<<
>>

2.1. Сутність та елементи механізму попередження та протидії адміністративним правопорушенням

Поняття «механізм» доволі активно використовується в соціальних і гуманітарних дослідженнях, воно справді є дуже зручним, подекуди потрібним для позначення послідовності реалізації певного складного соціального процесу з погляду того, ким, у який спосіб, через які методи і засоби він здійснюється.

Попри допоміжний характер, навколо цього поняття постійно точаться дискусії, зміст його розуміють по-різному.

Так, на думку Н.Р. Нижник, О.А. Машкова, механізм державного управління - це складова частина системи управління, що забезпечує вплив на внутрішні (коли йдеться про механізм управління організацією) та зовнішні (коли говорять про механізм взаємодії з іншими організаціями) фактори, від стану яких залежить результат діяльності управлінського об’єкта. Механізм управління - це категорія управління, що включає цілі управління, елементи об’єкта та їх зв’язки, на які здійснюється вплив, дії в інтересах досягнення цілей, методи впливу, матеріальні та фінансові ресурси управління, соціальний та організаційний потенціали [131, с. 37, 49].

У словнику-довіднику за загальною редакцією В.М. Князєва та В.Д. Бакуменка механізм державного управління визначається як практичні заходи, засоби, важелі, стимули, за допомогою яких органи державної влади впливають на суспільство, виробництво, будь-яку соціальну систему з метою досягнення поставлених цілей. Схема реального механізму державного управління містить цілі, рішення, впливи, дії, результати. Комплексний механізм державного управління вони визначають як систему політичних, економічних, соціальних, організаційних і правових засобів цілеспрямованого впливу органів державного управління [52, с. 116-117].

О.В. Федорчак уважає, що механізм державного управління - це складна система, призначена для практичного здійснення державного управління та досягнення поставлених цілей, яка має визначену структуру, методи, важелі, інструменти впливу на об’єкт управління з відповідним правовим, нормативним та інформаційним забезпеченням. Як висновок, науковець визначає структуру механізму державного управління, невід’ємними елементами якого вбачає: методи, важелі, інструменти, політику, правове, нормативне та інформаційне забезпечення [228].

У результаті аналізу різних визначень поняття «механізм» О.В. Бойко- Бойчук доходить висновку про можливість виділення численних ознак: «Механізми - це заходи, засоби, важелі; стимули, засоби, важелі, стимули..., серед яких: формування нових інститутів, організаційних структур..., створення відповідної правової бази, кадрове забезпечення, формування нових фінансово- економічних основ функціонування державного управління, наукове й інформаційне забезпечення системи державного управління; сукупність органів державної влади; система всіх державних органів; комплекс правових і інституційних засобів і важелів; сутність управлінських рішень; правові акти, нормативи, накази, регламентуючі документи; послідовність дій, станів; загальні принципи регулювання тієї чи іншої сфери стосунків; структур і регуляторів, які у сукупності забезпечують функціонування економічної системи; сукупність організаційних структур і конкретних форм і методів управління, а також правових норм» [25].

Багатогранність думок обумовлена різними підходами до розуміння поняття та складових.

На думку Л.П. Юзькова, існує два основних підходи до визначення поняття «механізм» - структурно-організаційний і структурно- функціональний. Відповідно до першого підходу механізм характеризується як сукупність певних складових елементів, що створюють організаційну основу певних явищ, процесів, а механізм держави - як «сукупність установ», через які здійснюється «державне керівництво суспільством». Відповідно до другого - під час визначення механізму того чи іншого державно-правового інституту (процесу, явища) увага акцентується не лише на організаційній основі його побудови, але й на його динаміці, реальному функціонуванні. Науковець надавав перевагу структурно-функціональному підходу і в загальному плані визначив механізм державного управління як організацію практичного здійснення державного управління; на його думку, такий підхід давав змогу розкрити статичний і динамічний аспекти механізму управління (статичний становлять суб’єкти й об’єкти управління, які утворюють організаційно - структурну основу механізму державного управління, динамічний - комплекс зав’язків і взаємодій суб’єктів і об’єктів управління [238, с. 57, 59, 61]).

Професор В.Б. Авер’янов був прихильником протилежного підходу та вважав, що більш прийнятною є перша зі згаданих вище точок зору, оскільки структурно-функціональне розуміння механізму державного управління фактично спонукає до включення в його систему суспільних відносин державного управління; зазначені відносини, як і сам механізм державного управління, виступають самостійними складовими елементами державного управління [1]. Науковець підкреслював, що виникнення відносин влади відбувається у два послідовних етапи: спочатку певний інтерес певного суспільного угруповання, проходячи через певний механізм, перетворюється в суспільно значиму політичну волю (суспільна ціль, мета, завдання), потім через механізм реалізації ця суспільно значима воля трансформується в суспільні відносини влади. В результаті В.Б. Авер’янов визначав механізм державного управління як сукупність відповідних державних органів, організованих у систему для виконання цілей (завдань) державного управління, згідно з їх правовим статусом, і масив правових норм, що регламентують організаційні засади та процес реалізації цими органами функціонального призначення. Звідси складовими елементами механізму виступають: 1) система органів виконавчої влади; 2) сукупність правових норм, що регламентують організаційну структуру системи органів виконавчої влади, і процеси її функціонування та розвитку [1].

У цьому випадку під механізмом попередження та протидії адміністративним правопорушенням розумітиметься сукупність елементів, послідовне та узгоджене здійснення яких мають планованим наслідком зменшення кількості скоєних адміністративних проступків у порівнювані періоди часу та за схожих умов, а також зменшення психологічної настроєності на їх скоєння. Пропонуючи таке визначення, ми звертаємо увагу на те, що а) механізм - це завжди сукупність складових, які мають функціонувати одночасно, скоординовано, узгоджено, щоб зрештою виявилася виконаною покладена на механізм функція; б) ідеться про соціальний механізм, який створюється з наміром досягти конкретної мети; в) для виявлення функціональності цього механізму потрібно аналізувати його соціальні результати у порівнювані періоди часу за умови того, що обставини, в яких механізм працює, є переважно константними; г) зрештою, що головною метою, заради якої цей механізм налагоджено, є не тільки фактичне зменшення кількості вчинених проступків у різних сферах державного і громадського життя, а й зниження суб’єктивної готовності до їх скоєння чи навіть припустимості можливості їх скоєння (імовірно, це вищий результат, якого можна досягти через цей механізм). Зазначимо також, що автор дисертаційного дослідження поділяє певною мірою позицію Л.П. Юзькова та вважає, що уявлення про механізм може бути повним за умови поєднання в його розумінні організаційного та функціонального підходів (у разі їх розгляду як протилежних); або структурно-функціонального як такого, що включає структурно-організаційний, статичного та динамічного; статичними елементами при цьому можна вважати суб’єкти й об’єкт, стосовно якого механізм функціонує; динамічними (функціональними) - те, за допомогою чого між суб’єктами та об’єктом відбувається взаємодія.

Надалі ми розпочнемо аналіз безпосередньо окремих елементів механізму попередження та протидії адміністративним правопорушенням, першим з яких є його суб’єктний склад (суб’єкти попередження та протидії).

Систему суб’єктів попередження та протидії вчиненню адміністративних правопорушень нормативно визначено у чинних нормативно-правових актах України, серед яких основними є: КУпАП, Митний кодекс України, Кодекс цивільного захисту України, а також спеціалізовані закони України («Про Національну поліцію» (донедавна - «Про міліцію»), «Про оперативно- розшукову діяльність», «Про дорожній рух», «Про Державну прикордонну службу України», «Про Службу безпеки України», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про державний кордон України», «Про ветеринарну медицину» та ін.), у яких, власне, і визначено суб’єктів попередження і протидії. Вважаючи суб’єктами попередження, насамперед, саме профільні, спеціалізовані державні органи, які протидію вчиненню адміністративних правопорушень (у відповідних сферах) мають своєю функцією і працівники яких роблять це професійно, ми беремо до уваги й важливу роль, що відіграють у цьому процесі парламент і уряд, на рівні яких приймаються визначальні політичні рішення та нормативні акти з названих питань.

Розгляд суб’єктів слід почати з тих, що визначають діяльність держави, а саме: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади та судів.

Як відомо, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Відповідно до ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів, визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно- культурного розвитку, охорони довкілля, надання законом згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України тощо [96].

Президент України є главою держави і виступає від її імені; Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина [96]. Відповідно до ч. 1 ст. 106 Президент України зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України; підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України. А також видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково- технічного, соціального і культурного розвитку України; а також здійснює керівництво підпорядкованими органами та в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання (ст. 116 та ст. 117 Конституції України).

Названі повноваження Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України мають безпосереднє відношення до попередження та протидії адміністративним правопорушенням, адже вони визначають основні напрями державної політики, розробляють загальнодержавні програми, нормативно - правову базу тощо, зокрема в частині питань попередження та протидії адміністративним правопорушенням, а також здійснюють кадрове, бюджетне та інше регулювання.

Відповідно до ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Відправлення правосуддя є загальною та спеціальною превенцією [96].

Найширшу компетенцію у використанні заходів попередження та протидії правопорушенням (особливо заснованих на використанні адміністративного примусу) мають органи внутрішніх справ. Так, Законом України «Про міліцію», що діяв донедавна (ст. 11), міліції для виконання покладених на неї обов’язків надавалось право вимагати від громадян і посадових осіб, які порушують громадський порядок, припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню її повноважень; перевіряти у громадян за підозри у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують їх особу; в установлених законом випадках проводити огляд осіб, речей, транспортних засобів; входити безперешкодно в будь-який час доби на територію та до приміщень підприємств, установ і організацій, на земельні ділянки, в житлові та інші приміщення громадян; виявляти й вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу на підставі й у порядку, встановлених законодавством, виносити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки [185]. Законом України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» від 01.12.1994 [149] передбачено, що адміністративний нагляд здійснюють органи Національної поліції. Працівники поліції систематично контролюють поведінку осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, з метою запобігання порушень ними громадського порядку.

Сьогодні як структура органів внутрішніх справ, так і законодавство, що регулює їх діяльність, суттєво змінюються, причому ці зміни значною мірою спрямовані саме на посилення попереджувальної складової у протидії адміністративним правопорушенням. Характерним прикладом цього може слугувати запровадження такого важливого інституту, як національна поліція, що можна вважати одним з перших суттєвих кроків, спрямованих на реформування діяльності органів внутрішніх справ і наближення їх до європейських стандартів. Наразі діяльність поліції регулюється вже згаданим вище Законом України «Про Національну поліцію». Так, відповідно до ст. 1 Закону, Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: 1) забезпечення публічної безпеки і порядку; 2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; 3) протидії злочинності; 4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги (ст. 2 Закону). Поліція, відповідно до покладених на неї завдань, проводить превентивну та профілактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню правопорушень; виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню кримінальних та адміністративних правопорушень, уживає в межах компетенції заходів для їх усунення; вживає заходів з метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень; припиняє виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення; вживає заходів, спрямованих на усунення загроз життю та здоров’ю фізичних осіб і публічній безпеці, що виникли внаслідок учинення кримінального, адміністративного правопорушення; вживає заходів для запобігання та припинення насильства в сім’ї тощо [188]. Закон містить багато цікавих новаторських положень, спрямованих на модернізацію форм і методів діяльності основного правоохоронного органу країни. Теперішнє реформування міліції в поліцію оцінюється позитивно. Зокрема, головну мету переорієнтовано - наразі пріоритетом є захист прав, свобод, безпеки громадян (раніше - інтереси держави), заохочуються пропозиції щодо вдосконалення діяльності тощо. Налагоджується співпраця із громадськістю, головним критерієм оцінки якої має стати рівень довіри та думка населення про якість роботи органів і підрозділів поліції; взаємодія з населенням відбувається на засадах партнерства. Крім того, змінюється організаційна структура як горизонтальна, так і вертикальна (поліція має бути деполітизована). Нині відбувається абсолютне оновлення кадрів, у тому числі й керівників; працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, можуть пройти переатестацію та конкурси на посади. Отже, добір, імовірно, буде справедливим. Значна різниця є в матеріально-технічному оснащенні: для поліцейських доступні сучасні засоби зв’язку, підключені до електронних баз, планшети тощо, тобто використання автоматизованих систем, електронних можливостей. Мотивацією також є підвищення зарплати. Безумовною перевагою є електронне врядування: простіша процедура, менша кількість залучених людей (посередників між особою та державою), зниження витрат на зайві процедури тощо. Однак, слід наголосити, що йдеться лише про перші кроки на шляху реформування такої життєво важливої структури державного механізму, як система органів внутрішніх справ. Окрім позитивних оцінок змін, що відбулися, як фактична робота поліцейських підрозділів, так і законодавство, що її регулює, піддаються критичному аналізу (див., наприклад, статті О. Банчука). На нашу думку, недоліком Закону, про який згадувалося раніше, є недостатнє висвітлення форм і методів роботи поліції в рамках попередження правопорушень.

До зазначеного слід додати, що настрої більшості громадян України щодо реформування міліції є позитивними. Так, ще донедавна рівень довіри громадян до судової влади та правоохоронних органів був украй низьким. Зокрема, за даними досліджень Центру Разумкова, серед населення країни частка тих, хто цілковито підтримує роботу судів, знизилася понад утричі: з 9,4% зафіксованих у травні 2010 р. до 2,9% за підсумками квітня 2012-го [45, с. 13]. До національного рекорду - 2,5%, зафіксованого наприкінці 2009 р., залишилося зовсім небагато. На думку експертів, падіння цього антирекорду неминуче, адже частка українців, що взагалі не підтримують дії суддів, за період з 2010 по 2012 рр. зросла із 43,4% до 61,5% [100]. Лише кожний четвертий опитаний зазначав, що довіряє міліції. У той же час, за даними торішнього вивчення громадської думки, проведеного фахівцями Центру Разумкова, міліції довіряли близько 6,7% опитаних, а згідно з результатами опитування-2011, проведеного спеціалістами соціологічної групи «Рейтинг», міліції висловив довіру кожен десятий українець [207]. Проте, відповідно до останніх соціологічних опитувань, що проводились 15-21 липня 2015 року соціологічною групою «Рейтинг», громадяни позитивно настроєні щодо реформованої поліції, про що свідчать відповідні данні. Згідно з результатами дослідження 82% киян підтримують створення нової патрульної поліції в місті, 8% не підтримують, 10% не визначились. 69% опитаних уважають, що у зв’язку зі створенням нової патрульній поліції рівень безпеки в місті підвищиться, 19% уважають, що все залишиться на колишньому рівні, 2% - знизиться, 10% не змогли відповісти (зазначили, що важко сказати). Серед тих, хто підтримує створення поліції, очікують поліпшення безпеки в місті 82% опитаних, а серед тих, хто не підтримує, домінує думка, що нічого не зміниться (66%). 42% очікують, що у зв’язку зі створенням нової патрульної поліції рівень боротьби з корупцією підвищиться, 38% уважають, що все залишиться на колишньому рівні, 4% - знизиться, не визначились 16%. Серед тих, хто підтримує створення поліції, очікують посилення боротьби з корупцією 51% опитаних, а серед тих, хто не підтримує, домінує думка, що нічого не зміниться (61%) [218].

Окрім органів внутрішніх справ, заходи адміністративного запобігання застосовують інші управлінські органи, наприклад, уведення карантину, примусовий медичний огляд, закриття окремих ділянок державного кордону, огляд і перегляд транспортних засобів, товарів та інших предметів [6, с. 179181]. Митними органами здійснюється митний огляд і переогляд, органами внутрішніх справ і цивільної авіації - обов’язковий огляд ручної поклажі, багажу й особистий огляд пасажирів цивільних повітряних суден, органами прикордонної охорони - огляд морських і річкових суден та документів; відомчою охороною - огляд осіб, які працюють на об’єктах з особливим режимом тощо. В усіх цих випадках головною метою застосування зазначеного заходу є попередження та виявлення правопорушень, забезпечення громадської безпеки, тобто він має чітко виражений запобіжний характер. Відвідувати підприємства, установи, організації для виконання контрольних і профілактичних функцій мають право посадові особи податкових органів (підпункт 20.1.13. ст. 20 Податкового кодексу України тощо) [139]. Перелік органів, уповноважених на здійснення примусових заходів з метою попередження та протидії скоєнню адміністративних проступків можна продовжити.

Узагальнюючі формулювання із цього приводу містить ст. 6 КУпАП, згідно з якою органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, громадські організації, трудові колективи розробляють і здійснюють заходи, спрямовані на запобігання адміністративним правопорушенням, виявлення й усунення причин та умов, які сприяють їх вчиненню, на виховання громадян у дусі високої свідомості і дисципліни, суворого додержання законів України. Органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації, забезпечуючи відповідно до Конституції України додержання законів, охорону державного і громадського порядку, прав громадян, координують на своїй території роботу всіх державних і громадських органів по запобіганню адміністративним правопорушенням, керують діяльністю адміністративних комісій та інших підзвітних їм органів, покликаних вести боротьбу з адміністративними правопорушеннями [81]. До суб’єктів адміністративної юрисдикції, повноважних після розгляду справи та встановлення причин та умов вчинення адміністративного проступку внести до відповідного державного органу, громадської організації або посадовій особі пропозиції про вжиття заходів з усунення цих причин та умов, згідно зі статтями 218-244-19 КУпАП [81], належать, зокрема, виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад; суди загальної юрисдикції усіх рівнів, органи внутрішніх справ, органи Державної прикордонної служби України, органи Державної міграційної служби України, органи управління залізничного, морського і річкового, авіаційного, автомобільного транспорту та електротранспорту; органи контролю за додержанням законодавства про працю (станом на 20.04.2015 р. це Державна інспекція України з питань праці); органи державного фінансового контролю; органи доходів і зборів; Національний банк України та ін. До суб’єктів попередження та протидії адміністративним правопорушенням логічно віднести й усіх посадових осіб, які мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні стягнення від імені перелічених органів державної влади (голови, керівники, директори, начальники відповідних органів державної влади, державні інспектори й інші уповноважені посадові особи). Повноваження зазначених суб’єктів у сфері попередження та протидії адміністративним правопорушенням визначаються, окрім КУпАП, чинним профільним законодавством: законами та підзаконними нормативно-правовими актами (указами Президента та постановами Кабінету Міністрів України, положеннями про органи державної влади, наказами міністерств тощо). Кожен із перелічених органів державної влади має виявляти причини й умови, що сприяли вчиненню адміністративного проступку, у межах їх профільної діяльності.

Особливою категорією суб’єктів попередження та протидії вчиненню адміністративних правопорушень є посадові особи, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення, адже факт складання протоколу про адміністративне правопорушення, крім того, що він фіксує та елімінує вже скоєний проступок (безумовно, мається на увазі протокол як документ щодо реальної події), так чи інакше впливає на правосвідомість правопорушника й інших осіб, яким цей факт відомий. Тому, відповідно до ст. 255 КУпАП [81], до згаданих суб’єктів потрібно віднести посадових осіб органів внутрішніх справ; органів державного нагляду у сфері пожежної і техногенної безпеки; органів охорони здоров’я; органів охорони культурної спадщини; органів державного енергонагляду; центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів; органів державної санітарно-епідеміологічної служби; центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю; державних органів реєстрації актів цивільного стану; органів Антимонопольного комітету України тощо [81]; власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органи; працівників, які здійснюють охорону підприємств, установ, організацій; державних виконавців та багатьох інших, включаючи представників профільних громадських організацій або органів громадської самодіяльності.

У певному аспекті громадські організації та трудові колективи також беруть участь у процесі попередження та протидії адміністративним правопорушенням, зокрема у тих випадках, коли матеріали про адміністративне правопорушення передаються на їх розгляд за ст. 21 КУпАП. Закон України «Про громадські об’єднання» [160] не забороняє членам громадських організацій здійснювати правове виховання населення і сприяти запобіганню адміністративних правопорушень. І, нарешті, кожен громадянин України має право проводити правомірну діяльність щодо попередження та протидії адміністративним правопорушенням шляхом правової освіти та виховання інших громадян, участі у профільних громадських формуваннях. Так, згідно із ст. 1 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» громадяни України відповідно до Конституції України мають право створювати в установленому цим Законом порядку громадські об’єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону, сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин [199]. Слід, щоправда, зазначити, що Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» потребує суттєвого вдосконалення, з огляду на сьогоднішні реалії.

Окрім традиційних способів мобілізації готовності громадян сприяти державній діяльності з підтримання громадського порядку, за сучасних умов доцільно ширше використовувати Інтернет-спільноту: велика кількість стаціонарних камер відеоспостереження з доступним переглядом для будь- якого користувача, можливість он-лайн трансляцій динамічної відеозйомки в Інтернеті, популярність багатьох соціальних мереж тощо. За наявності колосальних інформаційних можливостей соціальних мереж громадяни можуть надати допомогу компетентним суб’єктам, не виходячи із власної квартири, користуючись доступом до Інтернету (користувач може вступити до Інтернет- спільноти, мета якої - протидіяти правопорушенням, може долучитися до розшуку правопорушників через ознайомлення з фото-, відео- й іншою інформацією; крім пошуку й ідентифікації правопорушників, за допомогою Інтернету можна знайти й свідків певної пригоди). Через соціальні мережі добровільні громадські формування з охорони громадського порядку можуть координувати спільні патрулювання вулиць населеного пункту, обмінюватися позитивним досвідом та іншою важливою інформацією.

Усі згадані вище суб’єкти мають бути об’єднані спільними цілями та інформаційними, координаційними і правовими зв’язками. Як справедливо зазначає О. Миронов, головною складовою комплексного підходу до охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки в умовах адміністративної реформи є чітке і цілеспрямоване функціонування різних державних органів та їх соціально-ефективна взаємодія із громадськими формуваннями правоохоронної спрямованості щодо профілактики правопорушень. На теперішній час обов’язок виконувати таку роботу переважно покладено на органи внутрішніх справ. Такий стан речей призводить до того, що превенція правопорушень не завжди досягає бажаного для сучасного суспільства та держави результату [124, с. 4-5].

Раніше була згадана ст. 282 КУпАП, відповідно до якої про вжиті заходи щодо усунення причин та умов, що спряли вчиненню адміністративних правопорушень, протягом місяця з дня надходження пропозиції потрібно повідомити орган (посадову особу), який вніс пропозицію. Проте проблемними залишаються питання контролю за якістю вжитих заходів та відповідальності за ігнорування пропозиції, неповідомлення про вжиття належних заходів. Це - дуже серйозне питання у сфері глибинного попередження (превенції) адміністративних проступків, яке ще чекає на відповідне вивчення та пропозиції.

Ураховуючи те, що правова регламентація діяльності суб’єктів запобігання адміністративним правопорушенням здійснюється в багатьох нормативно - правових актах, часто змістовно розпорошених, доцільно викласти систему згаданих суб’єктів у Законі України «Про попередження правопорушень». Прийняття цього Закону визначить систему заходів попередження правопорушень, порядок їх здійснення державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, об’єднаннями громадян, окремими громадянами, а також права і обов’язки суб’єктів, що проводять роботу з профілактики правопорушень [195]. Такий комплексний нормативно-правовий акт сприятиме однозначному розумінню системи суб’єктів попередження адміністративним правопорушенням, чіткому розподілу прав та обов’язків суб’єктів та налагодженню ефективного механізму взаємодії між ними.

У рамках фрагмента, присвяченого питанню суб’єктного складу механізму попередження та протидії адміністративним правопорушенням, варто згадати про основні принципи, якими мають керуватися всі згадані суб’єкти в ході проведення спеціалізованої діяльності. Ці принципи не закріплено нормативно, однак вони мають бути реалізовані, оскільки в іншому разі мета, для досягнення якої створено механізм попередження і протидії, просто виявиться недосяжною, а діяльність - безплідною. До згаданих принципів зазвичай належать такі, як гуманізм, наукова обґрунтованість, законність, економічна доцільність, диференційованість, своєчасність, плановість, комплексність [72, с. 165]; інколи до них додаються принципи демократизму та реальності [103, с. 104-105].

Принцип законності полягає, по-перше, у достатній розробці нормативно- правової бази, яка передбачає основні напрями діяльності щодо попередження та протидії правопорушенням, повноваження суб’єктів, основні види та форми діяльності тощо; по-друге, принцип законності одночасно означає дотримання вимог нормативно-правових актів, тобто діяльність щодо попередження та протидії адміністративним правопорушенням має здійснюватися на основі права, з дотриманням вимог закону. Принцип демократизму передбачає підконтрольність такої діяльності органам державної влади та громадськості, моніторинг та врахування громадської думки, налагодження взаємодії між державними органами та суспільством, наявність дієвих засобів громадського контролю. Принцип гуманізму, тісно пов’язаний із принципом справедливості, означає недопущення приниження особи, посягання на її честь та гідність, і, навпаки, передбачає спрямованість на затвердження в особи соціальних цінностей, повернення її до повноцінного соціального життя; особа, щодо якої вживаються заходи попередження адміністративним правопорушенням, має сприйматися як суб’єкт взаємодії з органами попереджувальної діяльності, який має власні права й інтереси. Принцип науковості або наукової обґрунтованості полягає в тому, що розробки у сфері попередження правопорушень мають базуватися на досягненнях науки, адже без наукового підґрунтя будь-яка діяльність буде хаотичною та неефективною.

З метою забезпечення ефективнішої діяльності суб’єктів попередження та протидії адміністративним правопорушенням під час застосування заходів адміністративного попередження слід ураховувати особливості факторів, які детермінують правопорушення, а також особливості особи правопорушника, що є вкрай актуальним у попереджувальній діяльності на індивідуальному рівні. Врахування цих особливостей передбачається принципом диференціації.

Наступним принципом, що також є важливим для застосування заходів попередження та протидії правопорушенням, є своєчасність, оскільки діяльність щодо попередження адміністративним правопорушенням має на меті не допустити вчинення протиправних дій, відвернути їх. Іншим принципом, який заслуговує на увагу, є принцип плановості. Названий принцип тісно пов’язаний із попередніми, оскільки передбачає здійснення заходів попередження та протидії відповідно до програми, що є продуманою, а не хаотичною чи спонтанною, та базується на інших принципах. При цьому науковці звертають увагу на інший принцип - економічну доцільність запланованих заходів, адже за невиправдано великих фінансових затрат заходи не будуть ефективними. Із цих положень випливає важливий принцип діяльності щодо попередження та протидії адміністративним правопорушенням - принцип реальності, значення якого полягає в реальній можливості застосування заходів не тільки у зв’язку з економічною доцільністю, але й ураховуючи можливість застосування заходів, з огляду на умови життя, конкретні обставині, сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів.

Усі перераховані принципи (тут згадано не всі з тих, що обговорюються фахівцями) є важливими та взаємопов’язаними, вони потрібні для обґрунтуванні практичних заходів, спрямованих на вдосконалення системи попередження і протидії вчиненню адміністративних правопорушень.

Об’єктом діяльності суб’єктів попередження та протидії адміністративним правопорушенням є в найбільш загальному вигляді, власне, явище правопорушень, що виявляються та переслідуються в адміністративно- правовому порядку. Він охоплює, по-перше, усі чинники (політичні, економічні, соціальні, культурні, організаційні, технічні) та умови (відсутність належного контролю, негативне середовище, оточення тощо), які стають причиною вчинення або сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; по-друге, дії осіб у різних сферах суспільного життя, які потенційно можуть перерости у правопорушення; по-третє, правосвідомість згаданих осіб, впливаючи на яку можна регулювати ступінь психологічної готовності осіб до скоєння адміністративних проступків. Детальніше про рівні попереджувальних заходів та відповідні об’єкти йтиметься у підрозділі 2.2 дослідження.

<< | >>
Источник: МІЛОВІДОВА СВІТЛАНА ВАЛЕРІЇВНА. ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТА ПРОТИДІЯ АДМІНІСТРАТИВНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.1. Сутність та елементи механізму попередження та протидії адміністративним правопорушенням:

  1. 5.2.1. Поняття «механізму держави»
  2. 5.2.2. Структура механізму держави
  3. 9.2.1. Поняття, особливості та структура механізму правового регулювання.
  4. 9.2.2. Стадії механізму правового регулювання
  5. Розділ 9МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ9.1. Поняття і структура механізму державиМеханізм держави — це цілісна ієрархічна система всіх державних організацій, які практично здійснюють завдання та функції держави. Механізм є структурним та предметним втіленням держави, це її постійно функціонуюче вираження.Між функціями держави і її механізмом існує прямий зв'язок. Оскільки механізмстворюється для виконання функцій держави, саме їм у цьому зв'
  6. 9.1. Поняття і структура механізму держави
  7. § 2. Державний апарат. Його відмінність від механізму держави
  8. ЗМІСТ
  9. ВСТУП
  10. РОЗДІЛ 2 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ТА ПРОТИДІЇ АДМІНІСТРАТИВНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ
  11. 2.1. Сутність та елементи механізму попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  12. 2.2. Профілактика як елемент механізму попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  13. 2.3. Адміністративний примус у механізмі попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  14. Висновки до другого розділу
  15. 3.1. Використання зарубіжного досвіду в удосконаленні механізму попередження та протидії адміністративним правопорушенням
  16. ВИСНОВКИ
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -