Законодавча діяльність Директорії УНР:

по - перше, Директорія в умовах, що складалися не мала можливості для повноцінної законотворчості;

по - друге, джерелами права для «другої» УНР стали закони російських урядів, УЦР, гетьмана і навіть радянської влади;

по - третє, законодавчий процес регламентувався Законом «Про порядок внесення і затвердження законів в УНР» від 14.02.1919 р.

по - четверте, до кінця існування «другої» УНР в державі так і не було визначено конкретних суб’єктів законодавчої ініціативи.

З - поміж правових джерел вирізнялися:

1) Закон «Про форму влади на Україні» (28.01.1919 р.);

«Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР» (14.02.1920 р.); «Про державну мову» (03.10.1918 р.) -

належали до актів конституційного характеру, якими врегульовувалися наріжні питання державного будівництва.

2) Закон «Про тимчасове верховне управління та порядок

законодавства в УНР» (12.11.1920 р.) - продовжив пошуки

оптимальної моделі законотворчості, хоч і в ньому теж не було розмежовано повноважень Директорії з урядовими в законодавчому процесі.

3) Закон «Про порядок внесення і затвердження законів в УНР» (14.02.1919р.): а) спроба регламентувати законодавчий процес; б) не було визначено чітких критеріїв, яким мали відповідати різноманітні категорії нормативно - правових актів.

4) Закон «Про відновлення гарантій недоторканості особи на

території УНР» (25.02.1919 р.) - громадянин УНР підлягав

переслідуванню волі «лише за передбачені належними законами злочинства...».

5) Закон «Про землю в УНР» (8.01.1919 р.) - скасовував

приватну власність на землю.

6) відновлений 24.01.1919 р. Закон УЦР про національно - персональну автономію (не діяв у зв’язку з приходом більшовиків до влади).

Характерні риси законодавчої діяльності Директорії.

1).

Національна Рада вручила Директорія свій проект Конституції: а) артикул 2 передбачав можливість федеративного устрою України; б) передбачалася також і місцева автономія зі своїми представницькими органами, рівень компетенції якої мав визначити Державний Сейм; в) закладався етнографічний принцип при визначенні території Української держави.

У цілому було оголошено про три проекти Конституції:

а). Центральної ради; б) Всеукраїнської Національної Ради; в) проект О. Ейхельмана. В результаті дискусії за основу було взято проект Всеукраїнської Національної Ради. Держава за формою правління ставала президентсько - парламентською республікою.

2). Залежність законотворчості від суто політичних факторів (напр., підготовка закону про трудові Ради);

3). Відірваність ряду законів від реалій життя, а отже й відсутність очікуваного результату.

4). Вплив реалій життя на пріоритети законотворчості (так, в цей період економічні проблеми відійшли на задній план).

5) Проблема «українізації» колишнього російського законодавства, кодифікації й видання законодавства УНР, що, в тім, так і лишилося наміром.

6). У цивільному й кримінальному праві використовувалися

переважно закони царського уряду («ЗЗ», т. 10 та т. 15, Кримінального уложення 1903 р., Військовий карний статут).

Доповненням до них слугували закони Директорії про боротьбу зі спекуляцією, про ліси, про землю, скасування приватної власності. Серед кримінальних покарань переважали страта, в’язниця, каторга, конфіскація, штрафи.

Таким чином, законодавство Директорії можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються лише за необхідності «швидкого реагування» на конкретні обставини. Звідси й відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного й кримінального законодавства.