ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА

1. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Особливістю джерел права в Україні до прийняття Конституції УРСР 1937 р. було те, що приймати закони мали право Всеукраїнський з’їзд рад, ВУ ЦВК, Рад нарком УСРР.

Характерною рисою у розвитку джерел права з початку 39-х років стає перевага загальносоюзного законодавства над республіканськими.

3 прийняттям Конституції УРСР відбулися серйозні зміни. Відтепер всі нормативні акти подіялись на Закони і Підзаконні акти. Законодавство в УРСР здійснюється Верховною Радою, Президія Верховної ради УРСР мала право в межах своєї компетенції видавати Укази, які за своєю юридичною природою були Підзаконними актами. Рад нарком УРСР видавав Постанови і Розпорядження на підставі і на виконання Законів СРСР і УРСР, Постанов і Розпоряджень Раднаркому СРСР.

2. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Цивільне законодавство відігравало активну роль у розвитку та охороні соціалістичної власності, зміцненні плановості народного господарства, удосконаленні договірних відносин між соціалістичними підприємствами.

Забезпечити централізоване планове керівництво промисловістю при наявності оперативної та майнової самостійності кожного підприємствами об’єднання можна було шляхом обов’язкового правового оформлення господарських зв’язків підприємств договорами. Ці договори укладались в рамках планових завдань і давали можливість конкретизувати планові завдання щодо потреб сторін, що укладають договір. Цивільне право того часу не допускало включення до договорів про звільнення боржника від відповідальності за невиконання договору “з незалежних обставин”.

Для договірного оформлення відносин між господарськими організаціями наприкінці кожного року провадилася так звана “договірна компанія”, в ході якого укладалися договори на наступний рік відповідно до затверджених планів. У відповідності з ними Рад нарком УРСР своїми постановами встановлював конкретні строки укладання договорів по окремих господарських системах.

У другій половині 30-х років основною формою договору поставки стають прямі договори, що укладаються на підставі “протокольних угод” між центрами господарських систем.

Зберігалася і практика постачання деяких видів продукції без укладення договорів, на підставі адміністративних актів. Так, у 1938 р. запроваджується без договірний порядок поставки металів і металопродукції, за яким зобов’язання виникали безпосередньо з планових показників відомчих наказів.

Інтереси розвитку соціалістичного господарства вимагали наведення порядку в управлінні та розпорядженні державною власністю, яка стала безроздільно пануючою в усіх галузях економіки. Крім удосконалення управління і розпоряджень державною власністю. Велика увага приділялась також зміцненню власності кооперативних об’єднань. Постанова ЦВК і Рад наркому УСРР 1935 р. забороняла примусово вилучати будь-яке майно у кооперативних організаціях усіх систем. Питання про вилучення цих коштів і майна належало до виключної компетенції Уряду УРСР.

Істотні зміни відбувалися і в галузі правового регулювання товарообороту і взагалі торгівлі. У відповідності з загальносоюзними актами ВУ ЦВК і Раднарком УСРР прийняли Постанову про внесення змін у республіканське законодавство з питань радянської торгівлі. Приватним торгівцям заборонялось відкривати магазини та крамниці, було накреслено низку заходів щодо викоренення перекупників.

Що стосується регулювання цивільно-правових відносин фізичних осіб, то тут зміст цивільного права суттєво змінився, незважаючи на те, що відповідні норми Цивільного кодексу УСРР не були піддані значним змінам. Корінне зрушення у цій галузі цивільного права зумовлено насамперед тим, що приватногосподарську діяльність скільки-небудь значного масштабу було повністю придушено, і пов’язані з нею майнові права, як такі, що здійснюються в суперечності з їх соціально-господарським призначенням, на підставі ст.1 ЦК УСРР не охоронялись законом.

3. ТРУДОВЕ ПРАВО

Політика форсованої індустрії висунула нові завдання в галузі регулювання праці. Значення набули закони, спрямовані на піднесення продуктивності праці, зміцнення трудової дисципліни, усунення плинності робочої сили. Згідно з Директивами партії Рад нарком УСРР Постановою від 25 лютого 1931 р. внесли зміни і доповнення до Кодексу законів про працю УСРР і трудового законодавства.

Всі підприємства, установи і господарства могли наймати робочу силу тільки через органи праці. Молоді спеціалісти, які закінчували учбові заклади, повинні були працювати протягом 3-х років на виробництві за призначенням Наркоматів. Самостійне влаштування на роботу або неприбуття до місця призначення роз­глядалося як порушення закону. На початку 30-х років завершилося переведення робітників промисловості і транспорту на 7-ми годинний робочий день.

Ведення нових тарифних сіток, розвиток на кількість розрядів, стало початком планового державного нормування заробітної плати робітників. Праця робітників різних кваліфікацій оплачувалася тепер або за твердими фіксованими ставками або за тарифними сітками, розробленими для кожної галузі проми­словості.

З метою зміцнення трудової дисципліни був встановлений новий порядок оплати простоїв та браку. Брак на виробництві з вини робітника зовсім не оплачувався, а брак не з вини робітника оплачувався в розмірі 2-х третин ставки почасової оплати праці даного робітника.

Особливо суворі заходи вживалися з метою посилення боротьби із втратами робочого часу та прогулами. Вказувалось, що за неявку на роботу без поважної причини, робітник або службовець підлягає звільненню з роботи, з позбавленням права користуватися квартирою, наданою в будинку даного підприємства.

Встановлювалися надбавки до пенсій за стаж безперервної роботи та інші привілеї. В той же час Постановою Рад наркому СРСР вводяться єдині трудові книжки, у яких фіксується уся трудова діяльність громадянина.

Важливі зміни в трудовому законодавстві відбулися наприкінці 30-х років, коли вже розпочалася друга світова війна. Збільшувалась тривалість робочого дня: замість 6-7 годинного встановлювався 8-ми годинний робочий день. Усі підпри­ємства і установи переводилися на семиденний робочий тиждень. Самовільний перехід з одного місця роботи або на інше заборонялось. Самовільне залишення роботи або прогул тягли за собою кримінальну відповідальність.

Порядок набору робітників колгоспів, що існував раніше, уже не забез­печував промисловість необхідними кадрами. Тому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 жовтня 1940 р. “Про державні трудові резерви” створювалися школи фабрично-заводського навчання, ремісничі училища. Щорічний призов мав становити від 800 тис. До 1 млн. чоловік. Передбачені цим указом державні резерви робочої сили перебували в розпорядженні Уряду СРСР і не могли бути використані відомствами на свій розсуд.

4. КОЛГОСПНЕ І ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО

Найсерйозніші зрушення відбулися в даний період в колгоспному і земельному праві. Вони стали наслідком необхідності підготувати правові умови проведення суцільної колективізації і ліквідації на цій підставі “куркульства” як класу. Розпочалася суцільна колективізація під приводом більшовицької партії, яка визначала і форми, і методи, і строки її проведення. Особлива роль відводилась Україні як найважливішому зерновому району. Темпи колективізації “спускалися згори” у вигляді контрольних цифр. С.Косіор у інструктивному листі ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій уже вимагав: “Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну - до осені 1930 р.” на практиці намагання прискорити темпи колективізації та достроково завершити її призводили до порушення принципу добровільності, до грубого адміністрування.

Щоб здійснити колективізацію швидкими темпами, було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі селяни, які чинили опір усуспільненню, тобто “куркулі”.

В таких умовах партійно-державне керівництво велику увагу приділяло будівництву машинно-тракторних станцій. Вони будувалися за рахунок держави і в них зосереджувалась уся сільськогосподарська техніка. Колгосп повинен був продати МТС усі складні сільськогосподарські машини, які були у нього. Таким чином, колгосп опинявся в повній залежності від МТС.

Статут 1930 р. визнав мету створення сільськогосподарської артілі - побудова великого колективного соціалістичного господарства. Прийняття до артілей куркулів заборонялося.

Був визначений правовий режим колгоспного землекористування. В Статуті йшлося про безстрокове користування землею, яке розглядалося як користування без усталених заздалегідь визначених строків. Селяни, які вступали до артілі, усуспільнювали засоби виробництва, які належали їм, але в той же час їм дозволялося залишати в особистій власності колгоспного двору одну корову, дрібну худобу, птицю. Присадибні ділянки, що були у селян, які вступають у колгосп, просто “залишалися в одноособовому користуванні”.

В 1931 р. на Україні було прийнято низку нормативних актів щодо організації та оплати праці в колгоспах. Ці акти регламентували утворення постійних виробничих бригад, поліпшення обліку праці та зміцнення трудової дисципліни, посилення ролі бригадирів.

Для подальшого розвитку колгоспного ладу в Україні велике значення мав скликаний 11 лютого 1935 р. Другий Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників, який схвалив проект нового зразкового Статуту.

У Статуті 1935 р. вперше називались максимальні і мінімальні розміри присадибних ділянок для всього СРСР з тим, що конкретно вони визначатимуться в залежності від обласних і районних умов; вказувалося також на кількість худоби, яку може мати в особистій власності колгоспний двір.

Колгоспний лад став на цей час безроздільно пануючим. В Україні 1935 р. рівень колективізації досяг 91,3%. І тепер тоталітарна держава прагнула взяти у колгоспів якомога більше сільськогосподарської продукції, вилучити її майже безкоштовно.

Першого удару було завдано присадибному господарству колгоспників. Постанова вимагала негайно провести обмір присадибних ділянок і відібрати всі лишки землі. Одночасно встановлювався для кожного члена артілі обов’язковий мінімум трудоднів - 60-100 трудоднів на рік. Той, хто не виконував цей мінімум вибував з колгоспу і втрачав право на присадибну ділянку. Трохи пізніше, у 1939 р. було зведено податок з присадибних ділянок колгоспів.

У 1939-1940 рр. відповідно до Постанови Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) обов’язкові поставки колгоспами державі продуктів тваринництва, зерна, рису, картоплі обчислювались не з плану посіву цих культур, або кількості худоби в колгоспах, а з кожного гектара закріпленої за колгоспом ріллі. Згідно з Постановою Раднаркому СРСР, яку було видано у лютому 1938 р. належна з колгоспів натуроплата за роботи МТС цілком надходила тепер до бюджету держави і здавалась колгоспами разом з продукцією по обов’язкових поставках.

5. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРОЦЕС

Кримінальному праву в період 30-х років надавалось вирішальне значення. Вважалось, що за допомогою жорстоких покарань, шляхом посилення репресій можна швидко та ефективно розв’язати будь-яке завдання. Посилення кримінальної репресії виявилось і в тому, що Закон від 7 квітня 1935 р. знизив мінімальний вік кримінальної відповідальності неповнолітніх і встановив, що починаючи з 12 років, особи, викриті у вчиненні крадіжки, насильства, вбивств, підлягають притяганню до суду із застосуванням усіх встановлених законом мір кримінального покарання. До цього слід додати поширення позасудової репресії, діяльність Особливої наради при НКВС СРСР та численних “трійок”. Шпигунство, виказування військової чи державної таємниці, перехід на бік ворога каралися як і раніше. Але тепер їх було виділено в групу найтяжчих злочинів, які каралися розстрілом з конфіскацією усього майна. У разі втечі військовослужбовця за кордон члени його сім’ї каралися позбавленням волі на строк від 5 до 10 років. Тим самим було грубо порушено один з основних принципів кримінального права, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягають лише особи, винні у вчиненні злочину. Застосування цього закону призвело до тюремного ув’язнення тисяч невинних людей. Жорстокість покарання надалі посилювалась. Постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1932 р. за особливо небезпечні державні злочини - шпигунство, шкідництво, диверсію - строк позбавлення волі було збільшено з 10 до 25 років. Велику роль приділяє в цей час кримінальне законодавство в боротьбі із замахами на соціалістичну власність.

Під час насильницької колективізації однією з форм протесту селянства став забій худоби напередодні вступу до колгоспу. У зв’язку з цим ЦВК і Рад нарком СРСР прийняли Постанову 30 січня 1930 р. “Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худоби”. Винні в такому забої підлягали позбавленню волі строком до двох років.

До найважливіших об’єктів соціалістичної власності відносили в цей час трактори і сільськогосподарську техніку. Тому КК УСРР запровадив кримінальну відповідальність у вигляді примусових робіт на строк до 6 місяців, чи позбавлення волі на строк до 3 років за злочинно-недбале ставлення до тракторів і сільськогосподарських машин, а також витрачення не за прямим призначенням пального для тракторів.

Але всеосяжного характеру охорона соціальної власності набула в законі від 7 серпня 1932 р. “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної власності”.

Закон встановлював, що: 1) розкрадання соціалістичної власності спричиняє розстріл з конфіскацією майна, з заміною за обставин, що пом’якшують провину, позбавлення волі на строк до 10 р.; 2) до злочинців, засуджених у справах про розкрадання соціалістичної власності, не застосовується амністія; 3) розкрадання вантажів на залізничному і водному транспорті прирівнюється до розкрадання соціалістичної власності.

На початку 1933 р., за неповні 5 місяців, за цим законом було засуджено 54645 чоловік, з них - 2110 чоловік до найвищої міри покарання. На підставі цього закону до кримінальної відповідальності притягались діти, які збирали колоски на полях, та голодні селяни, які стригли колоски. Він призвів до загибелі мільйонів людей, але досягнув своєї мети - вирвав із рук умираючого з голоду українського селянина близько 20 млн. пудів хліба.

Істотне значення для поліпшення попередньої підготовки кримінальних справ мала Постанова ВУ ЦВК і Раднаркому УСРР від 19 листопада 1934 р. “Про впровадження інституту підготовчих засідань”. Судді надавалось право на розгляд підготовчого засідання в тих випадках, коли він вважав, що її не можна призначити до слухання через суттєву неповноту попереднього розслідування, неправильну кваліфікацію злочину. Але такі зміни в кримінально-процесуальному законодавстві ставали нікчемними на фоні масових репресій. В результаті цього в першій половині 30-х років було скасовано гарантії прав особи в кримінальному судочинстві.

1 грудня 1931 р. прийнято Постанову “Про надзвичайний порядок судочинства у справах про терористичні акти”. У відповідності з якою попереднє слідство в цих справах обмежувалось 10-денним терміном. Обвинувальний акт вручався звинуваченому за добу до розгляду справи. З процесу виключались прокурор і адвокат. Касаційне оскарження і подання клопотань про помилування у цих справах не допускались, а вирок - розстріл - виконувався негайно після його винесення.

9 грудня 1934 р. Г.Петровський підписав Постанову ВУ ЦВК “Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР”, де було враховано усі зазначені положення, що стали підставою беззаконня на подальші роки.