ПОСТАНОВА Верховної Ради Української РСР Про проведення референдуму в Українській РСР 17 березня 1991 року

У зв'язку з проведенням 17 березня 1991 року загальносоюзно­го референдуму з питань збереження Союзу РСР та з метою з'ясу­вання громадської думки населення України щодо змісту майбут­нього Союзу Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє:

1.

Включити до бюлетеня таке формулювання питання і варіанти відповіді на нього:

«Чи згодні ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про держав­ний суверенітет України».

«Так» або «Ні»

2. Підготовку опитування населення Української РСР у зазна­ченому питанні, підрахунок поданих голосів та підведення резуль­татів голосування покласти на дільничні, окружні та Центральну республіканську комісію референдуму СРСР.

Голова Верховної Ради Української РСР Л. Кравчук

Проведенню референдуму передували багаточисельні мітин­ги та демонстрації як у великих містах, так і в інших населених пунктах. Частина мітингів готувалась обкомами і райкомами, інші - осередками Народного Руху та іншими опозиційними си­лами. Зрозуміло, що на перших звучали заклики про збереження Радянського Союзу, на інших висувались вимоги про надання не­залежності Україні. Мені теж доводилось виступати як депутату Верховної Ради і як Начальнику Управління внутрішніх справ, і у своєму виборчому окрузі, і в центрі Харкова, на підприємствах та в різних трудових колективах. Пам'ятаю і бачу у своїх робочих записах, що з 27 лютого по 17 березня такі виступи відбувались щодня. Я виступав за незалежність України і входження її до скла­ду оновленого Союзу як суверенної держави. Це викликало в об­ласному комітеті Комуністичної партії, членом якого був і я, певне занепокоєння. Та обком партії на той час уже не був цитаделлю влади, а я користувався довірою і повагою як серед про радянських груп населення, так і серед національно-патріотичних політичних сил.

На загальносоюзному референдумі 25,2 млн. громадян Укра­їнської РСР (80,2 % від тих, хто отримав бюлетені) висловились за входження УРСР до складу Союзу Радянських суверенних дер­жав на засадах положень Декларації про державний суверенітет України, а 22,1 млн. (70,16 %) - за збереження СРСР. Але депутати Верховної Ради уже в травні 1991 року висловились по-іншому: за входження до Союзу суверенних радянських республік проголосу­вало 217 депутатів, менше половини загального складу Верховної Ради, а за Союз Радянських Соціалістичних республік - лише 86 депутатів.

Верховна Рада України в лютому-липні 1991 року прийняла цілу низку законів, які свідчать, що Україна намагається вирішу­вати свої внутрішні проблеми та питання зовнішніх зв'язків са­мостійно. В цей час було прийнято закони «Про власність», «Про підприємництво», «Про зайнятість населення», «Про банки і бан­ківську діяльність», «Про підприємства», «Про зовнішньоеконо­мічну діяльність», «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та інші.

Бурхливі події серпня 1991 року прискорили вихід України із Радянського Союзу. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України, реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет, прийняла Акт проголошення незалежності України. Цей акт під­тверджував положення Декларації про неподільність і недоторка­ність території України та проголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. 12 верес­ня 1991 року законодавчим органом був прийнятий закон «Про правонаступництво України». Він перетворював Верховну Раду УРСР на Верховну Раду України, встановлював кордони, надавав право громадянства всім особам, які постійно мешкали на терито­рії України за станом на 24 серпня 1991 року, тобто на день прого­лошення незалежності та до прийняття нової Конституції визна­вав дію Основного закону УРСР 1978 року.

Проголошення незалежності проходило в напруженій ситуа­ції. Ніхто не знав, як буде реагувати Москва. Україні напередодні із Політбюро ЦК КПРС погрожували катаклізмами і розрухами. Націонал-патріоти, навпаки, стверджували, що тільки проголо­сивши незалежність, Україна заживе щасливо і багато. Як показали наступні роки, і ті, і інші помилялись. Про серпневі дні і про їх пе­ребіг на Україні та мою особисту участь в них розмова буде вестись окремо, а нині - про проголошення незалежності.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України зібралась на позачер­гове засідання. Пам'ятаю свій від'їзд до Києва. Майже всі, з ким доводилось спілкуватись у виборчому окрузі і в Управлінні вну­трішніх справ, висловлювались за проголошення незалежності.

23 серпня в кінці робочого дня я зайшов порадитись у справах в області до Сташиса Володимира Володимировича, першого про­ректора юридичної академії, який зустрів мене словами: «Голосуйте за незалежність! Іншого виходу немає». Зібрались вчені-юристи, зав'язалась дискусія, як юридично правильно оформити незалеж­ність. Та в мене і не було сумнівів щодо своєї позиції на завтраш­ньому засіданні. Після ранкового засідання і гострих дебатів за круглим столом щодо подій в Москві, в кабінеті Голови Верховної Ради зібрались за дорученням фракцій сім депутатів: Д. Павличко, І. Драч, В. Яворівський, І. Юхновський, О. Бандурка, О. Коцюба і Л. Кравчук. Обговорювався текст Постанови Верховної Ради і Акт проголошення незалежності України. Особливих розходжень по­глядів щодо змісту не було. Д. Павличко запропонував в Акт про­голошення незалежності вставити слова: «Виходячи із смертельної небезпеки...», були інші зауваження, які в основному стосувались самої процедури винесення на голосування. Було домовлено, що від другого мікрофону я буду вносити пропозицію про прийняття Постанови і Акта, пропонувати «групі 239» та всім депутатам про­голосувати «за», а Д. Павличко буде виступати з трибуни. Дмитро Чобіт в книзі «В парламенті нової України» пише: «Під час диску­сій на позачерговій сесії Верховної Ради України, яка проходила

24 серпня 1991 року, народний депутат О.

У цей день Олександр Бандурка голосував за Акт проголошен­ня незалежності України разом з 346-ма народними депутатами».

Виступивши і відійшовши від мікрофону, я побачив, як Д. Павличко чомусь пішов від трибуни, не отримавши слова. Я став кричати йому, що ми домовились про спільну пропозицію. Не знаю, чому Д. Павличко не виступив: чи то головуючий Л. Кравчук не надав йому слова, чи він передумав, отримавши від своїх од­нодумців інші настанови. Представники Народної Ради, основної опозиційної групи, побоювались, що комуністи проголосують за незалежність з єдиною метою: залишитись при владі і зберегти ко­муністичний режим. Такі побоювання висловлювали В. Чорновіл і Г. Алтунян. Я впевнений, що всі вони виступали за проголошення незалежності, але сумнівались, що цього можна досягти таким чи­ном. І. Юхновський запропонував провести республіканський ре­ферендум щодо підтвердження Акта проголошення незалежності.

Верховна Рада Української РСР конституційною більшістю прийняла Постанову про проголошення незалежності України і Акт проголошення незалежності України.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла і інші важ­ливі для ствердження незалежності України постанови, а саме: «Про політичну обстановку на Україні і негайні дії Верховної Ради України по створенню умов неповторення надалі військового пе­ревороту», «Про департизацію державних органів, установ та орга­нізацій», «Про надання додаткових повноважень Голові Верховної Ради України», «Про військові формування на Україні». Як велику цінність я зберігаю екземпляр Акта проголошення незалежнос­ті України з поправками, які вносились під час його обговорення і голосування у Верховній Раді.

У відповідності до Постанови Верховної Ради про проведення референдуму 1 грудня 1991 р.

Спираючись на рішення свого народу, Україна, першою з ко­лишніх радянських республік, 5 грудня 1991 року заявила, що вважає Договір 1922 року про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік недійсним і нечинним стосовно себе, а 8 грудня в Біловезькій Пущі щойно обраним Президентом України Л. Кравчуком була підписана угода про припинення існу­вання Радянського Союзу як держави.

Сьогодні значення референдуму 1 грудня 1991 р. якось недо­оцінюється і політиками, і вченими, і пересічними громадянами незалежної України. Історичне значення референдуму, на мій по­гляд, полягає в тому, що саме тоді українці прийняли свідоме за­гальнонаціональне рішення про своє майбутнє, заявили про себе як про народ, який має свою державу. Без референдуму 1 грудня 1991 р. не було б Конституції України 1996 року.

1 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила Постанову про вине­сення проекту Конституції на всенародне обговорення. Проект Конституції розглядався на сесіях Рад народних депутатів всіх рівнів, трудовими колективами, вченими, політичними партія­ми, громадськими організаціями та рухами. В обговоренні взяли участь більше 180 тисяч громадян, було внесено десятки тисяч пропозицій і зауважень. Обговорення розбудило громадську дум­ку, підвищило політичну активність народних мас, але черговий проект Конституції не став тим остаточним варіантом, який задо­вольнив би всіх.

Політична боротьба, пов'язана з виборами 1994 р. до Верховної Ради, відсунула питання прийняття нової Конституції на два роки. В серпні 1992 р. і в лютому 1994 р. на базі Університету внутріш­ніх справ пройшли науково-практичні конференції під моїм голо­вуванням щодо проблем конституційного процесу в Україні.

В серпні 1992 р. в збірнику наукових праць, присвячених роз­робці Основного закону України, вийшла моя стаття «Конституція України: якою їй бути?». У квітні 1994 р. журнал Верховної Ради «Віче» опублікував мою статтю «Кому ж приймати Конституцію України?» Пишаюсь тим, що я не був в стороні, коли розроблялась Конституція України, що ряд моїх пропозицій, висунутих на науко­во-практичних конференціях, у виступах на засіданнях Верховної Ради та в засобах масової інформації, в подальшому були врахова­ні і знайшли відбиток у Конституції.

Як перехідний документ у червні 1995 р. було підписано Конституційний договір між Верховною Радою України та Прези­дентом України «Про основні засади діяльності державної вла­ди і місцевого самоврядування в Україні до прийняття нової Конституції». Як би критично не ставились окремі політики до Конституційного договору, його значення велике, завдяки йому вдалось прискорити конституційний процес в Україні та встано­вити тимчасові «правила гри» між різними гілками влади.

Політична напруга досягла вершини після виходу в світ Указу Президента України про винесення на всеукраїнський референдум проекту Конституції у редакції Робочої групи від 11 березня 1996 р. У складі Робочої групи було по чотири представники від Верховної Ради та від Президента і два від судової влади, що не могло претен­дувати на широке представництво політичних сил, громадськості, органів влади. Верховна Рада відразу прийняла рішення працю­вати у режимі одного засідання доти, доки роботу над проектом Конституції не буде завершено.

28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24-годинної без­перервної роботи Конституцію України було прийнято і введено в дію Верховною Радою. За Конституцію проголосували 321 народ­ний депутат, утримались - 12, не голосували - 17.

В преамбулі Конституції ми записали наступне:

«Верховна Рада України від імені Українського народу - гро­мадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського держа­вотворення і на основі здійсненого українською нацією права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демо­кратичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідаль­ність перед Богом, власного совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення неза­лежності України від 24 серпня 1991 р., схваленим 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію - Основний Закон України».

В ст. 1 Конституції записано: «Україна є суверенна і незалеж­на, демократична, соціальна, правова держава». В ст. 2 відзначено: «Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кор­дону є цілісною і недоторканою». Горді і священні положення, які визначають долю українського народу на віки.

День прийняття Конституції оголошено державним святом. Та й настрій депутатів, які приймали Конституцію України, був свят­ковий, хоча всі були стомлені, пом'яті і неголені. Один одного по­здоровляли, в парламент прибув Президент України Кучма Л. Д., який виступив із привітанням. Після засідання одні пішли фото­графуватись, інші - до буфетів, маючи на це повне право.

У зв'язку з прийняттям Конституції України, я отримав багато поздоровлень від своїх виборців, від колег по службі і від людей, особисто мені не знайомих, але тих, хто знав мою позицію в парла­менті і участь у підготовці Конституції. Серед них було поздоров­лення від Світового Конгресу українських юристів.

(Об’єднання правових організацій та окремих юристів, заснова­не в Києві, Україна, 1992року. Члени в Австралії, Аргентині, Бельгії, Великобританії, Канаді, Німеччині, Парагваю, Польщі, Сполучених Штатах Америки, Україні, Франції).

Сьогодні є ті, хто закидає нам, мовляв, прийняли Конституцію «однієї ночі», поспіхом. Так може говорити той, хто не знає, яку ве­личезну роботу було проведено по підготовці проекту Конституції за 5 років від проголошення незалежності до прийняття Конституції 28 червня 1996 року. Сам особисто ознайомився з конституціями 19 країн Європи і можу стверджувати, що в Конституції України врахований кращий досвід як вітчизняний, так і зарубіжний. І якщо норми Конституції в якійсь частині не виконуються, то винити слід не положення Конституції, а тих, хто має їх викону­вати. Більше трьох років минуло з дня прийняття Конституції. Український народ живе за її нормами, обравши демократичним шляхом у 1998 році Верховну Раду, а в 1999 - Президента України. Права і свободи людини і громадянина та 'їх обов'язки, проголоше­ні Конституцією, стали невід'ємним атрибутом життя українсько­го народу. Я щасливий тим, що розробляв Конституцію і голосував за неї. Авторами Конституції України є всі народні депутати, які її приймали як законодавці. Не буду говорити про парламентарів, які в той відповідальний час покинули засідання, кого викликали серед ночі з дому, хто не голосував чи утримався. Гадаю, що їм сьо­годні соромно за свою поведінку. Не робить честі окремим політи­кам лівого блоку заява про те, що вони Конституцію не прийма­ли і не визнають її. Мені шкода тих депутатів, які при виконанні державного гімну не встають, шкода, що вони нічому не навчи­лись, мають низьку політичну і особисту культуру. Від того велич Української держави, проголошеної Конституцією, не зменшиться.

Якщо людина, маючи всі ознаки цивілізованості, не має паспор­ту, то її не можна назвати повноправною, бо без документу, який засвідчує особу, вона не зможе повною мірою використати свої права і свободи. Так і держава, маючи населення, назву, територію, кордони, столицю, герб, гімн і прапор та інші ознаки держав­ності, не буде завершеною в своєму будівництві без Конституції. Конституція України є.

Липень 2000 року.

Бандурка О. Шлях до Конституції України / Декларація про державний суверенітет України. Історія прийняття, документи, свідчення. Житомир : Рута, 2010. С. 101-108.