Державне будівництво «другої» Української Народної Республіки.

5.1. центральні органи влади і місцеве управління.

18 грудня 1918 р. війська Директорії вступили в м. Київ і відновили Українську Народну Республіку.

Центральна державна влада (законодавча, виконавча, судова та військова) зосереджувалися в руках Директорії (склад: В.

Винниченко, С. Петлюра, П. Андріївський, Ф. Швець, А. Макаренко).

Слід зазначити, що жодного документа, який би визначав її правовий статус, так і не було прийнято. За сучасними критеріями (думки в історико - правовій науці розходяться) Директорію можна назвати революційним органом з диктаторськими повноваженнями ; колегіальною хунтою наділеною диктаторськими повноваженнями. Власне, влада Директорії суттєво послаблювалась відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три форми суспільної організації: а) парламентська республіка; б) республіка Рад; в) військова диктатура.

Директорія призначала виконавчо - розпорядчу владу - Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб: а) покладалися законодавчі повноваження; б) чіткого розмежування повноважень між Радою Міністрів і Директорією не було.

Вирішити проблему уконституювання даної форми української державності, Директорія прагнула створенням постійно діючого парламенту. Першою спробою став Конгрес трудового народу:

а)обраний за принципом державного представництва і скликаний 22 - 28.07.1919 р.; б) ухвалив «Акт злуки» УНР і ЗУНР; Закон «Про форму української влади» (не був розвинений у конституційний акт), за яким вся влада передавалася Директорії; Директорія отримала право приймати закони; у міжсесійний період мала працювати Президія Конгресу, функції якої взагалі не було окреслено). Інший документ - « Універсал Трудового конгресу» передбачав створення при Директорії низки депутатських комісій, кожна з яких мала контролювати діяльність одного або кількох міністрів.

Законами 1920 р. передбачалося створення президентсько - парламентської республіки:

а) Президент (Голова Держави);

б) Державна Народна Рада;

в) Сейм (парламент).

Проте, бути реалізованими на практиці їм не судилося.

Місцеве управління:

1) влада передавалася волосним, повітовим, губернським комісарам і отаманам, яких призначала Директорія;

2) Директорії відновила вповні дореволюційні земські (зібрання та управи) і міські (думи і управи) органи самоврядування;

3) майже скрізь діяли революційні ради робітничих і селянських депутатів;

4) важливим і впливовим фактором на місцях залишалася отаманщина (влада місцевих авторитетів: Махно, Зелений та інші.).

5) 24 червня 1919 р. - затверджено Інструкцію про тимчасову організацію влади на місцях, за якою губернський комісар призначав на посаду повітового комісара і затверджувався МВС; повітовий комісар призначав волосного. До їх повноважень входили:

- нагляд за виконанням розпоряджень центральної влади;

- організація мобілізаційних робіт;

- керівництво міліцією;

- право видавати обов’язкові постанови щодо охорони

громадського порядку;

- здійснювати керівництво органами місцевого самоврядування.

5.2. Судова система УНР за доби Директорії.

Судове законодавство «другої» УНР:

а) Закон «Про поновлення роботи Генерального суду» (02.01.1919р. - називався Найвищий суд);

б) Закон «Про заведення апеляційних судів» (01.12.1917 р., прийнятий за доби УЦР);

в) Закон «Про надзвичайні військові суди» (26.01.1919р.)

6.