БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ. УТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно визвольного руху пригноблених народів Росії. Головною перешкодою на шляху розв’язання національного питання, як уже зазначалось, була політична діяльність Тимчасового Уряду.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського громадсько- політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, - Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися і українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних. військових, курсантських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств.

З березня 1917 р. вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її історії.

Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу, виходячи з невід’ємного права українського народу та самовизначення і відродження багатовікової державної традиції.

Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Грушевського - лідера ТУП. Незабаром М.Грушевський приєднався до українських есерів. На чолі Ради стояли також В. Винниченко, С. Петлюра, С.Єфремов та інші. Визначальна роль у Центральній Раді належала українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію, розраховану на відділену перспективу.

Зміст національно-територіальної автономії М.Грушевський розкрив на прикладі “українських земель Російської держави, які прагнуть до того, щоб з них була утворена одна національна територія”. Вона “має вершити у себе дома будь- які свої справи - економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію, суд”.

19 березня 1917 р. у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилась ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.

Протягом усього березня лідери Центральної Ради напружено працювали над скликанням з’їзду, який одержав назву “Всеукраїнський національний Конгрес”. В.Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок по шляху організації державності.

Конгрес відбувся 5-7 квітня 1917 року. У документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки; забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають в Україні; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Важливим рішенням було також те, що кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Серед організаційних питань, які вирішив Конгрес, було обрання депутатів Центральної Ради, у тому числі й до виконкому. Головою Ради став М.Грушевський, його заступниками в Раді - В.Винниченко і С.Єфремов у виконкомі - Ф.Крижанівський, Д.Антонович.

Таким чином, Конгресом були оформлені ідеологічні та організаційні основи руху, перш за все, в питаннях національно-державного будівництва як альтернативна політична сила існуючої в Україні фінансової та промислової буржуазії, з одного боку, а з другого - тієї частини пролетаріату, яку очолювала більшовицька партія. Лідери Центральної Ради використовували могутнє патріотичне піднесення українського народу, підхопивши його загальнодемократичні вимоги щодо усунення будь-яких обмежень української мови та культури в суспільно-політичному житті.

Відправною точкою організаційною роботи Центральної Ради є рішення Національного Конгресу, згідно з яким Центральна Рада мала розвиватися саме як національний парламент. Поступово почали свою діяльність президія та постійні комісії Центральної Ради, почало формуватися те, що називають апаратом, з’явилися певні кошти, хоча фінансові труднощі увесь час тяжіли над Центральною Радою. Бракувало ще одного дуже важливого елемента - правової основи, на якій ґрунтувалася б її діяльність. Проте і ця проблема була розв’язана. Уже в резолюціях Національного Конгресу Центральній Раді доручалося створити комітет для розробки статусу автономної України. Першим узагальнюючим документом, який мав регламентувати діяльність Центральної Ради, став “Наказ Українській Центральній Раді” від 5 травня 1917 року. Отже, досить швидко Центральна Рада практично завершила перший етап своєї організаційної діяльності, а її вплив зріс на стільки, що М.Грушевський визнав за можливе говорити про “Тимчасовий Український уряд”.

Тимчасовий уряд Росії, проте, не поспішав задовольняти вимогу політичної автономної України, хоча в цей період його контакти з Центральною Радою активізувалися. Для зміцнення позицій Центральної Ради досить важливе значення мала підтримка її з боку скликаних у Києві у травні 1917 р. Всеукраїнських з’їздів: військового, селянського і робітничого. З’їзд ухвалив рішення про українізацію армії. Був сформований Перший полк імені Богдана Хмельницького.

Відносини Центральної Ради з Тимчасовим Урядом все більше загострювалась, що зумовлювалось перш за все політичною лінією загальноросійської влади. Прагнучи закріпити за собою на майбутнє керівництво національним рухом та враховуючи революційні настрої широких мас, Центральна Рада 10 червня 1917 р. прийняла свій перший Універсал державний правовий документ у формі звернення до населення. Він був оголошений В.Винниченком на ІІ Військовому з’їзді. В І Універсалі проголошувалась суверенність українського народу на своїй землі.

Принципово новим було положення про відмову передавати будь-які кошти, в тому числі і податки, в центральну державну скарбницю, а також про впровадження спеціального податку - на “рідну справу”, тобто на потреби України.

Проте Тимчасовий уряд продовжував чинити перешкоди відродженню української державності. Лідери Центральної Ради після переговорів з петроградськими міністрами, які прибули до Києва, змушені були в питанні про автономію України тимчасово піти на поступки. У виданому ІІ Універсалі 3 липня 1917 р., виходячи з угоди з тимчасовим урядом, Центральна Рада відмовилася від автономії України до скликання всеросійських Установчих зборів.

2.