§ 2. Метод кримінального права
Специфічні, притаманні лише кримінальному праву відносини між особою, яка вчинила злочин проти особистих благ людини, публічних чи приватних прав тощо, і державою, яка охороняє такі блага й інші суспільні цінності, регламентується також специфічним, притаманним лише кримінальному праву методом — застосуванням з боку держави до особи злочинця санкції кримінальноправової норми, тобто покарання. Метод правового регулювання — це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються та охороняються стосунки між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами і державою. Метод регламентування кримінальноправових відносин примусовий і застосовується лише до особи, яка вчинила злочин, як правило, шляхом покарання. Кримінальноправовий метод застосовується лише в тому разі, коли: 1) вчинене діяння є суспільне небезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину; 2) особа, яка вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час його вчинення встановленого законом віку і підлягає покаранню. В окремих випадках, передбачених законом (ч. З ст. 10, ст. 46', ст. 51), суд може відстрочити виконання призначеного ним кримінального покарання або не застосовувати таке покарання взагалі. Не можна застосовувати кримінальноправовий метод до особи, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння була в стані неосудності. До такої особи суд може застосувати примусові заходи медичного характеру, які не є покаранням (ч. 1 ст. 12). Це стосується і особи, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого Кримінальним кодексом, не досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності. До такої особи суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням (ч. З ст. 10). Кримінальна відповідальність — це правовий обов'язок особи, яка вчинила злочин, зазнавати (підкорятися) заходів державного впливу та бути покараною. При цьому право держави застосувати примусові заходи впливу щодо злочинця та покарати його обмежене її обов'язком застосовувати такі заходи лише в межах, встановлених законом. Обов'язок злочинця підкорятися примусовим заходам і бути покараним поєднується з його правом вимагати від держави в особі її органів влади, щоб такі заходи застосовувались до нього у повній відповідності із законом. Держава в особі органів розслідування і суду зобов'язана виковувати законні вимоги особи, яка вчинила злочин. Кримінальну відповідальність не слід ототожнювати з покаранням. Кримінальна відповідальність — це обов'язок особи, яка винна у вчиненні злочину, зазнавати заходів державного впливу (покарання), що реалізується з моменту винесення обвинувального вироку. В теорії кримінального права є також інші визначення поняття кримінальної відповідальності — зокрема, як фактичної реалізації обов'язку особи, що вчинила злочин, понести покарання, починаючи з моменту винесення судом обвинувального вироку щодо такої особи. Між цими двома поглядами на поняття кримінальної відповідальності не існує принципових розходжень, оскільки з обох точок зору кримінальна відповідальність є обов'язком особи, яка вчинила злочин, 8 підкорятися примусовим заходам. Спірним, в основному, залишається питання щодо початку виникнення кримінальної відповідальності (див.: гл. V цього підручника). Покарання особи, яка вчинила злочин, складає основний зміст кримінальної відповідальності. Однак поняття кримінальної відповідальності ширше поняття покарання, оскільки, як це випливає зі змісту кримінального закону і визнано теорією кримінального права, підставою кримінальної відповідальності є вчинення діяння, що має всі ознаки складу злочину'. Покарання — це реалізація повинності особи зазнати примусових заходів кримінальноправового характеру, понести покарання. Покарання за вчинений злочин може не застосовуватися, зокрема, у випадках, які передбачені ч. З ст. 10, ст. 50 та ст. 51 КК. Підставою кримінальної відповідальності є наявність у суспільне небезпечному діянні (злочині) особи складу злочину, визначеного у конкретній статті Особливої частини Кодексу. Застосування ж конкретних норм кримінального закону вимагає встановлення відповідності (збігу) об'єктивних і суб'єктивних ознак злочинного діяння з ознаками складу злочину, які описані в конкретній нормі закону (або випливають з її змісту). Встановлення юридичної відповідності ознак злочинного діяння ознакам складу злочину, що описаний в конкретній нормі кримінального закону, в Теорії кримінального права має назву кваліфікація злочину. Як кваліфікувати злочинне діяння, який склад злочину міститься у такому діянні — це питання, що виникає у повсякденній роботі правоохоронних органів. Висновки щодо кваліфікації злочину, нарівні з багатьма іншими положеннями, мають знайти своє закріплення у відповідних правозастосовчих актах (постанові, обвинувальному висновку, вироку або ухвалі). Зміст кримінальної відповідальності визначається нормами матеріального кримінального права. Реалізація кримінальної відповідальності здійснюється у формі кримінальнопроцесуальних і кримінальновиконавчих правовідносин. Це, у першу чергу, означає, що кримінальна відповідальність із моменту свого виникнення обумовлює, окрім зазначеного вище обов'язку особи, яка вчинила злочин, ) Це положення закріплено в Кримінальному кодексі Російської Федерації. Підставою кримінальної відповідальності, говориться в ст. 8 Кодексу, є вчинення діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого цим Кодексом. також її обов'язок підкорятися вимогам процедури реалізації органами розслідування та суду такої відповідальності (кримінальнопроцесуальні правовідносини). Кримінальнопроцесуальні правовідносини виникають із моменту порушення кримінальної справи і закінчуються вироком, який набув законної сили. Звідтоді кримінальна відповідальність переходить у заключну стадію своєї реалізації. Вона реалізується у формі кримінальновиконавчих правовідносин, що мають забезпечити виконання вироку. І в цьому випадку дійова сила кримінальновиконавчих правовідносин закладена в кримінальноправових відносинах.
Еще по теме § 2. Метод кримінального права: