Розділ 5 ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНІВ МІСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Коли почали формуватись органи самоврядування в наших містах, наскільки давніми та автохтонними є його традиції? Слід мати на увазі, що правова локація міст не була ані початком, ані кінцем у формуванні органів самоврядування.

Міщани як окрема верства населення потребували певного правового забезпечення своїх прав, а отже й органів, які б такі права відстоювали. Саме на це були орієнтовані самоврядні організації українських міст XIV—XVII ст. Формування органів міського самоврядування за магдебурзьким правом відображало соціальні та економічні потреби міст на даному етапі їх розвитку. Оскільки ці органи формувалися на єдиній правовій основі, то процеси їх складання та функціонування були схожими. Розглянемо їх на прик-

і і и M∣ιι.h∏x мн і насамперед Львова і Києва. Найяскравішим з цієї к і іору був Львів — найбільше місто України XIV—XVI ст.,

Яке було правовим зразком для інших українських міст.

Львівський магістрат мав неабияке значення для інших міст — він був апеляційним центром для Руського воєводства і Поділля. Руські міста і містечка мали подавати апеляції спершу львівським радникам, і лише після цього звертатись до вищого суду Краківського замку (утворений 1356 р.)² і нарешті до самого короля чи комісарів шести міст³.

Окремі автори вводять навіть специфічний термін «львівське право», який мав би позначати магдебурґію на львівський кшталт⁵. Однак, устрій Львова передавався далеко не автоматично. Для того, щоб отримати львівський устрій у всій його повноті, потрібен був спеціальний королівський привілей. Львів користувався найширшим самоврядуванням порівняно з іншими українськими містами. Окрім того, Львів залишався одним із найважливіших міст Корони, що неодноразово підтверджували сеймові конституції⁶. Це дає нам право значну частину розділу присвятити саме цьому місту.

Міський магістрат складався з ради і лави. Якщо лава вико­нувала здебільшого судові функції, то рада була органом адміністра­тивним, хоч нечіткість законодавства часто призводила до пере­кривання сфер діяльності ради і лави, а специфіка українських міст часом проявлялася в неповноті (або радше нетрадиційності складу) міського магістрату. Тому вичленити функції ради, її склад, фінан­совий стан, роль, вплив в окремих містах часом досить непросто.

Міська рада, як елемент магістрату, не є ровесницею магде­бурзького права. У самому Магдебурзі вона з’явилася лише наприкінці XIlI ст. Для українських же міст, де німецьке право поширювалось іиачно пізніше, ніж у Європі, характерне не просто запровадження ради самим локаційним привілеєм, а й переважання її ролі, як елементу магістрату, над лавою, котра з кожним роком посилювала свої позиції.

Діяльність міської ради відображена в її книгах «Inducta et protocolla officii consularis», «Acta Consulatus Leopoliensis (в даному випадку щодо Львова, чи у відповідній модифікації, щодо інших міст) та чернетках «Protocolla et formularis officii consularis». Окремо виділяються книги окремих радецьких актів (в копіях та оригіналах) «Producta officii consularis seu in copiis, seu in originalibus». Іноді таку κι іигу починали вести ще до офіційного затвердження функціонування магдебурзького права в місті, як от у Жовкві, що отримала королівський привілей 1603 р., а книги міської ради були закладені вже 1598 р.⁷

Функції ради були досить різноманітними: крім посередницької діяльності між загальнодержавними установами та міщанами, вона здійснювала поліцейський нагляд у місті, розподіляла міські ґрунти, здавала в оренду прибутки і міське майно, встановлювала мита, такси на продукти спожи­вання, затверджувала всі­лякі громадянські угоди стосовно майна, вирішува­ла суперечки, які не потре­бують притягнення до справи свідків, опікувала­ся вдовами та сиротами міста, затверджувала ви­бори цехмістрів тощо⁸. Як приклад, можемо згадати постанову львівської ради спільно з воєводою та старостою про встанов­лення розміру так званої

Львівська ратуша кінця XVI ст.

и· ∣l '^,∣ і і in ∣ιι∣r∣> іжі-пня 1670 pp.)'°; або ухвалу ради і лави 11. і и.її 'ним розцінок оплат за написання і оформлення

ин.ум< пип у ми ькііі канцелярії (1634 р.)¹¹.

(Mint іо і важливих і відповідальних функцій ради була опі- I. ViiCbKii Король делегував магістратам міст право і обов’язок опіку BiiiiCb сиротами міщан, затверджуючи це, як правило, окремими привілеями, хоч саме ця функція передбачалась самим магде­бурзьким правом як таким. Так, привілей, наданий Львову Яном Казимиром 13 листопада 1666 р., зазначав: «...наказуємо і розпоряд­жаємось, а саме, щоб кожного року, у перший день виборів урядовців міста, той раєцький магістрат Львова вічними часами хай вибере, іменує й урочистим вибором запише двох райців з грона магістрату на патронів сиріт та доглядачів, інспекторів та цензорів опікунів будь-якого походження статусу і нації...» Вони власне і мали право представляти магістрату опікунів для цих сиріт незалежно від їхнього походження та статусу (у випадку відсутності «природних і визначених заповітами з відомих і достатньо маєтних міщан»).

На маргінесі слід зауважити, що саме цей бік діяльності міської ради мав чи не найщасливішу долю в українській історіографії ■—

∣_l 11,∣* ці u.носі і Комісії по виучуванню західно-руського та вкр.

пи і.кию права її рсгельно багаторічно досліджував Сергій Іваницькии HaiiiiieiiKO. 1 хоч опублікована ним розвідка¹³ торкається лише за­гальних принципів, і не містить дослідження щодо конкретних укра­їнських міст, це все ж прекрасна наукова база для розуміння саме цього опікунського боку у діяльності магістратських органів в укра­їнських містах. Але слід пам’ятати, що це лише одна, і далеко не най­важливіша функція міської ради за нормами магдебурзького права.

Ось як узагальнено пише про обов’язки ради Б. Троїцький: «Обов’язком Ради й бурмистрів є принаймні раз на тиждень або завжди в разі необхідності збиратися до ратуші, щоб радитися про добро громади й запобігати шкодам; залагоджувати й розсуджувати всілякі суперечки, вишукувати способи, щоб їжа й напої в місті не були дорогими, а перекупників, які порушуватимуть розпорядження радців та їхні спільні ухвали, карати, оскільки через те велика дорож­неча буває. Крім цього, вони мають наглядати за пекарями, різни­ками й шинкарями, запобігаючи ошуканствам у мірах і вагах під час продажу їжі, напоїв та інших товарів. Рада також має запобігати сваркам у місті, боронити від кривд сиріт та вдів і викорінювати шкідливі й небезпечні ігри, як то: нарди, кості й таке інше, негідне. Кожного року рада мусить звітуватись про всі міські прибутки перед старшими й найзначнішими людьми з громади»¹⁴. Рада не вимагала додаткових привілеїв для міста, але видавала обов’язкові для міщан статути — вількежі (wilkierze).

Міській раді часом делегувались права центральних установ.

і управління бурмистра і райців того міста, що тепер є і в майбут­ньому будуть, вважали дати, дарувати і надати, даємо, даруємо і надаємо на вічні часи і назавжди, нічого не зберігаючи для себе та своїх спадкоємців у тому залишеному майні»¹⁵.

Деякі привілеї міст є абсолютно унікальними в українському контексті, однак характерними для низки європейських міст, що іасвідчує приналежність, хоч і на маргінесі, нашого регіону до за- I альноєвропейських процесів, а саме тому заслуговують на деталь­ніший розгляд. Прикладом такого привілею є вже згаданий вище документ для Львова, підписаний Владиславом III 17 липня 1444 р. у Буді. Даний привілей містить три окремі, не пов’язані між собою положення, що розширювали права міста, а саме: 1) воєводи та інші достойники, або ж їхні заступники, позбавлялись права порушувати постанови міського лавничого суду; 2) всі руські міста, містечка н селища з того часу мали звертатись у своїх справах до львівського магістрату, як органу апеляційного, і звідти мали одержувати відпо­відні ортилі; 3) Львів одержував право ловити по всій Руській землі їлочинців, вбивць та злодіїв, спро- в;і,кувати до міста і вже тут їх суди­ні і карати¹⁶. Саме цей третій пункт і цікавий у порушеному контексті.

Незадовго до цього, 3 червня 1444 р. подібний привілей отримав Краків¹⁷ (жодне інше місто Корони не удостоїлось такої честі, тому ці привілеї є досить унікальними для наших теренів). Головною причи­ною видання цього документу, на думку К. Корані, були численні скарги краківських міщан на небез- I ісчність проїзду поза межами міста, на часті напади на краківських куп­ців і міських обивателів, що особ­ливо посилились після відправ­лення короля в Угорщину. В обох

"Золота книга " права складу міста Львова. Обкладинка.

(ЦДІАУЛ. — Ф. 52, on.2, спр. 680).

1 0 Гошко T д.

наданих привілеях, хоч це і не зазначено конкретно, з контексту випливає, що мова йде про переслідування учасників злочину, заподіяного саме проти жителів даного міста. Однак, привілей Кракова не ідентичний з привілеєм Львова. Якщо дія останнього не обмежена в часі, то перший чинний лише на час відсутності короля («interim, quum in Regno nostro Polonie non sumus»), але дія його поширюється на весь простір Корони, в той час, як львівський магістрат отримав право пошуку злочинців лише на просторах Русі («Preterea ipsi civitati nostre Leopoliensidamus hanc perpetuo facultatem, ut ubicunque in tota terra nostra Russia malefactores, vispilones, fures, Iatrones vel ipsos Conservantes et huiusmodi maleficos resciverint, illos ipsis Confidenter Iicebit tollere, Captivare et captivates ac Comprehensosin Leopoliensem eorum civitatem inducereet inferre inductosque coram iudicio sentenciare, Condempnare et pro modo ipsorum demeritorum penis condignis punire et torquere»¹⁸). Ці привілеї для Кракова і Львова були унікальними для всіх теренів Корони, не кажучи вже про українські землі ВКЛ, унікальними саме за обсягом повноважень, наданих міській владі. Бо, зокрема, ще 1298 р. Владислав Локетек своїм привілеєм надає Познані, Ґнєзну, Пиздрому, Калушу право «hires, Iatrones et alios malefactores, Cuiuscunque generis fuerint seu condicionis, suspendere, decollare, mutilare, et omnia alia tormenta facere»¹⁹, згодом доповнюючи цей привілей 1299 p., дозволяє ловити злочинців оминаючи «prolocutoressuus per omnes civitates nostras pertinentes ad dominium nostrum, qui habeant omnem auctoritatem agendi contra omnes malefactores... suspendere, decollare, mutilare, cremare ac alias penas infligere»²⁰. Та все ж дароване цим містам право не було таким широким, як надане Кракову та Львову.

Привілеї, ідентичні до згаданих вище привілеїв 1444 р., були доволі поширені в німецьких землях, де магдебурзьке право мало давніші та міцніші традиції. Зокрема, подібні документи були видані Реґенсбурґові (1310 р.), Любеку (1374 p.), Дінкельсбілеві (1435 р.) тощо. Привілеї ці мають чимало спільного та відмінного. Зокрема, привілей для Регенсбурга, як і краківський та львівський, прийнятий на прохання міщан; був чинним як у місті, так і поза його межами; не зобов’язує місцевих урядовців допомагати у цій справі (що зближує його лише з привілеєм для Львова). Однак, на відміну від

постанов 1444 p., регенсбурзька вступала в дію лише тоді, коли міс­цевий суд затримував чи заплутував справу, або ж приймав рішення, що не задовольняло регенсбурзьких міщан²¹.

Окремо варто згадати привілей 1374 р., виданий Карлом IV для Любека. Він багато в чому збігається з аналізованими вище докумен­тами, але має одну суттєву особливість — повноваження затриму­вати злочинців делеговані не міській раді, а бурмистрові міста. Урядовці інших міст мали сприяти йому в цій справі, а за непослух було передбачено штраф — 50 гривень золотом, причому на відміну від Кракова, половина цих коштів йшла в імператорську скарбницю, а половина — любекському бурмистрові²².

Подібні привілеї були добре знані в угорських містах, і, як вва­жає К. Корані, саме звідти, за посередництвом угорських радників Владислава, поширилися в Короні Польській.

Важливою практикою діяльності міської ради була регуляція співжиття національних громад міста. У 1444 р. король встановлює залежність від міської влади всіх купців, що прибувають до Львова: греків, вірмен, сарацинів, євреїв та представників усіх інших національностей та віросповідань. Щоправда, лише 1460 р. львівсь­кий староста визнає це право міського суду²³. Як бачимо, особливою чіткістю і обов’язковістю існуюча в державі правова система не відзначалась. Отже, юрисдикції львівського магістрату з XV ст. без­посередньо підлягали іноземні купці, що проїжджали через місто або тимчасово перебували в ньому. Італійці ж, які провадили зі Львовом широку торгівлю, мали в місті свого консула («Messopero Petrus Italicus de Ansaldo, heres Likostomi, consul Francorum»)²⁴.

Ба більше, дуже часто міській юрисдикції мали підпорядковува­тися всі особи, які посідали власність у даному місті-магдебургії. Скажімо, у привілеї Сиґізмунда Августа для Львова (1558 р.), зазначалось: «...надалі жодній людині, якого б статусу та суспіль­ного становища не була, підданій львівської міської юрисдикції, без жодних винятків, забороняється нами (користування) жодними пільгами чи (мати) звільнення, як від міської юрисдикції, так і від (сплати) податків, і хай наші спадкоємці, найясніші королі Польщі забороняють. Але будь-хто, хто матиме будь-які маєтки в місті Львові ιo∙

Ill Ullin MK him і підлягатиме міській юрисдикції, чи купецькі товари 111 Il HMC) або будь-який інший пожиток у місті Львові схоче попро і и і її, при цьому бурмистер з райцями та іншими членами магістрату того міста Львова хай отримають повну юрисдикцію (над ними), точно так, як і над іншими міщанами, тоді всі міські та будь-які інші податки повинні будуть нести порівно з іншими міщанами й однаково бурмистром та райцями та іншими членами магістрату законно примушуватися можуть, і від цієї юрисдикції і несення по­датків ніякою причиною увільненими не можуть бути, на вічні часи...»²⁵.1, хоч у даному документі зазначалось, що жодні надання, які суперечили цьому привілеєві міста, не матимуть сили і можуть бути оскаржені міським урядом, важко собі уявити, щоб цей пункт дійсно дотримувався, бо індивідуальні надання, як і скасування тих чи інших дарувань повністю чи частково були далеко не рідкістю в ті часи, а законодавча плутанина, зокрема в містах, лише підтверд­жує, щоправда опосередковано, моє припущення. Іноді у привілеях зазначалось, що і шляхтичі, набувши власність у місті, мають теж підпадати під це положення: «Якщо шляхтич (курсив мій — Т. Г.) або служилий чоловік придбав у міщанина будинок, город чи ґрунт міський стародубський, або будь-якою торгівлею, шинкуванням чи ремеслом в нашому місті Стародубі будь-коли займався, то має він підпорядковуватись тому з права магдебурзького міському уряду і має всі міські повинності виконувати...»²⁶. Таке набуття міської нерухомості неміщанами було не рідкістю.

Однією з найважливіших функцій ради було прийняття до міського права (ius civile). Львівське громадянство міг набути пов­нолітній чоловік, законно народжений, пристойної поведінки, христи­янин. Міське право надавалось лише на підставі рекомендаційних листів «Littera recommendatoriae» або «Litterae mansionis et conser- vatoriae», які засвідчували походження пошукувана громадянства і видавались місцевою канцелярією чи старостинським урядом того міста чи села, звідки він прибув до Львова. Були випадки, і далеко не поодинокі, коли набуття міських прав відбувалось без такого до­кументу (ситуація змінюється наприкінці XVI ст.²⁷), але тільки у тому разі, якщо пошукувач зобов’язувався представити свідчення u> обумовленої дати, а за дотримання даного слова мали поручитись кілька львів’ян. Втім, часте невиконання цієї угоди змусило міську раду прийняти 1424 р. постанову про накладання 10 кіп грошей пн рафу на тих, хто виступав свідками в процесі надання міського права, якщо їхній підопічний вчасно не подавав необхідного документу. Вихідці із сіл мусили в другій половині XVI ст. прино- I іп и в магістрат ще й consensus tenutarii et possessoris bonoram (згода громади і схвалення власника) або так зване manumissio (відпускне). Шляхтичі мали подавати підтвердження родоводу від кількох пред­ставників свого стану.

Набуваючи міських прав, громадянин мав зректися своїх попе­редніх привілеїв. Коли до міського стану приймали русинів та нірменів, які формально не мали б натрапити на якісь перешкоди (хоча на практиці так було не завжди), в міських книгах нотували, що міське право Львова сягає так далеко, «in quantum se Armenorum ct Ruthenorum extentunt privilegia» («що навіть на русинів і вірмен поширює привілеї»), А для іноземців, які намагались стати повно­правними львівськими міщанами, обов’язковим було визнання католицької віри.

Громадянство у Львові не було спадковим. Навіть народжені в місті особи мали із досягненням повноліття формально набути право міщанства. І лише представники дуже славних або давніх львівських родин не подавали у магістрат лист про своє походження. Міське право не могли отримати неодружені молодики. З 1411 р. вони мали сплачувати місту спеціальний податок vectigal taurinum (bykowe в люстрації XVI ст.)²⁸.

Для отримання міського права необхідно було володіти нерухо­містю на теренах міста (в різний час її вартість мала б складати від З до 6 тисяч злотих)²⁹. Але і тут траплялись винятки. Коли в 1406 р. львівський радник Леонард подарував свій будинок громаді міста під шпиталь, міська рада зобов’язалась не примушувати його ку­пувати нову нерухомість, дозволивши торгувати в місті безмитно³⁰.

В даному пункті можемо відзначити схожість норм магдебурзь­кого права з правами інших європейських міст. Одна з міських гра­мот півдня Франції XIII ст. розповідає про судовий процес, в якому

Львівський міщанин Костянтин

Корнякта (1603 р.). Львівський історичний музей

позивачі для засвідчення своїх переваг стверджували, що вони проживають у даному місті вже більше 20 років, служили у війську та чесно платили на­лежні податки, а тому повинні вважатися повноправними його громадянами, на що протилеж­на сторона зазначала, що пози­вачі не платили вступного кому­нального внеску, податку і не служили у війську, натомість відповідач є повноправним мі­щанином, бо має у власності будинок та іншу нерухомість у місті, а крім того, може за­свідчити своє міщанство відпо­відним документом, написаним громадським нотаріусом. На жаль, із документу залишається незрозумілим, які саме докази представили сторони на під­твердження своєї правоти³¹, але показовим є факт разючої по­дібності основних ознак повноправного міщанства і у Франції, і в Україні. Це зайвий раз підкреслює факт, що магдебурзьке право не було чимось унікальним, тим паче — не вигадкою німецьких колоністів; воно лише одна ланка в системі правового оформлення процесу станового виділення міщан, що відбувався у той час у різних куточках Європи, хоча й не одночасно. Тут доволі характерно ще й те, що підставою для набуття статусу міщанина, як правило, попри можливості поєднання з іншими важливими критеріями, визначаль­ними для яких є певні регіональні особливості, було володіння будинком чи землею в місті, тобто якість, не пов’язана з традицій­ними міськими заняттями. Міське право, яке виросло з інших видів середньовічного права, відобразило основну ціннісну орієнтацію середньовічного суспільства — нерухомість.

Пізніше (з XVI ст.), крім володіння значним нерухомим майном у місті, новоспечені міщани мали сплатити податок на кілька років наперед і подарувати місту щось, залежно від свого хисту, ремесла чи краму.

За недотримання всіх процедур чи зобов’язань при прийнятті міського громадянства на винних накладали доволі значні штрафи (подекуди до 1 тисячі злотих) і позбавляли міського права. Останній термін, визначений для того, аби новоспечений міщанин залагодив усі формальності, пов’язані з набуттям громадянства (надання паперів, купівля нерухомості в місті тощо), як правило складав один рік і шість тижнів, хоча подекуди трапляється термін в один рік чи один рік і один день³².

Новий міщанин повинен був скласти присягу на вірність гро­маді і послух магістратові: «Я, N, присягаю Богу всемогутньому і хочу бути вірним і слухняним Раді цього міста у цей час і назавжди, вдень і вночі. Таємниць міських і особливо тих, які є важливими для міста, нікому не виказувати. А хто б виступив проти панів радців і поспільства, і справедливості, такому не допомагатиму і мушу його погамувати задля примноження пожитку міста. А якщо б хто-небудь щось несправедливе про Раду мовив, тому згідно з усіма моїми мож­ливостями буду противитись, а коли б не міг противитись і захистити її, тоді, свідчачи, обіцяю їй про те повідомити. Тож допоможи мені, пане Боже»³³. Дата постанови міської ради про надання міського права вважалась датою його набуття. Після запису у відповідний реєстр, міщанин, як правило, отримував письмове засвідчення своїх прав. Якщо ж він з тієї чи іншої причини (злочин, відмова, переїзд у інше місто тощо) втрачав своє право, то мусив цей документ повернути у магістрат. Міське право отримували і жінки, але рада звичайно призначала для них опікуна³⁴. У часи безкоролів’я магіст­рат Львова як репрезентант королівської влади в місті не практи­кував надання міських прав³⁵.

Прийняття до міського права фіксувалось у спеціальних книгах «Libri electionum et ius Civitatis suscipientium» («Книги виборів і прийняття міських прав»), які велись у Львові від 1572 до 1778 р. (до 1572 р. ці записи робились у рахункових книгах)³⁶.

Набуття міського права давало звільнення від низки податків і уможливлювало участь в управлінні Львовом, а, отже, знову таки, отримання певних економічних переваг. Крім надання міського пра­ва рада міста видавала документи, які його підтверджували³⁷. І це теж опосередковане свідчення важливості для міщан такого громадянства.

Тут слід зазначити, що поступово відбувається зміна суб’єкта права з точки зору поняття «міщанин». Якщо перші міські хартії в Німеччині в ідеалі мали на увазі все міське населення, то з часом певна його частина опиняється за рамками міських правових норм. Саме в такий спосіб поступово чисто територіальне право перерос­тає у станове. Тут важливо, що середньовічне право практично не знає поділу міщан на повноправних і неповноправних, поділ в да­ному випадку відбувається лише на міщан і неміщан, тобто тих жителів міста, які юридично не отримали міських прав.

Наприкінці XVI ст. відбуваються певні зміни в процедурі набут­тя міського права. Дедалі частіше воно відбувалось не на основі Iitterae genealogiac, виставленого містом, де пошукувач народився чи проживав останнім часом, а на основі свідчень довірених осіб (зроблених під присягою sub iuramentis Corporalibus) щодо його походження, моралі, виховання, віросповідання³⁸.

Саме в цей період постає нова важлива проблема, пов’язана з відпливом капіталів із міст Речі Посполитої. Для захисту своїх економічних інтересів ради міст все частіше приймають рішення, щоб чужинці, які приймають міське громадянство, одружилися з міщанкою або негайно закупили нерухомість, що підлягає міському праву. Одночасно зростають штрафи за недотримання цих умов. Однак все це не спиняє вивозу нагромаджених у Польщі капіталів. Радикальною спробою вирішення цієї проблеми стала сеймова конституція «Dziesiqta czςsc dobr kupcow Cudzoziemskich extra Regnum siς wynosz¾cychw, прийнята наприкінці 1590 р.: «iz siς kupcy takowi najduj⅛ ktorzy w Krakowie miejskie prawo przyj¾wszy, potem z on¾ majςtnosci⅜ extra Regnum siς wyn0sz4 tedy autoritate conventus praesenris Stanowimy, ize takowych majςtnosci wszystkich, ktore by modo premisso extra Regnum wyniesione bye miafy, dziesi¾ta czςsc miastu krakowskiemu Sprawiedliwie oddawana bye ma. Tegoz miastom Poznaniowi, Lwowowi і Wilnu pozwalamy»³⁹.

Розглянемо становище членів міської ради — радників (райці, Consules). «Уряд радника, пошана з якою громада відносилась до «славного» члена міської ради й користі, які уряд цей зі собою приносив, варті були боротьби»⁴⁰. Радники за самим своїм стано­вищем отримували титул шляхетних. У 1538 р. члени львівської ради набули титул Spectabilis etfamatus Dominus (видатний і славний пан), який проіснував до 1662 р., коли Львів отримав нові прерога­тиви висування депутатів на сейм і підписання королівської елекції; тоді радники стали іменуватись Nobilis et Spectabilis Dominus (відомий і видатний пан), а лавники Nobilis et Honoratus (відомий і почесний), члени ґміни — Honoratus (почесний). Якщо радник або лавник був доктором медицини або філософії, то до його титулу Honoratus додавалось спочатку слово egregiur, а докторів права величали Nobilis et Clarissimus⁴'.

Хоч радник і не отримував грошової платні безпосередньо за виконання своїх обов’язків, оскільки ця посада була почесною, од­нак і не платив жодних податків від свого нерухомого майна, ні королівських, ні, тим паче, міських. Зокрема, львівські урядовці були звільнені від повинності надавати гостьові кімнати. У грамоті Сиґізмунда III львівським старостам від 10 березня 1626 р. зазнача­ється: «Хай збережуть вільними від такого обтяження над усе будинки райців, лавників та інших урядовців і будівлі, що знахо­дяться біля ратуші, в середині площі»⁴². Правда, у випадку великої нерухомої власності радника намагались обмежити неоподатковану частину, як правило, до будинку, в якому сам радник мешкав, але і це було вагомо в економічному плані. Така практика була характер­ною не лише для Львова, але і для ряду інших міст. У листі королеви Вони (1556 р.) підкреслюється, що ковельські бурмистри не хочуть триматись своїх урядів, бо «...жодного пожитку і користі з праці своєї не мають, лише шкоди і кривди великі». Як наслідок, королева звільняє їх від сплати чиншів та податків⁴³.

l∙ і и м ∣<∣ι о, урядовці отримували на свята подарунки, найчастпи і гріті nt іо. Коли одружувався сам радник чи його син, або коли йпіч іаміж його донька, вони отримували від ради міста цінні подарунки Про розмір цих дарів можемо судити з того факту, що в середині XVII ст. приймається рішення, що відведені на шлюби витрати ради не повинні перевищувати 60 злотих⁴⁴ на одного обдарованого.

І все ж найважливішою статтею доходів радників від виконаний ними обов’язків був щопіврічний пай, який вони отримували віл поділу каси ради, що формувалася з доходів із поземельного майни міста, податку з судочинства та штрафів за вироки консульської и суду⁴⁵. «Що доходи ті були великі, про це свідчить факт, що ради закупила з цих грошей села Сихів і Зубра, які радники вважали зи свою виключну власність»⁴⁶. Про майно ради свідчать факти позики нею коштів державним сановникам, державним установам та самому королю.

Іноді у самому локаційному привілеї чітко обумовлювались розміри доходу окремих міських урядовців, у тому числі міських радників. За привілеєм короля Сигізмунда III Стародубу (15 лютого 1620 р.): «...и жеби урядники міскіи стародубовскіе охотніе в урядах своихь працовали і добру посполитому раділи вірне, надаємо і опрс- діляемь вічними часи на войтовство Стародубское уволокь жвадцат с подданими и млиномъ за ревідованем, в котором потребовати будут, селі; а на бурмистровъ пятнадцать уволокь, на писара теж міского уволок шесть, особливе на футор ратушний дві деревні зо всіми приналежитостями и пожитками до скринки міской надаємо і опреділяемо вічнимі часи виміренем уволокь чтиридесят од всякой повіности кромі ухвалъ Речи Посполитой водних...»⁴⁷.

Радники Користувались і низкою інших переваг, порівняно з рештою міщан. Приміром, вони могли досить офіційно викорис­товувати міську казну, отримуючи матеріальну допомогу, причому часто це відбувалося за участю короля. Ця допомога іноді була до­сить значною, як та, що була видана радникові Томинецькому на прохання Яна III 1682 р. в розмірі 2605 злотих⁴⁸.

Навіть вдови радників удостоювались особливих привілеїв. Гра­мотою Владислава IV від 15 березня 1633 р. вдови львівських радни- ■ ні ппльняються від податків: «...Часто трапляється так, що деякі лиці і того магістрату, виснажені громадською працею та обов’язка­ми іалишають своїх дружин після своєї смерті у майже старечому ніш тому (вдови) не можуть справно нести наші та міські тягарі, і пікож потурбуватися про (власне) проживання, і ніяким чином не і /(остатньо забезпечені. З виняткової нашої королівської ласки проголошуємо і декларуємо цією нашою грамотою, що згадані пцопи, якщо не вийшли вдруге заміж, не мають своїх чоловіків, Ведуть чесне і бездоганне життя, тими вольностями та імунітетами, Jithmh теперішні райці (наділені) та звільнені від усіх наших і міських податків, (вдови) повинні користуватися і тішитися, поки і иоє життя не закінчать»⁴⁹.

Ось чому посада радника була такою престижною, і так важливо (іуло мати принаймні ефемерну надію її колись обійняти, а ще п.іжливіше було вже діючим радникам якнайдовше і якнайміцніше утримувати свої позиції.

У Києві посадовим особам встановлювалась особлива платня. За грамотою Владислава IV від ЗО березня 1645 р. війту вона виз­началась у розмірі 500 злотих⁵⁰, а грамотою Яна Казимира від 12 січня 1650 р. бурмистрам і міським радникам визначалась оплата н розмірі 300 злотих⁵¹. Грамотою ж Олексія Михайловича від 16 липня 1654 р. на утримання київського бурмистра, радників і лавників виділялась сума 900 злотих⁵². Хоч ці документи добре знані⁵³, в літературі фігурують різні ВІДОМОСТІ⁵⁴.

Незважаючи на значні фінан­сові переваги, можливості і спо­куси для радників були значно ширшими і вони частенько тим зловживали. Серед міських актів та колекцій грамот збереглось чи­мало свідчень присвоєння ними коштів з міської каси, корисливого розподілу доходів міста, інших фінансових зловживань і, як наслідок, втручання короля у міські справи⁵⁵.

Емфітевтичний герб м. Львова 1633

р. ву.і. Староєврейська, 30

Рада (консульський уряд) засідала постійно в певні дні тижня Головуючий поміж радниками називався проконсулом, президентом чи найчастіше бурмистром. У Львові було три проконсули, які вико нували свої обов’язки по черзі: рік поділявся на чотири частини, протягом яких бурмистри почергово головували у раді. Цей період називався каденцією даного проконсула. В кінці року кожен бур­мистер мав скласти перед радою звіт щодо витрачених ним коштів. На церемоніалі вибору радників, бурмистер (proconsul senior) зі згоди ради представляв старості трьох членів (з числа шести consules residentes), щоб староста обрав одного з них королівським бурмист­ром (proconsul regius). Саме його каденція була першою в році. З інших двох поспільство обирало одного своїм бурмистром (pro­consul Communitatis), а третій з них ставав бурмистром панів радних (proconsul dominorum consulum)^ib. Проконсули мали право самі ви­рішувати окремі суперечки і чинити суд іноді в себе вдома, таким чином в документах часто фігурує суд проконсульський (officium proconsular) на відміну від суду радників (officium consular).

Зустрічається в документах і така посадова особа, як сеньйор (Senior). Одного із річних консулів обирали сеньйором на цілий рік, таким чином забезпечувалась постійність авторитету у магістраті при змінності бурмистрів протягом року. Він був представником міста перед вищою державною владою і перед королем, саме через нього подавались прохання і апеляції до королівської канцелярії. Окрім того, сеньйор мав привілей і в самому магістраті: якщо при виборі чиновників траплялась рівність голосів, його голос вважався подвійним.

Вибори членів магістрату відбувались за певною чіткою схемою і встановленим в даному місті ритуалом. У Львові, як одному з найповажніших міст держави, це виглядало особливо урочисто. Після виборів рада присягала на вірність громаді перед королівсь­кими комісарами. Присяга, за даними Б. Троїцького, була такою: «[A.A.B.C.D.] присягаю панові Богу всемогутньому і найяснішому панові нашому, королеві польському, також усьому поспільству нашого міста. Хочу бути вірним, і справедливість однаково як ба­гатим, так і убогим, сусідам і гостям чинити й множити, а несправед­ливість нищити. Права, привілеї, дарчі, а також посполитий міський пожиток стерегти й множити, наскільки вмію і можу. Таємниць місь­ких словом або вчинком нікому не виказувати. Сварок у місті не допускати, сиріт і вдів, згідно зі своїми можливостями, боронити. І тим не поступлюся через приязнь, страх, дарунки і таке інше. Тож допоможи мені, пане Боже»⁵⁷. (Така присяга, причому не лише райців, але й інших міських урядовців, була загальною традицією у містах середньовічної Європи⁵⁸). Присягу читав писар ради. Далі староста в супроводі двох консулів ішов у Вірменську церкву для прийняття присяги старійшин вірменів. Минулорічна рада звітувала про витрати, після чого обирались лонґерії. Наступного дня бурмистри приймали присягу новообраних цехмістрів⁵⁹.

Хоч законом не передбачалось, кому має надаватись перевага при виборах до ради, але вже в XVI ст. звичаєм стає вибір радників з числа колишніх лавників. Ба більше, не винятком, а радше неписа­ним правилом були хабарі від претендентів на цю посаду. Так, у Львові з цих коштів утворювався постійний прибуток ради, який порівну поділявся між всіма її членами, хоч далеко не завжди всі вони одноголосно погоджувались на затвердження саме цього радника⁶⁰.

Прикладом чіткої визначеності порядку виборів радника може бути грамота Сиґізмунда І (1538 р.), яка, розв’язуючи суперечку львівського старости Миколи Одновського та радників Львова, ви­писувала такий порядок: «Якщо трапляться за таким звичаєм вибори львівських райців, наш львівський староста, сучасний і що в майбут­ньому буде, хай прийде до ратуші, або когось для цієї справи від свого імені дасть, з числа шести райців, які вже в біжучому році повинні би засідати, в першу чергу одного райця з них, якого схоче, від нас (короля) вибрати і назвати буде зобов’язаний. Згодом ті райці виберуть іншого райця, а третього райця — громада. Після закін­чення виборів цей наш староста, що буде тоді від тих вибраних рай­ців буде зобов’язаний прийняти і вислухати звичну ними складену присягу»⁶¹. Через три роки новою грамотою з приводу суперечки львівського старости з бурмистром та райцями, Сиґізмунд І затверд- mv∣ цчі порядок, трактуючи його поширеніше: «Поки не наступнії, свято св. Петра на престолі, в який день є звичай щорічно вибори проводити, цей консулат за давнім звичаєм до мене⁶², як старости, і до моїх попередників (старостів) двох чи трьох колег (райців) при силав, прохаючи, чи буду я тоді присутнім, чи у свою відсутність напишу грамоту, щоб дозволити згідно з дотримуваним давнім зви чаєм вибори райця у ратушу. І коли я за їх проханням до ратуші прийду, згадані райці, міські урядовці, війт і лавники та вся громада народу, скликана мною, як теперішнім старостою, таким чином проводят) вибори. Спочатку ті, хто були минулого року правлячими райцями, на майбутній рік робляться старшими (райцями), а старші райці минулого року робляться правлячими, і так щорічно поперемінно з правлячих (райці) стають старшими, і навпаки, зі старших — правлячими. І коли одне чи більше місць після смерті якогось райця чи з будь-якої іншої причини є вільним, райці визначають (людей) з суддівських лавок чи лавничого місця на те вакантне місце таким чином, що якщо є справа (з вибором) одного райця, тоді райці виби­рають одного з лавників до свого числа і двох із грона правлячих райців і мені, старості, письмово подають, щоб з тих трьох, представ­лених мені і поданих у записці, кого я вважатиму гідним вибрати з руки вашого найяснішого маєстату, той, кого між трьома, поданими мені письмово, буде бачитися (мені) гідним вибрати на місце (райця) вашого найяснішого королівського маєстату. Я вибираю згідно з тим, як мої попередники так само вибирали. І тоді їх (райців) та громади публічні вибори (наступають). Таким чином, що громада окремо мала звичай вибирати, що ці райці, покликавши двох інших райців, одного чи двох зі свого грона та від свого імені оголошують і пита­ють громаду, кого та громада з тих двох, визначених у записці, собі на райця обере. Коли громада від (свого) імені вибере (райця), то оголосить (його) консулату. І райці, що залишилися, третього (райця) із засвідчених у своє гроно приймають. Так вибори райця натри частини поділяються: один (райця) з руки вашого найяснішого маєстату і міської спільноти від імені старости (визначається), інший — від громади, і той, що залишився — від консулату приймається. Коли, найясніший королю, два раєцьких місця є вільними, тоді приймають (в райці) u∣ox з лавників, а третього з урядуючих райців, яких так само пись­мово подають, і як вище при мені ті вибори відбуваються, і так і амо, коли є більше (вільних місць). Якщо навпаки, всі райці будуть живими і жодне з місць не буде вільним, усе ж тоді вони (райці) t грона управляючих райців подають старості на письмі трьох від імені тих управляючих райців, з яких я одного, громада іншого, консулат — третього маємо звичай іменувати. Ці (вибрані) приєд­нуються із давніх райців до інших трьох із старших райців, і так наповнюється число управляючих райців. Ті райці, що будуть вибра­ні таким чином, тоді у моїй присутності та давніх райців, війта, лавників і всієї громади, ці вибрані урядуючі райці згідно з вимогами німецького магдебурзького права присягають і клянуться (перед вступом) до свого уряду вашого найяснішого маєстату і міської спільноти. Потім ці урядуючі райці разом з давнім консулатом у всіх справах міста при взаємній згоді у всіх справах міста радяться та інші міські справи дискутують, і так ці вибори райців завершу­ються...»⁶³. Далі мали відбуватись вибори інших урядовців магіст­рату, охоронців, слуг міста, від яких теж приймалась відповідна при­сяга. Правда, ці вибори відбувались вже без участі старости, який після першого етапу виборів покидав ратушу.

Міщанам відкривалась можливість безпосередньої участі в ор­ганах самоврядування міста. Адже радниками могли бути чоловіки віком від 25 до 90 років, осілі в місті, не багаті і не бідні, але серед­нього стану, народжені в шлюбі, такі, що не зраджують дружинам і не зраджувані, не лихварі⁶⁴.

XVI ст. вносить радикальні зміни в життя міста. Спершу рада Львова складалася з шести осіб. Це була найхарактерніша кількість радників, але далеко не обов’язкова. Зокрема у Вінниці, одразу після надання магдебурзького права (середина XVII ст.) у міському уряді було, окрім війта і п’яти лавників, вісім радників⁶⁵. У Києві було лише п’ять радників. Грамотою Сиґізмунда І 1544 р. визначалась кількість міського київського уряду від 3 до 12 чоловік, в залежності від потреб міста⁶⁶. Але здебільшого обирали 12: вони розділялись на дві колегії (раду і лаву) — п’ять радників, п’ять лавників, війт та бурмистр⁶⁷. У Жовкві ж магістрат складався з чотирьох радників і семи лавників (можливими були і такі диспропорції)⁶⁸. Натомість, у Полоцьку та Вітебську за локаційними привілеями мали обирати 20 радників до складу магістрату, причому, «половину римського, половину грецького закону»⁶⁹. Подібною була ситуація і в самій Німеччині. Зокрема, за другим міським правом у Страсбурзі «два­надцять — або більше, якщо буде потреба, поважних і достойних осіб, розумних і видатних як серед міністеріалів, так і серед міщан, щорічно були призначені консулами міста. З них один обирався магістром, або два, якщо це буде потрібно...»⁷⁰. Як бачимо, варіантів могло бути безліч, і спеціального єдиного стандарту для міст-маґде- бурґій не існувало. Схоже, все залежало від волі локатора. Частково на ситуацію впливали розміри міста та склад його населення.

Однак у XVI ст. відбувається традиційний в свій час для міст практично усієї Європи процес олігархизації. Це досить яскраво видно на прикладі Львова.

У 1519 р. урядуюча міська рада, порозумівшись із львівським старостою Станіславом з Ходча і отримавши потім підтвердження вже доконаного факту від Оттона (нового львівського старости, брата Станіслава), без згоди на те громадян кооптувала до свого складу ще шість радників⁷¹, визнавши свій уряд за довічний і утворивши таким чином колегію в складі 12 осіб. Львівська рада поділялась на дві рівні частини, які чергувались в управлінні містом. Правляча половина називалась consules residentes, а неправляча — consules antiqui.

Щорічний урочистий церемоніал виборів міської ради спершу став формальним, а згодом поступово був цілком занедбаний. У такий спосіб було утворено довічну колегію, яка в разі смерті або відмови одного з членів поповнювалась через самокооптацію. Ця колегія була незалежна, з одного боку, від загалу громадян, які вже не мали впливу на вибори, а з іншого боку, — від представника короля, який, згідно з привілеєм Владислава Опольського, мав би щорічно затверджувати вибори радників. Така еволюція львівської міської ради пройшла доволі легко, без особливих ексцесів. Але з огляду на важливість проблеми для громадян міста виникає питан­ня, як це могло статися? Деякі історики відзначають дві причини легкої олігархизації влади Львова: по-перше, угода радників із

львівським старостою; по-друге, важка ситуація у самому місті, коли було не до боротьби за владу, через величезну пожежу у Львові⁷².

Рубежем, своєрідним Рубіконом у долі міста, стала пожежа 1527 р., яка спалахнула 3 червня в броварні, правдоподібно, через необе­режність під час варіння пива⁷³. В результаті Львів згорів дощенту, під великого на той час міста залишились лише ратуша, костел і монастир францисканців. Зиморович порівнює цю пожежу із руйнуванням Трої та Єрусалима. Вогонь палахкотів доти, доки не спалив все, що міг спалити. «З квітучого міста залишились руїни і попелища. В межах мурів спалено все аж до фундаментів. Від брами до брами стирчали тільки рештки вкритих кіптявою стін, коминів, згарищ, які ще диміли»⁷⁴.

У той момент, коли місто впало під натиском стихії, коли треба було практично з нуля виводити його на колишній рівень економічного, культурного і політичного центру держави, воно потребувало сильної влади, яка б уживала рішучих, кардинальних заходів, відстоювала його інтереси перед королем і державними урядовцями. !Дією ситуацією і скористались львівські радники, які, слід зазначити, добре дбали перед королівським урядом про найрізноманітніші привілеї для міста, що сприяли його відбудові. Тому-то, «пригноблений нещастям «простий чоловік», може навіть і вдячний «панам»-радникам за поміч, вдовольнився формальною церемонією виборів міської ради, яка заховувалась й надальше—та не вважав на це, а може й не похопився, що тут доконалося обмеження його прав. А потому, коли громада похопилась, було вже за пізно, а до зміни становища ради вже не дійшло. Радники вміли бо успішно боронити своєї добичі...»⁷⁵.1 хоч вже в 40-х рр. XVI ст. новий львівський староста (Микола Гербурт (Одновський)⁷⁶), підтримуваний (правда, досить слабко) громадою міста, починає боротьбу з олігархією влади, та не досягає успіху, бо рада домоглася нових поступок від короля — у 1541 р. Сиґізмунд І, відмовивши всім домаганням старости, затвердив довічність радників, давши старості лише право «десигнування» (визначення) бурмистра з-поміж канди­датів, запропонованих самою радою⁷⁷.

Поступово формується кілька могутніх родин, які прибрали управління містом у свої руки. Скажімо Вольф Шольц (XVI ст.) був

1 І Гошко Т. Д.

радником і бурмистром, його син — війтом, а два зяті і три родичі засідали в раді⁷⁸. «Рада переходить від аристократичної форми правління до олігархії»⁷⁹.

Ця ситуація була притаманна усім містам-маґдебурґіям на пев­ному етапі їх розвитку. Свідченням цього є привілеї, які намагаються загамувати процес олігархизації влади. Певне обмеження запровад жується для Вільна привілеєм 1536 р., в якому не може бути обраний бурмистром, або кооптований радником син після батька, або браг після брата⁸⁰.

Боротьба поспільства, однак, не припиняється, хоч спершу не є такою енергійною, щоб змінити перебіг подій. І лише нова хвиля невдоволення, яка зростає вже в 1576 р., призвела до певних змін. Після низки перипетій і судової тяганини 25 травня 1577 р. король Стефан Баторій видав у Мальборку постанову⁸¹, якою затвердив довічність уряду радників та їхнє виключне право на маєтності Сихів та Зубра, які закуплені були з фондів радецької каси; громада натомість осягнула своє представництво у вигляді інституції Quadragintavirat-y⁸², який складався з 20 представників купецтва та 20 представників від ремісників. Але вони не увійшли до складу міського уряду, не мали ніякої реальної влади і були тільки контро­люючим органом, без згоди якого не можна було провести ніяких важливих змін у міському господарстві.

Очолював колегію регент (Jamalus regent honoratae Communitatis), або так званий маршал. Він обирався з числа 40 мужів, або із лави щорічно в день виборів міських чиновників. У виборах регента зберігалась послідовність: один рік він обирався з числа ремісників, другий — поміж купців⁸³. Обраний маршал присягав перед магістра­том на вірність поспільству.

Олігархизація влади і боротьба проти неї поспільства, що зреш­тою завершується створенням контрольних органів, була характерна не лише для українських чи польських, але і для всіх європейських міст на певному етапі їх розвитку, який, щоправда, у різних регіонах не збігається в часі. Подібні уряди створювались і в інших містах: у Кракові 1521 р. за декретом Сиґізмунда Старого, в Ґданську 1517р. тощо. Різним було і число представників поспільства в ньому:

в Кракові — 40 мужів, у Ґданську — 48, в Кам’янці-Подільському — 24, у Жовкві — 12, у Вільні — 60⁸⁴. У самому Магдебурзі в XIII ст. виникає міська рада, яка за короткий період перетворюється на замкнутий корпоративний орган кількох найбагатших міщанських родин. В 1330 р. тут відбувається так звана «цехова революція», в результаті якої цехова верхівка зуміла потіснити старі кадри в ма­гістраті. Але вже в XV—XVI ст. вона зливається з колишнім міським патриціатом⁸⁵. Такими ж у кінцевому підсумку були наслідки бороть­би проти олігархизації влади і в Україні. Цікаво, що книга прибутків і видатків міської ради Жовкви була започаткована 1601 р., до королівського декрету, що підтверджував магдебурзьке право місту (1603 р.)⁸⁶. Тобто, процеси деолігархизації суспільства були вже настільки глибокими, що давали свої плоди навіть у новоутворених містах.

Що стосується Львова, то ще одним певним успіхом громади було встановлення фінансового контролю в формі спеціальної комісії (лонгерії), до складу якої мали входити представники ради, 4 лавники, 6 представників міської громади та евентуально представ­ник короля. Перед цією лонгерією рада мала звітувати про викорис­тання громадських коштів. Хоч щорічна виборність цих органів і, насамперед, Quadragintavirat-y була документально обумовлена, але цей уряд, утворений після отриманих з Кракова інструкцій, був фак­тично від початку довічний, оскільки щороку в списках його зустрі­чаємо одних і тих самих осіб⁸⁷. Не простою була справа і з лонґеріями. До цієї господарської комісії представник простого народу увійшов тільки в 1604 р., після гострої перепалки громади з радою, що розпочалась на початку XVII ст., і яку очолив Ян Алембек⁸⁸.

Боротьба 1602—1604 рр. завершилась поширенням прав громади переважно на фінансові справи міста. Саме в цей час у склад лонґера- ту входить крім радника та лавника представник Quadragintavirat-y. Лонґери все ж не обирались вільно представниками громадян, а призначались радниками, тому вони були досить сильно заангажо- вані інституцією, діяльність якої мали контролювати. Прагнула громада мати вплив і на оцінювальну комісію, від якої значною мірою залежав справедливий розподіл персональних податків. Саме и ∙ ^τ,⅛?B 163 3S^a"^r

і 1604 p. до складу цієї комісії входили 2 радники, 2 лавники, 4 пред­ставники Quadragintavirat-y та 2 вірменських і 2 руських старшини. Крім того, з 1604 р. до будівельної комісії міста, крім радника та лав- ника, входив і репрезентант громади в особі члена Quadragintavira-Ty. «Врешті здобув народ право контролю над міськими будивлями та зв’язаними з ними розходами»⁸⁹.

Окрім того, у місті було дві каси — королівська (cassa regalis} та міська {cassa civilis). За королівською постановою 1663 р. до кожної з них повинен був входити радник, лавник та представник Quadragintavirat-y, причому лише ті люди, що добре орієнтувались в економічних питаннях. Королівська каса збирала кошти для військових потреб міста (на це йшли збори з міських маєтків Кульпаркова та Брюхович, каменоломень, трьох млинів в Галиць­кому та Краківському передмістях, Пелчинської цегельні тощо. З міської каси кошти використовувались на утримання священиків, костельних слуг тощо. На це скеровувались прибутки від міських маєтків Білогорщі, Клепарова, Замарстинова, Голоско⁹⁰. Каси вели книги реєстру прибутків та видатків⁹¹. Всі лонґерії збирались на спільне засідання по суботах, кожна з них вела своє діловодство.

В цей час, із зміною ситуації в уряді і місті загалом, змінюється позиція лави. На початкових фазах соціальної боротьби лава твердо стоїть на боці ради. Та це й зрозуміло, адже, з одного боку, від рад­ників залежав вибір війта (ці компетенції рада отримала привілеєм Владислава Опольського 1378 р., до цього часу війтівство було спадковим)⁹², котрий очолював лаву, з іншого — впливало й те, що з-поміж лавників обирали радників, а це, в свою чергу, було жаданим для кожного члена лави. «Однако ж з часом, коли власть радників надмірно розросталась, коли вони давали відчути свою сваволю і лаві, коли рада почала зневажливо відноситись до лави, починає наростати опозиція і серед лавників»⁹³.1 вже на початку XVII ст. лава рішуче стає в опозицію до ради на боці гміни і Quadragintavirat-y. Так поступово формується протистояння різних гілок міської влади, що деструктивно впливає на розвиток самого міста загалом.

Лаву очолював війт. Ознакою війтівської влади у Львові був срібний скіпетр, з яким той зобов’язаний був з’являтись на всіх міських урочистостях. Як випливає з грамоти Казимира III, спершу війт був чи не основною особою в системі самоврядних органів міста. Але з часом статус його радикально змінюється.

Наприкінці XlV ст. з’являється тенденція до ліквідації спадкового війтівства. Війт не мав у містах Речі Посполитої чітко визначених обов’язків, компетенція його часто перехрещувалась із повноважен­нями ради. Це пов’язано з тим, що магдебурзьке право було запозичене з Німеччини ще тоді, коли ради міст, як такі, не сформувались. Саме на основі такої форми магдебурґії писався локаційний привілей (особливої ваги тут надавалось привілеям і повноваженням війта), одночасно вказувалось, що прототипом нової локації має бути те чи інше існуюче поселення, яке на той час, як правило, вже мало функціонуючу на основі місцевих і запозичених традицій раду. Таким чином, невпорядкованість законодавчої бази призвела до нечіткості в окреслені функцій різних гілок влади, в даному випадку війта і ради, а це, в свою чергу, — до боротьби між радою і війтом. Наростаюча тенденція до зміцнення міської ради привела до ліквідації спадкового війтівства. Але війт свої позиції втрачає не відразу і в неоднаковій мірі у різних містах.

Тенденція до ліквідації спадкового війтівства з’явилась спершу в Сілезії, згодом у Великопольщі та Малопольщі. В 1324—1326 рр. вроцлавські радники викупили 3/4 війтівства у Старому місті, а реш­ту набули 1345 р. Нове місто Вроцлав купило війтівство 1329 р., Познань — 1380 р. (причому, у 1314-1358 рр. в Познані не було війта)⁹⁴. Поступово війтівство втрачає своє значення. Вже Казимир ПІ, намагаючись відразу розв’язати проблему війтівства в Сяноку, документом 25 квітня 1366 р. постановляє, що посада війта в місті буде не спадковою, а виборною, причому не довічно⁹⁵.

Грамотою 1378 р. Владислав Ягайло надав львівським міщанам право вибору війта: «...Передаємо і даруємо дарунком вічно та непо­рушно уряд війта магдебурзького права у Львові й оплати, до цього уряду належні, для тримання, володіння та у користування згадано­му нашому містові Львову. З тим винятком, що коли будь-якій людині у тяжких справах відповідно до права буде винесено вирок і вона буде засуджена, так що майна і життя позбавиться, чи будь-яке вбивство коли-небудь здійсниться, звідси від цього може буде прибу- пн. мі и Uiv чистину цього надаємо (місту), а залишені дві частини _l∣∣∣∣∣ н.п іберігаємо. Хочемо також, щоб згадані міщани з нашого відома вибрали своїх райців, й вищезгадані райці нами мають бути затверджені. Потім обрані райці мають вибрати із свого грона війта, якого хочуть, коли і стільки разів, як їхній волі сподобається...»⁹⁶.

Однак цей привілей так і не був впроваджений у життя. 29 вересня 1388 р. у Любліні Владислав II підтвердив згаданий привілей з уточ неннями: радники мають обирати війта — особу «відому і поважну», а «з цього війтівського уряду і його прибутків нам і нашій величності повинні відступати вічними часами два денарія, також хочемо призначити постійно людину при збиранні і підсумуванні (прибутків); а третій денарій цього війтівського уряду для користі та покращення мурів нашого міста і для (потреб) його жителів повинен відступатися відтепер і навічно»⁹⁷. Дана грамота повністю була підтверджена Сиґізмундом І грамотою, виданою у Вільні 2 липня 1541 р.⁹⁸.

Першим обраним війтом став А. Зоммерштайн (Andreas Sommerstein), котрий збудував недалеко від мурів міста велику сади­бу, яку німці спершу називали Sommersteinhof, згодом ця назва транс­формувалась в Замарстинів, і дійшла до наших днів у назві однієї з львівських вулиць.

І все ж, у містах ВКЛ посада війта довший час залишалась спадковою. Подекуди тут війт призначався князем довічно, а іноді з правом передачі посади у спадщину. В деяких містечках ВКЛ війт поєднував свою посаду з посадою місцевого старости (як у Чигирині⁹⁹). Як і у більшості міст-маґдебургій, тут війт здебільшого теж отриму­вав великі прибутки, зокрема «третій гріш», тобто третю частину від судових зборів. І лише до кінця XVI ст. абсолютна більшість міст ВКЛ викупила право на призначення війта, і ця посада втратила в них свою вагомість¹⁰⁰.

Війтівства часом віддавались на відкуп. Особливо частою ця практика була в невеликих містечках. Бувало, траплялися курйозні випадки. Зокрема, у Луцьку 1581р. посаду війта до того «напереус- тупали», що навіть бурмистри та радники не знали до пуття, хто в них на даний момент війт¹⁰¹. Зрозуміло, що такий війт не особливо втручався у міські справи, а дбав лише про фінансовий зиск.

Крім війтівсько-лавничого суду в XVl ст. війт одночасно очолю­вав бурграбський (спільний ради і лави) суд. Це було пряме порушен­ня норм магдебурзького права, бо відповідно до його положень у випадку порушення закону війтом чи лавниками потерпілий міг звернутися зі скаргою на них до бурграбського суду, але у даному випадку це не мало сенсу. Отже в цей період у Львові, як і у багатьох інших містах відбувається фактичне злиття влади¹⁰².

З 1591 р. у Львові війтів стали почергово призначати з числа радників та лавників, обираючи їх щорічно¹⁰³. Це рішення було впроваджено в життя лише з 1593 р. Тоді війтом було обрано радника Альберта Педіана, наступного року війтом став лавник Яків Віотець- кий. Надалі, аж до 1781 р., війта обирали фактично лише з членів ради (виняток було зроблено 1601-1602 р.)¹⁰⁴.

У Львові війт став постійним членом ради внаслідок того, що рада, якій належало право вибору війта, постановила 1642 р., що війт має обиратись лише з членів ради, а 1650 р. було взагалі скасо­вано вибори і встановлено черговість між радниками на війтівство. 1642 р. Владислав IV на прохання райців дозволив запровадити посаду заступника війта, який обирався із старших радників і вико­нував обов’язки війта у випадку його смерті. Сам війт обирався з числа новообраних радників — як правило, колишніх лавників. У 1650 р. рада Львова ухвалила рішення, за яким війт мав обиратися виключно із числа радників, і то по черзі від найстаршого до наймолодшого терміном на рік¹⁰⁵. Але це рішення насправді викону­валось лише щодо терміну перебування війта на посаді. Так, упродовж 1654—1663 р. з 12 членів ради на посаду війта обирались лише 5: Бартоломей Зиморович—1654,1657,1662 рр.; доктор права Яків Доле- жинський — 1655, 1660 рр.; доктор філософії та медицини Мартин Никанор Анчевський — 1656,1661 рр.; Матіаш Заленський — 1658 р.; доктор філософії і медицини Валеріан Аленпек — 1659 р.¹⁰⁶. Щоб узаконити такий порядок, Ян Казимир 1663 р. дозволив обирати війта з числа радників без дотримання вікової черговості. Але ті райці, можливості яких були обмежені даною постановою, опротес- гували її перед королем. 1667 р. король підтвердив рішення львівсь­кої ради 1650 р.¹⁰⁷. Воно таки вже було обов’язкове для виконання.

Того ж 1667 р. війтом був вперше обраний доктор медицини Себас- тіан Крауз, який ще 1657 р. був обраний радником¹⁰⁸.

В XVI—XVII ст. позиції війта послаблюються. Значення його відносно ради визначається реляцією львівського магістрату для Кам’янця: «Першість і переваги у Львові має проконсул, як наділе­ний урядовою владою; управління містом належить йому і всьому магістрату, а не війту, який тому і називається не ректором міста, а тільки суддею (judex ordinarius)»¹⁰⁹.

У Вінниці на посту війта упродовж 1640—1643 р. перебував Парфен Омелянович, прізвище якого в наступні два роки зустрічаємо серед радників, а 1645 р. він знову стає війтом¹¹⁰. Тобто, ситуація аналогічна розглянутій вище. Війта у Вінниці обирала рада бурмистрів.

В багатьох українських містах війтівський уряд, хоч органічно пов’язаний з радою міста, не лише не залежав від неї, а й фактично був її зверхником. Прикладом такого міста є Вінниця середини XVII ст., яка саме в цей час (1638—1640 рр.) отримала магдебурзькі привілеї. Тут на чолі громади стояв вінницький міський уряд, що складався з війта та бурмистрів. В скарзі 1789 р. міщани Вінниці заявляли, що уряд бурмистрів відповідав раді інших українських міст-маґдебурґій. На думку В.Отамановського"¹, це було наслідком того, що всі члени ради по черзі виконували роль бурмистрів, так як і в низці інших міст, зокрема у Ковелі"².

Те, що у Вінниці війт і рада становили спільний уряд, свідчить, що тут не відбулось поділу урядових функцій, і рада не розвинулась у самостійний орган. В таких випадках війтівство відігравало основну роль у місті. Спираючись на ці дані, В. Отамановський подає таку класифікацію міст-магдебургій: «Міста-магдебурґії схематично поділя­ють на два типи: на міста з повним магдебурзьким правом та міста з неповним магдебурзьким правом. Своєю чергою, міста останнього типу можна поділити також на дві категорії відповідно до обсягу наданих їм прав на самоврядування: а) міста, в яких війтівство було інкорпороване місту, та б) міста, в яких війтівство було надане сторонній для міста особі — старості, або спадковому війтові-шляхтичу»¹¹³. Вінниця за цією класифікацією мала би відноситись до міст із неповним магдебурзьким правом, у яких війтівство було інкорпороване місту.

Принагідно варто зазначити, що не існує єдиної загально прий­нятої класифікації міст Речі Посполитої, навіть виходячи з особли­востей їх міського устрою. Причому, нові класифікації творяться часто паралельно, відмінність їх полягає лише у суб’єктивному факторі, у ракурсі підходу до даної проблеми, бо творяться вони у відповідності лише до предмету, який досліджує історик¹¹⁴.

Під владою війта перебувала лава — судовий орган міста. Причому, за нормами магдебурзького права війтові заборонялось виносити вирок без узгодження з лавниками. Про первинну організа­цію львівської лави немає точних відомостей. Перша офіційна згадка про львівських лавників у документах, які до нас дійшли, міститься в привілеї Казимира III від 28 грудня 1360 р. «Повідомляємо усім, хто дану грамоту читатиме, що райці та присяжні (лавники)"⁵ нашого міста Львова за нашою волею та спеціальною нашою згодою вирішили триматися та дотримуватися (такої) ухвали...»"⁶.

Цікаво, що вже у цьому документі визначається особливий висо­кий статус лавника, та обов’язковість його рішення для решти міщан, причому під страхом грошового покарання: «...Якщо хтось підступно витягне меча або ножа чи легковажно вихопиться (з мечем або ножем), хай буде покараний карою у половину фертона¹¹⁷. Якщо ж це трапиться в присутності двох чи одного присяжного (лавника) або іншого поважного чоловіка, навіть не присяжного (лавника), тоді хай буде покараний карою одним фертоном. Крім того, якщо хтось із присяжних (лавників), прийшовши до тих, що сваряться, наказав і доручив їм помиритися, а ті не схотіли цього зробити, тоді таку саму кару в один фертон хай стягнуть»"⁸.

Даний документ, згадуючи лавників, нічого не говорить про їх кількість. У 1382 р. до складу львівської лави входило сім лавників, про що свідчить найстарший запис про майнові угоди у актовій книзі магістрату Львова: «Суд... в особі Івана Амена, тодішнього війта і семи присяжних...»"⁹. Однак, вже в 1385 р. їх було дев’ять, правда А. Чоловський твердить, що з 1385 по 1591 р. у Львові було 12 радників¹²⁰. Очевидно в різні роки кількість радників була різною і мала тенденцію до зростання. Як свідчать джерела, 1579 р. до лави було обрано десять осіб, війт — одинадцятий. Аз 1591 р., коли

Tjgg _16g gg_sn.

(>y∣ιo прийнято рішення про обрання війтом по черзі членів ради та лави, реальна кількість лавників була одного року 12 (11 лавників та війт), а другого —13(12 лавників і війт)¹²¹. Але за даними джерел, це рішення було втілене в життя лише 1593 р.¹²².

В різних містах чисельність лавників була різною. До складу магістрату Рогатина, у відповідності до грамоти 1419 р., входило сім лавників. Дані про першу лаву Перемишля теж подають імена семи лавників¹²³. А у Києві, як уже згадувалось вище, їх кількість була різною, здебільшого п’ять, і шостим був війт.

В різних містах порядок і час появи лави теж був різний. Зокрема, в тому ж таки Перемишлі перша згадка про лаву, збережена в докумен­тах, відноситься до 1402 р. Але, як свідчить запис «notatum perception per nos scabinos de summis et de summis et de sollidis scabinonm>>ⁿ∖ лава в Перемишлі вже існувала до того. Та й печатка лавників цього міста, описана М. Гайсіґом, відноситься до кінця XIV ст. Водночас, А. Фенчак аргументовано доводить що цей магістратський орган з’явився не раніше 1389 р. (рада Перемишля з’явилась раніше; перша згадка про радників відносяться до 1353 р., а сформувалась вона організаційно до 1385 р.¹²⁵. Отже, в Перемишлі, на відміну від західних міст рада виникла раніше лави, в цьому одна з особливостей магде­бурзького права низки східноєвропейських міст).

Лавники обирались у Львові довічно. Це відповідало нормам магдебурзького права. Однак, в деяких містах цього положення не дотримувались. Наприклад, каденція лавників Познані тривала один рік. Так само на рік обирались і члени київської міської лави¹²⁶.

Практично кожен мешканець міста після 21 року міг стати лав- ником. Проте цю посаду не могла обійняти жінка, а також чоловік не сповна розуму, лунатик, німий, сліпий, глухий, проклятий, виво- ланий, відступник від християнської віри, єврей, неодружений чи незаконно народжений¹²⁷.

У Львові законом 1661 р. було встановлено, що лавником міг бути обраний якщо не член Колегії 40 мужів, то лише доктор права, медицини чи філософії, або ж міський писар чи синдик.

Крім судової влади лава мала право провадити слідство. Її члени складали заповіти і ділили майно померлого, подаючи своє рішення па затвердження раді тощо. До речі, тестамснти, як усталений документ поширились на польських та українських теренах лише у XV ст. Вони вписувались спершу у книги ради, а потім у книги лавничого суду, і нині є важливим джерелом вивчення історії міст і міського самоврядування¹²⁸.

Особисті права лавників були практично такі ж, як і радників. Вони о тримували щорічний пай із земельної власності лави, судові податі та штрафи, також частку від кожного новоприбулого члена ґміни.

Лавничий уряд мав свою окрему канцелярію, своїх писарів. Результатом діяльності лавників є збережені до наших днів численні судові книги «Inducta et protocolla officii civilis scabinalis».

Судова влада у містах була представлена судами різного роду. Це перш за все бурграбський великий суд [Burgrabialia seu magna), який збирався три рази на рік. У Львові, як і в Кракові, на місці бурграба був бурмистер, або хтось із радників, призначений бурмист­ром, а на місті солтиса — війт. За два тижні до початку суду, його оголошували, і щонайменше як за три дні до нього судді мали познайомитись із справою. Бурграбський суд вирішував найважли­віші справи, що були у компетенції міських властей: напади на доро­гах, наїзди на будинки, здійснювалось узаконення продажу і купівлі майна, розв’язувались майнові та боргові позови, розглядались про­ступки проти релігії та церкви тощо. Цей суд мав право приймати рішення про вигнання злочинця з громади.

Два рази на місяць засідав гайний суд (Gajony wylozony, Iudicia exposita bannita). Він розглядав справи про успадкування майна, боргів, майнових кривд, суперечки про рухоме і нерухоме майно, утверджував дарчі записи тощо.

Поточний суд (Potrzebny sqd, Indicia necessaria bannita), що розглядав в основному справи по заповітах, збирався три рази на тиждень. Складався він щонайменше з двох-трьох присяжних і війта. Для розгляду справ між міщанами та іноземцями скликався Гостинний суд (Sqdgoscinny, Opportuna vel hospitum bannita) у складі не менше як трьох лавників. Щоденно засідав так званий Гарячий суд (Gorqceprawo, Ardua Criminalis sen manualis facti), для розгляду справ осіб, що були затримані на місці злочину (причому суд мав відбутися не пізніше як за 24 години після його скоєння і проходпп за скороченою процедурою: злочинець не мав права на апеляїііш і не міг бути випущеним під заставу)¹²⁹.

Для примусу виконання вироку та для низки інших дрібнії' потреб — складання заповітів, встановлення розміру збитків під порушення сервітутних прав тощо — 1444 р. була організованії звітна перед радою Комісія присяжних (Komisja zaprzysiqglych, ()∣ ficium dominorum iurisfιdelium). До її складу входили війт, дня лавники, секретар та возний.

Рада, лава і представницькі колегії обіймали судову, адміністра тивну і господарську владу міста, і становили так звані ordbκs Решта посадових осіб були найманими службовцями.

Головним управителем при міському господарстві був так зва ний господар, або, іншими словами, люнар, шафар, прокуратор Його обирала рада з-поміж Колегії 40 мужів. Ні радники, ні війт не мали права втручатись у сферу його діяльності під загрозою штрафу в 100 гривен. Спершу влада шафара практично збігалася з владою регента: він видавав квити, без яких неможливими були грошові операції. Але згодом шафар став лише помічником регента. Прокура­тор, як міський чиновник отримував у Львові платню 20—50 злотих.

Правоохоронцем у місті був інстиґатор. Він був зобов’язаний не допускати галасу під час судів у ратуші, видавати позови, збирати судові штрафи, забезпечувати присутність сторін на судовому проце­сі і самому бути там; кожної п’ятниці він мав пред’являти суддям реєстр судових рішень. Влада інстиґатора часом ставала обтяжливою для громади. З підсиленням влади регента інстиґатор став його помічником.

Одним із важливих і шанованих міських чиновників був писар ради (notarius actorum Officii Consularis), якого часом називали просто міським писарем (scriba civitatis'). Він мусив володіти кілько­ма мовами, мати підготовку в галузі юриспруденції. Писаря зобов’я­зувала присяга: «Я, N, присягаю панові Богу всемогутньому, панам радцям і всьому поспільству цього міста, на уряді моїм писарськім, на який є обраний. Відданим бути і таємниць міської Ради, мені відомих, або які мені будуть довірені, нікому не виказувати. Ті події, Iiio відбуватимуться в суді, вірно, згідно з моїм найвищим розумін- ннм, записуватиму і читатиму так убогому, як і багатому. І тим не Iioi іуплюсь через милість, страх, ненависть, гнів, неприязнь, дарун­ки і таке інше. Тож допоможи мені, пане Боже»¹³⁰.

Проте, все це було в ідеалі. А насправді в багатьох українських містечках посаду писаря займали шкільні вчителі. А де не було доб­рої о писаря, там всі документи мали диктуватись кимось із освічених Ii_lIiii піків. Часто виникали дивні суперечки через вульгарну латину, якою пелись записи. Про нечесність і неграмотність писарів свідчать, зокре­ма, численні скарги в Кам’янці, які висвітлює М. Владимирський- Суданов¹³¹.

Іноді писар був справді високоосвіченою людиною, особливо це стосувалось великих міст, як от Львів чи Київ. Так, писар львівсь­кої лави 1668—1675 рр. Яків Мосціцький мав ступінь доктора філо­софії, а Матіас Кучанкович (у 1660, 1661 рр. виконував обов’язки синдика міста; 1666 р. обраний писарем) — ступінь доктора філосо­фії та права¹³². Писарями подекуди були лавники, чи навіть консули, але частіше — просто освічені міщани. Траплялося, що посада писа­ря суміщалась із посадою лавника і навіть консула, в іншому місці її займали наймані грамотії, бувало і шляхтичі з темним минулим. Таким чином, дуже часто писар був одним із небагатьох більш-менш письменних людей не тільки серед міських урядовців, але й серед міщан загалом. Це особливо характерно для невеликих міст і місте­чок, де освічених людей взагалі були одиниці. Прикладом такого міста може бути Вінниця в 40-ві роки XVII ст. За даними В. Отама- новського, у вінницькому міському уряді 1642 р. крім міського писаря письменним був лише війт Парфен Омелянович. Це доводить наведена істориком постанова уряду міста від 20 травня 1642 р., в якій зазначено в кінці: «Хто з нас писати уміл, подписалисьмо». Вписуючи ж згадану постанову до вінницьких гродських книг, писар відповідно до встановлених формальностей зробив зауваження про підписи, з якого видно, що з членів міського уряду підписався тільки один «Парфен Омелянович, войт міста Вінницького»¹³³.

Серед обов’язків писаря була присутність на засіданні лавників і лавничого суду, реєстрація у лавничих книгах скарг потерпілих, показів і підків, висновків експертів, редагування текстів вироків¹³⁴. Разом к двома лавниками писар лави, зокрема, мав брати участь у допитах обвинувачених і, відповідно, фіксувати їх. Окрім таких процесуальних документів він мав видавати і завіряти копії виданих судом документів (мав право ставити печатку на копіях), складав тексти цивільних угод¹³⁵.

Маючи широкі можливості, писар мусив нести особливу відпо­відальність перед законом за правопорушення і злочини: його могли звільнити з посади, позбавити міського громадянства; писареві, котрий зробив хибний запис, відрубували руку, якщо ж він сфальшу­вав магістратські книги, то його карали вогнем¹³⁶. Писар отримував річну платню, яка часто покладалась на орендарів міського майна із особливими умовами оренди. На початку XVIII ст. його тижнева платня в середньому становила шість золотих¹³⁷. Він міг отримувати особливі пожалування від короля. Окрім того, писарі отримували платню за кожну виписку і реляцію, брали участь у розподілі судових штрафів. Ретельну ревізію міських архівів проводили регенти.

Незважаючи на позірну незначимість, посада писаря була одні­єю з найшанованіших і найвищих у міському уряді. Зокрема в Кракові його називали не лише міським секретарем (secretariιιs civitatis'), а часом навіть канцлером¹³⁸. Траплялися випадки, коли королівські пожалування підносили писаря над радниками, практично до рівня бурмистра. Саме так можна розцінювати грамоту королеви Бони від 9 січня 1556 р., якою від сплати чиншу звільняються ковельський бурмистер і писар (а не радники, як було у більшості подібних випад­ків, і що було б доволі логічно)¹³⁹.

До 1576 р. у Львові був спільний писар для ради і лави¹⁴⁰. У цьому році писарем ради обрано Станіслава Ґонсьорка, а лави — Войцеха Острожа з поквартальною оплатою праці в розмірі 15 золо­тих кожному. Іноді писар ради виконував обов’язки писаря лави¹⁴¹. З кінця XVI ст. в документах дедалі частіше зустрічаються згадки про окремого писаря лави¹⁴². Порядок обрання на цю посаду у місті достеменно невідомий. Припускаємо, що кандидатуру писаря реко­мендував війт із лавниками, а затверджувала її рада. Іноді писаря обирали за рекомендацією самого короля, як це було у Львові, раді якого, зокрема, Ян Казимир своїм листом від 20 червня 1657 р. рекомендував на посаду міського писаря Мартина Делевського¹⁴³ (іноді король рекомендував на посади і окремих радників та лавників¹⁴⁴, а бувало просив магістрат звільнити з посади того чи іншого урядовця за невиконання своїх обов’язків, як у випадку звільнення Миколая Байдуловича з посади міського перекладача у 1670 р.¹⁴⁵, при тому, що ще 1660 р. своїм листом до львівського магістрату підтвердив укладену угоду з ним як з перекладачем¹⁴⁶).

Термін перебування писаря на посаді не був усталений. Так, 1578 р. писарів обирали тричі, а в наступному році виборів не було. Обраний 1580 р. писарем Станіслав Анферіус виконував обов’язки писаря ради і лави упродовж чотирьох років, з них два роки вибори не відбувались¹⁴⁷, Лаврентій Свічка був писарем у 1627—1635 рр., Матіяш Залеський — 1636—1650 рр.¹⁴⁸.

Міста на магдебурзькому праві користувались певною законо­давчою владою: представники міст підписувались під угодами між Польщею та іншими державами; міщани присягали на вірність коро­лю, тобто міста виступали як окремі правові одиниці; вони могли вступати у конфедерацію зі шляхтою. За конституцією сейму 1420 р. та статутом короля Александра 1505 р. за деякими містами (Краків, Познань, Каліш, Сандомир, Львів) утверджується право участі у сеймах¹⁴⁹. Причому, до XVII ст. лише чотири з них зберегли це право (Львів, Краків, Вільно і Познань)¹⁵⁰.

Шляхта намагалась звести участь міст у загальнодержавних справах до мінімуму, вважаючи це своєю прерогативою. Але і міща­ни не особливо охоче допускали шляхтичів до міських справ. За існуючими у Львові, як і в інших руських містах, привілеями, для шляхтичів не існувало обмежень у прийнятті міського права, якщо вони виконували усі необхідні для цього умови. Іноді шляхтичі, збері­гаючи свої родові привілеї, ставали міськими писарями, синдиками і навіть членами міської ради. Однак не все було просто і гладко. Прикладом може бути справа, розглянута Львівською радою 1607 р. Колегія Сорока мужів зажадала від ради, щоб вони усунули зі свого складу консулів-шляхтичів, хоч ті й прийняли міське право, моти­вуючи це тим, що вони належать до іншого стану, а отже не будуть повною мірою дбати про добробут міста і міщан¹⁵¹.

Особливості магдебурзького права в Центральній Україні непогано досліджені на прикладі Києва. Однією з них був поділ міських ремісників на замкових і магістратських. У грамоті Сиґізмунда І, виданій у Пйотркові 8 березня 1544 р., що підтверджувала згаданий у попередньому розділі привілей 1516р., йдеться про передачу двох ремісників від кожного цеху для замкових робіт з переходом їх під замкову юрисдикцію¹⁵². Той сам привілей був підтверджений указом Сиґізмунда Августа від 24 квітня 1545 р.¹⁵³. Відповідно до листа від 9 січня 1518 р., виданого київським воєводою А. Немировичем, ре­місники мали бути передані з-під замкової юрисдикції у відання магістрату, окрім теслярського цеху¹⁵⁴.

В результаті видання низки привілеїв серед міщан замкового присуду, за даними ревізії Київського замку 1552 р., нараховувалось 4 кушніри, 7 чоботарів, 1 замочник, 4 кравці, 3 постригані, 1 калач­ник, 1 бондар, 11 лучників, 2 сідельники, 3 теслі, 5 риболовів, 1 колісник, 1 римар, 1 золотар, а серед магістратських ремісників згадуються тільки по одному кушніреві, чоботареві, калачнику, воскобійнику, що засвідчує кількісну перевагу замкових ремісників над магістратськими¹⁵⁵.

Київська дослідниця Наталя Білоус припускає, що повна пере­дача цехів у відання київського магістрату так і не відбулася, мало місце лише поступове форму-

Будинок Київської ратуші першої половини XVII cm. Малюнок- реконструкція П. Юрченка.

Музей історії Києва.

вання двох окремих цехових ор­ганізацій замкового та магіст­ратського присудів, з кількісною перевагою на користь перших¹⁵⁶. Ця думка виглядає доволі об­ґрунтованою. Цьому сприяла ко­ролівська влада. Так, король Стефан Баторій, незважаючи на пред’явлений магістратськими ре­місниками привілей Сиґізмунда Авґуста, своїм указом від 11 вересня 1578 р. по суті виправ­довує використання воєводою

Костянтином Костянтиновичем Острозьким магістратських робітників для замкових робіт, і як наслідок, насильне передання їх під замкову юрисдикцію¹⁵⁷. А вже указом Сигізмунда III від 3 січня 1591 р. запроваджувались цехові статути для замкових київських ремісників, які урівнювали їх у правах із магістратськими¹⁵⁸. Це, по суті, було завершенням процесу формування двох окремих цехових систем під різними юрисдикціями.

Наталя Яковенко на підставі даних житомирської замкової кни­ги за 1606 р. та даних податкового тарифу за 1631 р. припускає, що на початок XVII ст. кількісна перевага була за київськими ремісни­ками магістратського присуду у порівнянні із замковими¹⁵⁹. Однак,

H. Білоус публікує скаргу київського війта Ф. Ходики, бурмистра О. Ходковича, райців, лавників і міщан магістратського присуду на цехмістрів замкового присуду про порушення ними угоди щодо рів­ної участі в утриманні жовнірів та полку Війська Запорізького під час перебування в Києві. Саме у цьому документі недвозначно зазна­чається, що замкових міщан «в месте его кр. мл. Киевском єст далеко болшєи, ниж месчан маидєборского права»¹⁶⁰.

Однак, якою б не була чисельність ремісників тієї та іншої юрис­дикції, їхній поділ був додатковим чинником внутрішньої боротьби між міщанами, чого, звісно, не було у Львові та інших містах на заході. Натомість у Львові, на відміну від Києва та низки подібних за складом населення міст, розгорталась особливо гостра міжконфе­сійна боротьба між міщанами.

Наступна важлива відмінність київської магдебургії в порівнянні із львівською ■— доволі значна влада воєвод і постійна боротьба з ними міщан. Як уже зазначалось, грамотою 1516р. були розширені права війта. Міщани намагались закріпити свої позиції і почали вимагати від київського воєводи Андрія Немирича заяви про те, що він не буде надалі втручатись у справи міщан. У відповідь воєвода 1518р. видав «Уставну грамоту», де повторено зміст жалуваних грамот Сигізмунда

I, перелічено магістратські цехи, що переходили під владу магістрату: кравці, кушнірі, шевці, постригані, золотарі, стрільники, винники, лучники, ковалі, рядовниці. А. Немирич зазначав, що «господарь вынял на замок по два ремесника, и если бы потреба господарская

1 2 Гошко т. д.

^τ,⅛?e 177 38^sn,

Печатка київського магістрату XVII cm.

и замковая вказывала, а не наша, теды они все мають робити без всякой местской вымовки. А плотников господарь мещанам не поступил, и они обязаны к замку служить и городового присуду вживати». У всьому решта воєвода кориться владі короля і зобов’язується ні в які інші суперечки з магістратом не вступати¹⁶¹. Але ця обіцянка протривала недовго, що доводять дві грамоти короля Сигізмунда І, одна з яких (1522 р.) видана київським міщанам, а друга (1523 р.) — воєводі А. Немиричу. Перша категорично звільняла міщан від прийому послів: всі видатки повинен був нести воєвода за рахунок скарбу. А в разі нестачі на це грошей, він мав позичити їх у приватних осіб і повідомити про це короля, останній же повертав йому гроші зі скарбу¹⁶². У другій грамоті король нагадує воєводі, що він уже визначив його права і обов’язки, а той їх ламає. Воєводу було звинувачено в тому, що він на власний розсуд роздає князівським і панським людям двори і вигони на Подолі. Тому король наказує воєводі надалі «никаких кривд и тяжкостей не чинить, и мищан киевских во всем подлуг привился, который им на право магдебургское дан, заховывать». Bci свої дії по наданню дворів на Подолі надалі воєвода мав узгоджувати з магістратом, а приватновласницьких міщан тут взагалі не оселяти¹⁶³. Отже в боротьбі між міщанами і воєводою було встанов­лено стосовний паритет. Але боротьба не припинялась.

1529 р. Сиґізмунд І ще раз підтвердив права київського магістра­ту: «А естли бы воеводы наши киевские нынешние и потом будучие, хотели им в чем кольвек кривду и утиски вчинити, теды мы и потом- кове наши будем повинни того боронити и не допускати никаких члонков с тех прав рушити и предься маем их суполне а моцне дер­жати и боронити, абы были в тых вольностях захованы и ни в чом не рушоны на вечные часы»¹⁶⁴.

15 квітня 1545 року Сиґізмунд II надав киянам новий привілей, де підтверджував звільнення Олександром міщан від мита під загро­зою штрафу в 1000 кіп грошей¹⁶⁵.

На думку Р. Делімарського, «лейтмотивом цих грамот, наданих Києву на самоврядування міста за магдебурзьким правом, що дійшли до нас з часів литовського панування, є боротьба київських міщан на чолі з магістратом проти підпорядкування міста воєводській вла­ді. Іншими словами, це боротьба за автономність міста у складі литовсько-руської держави. І міщани її, без сумніву, виграли»¹⁶⁶.

Однак, з цією думкою важко погодитись, бо в середині XVI ст. боротьба міщан з воєводою не лише не припинилась, але й стала доволі регулярною. Інша річ, що між магістратом і воєводою встано­вився певний паритет. Вже 1556 р. магістрат подає королю скаргу на воєводу Г. Ходкевича за те, що військові побудували на міських грунтах чимало будинків, в яких тримають шинки¹⁶⁷. Виступ проти воєводи в даному випадку мав на меті збереження пріоритетів у шинкуванні за магістратом, оскільки це давало доволі значні при­бутки. Як наслідок, 1556 р. було заборонене шинкування осіб нема- гістратського підпорядкування. Згодом цей привілей неодноразово підтверджувався. 1605 р. у зв’язку з виникненням біскупщини кап- щизну зменшено з 800 до 600 кіп грошей на рік. У 1623 і 1624 рр., після невдалих спроб врегулювати порядок сплати капщизни, магіст­рат був звільнений від звітування про міські прибутки з шинкуван­ня і перед королівськими комісарами, і перед воєводою¹⁶⁸. 1635 р. прибутки з капщизни взагалі було передано від воєводи магістратові, з яких перший мав отримувати лише 400 кіп грошей на утримання замкового уряду. Тоді ж на магістрат було покладено і обов’язок дбати про замкову «муніцію» й «цекаус»¹⁶⁹.

Київська ратуша XVll cm. (фасад будівлі).

Наскільки важливим були

саме ця стаття доходу дчя магістрату, і отже, чому такою важливою для нього була самі¹ ця перемога над воєводою, свідчить М. Берлинський. Го ворячи про магістратські до­ходи, він зазначає: «з них більша частина одержується з винного та іншого питного продажу... Інші частини ма­гістратського доходу одержу­ються з млинів, сінокосів, трактирів, які віддаються на відкуп; з винних погребів, з магістратських крамниць і полиць; з чиншу, який збира­ється з дворів, що стоять на його землі в місті і на підміських селах..та інших мало важливих зборів. (З самого питного продажу до 36 000 місто одержує доходу)»¹⁷⁰.

Боротьба між воєводою і між магістратом велась і за інші статті доходу, зокрема за право збору окремих податків. Ця десятилітня бо­ротьба була можлива через неврегульованість податкового зако­нодавства в литовсько-польській державі. В результаті її від воєвод було забрано і передано магістрату збір таких податків: 1545 р. — вагового; 1564 р. — скасовано «уклін» воєводі, як додаток до кагациз- ни; 1576 р. — передано збір частини торгових мит; з 1576— 77 рр. — збір соляного і воскового мита; 1633 р. — помірне віддано на утримання Пирогощі.

Можемо провести паралель зі Львовом, де магістрат вів боротьбу зі старостою. Результат виявився на користь першого. 10 березня 1626 р. Сиґізмунд IlI видає грамоту, якою дозволяє львівському магістрату стягувати податки, які раніше львівський староста брав до королівського столу, з умовою, що магістрат сплачуватиме старості 2100 злотих щорічно. «Ніяких інших доходів, чиншів, користей, виплат та доплат, як звичайних, так і надзвичайних, як у місті, так і в усій околиці, землі та львівських передмістях сам староста та його урядовці не можуть мати або узурпувати від когось у будь-якій справі і в будь-якому випадку, окрім звичної охорони запису (до суду) та підзамчанських судів, залишаючи управління там цілком для міста»¹⁷¹.Такі ж конфлікти відбувались у містах краківського та сандомирського воєводства 1518—1521 рр. тощо¹⁷².

Загалом у еволюції міського самоврядування на українських землях до початку XVII ст., виходячи з внутрішнього розвитку міст, можемо виділити такі етапи:

I (XIV—XV ст.) — відносно демократичний етап розвитку органів самоврядування міст-маґдебурґій;

II (кінець XV — середина XVI ст.) — олігархизація владних структур у містах;

III (кінець XVI — початок XVII ст.) -— обмеження влади патри­ціату представницькими органами поспільства.

Після 1654 р. магдебурзьке право збереглося лише у деяких при­вілейованих містах підросійської України. Фактично його застосування тут припинилося після запровадження «Установлення про губернії» (1781 р.) та створення нової судової системи. Юридично німецьке міське право було скасоване в Україні (крім Києва) указом 1831 р.; у Києві воно діяло до указу 4 січня 1835 р. На українських землях під владою Речі Посполитої магдебурзьке право зберігалося до поділів Польщі. У західноукраїнських та польських містах, які 1772 р. увійшли до складу Австрії, магдебурзьке право ще певний час зберігало чинність і було ліквідоване поступово. У Львові воно формально проіснувало до офіційного скасування його декретом австрійського імператора Иосифа II 31 серпня 1786 р. Наприкінці XVIII — на початку XIX магдебурзьке право остаточно втратило чинність у містах Центрально- Східної Європи.

¹ ІсаєвичЯ. Адміністративно-правовий устрій Дрогобича в добу феода­лізму (до кінця XVII ст.) // 3 історії УРСР. — № 6—7. — K., 1962. — С. 19.

² Кутшеба С. Очерк истории общественно-государственного строя Польши. — СПб., 1907. — С. 53; Maisel W S^dywyzszemiastwielkopolskich do konca XV1 wieku // Ortyle sqdow wyzszych miast Wielkopolskich z XVI wieku. — Wroclaw, 1959. — S. XIII-XXXIII; LysiakL. Sqd wyzszy prawa niemieckiego na zamku krakowskim a inne s⅞dy wyzsze z terenu Malopolski // Sobotka. — 1993. —- Nr 2-3. — S. 113-122; Matuszewski J. Wyroki najwyzszego s⅞du prawa niemieckiego grodu krakowskiego H CPH. — T. XLVIL— 1995. — Z. I—2.— S. 215—228.

³ Lysiak L. O tak zwanym s¾dzie szesciu miast // CPH. — T. XXVIL —- 1975. — Z. 2. — S. Ill—119; Владимирский-Буданов M. Немецкое право в Польше и Литве И ЖМНП. — 1868. — Ч. CXXXIX. — С. 772.

⁴ЦД1АУЛ. — Ф. 131. Грамоти на пергаменті. — Спр. 134. — 1 арк.; ЦДІАУЛ. — Ф. 52. Магістрат м. Львова. — Оп. 2. — Спр. 614. — Арк. 29—ЗО; опубліковано: AGZ. — T. V. — S. 137—138; Привілеї міста Львова (XIV—XVIII ст.) / Упор. М. Капраль. — Львів, 1998. — С. 96—98. Детальний аналіз цього привілею і порівняння його з подібним привілеєм Кракова від 1444 р. див.: Koranyi K. Prywileje dla miasta Krakowa і miasta Lwowa z г. 1444. — Lwow, 1936. — Ils.

⁵ Владимирский-Буданов М. Немецкое право в Польше и Литве И ЖМНП. — 1868. — Ч. CXL. — С. 524—525.

⁶ Детально див.: Kulejewska-Topolska Z. Oznaczenia і klasyfιkacja miast w dawnej Polsce (XVI—XVlIl w.) И CPH. — T. VIIL — Z. 2. — 1956. — S. 253—268.

⁷ Бевз М. Магдебурзьке право та урбаністичний уклад приватного міста- резиденції XVII—XVIII ст. (на прикладі м. Жовкви) // Самоврядування в Києві: історія та сучасність. Матеріали міжнародної конференції, присвяченої 500-річчю надання Києву магдебурзького права. Київ, 26— 27 листопада 1999 р. — K., 2000. — С. 167.

⁸ ЛНБ. Відділ рукописів. — Ф. 5. — On. 1. — Спр. 11/3258. — Арк. 7— 9; Спр. 5979/11. — Арк. 48.

’Колода — міра об’єму сипких тіл в 311 л.

¹⁰ ЦДІАУЛ. — Ф. 52. — On. 1. — Спр. 57. — Арк. I^L

¹¹ Там само. — Арк. 2.

¹² Привілеї міста Львова (XIV—XVIII ст.). — С. 478—481.

¹³ Іваницький-Василенко С. Закони про опіку над недолітками в дже­релах магдебурзького права Західньої Русі й Гетьманщини // Праці Комісії для виучування західно-руського та вкраїнського права. — Вип. І. — K., 1925.— С. 59—81.

¹⁴ Groicki В. P0rz4dek sqdow і spraw miejskich prawa majdeburskiego w koronie Polskiej. — Warszawa, 1953. — S. 55.

¹⁵ Привілеї міста Львова (XIV—XVIII ст.). — С. 345.

^І6Там само. — С. 96—98.

^l7Przywilej Wladyslawa Wamenczyka dla Krakowa z г. 1444 // Koranyi K Przywileje dlamiasta Krakowa і miasta Lwowa z г. 1444 (z dziejow wikariatu kamego miasta w Sredniowieczu). — Lwow, 1936. — S. 12.

¹⁸ «Крім того, тому нашому місту Львову даємо назавжди [курсив наш] таку можливість, щоб усюди, у всій руській землі, злочинців, осквернителів могил, злодіїв, розбійників, після того, як вони дізнаються, де (злочинці) залишаються, тоді їх конфіденційно буде дозволено забрати, захопити і захоплених та зв’язаних у місто Львів привести і ввезти, і приведеним у судовому порядку винести вирок, засудити і тільки тоді за розпусту тих провин (злочинці) цілком достойні, щоб (їх) карати і брати на тортури» (Привілеї міста Львова (XIV—XVIII ст.) / Упор. М. Капраль. — Львів, 1998. — С. 97—98).

¹⁹Kodeks dyplomatyczny Wielkopolski. — Т. II. — S. 146.

²⁰Ibid.-S. 820.

²¹ Przywilej Henryka VII dla Ratyzbony z r. 1310 // Koranyi K. Przywileje dla miasta Krakowa і miasta Lwowa z г. 1444 (z dziejow wikariatu kamego miasta w Sredniowieczu). — Lwow, 1936. — S. 15.

²²Przywilej Karola IV dla Lubeki z r. 1374 Z/ Koranyi K. Przywileje dla miasta Krakowa і miasta Lwowa z r. 1444 (z dziejow wikariatu karnego miasta w Sredniowieczu). — S. 14.

²³AGZ.-T. VI, —S. 41.

²⁴AGZ. — T. XIV — S. 35—37.

²⁵ Привілеї міста Львова (XIV—XVIII cτ.). — С. 352.

²⁶ Привілей на магдебурзьке право місту Стародубу від короля Жигімонда III. p. 1625 травня 27 (Корпус магдебурзьких грамот українським містам: два проекти видань 20-х — 40-х років XX століття) / Упор. В. Андрейцев, В. Ульяновський, В. Короткий. — K., 2000. — С. 58).

²⁷Див: KsiQgiprzyiQC do prawa miejskiego w Krakowie 1507—1572. Libri iuris civilis Cracoviensis 1507—1572 / Wyd. A. Kielbicka, Z. Wojas. — Krakow, 1993, —S. X.

²ⁱZubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. — Lwow, 1844. — S. 79.

²⁹Horn M. Walka klasowa і konflikty Spoleczne w miastach Rusi Czerwonej w Iatach 1600-1647 na tie Stosunkow gospodarczych. — Wroclaw, 1972. — S. 62.

^ia Линниченко И. Черты из истории сословий в юго-западной (Галицкой) Руси XIV—XV в. // Ученые записки императорского Московского универ­ситета. — Вып. 30. — M., 1894. — С. 215.

³¹ Городское право и право в городе как фактор единения // Город в сред­невековой цивилизации Западной Европы. — T 3. Человек внутри городских стен. Формы общественных связей. — M., 2000. — С. 249—250.

^ilKielbicka A. Wstςp // KsiQgi przyjQC do prawa miejskiego w Krakowie 1507—1572. Libri iuriscivilis Cracoviensis 1507-1572/Wyd. A. Kielbicka, Z. Wojas. — Krakow, 1993. — S. IX—X.

³³ Groicki B. Porz⅜dek s⅜dow і spraw miejskich prawa Hiajdeburskiego w koronie Polskiej. — S. 65.

³⁴Див.: GroickiB. Obrona sierot і wdow. — Warszawa, 1958. — S. 225—237.

³⁵ GilewiczA. Przyjecia do prawa Hiiejskiego we Lwowie w Iatach 1405— 1604. — Lwow, 1931. — S. 1—6.

³⁶ Польські дослідники започаткували не лише детальне опрацювання таких книг, але і їх публікацію: KsiQgi przyjQC do prawa Hiiejskiego w Krakowie 1507—1572. Libri iuris civilis Cracoviensis 1507—1572 / Wyd. A. Kielbicka, Z. Wojas.—Krakow, 1993. — 316 s.; KsiQgi przyjς-c do prawa Hiiejskiego w Krakowie 1573—1611. Libri iuris civilis Cracoviensis 1573—1611 / Wyd. A. Kielbicka, Z. Wojas. — Krakow, 1994. — 368 s; KsiQgi przyjςc do prawa Hiiejskiego w Bochni 1531—1656 / Wyd. F. Kiryk. — Krakow, 1979. — 455 s. etc.

³⁷ ЦДІАУЛ. — Φ. 131. —On. L-Cup. 700, —Apκ. 1.

³⁸Kielbicka A. WstQp // KsiQgi przyjQC do prawa Hiiejskiego w Krakowie 1507—1572. Libri iuris civilis Cracoviensis 1507—1572. — S. IX—X.

³⁹Volumina legum. — T. II. — Petersburg, 1859. — S. 1346.

^к,Дерфлер А. Боротьба львівського простого народу з олігархією патри­ціїв // ЦДІАУЛ. — Ф. P-1. — On. 1. — Спр. 19. — Арк. ЗО.

⁴¹ЛНБ. Відділ рукописів. — Ф. 11. — Спр. 4266. — Арк. 10-11.

⁴² ЦДІАУЛ. — Ф. 131, —On. 1, —Спр. 669. —Арк. 1; Ф. 52, —On. 1,— Спр. 108, —Арк. 34—35,36—37 зв.; Оп. 2, —Спр. 643.— Арк. 181—185. Опубліковано: Привілеї міста Львова (XIV—XVIII ст.). — С. 422—425.

⁴³ Архив ЮЗР. — Ч. 5. — Т. 1. — С. 57—58.

⁴⁴ Для порівняння можемо навести такі дані: 55—57 злотих — грошо­вий вираз річних феодальних повинностей від півланового господарства на кінець XVI ст. у с. Річиця Львівського староства (Зварич В., Шуст P Грошова вартість монетних скарбів руського та белзького воєводств у XVI — першій половині XVII ст. // 3 історії стародавності і середньовіччя. Вісник Львівського університету. — Львів, 1988. — Вип. 24. — С. 102); королівські прибутки з овруцького староства в 1604 р. становили 300 злотих, таку ж суму — 300 злотих — платили королю як податок київські міщани 1605 р. (Котляр М. Нариси історії обігу й лічби монет на Україні XIV — XVIII ст. — K., 1981. — С. 109); за 1 злотий в 1550 р. можна було купити 2 пари чобіт, а в 1633 р. через революцію цін, що відбувалась в цей час в Європі, ті ж 2 пари чобіт можна було купити у Львові вже за 4 злотих 28 грошей; у 1524 р. на Львівсь­кому ринку ЗО гарнців меду продавали за 1 злотий, а вже через 100 років, у 1628 р., — лише 3 гарнці меду тощо (Hoszowski S. Ceny we Lwowie w XVIiXVlI wieku. —- Lwow, 1928. — S. 178, 185). Детальніше про вартість злотого і його співвідношення з іншими грошовими одиницями, що були в обігу в XVII ст. див.: Котляр М. Нариси історії... — C. 100—115; ЧерновЄ. Про грошовий обіг на Україні у XVII ст. // Історичні джерела та їх вико­ристання. — K., 1966. — Вип. 2. — С. 194—202. Прикладом майнового стану львівської верхівки може бути рахункова книга Мельхера Шольца Вольфовича і Павла Боїма (1600—1604) та склепова книга Мація Гайдера (1617—34, 1646). Див.: Kpun 'якевич 1. Матеріали до історії торгівлі Львова // ЗНТШ. — Т. XIV. — Львів, 1905. — С. 1-46.

⁴⁵ Владимирский-Буданов М. Немецкое право в Польше и Литве // ЖМНП. — 1868. — Ч. CXL. — С. 530.

⁴⁶ Дер флер А. Боротьба львівського простого народу з олігархією патриціїв//ЦДІАУЛ.— Ф. P-L—On. 1.—Спр. 19. — Арк. 30.1. Сокольник дарує місту у 1507 р. четверту частину Зубри і половину Сихова, що були у його власності (ЛНБ. Відділ рукописів. — Ф. 63. — Спр. 36. — Арк. 76); В. Дзеребов у 1508 р. — четверту частину Зубри і решту Сихова (Там само. — Арк. 77); чверть Зубри у 1509 р. подарував місту Ян Ясімірський. Грамотою Сигізмунда І 1525 р. мешканцям цих сіл було надано магдебурзьке право з переведенням їх під юрисдикцію львівського магістрату (Див.: ЦДІАУЛ. — Ф. 131. — On. 1. — Спр. 337. — Арк. 1; Ф. 52. — Оп. 2. — Спр. 646. — Арк. 273—280; Привілеї міста Львова (XIV—XVIII ct.). — С. 188—191), ірамоти 1543 р. (ПДІАУЛ. — Ф. 131. — Спр. 430 — Арк. 1)та 1565 р. (там само. — Спр. 530. — Арк. 1; Ф. 52. — Оп. 2. — Спр. 614. — Арк. 236— 238) підтверджують цей привілей.

⁴⁷ Корпус магдебурзьких грамот українським містам: два проекти видань 20-х — 40-х років XX століття / Упор. В. Андрейцев, В. Ульяновський, В. Короткий. — K., 2000. — С. 50. Цікаво, що вже привілеєм 27 травня 1625 р., виданим після повернення Стародуба з-під влади Росії до складу Речі Посполитої, Сигізмунд III дещо зміщує акценти щодо міського уряду, змінюючи розміри пожалувань: «...Podaiemy у funduiemy wiecznymi czasy па Wojtowsteo starodςbskie wlok Czterdziescie, па trzech burmistrow wlok pιςtnascie, па pisarza mieyskiego wlok dwie; od wszelkiey powinnosci okrom poborow Rzeczy Pospolitey wolne; takze dom woytowski ieden у dom kaidego burτnistrza, I dom pisarza mieysckiego z Ogrodami maιa bye od czynszu wysz⅞y opisanego wolne, poki kto na urz⅛dzie woj towskim, burmistrowskim albo pisarzskim bςdzie, kozdy z tych tylko uzςdnikow ma miec po iednemu domu od czynszu wolnym; takze у wloki urzςdnikom nadane nieprzy osobach, ale przy urzedach wieeznymi czasy ostawac mai⅞...»(там само. — С. 59).

⁴⁸ ЦДІАУЛ. — Ф. 52. — On. 1. — Спр. 78. — Арк. 4.

⁴⁹TaM само. — On. 2. — Спр. 614. — Арк. 93—94; Привілеї міста Львова (XIV-XVin cτ.). — С. 433^435.

’“Акты ЮЗР. — Т. З — СПб, 1877. — С. 67—68.

⁵¹ЦДІАУК. — Ф. 62. Київський городовий магістрат. — On. 1. —Спр. 1, —Арк. 125—127.

“Акты ЮЗР. — Т. 10. — СПб, 1882. — С. 653—658.

⁵³ Див: Каталог документів з історії Києва... — С. 65, 69.

⁵⁴P. Делімарський подає дещо інші дані: «бурмистру і старшому райцю грамотою Яна Казимира (12. 01. 1650 р.) призначено по 300 злотих. Такі ж оклади цим особам надані грамотою Олексія Михайловича, а іншим чоти­рьом райцям і шести лавникам лише по 60 злотих на рік» (Делімарський Р. Магдебургзьке право у Києві. — K., 1996. — С. 43). Далі автор наводить такі натуральні дари, які отримували урядовці за свою службу: «... давалося: війту — гарячого вина, меду і пива по 100 відер, лісу соснового по 100 колод, дров по 100 возів, та ще до свят Різдва Христового і Світлого Воскресіння меду і пива по 10 відер, а над усе на ранг війта давався міський хутір з винокурним заводом, сінокосом на 500 копен і риболовне озеро; бурмистрам і райцям вина гарячого по 60 відер, меду вареного і пива по 100 відер, за винятком святкового, лісу соснового по 60 колод, дров по 60 возів і сінокосу по 300 копен; лавнику і інстигатору гарячого вина, меду і пива, за винятком святкового, по 20 відер, лісу соснового по 20 колод, дров по 20 возів і сінокосу кожному по 100 копен; урядникам гарячого вина, меду вареного і пива по 12 відер, лісу по 12 колод, дров по 12 возів; писарю гарячого вина, меду і пива по 50 відер, лісу соснового по 50 колод, дров по 50 возів і сінокосу по 200 копен... » (там само). Але ці дані подаються без окреслення періоду до якого вони відносяться, та без посилання на джерело, що стало основою таких тверджень. Тому їх не можна перевірити, а отже, ми не можемо ручатись за їх достовірність. Див. також: Делімарський Р. Самоврядування Києва за магдебурзьким правом у XV—XIX століттях // Пам’ять століть. —№2. — 1999. — С. 22.

⁵⁵ ЦДІАУЛ.— Ф. 131, —Оп. 1, —Спр. 323.—Арк. 1; Спр. 345,— Арк. 1; Спр. 486. — Арк. 1; Ф. 132. — On. 1. — Спр. 44. — Арк. 1—3.

⁵⁶Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. — S. 16—18.

⁵⁷ Groicki B. Porzadek s⅝dow і spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej. — S. 60.

⁵⁸∏op.: Стоклицкая-Терешкович B., Плешкова С. Средневековый город в Западной Европе в XI—XV веках. — M., 1969. — С. 38—41.

⁵⁹Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. — S. 16—18.

⁶⁰ Владимирский-Буданов М. Немецкое право в Польше и Литве // ЖМНП. — 1868. — Ч. CXL. — С. 527—528.

⁶¹ Привілеї міста Львова (XIV—XVIII ст.). — С. 230.

⁶² В грамоті Сигізмунда I обширно цитується грамота старости Отти з Ходеча.

⁶³ Привілеї міста Львова (XIV—XVIII ст.). — С. 246—247.

⁶⁴ Groicki В. Porz⅞dek sadow і spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej. — S. 25.

⁶⁵ Отамановський В. Вінниця в XIV—XVII століттях. Історичне до­слідження. — Вінниця, 1993. — С. 375.

“ЦД1АУК. —Ф. 62, —On. L-Спр. L-Арк. 3—6.

⁶⁷Берлинський М. Топография города Киева // Берлинський М. Історія міста Києва. — K., 1991. — С. 246—247.

⁶⁸ Бевз М. Магдебурзьке право та урбаністичний уклад приватного міста-резиденції XVII—XVIII ст. (на прикладі м. Жовкви) // Самовряду­вання в Києві: історія та сучасність. — С. 170.

⁶⁹ АЗР. — Т. II. — № 59; Владимирский-Буданов М. Немецкое право в Польше и Литве // ЖМНП. — 1868. — Ч. CXXXIX. — С. 796, 799.

⁷⁰ Тут, як загалом за нормами німецького міського самоврядування, рада мала вищий статус, ніж лава, про що свідчить положення: «Завжди, коли розглядатимуться складні справи... хай спершу зберуться консули, і якщо це потрібно буде для справи, хай на раду будуть запрошені скабіни (scabini)». Див: Средневековое городское право XII—XIII веков / Сост. Г. Негуляева, Л. Солодкова. — Саратов, 1989. — С. 107.

⁷¹ Див.: Кісь Я. Промисловість Львова у період феодалізму (XIII— XIX ст.). — Львів, 1968. — С. 32; Кись Я. Население и социальная структура Львова в период феодализма // Города феодальной России. — M., 1966. ■— С. 367.

⁷² Кись Я. Население и социальная структура Львова в период феодализма. — С. 21.

⁷³ Czolowski A. WstQp // Badecki К. Memorial pozaru miasta Lwowa. — Lwow, 1927,— S. 11.

⁷⁴Ibid.-S. 15.

¹⁵ Дер флер А. Боротьба львівського простого народу з олігархією патриціїв//ЦДІАУЛ. — Ф. Р-1. — On. 1. — Спр. 19. — Арк. 21.

⁷⁶ Urzςdnicy wojewodztwa ruskiego X1V-XVIII wieku. Spisy / Opr. K. Przyb∩s. — Krakow, 1987. — S. 152.

⁷⁷ЦДІАУЛ. — Φ. 131. — Cπp. 422. — Арк. 1; Каталог пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові 1233—1790 / Склали О. Купчинський, Є. Ружицький. — K., 1972. — С. 238—239.

ⁿPtasnikJ. Miasta і mieszczaristwo w dawnej Polsce. — Krakow, 1934. — S. 198; Див. також: Poczet burmistrow Iwowskich w XVl—XVII wieku H ЦДІАУЛ — Φ. 55. Архів давніх актів м. Львова. — On. 1. — Спр. 56. — Арк. 18—20.

⁷⁹Дерфлер А. Боротьба львівського простого народу з олігархією патриціїв//ЦДІАУЛ. — Ф. P-1. Архів архіву. — On. 1. — Спр. 19. — Арк. 22.

^mJaworski I. Zarys dzieiriw Wilna. — Wilno, 1929. — S. 10.

⁸¹ ЦДІАУЛ. — Ф. 131. — Спр. 576. — Арк. 4; Каталог пергаментних документів... — С. 329—331.

⁸² Такі ж органи виникали в цей час і в інших містах Речі Посполитої, як, наприклад, в Олиці (Txop В. Міське самоврядування на Волині у другій половині XVII—XVIII ст. // Актуальні проблеми розвитку міст та міського самоврядування (історія і сучасність). Тези міжнародної науково-практич­ної конференції, м. Рівне, 7—9 квітня, 1993 р. — Рівне, 1993. — С. 33).

⁸³ В Кам’янці, де представницька колегія формувалась не за класовим, а за національним і конфесійним принципом, регент обирався по черзі серед поляків і русинів (Владимирский-Буданов М. Немецкое право в Польше и Литве // ЖМНП. — 1868. — Ч. CXL. — С. 547).

⁸⁴ Piekarczyk S. Sredniowieczny Krakow. — Krakow, 1951. — S. 10; Bogucka М. Walki Spoleczne w Gdansku w XVI wieku // Pomorze Sredniowieczne — Warszawa, 1951. — S. 377, 477; Kaczmarczyk Z. Historia paristwa і prawa polskiego. — Cz. II. — Poznari, 1951. — S. 54; Bardach I. Miasta na prawie magdeburskim w Wielkim Ksiςstwie Litewskim od schylku XlV do polowy XVlI Stulecia // KH. — 1980. — Nr 1. — S. 27; Бевз M. Магдебурзьке право та урбаністичний уклад приватного міста-резиденції XVII-XVIII ст. (на прикладі м. Жовкви) // Самоврядування в Києві: історія та сучасність... — С. 170.

⁸⁵ Див.: Рогачевский А. Меч Роланда. Правовые взгляды немецких горожан XIII-XVIi вв. — С. 17.

⁸⁶ Див.: Бевз М. Магдебурзьке право та урбаністичний уклад приватного міста-резиденції XVII-XVIII ст. (на прикладі м. Жовкви). — С. 168.

⁸⁷Дерфлер А. Боротьба львівського простого народу з олігархією патриціїв // ЦДІАУЛ. — Ф. Р-1. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 25.

⁸⁸ Детальніше про це див.: Charewiczowa J. Alembek Jan // PSB. — Krakyw, 1985. — Т. 1. — S. 74—75.

⁸⁹Дерфлер А. Боротьба львівського простого народу з олігархією патриціїв // ЦДІАУЛ. — Ф. P-1. — On. 1. — Спр. 19. — Арк. 28.

⁹⁰ ЛНБ. Відділ рукописів. — Ф. 136. — Оп. 2. — Спр. 69. — Арк. 2.

⁹¹ ЦДІАУЛ. — Ф. 52. — Оп. 2. — Спр. 686. — 918 арк.; Спр. 687. —

573 арк.; Спр. 688. — 595 арк.; Спр. 689. — 743 арк.; Спр. 690. — 32 арк.; Спр. 693. — 374 арк.; Спр. 694. — 685 арк.; Спр. 695. — 528 арк.; Спр. 696. — 513 арк.; Спр. 697. — 884 арк.; Спр. 698. — 868 арк.; Спр. 699. — 815 арк.; Спр. 700. — 815 арк.; Спр. 701. — 1005 арк.; Спр. 755. — 335 арк.; Спр. 893. — 557 арк.; Спр. 894. — 877 арк.; Спр. 895. — 490 арк.; Спр. 896. — 273 арк.

⁹² Привілеї міста Львова (XIV—XVIII ст.). — С. 41—42.

⁹³Дерфлер А. Боротьба львівського простого народу з олігархією патри­ціїв Λ ЦДІАУЛ. — Ф. Р-1. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 26.

⁹ⁱKamihska K. Lokacje miast па prawe magdeburskim па ziemiach polskich do 1370 r. (Studium Iiistorycznoprawne). — Toruri, 1990. — S. 139.

⁹⁵AGZ.-T. III. —S. 15.

⁹⁶BZNOW. — Sygn. 39. — S. 1; ЦДІАУЛ. — Ф. 131. — Спр. 421. — Арк. 1; Копії: ЦДІАУЛ. — Ф. 52, —Оп. 1. —Спр. 107. — Арк. 3; Оп. 2.— Спр. 613. — Арк. 28; Спр. 614. — Арк. 7 зв; Спр. 646. — Арк. 285—286.; Опублікованло: AGZ. — T. ПІ. — S. 53—55; Привілеї міста Львова (XIV— XVllI ст.). — С.41—42.

⁹⁷ ЦДІАУЛ. — Ф. 52. — Оп. 2. — Спр. 613. — Арк. 7зв,—8; Спр. 646. — Арк. 287—288 (копії); AGZ — T. III. — S. 80; Привілеї міста Львова (XIV— XVIII ст.). — Львів, 1998. — С. 51—52.

⁹⁸ ЦДІАУЛ. —Ф. 131, —Спр. 421, —Арк. 1; Ф. 52, —Оп. 2, —Спр. 646. — Арк. 299—302 (копія); AGZ. — T. III. — S. 53—55; Привілеї міста Львова (XIV—XVIII ct.). — С. 249—250.

⁹⁹ Архив ЮЗР. — Ч. V. Акты о городах (1432—1798). — T 1. — С. 82—90. '^Довнар-ЗапольскіМ. Гісторьія Беларусі. —Мінск, 1994.—С. 112—113.

¹⁰¹ Див: ЗаяцьА. Динаміка чисельності міських поселень Волинського воєводства XVI — першої половини XVII ст. (1566—1648) // Історико- географічні дослідження на Україні. — K., 1992. — С. 87.

'⁰²PtasnikJ. Miasta і mieszczanstwo w dawnej Polsce. — Krakow, 1934. — S. 55—58.

¹⁰³ Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. — S. 21.

¹⁰⁴ ЦДІАУЛ. — Φ. 52. — On. 2. — Cπp. 648. — C. 235, 248, 330, 355; Білостоцький C. Посадові особи війтівсько-лавничого суду Львова та їх процесуальний статус в XVI—XVIII ст. // Львів: місто — суспільство — культура. — Т. 3. — Львів, 1999.—С. 161.

¹⁰⁵ Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. — S. 21.

¹⁰⁶ЦДІАУЛ. — Ф. 52. — Оп. 2. — Спр. 650. — Арк. 27, 43, 58, 69, 88, 107, 126, 150, 165.

¹⁰⁷ Див.: Білостоцький С. Посадові особи війтівсько-лавничого суду Львова та їх процесуальний статус у XVI—XVIII ст. — С. 160.

¹⁰⁸ЦДІАУЛ. — Ф. 52. — Оп. 2. — Спр. 650. — Арк. 69, 256.

¹⁰⁹ Цит. за: Владимирский-Буданов М. Немецкое право в Польше и Литве//ЖМНП. — 1868.— Ч. CXL.— С. 541—542.

¹¹⁰ Отамановський В. Вінниця в XIV—XVIl століттях. Історичне дослідження. — Вінниця, 1993. — С. 379.

¹¹¹ Там само. — С. 377.

¹¹² Владимирский-Буданов М. Немецкое право в Польше и Литве H ЖМНП. — 1868. — Ч. CXXXIX. — С. 772—773.

¹¹³ Отамановський В. Вінниця в XIV—XVII століттях. — С. 378.

¹¹⁴ Наприкінці 20-х років XX ст. білоруський дослідник елементів міського самоврядування польсько-литовської доби Василь Дружчиц поділяв міста, які користувались магдебурзьким правом, на групи за характером війтівської влади:

1) міста, де війт призначався,

2) міста, що займали проміжне місце між 1) і 3),

3) міста, які набули повне право обирати війта.

(Дружчыц В. Войты і їх улада у беларускіх гаспадарскіх местах з майдзборскім правом // Запіскі аддзелу гуманітарних навук. — Кн. 3. Працы клясы гісторьіі. —■ Т. 2. — Минск, 1928. — С. 278—280).

З таким порядком було тісно пов’язане питання про баланс між владою війта та магістрату, про розмежування їх компетенцій. (Звідси поділ міст на війтівські та магістратські).

¹¹⁵ Лавники ·— iurati, scabini, schoffen, przysiezπicy. У документі 1376 р. лавники іменуються «iurati seu scabini» (AGZ. — T. III. — S. 49). їх слід відрізняти від членів колегії присяжних (fideles iurati), що виникла у XVI ст. (BadeckiK. Archiwum Akt Dawnych miasta Lwowa. — Lwow, 1935. — T. III: KsiQgi і akta administracyjno-s⅛dowe. — S. 88, 102—103.

¹¹⁶ ЦДІАУЛ. — Ф. 131. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк. 1; Привілеї міста Львова. — С. 33.

¹¹⁷Фергон—грошова одиниця, шо дорівнювала чверті гривні, або 12 грошам.

¹¹⁸ ЦДІАУЛ. — Ф. 131. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк. 1; Привілеї міста Львова (XIV—XVIII ct.). — С. 33.

"’Там само. — Ф. 52. — Оп. 2. — Спр. 1. — Арк. 12.

¹²⁰CzolowsIdA. Pogl¾d па organizacjς і dzialalnosc dawnych wladz miasta Lwowa do г. 1848. — Lwow, 1896. — S. 24.

^l2lIbid.-S. 23.

¹²² ЦДІАУЛ. — Ф. 52. — Оп. 2. — Спр. 648. — С. 235, 248.

^l23Ksiςga Iawnicza Przemysla 1402-1445 / Wyd. J. Smolka, Z. Tyminska. — Przemysl, 1936. — Nr 5. — S. 1.

^l24Ibid.-№ 19, —С. 2.

ⁿⁱFenczakA. Z badan nad pocz⅞tkami samorzadu miejskiego w Przemyslu і jego kancelarii (do 1389 roku) /∕RHA. — Т. V — 1988. — ЗО—31.

¹²⁶ Див.: Делімарський Р. Самоврядування Києва за магдебурзьким правом у XV—XIX століттях. — С. 21.

'²⁷Niektore instytucje polskiego prawa XVI-go Stulecia I Wedlug В. Groickiego opracowal М. Opatmy. — Cz. 1. — Leszno, 1939. — S. 9.

ⁿⁱSowina U. Najstarsze Sieradzkie testamenty mieszczaιiskie z poczqtku XVI w. Analiza Zrodloznawcza // KHKM. — R. XXXIX. — Warszawa, 1991. — Nr L —S. 3—25.

^l29Niektore instytucje polskiego prawa XVI-go Stulecia. — S. 23—31.

^noGroicki B. Porzadek sadow і spraw miejskich prawa majdeburskiego w koronie Polskiej. — S. 25—26. Зразок присяги львівських писарів: ЦДІАУЛ. — Ф. 52. — Оп. 2. — Спр. 650. — С. 7.

¹³¹ Владимирский-Буданов М. Немецкое право в Польше и Литве // ЖМНП. — 1868. — Ч. CXL. — С. 556.

¹³² ЦДІАУЛ. — Ф. 52. — Оп. 2. — Спр. 650. — Арк. 128, 150,237,273, 287, ЗОЇ, 319, 335, 354, 374, 389.

^пз Отамановський В. Вінниця в XIV—XVII століттях. — С. 381.

¹³⁴ Ostrowski T Prawo cywilne narodu Polskiego. — Warszawa, 1787. — Т. 2. — S. 18; Білостоцький С. Посадові особи війтівсько-лавничого суду Львова та їх процесуальний статус у XVI—XVIII ст. — С. 164.

¹³⁵ ЦДІАУЛ. — Ф. 52. — Оп. 2. — Спр. 296. — Арк. 465; Спр. 324. — Арк. 143, 237.

¹³⁶ Владіширский-Буданов М. Немецкое право в Польше и Литве // ЖМНП. — 1868. — Ч. CXL. — С. 554—555; Білостоцький С. Посадові особи нійтівсько-лавничого суду Львова та їх процесуальний статус у XVI— XVIIIct.-С. 164.

¹³⁷ЦДІАУЛ. — Ф. 52. — On. 2. — Спр. 749. — Арк. 8.,11,13,27; Спр. 750. — Арк. 89.

¹³⁸ Goralski Z. Urzςdy і godπosci w dawnej Polsce. — Warszawa, 1998. — S. 233—234.

^l39ApxHB ЮЗР. — Ч. V. — T. 1. — С. 57—58.

'^m Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. — S. 200.

¹⁴¹ ЦДІАУЛ. — Ф. 52. — On. 2. — Спр. 648. — Арк. 75, 332. ^l42TaM само. — Арк. 59, 99, 132, 189, 202, 217, 236, 249, 274. ¹⁴³TaM само. — Ф. 132. — On. 1. — Спр. 77. — Арк. 1—2.

^І44Там само. — Ф. 52. — On. 1. — Спр. 79. — Арк. 1—2; Ф. 132. — On. 1. — Спр. 119. — Арк. 3.

¹⁴⁵TaM само. — Ф. 132. — Спр. 89.—-Арк. 1—3.

¹⁴⁶TaM само. — Спр. 79. — Арк. 1—3.

^І47Там само. — Арк. 59, 66, 75, 83, 88, 99.

¹⁴⁸TaM само. — Спр. 649. — Арк. З, 14, 26, 37, 52, 66, 102, 117, 127,

134, 147, 159, 169, 187, 193, 205, 217, 231, 244, 255, 269, 281, 292. ¹⁴⁹Volumina Legum. — Т. 1. — Petersburg, 1859. — Р. 131. ¹⁵⁰Ibid. — Т. 4. — Petersburg, 1859. — Р. 204—216.

¹⁵¹ Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. — S. 237. Див. також: Білецький С. Боротьба міщан Львова проти засилля шляхти в першій половині XVII ст. И З історії західноукраїнських земель. — Вип. 1. — K., 1957. — С. 18.

¹⁵² ЦДІАУК. — Ф. 62. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 3—6 зв. ¹⁵³TaM само. — Арк. 7—11.

¹⁵⁴Aktbi ЮЗР. — СПб, 1862. — № 68. — С. 57—58.

^І55РГАДА. — Ф. 389. — On. 1.—Д. 563.—Л. 40об.—41 (мікрофотокопія ЦДІАУК. — Ф. КМФ-36. — On. 1. — Спр. 563. — Арк. 40 зв.^И).

¹⁵⁶ Білоус Н. Нове джерело до історії взаємовідносин київських ремісників замкової та магістратської юрисдикцій // Архіви України. — 1997, —№ 1—6. —С. 101.

¹⁵⁷Архив ЮЗР. — K., 1907. — Ч. VIII. — T V. — № 96. — С. 215—218. ¹⁵⁸ЦДІАУК. — Ф. 220.— On. L-Спр. 134, —Арк. 12.

¹⁵⁹Яковенко Н. Новий документ до історії київських ремісничих цехів початку XVIl ст. // Архіви України. — K., 1989. — № 5. — С. 70.

'“ЦДІАУК. — Ф. 11. — On. 1. — Спр. 7.—Арк. 1024; опубл.: БілоусН. Нове джерело до історії взаємовідносин київських ремісників замкової та магістратської юрисдикцій. — С. 106.

¹⁶¹ Акты ЮЗР. — Т. 1. — № 68. — С. 57—58.

¹⁶² Там же. — Т. 2. — № 106. — С. 130.

¹⁶³ Там же, —№ 108, —С. 131—133.

^l64TaM же. — № 164, —С. 207—211.

¹⁶⁵TaM же, —Т. 1, —№ 113. —С. 120.

¹⁶⁶Делімарський Р. Магдебурзьке право у Києві. — С. 54.

¹⁶⁷ Архив ЮЗР. —Ч. 8. —Т. 5,—С. НО.

^l68Aκτbi ЮЗР. — Т. 10. — С. 433—435.

¹⁶⁹ Див: Климовський С. До питання про «обмеженість» магдебурзького права середньовічного Києва // УЇЖ. — № 4. — 1997. — С. 78.

¹⁷⁰Берлинський М. Топография города Киева. — С. 246, 268.

¹⁷¹ ЦДІАУЛ.— Ф. 131. —Оп. 1,—Спр. 669. —Арк. 1;Ф. 52, —On. 1.— Спр. 108. — Арк. 34—35, 36—37 зв.; Оп. 2, —Спр. 643. — Арк. 181—185. Опубліковано: Привілеї міста Львова (XIV—XVIII cτ.). — С. 422—425.

¹⁷²Див.: SzczygielR. Konflikty spoleczne w Lublinie w pierwszej polowie XVI wieku. — Warszawa, 1977. — S. 98.

1 3 Гошхо T. Д.