ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським пануванням і у січні 1648 р. почав війну проти Речі Посполитої.

Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів.

Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців. Достатньо послатися на людиноненависницький наказ коронного гетьмана Польщі Концпольського: «Если нельзя достать казаков, то наказывать их жен и детей и дом разрушать! Лучше на том месте крапиве расти, чем эти изменники будут размножаться!»

Збройна визвольна боротьба була всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за винятком частки верхівки українських світських та духовних феодалів. Вона об’єктивно була єдиною можливістю здобути свободу і незалежність, відстояти право на існування народу і держави. Воєнні події 1648-1654 рр. були продовженням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в Україні. Ці виступи польські власті глумливо називали розбійницькими.

Першими піднялися козаки - так звані «виписчики». У 1591-1593 рр. їх очолив К.Косинський, а у 1594-1596рр.- С.Наливайко. Найбільш визначним було селянсько-козацьке повстання 1637-1638 рр. під проводом Я. Остряниці. Воно було жорстоко придушено, а багато його учасників - страчено. За ординацією 1638 р. козацький реєстр був зменшений до 6000 чол., старшинами були призначені польські шляхтичі.

Була ліквідована виборність гетьмана та вищої старшини і відтепер вони призначалися. Діяльність реєстрового козацького війська повністю контролюва­лася польськими комісарами.

Жарини народного гніву жевріли й на початку 1648 р. спалахнули полум’ям великої народно-визвольної війни, яку розпочали козаки, котрі домагалися поновлення усіх прав і вільностей козацтва.

Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбавитися залежності від Польщі та польських феодалів і створити власну українську православну, тобто національну державу. Прагнучи вигнати польських магнатів з території України, Б.Хмельницький заявляв : «Выбью с людской неволи народ руський, а что перше я воевал за шкоду и кривду свою, те-перь буду воевать за нашу православную веру...»

Слід підкреслити, що український народ піднявся на боротьбу саме з польськими феодалами-магнатами, їх владою, а не проти трудящого люду Польщі. Кращий тому доказ - взаємодопомога українських повстанців і польського селянства. Чимало поляків ставали у 1648-1654 рр. під прапори українських полків. Загальновідомо, що антифеодальні виступи польських селян зірвали у 1649 р. скликання посполитого рушіння проти України.

Національно-визвольна боротьба була тісно пов’язана з боротьбою соціальною. Слід враховувати, що на час війни в Україні існувало суспільство, яке складалося із антагоністичних класів. І кожен з них поряд із загальними - національними завданнями, переслідував ще й свої власні - класові, соціальні інтереси. Феодали - козацька старшина, шляхта - боролися з Польщею, щоб примножити свої права, зміцнити панівне становище, адже в умовах польського панування українські феодали змушені були віддавати частину прибутків магнатам та польським державцям. Трудящі маси України - залежні селяни, міські низи - прагнули національного і соціального визволення від гніту як польських феодалів, так і українських. Вони бажали здобути козацького імунітету і самодіяльне масово покозакувалися. Отже, народно-визвольну війну вело суспільство, яке роздиралося класовими протиріччями.

Соціальні (в широкому розумінні) та вузькокласові інтереси вносили елементи розбрату в народно-визвольний рух. Усе це стало однією з причин, чому війна велася тривалий час, з великими стражданнями для народу. Під час війни в Україні траплялося чимало соціальних конфліктів, деякі з них перетворювалися на збройні виступи проти українських феодалів, нової адміністрації, а також проти тих поступок польській короні, котрі був змушений робити під час війни Б.Хмельницький. Одне з найбільш значних заворушень сталося у лютому 1650 р. на Запоріжжі. Повстанці навіть обрали нового гетьмана України - Худолія. Цей виступ невдовзі був придушений, а Худолія страчено.

Вирішальну роль у перемозі над Річчю Посполитою відіграли маси феодально залежного селянства. Вони складали не тільки основу військової сили, а й були єдиними годувальниками українського суспільства в ті тяжкі роки. Цю роль селянського населення у визвольній війні добре уявляли Б.Хмельницький та його оточення. Починаючи визвольну боротьбу проти поневолення українців чужинцями, Б.Хмельницький мав усі підстави сподіватися, що у вигнанні з земель України польських магнатів йому допоможе «...вся чернь, Люблин и Краков, от которой я не отступаю и не отступлю, бо це права рука наша...»

Козацтво, як запорізьке, так і реєстрове, а також українська шляхта стали ядром збройних сил України; вони вносили організуюче начало в їх устрій та діяльність, а також в господарсько-політичне життя країни. Запорізькі козаки складали передову бойову частину армії українського народу і зробили значний внесок у перемогу над противником. Крім того, Запорізька Січ протягом усієї війни була центром підготовки військових кадрів, важливою тиловою базою повстанців, одночасно залишаючись передовою заставою у боротьбі з агресивними планами кримських феодалів. У 1652 р. в зв’язку з воєнними діями Січ було перенесено на нове, більш зручне місце і названо Чортомлицькою.

На українських міщан покладалося матеріальне забезпечення ведення бойових дій, а православне духовенство ідеологічно обґрунтовувало справедли­вість визвольної боротьби українського народу, православного у своїй більшості, проти католицької Польщі.

Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій- Богдан Хмельницький. Виходець із сім’ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі посади у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними здібностями. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до розуміння потреб України, українського народу, усіх його верств і на початку 1648р. очолив війну за визволення України.

Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем - коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання - створити і зміцнити державне національне утворення. Це об’єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з -під влади Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 р. з багато чисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме : для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні. Їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 р.), а потім і у

Білоцерківському (вересень 1651 р.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного.

Вищий ешелон влади - генеральний уряд. Його повноваження поширюва­лись на усю територію вільної України.

Над ним стояли тільки збори всього війська - військова, або генеральна, або чорна рада. Проте вона не була постійно діючим органом. Її скликали для вирішення найважливіших питань життя України, ведення війни, а також

виборів генерального уряду.

Поступово її замінила старшинська рада, яку здебільшого складали генеральні старшини та полковники.

Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які складали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових функцій. Він видавав універсали - загальнообов’язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад - військової і генеральної старшини.

Першим гетьманом вільної України став Б.Хмельницький. Спочатку його у січні 1648 р. було обрано гетьманом Війська запорізького - головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік після перемоги під Корсунем, Б.Хмельницький оголосив себе главою звільненої України : «Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть единовладелец и самодержец русский». Самовидець розповідає, що після втечі з-під Корсуня польських загонів, а з ними обох коронних гетьманів українське військо умовило Б.Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, він одержав клейноди збіглих коронних гетьманів - їхні булави й бунчуки.

Б.Хмельницького як главу України визнавав і польський король. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б.Хмельницькому разом з привілеєм на вільності гетьманську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець підтверджує, що «...разних стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали». Надійшли подарунки і від московського царя.

А ось лист Б.Хмельницькому з далекої Англії: «Титул от английцев, данный Хмельницкому: Богдан Хмельницкий, Божьей милостью генералиссимус и

стародавней греческой религии и церкви, властелин всех запорожских казаков, страх и истребитель польской шляхты, завоеватель крепостей, искоренитель римских священников, преследователь язычников...» Автором цього послання був Олівер Кромвель, який добре розумівся на повноваженнях державних властелинів.

Слід відмітити, що становище Б.Хмельницького зумовлювалося в міру реалізації його планів. Ще на початку війни він визначив для себе роль глави держави, яку збирався створити в Україні.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини, які керували окремими галузями управління. Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їх матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана. Генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з’єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія. Генеральний суддя ( спочатку один, а згодом - двоє ) очолював вищий судовий орган - апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані.

Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави. На місцях управляли полкові та сотенні уряди.

Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. При нагоді вона могла класти край проявам сваволі полковника і, навіть, усунути його.

Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

Містами управляли виборні міські старшини, а в селах - сільські отамани.

У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким же статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення.

За Україною, як за державою, було визнане право мати постійне реєстрове військо. В 1648-1654 рр. в Україні діяла величезна на ті часи збройна сила чисельністю у 300 тисяч чоловік, яка іменувалася козацтвом. Цікаво порівняти : Б.Хмельницький у січні 1648 р. перемістився у Січ із загином в 300 чоловік, а розпочав воєнні дії у квітні того ж року з військом у 5 тис. бійців. Під Жванцем у 1653 р. стояло вже 350-тисячне військо.

Б.Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних сил. Для того він влітку 1648 р. прийняв військовий Статут - «Статут про устрій Війська Запорозького». Дисципліна в ньому була суворою. Достатньо нагадати, що шановного полковника М.Кривоноса прикували до гармати за неслухняність гетьману.

Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося прокласти по Віслі.

Але не усі ці землі довелося звільнити. Проте до 1654р. звільнена територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. В цілому вона сягала: на заході - до р.Случ, на сході - до російського кордону, на півночі - до басейну р. Прип’ять, на півдні - до степової смуги. Площа України складала приблизно 200 тис. кв. км. Хмельницький називав її по-старому - Руська земля, Русь.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана польська адміністрація, поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виникнув у 20-ті роки XVII ст. Але тоді він лише визначав територію, на якій дислокувався козацький реєстровий полк, населення якої було зобов’язано утримувати цей полк на свій кошт. Проте, починаючи з літа 1638 р., до полків та сотень, як територіальних одиниць, включили усе населення і на нього була поширена влада полкових та сотенних урядів. Згідно з Зборівським договором територія вільної Наддніпрянської України обіймала три воєводства - Київське, Брацлавське та Чернігівське, котрі поділялися на 16 полків та 272 сотні. У1650 р. полків налічувалося 20. Це було територіальне ядро української держави, де проживало 1,4-1,6 млн. населення.

Запорізька Січ складала самостійну адміністративно-територіальну одини­цю. На думку деяких вчених, полково-сотенний устрій є істотним елементом української державності, притаманний їй єдиній. Зрозуміло, полки як військові одиниці існували у багатьох країнах, але в Україні полково-сотенна організація отримала військову, адміністративну та судову владу. При тому вона виявилася напрочуд життєздатною та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).

Апарат державної влади і управління, що формувався, потребував матеріального забезпечення. З цією метою провадилося збирання податків. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше та частина населення, яка перебувала у збройних формуваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648р. Україна віддавала до казни короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні товари. У 1648-1654 рр. щороку до скарбниці України надходило приблизно 80 тис. злотих, - сума на ті часи значна.

Є відомості, що саме тоді Україна робить спробу ввести власну грошву систему. В листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмельницького. на козацькій Україні була здійснена спроба карбування монети. На одній її стороні був меч, а на другій - Ім’я Богдана. Держава склалася на основі ідеології української національної державності. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідності мати власну державу, а й з усвідомлення здібностей та можливостей українського народу створити таку державу. На час визвольної війни в Україні існувало декілька концепцій національно-державного устрою. Козацтво, яке у першій половині XVII ст., і особливо у визвольній війні, відігравало провідну роль, обрало концепцію «козацького панства», козацької держави, яка ґрунтувалася на ідеях козацької соборності. Для перетворення в життя цієї концепції багато зробив гетьман реєстровців П.Сагайдачний, досвід якого було використано при розбудові української козацької держави. За участь козаків у поході Польщі проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував П.Сагайдачному титул гетьмана України та зробив його управителем Київського воєводства. За Сагайдачного Річ Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб’єктом договори : у 1617 р. - Вільшанський, у 1619 р. - Ростовицький. У 1622 р. П.Сагайдачний вимагав у польського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва. Але Польща не додержувала обіцянок. У 1625 р. вже після смерті П.Сагайдачного, козаки вдруге звернулися до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою жовнірів та скасувати Брестську унію.

Б.Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької соборності з традиціями старої українсько-руської державності, які зберігалися й за часів панування в Україні Литви та Польщі.

Особливість української держави, що склалася виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям з помітною роллю колегіальних установ - рад різних рівней, дозволяє твердити, що в український державності була започаткована майбутня республіканська форма правління. На користь цієї думки свідчить й те, що глава цієї організації Б.Хмельницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім, це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Мабуть, це було щось на взірець аристократичного республіканського правління, оскільки реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини та шляхти. М.Драгоманов у другій половині XIX ст. писав, що устрій української держави І648-І654 рр. був більше подібний до устрою теперішніх держав європейських, так званих конституційних.

Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у І648- І654 рр., сучасники нарікали українською козацькою державою, називаючи Військом Запорозьким або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість вчених використовує назву Гетьманщина. Навіть польський король Ян-Казимир офіційно визнав, що в Україні нема іншої влади, крім влади гетьмана з військом запорізьким, і що гетьман (Б.Хмельницький) діє, як «правитель», тобто як глава держави.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договорні відносини. У І648-І654 рр. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з сусідніми Валахіею, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з «Військом запорізьким і народом руським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов’язання: Туреччина - надавати Україні військову допомогу, а українським купцям - право вільно плавати по Чорному морю та безмитно торгувати у турецьких володіннях, а Україна - перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську Імперію.

У ті ж роки Україна встановлює зв’язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існували як здобутки, так і поразки. За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визнавалася автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав проти замирення з Польщею, яка не збиралася задовольнити його справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську державність. Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожувало втратою завойованих здобутків. Все це породжувало політичну нестабільність в Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни і міщани вбивали шляхту, орендарів, урядників, знищували їх майно. Стали з’являтися опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ усе більше переконувався, що тільки власна незалежна держава захистить його свободу і православну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна фактично і юридично розірвала Білоцерківський договір і продовжувала боротьбу з Польщею до повної незалежності від неї.

Величезна історична заслуга Хмельницького полягає в тому, що він обрав єдиний вірний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику : визнавав соціально-економічні вимоги селян, але не відмовлявся й від захисту інтересів старшини та шляхти. Так, він пом’якшив напруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 р.) рішуче узяв курс на створення незалежної держави.

2.