ОСНОВНІ РИСИ КОЗАЦЬКОГО ПРАВА

Проголошення державної незалежності України стало каталізатором багатьох позитивних процесів у вітчизняному правознавстві. Після затяжної кризи почала виходити на новий виток свого розвиту українська історико -правова наука.

В умовах відродження і поступового становлення основних державно- правових інститутів України зростає інтерес до поглиблення вивчення процесів державотворення і правотворення на українських землях у минулому. Одним з таких процесів було виникнення і функціонування звичаєвого права. Серед джерел права на українських землях у XIV - ХУШ ст. норми звичаєвого права відіграли помітну роль. Вони виникли і формувалися в ході еволюції господарсько- побутових відносин людей і спиралися на загальноприйняті “давні” норми поведінки, вироблені за різноманітних обставин.

Особливе значення для розвитку українського права мало формування звичаєвого права в житті українських селян, які тікали від панського гніту на віддалені від властей простори середнього нижнього Подніпров’я, Лівобережжя і називали себе козаками. Виникло - “козацьке право” - сукупність правових звичаїв, більшість з яких склалася в Запорозькій Січі. Запорозьке право залишається малодослідженим. Серед робіт, присвячених безпосередньо цій темі, можна назвати нариси М. Слабченка, в яких проаналізовано соціально-правову та адміністративно-територіальну організацію Запорозької Січі та інших вчених.

Як відомо, існують різні форми перетворення звичаїв у правові норми: мовчазна згода держави, фактичний розгляд справи у судах на підставі норм звичаєвого права і, нарешті, закріплення існуючих звичаїв в законі.

Українські землі у XIV - ХУШ ст. входили до складу різних держав (Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави), зберіга­ючи за собою певну автономію. Однією з цієї автономії було визначення литов­ськими князями, польськими королями російськими царями та імператорами існу­вання звичаїв на цих землях (у тому числі і на Запоріжжі) і можливості розгляду справи у судах на підставі звичаєвого права.

Запорізька Січ, постійно перебуваючи в умовах ворожого оточення (Річ Посполита, Кримське ханство й Оттоманська Порта, а пізніше - царська Росія), могла вижити тільки за умов, щоб її не роздирали внутрішні суперечки. Тому правові норми, вироблені запорожцями, були спрямовані на встановлення певного компромісу між різними представниками козацького товариства. Козаки не змогли б проіснувати довго без особистої волі, соціальної рівності і поголовного озбро­єння членів свого товариства, без широкого демократизму у вирішенні загальних справ і одночасно дисципліни та суворого єдино начальства під час воєнних дій.

До характерних рис козацького права можна віднести його суворість. Запорожці поблажливо ставилися до минулого осіб, які прагнули записатися в козаки, але за порушення запорозьких порядків встановлювали суворі покарання: смертну кару (як просту так і кваліфіковану), тілесні покарання, вигнання злочинців за межі Запорозьких Вольностей.

Аналіз джерел свідчить що з часом сфера застосування смертної кари звужується. Незважаючи на велику кількість складів злочинів за які передбачалася смертна кара, на прикінці злочинців не завжди страчували, а смертну кару замінювали іншими (переважно тілесними) покараннями. Наприклад, О. Рігельман вказує, що злочинця звільняли від смертної кари, колив він був “хоробрий і людина надійна” і про нього “жаліли цілим товариством”. У присуді коша від 8 серпня 1767 р. зазначалося, що житель Протопчанської паланки Василь Баркут, який вбив жінку і порізав ножем труп убитої, хоча за таку вину і підлягав смертній карі, але зважаючи на те, що він мав малолітніх дітей і дружину, які могли залишитися “без харчів”, - смертну кару йому замінили “жорстоким” покаранням киями і відправили на попереднє місце проживання на покарання.

У кримінально-правовій практиці Запорожжя широко застосовувалися тілесні покарання. Вони характеризувалися простотою і одноманітністю видів при відсутності вишуканості виконання, яке було характерним для Західної Європи.

Залежно від мети тілесні покарання поділялися на болючі та калічницькі. Найчастіше запорожці застосовували биття злочинців киями біля ганебного стовпа. Залежно від обставин це покарання від легкої форми - простого биття киями - могло перейти в “жорстоке, нещадне” биття, яке призводило до смерті злочинця.

Аналіз документів свідчить, що козацьке право було становим, корпоративним правом. Захищаючи військово-політичну організацію запорозького козацтва, воно встановлювало різний правовий статус окремих груп населення Запорізьких Вольностей: січовиків (козаків, які постійно проживали на території Запорозької Січі), сиднюків (козаки, які проживали на території Запорозьких Вольностей у зимівниках), посполитих (селяни, піддані Війська Запорозького, за користування землею платили податок Кошу), сторонніх осіб.

Про це, зокрема, свідчить система покарань за окремі види злочинів. Наприклад, у Запорозькій Січі у відповідно до звичаїв, убивство військового товариша розглядалося як найтяжчий злочин і каралося смертю; убивство людини, що не належала до запорозької громади, вважалося менш тяжким злочином. До козаків, особливо січовиків, не застосовували калічні покарання.

За своїм змістом, норми звичаєвого права запорожців можна умовно поділити на дві частини: “право публічне” і “право приватне”.

Публічне право запорозьких козаків - це своєрідний військовий статут, який регулював найважливіші суспільні відносини запорозької громади: військово- адміністративний устрій (порядок виборів і функціонування органів влади і управління), воєнні справи, порядок володіння і користування землею, угіддями, спільним нерухомим майном, порядок судочинства, встановлював відповідальність за злочини та ін.

Приватне право регулювало відносини цивільно-правового характеру: право на особисте і нерухоме майно, різноманітні угоди, відповідальність за заподіяння шкоди тощо.

З часів існування Запорозької Січі найбільший розвиток дістали норми “публічного права”, які становили основу козацького права. Щодо норм “приватного права” слід зазначити, що їх виникнення і функціонування було пов’язане з наявністю приватної власності козаків на частку здобичі після військового походу, полювання чи рибної ловлі. Протягом XVI - XVΠ ст. вони були малорозвинуті, лише у XVO ст. “приватне право” набуло розвитку, але в основному на території Запорозьких Вольностей, тобто за межами Січі.

Що стосується форми козацького права, то загальновідомим є положення про те, що запорозькі козаки не мали писаних законів, а діяли на підставі “стародавніх звичаїв, словесного права і здорового глузду”. Д. Яворницький вважав, що “писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя; нарешті, запорозькі козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод”.

На мою думку, з цими твердженнями важко погодитись. Адже проіснувало запорозьке козацтво немало - близько трьох століть, і письменність була досить розвиненою на Запоріжжі: серед козаків були освідченні люди, які вміли читати і писати, функціонувала січова школа та військова канцелярія. Архів Коша, який зберігся, вказує на те, що діловодство у козаків, особливо в період Нової Січі, досягло високого рівня.

Чому ж козаки не склали писаного збірника своїх законів? Відповідь не це запитання дає аналіз рівня розвитку соціальної структури козацького суспільства. Як відомо поява писаних законів пов’язана з диференціацією суспільства на протилежні класи: багатих і бідних, знатних і простих.

Формальна відсутність привілеїв козацької старшини також не могла викликати вимогу фіксації у письмовій формі. Крім того, не слід забувати, що усна форма права була вигідна козацькій старшині, оскільки дозволяла трактувати стародавні звичаї у власних інтересах. Охоронцями козацьких традицій були старики - так звана “абшинтована старшина” - старі, заслужені козаки, які раніше займали виборні посади і користувалися авторитетом серед громади.

Саме вони відіграли важливу роль у здійсненні козацького правосуддя і стежили за збереженням старого, освяченого віками, порядку. У зв’язку з цим козацькому праву був притаманний певний консерватизм.

Право приватної власності на рухоме і нерухоме майно вимагало певної фіксації. Аналіз джерел свідчить, що різноманітні угоди між козаками укладалися, як правило, в усній формі (можливо при свідках), але це не виключало й складання розписок, письмових договорах, заповітах тощо, які виступали в судах як важливі козаки.

Слід сказати, що писане право поширювалося насамперед не в самій Січі (оскільки тут приватновласницькі тенденції були малорозвинені), а на території Запорозьких Вольностей, де козак вже часто виступає не як військовий, а як господарський елемент. Цікавим є те, що козаки не досягли майстерності в складанні різноманітних угод, не виробили певних вимог до їх форм.

З серпня XVIII ст. козацька рада починає виступати і як законодавчий орган, який видає загальнооб’язкові норми, зафіксовані в письмовому вигляді. Так, 1762 р. на раді було «сделано письменное и круговое обязательство впредь в войске запорожском всегда содержать и сохранять ненарушимо утверждённые прежним восковым приговором добрые порядки, а именно: искоренённого воровства к умножению не допускать... на границах покой содержать... и если бы кто дерзнул учинить тем утверждённым порядком какое нарушение или в Кош командующим чем ослушность и противность. карать и в том старшины и казаки не должны никакого препятствия чинить. Наше соизволение, дабы кошевой атаман и старшина войсковая отныне и впредь без важных причин и преступлений прав переменяемы не были».

У 1764 р. козацька рада ухвалює: злодіїв, ватажків злодійських партій, передержувачів і покупців краденого нищити; завести взаємний догляд між козаками; ручитися за винних (курінних отаманів) чи причетних до злодійства забороняли; за кошовим визнавали право звільняти несправних курінних отаманів і призначити інших; від кошового відбирали право помилування і тощо. М. Слабченко зазначав: “У цих ухвалах маємо відповідно оформлений, не опертий на традицію, новий закон, у писаній формі”.

Крім того кошовий отаман і військова старшина вели ділове листування з паланковою старшиною (надсилали накази, розпорядження тощо). А це також своєрідний правовий документ виконавчого характеру.

Як зазначалося вище, при вирішенні внутрішніх справ запорожці діяли виключно на підставі своїх “законів”. Але у разі необхідності вони могли посилатися і на нормативні акти сусідніх держав. Згадаємо хоча б поземельну боротьбу Запорожжя зі своїми сусідами в останні роки існування Січі. Апелюючи до російського уряду, Кіш посилався не тільки на свідчення старих людей, які знали кордони Запорозьких Вільностей, а й на різноманітні письмові документи (універсали польських королів, українських гетьманів, російських царів), що свідчить про високий рівень правової культури козаків.

Характерною рисою звичаєвого права запорожців була його обрядовість. Різноманітна, змістовна й образна вона надавала звичаєвому праву характер життєвості й публічності; викликала увагу до судового процесу й співучасть у ньому не тільки безпосередньо заінтересованих осіб, але й громадськості; сприяла збереженню в народній пам’яті звичаєвих норм; засвідчувала правильність вживання звичаїв і підносила правотворчість народу.

Закріплення й поновлення в народній пам’яті звичаєвих норм за допомогою обрядів - символів сприяло тому, що не тільки судді, але й сторони та громада виявляли досконале звання звичаєвого права. А постійне вживання протягом тривалого часу плавних звичаєвих норм у формі коротких речень привело до перетворення їх у стилі, змістовні формування, в яких зафіксувались головні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості.

На обрядовий характер, мальовничість норм звичаєвого права запорожців вказував М. Слабченко: “В умовах козацької республіки всі найважливіші справи, як воєнні (походи, оборона), так і мирні (мисливство, рибальство, промисли) вирішувалися, як правило гуртом, групою. Тому індивідуальне сприяття світу окре­мими козаками кожне явище сприймали як конкретне, не абстрагувалися від нього.

На цьому ґрунтувались запорозька судова практика. В умовах запорозького життя у практику пізнавали козацькі маси не з окремих карних, предметів чи актів, а з цілої обставини. Шибеницю, наприклад, в Січі асоціювали і з знаряддям кари, і з ритуалом проїзду під нею злочинця власним конем, проводів тощо. Без мальовничості звичай не міг би утриматися... Мальовничість призводила до того, що в Січі могли розвинутися тільки певні інститути, що відповідали цілому потокові козацького життя, не розкрадали основних його засад”.

Отже, визначимо основні тенденції розвитку козацького права:

Формувалося на основі звичаєвих норм права місцевого населення (докозацького населення) і звичаїв, які виникли в середовищі козацтва під час їх життя. Ці звичаї поступово формувалися у конкретні правові поняття.

Великий вплив на встановлення козацького права мали норми литовського, польського, магдебурзького і мусульманського права.

Важливим фактором розвитку козацького права стала поява Запорозької Січі як державного організму. Право набуває державних рис.

Новий етап у розвитку права був пов’язаний із введенням Речі Посполитої реєстрового козацтва, яке було визнане законодавством як окремий стан населення. До того Річ Посполита знала 2 стани - шляхта і селянство. Козацтво не урівняли з шляхтою.

Привілеї реєстрового козацтва:

а) Вільний стан населення.

б) Самоуправління.

в) Мали землю для господарювання (користування королівською землею - лицарство).

З національною революцією (середина XVI ст.)

Козацьке право набуло чітких рис офіційного, державного права.

Після Переяславської угоди великий вплив мало московське право.