Окупаційний режим. Спроби національно-державного будівництва. Рух опору

Завоювання фашистською Німеччиною та її сателітами України тривало до 22 липня 1942 р., хоча вже в перші чотири місяці війни вони захопили майже всю її територію, крім Луганської та східних районів Харківської та Сталінської (Донецької) областей.

17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей на чолі з А. Розенбергом. Нехтуючи національними прагненнями українців, навмисно порушивши територіальну цілісність України, окупанти утворили на її території кілька адміністративних одиниць.

Найбільша з них - «Рейхскомісаріат Україна» з центром м. Рівне була утворена 20 серпня 1941 р. Рейхскомісаріат складався із шести генеральних округів (Волинсько-Подільський, Житомирський, Київський, Дніпропетровський, Миколаївський, Таврія), які поділялися на округи й райони. На чолі рейхскомісаріату було поставлено відомого особливою ненавистю до слов’ян нациста Е. Коха. Усі важливі адміністративні та господарські посади належали виключно німцям. Нижні ланки управління в районах, містах і селах комплектувалися з числа лояльних до окупаційної влади місцевих жителів.

Проте, ще 1 серпня 1941 р. німці утворили дистрикт «Галичина» з центром у Львові, як п’ятий дистрикт Г енерального губернаторства Польщі (генерал-губернатор Г. Франк). Він поділявся на округи та повіти на чолі з цивільною німецькою адміністрацією. Зважаючи на більш лояльне ставлення західних українців до німецьких властей, їм звичайно віддавали перевагу перед поляками при призначенні на посади місцевого цивільного управління.

За згодою Гітлера територія Чернівецької області була приєднана до королівства Румунії як губернаторство «Буковина», територія Ізмаїльської області увійшла до губернаторства «Бессарабія». Територія Одеської, південні райони Вінницької і західна частина Миколаївської областей були об’єднані у губернаторство «Трансністрія», яке формально до складу Румунії не входило. Проте німці надали Румунії мандат на управління й економічне використання цієї території. Адміністрація губернаторств складалася переважно з румунів, представники місцевого населення призначалися лише на низові посади. Території румунської зони окупації відділялися кордоном від інших українських земель.

Наближені до лінії фронту території Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (Донецької) та Луганської областей перебували під управлінням військової адміністрації. Безпосереднє керівництво тут здійснювали комендатури оперативних тилових районів, які також залучали до співпраці в місцевих цивільних органах управління невдоволених радянською владою представників місцевого населення. Прифронтова зона відмежовувалась від рейхскомісаріату кордоном, переходити який дозволялося лише в певному місці за спеціальними перепустками.

На території України встановився режим «нового порядку», який передбачав тотальний контроль військової влади та окупаційної адміністрації. Особливі функції щодо підтримання окупаційного режиму покладалися на гестапо, жандармерію, поліцію, спеціальні групи та «зондеркоманди». До співпраці у військово-поліцейських підрозділах

гітлерівці залучали й місцеве населення. За даними західних дослідників, серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі у 1944 р. носили німецьку форму, було близько 220 тис. українців. До тих, хто воював на боці Німеччини з політичних міркувань, слід віднести

сформовану 1943 р., переважно на добровільних засадах, дивізію СС

«Г аличина».

Охоронно-вартові, допоміжні, поліцейські підрозділи складалися,

здебільшого, з військовополонених, які йшли на службу до німців з безвиході.

Механізм окупаційної влади діяв шляхом фізичного і морального терору, грабунку і масового знищення людей. Нацисти утворили на території України понад 180 великих концентраційних таборів, 50 гетто. За кілька місяців вони знищили 850 тис. євреїв. Усього за роки війни на українській землі були закатовані окупантами, вмерли від холоду, голоду, хвороб 3,9 млн мирного населення та 1,3 млн військовополонених.

Для усього українського населення вводилась трудова повинність та примусова праця. Згорталась система медичного обслуговування й освіти. Планувалося ліквідувати більшу частину української інтелігенції. Міста майже не постачалися продовольством. Так, Київ утратив близько 60% жителів.

З метою вивозу до рейха устаткування, сировинних ресурсів було створено спеціальний апарат, численні «господарські інспекції» та «команди». У збережених, лише дещо змінених за формою, колгоспах окупанти нещадно експлуатували селянство. Широко застосовувалась експропріація продовольства. В результаті з України надходило 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій.

Порушуючи елементарні норми міжнародного права, гітлерівці розробили і методично здійснювали програму поневолення населення окупованих територій. Новоявлені колонізатори надзвичайно «оцінили» українців як робочу силу - більшість остарбайтерів (2,5 млн) походили з України.

Закономірною реакцією на тотальний геноцид гітлерівців було поширення партизанського руху. Щоправда, на початку окупації вишколені у боротьбі з рухом опору в попередньо завойованих країнах німецькі каральні підрозділи певною мірою блокували дії поспіхом сформованих загонів радянських партизан і підпільників. Організованих форм війна у тилу ворога набула із створенням у Москві Центрального (травень 1942 р.) та Українського (червень 1942 р.) штабів партизанського руху. Дії партизанів почали набувати більш скоординованого характеру, налагодилося постачання зброєю і боєприпасами за допомогою авіації.

З кінця 1942 р. радянський рух опору набув масового характеру. В деяких контрольованих партизанами районах Чернігівської, Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської та Волинської областей відновлювалися за участю депутатів місцевих Рад і партійно-радянських активістів органи радянської влади (виконкоми). Діяльність цих органів, а також командування партизанських з’єднань, що брало на себе певні функції місцевих радянських органів, мала надзвичайний характер. Вирішуючи в умовах боротьби з окупантами воєнні, адміністративно-господарські питання, вони нерідко чинили суд. У деяких загонах існували спеціальні партизанські суди - «надзвичайні трійки» у складі командира, комісара і начальника штабу загону. Іноді вироки надзвичайного суду затверджувалися загальними зборами загону.

Найбільш відомі партизанські з’єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, Д. Медведєва, П. Вершигори та ін. За підрахунками вітчизняних істориків, в Україні діяло 46 партизанських з’єднань і близько 2 тис. загонів та диверсійно-розвідувальних груп, в яких налічувалось майже 500 тис. чоловік. Західні дослідники називають іншу цифру - близько 50 тис. радянських партизанів. Однак беззаперечним є факт вагомого внеску партизан і підпільників у розгром німецько-фашистських загарбників та їх прибічників. За даними німецького командування в боротьбі з партизанським рухом було задіяно 10 % військової сили Східного фронту.

Окупацію німцями українських земель намагалась використати для відновлення «Суверенної Соборної Української Держави» Організація українських націоналістів (ОУН).

30 червня 1941 р. у залишеному Червоною армією Львові похідна група ОУН(б) при підтримці батальйону «Нахтігаль» зібрала представників національного осередку міста і проголосила їх Національними зборами українців. У прийнятому ними акті відновлення Української держави зазначалося: «На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України - Києві з волі українського народу.» Також було проголошено призначення Я.

Без узгодження з німецькими чиновниками українські націоналісти створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі і Луцьку, а також свої органи майже в усіх районах західних областей і в 26 районах Правобережної України. Але сама можливість існування будь-яких владних українських структур суперечила планам окупантів. 15 вересня 1941 р. поліція безпеки і СД рейхскомісаріату „Україна” доповідала в Берлін: „Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому”.

Невдалими були й інші спроби відновлення української державності. Створену у липні 1941 р. у Львові Українську національну раду на чолі з К. Левицьким (колишнім головою уряду ЗУНР) гітлерівці примусили саморозпуститися. У жовтні 1941 р. за ініціативою О. Ольжича (Кандиби) ОУН(м) у Києві утворила Українську національну раду на чолі з М. Величківським. 17 листопада 1941 р. її заборонили, а понад 40 ініціаторів цієї акції, у тому числі поетеса О. Теліга, невдовзі були розстріляні. У середині листопада 1941 р. була розпущена «Українська повстанська армія - Поліська Січ» (Т. Бульби-Боровця).

Після невдалих спроб використати німецько-фашистську окупацію для відновлення української державності радикальні націоналістичні організації перевели основну частину своїх кадрів на нелегальне становище і нелегальні форми роботи.

Галичину. В деяких місцевостях установлювалась українська цивільна та військова влада, започатковувалась земельна реформа, проводилась мобілізація в УПА. Для націоналістів партизанська боротьба була формою самооборони українського населення на окупованій території. Метою її було нагромадження сил і ресурсів для збройного повстання в слушний час.

З наближенням лінії фронту до Західної України на рубежі 1943-1944 рр. бойові дії ОУН-УПА, яка налічувала 60-80 тис. вояків, спрямовувались, головним чином, проти радянських військ та партизанів. На визволеній Червоною Армією від фашистів українській землі ОУН -УПА розгорнула активну партизансько-підпільну війну проти радянської влади. У 1944-1945 рр. ними було вчинено 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, жертвами яких стали не менш як 30 тис. осіб, з них майже 4 тис. представників органів радянської влади. Поряд з цим, з 1943 р. підрозділи УПА вели жорстоку боротьбу проти поляків на змішаних україно-польських землях за територію, зводячи давні рахунки.

Зміни в законодавстві

В умовах воєнного часу зміни у правовій системі Української РСР обумовлювались завданнями щодо оборони всієї країни і здійснювались відповідно до змін у загальносоюзному законодавстві.

Цивільне право, що ґрунтувалося на принципі панування державної власності, в цілому, виявилося достатньо пристосованим до надзвичайних умов війни. Створена ще напередодні війни система планового розподілу також відповідала потребам мілітаризації народного господарства. Зважаючи на необхідність евакуації промисловості на схід, перерозподілу основних фондів, було розширено права господарських наркоматів та спрощено порядок передачі майна між державними підприємствами та установами. Мало місце застосування реквізицій, перш за все, до об’єктів колгоспно-кооперативної власності.

У період відбудови звільнених від німецько-фашистських окупантів районів з’явився ряд нормативно-правових актів (постанови РНК СРСР від 17 квітня 1943, РНК УРСР від 28 вересня 1943 р. та ін.), які встановлювали порядок здачі військовим частинам, органам НКВС або органам влади трофейного та безгосподарського майна; повернення майна підприємств, колгоспів, військових частин, яке опинилось у громадян під час окупації, їх законним власникам.

Ряд змін стосувався майнових і немайнових прав громадян. Так, за постановою РНК УРСР від 14 вересня 1941 р. за всіма категоріями військовослужбовців зберігалася на період війни надана їм житлова площа у випадках, коли ця житлова площа залишалася незаселеною, квартплата за неї не стягувалася. Терміни позовної давності у справах осіб, які знаходились на фронті, було продовжено на весь період перебування у збройних силах.

Припинявся плин шестимісячного терміну, встановленого ЦК УРСР для прийняття спадщини. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. було розширене коло спадкоємців за законом: до них почали відносити батьків, братів й сестер спадкодавця. У разі відсутності спадкоємців за законом, дозволялось заповідати майно державним органам, громадським організаціям та стороннім особам. Однак спадкодавець не мав права позбавити спадщини неповнолітніх дітей або непрацездатних членів сім’ї.

Застосовувався дещо інший порядок визнання безвісно відсутніми і померлими тих осіб, які безвісти пропали на фронті. Повідомлення військових органів про зникнення особи вважалося судом підставою для визнання особи померлою.

Командирам окремих військових частин, а також начальникам шпиталів надавалося право засвідчення доручень та заповітів військовослужбовців.

Зміни у сімейному праві стосувалися, перш за все, посилення охорони дитинства й материнства. Ряд постанов союзного та українського урядів було спрямовано на влаштування та надання допомоги дітям-сиротам: РНК УРСР від 15 лютого 1942 р. «Про влаштування дітей, які залишилися без батьків»; РНК СРСР від 15 червня 1943 р. «Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю і хуліганством»; РНК УРСР від 27 березня 1943 р. «Про організацію допомоги дітям, батьки яких загинули в боях з німецько-фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації районів УРСР»; РНК СРСР від 30 липня 1944 р. «Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпритульністю дітей в Українській РСР».

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 8 вересня 1943 р. було вдосконалено порядок усиновлення.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. збільшувалась державна допомога вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, встановлювалося почесне звання «Мати-героїня», засновувалися ордена «Материнська слава» та «Медаль материнства». Разом з тим, було скасоване право звернення матері до суду з позовом про встановлення батьківства. Права та обов’язки подружжя породжував лише зареєстрований шлюб, що, на думку законодавця, мало сприяти зміцненню сім’ї, виховувало більш серйозне ставлення до шлюбу.

Значні зміни відбулися у трудовому праві. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. «Про воєнний стан» воєнній владі надавалося право застосовувати трудову повинність для виконання оборонних робіт. У подальшому порядок залучення громадян до трудової повинності регламентувався постановою РНК СРСР від 10 серпня 1942 р.

Усі робітники і службовці підприємств воєнної промисловості Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. були визнані на період війни мобілізованими і закріплювалися за тими підприємствами, на яких вони працювали. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1942 р. з метою забезпечення постійними кадрами підприємств, що обслуговували потреби оборони, було введено трудову мобілізацію як форму залучення громадян до праці. Трудова мобілізація поширювалась на працездатне міське населення, чоловіків від 16 до 55 років та жінок від 16 до 45 років, які не працювали в державних установах та підприємствах.

Серед форм залучення громадян до праці, певною мірою, зберігався й трудовий договір. Відповідно до постанови РНК УРСР від 27 серпня 1944 р.

набули поширення договори підприємств з колгоспами, за якими колгоспники залучалися як робоча сила до відбудови вугільної промисловості Донбасу.

Істотні зміни стосувалися таких інститутів трудового права, як робочий час і час відпочинку. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р., директорам підприємств дозволялося встановлювати обов’язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох годин на день. Чергові та додаткові відпустки було замінено грошовою компенсацією, яка відповідно до указів Президії Верховної Ради СРСР від 9 квітня 1942 р., 9 січня 1943 р. перераховувалась як заощадження на спеціальні рахунки працівників.

З метою стимуляції праці вводились премії, нові почесні звання, відзнаки, а також застосовувались міри дисциплінарної і кримінальної відповідальності за порушення трудової дисципліни.

Нагальним питанням було працевлаштування та надання допомоги інвалідам війни. Відповідно до постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 20 квітня 1943 р. «Про працевлаштування і побутове обслуговування інвалідів Вітчизняної війни» інвалідам надавалося право першочергового працевлаштування та соціальні пільги (в отриманні житла, медичної допомоги, освіти тощо).

Суттєвою рисою змін у земельному і колгоспному законодавстві стало подальше зближення колгоспної власності з державною. На потребу воєнного часу було прийнято нормативні акти щодо підвищення продуктивності праці та зміцнення трудової дисципліни в колгоспах. Однак це завдання вирішувалося переважно посиленням примусово-репресивних методів. Так, постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 13 квітня 1942 р. установлювався обов’язковий мінімум у 120 трудоднів на рік (для районів УРСР) колгоспникам та 50 трудоднів підліткам-членам сімей колгоспників у віці від 12 до 16 років. Передбачалося, що працездатні колгоспники, які без поважних причин не виконували цей мінімум, могли за вироком суду бути покарані виправно-трудовими роботами до 6 місяців з відрахуванням з виплати трудоднів до 25% на користь колгоспу. Вони мали вважатися такими, що вибули з колгоспів, втратили права колгоспників і позбавлялися присадибних ділянок.

Місцевим органам влади відповідними нормативними актами надавалося право залучати у порядку обов’язкової мобілізації на сільськогосподарські роботи працездатне населення міст і сільської місцевості віком від 14 до 55 років. У 1944-1945 рр. установлювався обов’язковий вихід на роботу всіх працездатних членів сімей колгоспників у віці 14 і більше років на час збирання врожаю.

Щоправда, з 1943 р. розпочалося впровадження додаткових виплат колгоспникам за високоякісну працю.

Значні зміни відбувалися у сфері кримінального права. В умовах воєнного стану загальною тенденцією було посилення кримінальної репресії. Посилилась відповідальність, перш за все, за державні та військові злочини (зносини з контрреволюційною метою з іноземною державою, антирадянська пропаганда або агітація, шпигунство, перехід на бік ворога, зрада, дезертирство та ін.).

Установлювалися нові склади злочинів. Так, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення» від 6 липня 1941 р., особи, винні у поширенні у воєнний час брехливих чуток, «каралися за вироком військового трибуналу ув’язненням від 2 до 5 років, якщо ця дія за своїм характером не тягла за собою більш тяжкого покарання».

Серед нових складів злочинів також ухилення від трудової мобілізації, приховування трофейного майна, зброї тощо. Склад деяких злочинів передбачав застосування колективних покарань. За постановою ДКО від 24 червня 1942 р., до повнолітніх членів сімей осіб, які були засуджені до вищої міри покарання за шпигунство, перехід на бік ворога, службу в каральних та адміністративних органах німецьких окупантів, спробу зради, зрадницькі наміри, застосовувались репресії у виді арешту і вислання у віддалені місцевості СРСР терміном на 5 років.

В умовах війни зросло значення боротьби зі злочинними посяганнями на державну і колгоспну власність. При розгляді цих справ широко застосовувалась сумнозвісна постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. Разом з тим, були прийняті й спеціальні акти, що передбачали підвищену відповідальність за розкрадання майна, яке мало оборонне значення. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 серпня 1942 р. «Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах» встановлювалось покарання до 5 років ув’язнення.

У деяких випадках кримінальна відповідальність застосовувалась за дії, які раніше каралися в адміністративному порядку (зокрема, пов’язані з необережністю, недбалістю, бездіяльністю) або регулювалися трудовим законодавством (наприклад, самовільне залишення роботи).

У кваліфікації певних злочинів застосовувався принцип аналогії. Так, злісне ухилення від трудових обов’язків робітників і службовців підприємств прифронтових районів за указами від 7 та 26 грудня 1941 р. розглядалось як дезертирство; крадіжка особистого майна в умовах воєнних дій за обтяжувальних обставин (повітряний наліт тощо) відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду від 8 січня 1942 р. кваліфікувалась як бандитизм.

Характерно, що поширення кримінальної репресії, посилення жорстокості покарань поєднувалося із застосуванням умовного засудження, відстрочки виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням на потреби фронту засуджених у «штрафні» роти та батальйони.

Відповідно до Декларації держав-союзниць (СРСР, США, Великобританії) «Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства» 19 квітня 1943 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про міри покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян та їх підсобників». Цим актом встановлювалося, що «німецькі, італійські, румунські, угорські, фінські фашистські злодії, винні у вбивствах і катуваннях цивільного населення і полонених червоноармійців, а також шпигуни та зрадники з числа радянських громадян» несуть покарання у виді смертної кари через повішення. Для «посібників з місцевого населення», винних у сприянні вчиненню зазначених злочинів встановлювалося покарання у виді заслання та каторжних робіт від 15 до 20 років. Розгляд зазначених справ покладався на створювані при дивізіях військово-польові суди у складі: голови військового трибуналу дивізії (голова суду), начальника особливого відділу дивізії та заступника командира дивізії з політичної частини, за участю прокурора дивізії. Вироки мали затверджуватися командирами дивізій та виконуватися негайно.

У зв’язку з випадками кваліфікації будь-якої допомоги радянських громадян окупаційним властям як зради Батьківщині, 25 листопада 1943 р. Пленум Верховного Суду СРСР прийняв постанову «Про кваліфікацію дій радянських громадян, що надавали допомогу ворогу в районах, тимчасово окупованих німецькими загарбниками», в якому чітко розмежовувались зрада і пособництво. Указувалися також випадки, коли до осіб, які співпрацювали з окупаційною владою, кримінальна відповідальність не застосовувалась (допомога населенню, робота за професією тощо).

Зміни в процесуальному законодавстві торкалися переважно кримінально-процесуальної галузі. Насамперед, вони полягали в особливому порядку попереднього розслідування та розгляду справ воєнними трибуналами, що був установлений «Положенням про військові трибунали в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, і в районах бойових дій» від 22 червня 1941 р. Військові трибунали розглядали справи у складі трьох постійних членів через 24 години після вручення обвинувального висновку.

Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані або змінені лише у порядку нагляду. Вони вступали у законну силу з моменту їх проголошення та виконувались негайно, за винятком вищої міри покарання (розстрілу), щодо якої був особливий процедурний порядок застосування. Про кожний смертний вирок військовий трибунал мав негайно телеграфом повідомляти Голову військової колегії Верховного Суду СРСР, а також Г оловного військового прокурора Червоної Армії або Г оловного військового прокурора Військово-Морського Флоту за належністю. Якщо протягом 72 годин від них не надходило повідомлення про призупинення вироку, вирок виконувався.

Право призупиняти виконання смертних вироків надавалося також Військовим радам округів, фронтів та армій (флотів, флотилій) за умови негайного повідомлення про власну думку Голови військової колегії Верховного Суду СРСР та Головного військового прокурора Червоної Армії або Головного військового прокурора Військово-Морського Флоту за належністю.

Цим Положенням керувалися й загальні суди у справах про злочини, за які була встановлена відповідальність за законами воєнного часу.

* * *

Друга світова війна завдала Україні більше втрат і руйнувань, ніж будь- якій іншій країні Європи. У цій жахливій бойні загинув кожен шостий її житель. Було зруйновано 714 міст і селищ, 28 тисяч сіл. Лише прямі матеріальні збитки, яких зазнала Україна в результаті окупації, становили 285 млрд карбованців у довоєнних цінах.

Зміни державно-правового розвитку України відбувалися у річищі воєнно-політичних заходів СРСР, спрямованих на розгром ворога. Закономірністю функціонування державного механізму під час війни було ще більше посилення тоталітарно-централістських засад, здійснення владних функцій неконституційними надзвичайними та воєнно- політичними органами, в яких відбулося безпосереднє об’єднання партійного, радянського та військового керівництва. Значно зросла репресивно-каральна функція органів НКВС, військових трибуналів, прокуратури й суду.

В умовах воєнного стану склалося своєрідне нормативно-правове поле з різними засобами стимулювання та примусу людей до військової та трудової діяльності. Характерною рисою його розвитку було посилення кримінальної репресії.

Окупаційний режим, встановлений фашистською Німеччиною та її сателітами на території України, передбачав знищення державності, масовий геноцид та економічне пограбування українського народу. Важливою склаовою перемоги став рух опору проти німецько-фашистських загарбників. Невдалими виявилися спроби створення української державності на ілюзорних намаганнях ОУН заручитися підтримкою з боку фашистської Німеччини.

Увібравши всі етнічні українські землі, УРСР, як складова Радянського Союзу, стала однією з переможниць у війні. Відбулося піднесення України - фундатора ООН на міжнародній арені.