КОРОТКИЙ КОМЕНТАР ЗАГАЛЬНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ НОРМ СТАТУТУ 1529 р.

У XV — першій чверті XVI ст. змінилася суспільна і політична структура Великого князівства Литовського. Пани і магнати, яким належало більше половини земель держави являли собою значну силу як в економічному, так і в політичному відношенні..

У XV ст. у Великому князівстві Литовському закінчився період феодаль­ної роздробленості, зміцнилися позиції центральної влади на місцях. По­дальшого розвитку набули феодально-кріпосні відносини. Правові норми Руської Правди, обласних і загально-земських привілеїв не відповідали новим економічним, соціальним і політичним відносинам. На порядку денно­му постало питання нагальної кодифікації права, в якій рівною мірою була зацікавлена як литовська, так і українсько-білоруська шляхта.

Період, що розглядається, для більшості східноєвропейських держав характеризувався загальною кодифікаційною тенденцією. У 1500 р. коди­фікацію права здійснила Чехія, в 1514 р. проект кодифікації звичаєвого права був підготовлений в Угорщині, Статут Ласького 1506 р. став осно­вою для проведення кодифікаційних робіт у Польщі. Кодифікатори не об­межувалися записом звичаєвого права, яке до цього застосовувалося суда­ми.

жалося за основу існуючого ладу, воно стало загальнообов’язковим для всіх членів суспільства, в тому числі і для правителів найвищого рангу. Із затвердженням державного суверенітету посилюється прагнення до фік­сованого (писаного) права, побудованого на принципі територіальної ви­ключності його дії.

Із розвитком писаного права і його подальшою систематизацією виникла необхідність визначити, які норми поведінки людей підлягають регламен­тації законом, а які регулюються нормами релігії і моралі. Виникла не­обхідність у вчених-юристах, які мали створити певну систему класифікації норм поведінки. На початок XVI ст. в Європі не існувало визначення по­няття «право». Коли йшла мова про право, то юристи вказували, що воно має служити справедливості і порядку в суспільстві. Згодом, один із твор­ців Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. Лев Canera відзна­чав, що окрім попередження злочинів, закон має визначати повноваження посадових осіб, у тому числі і господаря, який має здійснювати свою владу тільки в межах, встановлених цим законом: «Только на законе и праве пи­саном всю безопасность и благосостояние государства основывают. О чем великий и благородный греческий философ Аристотель говорил, что там господствует дикий зверь, где человек власть свою осуществляет по своей прихоти, а где верховенство имеет право или закон, там сам Бог всем пра­вит» ¹. Лев Canera вважав, що право не є вічним і незмінним, а вигадане людьми і створюється тими, хто тримає владу у своїх руках. Таким чином, Canera підійшов значно ближче до дійсно наукового розуміння суті права, ніж його сучасники і навіть майбутні правознавці.

Українські землі, які були невід’ємною частиною Великого князівства Литовського, без сумніву зазнали загальноєвропейського впливу.

Як уже відзначалося, Велике князівство Литовське формувалося як ба­гатонаціональне, як Литовсько-Руська держава. Якщо литовський народ у XIV ст. тільки починав створювати власну правову систему, то український і білоруський вже мали свою самобутню правову культуру і свій писаний

кодекс права — Руську Правду. Звідси — спрощене сприйняття литовцями елементів західної культури. «Руська» культура, не зважаючи на її пануван­ня на державному рівні, не вкорінилася у свідомості місцевого населення настільки, щоб бути здатною протидіяти західному впливові, який досить агресивно здійснювався через Польщу. Православна віра, яку так охоче приймали литовці в XIV ст., і яка ніколи не насаджувалася тут силою, не витримала тиску католицизму в XVI ст., коли більшість литовців перейшла до католицької віри.

Існування у одній державі двох гілок християнства призвело до того, що на відміну від інших середньовічних держав того часу, у Великому кня­зівстві Литовському сформувалася система, близька до цезарепапізму, за якої державна влада відтіснила церковну з її космополітичними ідеями.

Кодифікація права Великого князівства Литовського у XVI ст. має свою довгу історію. Першу спробу систематизації права було зроблено в сере­дині XV ст., коли прийняли Судебник Казимира 1468 р. Зміст Судебника обмежувався нормами кримінального і кримінально-процесуального права, в зв’язку з чим «всі інші правовідносини продовжували регламентуватися в кожній землі по-різному, в залежності від місцевого звичаєвого права»². У 1501 р. великий князь Олександр, надаючи підтвердний привілей Во­линській землі, підкреслював, що його чинність буде мати тимчасовий ха­рактер, «пока права статута у отчизне нашей уставим». Олександр плекав надію, що «тогды вси земли наши одного права держати мають и одним правом сужены будут подле статуту» ³. Вперше, питання про кодифікацію права було підняте на Віденському сеймі 1514 р., але магнатам, які не були в ній зацікавлені, вдалося відтягнути його рішення. На Гродненському сей­мі 1522 р. шляхта знову звернулася до господаря ⁴ з проханням кодифіку­вати законодавство і розглянути проект тексту статуту. Господар з Пани- Радою «право им прирекли дати и тыи вси члонки, как ся подданные наши мають справовати и радити, казали есмо...

в Бересті. Приймається рішення «тое право выдать всем подданым Вели­кого княжества Литовского, рассказати нашим господарским словом, абы вже тым правом справовалися и радили водлуг того рассказания нашого» ⁶. Біля чотирьох років проект статуту обговорювався на місцях і тільки на Віленському сеймі 1528—1529 рр. він затверджується як Права писані Великого князівства Литовського (які згодом для зручності дослідники на­звали Статутом — /7. Λ4.) і стає чинним правом для всієї литовсько-руської держави. За формою систематизації Статут 1529 р. був зводом законів, який включав до себе систематизоване земське і звичаєве право і ряд ко­дифікованих нових норм права. Головну редакційну правку Статуту здійс­нив воєвода віденський і канцлер Великого князівства Альбрехт Гаштольд, який за службовим становищем очолював кодифікаційну комісію. На жаль, ми не маємо відомостей про те, як формувалася ця комісія і хто входив до її складу. Відомий польський вчений Ю. Бардах висунув гіпотезу, що в редагуванні Статуту Гаштольду допомагали доктори права — Є. Таліат і В. Чирка, які були представниками правової науки того часу і добре зна­ли правову дійсність Великого князівства Литовського ⁷. Кодифікаційній комісії вдалося створити нормативний акт, який, за визначенням В. І. Піче- ти, був одночасно і «основними законами» Великого князівства Литовсько­го ⁸. Статут 1529 р. відображав реальне співвідношення сил у суспільстві, де економічна і політична влада як і раніше належала магнатам і панам. Шляхта ще не стала тією силою, яка могла би протидіяти великим земле­власникам.

У передмові до Статуту господар Сигізмунд гарантував «всим прелатом, княжатом, паном хоруговным, велможам, рыцерем повышоным, шляхте и всему поспольству и их подданным а тубыльцом земль Великого князьства нашого Литовского, которого бы кольвек стадла а стану были, вси их права и привилья: костельные, так латынского закону, яко и греческого, тэж и светцкие...» ⁹.

Вказати точну кількість артикулів Статуту 1529 р. неможливо, оскільки в списках, які дійшли до нас, вона є різною. С. Лазутка висунув ідею, що в юридичному оригіналі артикули взагалі не мали нумерації¹⁰. За списком Дзялинського Статут складався з 13 розділів, які разом із вступами до частини з них поділялися на 242 (в деяких списках — на 243) артикули. Перший розділ визначав компетенцію великокнязівської влади, другий регу­лював земську оборону, третій кодифікував особисті і станові права шлях­ти, четвертий містив норми сімейного права і визначав правовий статус жінки в питаннях землеволодіння і спадкування, п’ятий регулював опікун­ське право, шостий — регламентував судочинство і судовий процес. Інші розділи перераховують кримінальні злочини проти особи, власності тощо. Так, розділ сьомий носить назву «Про земські насильства, про побиття і про вбивства шляхтичів», восьмий — «Про земельні суди, про кордони і межі, про копи», дев’ятий — «Про лови, про пущі, про бортне дерево, про озера, про боброві гони, про хмільники, про соколині гнізда», деся­тий — «Про маєтки, які обтяжені боргами, і про заставу», одинадцятий —

«Про головщини людей путних, селянські і паробоцькі», дванадцятий — «Про грабежі і про няв’язки», тринадцятий — «Про злодійство». Таким чином, Статут містив норми державного, цивільного, сімейного, спадкового, земельного, кримінального і процесуального права. Мудрість і далекогляд­ність укладачів Статуту проявилася в тому, що вони, не маючи можливості охопити правом всі існуючі в суспільстві відносини, внесли до нього спе­ціальний артикул, який передбачав постійне поповнення Статуту новими нормами: «права писанные дали есмо всей земли, по котрому право мають суд судити, однак же вси права до остатку врыхле не могут ся зложити, яко ж и тые права не могли до остатка всих артикулов мети. Нили ести бы ся што пригодило перед судьями, чого бы в тих правех не было опи­сано, тогды то даем на розознанье судей под сумненьем их, иж они мають, упомянувши на Бога, и то сказати водле стародавнего обычая» [Статут 1529 р., розд. VI, арт. 25]. І далі законодавець визначає саму процедуру внесення нових законоположень до Статуту: «а ведже скоро на первом сойме перед нами або перед паны радами нашими мають тые члонки обья- вити. И ести бы мы або панове рада наша тые члонки уфалять, тогды мають тэж приписаны быти к тым правам» [Там само].

На відміну від систематизації права в західних країнах, де вона здійсню­валась виключно на основі римського права і охоплювала тільки приватне право, у Великому князівстві Литовському систематизація торкалася і по­зитивного права, в тому числі і державного. В основу цієї систематизації були покладені нові принципи: суверенність державної влади (всупереч середньовічному церковному космополітизму), єдність права для всієї дер­жави і її громадян і пріоритет писаного права. Проте, закріплення пра­вом різноманітних пільг і привілеїв для різних станів і груп людей, що було характерним для феодального суспільства, підривало загальний принцип єдності права.

Статут 1529 р. з повним правом можна назвати конституцією феодаль­ної держави. Норми конституційного права були зосереджені, головним чи­ном, у перших трьох розділах.

Вже у вступі до Статуту декларувалися рівні права всіх підданих дер­жави. Норми Статуту забороняли перетворювати вільних людей на рабів: «Также постановляєм, что свободный человек ни за какое преступление не должен быть обращен в вечную неволю» [Статут 1529 р., розд. XI, арт. 6]. Слід відзначити, що норми Статуту обмежили джерела невільництва і вка­зали на чотири причини, які вели до невільництва: «первые, которые здавна в неволе суть або з невольных ся родили; другие, которые полоном заве­дены суть з земли неприятельское; третєє, коли бы на смерть сказаны кому, окроме злодейства, а оные бы просили того кому сказаны, жебы их не губил, а давали бы ся в неволю, а он бы их не губил, таковые в неволи мають быти и дети их которые потом будуть родити; четвертое, коли бы сами ся в неволю подали: а хто бы, ведаючи, жонку невольную, хотя че­ловек вольный, ее понял, тогды и сам в неволю маеть быти и дети их, будуть мужского або женского стану; тым же обычаем и жонка маеть

быти, естли бы за невольного пошла, ведаючи, тогды и сама в неволю подает ся и дети их» [Статут 1529 p., розд. XI, арт. 12]. Ми не випадково привели майже повний текст цього артикулу, бо саме в ньому чітко просте­жується вплив на Статут Руської Правди і зокрема норм, які встановлю­вали джерела холопства в Київській Русі. Статут вводив норму, яка певною мірою захищала права челяді невільної: «естли бы хто в голод челядь свою невольную выбил з двора проч, не хотячи их переховати, а они бы сами в голод перекормили ся, таковые вжо не мають быти невольными, але воль­ные» [Статут 1529 p., розд. XI, арт. 11]. У Московській державі це поло­ження буде рецепійоване «заповідними літами», які запровадить там указ 1581 р.

Ідеями християнського гуманізму пройняті майже всі артикули Статуту, де йдеться про патріотизм, про усвідомлене поняття суверенності народу і держави, про рівність всіх перед законом, про відповідальність уряду перед народом, про засудження деспотизму, про право на власність і особисту недоторканність, про договір як джерело права, про інститут присяги суд­дів та інших посадових осіб, про станове представництво, про громадянські та політичні права шляхти, про юридичний захист прав особи тощо. Важ­ливою рисою Статуту була його віротерпимість і доброзичливе ставлення до всіх народностей, що мешкали в державі. Пояснювалося це федератив­ним устроєм держави, для запобігання розпаду якої і проголошувалася рівність прав католицької і православної шляхти: «...так латынского закону, яко и греческого...» [Статут 1529 р. Вступ].

Слід підкреслити, що розділи і артикули Статуту, які стосувалися кон­ституційного права, були пріоритетними у порівнянні з аналогічними норма­ми кодексів інших держав того часу. У них визначалися права і обов’язки громадян, їх участь у формуванні владних структур, компетенція держав­них установ. Господар зобов’язувався зберігати територіальну цілісність держави, не допускати іноземців до державних посад і не наділяти їх маєт­ками: «держаней и честей чужоземцом не мають даваны быти» [Статут 1529 p., розд. Ill, арт. 3]. Це означало, що господар не буде призначати громадян Польщі на державні посади у Великому князівстві Литовському і не буде діяти там як король Польський. Це положення підтверджувалось також і тим, що, знаходячись в Польщі, господар не повинен нікому нічого жалувати і підтверджувати привілеї [див.: Статут 1529 р., розд. І, арт. 25]. Таким чином, перший розділ Статуту визначав громадянські і політичні права шляхетського стану без врахування їх віросповідання. Політичні пра­ва шляхти здійснювалися шляхом їхньої участі в сеймі і уряді, яким була Пани-Рада. У Статуті говориться, що господар буде «вси уфалы старые держати, а новые с паны радами прибавляти» і всі питання буде вирішу­вати «с порадою, и с призволеньем рад наших Великого князьства Литов­ського» [Статут 1529 р., розд. III, арт. 6]. Членами Пани-Ради були воєводи, рівні їм старости земель, каштеляни, католицькі єпископи і найбільш мо­гутні князі українських і білоруських земель. Вище православне духовен­ство участі в Пани-Раді не брало, оскільки інтереси земель, які мали право

на самостійність, захищалися князями. Статуї підкреслює, що всі давні посади зберігаються і кожний, хто займає їх у своєму повіті, повинен, як і раніше, «судити, радити и децких своих всылати, и врадов своих вживати подле давного обычая» [Статут 1529 p., розд. ПІ, арт. 4]. Главою уряду вважався господар, який обіцяв своїм підданим, що «коли пан Бог всхочеть взычити допустити нам панства иного, также и кролевства, тогды панства нашого, Великого князьства Литовского, и рад наших ни в чом не вмен­шим» [Статут 1529 р., розд. ПІ, арт. 1]. Слід відзначити, що Статутом вста­новлювалися для господаря не тільки права а й обов’язки. Особливо чітко це простежується в області зовнішньої політики. У Статуті вказується, що «господар шлюбуєть розмножати Великое князьство Литовское и, што не­добре розобрано, ку панству привернути» [Статут 1529 р., розд. III, арт. 2]. Цей артикул зобов’язував господаря стояти на захисті держави, обороняти її від загарбників, а те, що було захоплене з земель Великого князівства Литовського раніше, повернути. Обов’язком господаря було також охоро­няти права панства і шляхетства, бо на них лежав головний тягар захисту держави. Цьому обов’язку присвячений розділ Статуту «Про оборону зем­ську», у вступі до якого чітко зазначалося «повинен кождый войну служи­ти» [Статут 1529 р., розд. II, вступ]. Статут вводив загальну військову повинність [див.: Статут 1529 р., розд. II, арт. 1]. Кожний шляхтич, відпо­відно до земського рішення зобов’язаний був з’явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого земельного володіння. До того ж така військова служба вимагалася з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних. Норми Статуту допускали можливість нез’яв­лення землевласника на військову службу у зв’язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на маєток: «хто бы колве с тых одданых, вышей мененых, войны не служил або, при­ехавши, на рок не пописал ся, а хотя и пописал ся, а шиху не дождал або шиховал ся, без воли гетмановы поехал проч, тот именье свое тратить» [Статут 1529 р., розд. II, вступ]. І хоча шляхетська земельна власність вважалася недоторканною, до тих підданих, хто «с панства нашого втек до земли неприятелей наших», застосовувалися санкції: «таковый кождый честь свою тратить, а именье его отчизное и выслужоное, и купленое ни детем, ани близьким, только на господара» [Статут 1529 р., розд. I, арт. 2]. Право на нерухоме майно втрачали також діти зрадника.

Господар зобов’язувався не відбирати посад і майна без суду, дотри­муватися старих законів і видавати нові тільки за участю представницького органу держави — Пани-Ради. У Статуті знайшли втілення деякі ідеї пра­вової держави. Норми Статуту не регулювали відносин між державою і церквою, світська особа не могла каратися за нормами канонічного права.

Протягом XIV—XVI ст. ст. у Великому князівстві Литовському відбу­вався процес формування шляхетського стану, який затягнувся на десяти­ліття. Добуті в нелегкій боротьбі шляхетські права нормативно закріпив Статут 1529 р., де чітко були визначені докази приналежності особи до цього стану, встановлювався сам порядок доведення, підтвердження чи от­римання шляхетства [див.: Статут 1529 р., розд. ПІ, арт. 11]. Господар гарантував шляхті, що «не шляхту над шляхту не маем повышати, але всю шляхту заховати в их почтивости» [Статут 1529 р., розд. III, арт. 10].

Серед інших прав Статут гарантував право вільного переміщення і емі­грації вільним станам «для приискания себе лучшей доли... во всякие зем­ли, кроме земель неприятелей наших» [Статут 1529 р., розд. III, арт. 8].

Не зважаючи на те, що життя більшості міст Великого князівства Ли­товського регулювалося магдебурзьким правом, у Статуті 1529 р. є ряд ар­тикулів, які стосуються міського населення. Норми Статуту регулювали по­рядок відстрочення виплат за майновими зобов’язаннями (розд. І, арт. 10), збір торговельного мита (розд. І, арт 21), встановлювали покарання міща­нина, який побив шляхтича (розд. III, арт 14), розмір головщини (розд. VI, арт. 12), регламентували правове становище шляхти і селян, які прибували до міста у торговельних справах, встановлювали ціни на тварин, птахів, зерно тощо (розд. XII, арт. З, 5, 9, 10, 11). Статут виявляв турботу про шляхтича, який попадав у боргову залежність від міщанина. Він визначав три обставини, за яких верховна влада могла санкціонувати відстрочку виплати взятої позики в обумовлений кредитом термін: полон, знаходження на державній службі, доказ своєї неспроможності [Статут 1529 р., розд. І, арт. 10]. Відстрочки з інших мотивів, навіть письмово оформлені, земські і міські суди до уваги не брали. Щоправда, це ставило міщанина у нерівне становище зі шляхтичем. Норми Статуту забороняли міщанам стягувати борги з селян, вчиняючи розправу над своїми боржниками безпосередньо на торгу: «мещане и подданые наши о долги свои какие-кольве не мають селян наших ани теж чиих иных, духовных и светских, в местех на торзех заповедати ани тым собе на них справедливости доводити» [Статут 1529 р., розд. XII, арт. 9]. Статут гарантував міщанам нарівні з іншими верствами населення дотримання всіх пожалуваних їм свобод і вольностей: «шлюбуєм своею парсуною господарскою, иж всю шляхту, княжата и паны хоругов- ные, и вси бояре посполитые, и мещане, и их людей заховати при слободах и вольностях, от продков наших и тэж от нас даных им» [Статут 1529 р., розд. III, арт 7]. Наведені приклади вказують на розширення сфери дії загальнодержавних законів на міста, навіть на ті, які мали право самовря­дування.

Норми цивільного права регулювали, перш за все, право власності. Ста­тут 1529 р., який закріплював права і привілеї землевласників, коли мова йшла про власність, використовував терміни «реч», «рухомые речи», «име­нье». У Великому князівстві Литовському в період формування феодальних відносин земля не була об’єктом широкого товарообігу для більшості на­селення. Обмежений товарообіг землі допускався тільки в середовищі па­нівної верстви. Тому, в юридичному лексиконі Статуту поняття «именье» розглядається як нерухома річ, а власне «реч» — як рухома річ, що знахо­диться у товарообігу. У Статуті 1529 р. термін «реч» використовується в широкому розумінні, як предмет юридичних угод, до якого належить і рухоме і нерухоме майно. До об’єктів нерухомого майна належали маєтки, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки тощо, а до рухомого — «інші всякі добра і пожитки».

Статут розрізняв королівські, господарські, магнатські, шляхетські і церковні землі, правовий режим яких був різний. У залежності від способу придбання маєтки розподілялися на спадкові (отчизна, дідизна), вислужені або одержані в користування (держання «до волі панської») і куплені. Різ­ним був режим розпорядження цими категоріями земель. Тільки власник купленого земельного володіння мав право вільного розпорядження ним. Щодо спадкового і вислуженого майна, то власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна. Право воло­діння землею визначалося господарським листом, грамотою, або давністю часу. У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право володіння землею, ця земля переходила до господаря. Статут 1529 р. гарантував недоторканність тієї землі, право володіння якою ґрунтувалося тільки на давності часу. Після строку земської давності усякі позови щодо таких володінь визнавалися недійсними і вони залишалися у тієї особи, яка тримала їх не менше десяти років [див.: Статут 1529 р., розд. І, арт. 18]. Норми Статуту були спрямовані на захист права власності. Так, у відпо­відності до давньої норми звичаєвого права встановлювалася відповідаль­ність за переорювання межі: «естли бы шляхтич шляхтичу... межу пере­орал, тогды три рубли а вины только ж. А естли бы мужик мужику то вчинил, тогды мужику рубль грошей а вины только ж» [Статут 1529 р., розд. VIII, арт. 8].

У Статуті 1529 р. досить детальну регламентацію отримало спадкове і опікунське право. Розрізнялося спадкування за заповітом, за законом і на підставі звичаю. За загальним правилом спадкоємцями майна своїх батьків ставали діти. До спадкоємців за законом відносились діти, брати, сестри, батьки і інші кровні родичі. Прогресивним у порівнянні з аналогічними нормами законодавства інших країн Європи був артикул 14 розділу IV, за яким діти від першої, другої, третьої, четвертої і інших дружин, скільки б їх не було, отримували рівні права на долю батьківського майна. Статут передбачав випадки, коли спадкоємці за законом втрачали право на спад­щину. Так, за законом виключалися з числа спадкоємців доньки, які вий­шли заміж без згоди батьків або одружилися з іноземцями; незаконно на­роджені діти; вдови, які без згоди родичів вийшли заміж за простолюдинів; діти державних злочинців тощо. Батьківське майно передавалося за спад­ком лише синам. Що стосується материнського майна, як нерухомого так і рухомого, то воно порівну розподілялося між синами і дочками. За відсут­ності синів, дочок, родичів спадкове майно переходило до близьких по бать­ківській лінії. Материнське майно переходило до тих спадкоємців, які були близькими по материнській лінії.

Закон, визнавав можливість розпоряджатися майном за допомогою запо­віту. Вільно заповідати можна було рухоме майно, а також куплену неру­хомість, яка не входила до родового маєтку. Права заповідати майно не

мали неповнолітні, ченці, сини, які не були виділені, залежні люди, єретики, божевільні, ті, що тимчасово втрачали розум. Останні, коли приходили до тями, повертали собі право складати заповіт [див.: Статут 1529 р., розд. V, арт. 14]. Статут визначав порядок складання заповіту. Обов’язковою вва­жалася присутність священика або свідків, які заслуговували на довіру. Не могли бути свідками «напервей, тые, которые тастаментов своих чинити не годны, тэж и невесты, екзекуторове або опекунове того ж тастаменту, также тэж тые, которым в том тастаменте што отписано» [Статут 1529 р., розд. V, арт. 16]. Багато питань, пов’язаних із спадковими відносинами, регулювалися нормами звичаєвого права.

Опікунському праву у Статуті присвячено цілий розділ — п’ятий, який носить назву «Про опікунів». У ньому регламентувалося коло осіб, які могли бути опікунами, порядок їх призначення і перепризначення, обов’яз­ки, відповідальність. Опіка призначалася над неповнолітніми і їхнім майном, проте головна увага приділялася майну. Опікунами за законом вважалися батько чи мати неповнолітнього, а також найближчі родичі. Сторонні особи могли призначатися опікунами за заповітом батьків або за рішенням суду. Опікун призначався з того стану, до якого належав той, кого опікували, оскільки він повинен був нести всі повинності і володіти не меншою діє­здатністю, ніж власник, який залишив майно неповнолітньому. Опікун не мав права відчужувати майно осіб, які знаходились у нього під опікою. Закон строго стояв на захисті тих, кого опікували: «А серебщизны и вин опекательники и иные пожитки або скарбы потратили, або люди розогнали, а то бы на них правом переведено, тогды все подле рейстров з своїх имений мають де тем наповнити» [Статут 1529 p., розд. V, арт. 7]. Справи з позо­вів до неповнолітніх про відчуження майна призупинялись, як правило, до досягнення ними повноліття. Така детальна регламентація інституту опіки свідчила про підвищений інтерес держави до захисту права власності.

У Статуті 1529 р. знайшли відображення і норми зобов’язального права. Вони регулювали, головним чином, такі договірні відносини, як купівлі- продажу, позики, застави, дарування. Головними підставами виникнення зо­бов’язань були угоди і правопорушення. Крім того, зобов’язання могли виникнути для залежних людей з волі їх хазяїна, якій міг зобов’язати за­лежну від себе людину виконати яку-небудь роботу або передати яке-не- будь майно на користь третьої особи. Зобов’язання могло виникнути і в ре­зультаті прийняття судового рішення. Так, за Статутом у випадку вине­сення судом неправильного рішення суд вищої інстанції скасовував таке рішення і зобов’язував суддю відшкодувати потерпілій стороні всі збитки [див.: Статут 1529 р., розд. VI, вступ]. Закон визначав форму і порядок укладання угод і умови припинення зобов’язань. Строк позовної давнос­ті становив десять років [див.: Статут 1529 р., розд. V, арт. 11; розд. І, арт. 18]. Як правило, угоди укладались у присутності свідків, і з виконан­ням деяких символічних дій і обрядів, які сформувалися під впливом зви­чаєвого права. Сторони виконували такі дії, як: «перебивання руки», «при­ставления шапки», «виставляння могоричу» тощо. Про це свідчать справи,

які занесені до книги судових справ Литовської Метрики ¹¹. Всі ці обря­дові дії здійснювалися на підтвердження і закріплення договору. У деяких випадках договір скріплювався присягою. Широкого застосування набула застава землі або маєтку, а також рухомих речей під забезпечення догово­ру купівлі-продажу. Законодавець встановив, що «каждая застава давности земское не мела» [Статут 1529 р., розд. X, арт. 5).

Записи судової книги Литовської Метрики вказують, що у деяких ви­падках закон вимагав письмової форми договору. Така форма була обов’яз­ковою, наприклад, для договору позики на загальну суму більше десяти коп грошей ^,2. Коли ж договір позики на більшу суму не був оформлений пись­мово і кредитор не мав листа на цей борг, боржник за Статутом 1529 р. сплачував тільки суму, яка не перевищувала десять коп грошей, «а што будеть вошей десяти коп позычоно без листу, маеть тратити» (Статут 1529 р., розд. X, арт 3). Тільки в письмовій формі здійснювалися угоди про землю. У випадку продажу або дарування спадкових, вислужених, купле­них та іншим способом придбаних маєтків складався запис, скріплений підписом і печаткою того, хто продавав або дарував. Обов’язковою була присутність трьох-чотирьох свідків шляхетського походження, які також за­свідчували запис своїми печатками. Потім такі записи заносилися до книги замкового суду, який під час чергового судового року переносив їх із книг замкових до книг земських. Подібним чином оформлявся договір позики.

Припинення зобов’язання наступало у випадку його виконання, закін­чення строку його дії, в результаті смерті зобов’язаної особи, а також при неможливості його виконання.

Велику увагу Статут 1529 р. приділяв кримінально-правовим нормам. У даний період змінюється поняття злочину. До прийняття Статуту злочин сприймали як фізичну, матеріальну або моральну кривду, яку було завдано окремій особі чи громаді, що говорило про вплив на розвиток кримінально­го законодавства руського звичаєвого права. В залежності від характеру злочинного діяння і наслідків злочину Статут 1529 р. розглядає злочин як «виступ» [див., наприклад, розд. І, арт. 1, 7], або «злочинство» [див., на­приклад, розд. XIII, арт. 20]. Злочини проти здоров’я, особистої недоторкан­ності і майна окремих осіб носили назву «кгвалт» [див., наприклад, Статут 1529 р., розд. VII, арт. 1, 2, 3, 4]. До суб’єктів злочину відносилися як вільні, так і залежні особи. Для правильного визначення вини суд мав вста­новити причинний зв’язок між діями підозрюваного і результатами цих дій. Так, нападник не відповідав за вбивство, «коли бы который шляхтич, битый або охромленый, от того битья або охроменья, ездивши по пиром або бывал в корчмах, або в торг, а потом умер, хотя тэж от того битья и лежал, и от ран умер», в такому випадку «оный, который его бил або ранил, не маеть годовщины платити, только раны» [Статут 1529 р., розд. VII, арт. 10]. У Статуті розрізнялись умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентувалася співучасть у скоєнні злочину. Судячи зі змісту арт. ЗО розд. VII, всі особи, причетні до злочину, вважались зло­чинцями і співучасники несли таке саме покарання як і виконавці злочину:

«коли бы подданые наши людей подозреных, злочинцов, розбойников, вы- воланых з земли в дому або в именьи своем ведомо переховывали або им некоторую раду або помоч ку шкоде речи посполитое давал и чинил або тэж речей злодейских ведомо поживал, а на кого бы то переведено, тогды тот не инако маеть быти каран, только яко кождый з тых злочинцов, вышей писаных; або всим справедливым правом чинячи а призволяючи однаковою виною мають быти караны». Статут знав необхідну оборону і крайню не­обхідність. Межі необхідної оборони не визначалися: «хто на чий дом на­едет кгвалтом, а тот, будучи истый, в дому своем, боронячи дому своего, и забьет того-то кгвалтовника в дому своем або помочников колько его забил або ранил, тогды не маеть годовщины ани ран платити, але при оных ранных ещо маеть своего кгвалту домового доходити» [Статут 1529 р., розд. VII, арт. 4]. Для звільнення від покарання потрібно було довести, що потерпілий першим почав злочинні дії. Статут встановлював давність кри­мінального переслідування: з найбільш тяжких злочинів— 10 років, менш тяжких — 3 роки [див.: Статут 1529 р., розд. XI, арт. 7]. Вільна людина за скоєний злочин не могла присуджуватися до вічної неволі.

У Статуті 1529 р. знайшли відображення наступні види злочинів: про­ти держави; проти життя та здоров’я господаря; проти порядку управління; військові; проти правосуддя; проти особи; майнові злочини; проти сім’ї та моралі.

Злочини проти держави ще не отримали належного їм місця у системі злочинів Великого князівства Литовського. Процес емансипації публічної політичної влади тільки-но дійшов до європейських країн. Епоха Відроджен­ня стимулювала розвиток інститутів примусу держави, системи станового представництва, державного апарату як такого, появу кадрів професійних чиновників. Але до тріумфу ери етатизму було ще далеко. І оскільки дер­жава все ще базувалася на особистісних стосунках, а не на абстрагованій концепції держави, злочинам проти держави також був притаманний осо- бистісний відтінок, характерний для злочинів проти особи. Мабуть тому норми Статуту регламентують тільки втечу до ворожої землі і образу гос­подаря, як склади злочинів, відомі ще за часів раннього державотворення.

Гуманістичні ідеї Ренесансу проявилися в тому, що господар не міг ка­рати за явною чи таємною обмовою або підозрою навіть тоді, коли справа торкалась образи його гідності. Тільки після того, як позивач і відповідач стануть перед судом і шляхом гласного судового розгляду буде доведена вина, звинувачуваний може бути покараний у відповідності до тяжкості його злочину. Суворо карався наклеп у здійсненні державного злочину: «коли бы хто, обмовляючи кого-кольве, винил ку соромоте або ку страче- нью головы а што бы о горло або о именье, або о которое кольве каранье, тогды тот, хто на кого помовить, а не доведеть, тым караньем маеть сам каран быти» [Статут 1529 р., розд. І, арт. 1].

Окремо слід виділити злочини проти порядку управління. До них нале­жали: підробка господарських листів або печатки; образа господарського радника чи посланця; халатне відношення до утримування у в’язниці зло-

чинця або боржника; зневажливе ставлення до листів воєвод, старост і державців; порушення державної монополії на виготовлення і продаж пива у корчмах і інших не дозволених господарськими листами місцях.

До військових злочинів у Статуті 1529 р. відносилися наступні: ухилен­ня від несення військової повинності, неявка на місце шикування війська, самовільне залишення військового табору, халатність при несенні карауль­ної служби, пограбування шляхетських маєтків під час виконання військо­вого обов’язку. Ці злочини регламентовані розділом другим, який носить назву «Про оборону земську».

Злочинами проти правосуддя були: спричинення безладу у приміщенні суду; образа судді або іншої сторони; плямування свідків. За злочин вважа­лася також видача заповідних листів на призупинення судочинства, крім наступних трьох випадків: «первое, коли бы хто о реч посполитую в непри­ятелей наших в нятстве был; другое, коли бы хто был на службе поспо­литое речи в панствах наших; третєє, коли бы хто правдиве немоцон был» [Статут 1529 р., розд. I, арт. 10].

Досить детально у Статуті були регламентовані злочини проти особи, до яких належали: образа честі і гідності; побиття і поранення шляхтича; вбивство батька або матері; вбивство брата або сестри; розбійний напад шляхтича на шляхтича; сварка. У Статуті є артикули, які встановлюють відповідальність за нацьковування собаки на людину, а також за шкоду, спричинену собаками і іншими тваринами. До майнових злочинів відноси­лися: крадіжка, присвоєння майна, грабіж, розбій. Найбільш детально у Статуті регламентована крадіжка, якій присвячено останній розділ — «Про злодійство». Крадіжка, присвоєння майна і грабіж не зараховувалися до однорідних майнових злочинів. Вказані правові інститути формувалися по­слідовно, досить довгий час і мали свої специфічні риси. Законодавець роз­різняв явну крадіжку і крадіжку, яку треба було розкрити шляхом розшуку злочинця. Явною крадіжкою вважалося діяння, за яке злодій викривався у здійсненні злочину чи затримувався з поличним, так званим «лицем», або зізнавався у скоєнні злочину. Якщо під час досудового слідства підозрю­ваний у скоєнні злочину зізнавався, крадіжка також вважалася явною. Якщо ж злодій не був викритий, починався особливий судовий процес, на стадії якого подавався особливий позов до того, хто підозрювався у причет­ності до крадіжки. Особливий позов потерпілий міг подати до того, у кого в присутності свідків була знайдена вкрадена річ, хоча б той і не був зло­дієм [див.: Статут 1529 р., розд. XIII, арт. 17, 18, 19], або проти того, хто перешкоджав розшуку злодія [див.: Статут 1529 р., розд. XIII, арт. 2, 3]. Підозрюваний у крадіжці міг подати особливий позов до потерпілого, якщо він погоджувався на тортури, витримував їх і тим доводив свою невину­ватість. Таким же правом користувались і близькі підозрюваного, якщо він під час тортур, помирав [див.: Статут 1529 р., розд. XIII, арт. 14]. Статут встановлював також відповідальність за переховування у своїй домівці пій­маного з поличним злодія, а також за посягання на власність (незаконне полювання, рубка лісу, сінокосіння, ловля риби тощо).

Як і раніше, відповідальність за злочини проти моралі регулювалася церковним правом, але такий склад злочину як зґвалтування став регулю­ватися нормами світського права. Цей артикул Статуту був дуже важли­вим, оскільки він захищав права жінок усіх станів. Він регламентував су­дову процедуру і необхідні докази вини особи, яка зґвалтувала жінку «будь какового-кольве стадла, почонши от вышшого аж до нижшого» [Статут 1529 р., розд. VII, арт. 6]. Ґвалтівник підлягав покаранню «горлом», вряту­вати йому життя могла тільки сама потерпіла, якщо вона погоджувалася вийти за нього заміж. Артикул, проте, не вказував, чи існувала яка-небудь компенсація, коли жінка не могла або не бажала вийти заміж за ґвалтів­ника. До злочинів проти моралі Статут відносив також видання заміж сило­міць: «княгинь, паней вдов, княжон, панян и девок заховати при вольностях их, а кгвалтом ни за кого их не маєм давати без их воли; нижли кождой з них с порадою приятелей своих, за кого хотя, за того вольно пойти» [Статут 1529 р., розд. IV, арт. 15].

Для визначення покарання законодавець використовує термін «кара». Майнові покарання і тюремне ув’язнення носили назву «вина», а тілесні і ганьбливі — «покута». Метою покарання було відшкодування потерпілому заподіяної шкоди, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди (відплата). За Статутом, ніхто ні за кого не повинен був нести по­карання, тільки кожний за себе, «ани жона за выступ мужа свого, ани отец за выступ сына, ани сын за отца, также и ни жадный прирожоный, ани слуга за пана» [Статут 1529 р., розд. I, арт. 7]. Підвалинами таких правових норм, як покарання за наклеп (обмову), осудження заочного звинувачення, особиста відповідальність злочинця були знову ж таки гуманістичні ідеї Ре­несансу, дуже популярні на ті часи в середовищі прогресивно налаштованої частини суспільства.

Вищою мірою покарання було позбавлення життя і честі. Страта взагалі не тягнула за собою яких-небудь юридичних наслідків для членів сім’ї або родичів страченого. Проте, за втечу до ворожої землі втікач позбавлявся честі, а його майно переходило до господаря. Таке покарання застосовува­лося тільки до представників шляхетського стану. Шляхтич, який втікав за кордон оголошувався вигнанцем («виволанцем») і втрачав усі громадянські права: шляхетство, права на майно тощо. Він змушений був переховуватися за кордоном, бо в разі повернення його належало убити. Смертна кара поді­лялася на просту, яка здійснювалася через повішання (як правило, засто­совувалася до злодіїв), і кваліфіковану — через спалення (застосовувалася до підроблювачів господарських листів і печатки). Позбавлення честі озна­чало втрату шляхетської гідності і було додатковою мірою покарання для шляхти. Честі позбавлялись особи, які ухилялися від військової повинності, вигнанці, злочинці, засуджені до смертної кари. Наступними за тяжкістю були тілесні покарання, які поділялися на калічницькі (відтинання руки, вух) і болісні (биття різками). Тілесні покарання застосовувалися, головним чином, до простих людей. Далі, серед покарань, йшло тюремне ув’язнення, термін якого за Статутом 1529 р. становив шість тижнів. До такого пока-

рання присуджувався той, хто не погоджувався з господарським вироком [див.: Статут 1529 р., розд. І, арт. 23].

Досить складною була система майнових покарань. До них належали: конфіскація маєтку, штраф, повернення незаконно привласненого майна, відшкодування нанесених збитків. Конфіскація, як самостійний вид пока­рання, застосовувалася до шляхтича, який ухилявся від військової повин­ності, самовільно залишав військовий табір, не з'являвся до місця шикуван­ня війська. Окремо слід зупинитися на таких покараннях, як «годовщина» і «нав’язка». На початку XX ст. розгорнулася жвава дискусія з приводу оцінки інституту права на штраф за голову вбитого, так званої «голов- щини». Українські дослідники І. Малиновський ¹³ і Г. Демченко ¹⁴ зарахову­вали цей правовий інститут до кримінального права, а польський вчений А. Лубенський ¹⁵ — до цивільного. Ми погоджуємося у цьому з литовським вченим В. Андрюлісом, який «годовщину» не відносить ні до цивільного, ні до кримінального права, оскільки тоді не існувало поділу норм права на галузі^,6. Поділ на галузі права почав застосовуватися тільки з середини XIX ст. Основою системи права періоду, що розглядається, був поділ права на публічне і приватне. Кримінальні норми зливалися як з публічним, так і з приватним правом. Майнові відносини людей розглядалися як відносини людини з річчю. Порушення приватного права тягнуло за собою зобов’язан­ня, виникнення, дія і припинення яких регулювалося зобов’язальним пра­вом. Отже, «годовщину» слід вважати одним із видів зобов’язань. «Годов­щина» вважалася додатковим покаранням і її розмір залежав від станової приналежності вбитого.

Грошовим штрафом, який призначався за нанесення ран, побоїв, незнач­ну крадіжку, яку було скоєно вперше, була так звана «нав’язка». За Ста­тутом 1529 р. вона застосовувалася в якості як основної, так і додаткової міри покарання.

У Статуті 1529 р. досить багато місця відводиться судово-процесуаль­ному праву. Суд був головним правоохоронним органом держави, який за­безпечував охорону правопорядку, обмежував свавілля окремих панів і маг­натів, надавав авторитет праву. Мабуть тому в Статуті чільне місце посідає регламентація порядку судочинства. Тією чи іншою мірою, норми Статуту торкалися діяльності як центральних, так і місцевих судів ¹⁷. За Статутом вищим судом держави був господарський суд, який міг прийняти до судо­вого розгляду будь-яку справу, але тільки в тому випадку, якщо позивач раніше звертався до місцевого суду [див.: Статут 1529 р., розд. VI, арт. 2]. У 1529 р. запроваджуються спеціальні судові сейми Пани-Ради. У Статуті в декількох артикулах говориться про «зьехане» на такі сейми панів радних [див.: Статут 1529 р., розд. II, арт. 5; розд. V, арт. 7; розд. VI, арт. 1]. Такий суд не мав постійного складу і вважався повноважним незалежно від того, зібралися всі радні пани чи тільки їх частина [див.: Статут 1529 р., розд. VI, арт. 5, 6]. Таким чином, склад радних панів, присутніх на цьому суді, часто був випадковим, що говорило про їхню другорядну роль у здійсненні право­суддя. Рішення цього суду мали назву «суд Пани-Ради», «вирок Пани-Ради»

[див.: Статут 1529 р., розд. VI, арт. 1, 2, 4, 8]. Однією з форм господар­ського суду був маршалків суд. За Статутом при здійсненні правосуддя маршалків суд повинен був керуватися стародавніми звичаями і нормами писаного права [див.: Статут 1529 р., розд. III, арт. 4]. До виключної підсуд­ності маршалкового суду належали справи шляхти і бояр, які проживали в господарських маєтках [див.: Статут 1529 р., розд. VI, арт. 33]. Статут узаконив комісарський суд, який мали право очолювати воєводи і маршалки і який створювався для розгляду конкретної справи [див.: Статут 1529 р., розд. VI, арт. 2]. У Статуті 1529 р. законодавче признання отримав копний суд. Так, в арт. 1, розд. VI вказувалося, що якщо хто-небудь з радних панів, воєвод чи старост буде в чому-небудь звинувачений, то він повинен з’яви­тися на найближчий сейм або відповідати в суді «на року земском», але якщо він буде хворим або зайнятим на державній службі або на копі, то тоді справа відкладалася. Такий запис свідчив про те, що зайнятість на державній службі прирівнювалася до зайнятості на копному суді. За Ста­тутом суд над місцевим населенням передавався в руки панів і місцевої адміністрації [див.: Статут 1529 р., розд. IV, арт. З, 22; розд. VII, арт. 1, 2, 4; розд. XIII, арт. 18, 25]. За вчинення правосуддя пани стягували з селян високі судові мита на свою користь [див.: Статут 1529 р., розд. VI, арт. 34, 35, 36). Нормами Статуту воєводи, старости, маршалки земські, маршалки двірні, державці відносилися до місцевої адміністрації [див.: Статут 1529 р., розд. VI, вступ]. Значні повноваження на місцях мали воєводські суди. За Статутом воєводи «мает ся кождый с них у своем повете справовати и судити и радити, и децких своих всылати и врадов своих уживати подле давного обычая, одно судити мают с тым писаным правом» [Статут 1529 р., розд. III, арт. 4]. Воевода міг відправляти правосуддя як самостійно, так і призначати для цього помічників. Як воєводи, так і їхні помічники здійсню­вали правосуддя, дотримуючись старих звичаїв. У Статуті згадується і про суд державців, який нічим не відрізнявся від воєводського суду. Апеляцій­ним судом, як для воєводського суду, так і для суду державців був госпо­дарський суд [див.: Статут 1529 р., розд. VI, арт. 1].

Важливе місце серед місцевих судів займав замковий (гродський) суд. Головну роль у цьому суді відігравали особи місцевої адміністрації — воє­вода, старости, державці і їхні помічники, які не завжди добросовісно від­правляли правосуддя. У Статуті зроблено спробу обмежити їх свавілля і зобов’язати їх обирати до складу суду двох шляхтичів «людей добрых а годних веры», які мали слідкувати за законністю правосуддя «мають того смотрети и то справовати водле тых писаных прав» [Статут 1529 р., розд. VI, арт. 2]. На другому місці після гродських стояли земські суди, які за Статутом складалися із судді, двох його помічників і писаря. Членами земського суду мали бути «люди добрые, цнотливые, расторопные, в праве уместные, роду шляхецкого, в том повете добре оселые, не иное веры только хрестиянское» [Статут 1529 p., розд. VI, арт. 1].

Досить детально у Статуті регламентуються повноваження судових чи­новників і форма проведення судового процесу. Однією з найбільш давніх

судових посад була посада децького. До його функцій належало достав­ляти сторону приводом до суду, а також здійснювати майнове стягнення за рішенням суду. За свою роботу децький отримував платню, яка мала назву «децькування». Статут детально регламентував розміри децькування. Якщо судова справа вимагала ознайомлення із обставинами скоєння злочину на місці, суд міг послати віжа, який оглядав місце злочину, тіло забитого або рани потерпілого, опитував свідків і потім все це засвідчував на суді. Віж також отримував платню за свою роботу, так зване «віжове». Так, віжам воєвод, старост і маршалків належало платити по п’ятдесят грошей, а ви- жам їх намісників — по півкопи [див.: Статут 1529 р., розд. VI, арт. 34]. Важливим показником демократизму суду є інститут адвокатури. У Статуті не регламентувалися повноваження прокураторів (так тоді називали адво­катів), а тільки вказувалося на вимоги до тих, хто мав виконувати їхні обо­в’язки: «не маеть жаден чужоземец прокуратором быти а ни о том мовити перед нами, господаром, ани у земском праве, одно который бы был у Вели­ком князьстве оселый» [Статут 1529 p., розд. VI, арт. 9].

Близько чверті статей Статуту прямо чи опосередковано відносяться до судочинства. Вже арт. 1 розд. І Статуту зобов’язував господаря здійснюва­ти правосуддя гласне і за участю сторін. Арт. 9 розд. І проголошував прин­цип єдності прав і рівності всіх громадян перед законом: «вси подданые наши, так вбогие, яко и богатые, которого раду кольве або стану были бы, ровно а одностайным тым писаным правом мають сужоны быти». Весь про­цес носив позовний (звинувачувальний) характер. До Статуту 1529 р. впер­ше були внесені норми, які встановлювали порядок виклику до суду відпо­відача письмовими «позвами» і ведення судових книг, до яких вносилися вироки і судові рішення [див.: Статут 1529 р., розд. VI, арт. 4, 6, 15, 17]. Встановлення письмової форми виклику до суду, письмове викладення по­зовних вимог і введення судових книг стало важливим кроком у розвитку процесуального права і власне судочинства.

Судове слідство розпочиналося за ініціативою позивача або його най­ближчих родичів, які подавали скаргу до суду і брали «позви» для виклику до суду відповідача [див.: Статут 1529 р., розд. VI, арт. 14]. Якщо позивач не з’являвся до суду у визначений позвою термін, він програвав справу [див.: Статут 1529 р., розд. VI, арт. 12, 13]. Великого значення у Статуті надавалося доказам, за якими суд і виносив рішення за сутністю справи. Кількість і якість необхідних доказів заздалегідь були визначені законом для кожної категорії справ. Найбільш поширеним видом доказів були свід­чення свідків. Так, у земельних справах необхідно було, щоб кожна із сто­рін виставила по вісімнадцять свідків [див.: Статут 1529 р., розд. VIII₁ арт. 1]. З усіх доказів перевага надавалася власному зізнанню сторони. Зізнання, яке сторона зробила в суді, розглядалося як повний доказ і було достатнім для винесення рішення або вироку. Для отримання зізнання суд міг застосовувати до підозрюваного тортури. Так, тортурам міг бути підда­ний спійманий на місті злочину злодій. Якщо підозрюваний не визнавав своєї вини, особа, яка наполягала на застосуванні катувань сплачувала

÷^,---------------------------------------------------------- —---------------------------------------------------------- ∙⅛*

йому за кожне катування п’ятдесят грошей. У випадку, коли підозрюваний під час катувань помирав, звинувачувач мав сплатити його родичам голов- щину, розмір якої залежав від станової приналежності закатованого [див.: Статут 1529 р., розд. XIII, арт. 13, 14]. При звинуваченні в крадіжці вперше і вдруге підозрюваний міг відкупитись від катувань, сплативши потерпілому вартість вкраденого. Якщо ж він був спійманий на злодійстві втретє, то підлягав смертній карі [див.: Статут 1529 р., розд. XIII, арт. 22].

При вирішенні майнових спорів першочергове значення мали письмові докази. Перевага надавалася документам, які виходили від державних або судових органів.

Речовий доказ («поличне», «лице») оцінювався як повний доказ, достат­ній для того, щоб винести звинувачувальний вирок. Але в Статуті є норма, яка забезпечувала захист тим, хто був невинуватим у здійсненні злочину, хоча при ньому і знаходили поличне. Так, якщо поличне було виявлене у закритій домівці людини добропорядної, але там були вікна, які погано закривалися, то така людина могла відвести від себе звинувачення своєю присягою і присягою дорослих дітей і дружини [див.: Статут 1529 р., розд. XIII, арт. 11]. У Статуті законодавче закріплення отримав порядок оскарження і апеляційного перегляду справ [див.: Статут 1529 р., розд. VI, арт. 1, 2, 5, 6].

Аналіз норм судово-процесуального права дозволяє зробити висновок, що головним їх джерелом було місцеве звичаєве право, а також норми писаного права, доповнені судовою практикою. Норми звичаєвого права і традиції українського судочинства послужили міцною підвалиною подаль­шого розвитку судово-процесуального права в Україні.

Короткий аналіз змісту Статуту 1529 р. свідчить про високий рівень правової думки у Великому князівстві Литовському, яка шляхом правової акультурації створила один з найпрогресивніших законодавчих актів Євро­пи свого часу, видатну пам’ятку права литовського, українського і білорусь­кого народів.

Примітки

¹Статут 1588 г. Посвящение // Временник императорского московского общества истории и древностей российских. — M., І854. — Кн. 19. — С. V—VII.

² Юхо И. А. Правовое положение населения Белоруссии в XVI в. — С. 57.

³ Ясинский М. Уставные земские грамоты. — С. 73.

⁴ Вперше назвав себе «господарем» у середині XV ст. польський король Казимир, а слідом за ним великий князь литовський і король польський Ягайло. Незабаром, цей тер­мін міцно вкорінився в офіційних документах Великого князівства Литовського. — Див.: АЗР. — СПб., 1846.— Т. І. — С. 20, 21.

⁵ Документы Московского архива Министерства юстиции. — M., 1897. — Т. 1. — С. 516.

⁶ Там само. — С. 516.

⁷ Див.: Бардах Ю. Литовские статуты — памятники права периода Возрождения // Культурные связи народов Восточной Европы в XVI в. — М, 1976. — С. 74.

⁸ Див.: Пичета В. И. Литовский статут 1529 г. и его источники // Статут Великого княжества Литовского 1529 года.—С. 25.

⁹ Лазутка C., Валиконите И., Гудавичюс Э. и др. Первый Литовский Статут: Тексты на старобелорусском, латинском и старопольском языках. — С. 62.

¹⁰ Див.: Лазутка С. А. І Литовский Статут — феодальный кодекс Великого княжества Литовского. — С. 77.

" Див.: Литовская Метрика (1528—1547). 6-я книга судных дел / Отв. ред. С. Лазут- ка. — Вильнюс, 1995.— Справи №37, 52, 58, 60, 90, 101, 216, 369 та ін.

¹² Див.: Там само. — Справи № 172, 210.

¹³ Малиновский И. Учение о преступлении по Литовскому Статуту. — К·, 1894.

^м Демченко Г. В. Наказание по Литовскому Статуту в его трех редакциях (1529, 1566, 1588 гг.) —К., 1894.

¹⁵ Dubienski A. Glowszcyzna w Statucie Iitewskim trzecim. — Lwow, 1906.

¹⁶ Див.: Андрюлис В. Некоторые процессуальные особенности судебной защиты фео­дального движимого имущества по Литовскому Статуту 1529 года ]/ Первый Литовский Статут 1529 года (Материалы республиканской научной конференции, посвященной 450-ле­тию Первого Статута). — С. 57.

¹⁷ Див. детально: Суд і судочинство на українських землях у XIV—XVI ст. / За загал, ред. П. Музиченка. — С. IO—86.

Сторінка реєстру Дзялинського списку

Сторінка тексту Дзя.іинського списку

Сторінка тексту Лаврентіївського списку