варшавские университетские известия.—Варшава, 1894. — № 1. — С. 61.

⁹² Історія міст і сіл Української PCP: Київ. — K., 1968. — С. 41.

⁹³ Тарановский Ф. Обзор памятников магдебургского права западно­русских городов литовской эпохи: Историко-юридическое исследование. — Варшава, 1897. — С. 18; Мишко Д. Київ: Короткий історичний нарис. — K., 1954, —С. 28.

⁹⁴ АЗР. — Т. 2. — № 3. — С. 2—3.

⁹⁵ Архив ЮЗР. — Т. 2. — № 103. — С. 126-128; Каталог... — № 47. — С. 36.

⁹⁶HUIAyK. — Ф. 62. — On. 1. — Спр. 1. — Арк. З—6 зв., 7—11. Опубліковано: Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 г. / Под ред. В. Антоновича, К. Козловского. — К., 1868. — № 25. — С. 47—51.

⁹⁷ Каталог документів з історії Києва XV—XIX ст. — С. 160.

^cιt Климове ький С. До питання про «обмеженість» магдебурзького права середньовічного Києва // УІЖ. — 1997. — № 4. — С. 77.

"Йдеться про право воєводи стягати такі податки: у щосуботній торговий день — «от товару по дензі»; від лучників двічі на рік — луки; під ковалів і чоботарів — сокири і чоботи на замок; від приїжджих купців — товари, що падали з перевантажених возів на крутих в’їздах до міста, де були влаштовані митниці (Див.: Каталог документів з історії Києва XV— ХІХст. —С. 34).

^l00A3P. — T. 1. — С. 194-195 (№ 170).

¹⁰¹ Круглова Т. Магдебургское право в Киеве: поиск точки отсчета. — С. 21—22.

¹⁰² Про плани перетворення дуалістичної держави Ягеллонів у тріа- лістичну (який так і не був реалізований, оскільки Сигізмунд задовольнився ірошовою компенсацією), і про перипетії навколо них див.: Русина О. Україна під татарами і Литвою // Україна крізь віки — Т. 6. — K., 1998. ■— С. 134—135, 171—176.

'⁰³Pycuna О. До проблеми податків київської магдебургії // Самовря­дування в Києві: історія та сучасність. — K., 2000. — С. 97—98.

^|МГрамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год. — С. 33, 35, 42; Архив ЮЗР. — К., 1886, —Ч. 7. —T. 1. — С. 212—213.

¹⁰⁵ Див.: ЗаяцьА. Історико-географічні дослідження на Україні. — K., 1992, —С. 86.

¹⁰⁵ Заяць А. Динаміка чисельності міських поселень Волинського воє­водства XVI — першої половини XVII ст. (1566-1648) // Історико-географічні дослідження на Україні. — K., 1992. — С. 86.

^І06ЦДІАУК. — Ф. 28. — On. 1. — Спр. 46. — Арк. 201.

¹⁰⁷ Див.: ЗаяцьА. Динаміка чисельності міських поселень Волинського воєводства XVI — першої половини XVII ст. (1566-1648). — С. 86.

¹⁰⁸ ЛНБ. Відділ рукописів. — Ф. 5. — Спр. 1802 II. — Арк. 50—51 зв.

^І09ЦДІАУК. — Ф. 25. — Спр. 37. — Арк. 100 зв.; Спр. 14. — Арк. 484 зв.; Спр. 13. — Арк. 580—580 зв.

^1,0 ЦДІАУК. — Ф. 22. — On. 1. — Спр. 9. — Арк. 602; Ф. 21. — On. 1. — Спр. 52. — Арк. 45.

¹¹¹ Kiryk E 7 badan nad urbanizacj⅜ Lubelszczyzny w dobie Jagiellonskiei // Kocznik Naukowo-Dydaktyczny. Prace Historyczne. — Z. 43. — Krakow, 1972. S. 93—167.

"²Див.: Zientara B. DziaIalnosc Iokacyjnajako droga awansu Spolecznego w Europie Srodkowej XII-XIV w. // Sl⅞ski Kwartalnik Historyczny. Sobotka. -

R. XXXVI. — N 1. — Wroclaw, 1981. — S. 50.

^mKiryk E Z badan nad urbanizacj¾ Lubelszczyzny w dobie JagieIlonskiej Il Rocznik Naukowo-Dydaktyczny. Prace Historyczne. — Z. 43. — Krakow, 1972. —

S. 118—19.

¹¹⁴ Спираючись на дані Литовської Метрики, С. Абросімова вважа· луцький ярмарок найтривалішим з-поміж усіх міських ярмарків в Україні (Абросимова С. Документы Литовской Метрики как источник по истории городов Украины первой половины XVI в. // Литовская Метрика. Исследо­вания 1988 г. — Вильнюс, 1992. — С. 91).

¹¹⁵ Ковальский Н. Источниковедение социально-экономической исто­рии Украины (XVI — первая половина XVII в.). Акты о городах. — Днепропетровск, 1983. — С. 14.

¹¹⁶ Ястребицкая А. О специфике средневековой европейской урбаниза­ции: малые города // Древности славян и Руси. — M., 1988. — С. 191—197; Ястребицкая Л. Малые города как проблема сравнительно-исторического изучения европейского средневековья // СВ. — Вып. 51. — 1988. — С. 5—79. Малі міста стали предметом окремої галузі урбаністичних та історико-чравови» студій, див: Γoιuκo Т. Магдебурзьке право Центрально-Східної Європи XIII— XVIII ст. в українській та польській історіографії. —■ С. 134—137.

¹¹⁷ Щигел P Проблеми урбанізації Центральної Європи у XII—XVI ст. //ПС. — №42. — Львів, 1990. — Є. 21-22. Саме в цей період у Центральній Європі локаційний процес був досить інтенсивним. Прикладом може бути Чехія і Моравія (див.: Hoffmann F. K systemove analyze Stredovekych mest // Cesky casopis historicky. — 1990. — И. 3. — S. 265).

^m Horn М. Miejski ruch osadniczy na Rusi Czerwonej w Iatach 1501- 1648∕∕ZNWSP wθp.-Opole, 1975, —T. 13, —S. 31—32.

^mAlexandrowicz S. Geneza і rozwoj sieci miasteczek Bialorusi і Litwy do poιowy XVII w. // Acta Baltico-Slawica. — Bialystok, 1970. — T. 7. — S. 47—108.