ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Перетвореннями 60-х-70-х рр. в державний устрій Росії було запроваджено окремі елементи державності: створено виборні представницьк установи (земські та міскі органи самоврядування), виборні органи суду (мирові суди), закладено основи буржуазного судоустрою і судочинства.

В Україні існував попередній адміністративно-територіальний поділ.

Генерал-губернатори. Київський, подільський та волинський генерал- губернатор був вищим представником верховної ради у «ввірених йому губерніях».

Власний апарат генерал-губернатора був невеликий — він складався лише з канцелярії та декількох урядовців для особливих доручень.

Повноваження «головного начальнику краю» були закріпленні Загальною інструкцию генерал-губернаторам, а також в інших нормативних актах — статутах положеннях. Загальна інструкція наголошувала, що генерал - губернатори «суть главные блюстители неприкосновенности верховних прав самодержавия, пользы государства и точного исполнения законов и распоряжений высшего правительства по всех частях управления во ввереном крае». При цьому до обов’язків генерал- губернатора відносилися питання запального добробуту і внутрішньої безпеки. Закон надавав генерал - губернатору право ревізувати усі дії осі6, його підвідомчих, доповнювати, змінювати, або скасовувати постанови підпорядкованих йому губернаторів.

Підкреслимо, що право оголошення місцевості в стані посиленої охорони належало генерал-губернатору. Цими повноваженнями вони широко користувалися при здійсненні колоніальної політики царату в Україні.

Губернатори. Наприкінці XIX ст. губернатори отримали повноваження, яких вони не мали навіть у дореформений період. У 186бр. вони отримали право вимагати виконання своїх «законних вимог» від уеіх службовців. Тоді ж губернаторам була надана можливість ревізувати уеі цивільні установи губернії, а також закривати приватні товариства, клуби тощо. В разі виявлення в їх діяльності чогось «противного державному порядку.» 3 1876p. Вони почали видавати

«обов’язкові постанови» (про заборону зборів, закриття органів преси). За наданням губернатора Особлива нарада при MBC вирішувала питання про адміністративне заслання на строк до 5 років осіб, «шкідливих для громадського та державного спокою».

У губернатора знаходився весь поліцейський апарат губернії: він безпосередньо призначав поліцмейстерів, повітових справників, а також станових приставів.

Широкі каральні права, розгалужений апарат, на який спирався губернатор, використовувалися для боротьби з політичними противниками існуючого ладу.

В кожному із 85 повітів України адміністративна влада належала справнику, який призначався губернатором з дворян. Справник очолював повітове поліцейське управління, до складу якого входили два дворянських засідателя, що обиралися повітовими дворянськими зборами.

Важливе місце в урядовому апараті, покликаному забезпечувати «порядок і спокій» серед селянського населення було відведено земським дільничим начальникам. Вони призначались губернатором за погодженням з предводителями дворянства з наступним затвердженням MBC. Земськими начальниками могли бути тільки потомствені дворяни, які володіли землею в повіті мали вищу освіту. Земські начальники наділялися, крім судових, широкими адміністративними функціями, до яких відносилися нагляд за органами селянського громадського управління та ревізія їх діяльності.

Першорядну роль у місцевому державному апараті відігравали органи поліції — загальної та політичної. Система органів загальної поліції, яка функціонувала у 2-й половині XIX ст.

3 1862р. у кожному повіті існував єдиний поліцейський орган — повітове поліцейське управління. Воно було органом, який очолював повітовий справник. При цьому знаходився його помічник і члени-засідателі повітового поліцейського управління, які yci разом складали управління.

Повіт поділявся на більш дрібні адміністративно-поліцейські одиниці: стани, дільниці, селища. В станах поліцію очолювали станові пристави. Вони призначались губернатором за наданням повітового справника.

У 1878р. становим приставам надали помічників у особі поліцейських урядників.

У “виконавчі урядовці” і «нижчі чини поліції» одержували утримання від держави. У 60-70-х р. XIX ст. урядом було вжито заходів до забезпечення поліції надійними кадрами, збільшено платню, підвищено розмір пенсії, встановлені нагороди.

В усіх великих містах існували міські поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. Поліцмейстер та його помічник призначалися губернатором. Управлінню були підпорядковані «виконавчі урядовці поліції» та «нижчі чини».

Міста поділялися на частини, дільниці та околотки. Частини очолювалися міськими приставами, дільниці — дільничними.

Особливе місце у поліцейському апараті Російської імперії посідали органи поліції - жандармерія.

У 1867p. було прийнято Положення про корпус жандармів. Після його прийняття на містах було створено губернскі жандармські управління і жандармські поліцейські управління залізниці. Ці органи складали основу цього відомства.

У 1880-1883рр. під впливом другої революційної ситуації міністр внутрішніх справ став одночасно і шефом жандармів, замість відділення в МВС було створено Департамент поліції.

В Україні у 70-90 рр. XIX ст. територіальні органи корпусу жандармів були представлені дев’ятьма губернськими жандармськими управліннями (ГЖУ) i жандармським управлінням м. Одеси. Функціями ГЖУ були. політичний розшук організацій та окремих осіб «протиурядового напрямку», дізнання в справах про державно злочини і контррозвідка.

Територія України була покрита густою сіткою органів жандармської залізничної поліції.

Судова реформа. У 1864р. колишній, становий суд який повністю залежав від адміністрації був замінений на суд, який грунтувався на буржуазно - демократичних принципах: безшановості, незалежності.

Мировий суд був об’єктом пишання лібералів. Дільничі судді користувалися авторитетом у населення. Недивно, що мировий суд став об’єктом критичних нападок з боку реакційної преси.

Мирові судді обиралися повітовими, земськими зборами i міськими думами. Мирові суди за статутом 18б4р.- розглядали дрібні кримінальні справи (шахрайство, образа i побої тощо).

Наприкінці 80-х рр. замість мирових суддів в Лівобережній Україні було створено нову, складну систему судових органів, низовими ланками якої були земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Дільничим земським начальникам передавалися, за невеликим винятком, yci справи, розгляд яких судові статути 1864р. накладали на мирових суддів.

Іншим органом, до якого перейшли функції скасованого мирового суду, був міський суддя. Міські суді призначалися міністром юстиції з осіб, що відповідали ряду вимог. Зокрема, кандидати повинні були мати вищу юридичну освіту.

Третім органом, створеним замість мирових судів, були повітові члени окружного суду. Кожен з них призначався міністром юстиції. Їм були підсудні всі цивільні та кримінальні справи, віднесені судовим статутом 1864р. до компетенцій мирових судів і не включені до юрисдикції земських начальників і міських судів.

Закони 1889р. заснували складну систему апеляційних та касаційних інстанцій для місцевих судів. Судові статути передбачали для мирових судів одну апеляційну інстанцію - З’їзд мирових суддів і одну касаційну — Сенат.

Міську реформу було розпочато після затвердження царем 16 червня 1870р. Міського положення. В першу чергу воно мало вводитися в дію у дев’яти губернських і прирівняних до них містах України. В інших містах реформа проводилася на розсуд міністра внутрішніх справ.

Згідно з положенням 1870р. на виборчих засадах створювалися органи міського громадського управління — міські думи як розпорядний орган i міські управи — як виконавчі. Міські думи обирали міські управи в склад голови та кількох членів. Новий виборчий закон, ліквідувавши становий принцип, став кроком уперед, але залишився недемократичним, оскільки вибори були цензовими, побудовані на принцип майнового представництва.

Залежно від майнового становища всі вибори поділялися на три курії. Кожна з них обирала однакову кількість гласних міської думи. Встановлений порядок забезпечував явну перевагу в думах і управах заможних верств населення міста.

Реформуючи громадське управління міст, уряд наділив органи самоврядними правами лише в тих межах, в яких вважав це вигідним і можливим для себе. Громадському управлінню були надані функції “господарського самоврядуванню”, яке не мало право займатися політикою.

На самоврядування було поклядено багато справ загально - імперських які не мали прямого відношення до місцевих потреб (витрати на утримання поліції в’язниць, військового гарнізону). Міські ж потреби задовольнялися залишковим принципом.

Незважаючи на різні несприятливі умови, міське самоврядування відіграло важливу роль у розвитку міст.

Військова реформа. На першому етапі реформи (з 1864p.) був скорочений до 15 років строк служби рекрутів, дещо поліпшилася підготовка офіцерського складу і технічне забезпечення армії. 1 січня 1874р. Був затверджений Статут про військову повинність. Він вводив замість рекрутської військову повинність для всього чоловічого населення імперії.

Особи, які досягли 21 року, призивалися на службу за жеребом. Загальний строк служби в сухопутних військах встановлювався в 15 років (дійсна служба — 6 років, а служба в запасі — 9 років). Строки служби на флоті були відповідноно 7 і 13 роки. Дійсна служба для осіб з вищою освітою складала 6 місяців, із середньою — 1,5 року.

Реформа повністю ігнорувала національний фактор при формуванні армії.

В 1864р. було створено 15 військових округів, в тому числі в Україні - Київський, Одеській, Харківській. На чолі кожного округу стояв головний Начальник, він же був командуючий військами.

Законом 1892р. про воєнний стан передбачалося істотне розширення прав військового начальства щодо населення відповідної території.

Буржуазне реформаторство 60-70-х рр. було непослідовним. Це, зокрема, виявилося в тому, що були важливі зміни в соціальному та політичному ладі хоча і підготовлялися, але так і не набрали чинності.

Питання уряду між прогресивними перетвореннями і реакційними заходами розширювали і зміцнювали опозицію старого ладу.

3.