Захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб

Політичний і соціально-економічний розвиток України сприяє удосконаленню законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій та їх об'єднань і встановлено гарантії реалізації та захисту їх прав, свобод і обов'язків, визна­чених Конституцією й іншими законами України.

У разі порушення прав громадян або організацій з боку інших осіб, а також загрози порушення права в майбутньому і за відсутності добровільного відновлення порушеного права виникає об'єктивна потреба застосування певних способів захисту.

Право на захист - це передбачена законодавством мож­ливість управомоченої особи самостійно застосовувати дозво­лені або санкціоновані законом юридичні засоби впливу на пору­шника або звернутися до відповідного юрисдикційного органу з вимогою спонукати порушника до певної поведінки.

Захист цивільних прав в Україні здійснюється судом, а та­кож господарським або третейським судом, профспілковими та іншими громадськими організаціями в установленому порядку.

Чинне законодавство України передбачає судову, гро­мадську, адміністративну, нотаріальну форми захисту та самозахист цивільних прав і законних інтересів громадян й організацій.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Самозахистом є перешкоджання будь-яким третім осо­бам, які неправомірно посягають на цивільні права, заподіяння шкоди цивільним правам та інтересам інших осіб тощо. Самоза­хист може виникати з боку і фізичної, і юридичної особи.

Самозахист допускається за таких умов:

а) виникає порушення цивільного права або небезпека його порушення;

б) є необхідність припинення (попередження) порушення власними силами;

в) заходи самозахисту адекватні ступеню небезпеки пра­вопорушення, тобто заподіяння шкоди порушнику чи іншій особі має бути санкціонованими законом, не порушувати межі дозволеного.

Громадська форма захисту права передбачає вирішення спору між суб’єктами уповноваженими громадськими організа­ціями (профспілками, комісіями з трудових спорів тощо). До громадської форми захисту прав належать: урегулювання спорів про право, третейське судочинство.

Урегулювання спору про право - це спільні дії сторін, що сперечаються, щодо ліквідації конфлікту. Суть урегулювання спору зводиться до того, що особа, чиї права дійсно чи уявно порушені чи оспорюються, у нормативно встановлений строк у письмовій формі повідомляє іншій стороні свої вимоги з по­данням відповідних документів. Розглянувши заяву, друга сто­рона повинна в певний строк або задовольнити претензію, або надіслати вмотивовану відмову.

Різновидом громадської форми захисту є третейське су­дочинство, яке здійснюється третейськими судами. Останні не наділені судовою владою, оскільки не здійснюють правосуд­дя, а створюються для розгляду і вирішення конкретної справи

в цивільних і господарських правовідносинах. Суть третейсько­го судочинства полягає у тому, що сторони довіряють вирішення спору та ухвалення рішення третій особі, а не уповноваженому державою органу. В цьому суттєва відмінність третейського су­дочинства від інших форм захисту прав та інтересів - цивільно­го та господарського судочинства, які здійснюються виключно судами загальної юрисдикції.

Відповідно до положень ст. 125 Конституції та ст.ст. 3, 17 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» третейські суди не нале­жать до системи судів загальної юрисдикції, а отже, не є органа­ми правосуддя, але у ст. 3 ЗУ «Про третейські суди» завданням третейського суду передбачено захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом усебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.

Адміністративно-правовий захист прав, свобод і закон­них інтересів фізичних та юридичних осіб - це правозастосовна та правоохоронна владна діяльність публічної адміністрації щодо вирішення індивідуальних справ з метою припинення та відновлення порушень прав, свобод і законних інтересів фі­зичних та юридичних осіб, відшкодування збитків потерпілим і притягнення винних до адміністративної відповідальності, або/та створення умов для притягнення їх до іншого виду юри­дичної відповідальності.

Фізичні та юридичні невладні особи потребують захисту від двох основних джерел небезпеки - суб'єктів владних повно­важень та інших осіб, які не мають владних повноважень. У першому випадку до предмета адміністративного права вхо­дить владно-розпорядча діяльність щодо забезпечення захисту від свавілля органів виконавчої влади та інших суб'єктів публіч­ної адміністрації.

Публічна адміністрація в умовах правової держави має по­двійний статус:

- по-перше, вона робить вагомий внесок у захист прав і свобод людини і громадянина;

- по-друге, окремі її представники є суб'єктами їх пору­шення.

До форм захисту прав свобод і законних інтересів фі­зичних та юридичних осіб засобами адміністративного права належать:

- забезпечення прав свобод людини і громадянина Прези­дентом України;

- провадження за заявами, скаргами та пропозиціями громадян;

- дисциплінарні провадження в адміністративному праві;

- запобігання та протидія корупції;

- захист від порушень з боку суб'єктів владних повнова­жень у системі адміністративного судочинства тощо.

Нотаріальний захист прав суб'єктів полягає у тому, що окремі правочини потребують додаткових гарантій щодо захисту прав власника, що досягається нотаріальним посвідченням на­буття та передачі прав власності. Воно є юридичною фіксацією набуття прав власника, яке є в основі вирішення судами спорів про порушення такого права. Вчинення нотаріальних дій покла­дається на нотаріусів. У населених пунктах, де нотаріусів немає, нотаріальні дії вчиняють уповноважені на це посадові особи ор­ганів місцевого самоврядування.

Судова форма захисту найпоширеніша. Відповідно до ст. 124 Конституції України встановлено пріоритет судового захисту права.

Правосуддя в Україні здійснюється судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у дер­жаві (ст. 124 Конституції України).

Перевагами судової форми захисту є те, що вона:

1) поширюється на невизначене коло осіб;

2) судовому захисту підлягають усі права і свободи;

3) у розгляді справи у суді активну участь у доведенні своєї правоти беруть сторони спору та інші зацікавлені особи.

Ознаками судового захисту є те, що:

1) здійснюється спеціальним державним органом - судом;

2) здійснюється професійними юристами - суддями;

3) відбувається у передбаченій законом процесуальній формі;

4) є остаточним;

6) здійснюється шляхом ухвалення судового рішення, яке має загальнообов’язкову силу;

7) виконання рішення суду забезпечується можливістю за­стосування державного примусу.

Конституція України визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Саме цим забезпечується положення Загальної декларації прав людини, прийнятої Гене­ральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., про те, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетент­ними національними судами (ст. 8).

Стаття 55 Конституції України визначає, що кожному га­рантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяль­ності органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня, посадових і службових осіб. Кожен має право після викори­стання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних органі­зацій, членом або учасницею яких є Україна. Зокрема громадяни України можуть звертатися за захистом в Європейський суд з прав людини.

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя. Правосуддя - це державна діяльність, яку здійснює суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, уста­новленій законом процесуальній формі, цивільних, криміналь­них, господарських і адміністративних справ.

Правосуддю відводиться головне місце у здійсненні пра­воохоронної діяльності, що пов’язано з тими завданнями, які покладає на правосуддя як основну форму реалізації судової влади держава.

Правосуддя здійснюють шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ щодо захисту прав і закон­них інтересів фізичних, юридичних осіб, держави.

Така діяльність відбувається у відповідній формі судочин­ства - встановленого законом порядку здійснення правосуддя.

1) конституційне - регулює порядок ухвалення рішень та дачі висновків у справах щодо: конституційності законів та інших правових актів; відповідності Конституції України міжнародних договорів; додержання конституційної процедури усунення Президента України з посади в порядку імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України. Здійс­нюється Конституційним Судом України згідно зі ЗУ «Про Кон­ституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.;

2) кримінальне - визначає діяльність органів досудо- вого розслідування, прокуратури і суду, а також інших суб’єк­тів, що залучаються до сфери кримінального судочинства, під час кримінального провадження. Здійснюється відповідно до КПК України;

3) господарське - визначає порядок судового вирішення справ у спорах, що виникають під час укладання, зміни, розір­вання і виконання господарських договорів, а також у спорах про визнання недійсними актів; справ про банкрутство; справ за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахун­кової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції. Здійснюється господарськими судами згідно з ГПК України;

4) адміністративне - закріплює порядок вирішення справ у спорах, однією зі сторін яких є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства або на виконання делегованих повноважень. Здійснюється адміністративними судами згідно з КАС України;

5) цивільне - визначає порядок судового вирішення ци­вільних, сімейних, трудових, житлових справ, і справ окремого провадження. Здійснюється загальними судами згідно з ЦПК України.

Цивільна процесуальна форма захисту права сьогодні най­поширеніша.

Цивільна процесуальна форма захисту права - послі­довний, визначений нормами цивільного процесуального права порядок розгляду та вирішення цивільної справи, що охоплює певну систему гарантій.

Цивільна процесуальна форма є двох видів. Перша - усна, тому що всі дії описуються усно, згодом - протоколюються. Вона визначає порядок судової діяльності (дії суду, осіб, що бе­руть участь у справі, і інших учасників, а також послідовність цих дій), спираючись на правові основи ЦПК України. Друга - письмова процесуальна форма.

Вона встановлює склад процесуальних документів, вине­сених судом і запропонованих учасниками, вказує реквізити ко­жного з них, визначає послідовність викладення тексту, а також умови, за яких процесуальні документи або залишаються без руху, або підлягають відміні вищою інстанцією. У діалектично­му поєднанні різновиди процесуальної форми утворюють єдиний правовий порядок судової юрисдикції у цивільних справах.

Цивільна процесуальна форма поширюється тільки на процесуальну діяльність і не охоплює інтелектуальну (напри­клад, оцінку доказів, тлумачення застосовуваних норм права) і діловодні операції, здійснювані під час підготовки справи до судового розгляду.

Цивільна процесуальна форма має власні принципи, що дають змогу забезпечити різнобічну характеристику порядку розгляду справи; перегляду й реалізації судових рішень. Можна виокремити такі принципи цивільної процесуальної форми захис­ту права:

1) оптимальність співвідношення прав і обов’язків у процесі. Співвідношення прав і обов’язків у процесуальній діяльності встановлено законом саме в тому обсязі, який необхідний для ефективного здійснення правосуддя у цивільній справі;

2) тотожність. У процесі розгляду цивільної справи й виконання судового рішення припустимі лише дії, які не є то­тожними, тобто суд повинен лише раз доводити заявлені вимоги, судові постанови (рішення, ухвали) тільки раз повинні перевіря­тися судами апеляційної інстанції, а акти судової влади - лише раз реалізовуватися;

3) безперервність процесуальної діяльності. Цей прин­цип охоплює всі стадії й види процесуальних проваджень, де проводиться судове засідання, а отже, більшу частину цивільно­го судочинства, визначаючи послідовний його розвиток і маючи принципове значення для формування цілісного враження від матеріалів його розгляду, забезпечуючи своєчасність і дієвість цивільної процесуальної форми;

4) усність і документованість процесуальних актів. Принцип охоплює всі види судових проваджень, обумовлюючи виділення, крім усної процесуальної форми як порядку здійснен­ня цивільно-процесуальної діяльності, письмової процесуальної форми, що регулює перелік реквізитів, послідовність їхнього розташування в процесуальних актах;

5) здійснення судового контролю та самоконтролю. Особи, що беруть участь у справі, можуть аналізувати та оціню­вати правомірність процесуальної діяльності (своєї, і інших учасників), судових постанов, коригуючи виявлені помилки відповідними процесуальними засобами (заява відводу, оскар­ження рішення й ухвали суду). Взаємодія контролю й само­контролю загалом забезпечує правомірність цивільної проце­суальної форми.

Значення цивільної процесуальної форми захисту права полягає у встановленні певного стандарту юрисдикції, що забез­печує для зацікавлених у результатах справи осіб процесуальні гарантії правомірного вирішення справи та створює умови для суду, які дають змогу правильно застосувати норми матеріаль­ного й процесуального права, винести законне й обґрунтоване рішення у справі.

Отож, цивільна процесуальна форма є гарантією, яка забез­печує прозорість, законність та обґрунтованість судової діяльнос­ті, а також однакове застосування положень закону судами.

2.