Державний лад.

Перебування українських земель у складі ВКЛ виключало можливість виникнення в цей час української державності, хоча окремі її ознаки зародилися в Запорозькій Січі. Тому, розглядаючи державний лад України в цей період, слід проаналізувати литовські державні структури, дія яких поширювалась і на Україну.

Процес еволюції державного ладу у ВКЛ дослідники умовно поділяють на три етапи:

1. ЗXIIIст - до кінцяXIVст.:

- верховна влада перебувала в руках у всього князівського роду;

- найважливіші питання внутрішнього і зовнішнього життя країни вирішувалися на засіданні сеймів - князівських з’їздах, в Литві їх називали «старі думи» (брали участь усі дорослі);

- князь мав законодавчу владу тільки у своїй вотчині - Віленському князівстві; в інших землях законодавча і виконавча влада належала членам «старих дум» - удільним князям.

2. XV ст.

- ВКЛ очолив великий князь (господар), який перебирає законодавчі функції, ліквідовує удільні князівства та замінює місцевих князів намісниками. Інші повноваження Великого князя:

а) правував над розпорядчо - виконавчими органами;

б) призначав і звільняв службових осіб;

в) розпоряджався державним майном і коштами;

г) відав зовнішньою політикою, виконував судові функції.

З 1413 р. державні функції йому допомагає виконувати державна рада, що складалася з незначної кількості намісників, перейменована пізніше в пани - раду.

3. Кінець XV - початок XVI ст. - до Люблінської унії 1569р.

За привілейєм 1492 р. легалізується становище пани - рада, а привілейєм 1506 р. її права розширюються і вона стає органом законодавчої влади з наступними повноваженнями:

а) в кінці XV ст. без ухвали рішення пани - радою воно не набувало чинності;

б) обирала Великого князя;

в) видавала закони, вирішували міжнародні справи та приймали судові рішення;

г) складалася з близько вісімдесяти осіб, серед яких постійну квоту мали чотири католицькі єпископи, представники центральної і місцевої влади.

З часом (середина XV ст., а до другого Литовського Статуту (1566 р.) не мав впливу), дедалі впливовішим загальнодержавним органом ВКЛ стає сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, члени «панів-ради», католицькі і православні єпископи, повітові старости, хорунжії, окремі великі феодали і по два шляхтичі від повітових сеймиків. У компетенцію сейму входило:

- до виключеної компетенції:

а) обрання Великого князя;

б) оголошення про скликання ополчення;

в) зовнішні зносини та інші.

Ні Великий князь, ні його рада не мали права починати війну чи встановлювати податки без згоди сейму.

З укладанням Люблінської унії «пани-рада» злилася з польським сеймом й функціонували в подальшому як єдиний державно- правовий механізм Речі Посполитої. І все ж не зважаючи на унії у ВКЛ збереглися деякі державно-правові відмінності: свої центральні установи, зокрема адміністрація, власна скарбниця і армія.

Місцеве управління

Система місцевих органів державного управління українськими землями мала ряд особливостей:

1) будувалася виходячи з адміністративно - територіального поділу;

2) перебування адміністративної, судової і військової влади в руках місцевого паньства і шляхти;

3) розбіжність в організації її окремих ланок, що пояснюється постійною зміною адміністративно - територіального поділу;

4) відсутність поділу влади на окремі гілки зумовлювала поєднання управлінських і законодавчих функцій;

5) отримавши привілеї від центральної влади, окремі воєводства і повіти, закріплювали за собою особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Місцеві органи влади виникають в кінці XIV ст. після ліквідації удільних князівств та створення замість них інституту намісників, які від тепер стали представляти князівську владу на місцях.

Наприкінці XV ст. повіти і волості (декілька волостей складали повіти) стали основними адміністративно - територіальними одиницями на українських землях.

Низову адміністративну ланку складали органи самоврядування сільських общин, що складалися з:

а) отаманів (південні землі);

6) старостів (північні землі).

З другої половини XV ст., водночас із курсом уряду ВКЛ на остаточне скасування державної автономії українських земель, проходила подальша еволюція органів центральної і місцевої влади.

На початку XVI ст. уряд ВКЛ здійснює реформи, які певною мірою уніфікують собою адміністративно-територіальний устрій. Отже, утворилися: воєводства повіти волості.

Наступним кроком в реорганізації місцевого управління був Віденський сейм 1564-1566 років, який наблизив за формою і структурою місцеве управління за польським зразком. Ці реформи поклали початок появі повітових сеймиків.

Міста. У зв’язку з бурхливим розвитком ремесел і торгівлі зростали міста і міське населення, характерними рисами розвитку яких було:

- міста в Україні були самостійними територіальними одиницями, багато з яких користувалися магдебурзьким правом;

- правове становище міст і містечок, їхній адміністративний устрій, порядок управління були досить строкатими;

- система управління залежала від категорії, до якої належало місто:

а) королівські та великокнязівські (керували воєводи, старости, повіти); б) приватновласницькі (належали шляхті, магнатам, церкві, які призначали на управління старост, війтів).

З XV ст. литовський і польський уряди за певну винагороду надавали містам грамоти на «вільність», тобто переводили їх на самоврядування на основі магдебурзького права. Наявність таких грамот надавало містам наступні привілеї:

- звільняло їх від юрисдикції королівських і великокнязівських посадовців;

- скасовувало звичаї литовського, польського і руського права,

- скасовувало владу і суд державців стосовно міщан;

- сприяло утворенню органу самоврядування - ради, що обиралася міщанами і виконувала функції міської влади і суду в цивільних справах. У 1356 р. магдебурзьке право було надано Львову, 1432 р. - Луцьку, 1442 р. - Снятину, 1494 р. - Києву, 1514 р. - Любомлю.

3.