ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ І УРОКИ ДЕРЖАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УНР.

4 грудня 1917 р. Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до того, що відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська, Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того роззброює радянські сили в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна.

У відповідь на ультиматум Раднарком обвинувачувався у грубому замаху “на право самовизначення України шляхом нав’язування їй своїх форм політичного устрою”. М.Грушевський заявив, що “народні комісари не мають права втручатися в українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з’їзді Рад резолюції ультиматум визначався як “агресивний крок проти Української Народної Республіки”. Нарешті, В. Винниченко, М.Порш в розмові по прямому дроті з українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в селянському з’їзді, підкреслили, що основою для переговорів між Центральною Радою і Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж навпаки, незважаючи на численні декларації про “самовизначення націй аж до відділення”, не переводили своїх відносин з Україною в площину міжнародного права.

Постає закономірне запитання: чому перед такою загрозою, а тим більше після вітальних телеграм Центральній Раді, після багатотисячних маніфестацій на її підтримку, після широкомовних й цілком обґрунтованих заяв, що український рух підтримують мільйони багнетів, все ж таки Центральна Рада не змогла протистояти більшовицькому наступу, а в творах В.Винниченка з’явилися такі сумні рядки “Я під той час уже не вірив у особисту прихильність народу до Центральної Ради”.

Відповідь на це запитання лежить у площині двох факторів - зовнішнього і внутрішнього.

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначав В. Винниченко в своєму “заповіті борцям”, опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти ворога нашого національного визволення. Думка щодо цього була неоднозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучи на зустріч вічним соціально- економічним прагненням його, щоб із гасла “Вільна Україна” зробити гасло “Вільна Україна без холопа і пана”, щоб з’єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Інша частина Центральної Ради не найшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю голосів висловилась “за орієнтацію на зовнішні сили, закликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська.

Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціальну-економічну програму. Українські лідери добре усвідомлювали вирішальне значення соціально- економічних перетворень. Та цей далекоглядний висновок лишився тільки політичним заповітом. Так само фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм.

Однак, була ще одна причина, ще на початку діяльності Центральної Ради М. Грушевський запропонував визнати “всякі прояви українського шовінізму, ви­ключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством”.

Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободенною дилемою - пріоритет націй чи прав людини, все ж таки обирає перше. І це породило низку труднощів.

У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, в ідеалістичні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти опти­мального рішення, і це врешті-решт визначило їх долю.