ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО

Всеукраїнський з’їзд Рад. Як уже зазначалося, після жовтневого збройного повстання у Петрограді та приходу до влади більшовиків, оформленого рішенням ІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих та солдатських депутатів, ІІІ Універсалом Центральної Ради у відповідь на це було проголошено Українську Народну Республіку.

Більшовики України, спираючись на прийнятті ІІ Всеросійським з’їздом Рад декрети про мир і землю, Декларацію Всеросійського ЦВК про права народів Росії, та інші популярні акти радянської влади і, борючись за перетворення їх в життя, розгорнули бурхливу діяльність по більшовизації Рад та встановленню їх влади на місцях як органів класової диктатури пролітаріату. Недостатньо активна позиція Центральної Ради щодо практичної реалізації проголошених нею соціальних завдань, про що писав В. Винниченко, полегшила процес становлення більшовицької влади у уряді, перш за все пролетарських регіонів України. Після перевиборів до Рад у листопаді та на початку грудня 1917 року в них різко посилився вплив більшовиків. У багатьох Радах вони повністю оволоділи керівними позиціями. У Луганській Раді більшовики складали 85,5% депутатів, Бердянській - 75, Друновській - 70, Київській - 60, Лозово - Павловській - 57,8, Кременчуцькій - 52,6, Харківській - 47,5, Катеринославській - 46,6, Одеській - близько 40 %.

З’їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів прийняв пропозицію більшовицьки настроєних делегатів Всеукраїнського з’їзду Рад про об’єднання в єдиний з’їзд Рад робітничих та солдатських депутатів. На цьому з’їзді були представлені 82 Ради (близько 200 делегатів), ясна річ, важко визнати легітимність такого з’їзду.

З’їзд Рад розглянув такі питання: 1) про сучасний політичний момент; 2) про організацію влади в Україні; 3) про самовизначення України; 4) про вибори Ценроального Виконавчого Комітету України. Порядок денний був доповнений питанням “Про Донецько- Криворізький басейн”.

Структуру органів влади І Всеукраїнський з’їзд Рад визначив, орієнтуючись на зразок, який склався у Радянській Росії. Влада на місцях закріплювалася за повітовими, міськими, губернськими та обласними Радами. Здійснення влади у центрі покладалося на Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, обраний ними ЦВК, й ті вищі органи виконавчої і розпорядчої влади, які мав створити ЦВК. Із передбаченого 61 члена ЦВК з’їзд обрав лише 41, вказавши, що 20 його членів мають бути добрані наступним з’їздом Рад селянських депутатів. У числі обраних було 35 більшовиків, 4 лівих есери, 1 лівий український соціал-демократ та 1 меншовик-інтернаціоналіст.

17 грудня було опубліковане повідомлення, що ЦВК Рад України утворив радянський уряд - Народний Секретаріат.

Основним завданням більшовиків тепер стала боротьба проти Центральної Ради, та повсюдне встановлення радянської влади на місцях. Це у підсумку мало привести до однопартійної більшовицької державної системи.

Центральній Раді довелося поспіхом формувати нові загони “вільних козаків” і гайдамаків.

У січні 1918 року радянська влада була встановлена у Вінниці, Олександрівську, Миколаєві, Херсоні, Єлизаветграді, Кам’янець-Подільському, багатьох інших містах і селах, а також у Криму.

Вірні Центральній Раді війська не змогли стримати наступ радянських військ. Крім того, в самому Києві почалося збройне повстання. 28 січня 1918 року в Києві встановилася радянська влада. 30 січня до міста прибув Народний Секретаріат.

Події революції, громадянської війни та воєнної інтервенції займають чільне місце в історії України. Оцінка їх була неоднозначною. І це природно, адже йшлося про долю й саме існування цілих класів, верств населення - мільйонів живих і зведених у могилу людей. Останнім часом вчені піддають науковому, критичному аналізу цю найбільш значущу і водночас трагічну подію двадцятого століття.

Всеукраїнський з’їзд Рад. Громадянська війна і вступ у середині лютого в Україну австро-німецьких військ поставили перед Радами ряд складних проблем у сфері державного будівництва. Для зміцнення диктатури пролетаріату потрібно було перш за все посилити представництво найбіднішого селянства у вищих органах державної влади. З цією метою за рішенням І Всеукраїнського з’їзду Рад на 15 січня 1918 року у Харкові скликався Всеукраїнський з’їзд Рад селянських депутатів. Проте на з’їзд приїхали лише частина (78) делегатів, котрі й утворили Всеукраїнську селянську конференцію, яка розпочала свою роботу 20 січня. У числі делегатів було 44 більшовиків та їх прибічників. Серед інших переважали ліві есери.

Більшовики прагнули ліквідувати політичний плюралізм, і встановити в країні диктатуру своєї партії. Конференція у резолюціях приєдналася до рішення 1 Всеукраїнського з’їзду Рад і схвалила політику ЦВК Рад України та Народного Секретаріату. Особливу увагу селянської конференції привернув проект декрету про землю, схвалений в основних положеннях. Закінчуючи свою роботу, конференція обрала членами ЦВК 20 представників селян, як це було вирішено І Всеукраїнським з’їздом Рад. Конференція висловилася за скликання найближчим часом ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів.

З питання про землю ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв “Тимчасове положення про соціалізацію землі”, яке відтворювало з незначними змінами ухвалений 27 січня 1918 року Всеукраїнським ЦВК “Закон про соціалізацію землі”, і доручив ЦВК Рад України розробити та оприлюднити декрети про 8-годинний робочий день і робітничий контроль, а також маніфест “До українського народу” та відозву до австро-німецьких солдатів окупаційних військ. З’їзд обрав новий склад ЦВК Рад України.

ВУЦВК і Народний Секретаріат. Діяльність ЦВК Рад України здійснювалася у важких умовах. Він, як і Народний Секретаріат, переїхав з Харкова до Києва, а згодом, у зв’язку з австро-німецькою інтервенцією, був змушений перебратися до Полтави, потім до Катеринослава і нарешті - до Таганрога. При евакуації багатьох членів ЦВК залишили на місцях залишили для підпільної роботи. Щоб зберегти працездатність ЦВК, довелося поповнити його склад, не чекаючи ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад. У лютому 1918 року ЦВК включив до свого складу 8 представників селянської бідноти, обраних Катеринославським губернським з’їздом, а у першій половині березня -10 представників виконкому Київської Ради, 5-від Полтавської міськради та 14- від Полтавського губвиконкому.

Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України був її уряд - Народний Секретаріат, який формувався ЦВК. За прикладом Раднаркому Росії Народному Секретаріату були надані також законодавчі повноваження.

Складане завдання створення центрального державного апарату Народний Секретаріат вирішував шляхом використання апарату місцевих Рад. Наприклад, функції республіканського продовольчого комітету покладалися на Харківський губпродком, комісаріат у справах польської нації був організований на базі відповідного Харківського губернського комісаріату. У зв’язку з тим, що секретарствам в умовах війни часто доводилося змінювати своє місцеперебування, більшість із них навіть не мала можливості розгорнути свій аппарат.

Місцеві Ради. В міру організації радянського державного апарату на місцях ліквідувалися урядові установи Центральної Ради. 24 січня 1918 року народне секретарство внутрішніх справ повідомило, що “жодне розпорядження, яке виходить від скинутої Центральної Ради, не повинно виконуватися”, а винні у невиконанні цієї вказівки “оголошуватимуться ворогами народу України”. 27 січня Народний Секретаріат скасував посади губернських, повітових та міських комісарів Тимчасового Уряду і Центральної Ради.

Політичною підставою організації та діяльності місцевих Рад була їх більшовизація. У деяких пролетарських центрах це завдання, як вже зазначалося, було розв’язане ще наприкінці 1917 року. Проте більшовики намагалися завершити

цей процес повсюдно. У цьому плані велике значення мало злиття Рад робітничих та солдатських депутатів з Радами селянських депутатів.

Більшовизація Рад навесні 1918 року наштовхнулась на серйозний опір з боку інших лівих партій, перш за все лівих есерів. При розв’язанні найважливіших питань усе більшого значення набувають розширені пленуми Рад, тобто пленуми, на які запрошувалися представники фабзавкомів, профспілок, солдатських комітетів, штабів Червоної гвардії та інших низових організацій. Більшовики намагалися передати їм функції розв’язання усіх найважливіших питань.

Надзвичайні органи радянської влади. В Україні, за прикладом радянської Росії, створювалися також надзвичайні державні органи влади - революційні та військово-революційні комітети.

Надзвичайним органом всеукраїнського значення була також надзвичайна комісія Народного Секретаріату для “оборони країни і революції”, створена 21 лютого 1918року. Ця комісія одержала “найширші повноваження, включаючи й право негайно приймати рішення від імені уряду Української Республіки”. Вона відала організацією революційної армії, мала право вводити воєнний і облоговий стан.

У початковому періоді радянського будівництва створювалися крім ревкомів також інші тимчасові надзвичайні органи радянської влади, а саме: революційні штаби, революційні “трійки”, “шістки”, “сімки” та “дев’ятки”. Революційні штаби утворювалися ревкомами або Радами для збройної боротьби з політичними противниками, їхні функції дещо збігалися з функціями штабів Червоної гвардії, а нерідко наближалися до функцій російських надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією, яких в Україні на той час ще не існувало.

У здійсненні влади на місцях помітна роль належала комендантам і комісарам, котрі призначалися або обиралися ревкомами, революційними штабами та Радами, а іноді місцевими з’їздами Рад. Штаб головкому В.Антонова-Овсієнка, Центральний військово-революційний комітет Донбасу, усі інші надзвичайні комітети призначали комісарів для виконання на місцях воєнних, продовольчих завдань і боротьби з політичними противниками.

Боротьба за відновлення Радянської влади. Під час громадянської війни Україна була окупована австро-німецькими військами. Аналіз подій весни 1918року, а також попереднього періоду дозволяє, як це не прикро, зробити висновок, що громадянська війна розпочалася насамперед як війна сил, керованих соціалістичними партіями. Найбільш жорстоку позицію, що виключала політичний плюралізм, займали більшовики. Логіка боротьби призвела до виходу “на поле бою” праворадикальних сил, аж до “білого руху”. До цієї боротьби підключилися також іноземні інтервенти. Більшовики опинилися у внутріполітичній, а невдовзі - і в зовнішньополітичній ізоляції, що, можливо, і стало одним із основних чинників, які підштовхнули їх на згубний шлях. Більшовики й у теоретичному плані розглядали громадянську війну як виправданий у певних умовах метод утвердження соціалізму. Отже, війну було розпочато відповідно до фатального лозунгу Леніна про перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Ленін проголошував, що більшовики - єдина партія, яка не боїться такої війни. ”Наша партія за громадянську війну”, - повторював за ним Троцький.

У цілому події 1918-1919 років в Україні розгорталися в загальному контексті громадянської війни на території дореволюційної Росії. Разом із тим вони мали свою специфіку і визначалися особливим драматизмом, який виявився у надзвичайній запеклості боротьби за владу, в більш складному, ніж в інших регіонах колишньої імперії, комбінування найрізноманітніших політичних сил, їх швидкій змінюваності біля керма влади, у поєднанні гасла соціального визволення з гаслом національно - державного суверенітету.

Більшовики, спираючись на допомогу радянської Росії, докладали чимило зусиль, щоб відновити в Україні радянську владу. Боротьба за відновлення органів радянської влади розпочалася ще на початку окупації України Австро-німецькими військами. 18 квітня 1918 року у Таганрозі, куди евакуювалися ЦВК і Народний Секретаріат, відбулася сесія ЦВК Рад України, де було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів (Повстанбюро) у складі 9 чоловік. Найбільш значну групу в Повстанбюро складали більшовики, його головою був М. Скрипник. До складу Повстанбюро входили також ліві есери та ліві українські соціал-демократи.

Програма діяльності уряду в розгорненій формі містилася у “Декларації Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України”, опрелюдненій 28 січня 1919 року. Український Радянський уряд в період до третього Всеукраїнського з’їзду Рад зосередив свою діяльність на організації вигнання інтервентів і розгрому збройних вил внутрішньої опозиції.

З’їзди Рад скликалися за багатоступінчастою виборчою системою. Губернські з’їзди Рад складалися з’їздів Рад. На допомогу диктатурі пролетаріату в умовах країни з величезною більшістю селянського населення були підвищені норми представництва для робітників.

Третій Всеукраїнський з’їзд Рад. Конституція УСРР 1919 року. До початку весни 1919 року на значній частині території України були відновлені Ради. Радянське будівництво в УСРР вступило у нову фазу. На початку березня 1919 року відбувся третій з’їзд КП(б)У. Для участі у його роботі ЦК РКП(б) направив Свердлова - найближчого соратника Леніна. Третій з’їзд КП(б)У, розглянувши проект Конституції УСРР підкреслив, що вона має закріпити диктатуру пролетаріату у формі Республіки Рад. Враховуючи досвід державного будівництва в радянській Росії, третій з’їзд КП(б)У визнав за необхідне для УСРР прийняти Конституцію РСФРР, з деякими змінами залежно від місцевих умов.

10 березня 1919 року проект Конституції УСРР був поданий на розгляд і затвердження з’їзду Рад. З доповіддю про проект Конституції виступив член ЦК КП(б)У, нарком юстиції О. Хмельницький. Проти проекту Конституції виступили ліві есери, які піддали критиці положення, що УСРР є республікою диктатури пролетаріату. Третій Всеукраїнський з’їзд Рад відкину це заперечення і затвердив запропонований проект Конституції.

На третьому Всеукраїнському з’їзді Рад був обраний ВУЦВК у складі 99 членів, з них 89 більшовиків та 10 українських есерів (боротьбистів). ВУЦВК обрав свою Президію і затвердив склад Раднаркому. Головою ВУЦВК був обраний Г. Петровський. До складу Раднаркому увійшли більшовики О. Бубнов, К. Ворошилов, В. Затонський, Е. Квірінг, М. Скрипник, О. Шпіхтер та інші.

У квітні-травні 1918 року влада в УСРР, як центральна, так і місцева, в основному була організована відповідно до Конституції. Виняток становили прифронтові райони, а також такі, де особливо сильним був опір опозиції. Тут влада залишалась у ревкомів. Всього до червня-липня 1919 року було обрано 10 губернських, 95 повітових, 1816 волосних та 14143 сільських виконкомів.

Серед заходів, що були здійсненні партією більшовиків і радянською владою по перетворенню країни у озброєний табір, значне місце зайняла перебудова державних органів відповідно до воєнних умов. 30 квітня 1919 року за прикладом Ради оборони УСРР. Через Раду робітничої та селянської оборони комуністична партія і радянська влада здійснювали безпосередню мобілізацію усіх сил та засобів країни в інтересах її оборони. До Ради оборони УСРР входили секретар ЦК КП(б)У, два представники ВУЦВК, голова Раднаркому, наркоми у військових справах, Продовольства, шляхів сполучень, соціалістичної інспекції, командуючий військами Українського фронту та один з членів Реввійськради, голова надзвичайної комісії по постачанню Червоної армії.

Відновлення радянських органів влади та управління.

Наприкінці 1919 року білогвардійці, війська інтервентів і сили внутрішньої опозиції зазнали поразки. Розпочалося відновлення в Україні диктатури пролетаріату. Пленум РКП(б), який відбувся 29 листопада 1919 року, прийняв резолюцію «Про Радянську владу на Україні», в якій були накреслені завдання диктатури пролетаріату в республіці. Розуміючи небезпечність революційного екстремізму, ЦК партії дав вказівки щодо організації державного апарату, підкресливши необхідність посилення зв’язку радянських установ з трудящими масами. Перед представниками центральної влади ставився обов’язок широко залучати бідне та середнє селянство до справи управління країною. Для керівництва партійною та радянською роботою в Україні пленум ЦК РКП(б) запропонував сформувати Тимчасове бюро у складі С.Косіора, Г.Петровського, В.Затонського і Д.Мануїльського.

22 грудня 1919 року Всеукрревком затвердив “Тимчасове положення про організацію Радянської влади на Україні”, згідно з якими губернські ревкоми призначалися Всеукрревкомом за узгодженням з губернськими комітетами КП(б)У і командуванням Червоної армії. Повітові ревкоми призначалися губернськими ревкомами також за узгодженням з місцевими більшовицькими парторганізаціями та військовою владою.

У другій половині лютого 1920 року Всеукрревком склав свої повноваження, оскільки виконав покладені на нього завдання. Було прийнято рішення про відновлення ВУЦВК та Раднаркому.

Радянське будівництво в УСРР у 1920 році. 25 лютого Президія ВУЦВК ухвалила рішення “Про призначення повсюдних виборів до Рад та про порядок обрання на Четвертий Всеукраїнський з’їзд Рад”.

На заключному засіданні Четвертого Всеукраїнського з’їзду Рад був обраний ВУЦВК у кількості 82 членів і 44 кандидатів. Серед членів ВУЦВК було 74 комуністи, 2 україністи, 3 лівих есери (боротьбисти), 3 безпартійних.

У листопаді 1920 року в Харкові відбулася П’ята конференція КП(б)У, яка накреслила основні завдання у зв’язку з переходом до мирної праці. У сфері державного будівництва на перший план висувалося таке завдання, як повсюдний перехід влади від надзвичайних органів до Рад. Було прийняте рішення про повсюдні перевибори Рад. В основу виборчої компанії було покладено принцип скликання широких виробничих конференцій, загальних зборів, мітингів. У жовтні- грудні 1920 року в багатьох промислових центрах були обрані міські Ради, і всюди в них були забезпечені пролетарська більшість та комуністичне партійне керівництво.

Федеративні зв’язки радянських республік до укладення воєнно-політичного союзу.

Наприкінці 1918-го на початку 1919 років отримали розвиток такі форми зв’язків між радянськими республіками, які утворилися ще наприкінці 1917-го на початку 1918 років. Ці форми державних зв’язків визначалися такими принципами: тотожність суспільно-економічного і політичного ладу, керівна роль ЦК комуністичної партії на території радянських республік, що забезпечило у будівництві федерації особливе становище РСФРР.

На початку 1919 року склалася і така ознака тогочасного “федеративного характеру” відносин між радянськими республіками, як спільність громадянства.

Слід мати на увазі, що при такому федеративному будівництві часто ігнорувалися особливості національного розвитку, прагнення народів до самобутності, розвитку національної культури. Таким чином, ще до укладення угоди від 1 червня 1919 року між РСФРР, УСРР та іншими радянськими республіками складалися характерні форми державного зв’язку, які знайшли розвиток і юридичне оформлення в наступних договорах, укладених між ними.

Воєнно-політичний союз УСРР з РСФРР та іншими радянськими республіками. Необхідність подальшого зміцнення об’єднання радянських республік диктувалася метою, на той час дбали більшовики проведення в життя ідеї світової пролетарської революції. Заходи щодо союзу радянських республік протягом березня-травня неодноразово обговорювалися ЦК РКП(б). Вони пере­дусім зводилися до забезпечення тісної єдності республік, особливої ролі в цьому процесі радянської Росії. У квітні 1919 року ЦК РКП(б) ухвалив директиви для ЦК РКП(б)У щодо необхідності єдності дій радянської України та радянської Росії.

Остаточно форма союзу республік була визначена на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) 1 червня 1919 року. В той же день відбулося засідання ВЦВК за участю представників радянських республік. ВЦВК прийняв декрет “Про об’єднання Радянських соціалістичних республік : Росії, України, Литви, Латвії, Білорусі для боротьби зі світовим імперіалізмом”, де говорилося: “Здійснити тісне об’єднання:

■ Військової організації та військового командування.

■ Рад народного господарства.

■ Залізничного управління та господарства.

■ Фінансів.

Комісаріатів праці Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій».

Робота більшовиків по об’єднанню радянських республік поновилася після перемоги над білогвардійцями. Велику роль у розв’язанні цієї проблеми відіграли постанови Всеросійської партконференції, в яких була накреслена програма подальшого зміцнення в Україні диктатури пролетаріату.

Подальше поглиблення і розширення інтеграції радянських республік наприкінці 1920 року. Після вигнання інтервентів і перемоги над силами внутрішньої опозиції розпочався перехід до мирного будівництва. У боротьбі з господарською розрухою передбачалося зміцнення федеративних зв’язків між УСРР, РСФРР та іншими радянськими республіками шляхом укладання дво­сторонніх союзних робітничо-селянських договорів між РСФРР та іншими республіками з військових та економічних питань. Конференція КП(б)У (17-22 листопада 1920р.) висловилася за зміцнення економічного союзу УСРР з РСФРР та іншими радянськими республіками. Вона намітила такий напрямок боротьби за зміцнення господарського союзу: "Розвиток тих чи інших галузей господарства України має відбуватися в межах загального господарського плану федерації”. Відповідно до постанови цієї конференції пленум ЦК КП(б)У 23 листопада 1920 року ухвалив рішення про необхідність упорядкувати представництво делегації всеукраїнських з’їздів Рад на всеросійських з’їздах і з цією метою проводити чергові всеукраїнські з’їзди Рад перед всеросійськими. Пленум ЦК КП(б)У вирішив звернутися до ЦК РКП(б) з пропозицією про якнайскоріше утворення федеративної комісії для розробки відносин між складовими частинами радянської федерації. Українській делегації на Восьмому Всеросійському з’їзді Рад доручалося поставити це питання перед з’їздом.

Робітничо-селянські договори про воєнний та господарський союз підбили підсумок розвитку федеративних відносин між радянськими республіками в період, що розглядається, та були підставою для їх надмірної інтеграції в нових, мирних умовах. Зміцнення диктатури пролетаріату - ось що було визначальним в діяльності Комуністичної партії при розв’язанні проблеми національно - державного будівництва.

Збройні Сили. Значну діяльність по створенню та зміцненню збройних сил органи радянської влади розгорнули в 1917-1920 роках. В Україні у другій половині грудня 1917 року нараховувалося 40 000 червоногвардійців, у січні - понад 50 000, і у лютому 1918 року - не менше 120 000.

Проте і такого зростання Червоної гвардії було недостатньо, щоб вона змогла розв’язати воєнні завдання, які стояли перед пролетарською диктатурою. Більшовикам потрібна була регулярна армія.

25 грудня Народний Секретаріат доручив військово - революційному комітетові при ЦВК Рад України розпочати організацію Червоної гвардії для операції у загальноукраїнському масштабі. Реорганізація Червоної гвардії в Червону армію найшвидше відбувалася в Донбасі.

31 грудня народне секретарство з військових справ оприлюднило звернення до трудящих із закликом записуватися до полків Червоного козацтва, 20 січня 1918 року Народний Секретаріат прийняв декрет про утворення Червоного козацтва, який відтворював основні принципи декрету Леніна про організацію Червоної армії; необхідність рекомендацій революційних організацій; більшовицьке керівництво в армії.

Принцип військового обов’язку закріплювався і в Конституції УСРР. У результаті чисельність Червоної армії в Україні на кінець весни 1919 року перевищувала 188 000 чоловік, організованих в три армії.

У Червоній армії були окремі інтернаціональні формування, що складалися з угорців, чехів, румунів, поляків, німців та представників інших національностей, які під впливом більшовицької агітації вступили у радянські війська.

Таким чином, в процесі утворення Червоної армії в Україні неухильно втілювалися в життя більшовицькі принципи будівництва армії соціалістичної держави, які широко здійснювалися також в інших радянських республіках. Червона армія як знаряддя диктатури пролетаріату з перших кроків її створення набувала яскраво вираженого класового характеру. Це була армія з централізованою системою управління, єдиною організаційною структурою та жорстокою революційною дисципліною, і підпорядковувалася вона, по суті, російському військовому керівництву.

Економічна політика мала вирішальне значення для долі соціалістичної держави. Наприкінці 1917 - на початку 1918 років радянська влада не мала ні досвіду управління виробництвом, ні кадрів для цього, вона могла лише організувати робітничий контроль над виробництвом. Функції контролю на окремих підприємствах покладалася на спеціальні кадрові комісії або безпосередньо на фабзавкоми. Створювалися територіальні ради робітничого контролю. Як і в радянській Росії, в Україні створювалися також Ради народного господарства, наприклад Південна обласна рада народного господарства в Донецько-Криворізкому басейні. Проте скільки-небудь значної роботи до весни 1918 року ці органи здійснити не встигли.

Господарська розруха, успадкована від імперіалістичної війни, подальше загострення громадянської війни внесли нові корективи в структуру органів управління економікою. 8 березня 1919 року Раднарком України прийняв запропоновані Раднаркомом РСФРР та УСРР про об’єднання Укрраднаргоспу з ВРНГ. У розвиток угоди Раднаркомів РСФРР та УСРР про об’єднання укрраднаргоспу з ВРНГ Президія ВРНГ 25 березня 1990 року, ухвалила рішення про встановлення єдиної економічної політики УСРР та РСФРР. Воно було оформлене у вигляді спільної постанови ВРНГ та Укрраднаргогспу.

Організація низового управління націоналізованими промисловими підприємствами протягом періоду воєнного комунізму також змінювалася. Прийняте на Першому Всеросійському з’їзді раднаргоспів 3 червня 1918 року “Положення про управління націоналізованими підприємствами” передбачало призначення двох третин складу фабрично-заводського управління раднаргоспами. При цьому професіональним об’єднанням (обласним або республіканському) надавалась можливість висунути половину кандидатів для призначення до колегії заводоуправління. Третину його складали спеціалісти з числа технічних службовців.

На початку 1920 року до порядку утворення заводоуправлінь в Україні були внесені деякі зміни. Посилилась роль державних господарських органів у конструюванні правлінь підприємств, причому принцип виборності значною мірою замінювався принципом підбору кандидатів. Намітилися тенденції до зменшення числа членів колегій заводоуправлінь. Особливо підкреслювалися особиста відповідальність окремих членів заводоуправління.

Висновок по першому питанні:

Так, ми з Вами розглянули перше питання, та уяснили процес встановлення і еволюції радянських органів влади і управління, радянське будівництво в УРСР в 1920 році, федеративні зв’язки радянських республік до, а також після укладення військово-політичного союзу УРСР та РСФРР, поглиблення інтеграції радянських республік наприкінці 1920 року, розбудову збройних сил.

Що уявляли органи захисту більшовицького радянського режиму, буде змістом другого питання лекції.

2.