Державотворча діяльність ОУН, УПА.

2.1. законопроекти Комісій державного планування ОУН.

Український націоналістичний рух, що організаційно оформився у 1929 р., розвивався відповідно до політики Польщі щодо потужної української меншини (за переписом 1937 р на території Східної Галичини та Західної Волині з 8,9 млн.

З іншого боку, права українців (як і інших нацменшин) на автономію у складі Польської держави постійно обмежувались до цілковитого їх скасування у 1935 році. Нова «федералістична» програма пілсудчиків, відома в 20-30-х роках як доктрина польського прометеїзму, полягала в державній асиміляції національних меншин. Прихід до влади у 1926 році Ю. Пілсудського, який виношував плани відновлення Польщі, від моря до моря, поклав край усім розмовам про «державний суверенітет», органи самоврядування та участі народних мас в управлінні державою.

У подальшому правлячі польські кола вирішили взагалі позбавити мешканців Західної України і сам регіон будь -якого правового статусу. Квітнева 1935 р. Конституція Польщі скасувала закон про воєводську автономію, перетворивши Східну Галичину і Західну Волинь на звичайні польські провінції, а українців - на громадян чужої їм держави.

Прагнучи захистити зафіксовані в польському законодавстві життєві інтереси і права українців, ОУН, окрім пропагандивної тактики почала вдаватись і до саботажу та терору щодо влади, намагаючись «згідно оунівської концепції перманентної (постійної) революції» стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей». На це і були спрямовані на початку 30-х років сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств. Саме цей один із багатьох напрямів діяльності українських націоналістів, використовують, щоб змалювати ОУН як силу терористично - екстреміського характеру.

Таким чином:

1) незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) фактично не змінювалися. Під тиском зовнішніх і внутрішніх обставин, модифікаціям та видозмінам піддавалася лише тактична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і методи досягнення поставленої мети;

2) Польща, шляхом завальної політики, грубо порушила ряд

юридичних міжнародних і польських законодавчих актів, у першу чергу Ризький мирний договір (12.10.1920 р.), конституції Польщі (17.03.1921 р.і 23.04.1935 р.), закон про воєводську автономію

(26.09.1922 р.), Постанову Ради послів країн Антанти (14.03.1923 р.), які регулювали правовий статус українців, це дає підстави робити висновок, що польська влада на ЗУЗ була цілком не легітимною, оскільки насильно приєднала їх до свого складу і вела асиміляційну, окупаційну політику стосовно корінного українського етносу, грубо порушуючи взяті на себе, насамперед, міжнародні зобов’язання. Тому для західних українців польське законодавство було не обов’язковим до виконання і дотримання;

3) польська колоніальна політика одержала активну протидію з боку організованого українського націоналістичного руху, який репрезентувала все більш набираючи вагу в західно - українському політикумі - Організація Українських Націоналістів (ОУН);

4) виступивши на захист порушених прав українців Польщі, діяльність українських націоналістів мала відплатний характер - на екстремізм польської влади вони відповідали терористичними актами, саботажами, експропріацією державних фондів та ін.

5) з юридичного погляду ОУН не може вважатися терористичною організацією чи диверсійно - підривною ланкою іноземних спецслужб, оскільки репрезентувала самозахисні прагнення українського народу від терору офіційної польської влади. Засоби терору застосовувалися як відплатні та єдино можливі в цих умовах. Це був національно-визвольний рух українства, де український націоналістичний рух, був одним із ключових та динамічних (особливо з к. 30-х рр. XX ст.) його складових.

Готуючись до відновлення державного життя в середині 1939 року, Провід українських націоналістів (далі - ПУН) прийняв рішення про створення Комісії державного планування (КДП), (слід відзначити, що ОУН (б) створила свою «Державну комісію ОУН» на чолі з В. Горбовим, яка займалася підбором кандидатів на посади у майбутній адміністрації України, що мала постати після вигнання більшовиків), а оскільки ОУН була нелегальною підпільною організацією, то формально Комісія діяла при Українському національному об'єднанні (УНО - Легальна громадська установа, створена 1933 р. З 1939 р. підпадає під вплив ОУН, визнавши головними засадами діяльності ідеологію українського націоналізму). За словами, одного з чільних представників ПУН - ОУН Д.Андріївського, Комісія мала опрацювати спектр проблем в економічній, громадській й культурній сферах життя, виходячи із потреб всієї України. В структурі КДП функціонувало 15 комісій: шкільна, господарська, використання природних копалин, фінансів, сільськогосподарська, промисловості і торгівлі, кооперативного руху. У комісії входили наукові кадри колишніх вищих українських шкіл, що діяли перед війною на території Чехословаччини: Української господарської академії, Вищого педагогічного інституту.

Для висилки в Україну готувалися похідні мобільні групи обох ОУН, які за сприятливих обставин мали б виступити з готовими проектами державотворення в усіх без винятку ділянках суспільно- політичного життя. Саме так визріла ідея написання Конституції - основного державного документа, без існування якого неможливо було б структуризувати й організовувати державне життя.

Проект Конституції України був розроблений М. Сціборським у 1940 році, і саме цей проект задав тон роботі комісії, яка підготувала низку документів про принципи і форми організації окремих ділянок життя в Україні після повалення комуно-радянського режиму.

У передмові «Проекту Основних Законів (Конституції) Української Держави», наголошується на основному її завданні - визначенні конституційних засадах державного устрою України.

Стаття 1 визначила Україну як суверенну, автономну, тоталітарну, професійно-станову державу, устрій якої будується на засадах націократії, тобто влади нації в державі, що спирається на організованій і солідарній співпраці всіх соціально-корисних верств. Наголосимо, що основними засадами націократії були: національна солідарність, надкласовість і протипартійність.

Вся повнота влади в Українській Державі належала українській нації, яка здійснює цю владу через Голову держави - Вождя нації, який уособлює її суверенітет і єдність.

Розділ третій проекту Конституції визначає умови обрання і повноваження Голови держави. Головою держави міг бути кожен громадянин українського походження, якому виповнилося 35 років.

Зазначимо, що вождя нації, який призначався довічно, мав обрати Великий Збір нації, що скликався для цієї мети у складі Державного сейму та Верховної Ради Національної Праці.

Фактично в руках Голови держави, зосереджувалася вся повнота верховної влади. Серед його основних повноважень слід назвати наступні:

- контроль над роботою законодавчих, виконавчих і судових органів держави;

- скликання, відкриття та розпуск Державного Сейму та Верховної Ради Національної Праці;

- призначення й звільнення членів Державного уряду;

- керівництво збройними силами держави;

- право оголошувати війну й заключати мир.

На урочистому засіданні Великого Збору Нації, Голова держави складав присягу: «Перед Господом Богом, Україною і власним сумлінням обіцяю і клянуся виконувати обов' язки Голови Держави й Вождя Нації совісно й найкраще як я їх розумію, дбати про добро і славу української держави та берегти її закони. В тому власноручно підписуюся».

Законодавчим органом, згідно Проекту Конституції був Державний Сейм, що формувався на засадах представництва всіх суспільних верств українського народу.

Вибори послів мали відбуватися на засадах загального, рівного, безпосереднього й таємного голосування. Послами Державного Сейму могли бути громадяни України, яким виповнилося 25 років. Посли обиралися на 3 роки, мали право особистої недоторканості і були відповідальними перед Сеймом і Головою держави. Для вивчення і підготовки законодавчих актів Державний сейм створював фахові комісії з окремих питань державного управління.

Як вищий орган держави, Державний Сейм наділявся наступними повноваженнями:

- ухвалення проекту закону про державний бюджет;

- ухвалення проектів законів про податки, публічні оплати, державні позики, законів про міжнародні торгівельні й митні умови;

- ухвалення проектів законів про економічний розвиток країни;

- нагляд за економічним розвитком держави через Контрольну Комісію.

Усі ухвали Державного Сейму ставали законами тільки після їх затвердження Головою держави. Наголосимо, що Сейм не мав права висловити недовір' я державним секретарям, а лише 2/3 голосами своїх членів міг висловити критичні зауваження, що надсилалися на розгляд Главі держави. Зауважмо, що раз відхилений Головою держави проект закону Державний Сейм уже не мав права розглядати. Водночас, проект Конституції не визначав кількісного складу і внутрішньої організації роботи Державного Сейму.

Розділ п'ятий Проекту Конституції присвячений Державному уряду, що мав назву - Збір Державних Секретарів. Слід ще раз наголосити, що верховна виконавча влада зосереджувалася в руках Голови держави, який здійснював її через уряд. Державні секретарі призначалися, відповідали за свою діяльність і звільнялися виключно Головою держави.

Шостий розділ Проекту Конституції М. Сціборського присвячений питанням державного судочинства, водночас, він один із найменш розроблених. У артикулі 3 зазначалося, що у виконанні прав осудності судді незалежні і підлягають виключно законам. Судді призначалися Головою держави з подання Державного секретаря юстиції. У випадках компетенційного спору між судовими та адміністративними органами влади вирішував Найвищий Касаційний Суд. Водночас питання компетенції, організації роботи суддів мав визначити окремий закон.

Отже, по-перше, проект Конституції М. Сціборського необхідно аналізувати в контексті його основної праці „Націократія”. У ній, досліджуючи різні суспільні устрої, що панували на той час у світі, „приміряючи” їх до майбутньої Української держави, автор приходить до висновку, що оптимальним є той, що «насамперед пристосований до вимог місця, часу та умов системи доцільності». Іншими словами для національної держави не стільки важливою є форма устрою, скільки його зміст. Тобто М. Сціборський вже на початку 40-х років ХХ століття передбачав, що не „ізми” визначатимуть перспективи держав, а їх уміння витворити такий суспільний лад, в якому органічно сполучатимуться принципи приватної власності й економічної свободи з державним плануванням і громадським контролем. Досягнення такої «органічності» можливе лише у національній державі, де всі пріоритети визначає інтерес нації. Досвід нині процвітаючих європейських держав - яскрава ілюстрація цих думок; по-друге, якщо подивитися на цей документ не під кутом зору прискіпливого юриста (а цілий ряд позицій в проекті Конституції не знайшли належної розробки, зокрема, не деталізовано організацію роботи вищих органів влади, не розкрито питання функціонування місцевих органів влади і ін. - Авт.), а крізь призму конкретних історичних реалій, то він, насамперед, вражає своє концептуальністю й повнотою осмислення основних засад державного функціонування. Проект Основного Закону не просто визначає форму правління чи передбачає схему розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову тощо, він закріплює національний тип держави, націократичні засади її існування, головними з яких виступає національна солідарність усіх соціальних верств, вищість державних інтересів над партійними і класовими; по-третє, будучи прихильником сильної вертикалі виконавчої влади, автор ставив під сумнів ефективність парламентаризму на перехідний період. М. Сціборський наголошував, що за короткий час в Україні неможливо створити партійну систему, українську за змістом і формою, а також й дієвий парламент. Сучасні реалії українського парламентаризму у значній мірі підтверджують передбачення М. Сціборського.

У 1944 р. політико-правова думка ОУН (м) підготувала ще один проект конституції - «Основи української державності». Хоч від часу написання «Конституції М. Сціборського минуло лише чотири роки, але різниця між двома проектами суттєва». Не вдаючись до детального аналізу документу, у цілому слід наголосити на наступних принципових моментах:

1) проект Конституції передбачав нову, більш демократичну процедуру формування органів державної влади - це був проект парламентсько-президентської республіки;

2) основні повноваження щодо формування виконавчої влади належали все ж парламентові, за головою держави залишалося право призначати керівника уряду та право вето стосовно законів;

3) концепція державного механізму зазнавала змін та еволюції у часі;

4) питання територіального устрою фактично не порушувалося, очевидно, унітарна форма майбутньої держави була аксіомою, яка не потребувала жодних аргументів і дискусій.

2.2. проголошення ОУН (б) Акта відновлення Української держави.

Діапазон і спектр оцінок подій 30 червня 1941 р. в історіографії є досить широким: вкрай ризикована гра, зухвалий крок, що межував з нерозсудливістю (О. Субтельний), подія, що містила в собі елементи і відбиток молодечого авантюризму (Я. Грицак, Ю.Киричук), присяга націоналістичних верховодів на вірність фашизму (А. Ткачук), державна фікція, самозванча диверсія і явна отаманія групи С. Бандери (Т. Бульба-Боровець), життєва необхідність, неоціненний вклад в історію національно-визвольної боротьби,..., свідоцтво нашої національної зрілості і політичної мудрості (П. Дужий, В. Кук).

Одним із питань є проблема легітимності Акту 30 червня 1941 року про відновлення державної незалежності. Передбачаючи це керівництво ОУН (б) домоглося створення Українського національного комітету в Кракові, який об’єднав представників більшості емігрантських організацій і своєю декларацією від 14 червня 1941 р. фактично «благословив» людей із групи Я. Стецька на проголошення Акта. Поділяємо позицію дослідника І Патриляка, що в умовах війни організувати «більш легітимне» з юридичної точки зору проголошення незалежності було абсолютно нереально. Не слід також забувати, що Акт 30 червня 1941 р. був підтриманий численними зборами громадян, проведеними у різних куточках Західної та Правобережної України, що підтверджується архівними даними.

Також важливо звернути увагу на третій пункт львівської декларації, який у повоєнних виданнях на Заході досить часто свідомо упускався. Йдеться про співпрацю з «Великонімеччиною», що «під проводом А. Гітлера творить новий лад у Європі» та про «союзну німецьку армію». На підставі цих згадок, і в умовах сьогодення, робиться висновок про маріонетковість ново проголошеної держави, оунівську колаборацію тощо. Розвиток подальших подій, а саме арешт лідерів бандерівської організації, ліквідація Українського державного правління та нижчих ланок адміністрації, чітко продемонстрував, що про жоден колабораціонізм не йшлося.

Таким чином

- по-перше, проголошення відновлення Української державності Актом 30.06.1941 р. змусило нацистів ще на початку окупації частково виявити свої справжні колонізаційні плани щодо окупованих земель на Сході, що розвіяло у значної частини українських політиків ілюзії про «визвольну» місію гітлерівської Німеччини;

- по-друге, проголошення, а потім відважне відстоювання незалежницької декларації дало ОУН (б) морально-політичну перевагу для того, щоб очолити національний рух опору (І.Патриляк);

- по-третє, Актом 30 червня ще на початку війни було задекларовано бажання національно-патріотичної частини українського народу перетворити свою Батьківщину на суб’єкт міжнародної політики, а не лише на «мовчазне» поле бою чужих армій.

2.3. державотворча діяльність УПА. «Повстанські республіки».

На весні 1943 р. на Волині і Поліссі для впорядкування та налагодження суспільного життя, керівництво УПА встановлювало органи влади - військову адміністрацію. Першим актом, який фіксує постання «найвищої єдино-суверенної влади України» у вигляді новоствореного Головного Командування УПА стало його розпорядження від 1 травня 1943 року.

Важливим кроком повстанської влади на шляху державотворення стало «Розпорядження в земельній справі Головної Команди УПА з дня 15.08.1943 року», в якому йшлося про наступне:

- «Всі землі з їх водами, надземними і підземними багатствами України становлять добро Українського народу»;

- запроваджувалася приватна власність українських селян на землю.

Розподіл та надання землі у власність згідно наказу № 7 від 27 серпня 1943 р. мали проводити місцеві громадські управи, затверджені УПА і земельні комісії, вибрані громадськими зборами. Норма наділу для одноосібного приватного господарства мала бути така, щоб була змога вести самовистарчальне господарство, і скільки зможе обробити українська сім’я. Приватні землі селян української нації і національностей, які загинули під час воєнних дій, або були замордованими..., віддавалися у володіння їх рідні до 4-го покоління. Актуальною була і вимога повстанців, що земля «не сміє лежати облогом, а має бути вся оброблена і засіяна».

Черговим кроком творення основ української державності став санкціонований УПА наказ про вибори у вересні 1943 р. первинних ланок місцевої адміністрації - сільських і районних Рад.

Визвольна боротьба вимагала від військової адміністрації (ГК УПА) полагодження багатьох нагальних військових господарських, суспільно-політичних та інших потреб. Зокрема, особливу увагу військова влада приділяла налагодженню системи освіти - запроваджувалося загальне навчання шкільної молоді.

Наприкінці літа 1943 р. УПА, після часткової розконспірації, перейшла на воєнний стан та поділялася на фронт (діяльність УПА) і запілля (військово-адміністративна діяльність ОУН).

Від початків організації ГК УПА встановлювалися певні правові норми та організовувалися судові органи. Єдиним відомим юридичним нормативним актом стала підписане командиром УПА Климом Савуром 15 травня 1943 р. «Розпорядження ГК УПА про карні злочини та встановлення воєнно-польових судів і революційних трибуналів на теренах України, підпорядкованих УПА».

На весні 1943 р. на теренах Волині почали формуватися так звані «повстанські республіки», тобто регіони, відмінною рисою яких була повна відсутність контролю над ними з боку окупаційних органів влади. На зламі 1943-1944 рр. на Волині та Поліссі, Галичині діяли Антонівецька (Крем’янеччина), Колківська (Луччина), «Січ» (Володимирщина), у Сеульських лісах на Ковельщині та ін. Основною ознакою кожної повстанської республіки була наявність (в межах певної території) своєрідного «суверенітету», що виявлявся у неподільному пануванні української влади у вигляді УПА та незалежності від зовнішніх чинників.

Отже, по-перше, «повстанські республіки», які активно функціонували на території Волині, Галичини та Прикарпаття впродовж 1943-1945 рр., відіграли важливу роль в українському національному русі опору; по-друге, основними причинами їх творення була необхідність тилового забезпечення УПА; по-третє, їх існування є беззаперечним свідченням здатності українського народу до високого рівня самоорганізації у критичні періоди історії.

3.